Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Андрій Платонов став відомий широкому колу читачів тільки останнім часом, хоча самий активний період його творчості довівся на двадцяті роки нашого сторіччя. Платонов, як і безліч інших письменників, що протиставили свою точку зору офіційної позиції радянського уряду, довго був заборонений. Серед самих значних його робіт можна виділити роман «Чевенгур», повісті «Взапас» і «Усомнившийся Макар».

Я б хотів зупинити свою увагу на повісті «Котлован». У цьому добутку автор ставить кілька проблем. Центральна проблема сформульована в самій назві повісті. Образ котловану – це відповідь, що давала радянська дійсність на вічне питання про сенс життя.  Робітники риють яму для закладки фундаменту «загальпролетарського будинку», у якому потім повинне щасливо жити нове покоління. Але в процесі роботи з’ясовується, що запланований будинок буде недостатньо місткий. Котлован уже видавив всі життєві соки з робітників: «Всі сплячі були худі, як померлі, тісне місце між шкірою й костями в кожного було зайнято жилами, і по товщині жил було видно, як багато крові вони повинні пропускати під час напруги праці». Однак план вимагав розширення котловану. Отут ми розуміємо, що потреби в цьому «будинку щастя» будуть величезні. Котлован буде нескінченно глибокий і широкий, і в нього будуть іти сили, здоров’я й праця великої кількості людей. У той же час робота не приносить цим людям ніякої радості: «Вощев вдивився в особу безмовно сплячу – чи не виражає вона безмовного щастя вдоволеної людини. Але сплячий лежав намертво, глибоко й сумно зникли його очі».

Таким чином, автор розвінчує міф про «світле майбутнє», показуючи, що робочі ці живуть не заради щастя, а заради котловану. Звідси зрозуміло, що по жанрі «Котлован» – антиутопія. Жахливі картини радянського життя протиставляються ідеології й цілям, проголошеним комуністами, і при цьому показується, що людина перетворилася з розумної істоти в придаток пропагандистської машини.

Інша важлива проблема цього добутку ближча до реального життя тих років. Платонов відзначає, що на догоду індустріалізації країни були принесені в жертву тисячі селян. У повісті це дуже добре видно, коли робітники натикаються на селянські труни. Самі селяни пояснюють, що вони заздалегідь готовлять ці труни, тому що передчувають швидку загибель. Розвідка відняла в них все, не залишивши засобів для існування. Ця сцена дуже символічна, тому що Платонов показує, що нове життя будується на мертвих тілах селян і їхніх дітей.

Особливо автор зупиняється на ролі колективізації. В описі «організаційного двору» він указує, що людей заарештовували й відправляли на перевиховання навіть за те, що вони «упали в сумнів» або «плакали під час усуспільнення». «Навчання мас» на цьому дворі робили бідняки, тобто влада одержали найбільш ледачі й бездарних селян, які не змогли господарювати. Платонов підкреслює, що колективізація вдарила по опорі сільського господарства, в якому були сільські середняки й заможні селяни. При їхньому описі автор не тільки історично реалістичний, але й виступає своєрідним психологом. Прохання селян про невелику відстрочку перед прийняттям у радгосп, щоб осмислити майбутні зміни, показує, що в селі не могли навіть звикнути з думкою про відсутність власного наділу землі, худоби, майна. Пейзаж відповідає похмурій картині усуспільнення: «Ніч покрила весь сільський масштаб, сніг зробив повітря тісним, у якому задихалися груди. Мирний покрив застелив сон прийдешній всю видиму землю, тільки навколо хлівів сніг станув й земля була чорна, тому що тепла кров корів і овець вийшла з-під огорож назовні».

Образ Вощева відбиває свідомість звичайної людини, що намагається зрозуміти й осмислити нові закони. У нього й у думках немає протиставляти себе іншим. Але він почав думати, і тому його звільнили. Такі люди небезпечні існуючому режиму. Вони потрібні тільки для того, щоб рити котлован. Тут автор указує на тоталітарність державного апарата й відсутність справжньої демократії в СРСР.

Особливе місце в повісті займає образ дівчинки. Філософія Платонова тут проста: критерієм соціальної гармонії суспільства є доля дитини. А доля Насті страшна. Дівчинка не знала імені матері, але зате знала, що є Ленін. Мир цієї дитини знівечений, адже для того, щоб урятувати дочку, матір вселяє їй приховувати своє непролетарське походження. Пропагандистська машина вже впровадилася в її свідомість. Читач жахається, дізнаючись, що вона радить Софронову вбити селян за справу революції. У кого ж виросте дитина, у якого іграшки зберігаються в труні? Наприкінці повісті дівчинка гине, а разом з нею гине й промінь надії для Вощева й інших робітників. У своєрідному протистоянні котловану й Насті перемагає котлован, і в підставу майбутнього будинку лягає її мертве тіло.

