Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Твір про творчість Василя Симоненка. Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка— поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам’яті народній назавжди.
«Ненавиджу смерть», — писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-посьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів. У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті «Я»:
- Не знаю, ким — дияволом чи богом
- Дано мені покликання сумне:
- Любити все прекрасне і земне
- І говорити правду всім бульдогам.
Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета — це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…» — освідчується поет к творі «Задивляюсь у твої зіниці…» Щиро захоплюється Батьківщиною:
- Україно! Ти для мене диво!
- І нехай пливе за роком рік,
- Буду, мамо горда і вродлива,
- З тебе дивуватися повік…
Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання — не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, — «сильно, безоглядно до краю»:
- Ти і я — ие вічне, як і небо.
- ДОКИ мерехтітимуть світи,
- Буду Я приходити до Тебе,
- І до інших йтимуть горді Ти.
Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозді-леного кохання серця, що стікає болем:
- Але ми з тобою… Ми не вічні,
- Ми з тобою просто — ти і я…
- 1 тому для мене так трагічно
- Те, що ти чиясь, а не моя.
- («Ну скажи, хіба не фантастично…?»)
Кохання — це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов’язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. «Математика» кохання В. Симоненка є простою:
- Одному лиш мені відомо:
- Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, шо не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.
Свежие комментарии