Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Екзаменаційні твори з української літератури. З раннього дитинства, подорожуючи історичними місцями української землі, ми захоплювались архітектурними спорудами, фресками, картинами і завжди в нас виникало безліч запитань: хто створив оці шедеври? Як збереглись вони, створені багато століть назад, до наших днів? Відповідь на декотрі з таких запитань дав видатний український письменник П.Загребельний у своєму циклі романів про Київську Русь. Цей геніальний прозаїк, користуючись архівними документами й художньою уявою, прагнув об’єктивно відтворити історичну епоху з її проблемами, суперечностями, настроями людей, котрі створювали шедеври.

У своєму романі «Диво» Загребельний зображує, як споруджувався найдавніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі — Софійський собор. Автор прагнув не тільки відтворити складний процес будівництва  Софії Київської,  а й хотів показати епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками, що формує в нас сьогодні відчуття краси у гармонії. За задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок — митець з народу — споруджує архітектурне диво — Софійський собор, рівного якому не було в усій північній півкулі. Складним був процес формування таланту цього геніального зодчого, багато горя, страждань довелось йому перенести. Ще маленьким осиротілий хлопчик отримав у діда Родима — доброго і великого язичницького майстра — науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Так і жив Сивоок — ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний світ кольорів.

У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий добрий дід Родим чаклував над полум’ям, і барви народжувалися, вигравали, жили буйним, веселим життям. За ті декілька щасливих .років Сивоок навчився добра, «знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів», поселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним.

Після трагічної’ смерті діда Родима, який не прийняв хреста, Сивоок потрапив у Києві і вперше побачив церкву Богородиці, красою якої захопився. Саме тоді, споглядаючи цей храм, відчув той новий дивний світ барв, що носив у собі. Враження від побаченого він зберіг на все життя. В Радого від Звенислави Сивоок дізнався про душу барв, які, мов люди, бувають веселі, чисті, м’які, солодкі… Саме Звенислава відкрила в ньому талант, який зміг би «вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків». І вона не помилилась.

Через багато років задумав Ярослав Мудрий спорудити на слов’янській землі храм, кращий ніж у Константинополі, а Сивоокові вдалося з воску виліпити собор таким, яким він собі його уявляв. 1 зодчий Сивоок, і князь Ярослав мріяли про такий храм, який би відтворив дух народу, прославив слов’янську землю. Саме для цього й повернувся Сивоок із Константинополя у рідний край, щоб возвеличити, прославити його. Для митця Сивоока Софія мала свій образ: «то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість». І розумів геніальний майстер, що ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності,  нестач, горя,

прокльонів і сліз церкву, щоб «увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом».

Сивоок як митець з народу вимріював свою Софію не для прославляння християнського бога, в барви вкладав свою душу, своє життя, серце неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах. Ярослав Мудрий як князь Київської Русі усвідомлював, що для великої держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Церква стоятиме на цій землі віки, бо велика держава, така, як Київська Русь, вимагала величної споруди. Саме таким став Софійський собор у Києві.

Будувався цей храм тяжко: у сльозах, прокляттях і крові, але піднявся він на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво «небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі». Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська. Тому й стояв Софійський собор — виквіт душі народної — рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо споруджувався він руками народу і для народу. Цей храм вже з першого дня його існування мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Ця велична монументальна споруда стала предметом заздрощів, і коли вороги нападали на Київ, то «найперше плюндрували собор Софії». Вороги намагалися стерти його з земної поверхні, але він завжди стояв уперто, несхитно, вічно «так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її словом, мелодією, барвою». Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його.

Багато будувало й захищало собор, ще більше рук замахувалось на нього. Знищити його хотіли й «свої», й «чужі», але в усі віки були оборонці цього храму. Це і Петро Могила, котрий відновив фрески й мозаїки, це і герой роману Гордій Отава, котрий ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, це і Борис Отава — сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору.