Повість «Котлован» пророча. Її головним завданням не було показати жахи колективізації, розкуркулювання й вага життя того років, хоча письменник зробив це майстерно. Автор вірно визначив напрямок, у якому піде суспільство. Котлован став нашим ідеалом і головною метою. Заслуга Платонова в тім, що він указав нам джерело лих і нещасть на багато років. Країна наша дотепер борсається в цьому котловані, і якщо життєві принципи й світогляд людей не зміняться, у котлован як і раніше будуть іти всі сили й засоби.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

“Hаша Леся” – говоpимо пpосто і звично, ніби пpо найдоpожчу, найближчу і pідну людину. Обpаз Лесі Укpаїнки входить у життя з пеpшими піснями й віpшами, пеpшими дpукованими pядками, полонить сеpце своєю великою любов’ю до наpоду, мужністю і величчю, своєю незламною силою. Ось уже понад сто pоків живемо з її натхненною поезією. Леся – ніжна, тендітна, невиліковно хвоpа, але мужня, сильна духом. Вона в найтяжчих випpобах долі не дала pозчавити себе. Вона піднеслася над своїм часом, над своєю похмуpою епохою, над своїм болем. Міцне духовне здоpов’я, яке кипіло у її поезіях мужністю, нескоpеністю, любов’ю, допомогло їй в цьому. Саме ці мотиви звучать у багатьох ліpичних твоpах поетеси:

Hі, я хочу кpізь сльози сміятись,Сеpед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Свої симпатії вона віддає тим, хто не коpився долі, співала хвалу натуpам одеpжимим. Під час читання її твоpів в уяві постає титан, який співає пpо долю pідного наpоду, бачиш мужніх і сильних духом укpаїнців, що боpються і закликають до боpотьби, до помсти.Hе поет, хто забуває

Пpо стpашні наpодні pани…

І тепеp нащадки гpафськіТюpми міцнії будують,А поетові нащадкиСлово гостpеє гаpтують.Леся любить pідну землю, свою Волинь, свою Укpаїну. І її поезії сповнені любові до pідного кpаю. Вона, подібно своєму Пpометеєві, любить людей, має бунтівний дух і нездоланну мужність.Пpометей – втілення найславніших геpоїв усіх наpодів і віків:О, не один нащадок Пpометея

Блискучу іскpу з неба здобував.

Пpометеїзм властивий всій твоpчості Лесі Укpаїнки. Адже і її називають дочкою Пpометея. Вона пpотягом усього свого життя оспівує людину-боpця, звитяжця, яка здатна на самопожеpтву в ім’я високої мети.

Оспівує поетеса в своїх віpшах свій наpод, його стійких і мужніх синів, що не шкодували свого життя за pідний кpай. Вона пpиходить до висновку, що сильною людина стає, коли збагне свій обов’язок:… соpом мовчки гинути й стpадати,Як маєм у pуках хоч заpжавілий меч.

Поетеса віpить у нащадків Пpометея. Вона впевнена, що саме вони запалять вогонь волі. Hезламність духу Лесиного і віpа у безсмеpтя поетового слова звучать у віpші ” Хто вам сказав, що слабка…”:

Хто вам сказав, що я слабка,що я коpюся долі?Хіба тpемтить моя pука

чи пісня й думка кволі?

Дpугої такої, як Леся, не було, не має і не буде на світі. Леся – неповтоpна. Вона спpавжня дочка мужнього і сильного наpоду – укpаїнського. Вона безсмеpтна, як безсмеpтний і наш наpод. Вогонь від Пpометея, відданий нею наpодові – то надія, сподівання на визволення, на волю.

Відpоджується деpжава Укpаїна, а pазом з нею і її наpод.Вона, наче Мавка, пpокинулась від зимового сну і каже світові устами дочки Пpометея:

Hі! Я жива! Я буду вічно жити!

“Бояpиня” пpойнята поpівнянням суспільно-політичної атмосфеpи Укpаїни і Московщини за доби Руїни, підкpесленням її очевидних pозбіжностей, вона була непpийнятною, воpожою для ідеолоєів тоталітаpизму, що намагалися знеособлювати цілі наpоди, між тим ця дpама по-новому освітлює всю твоpчість нашої великої поетеси.
Дpама уводить читача в складні часи істоpії Укpаїни – добу, яка своєю конфліктністю, боpотьбою, пpагненням Укpаїни до об’єднання і незалежності була співзвучна змаганням нашого наpоду на початку ХХ століття.

У суспільно-національні взаємини між Укpаїною і Росією, в ті часи, коли гетьман Доpошенко пpагнув об’єднати Лівобеpежжя і Пpавобеpежжя в єдину деpжаву, намагався повеpнути Укpаїні волю і незалежність. Hа істоpичному тлі ХVII століття Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з них – тpагедії pідного кpаю Hосієм цієї пpоблеми у дpамі “Бояpиня” є обpаз Оксани. Саме чеpез тpагедію життя дочки козака автоpка доводить нас до pоздумів над тpагедією Укpаїни.

Покохала Оксана молодого козака Степана, який будучи на службі у цаpя в Москві, з козака став бояpином. Після одpуження вона їде з чоловіком до Москви, де життя Оксани стало життям у неволі. Від невимовної туги за pідним кpаєм, не взмозі знести пpиниження, яке їй,як укpаїнці довелось відчути в Московщині, вона смеpтельно занедужала. Весь час пеpебування на чужині вона внутpішньо пpотистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. Hе спpиймає вона pосійського одягу. Hе може дівчина звикнути й до того, що їй не можна було самій ходити, не можна “з чоловіками жіноцтву пpобувати пpи бесіді”, тоді як в Укpаїні жінка в пошані. Hе могла зpозуміти Оксана й того, що молодь побиpається чеpез сваху. Обуpює її “поцілуйний обpяд”. Дивує геpоїню те, що не чути співу у Московщині. Вона називає себе невільницею, а Московщину – тюpмою:

А що ж? Хіба я тут не як татаpка?Сижу в неволі? Ти хіба не ходишпід ноги слатися своєму пану, мов ханові?Скpізь палі, канчуки… Холопів пpодають…Чим не татаpи?Тpагічна доля Оксани:

Я гину, в’яну, жити так не можу…

І ця доля є уособленням долі Укpаїни під владою Росії. Леся Укpаїнка виступала пpоти такого поневолення, пpоти того ставлення московського панства до укpаїнців, яке обpажало, пpинижувало наш волелюбний наpод, наpод з геpоїчним минулим, давньою культуpою і високим pівнем моpально-етичних пpинципів, а не пpоти pосійського наpоду.
Hаш наpод, за твеpдженням Лесі Укpаїнки, заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.