У романі вдало поєднані три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Об’єднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор — символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектуру пам’ятку. В мозаїках, фресках втілене духовне багатство прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житиме вічно в їх творіннях, «і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Валер’яна Підмогильного називають автором інтелектуальної прози, суть якої полягає в тому, щоб цілісно поєднати художній стиль, філософські роздуми й узагальнення та розкриття психологічних проявів особистості. Власне, творчість Підмогильного і започаткувала інтелектуально-психологічний напрямок у розвитку модернової української прози початку XX ст. Пам’ятаймо, що для модернізму характерними рисами є певна зосередженість на окремій особистості, розкриття її особливостей через нові, нетрадиційні художні засоби.

Головний герой твору В. Підмогильного — це людина з її особливим характером, вмотивованою поведінкою за різних життєвих обставин. Автора приваблює можливість аналізувати найтонші порухи душі людини, що пов’язані зі свідомими чи підсвідомими діями. Отже, саме творчість Валер’яна Підмогильного засвідчила, що українська література може бути прочитана в загальноєвропейському контексті й мати своїх прихильників не тільки в Україні, але й у багатьох країнах світу.

Роман «Місто», написаний у 1927 році, — перший урбаністичний роман в українській літературі. Цей твір поєднав у собі національні традиції з європейським психологізмом. У центрі — проблеми взаємин міста й села, становлення нової творчої особистості. Розповідь подана через душевні та інтелектуальні пориви Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Перед нами постає образ кмітливої, спостережливої людини, яка чітко складає характеристики людей. Перші його знайомства — це крамар («Дивак, бур’ян, сміття, що зникає без сліду й згадки») та вчитель («…він і так уже мертвий, як латина, що тільки дідькові потрібна») — дають йому підстави не тільки для роздумів, але. й для певного дослідження: яке ж воно — місто. Герой твору сповнений рішучості й упевнений у тому, що він завоює місто, бо воно для нього «старий порох, що треба стерти».

Про міщан він мислить ще категоричніше: «їх треба вимести геть, розчавити… і на їх місце прийдуть інші». Блукаючи Хрещатиком, спостерігаючи за натовпами людей, міркуючи про те, скільки хлопців і дівчат з’явилися в містах, Степан доходить висновку: «В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту».

Місто Степан «завойовує» поступово, крок за кроком. Спершу він поселяється в передмісті, згодом перебирається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а наприкінці твору вже оглядає місто «згори». Те, що стало б осудним у селі, у місті було звичайним явищем: спочатку Степан закохався в дівчину зі свого села, що їхала з ним разом у місто теж вчитися; освідчується їй у коханні, та невдовзі кидає її, бо підсвідомо звинувачує її у своїх невдачах; потім він кохається з жінкою крамаря, на квартирі у якого живе. Кожного разу це для нього все ніби вперше і по-справжньому, проте минає час, минає кохання — і все починається спочатку.

Юнак наполегливо піднімається щаблями міського життя, його захоплює література. Спершу це було ніби несерйозно, проте згодом літературний вир захоплює його й несе з собою; «І збирався ж він того письменства здихатись, — так ні, само чіпляється!» Письменник показав у своєму романі процес становлення Автора, показав, так би мовити, усю літературну кухню: «Література складається з творчості, життя літературне — з розмов літераторів». Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепад творчих шукань. Про те, що перші твори були написані на догоду ідеї визволення, яке спричинило громадянську війну, письменник зауважує: «.„ніде ще розстріли не відбувалися так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Рад-ченка». У головного героя відбуваються злети й падіння, коли він відчуває «похоронний марш його зухвалим надіям».

Яскравою постаттю в романі постає поет Вигорський, якому судилося упродовж твору виголошувати в діалогах зі Степаном Радчен-ком погляди й думки, що жваво обговорювалися у творчих колах. Наприклад: «Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне», «Після того, як надприродне заперечене, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою», «Мозок — ось найголовніший ворог людини» та ін. Вигорський зображений не так детально й послідовно, як головний герой, але його репліки дають уявлення про літературні розмови письменників того часу.

Підмогильний залишає свого героя тоді, коли той сідає до столу писати твір власного життя. Образ складний, суперечливий, далеко не однозначний, але саме в цьому й полягає цілісність характеру, що активно реагує на зміни: в особистому житті, літературних колах, взаєминах із жінками, товаришами, просто знайомими. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна вчинити щось аморальне, і водночас — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та довколишній світ.

У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою дійсності. До речі, слід звернути увагу, що головний герой твору не зображений у якомусь політичному чи ідеологічному аспекті, автор лише описує ті кроки, які той робить на літературному шляху.

Час написання твору В. Підмогильного «Місто» був безкомпромісним, особливо, коли зважити, що творчість письменників оцінювалася владою через призму возвеличування більшовицьких революційних досягнень. Тож зрозуміло, чому в 20-30-х роках минулого століття цей твір було оцінено як ворожий пролетаріатові, як твір, у якому протиставляється місто селу, і критикою сприймався як «наскрізь несучасний», «занадто суб’єктивний». В. Підмогильний у багатьох своїх творах, і в романі «Місто» зокрема, простежує внутрішні чинники, мотивації утвердження молодої людини, боротьбу двох начал при збереженні цілісності характеру.

Письменник звертає увагу читачів на проблему пристосування інтелігенції, майстерно будує і сюжетні лінії, і діалоги та роздуми героїв. На жаль, життя письменника на 36-му році життя обірвала сталінська хвиля нищення української інтелігенції, проте його спадок — це найкращі взірці прози початку XX століття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та ‘ Ю.Андруховичем — це ініціативна група) літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та еру-довану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

Тема вірша «Зірка». Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», — це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір’ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам’ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі — творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за .обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

Вірш «Обнови» написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його.твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи-мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Intermezzo» M. Коцюбинського стала одним із шедеврів новелістики XX століття. Написана в роки реакції, вона вразила сучасників небуденністю форми і змісту, філігранною технікою письма. Вона й нині не перестає дивувати і захоплювати читачів і дослідників, адже цей твір особливий, не схожий на будь-який інший у творчості самого Коцюбинського та й в усій українській літературі. У ньому немає розгорнутого сюжету, зовнішнього конфлікту, діалогів та полілогів, які пожвавлюють сюжет. Є тільки царство природи, панування Божої краси, розкіш барв і велич рідної землі. І все це об’єднане в одне ціле образом ліричного героя, душа якого, втомившись від жахів навколишнього світу, шукає зцілення в обіймах природи.
«Intermezzo» — лірико-психологічна поема в прозі, написана в імпресіоністичній манері. Розпочинається присвятою: «Присвячую Кононівським полям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.

Ядром образного конфлікту новели є два ключових образи — «моя утома» і «сонце». Саме через поступове зникнення в ліричного героя втоми й проникнення в його душу сонця відбувається його зцілення. Усі інші образи новели символізують складну боротьбу, що вирує в душі ліричного героя, допомагають зрозуміти, як поступово зникає роздвоєння його особистості, як до нього повертаються душевна рівновага і готовність виконувати свій громадянський обов’язок.
Образ intermezzo вказує на перепочинок утомленого серця, адже у ланцюжку психологічних змін у душі героя (утома — стрес — intermezzo — рівновага — спроможність сприймати людське горе) цей образ займає центральне місце. До нього були утома і стрес і лише після цього приходить рівновага. Тільки в природі, наголошує автор, можна шукати перепочинку, душевної гармонії. Природа ;— останній шанс для тих, хто зневірився у своїх силах, утратив сенс життя.
Зображенню заповітних думок автора сприяє форма оповіді від першої особи. По суті новела — суцільний внутрішній монолог, за допомогою якого автор достовірно передає «рух свідомості» в період найбільшої концентрації духовної енергії героя.
Автор не вказує віку свого героя, його професії, сімейного стану. Він знайомить читача з людиною, стомленою життям, у момент внутрішньої боротьби, в момент незадоволення собою і навколишнім світом. Його втомили люди з їхніми клопотами і нещастями, втомили місто і вічні незчисленні «треба», «мусиш»; людські страждання і болі. Нездійсненні надії і розпач не дають йому спокою навіть уві сні, тому він намагається втекти від утоми і людського горя. Нинішню байдужість героя до всього, пов’язаного з людиною, її життям і діяльністю пояснюють його перевтома у страшні роки реакції, обурення і жах від людей, що не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра».