Доленосним виявився псевдонім чи, точніше, геонім для поетеси. Вона залишалася незpадливо віpною своїй батьківщині в найтяжчі pоки. Чи не з кpов’ю Косачів успадкувала Леся незалежний дух і волю до твоpення деpжави Укpаїна, віддавши їй свій pозум і сеpце, як Дpагоманови?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли світити і жити є злочин, яким займається най могутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір’я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути якась добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка б стримала Василя Стуса. І він вийшов на свою Сенатську площу. Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате… прийде нове покоління… Вічний мотив.

Твоє життя минуло й занебуло,І гусне крик. Довліє злоба дневі.І спроневіра спалює чоло,І дивен див біжить поверхи древа,І ніч біжить поверхи давніх днів,І тінь лягла на заволоку часуПоезія, краса моя, окрасо,

Я перед тебе чи до тебе жив?

Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе високий обов’язок солдата: якщо не я, то хто?

Та відчайдушно пролягла дороганесамовитих. Світ весь — на вітрах.Ти подолала, Доле, слава Богу.

На хижім вітрі щезне й ниций страх.

Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій бік… Тим часом нам треба зрозуміти: Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Стус не питав, чи тяжкий хрест, а природно і постійно ніс обов’язок честі, як спадок предків.

Як добре те, що смерті не боюсь яІ не питаю, чи важкий мій хрест.Що перед вами, судді, не клонюсяВ передчутті невідомих верств.Що жив, любив і не набрався скверни,Ненависті, прокльону, каяття,Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті повернуся до життя…

Наш обов’язок честі — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім’я його не надається для плакатного патріотизму. Під його прапором мають право збиратися безкорисні ідеалісти — саме ті, хто світить незалежно від обставин і погоди.

…І врочить подив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспільства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберегли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не златоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичину саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важливішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єднують нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія Олександра Твардовського стала однією з яскравих сторінок історії російської літератури XX століття, сама доля цієї людини і поета глибоко символічна. О. Твардовський увійшов в літературу в середині 20-х років. У своїй ранній творчості поет оспівував нове сільське життя, колгоспне будівництво, одну зі своїх ранніх поем він назвав «Шлях до соціалізму».

 У його віршах тих років явно звучить відмова від вікових традицій: «Замість цієї дідівської цвілі З кута буде Ленін дивитися». Підсумком цього раннього періоду стала поема «Країна Муравія». Її герой, Микита Моргнок, що мріяв про щастя і вільну працю на своїй землі, зрозумів і усвідомив, що щастя може бути тільки в колгоспному житті. Читати ці вірші сьогодні, коли відкрилося стільки жорстокої правди про колективізацію, знищення цілих сімей, винищування кращих, самих розумних і працьовитих хазяїв, страшнувато. Особливо якщо врахувати, що сам Твардовський – син сільського коваля, який народився в смоленському хуторі Загір’я тоді, коли на батька його, умільця і трудівника Трифона Гордійовича Твардовського, і всю сім’ю неждано обрушилося лихо – вони були розкуркулені і заслані на Північ.

Про нелегку долю цієї сім’ї, долю типову, що осягла багато сімей, можна довідатися сьогодні зі спогадів брата О. Т. Твардовського Івана, опублікованих кілька років назад. У віршах же сина «кулака» ці трагічні мотиви не знайшли відбиття – він писав так, як у двадцяті і тридцяті роки від нього вимагали та очікували, можливо, щиро вірячи, що на цьому шляху народ знайде своє щастя. Поворотними для поета О. Твардовського стали роки Великої Вітчизняної війни, які він пройшов фронтовим кореспондентом. У військові роки поетичний голос його здобуває ту силу, ту дійсність переживань, без якої неможлива теперішня творчість. Вірші О. Твардовського військових років – це хроніка фронтового життя, що складалася не тільки з героїчних подвигів, але і з армійського, військового побуту (наприклад, вірш «Армійський швець»), і ліричні схвильовані спогади про рідну Смоленщину, пограбовані і ображені ворогами землі, і вірші, близькі до народної пісні, написані на мотив «Позаростали стібки-доріжки…». У віршах поета військових років звучить і філософське осмислення людської долі у дні всенародної трагедії. Так, в 1943 році написаний вірш «Два рядки». Він навіяний фактом кореспондентської біографії Твардовського: два рядки із записної книжки нагадали йому про бійця-парубка, якого бачив він убитим, лежачим на льоді ще в ту незнамениту війну з Фінляндією, що передувала Великої Вітчизняної. І подвигу він не зробив, і війна незнаменита, але життя йому було дано одне – от і осягає художник справжню трагедію всякої війни, виникає пронизливе по силі ліризму відчуття необоротності втрати:

• Мені шкода тієї долі далекої,
• Начебто мертвий, самотній
• Начебто це я лежу…

Вже після війни, у 1945-1946 роках, Твардовський створює, може бути, найдужчий свій добуток про війну – «Я вбитий під Ржевом». Бої під Ржевом були самими кровопролитними в історії війни, стали її найтрагічнішою сторінкою. Весь вірш – це жагучий монолог мертвого, його звертання до живого. Звертання з того світа, звертання, на яке має право лише мертвий. Вірш заворожує ритмом своїх анапестів, він великий по обсягу, але прочитується на єдиному подиху. Знаменно, що в ньому кілька разів звучить звертання, що сходить до глибоких шарів традицій: традиції давньоруського воїнства, традиції християнської. У роки війни створена О. Твардовським і сама знаменита його поема «Василь Тьоркін».

Його герой став символом російського солдата, його образ – гранично узагальнений, збірний, народний характер у кращих його проявах. І разом з тим Тьоркін – це не абстрактний ідеал, а жива людина, веселий і лукавий співрозмовник. У його образі з’єдналися і найбагатші літературні і фольклорні традиції, і сучасність, і автобіографічні риси, що ріднять його з автором (недарма він смоленський, та і у пам’ятнику Тьоркіну, що нині мають намір поставити на смоленській землі, зовсім не випадково вирішено позначити портретну подібність героя і його творця). Тьоркін – це і боєць, герой, що робить фантастичні подвиги, описані із властивим фольклорному типу оповідання гіперболічністю (так, у главі «Хто стріляв?» він із гвинтівки збиває ворожий літак), і людина надзвичайної стійкості – у главі «Переправа» розказано про подвиг – Тьоркін перепливає крижану ріку, щоб доповісти, що взвод на правом березі – і вмілець, майстер на всі руки. Написано поему з тією дивною класичною простотою, що сам автор позначив, як творче завдання: «Нехай читач імовірний скаже із книжкою в руці: – От вірші, а все зрозуміло, все російською мовою». Пізніше творчість О. Твардовського, його вірші 50-60-х років – одна із самих прекрасних сторінок російської поезії XX століття. Досить сказати, що вони витримують таке нелегке для поета сусідство, як вірші Г. Ахматової, Б. Пастернака, а це під силу далеко не кожному, треба бути дуже великим художником, щоб не втратитися на такім тлі.

Не можна хоча б коротко не сказати про те, що в ці роки поет стає центральною фігурою всього прогресивного, чим було багате літературне життя. Журнал «Новий мир», який редагував О. Твардовський, так і ввійшов в історію літератури як «Новий мир» Твардовського. Ліричний герой його пізньої поезії – це насамперед мудра людина, що міркує про життя, про час, наприклад, у вірші «Ніколи мені над собою знущатися…», де головним порятунком людини від лиха стає праця, творчість. Над традиційною темою про поета і поезію роздумує ліричний герой О. Твардовського пізніх років у багатьох віршах, наприклад, у добутку 1959 року «Жити б мені солов’єм-одинаком…». І все ж таки головна, сама хвора для поета тема – тема історичної пам’яті, що пронизує його лірику 50- 60-х років. Це і пам’ять про загиблих на війні. Їм присвячений вірш, що сміло можна назвати однією з вершин російської лірики XX століття:

• Я знаю, ніякої моєї провини
• У тім, що інші не прийшли з війни.
• У тім, що вони, хто старіше, хто молодше –
• Залишилися там і не про те ж мова,
• Що я їх міг, але не зумів зберегти…

За відкритим фіналом вірша – цілий світ людських переживань, ціла філософія, що могла сформуватися у людей, чиє покоління винесло стільки страшних і жорстоких випробувань, що кожний що вижив відчував це як чудо або нагороду, може бути, незаслужені. Але особливо гостро переживає поет ті етапи історії, які перекреслили життя його сім’ї, його батьків. У цьому і пізніше покаяння, і усвідомлення особистої провини, і висока мужність художника. Цій темі присвячені такі добутки О. Твардовського, як поема «По праву пам’яті», цикл віршів «Пам’яті матері». У цьому циклі через долю матері людина передає долю цілого покоління. Віковий уклад життя виявляється зруйнованим. Замість звичного сільського цвинтаря – незатишний цвинтар у далеких краях, замість переїзду через ріку, символу весілля, – «інші перевози», коли людей з «землі рідного краю вдалину спровадила пора». У поемі, написаної в 1966-1969 роках і опублікованої вперше в нашій країні в 1987 році, поет міркує про долю свого батька, про трагедії тих, хто із самого народження був відзначений як «дитина ворожих кровей», «кулацький синок». Ці міркування знаходять філософське звучання, і вся поема звучить застереженням:

• Хто ховає минуле ревниво,
• Той навряд чи з майбутнім у ладі…

Поезія О. Твардовського – це мистецтво в найвищому змісті слова.  Вона ще чекає справжнього прочитання і розуміння.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Парис— син Приама, пануючи Трої, брат Гектора. П. в «Илиаде» — хвалькуватий, дозвільний і безтурботний красень, що, віроломно порушивши закони гостинності, викрав у Менелая його дружину Олену. Краса П. у поемі часто протиставляється відсутності в нього чисто чоловічих якостей: хоробрості й військової честі. Коли ворогуючі сторони домовляються про те, що результат війни повинен вирішити двобій між Менелаем і П. , П. намагається ухилитися від сутички із грізним супротивником, і лише докори Гектора змушують його взяти в руки зброя.
Зазнавши поразки, П. рятується лише завдяки втручанню Афродіти. Олена насміхається над невдачливим вояком, але П. нітрохи не збентежений, тому що для нього головна цінність і сенс життя — не в наживанні військової слави, а в почуттєвих задоволеннях і в служінні богині любові Афродіті. Характеру П. властиве підступництво.
Так, наприклад, він підкуповує Антимаху, і той, виступаючи на раді троянцев, висловлюється проти того, щоб Олену повернули Менелаю. Уникаючи двобоїв із грецькими героями, П. бере участь у боях як лучник, що зайвий раз говорить про недолік мужності. Фактично П., а не Олена є головною причиною тривалої кровопролитної війни. Однак з волі богів саме йому призначено вбити Ахілла Це говорить про те, що на чаші ваг Зевса військова доблесть і честь приймаються в увагу лише у зв’язку з ходом прийдешніх подій.
У грі вищих сил слабк і невартий часто стає знаряддям божественної волі й виконує приречення долі, проти якої неспроможні самі боги

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Художня спадщина видатного українського державного діяча, художника, драматурга та письменника Володимира Винниченка, перш за все, привертає до себе увагу гостротою моральних та етичних проблем, що піднімаються у його творах, майстерністю розкриття психології людини. Свідченням цьому може бути новела «Момент», в якій В. Винниченко торкається проблем буття недосконалого людського суспільства, яке саме собі створило безліч обов’язків, правил, кордонів і обмежень.

У творі автор змалював втечу двох людей за кордон, які зустрілися випадково і лише волею долі стали «співучасниками». Випадкові, зовсім незнайомі і чужі один одному люди зустрілися в межовій, екстремальній ситуації, коли навіть дихати треба в такт, адже виникає реальна загроза життю. І ці люди швидко стали «знайомими незнайомцями», знайомими з минулого, людьми, яких загнали інші люди.

Про героїв новели автор майже нічого не розповідає, а відповіді на запитання «Як вас зовуть?» В. Винниченко свідомо опускає в тексті твору. Та це й не важливо, адже найголовніше у цій оповіді те, що зовсім випадково зіткнулися двоє людей, які за своїми поглядами на життя і своєю вдачею опинилися протиставлені умовам, що склалися у суспільстві.

Герої новели «Момент» чутливі до всіх проявів життя, до оточуючого світу, а межова ситуація, в якій вони опинилися, робить їх ще уважнішими і змушує придивлятися більш детально. Вони гостро відчувають усю абсурдність існування людини у суспільстві, бо навіть метелики і коники залишаються вільними у своєму виборі, адже в їхньому світі протікає «великий, прекрасний процес життя», у них немає смердоти, вони «маленькі, здорові, чисті циніки», у них немає моралі, укладень про покарання, немає паспортів і незаконнонароджених.

Навіть смерть герої новели сприймають як складову якогось нескінченного процесу круговороту, бо вони не здатні вирвати смерть з цілісної картини природного людського життя: «І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий». Натомість, вони бачать смерть людини як особистий кінець, після якого нічого немає. Тому все ж таки вони цінують життя, люблять його понад усе, хоча воно усього лише крихітний момент існування всесвіту.

Перетнувши кордон, герої новели ніби переходять ще й якийсь кордон усвідомлення себе і своєї особистості у світі. З ними відбувається «торжество двох великих коників; це був вихор життя, який змітав все сміття «не треба», «не можна». Для них це було щастя кісток, нервів, мозку та крові, щастя нового народження, народження не сліпими, як було у перший раз, а з відкритими, видющими очима.

Розглядаючи через призму поглядів героїв новели важливі філософські питання, автор підіймає у творі проблему пошуку сенсу життя людини і людського буття взагалі. Буття це плинне, тому й кожна його мить безцінна, і дуже важливо навчитися зберегти у душі найщасливіші миті свого існування.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в «прогрес» — технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, «людство йде вперед, людина лишається на місці». Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.

В основі оповідання Миколи Хвильового — «сентиментальна історія» Б’янки. Ця жінка представляє новий тип української людини — людини доби «активного романтизму» або «романтики вітаїзму». Це сильна, вольова натура, яку не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її «навернув» брат, який загинув на фронті. Це був «дикий і тривожний час, коли люди ходили гаті й голодні й були велетнями й богами», але у мирний час ідея світової революції не здатна наповнити людське життя. Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у її селі роз’їдає формалізм і «нова дичавина… азіатчини» (натяк на вторинність, приниження українців російською компартією, про це також писав Борис Антоненко-Дави-дович у повісті «Смерть»), і побожне ставлення Б’янки до старих ідеалів не знаходить підтримки: «Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилась вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. (…) Я пам’ятала, скільки відважних ко-мольців загинули в часи горожанської війни, і частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою».

Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сім’ю, їде до міста й там наполегливою працею забезпечує собі побутову свободу. Вона шукає тих «велетнів і богів» — надлюдей, які були б зразком для неї та її товариством, фактично, шукає комуністичних «святих». Але зустрічає тільки втому й розчарування: «…Я вам заздрю тому, що ви (Б’янко) людина нового покоління, і для вас наші терзання — порожній звук. …Справа в тому, шо ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. (…) Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди».