М. Коцюбинський виявляє справді дивовижне вміння проникнути в глибинні таємниці людської душі, куди ніби боїться зазирнути навіть сам герой. Інколи складається враження, що ліричний герой твору — сам автор. Цей твір, можливо, Коцюбинський писав передусім для себе, а не для читачів. У психологічно тяжкий момент життя йому потрібно було прислухатись до власної душі, розібратись у собі самому, вийняти з серця біль і звільнитись від нього.
Ліричний герой не зовсім усвідомлює той складний психологічний процес, який відбувається в глибинах його власної душі. Спершу він просто радіє від того, що нарешті позбавився людського оточення і того, що робило його невільником вічного «мусиш». Природа дарує йому тишу, безлюддя, самотність і довгоочікуваний спокій. Проте він не може вповні насолодитися ним. Його психічне напруження не спало. Кількаразове повторення думки про спокій: «тепер я можу спокійно спати», «спокійний, самотній сідав десь на ґанку порожнього дому»; «благословен був спокій моєї душі» — сприймається скоріше як намагання переконати самого себе. Героя переслідує відчуття когось третього: «Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? 
Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка». Це «щось», яке виявляється в різних іпостасях, заважає героєві з самого першого дня «волі» й «самотності», переслідуючи його доти, аж поки не з’явиться перед ним зримо в образі бідного селянина — уособлення Людського горя.

У перший день, коли герой нарешті опиняється на самоті, «щось» перетворюється на людей, з яких » витекла кров у маленьку дірку від солдатської кульки», і тих, котрих «завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі». Живі, мертві і тут знаходять його, йдуть «за одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті…». Він хоче забути про людські страждання хоч на мить, але «залізна рука города» тягнеться за ним, обличчя людей проступають у темряві крізь стіни і лишають у його душі «сліди своїх підошов». Герой іде в поле, але й там, дивлячись на вівчарок, не може відігнати спогадів про повішених. «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!» — вирішує герой. Але те відчуття оманливе. Насправді ж підсвідомо в його душі живе потреба спілкування з людьми. Ця неусвідомлена потреба спонукає його «олюднювати» навколишній світ. Усе довкола не тільки живе, росте, звучить, а має щось із людської подоби, характеру, звичок: вівчарки наділені людськими характерами; спів жайворонка «струже дрібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить, і сіє регіт на дрібне сито». Зозуля «б’є молоточком у кришталевий великий дзвін ку-ку! Ку-ку! — і сіє тишу в травах», її обирає ліричний герой найближчою приятелькою. Зозуля, як жінка, створює йому приємний настрій, заспокоює нерви.
«На небі сонце, серед нив я», — думає ліричний герой. Він кохається в сонці, вдячний йому, бо саме воно сіє в душу золотий засів, наповнює її теплом і щирістю. Сонячне проміння здається материнським молоком, воно лікує знервовану душу, дає їй жадане. Але на фоні цієї гармонії з природою в душі ліричного героя народжуються сумніви:»Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене». У риторичних питаннях героя з якими він звертається до самого себе, чується ствердна, позитивна відповідь.
Внутрішня мова передає найскладніші психологічні стани, душевні сумніви героя не як моментальні їх «фотографії», а як складову частину безперервного руху його внутрішнього світу.

Останнім кроком до остаточного одужання митця стає його зустріч із селянином, завдяки якій він знову не. тільки виразно побачив страждання народу, а й відчув небезпечність своєї «хвороби». Перед митцем розкрився весь жах становища селянської бідноти. Митець проймається горем і в думках звертається до нього: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Освіти небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори…» Схвильована повторюваність слів «говори, говори» підкреслює драматичну напруженість цієї розмови, яка завершується виваженим вибором героя йти поміж люди.
Ліричний герой новели зрозумів, що місце кожного чесного художника серед людей. Від людського горя сховатися неможливо, а тікати — злочин. Тому він повертається, щоб страждати разом зі своїм народом. Насправді прагнення поєднати своє життя із життям народу, віддано служити йому ніколи не покидало його, просто у час intermezzo струни його душі «…ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягуються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
Отже, подолання втоми — це оптимістичний підтекст новели «Intermezzo», в якій М. Коцюбинський порушив тему «мистецтва для мистецтва» і не втратив при цьому віри в повернення інтелігенції до активної участі в громадсько-політичному житті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Павло Тичина називав ім’я Михайла Коцюбинського поряд з іменами Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, бо, за його словами,   “щодо краси й глибини творів іншого письменника такого ми не знайдемо”. Особливою привабливістю й свіжістю визначаються ті твори Коцюбинського, які написані в імпресіоністичній манері. У зв’язку з цим учений-літературознавець Сергій Єфремов писав: “Про зрілість його (Коцюбинського) у повному творчому розумінні цього слова можна говорити тоді, коли він почав писати в імпресіоністичному стилі”.

 Імпресіонізм (від франц. ітргеззіоп — враження) — напрям у мистецтві та літературі останньої третини ХіХ — початку XX ст. Виник у французькому живописі. Назву дістав після виставки 1874 р., на якій експонувалася картина К. Моне “Імпресія. Схід сонця”. Французькі художники-імпресіоністи брали для зображення якусь мить часу, мить життя і відображали її в найсуттєвішому вияві. Головним для них була не сама дійсність, а її вплив на емоційний стан людини, те враження, яке вона викликала в її душі. Тому імпресіоністи не деталізували дійсність, а відображали її в загальних рисах і контурах. Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скульптуру (0. Роден), музику (К. Дебюссі, М. Равель, І. Стравінський), літературу (брати Гонкури, П де Мопассан, А.Чехов, І. Бунін та ін.). В українській літературі імпресіонізм заявив про себе у творчості М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Г. Косинки, частково М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка.

 Узявши враження за основний об єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліризованим психологічним пейзажем, розмаїттям і новизною художніх засобів та прийомів (внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконізм фрази тощо). М. Коцюбинський почав писати в імпресіоністичному стилі не одразу, а в 90-х роках минулого століття, пройшовши складний шлях стильових пошуків. Опанувавши засадами імпресіоністичного письма, митець виробив свій неповторний стиль. Детальні реалістичні описи поступаються в нього лаконічним штрихам, окремим деталям, неконкретизованим натякам чи й взагалі розмитим у контурах плямам. Зовнішнє життя, тобто події, поступається внутрішньому — життю душі й серця героя. Тобто зовнішнього, подієвого сюжету у новелах М. Коцюбинського, як правило, немає. Предметом зображення стає те, що діється в душі героя, в його голові і серці. Враження від навколишнього світу, матеріалізовані у почутті, настрої, переживанні,— ось що становить     організуючий   центр   новелістики М. Коцюбинського імпресіоніста. Для відображення психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв, автор послуговується найрізноманітнішими зображальними засобами і прийомами. Особливо велике ф/нкціональне значення має внутрішній монолог героя, що часто нагадує потік свідомості — аморфний, хаотичний, переданий натуралістично.