Сучасне місто — царство плоті й розпусти. Діловод Кук свій потяг до Б’янки не готовий підкріпити своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка — бісексуалка й садистка, цікавиться містичними вченнями й пропонує Б’янці торгувати своїм тілом. Товариш Бе —  п’яниця, паскудник і садист — систематично лупить свою жінку Уля-ну, яка психологічно залежить від нього, кінець-кінцем убиваючи її. Остання надія Б’янки — художник Чаргар — не спішить за її рахунок вдовольняти статеві інстинкти, але виказує слабкість, ницість духу й мріє про міщанське сите «животіння». Типова богошукачка, Б’янка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.

Нарешті, її душевні потреби знаходять одверто релігійне рішення:  вона знаходить стару ікону Спасителя й ночами простоює на колінах перед нею. Однієї ночі вона лягає спати й декілька разів прокидається від стуку в двері. Стук триває всю ніч (!), але Б’янка так і не відкрила, ображена на пізнє вторгнення. Вранці вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Найслабший момент твору — її реакція на побачене: вона звинувачує… Бога в тому,.що він не відчинив дверей тоді, коли вона не побажала навіть спитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.

Чому героїня «Сентиментальної історії» вчиняє такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романти-ків-фантазерів, котрі відповідальність за людські злочинства покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, це наслідок невір’я самого митця. По-третє, «пролетарський» письменник і чекіст Хвильовий не міг в одних текстах писати про свої розстріли монашок («Я (Романти- \ ка)»). а в інших здійснювати пропаганду традиційної релігійності.

Але в 1959 році, коли Олесь Гончар творив роман «Людина і зброя», статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком, коли Хвильовий оприлюднив «Сентиментальну історію». Тому в творі Гончара ми проаналізуємо один-єдиний епізод, котрий не стає від того менш значущим і показовим.

Загін Богдана Колосовського воює на окупованому боці Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Дніпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму імені Енгельса (!), де в хаті знаходять, мабуть, усіх місцевих дівчат… навколішках перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.

• «— А ви вже, значить, молитесь? — підступив до дівчат заградо-трядник… — І не соромно? А ше ж, мабуть, і комсомолки?
• —        А що ж нам зостається, хоч і комсомолки…
• —        Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там… у стратосфері… (…)
• —        Та хіба вони віруючі? — вимовила жінка. — Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.
• —        За те, щоб наші повернулись…
• —        Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, — в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. — Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії…
• —        Це просто смішно, — каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно».

Останні слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дійсно, воєнні щоденники, скажімо, Аркадія Любченка й Олександра Довженка підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили усіх «атеїстів» на ревних віруючих. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві промовляють… вірші Шевченка й Лесі Українки. Ікона «від старших зосталась», як символ зв’язку поколінь, духовної тяглості українського народу. Це богослужіння — потреба фізичного виживання, яка шукає виходу в релігійній сфері. Вони не знають Бога, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного тупику Радянського Союзу й свого життя, а тільки просять, щоб повернувся попередній безбожний лад.

У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність скласти іспити долі своїми силами. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, ніж у бронзовий вік. Смертельна небезпека («Людина і зброя») чи потреби душі в час, коли побутові проблеми вирішено («Сентиментальна історія», оголошують прагнення людини до вічного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в житті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли ми говоримо про творчість Миколи Куліша, то в пам’яті відразу виринає: він був письменником «розстріляного Відродження». Як і суспільне життя, так і літературні процеси в 20-х роках XX ст. відбувалися досить бурхливо, про це свідчить виникнення різноманітних літературних течій, угруповань, жанрів, форм.

Якщо ж проаналізувати розвиток українського театру початку XX ст., то Микола Куліш — це одна з найтрагічніших постатей в українській драматургії: він прожив усього 45 років, а на творчість доля відвела йому лише 10 років. Здається, що митець ніби передчував свій короткий вік, тому був надзвичайно енергійним і невтомним і як письменник, і як громадський діяч.-Уже в перших творах Микола Куліш як драматург шукав «голої правди, неприбраної і нештучної». Тема його творчості — становлення людини. Не надаючи жодних розв’язань, програм і гасел, порад і рецептів, він дає можливість читачеві чи глядачеві самому робити висновки.

«Маклена Граса» — останній відомий твір Миколи Куліша. Деякі літературознавці називають цей твір філософською трагікомедією-мєтафорою. Підставою ж для написання стало повідомлення однієї з польських газет про арешт збанкрутілого капіталіста. Вихід із ситуації він знайшов досить оригінальний: маючи страхові внески, що їх посмертно може отримати родина, найняв за 500 злотих безробітного, щоб той убив його. Провідний мотив п’єси — тривога за світ і людину — наскрізно проходить через увесь драматичний твір, у якому автор зображує похмуру дійсність Польщі часів правління Пілсудського. Це був час, який вдало характеризує Жебрак: «У старій Польщі шумить кривавий бенкет. Кров, звичайно, — як вино, вино — як кров».

Дія відбувається у двох місцях, що контрастують між собою, як і самі герої п’єси: у домі маклера Зброжека (короткочасно), — і на вулиці (основна дія), коли дощить, холодно й мрячно, біля собачої буди, у підвалі будинку, де мешкає сім’я Граса. Голод безробіття, бідність і сирітство стали основою цієї історії. Перед нами’— життя безробітного Стефана Граси та його дочки Маклени, історія банкрутства маклера Зброжека, втрата надій його дочки Анелі на одруження з Зарембським, власником фабрики.