Цій самій меті служить ліризація оповіді. Найбільш помітна вона в описах природи. Пейзажі відображають не лише красу навколишнього світу, а й складне внутрішнє життя героїв, їх настрій і почуття. Усі ці риси якнайповніше втілилися в новелі «Інтермеццо“, створеній 1908 Року. V”‘ Сюжет новели можна переповісти одним реченням. Ліричний герой, митець, утомлений життям і людським горем, хоче втекти від усього, відпочити, зустрітись і побути наодинці з природою, забути про все, розкошувати серед навколишньої краси, але не може жити без людей, бо йому болить чуже горе, яке входить до нього в душу і не дає їй збайдужіти, очерствіти, скам’яніти.

Бажання ввійти, полинути у безлюдні зелені простори заволоділо персонажем, але тягнулася за ним з міста невидима залізна рука. Врешті — свобода. Та чи це справді так? А все навколишнє: кімнати великого будинку, меблі, люстра — не людська творчість, не часточка душі людини? Справді, хіба можна втекти від людей? Сім частинок твору цілком присвячені проблемі митець і природа, людина і природа. Чарівними словесними пейзажами, що створені імпресіоністичними зоровими й звуковими образами (звуками зозулиного “контральто”, божественним співом жайворонків.що тягнули від землі до небо невидиму струну), автор хотів довести, що людина серед природи стає чистою, відкриває своє серце для краси, правди і добра. Тож на першому плані не сама природа, яку спостерігає ліричний герой, а його душа, що сприймає (або не сприймає) довкілля. Тому й серед “дійових осіб” новели не лише сонце, зозуля, жайворонки, а й такі, як моя утома, людське горе. І всі вони символізують настрій, переживання героя.

Розкошування серед чарівної природи було недовгим, бо саме серед цього зеленого безмежного моря степової краси ліричний герой таки зустрівся з людиною — із звичайним мужиком. “Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню”.

Розповідь була вражаюча, сповнена жорстокої правди. На інших зглянувся Бог, і гарячка подушила дітей, а в нього аж п’ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. Хотіли мати землю, то й мають: хто Усть сиру, хто копає її в Сибіру. Люди стали жорстокими (Ходим між людьми, як між вовками). Та й сам оповідач-селянин рік лупив Воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду… А найжахливіше те, що цей звичайний мужик розуміє причину людської ницості:

• “Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?”.

Розповідь селянина викликає гнів і обурення ліричного героя. Він більш не може і не хоче залишатися на самоті. Гармонія природи, яка пробудила в ньому потребу в спілкуванні з людьми, сприяє ще більшій чутливості до чужого горя, народжує бажання бути в перших рядах борців проти насилля і зла. Тому рефреном звучать у новелі слова “Говори, говори…” Це не стільки звернення до селянина, скільки наказ собі слухати і пройматися болями народу.

Інтермеццо ліричного героя тривало недовго, воно було тимчасовим періодом у його житті. Але цей відпочинок наодинці з природою дав можливість йому переконатися, що людина, а тим більше художник, не може відокремлювати себе від проблем світу. Тільки в житті серед людей і для людей є сенс. У цьому ідея твору.   

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

О. Гончар Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавської області. У1934 р. вступив до Харківського технікуму журналістики, у 1938 р. — до Харківського університету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями. Під час Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Закінчував навчання вже у Дніпропетровському університеті після війни. Упродовж життя займався літературної творчістю, був заступником, а потім Головою правління Спілки письменників України, з 1967р. — у складі правління Спілки письменників СРСР.

Прозаїк. Утворах порушував одвічні проблеми людського буття, у центрі повістей і романів Гончара — проста і чесна людина-працівник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. Творчій доробок письменника складають романи «Прапороносці» (1946-1948), «Таврія» (1952), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1979), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) таін., повісті, оповідання, літературно-критичні статті.

Для кожного письменника існує ідеальний образ рідної мови, яка разом із мовою фольклору, територіальними, соціальними діалектами, разом з писемно-літературною традицією становить загальнонаціональну культурну вартість. Звертання до текстів Олеся Гончара дає можливість відзначити, шо його художні тексти відповідають вимогам об’єктивної оцінки сучасної літературної мови. Кожний письменник своєю літературно-писемною практикою визначає, яким він бачить розвиток літературної мови. Якщо Гончар— громадянин, Гончар —-. публіцист чітко окреслює свою позицію щодо статусу української мови та її державотворчої функції, то Гончар — майстер художнього слова дає читачеві естетичний ідеал літературної мови. Він виразник високої ідеї — збереження в літературній мові інтелектуальних та емоційних джерел народного світовідчування, в якому і вроджена інтелігентність, і природність вислову, і відчуття делікатності, стилістичної міри авторських новотворів (С. Єрмоленко).

Проза Гончара дістає оцінку «поетична». Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня харяктеристика виконують роль поетичних словесних «акцентів», як, наприклад, словацька назва перших весняних квітів (пролісків). «Бачу вже їх (гори) не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ». Назва цих квітів — виразна художня деталь в авторській сповіді.

Так, у новелі «Соняшники» О. Гончар створює цілий ряд поетичних новотворів на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах.

«Те, що він (скульптор) побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники… Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки». Для усієї мовотворчості О. Гончара характерний «золотий колір». Можливо, в цьому виявляється зв’язок його стилю із стилем Михайла Коцюбинського.

В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прози.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сусідка моя — чарівниця —

годувала надвечір родзинками

у клітці золоту Жар-птицю

з очима-намистинками.

І як воно трапилось — хто його зна —

та тільки дверцят не замкнула вона.

Рвонулась на волю чудесна Жар-птиця,

і враз освітилась

казково столиця.

Летіла все вище, так гарно, так вільно,

як в найзолотішім, найкращім мультфільмі…

Дорослим і дітям

яснішали лиця:

«Як хороше жити

під сонцем Жар-птиці!»

І тільки ота трьохсотлітня ґава,

яка себе називала Павою

(старезна, без ока, та ще й кульгава),

знайшла Жар-птицю непристойно яскравою.

І вся вороняча орава

зчинила люту стрекотняву:

«Вона яскра-яскра-яскррава!

Таку чужу нескромну птицю

тримать годиться

тільки в клітці!»

Вже третій день — нема Жар-птиці.

І людям посмутніли лиця.

О, не сумуйте. Її нема,

бо — розумієте? — зима.

Жар-птиця ж — птаха екзотична,

південна, до снігів незвична.

Ну, от і простудилась трішки.

Лежить вона терпляче в ліжку,

п’є молоко, клює родзинки,

чита «Барвінок» і «Мурзилку».

Пішли на лад у неї справи.

І скоро знов злетить вона

на злість лихим, кульгавим ґавам,

на новорічну радість нам!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ф. М. Достоєвський жив і творив в епоху, коли в країні зростало невдоволення існуючими порядками, і письменник у своїх творах показав людей, які намагаються протестувати проти панує зла. Такий Родіон Раскольников — головний герой роману «Злочин і кара. Страшна бідність валить Раскольникова у відчай, він добре розуміє, що навколо нього панують вовчі звичаї власницького ладу, його до глибини душі обурюють безсердечність і жорстокість багатіїв.

Озлоблений своїм безсиллям допомогти людям, Раскольников вирішується на злочин — вбивство старої лихварки, яка витягає прибуток з людських страждань. «Раскольников бачить і відчуває на собі, як люди користуються стражданнями своїх ближніх, як майстерно і старанно, як акуратно і безпечно вони висмоктують останні соки з бідняка, спіткнувся в непосильною боротьбі за жалюгідне і дурне існування», — так критик Д. І. Писарєв підкреслив соціальний зміст поведінки Раскольникова, основний протестуючий, антикапіталістичний пафос роману.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тичина — один з найкращих ліриків в українській літературі. Він зробив величезний внесок в ліричну творчість України. Один із кращих його творів — ліричний вірш «Матері забуть не можу». Не один, а два голоси, два тони розвиваються у вірші — голос матері-України, що озивається до сина, і голос сина, що кличе матір:

І кричу я: Україно!Потім стану й прислухаюсь.Чути… Здалеку: — Тримаюсь!Хмарко! Ластівко! Калино! —

І в той бік я повертаюсь.