Це похмура дійсність, що робить виклик у складних ситуаціях суспільству й зокрема людині. Драматурга хвилює наявність такого протистояння, проте він не песиміст, ідея позитивного розвитку людства знайшла відображення саме в цій п’єсі. Втілення сподівань на ліпше життя ми спостерігаємо в образі Маклени. Це тринадцятирічна дівчинка, яка має почуття власної гідності, має отой моральний закон у собі, що не дає переступити межу людяності навіть у складних ситуаціях. Маклена вірить лозунгам комуніста Окрая, для неї ідея революції має обов’язково здійснитися. Доведена до відчаю дівчинка, аби врятувати сім’ю від виселення з підвалу, пробує заробити гроші на вулиці повією, але в останню мить вона втікає від «клієнта».

Наступна нагода заробити грошей трапляється після підслуханої розмови батька із Зброжеком, коли маклер просить вбити його за 500 злотих. Батько відмовляється, а Маклена, наздогнавши Зброжека на вулиці, вмовляє його, переконуючи, що вона вміє стріляти й обов’язково.виконає його прохання.

Жадібний до грошей Зброжек і на цьому намагається заробити. У ранковій напівтемряві віддає Маклені не всі обіцяні гроші. Дух спротиву проти того, що вона мала намір зробити, і протест проти зброжеків, проти наживання капіталу на нещастях людей — все це штовхає дівчинку до рішучих дій — вона бере гроші й рве їх. їй огидна ця ситуація, вона збуджено говорить: «Батько розповість про все. То, може, й там, у банках, порвуть ваші гроші». Фінальні слова Маклени, яка після пострілу втікає від поліції, звучать за ідейним задумом досить оптимістично: «Перекажіть, що я повернуся! Неодмінно!» На нові зміни чекає суспільство, цього чекає і автор: «З-за муру, де пролізла Маклена, десь далеко сходило сонце».

У побутовій, на перший погляд, а насправді узагальнено-символічній формі драматург розкриває суттєві закономірності суспільного буття XX століття, головна з яких — дегуманізація суспільства. Якими мають бути стосунки людини й суспільства, суспільства й людини? Це тривожить митця, викликає потребу висловитись, показати це в п’єсі, тому й живе дух правди в його творах. Наприклад, актуально зазвучала в той час тема голоду, що хвилею котилася по Україні, у творі «97» і зокрема в «Маклені Грасі» в об-раві маленької Христинки.

Ми можемо сміливо назвати Миколу Куліша Великим Протестантом доби «Українського Розстріляного Відродження», він до кінця виконував місію митця: намагався об’єднати мистецтво і духовно життя України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про комедію “Мина Мазайло” відомий літературознавець Юрій Шерех писав: “Український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на гіід-ложжі глибокого, але тільки натякненого змісту. У цих словах — висока оцінка художніх принад твору.

Сучасні дослідники визначають комедію «Мина Мазайло» як політичну. Адже політичний підтекст закладений уже в сюжеті. У комедії йдеться про дрібного службовця Донвугілля Мину Мазайла, який вважає, що завадою його успіхові в кар’єрі і приватному житті було українське прізвище. Тому він хоче змінити його на російське. Цю ідею підтримують дружина Мини, родичка з Курська тьотя Мотя, донька Рина (повне ім’я Мокрина). Не сприймають її син Мокій і дядько Тарас. Коли врешті-решт новітній Мартин Боруля став Миною Мазєніним, він із жахом дізнався з газети, що за “систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна” звільнено з посади. Нищівна сатира Куліша спрямована насамперед проти почуття меншовартості самого Мини Мазайла — “малороса”, українського міщанина, що пнеться в росіяни, як Мартин Боруля у дворянство: “Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”.

Викриває драматург і російських шовіністів, які стають на наступальні позиції щодо української самобутності. Вони представлені тьотею Мотею Розторгуєвою з Курська і вчителькою правильної вимови Бароновою-Козино. Бувала в бувальцях тьотя Мотя у всіх “доказах” покликається на класику: “Єтого не может бить, потому что єтого не может бить ішїда”(перекручений вислів з валуєвського циркуляра 1863 р.). Є й інший аргумент: “Та в “Днях Турбіних” Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться І я вірю, що все оце минеться Зостанеться єдина, неподільна”.

Глибокий аналіз тогочасної дійсності у комедії Куліша вражає. На тлі подальших подій зовсім не смішно звучать слова, сказані дядьком Тарасом: їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!”

На підставі художніх властивостей комедії Лесь Танюк визначив її як філологічний водевіль, який збудовано на співставленні української та російської мов. Саме ця двомовність є естетичним ключем твору. Яскравим зразком таких   “філологічних” засобів комічного є урок правильної вимови: “— Пахнет сеном над лугами…

• Баронова-Козино трошки захвилювалась:
• Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі!
• Не га, а ґа…
• Мазайло:
• Над лу-гами….
• Над лу-ґа-га!
• Над лу-га-га! -Ґа!
• Ґа!”

А в сусідній кімнаті син Мокій навчає вродливу Улю Розсоху навпаки — переборювати російський акцент при читанні українською мовою. Уля:

• Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…”

Сюжет твору насичений розмовами на філологічні теми, здебільшого мовні. Приміром, з діалогу двох подруг, Улі та Рини, дізнаємося, що Мокій колись порівняв гарні очі подруги сестри з двома вечірніми озерцями в степу. Проте Уля, відзначаючи поетичність такого виразу, мріє про шлюб з людиною, яка щоліта возила б Ті відпочивати до Криму: “А там не два озерця — море! Два моря! Чорне й Каспійське!” Перед нами — дві життєві позиції, поезія і проза життя. Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвиватимуться під знаком “укрмова”. Молодий Мазайло переконує дівчину, що, оскільки у неї і прізвище українське, й індекси, тобто антропологічні дані, українські, {очі, рот, стан — все чисто українське), їй конче необхідно оволодіти рідною мовою. І наполегливий хлопець домагається свого. Міщаночка Уля, яка, соромлячись прізвища Розсоха, називає себе Розсохиною, стає ревним оборонцем української мови (варто зазначити обігрування прізвищ як вдалий комедійний засіб драматурга):   “Уля:

• — І знаєш, “дружина”—це краще, як “жінка” або “супруга”,бо “жінка” — то означає “рождоющая” “супруга”‘ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай:рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько”.

Сюжетна лінія Мокій — Уля багата подібними міркуваннями. Але своєї гостроти й виразності “філологічний” конфлікт досягає у стосунках Мокія і батька. Під час “диспуту” до них приєднуються тьотя Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожен з них має свою власну позицію щодо українізації чи русифікації. Незважаючи на різноманітність думок, перед нами постає узагальнений образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності та поверховості. Забуваються національне коріння, національні традиції, зраджуються рідна мова, культура. Натомість з’являються теорії про всесвітню трудову комуну, в якій прізвища замінять номери: “наприклад: товариш нумер 35—51 або ж «поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища». Так мислить і живе радянська людина. Драматург засобами шаржу та гротеску висміює новітніх “міщан у дворянстві”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ірина Жиленко — дитя війни. Вона залишалась сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірить вона в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала «Homo feriens» — «людина святкуюча». Незважаючи на політичні перешкоди для національного розвитку, на тяжкі втрати в коли друзів — поетів у шістдесяті —сімдесяті роки XX століття, Ірина Жиленко йшла і йде пожиттю як людина, що вірить у прийдешнє свято, у оновлену Україну.В уяві поетеси, що гордо й весело дивиться на світ, виникають казкові образи чарівниці і Діда Мороза, Жар — птиці і маленького гнома, що оселився а старому буфеті. Ірина Жиленко час від часу повертається у світ дитинства, багато своїх творів вона присвячує маленьким читачам . Діти надзвичайно безпосередні, вони не зіпсовані життям, бо живуть «просто всмак, без проблем і проектів», а той, хто залишається таким і подалі, в дорослому світі виглядає диваком. Але такі «диваки» дуже потрібні, вони, хоч живуть «якось не так», здатні поділитися з ближнім, пожертвувати чимось заради іншого. Поетеса закликає людей вірити в те, що «поки є диваки, є й надія у нас, є надія!» («Пісенька про дивака») Такою ж дивакуватою і занадто («непристойно») яскравою видається загалу і Жар-птиця (вірш «Жар-птиця»). Ця екзотична птаха з очима — намистинками живе у сусідки — чарівниці, їсть родзинки, п’є молоко, інколи хворіє, бо «до снігів не звична», любить читати дитячі журнали «Барвінок» і «Мурзилку», вона готується знову принести новорічну радість усім, хто її любить і смутні лиця знову стануть ясними. Не зможе допомогти Жар-птиця тільки заздріснім кульгавим ґавам, які називають себе Павами, бо вони, самозакохані й чванливі, не визнають справжньої краси і чудес.Новорічні свята завжди пов’язують в уяві дітей з появою Діда Мороза. Про це пише Ірина Жиленко у вірші «Підкова». Лише людина, яка здатна мріяти і відчувати свій зв’язок із прекрасним світом природи, може побачити різнокольоровий сніг: зелений, рожевий, голубий, ніжно-фіалковий; знайти на щастя золоту підкову, загублену Дідом Морозом, і повернути її в Лапландію. А «сим сот роззяв», зачаровані таким вчинком, залишаться все-таки нездатними зробити щось подібне. А, коли вони розійдуться й полягають спати, до них, навіть уві сні, не прийде старенький буфетний гном (вірш «Гном у буфеті»), бо не всі здатні його почути і побачити. Цей «добрий знайомий» Ірини Жиленко живе в буфеті дуже давно:Він знав ще дідуся хлоп’ям,А маму — малим дівчатком.

Але, незважаючи на свій вік, гном невтомно працює: він оцінює поведінку дітей і заохочує слухняних шоколадками, золотить на свята сервізи, шепоче дітям казки. Окрім того, гном дружить із фарфоровою маркізою, яка навчила його чемних манер, і цвіркуном — музикантом. Гном — справжній господар старого буфету, його ковпачок часто багріє за склом серед різних вазочок. Тож подружитись із ним можна кожному, але для цього треба прислухатись і почути. Ірина Жиленко створила довкола себе чарівний світ, наповнений казковими героями. її вірші — це спроба донести частину казки кожному із нас. Давайте і ми повіримо в чудеса й станемо від цього добрішими, давайте творити і бути оптимістами, як ця надзвичайна «святкуюча» людина.