Розмови поета — це розмови з матір’ю Україною, вони задушевні, ніжні і водночас напружені, тривожні. Ліричний елемент — у раптових емоційних сплесках, характерних для «Сонячних кларнетів», але ще більш спонтанних, як у вірші «В безсонну ніч»:

Та ні. Не чуть нічого. Соннапоміж планет летить Земля…О Батьківщино, син твій я!Не тонкостанна ти мадонна,

а матір дужая моя!

Постійне звертання до матері-Батьківщини, пристрасне, болюче, ніжне, тривожне слово до народу, гнівне, нищівне звертання до ворога — все це найбільш повно виявляється в тичинівському вірші.

Своїми віршами Павло Григорович Тичина збагатив скарбницю української літератури. Він — один з основоположників української поезії, видатний майстер світової прогресивної літератури. Творчість Тичини — приклад самовідданого служіння народові. Тичина багато зробив для зміцнення творчих зв’язків між українською літературою і літературами інших країн.

Події 1917 року сколихнули усі верстви суспільства. Невизначена, тривожна ситуація в Україні сповнювала серце Павла Тичини болем. Гинули люди. Все це хвилювало душу молодого поета, збуджувало порив до творчості. Тичина щиро вірив у національне і соціальне визволення рідної України. У складній мінливій ситуації тих далеких літ, коли народжувались українська незалежність і державність, Тичина був з трудовим народом, жив його надіями і сподіваннями. Віра в перемогу народу, щира любов до України і готовність вічно їй служити звучать в багатьох його віршах, в яких розкривається єдність двох глибоких почуттів — патріотизму та інтернаціоналізму.

Гей, народе! Будеш жити!А я ж матір не забуду!Україні, її людухочу вічно я служити.

А раз їй — то й людству буду.

Від народу Тичина взяв багатобарвне слово, його невичерпні можливості. А народ і досі вшановує Тичину і його твори. Поезії Павла Тичини входять у наше життя поривами вітру з українських степів. Щоб зрозуміти ці твори, їх треба не тільки осягнути розумом, а й відчути серцем.

Поет. Публіцист, Критик і історик літератури. Перекладач, Редактор, Видатний громадський і державний діяч. Академік. Лауреат різних премій. І все це одна людина. Та я все ж не певна, що назвала всі аспекти багатогранного життя і діяльності Павла Григоровича Тичини, всі галузі, куди сягав його розум і до чого бралась рука.

Ми знаємо Павла Тичину як новатора української поезії. І ще знаємо його як сердечну і надзвичайно чуйну людину, яка вражала всіх, хто його знав, благородством душі і винятковою скромністю. У великому серці поета жила безмежна і трепетна любов до України. Девізом співця було: «Тобою хочу я звучати, народе рідний, любий мій!».Творчість Павла Тичини — це художній літопис України. Його поезії стали класикою, а створені ним образи і крилаті вислови входили у свідомість нашого народу.Ми бачимо квітучі, залиті сонцем простори і говоримо словами Павла Тичини: «Батьківщино! Що миліше, як оця земля свята».У добу лихоліття і величезного подвигу народу у Великій Вітчизняній війні Тичина проголосив: «Перемагать і жить!».

Нині, коли відроджуються народні традиції, національна культура, рідна мова, найяскравішими барвами сяють слова Павла Тичини:

Бережімо Батьківщину!Бережімо честь народу —

найкоштовнішу перлину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб’єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації.

Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнай жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози.

За визначенням О. Турянського, «Поза межами болю» — повість-поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера, Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється…»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з. його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.

Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м’ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті.

Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штраицінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх ^підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би.боги,, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?»

Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.

Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є запорукою поступу у всеосяжному масштабі.