Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У драматичній поемі «Свіччине весілля» доля подільського майстра Івана Свічки переплитається з долею України, поєднуючи особисте і вічне. Цей твір запам»ятається мені на все життя.

Драматургія І Кочерги – помітне явище в антології укр. літ – ри 20 століття. Він пройшов тернистий шлях від театрального критика, що писав комедійні фарси російською мовою, до глибоко національного драматурга, що усвідомлював роль своїх творів для осмислення складної історії народу. У його п’єсах, про що б вони не були («Свіччине весілля», «Майстри часу», «Ярослав Мудрий»), завжди присутні гострі конфлікти, поставлені глибокі морально – філософські проблеми, але завжди є щось від казки. Іван Кочерга в одному з кращих творів — п’єсі «Свіччине весілля», не збирався замикатись на суто історичному описі подій.

Київ… Русь… Україна… Ці слова з глибокою шаною і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо вони духовно єднають нас із землею своїх предків, родоводом українським, його славною і водночас трагічною історією…
Довгий і тяжкий шлях судився Україні. І. Кочерга у п’єсі «Свіччине весілля» розкриває боротьбу трудящих Києва за правду, за волю, за світло, боротьбу проти влади литовських князів.
Хочу підкреслити, що сила «Свіччиного весілля» не стільки в символічності, скільки в об’єктивному відтворенні життя.

Іван Свічка — центральний образ поеми. Ватажок ремісників, він упевнений, що в людському житті має бути справедливість. Тому Свічка тяжко переживає підневільне становище трудящого люду, бере близько до серця його болі й страждання, але не впадає у відчай. Виявляючи далекоглядність, Іван переконує ремісників:

Коли добром ніхто не дасть нам світла,-

Його здобути треба — не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.

Ремісники обурені утисками литовського панства, а Іван Свічка рішуче заявляє:

…життя не пошкодую,

А привілеї наші поверну!

Герой повертається з грамотою на Поділ, відразу віддає її ремісникам, щоб «розсіяти нарешті сум нічний». Він закликає боронити свої права «грудьми і мечем».

Герой свято вірить, що в майбутньому трудящі звільняться від експлуатації і стануть незалежними:

…Для вільного народу

Колись зоря займеться світова.

Він впевнений, що мир і благополуччя самі не прийдуть, хоч Свічка — не прихильник кровопролиття. Та переконавшись у тому, що мирні акції не допоможуть, Іван закликає все трудове Поділля до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті.

Меланка на перший погляд не поділяє бунтарських ідей свого коханого — боротьбою здобути світло трудящим. Проте в простої дівчини розвинене почуття людської гідності. Для неї

…Світло любе, як воно

Своє проміння ллє в затишній хаті…

Риторичним запитанням Меланки «Чи є така сила, щоб свічку цю у мене загасила?» автор передав глибокі людські почуття, що межують з одержимістю.

Символічними є образи Івана і Меланки, вони — втілення героїзму і прагнення українського народу до незалежності.

Моя Україна засвітила мирну свічку волі і незалежності. Та чи зуміємо ми зберегти це довгожданне, вистраждане світло?..

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми часто говоримо слова: спілкування, спілкуватися. А що це означає, якщо вдуматися?Поняття «спілкування» в психології уживається найчастіше стосовно міжособових контактів.
Заглянемо в словник:Спілкування — це взаємодія два або декількох чоловік, які обмінюються інформацією або ж взаємодіють в практичній діяльності.Відомий філософ Л. Фейєрбах визначав значення спілкування таким чином: «Спілкування ушляхетнює і прославляє, в товаристві чоловік мимоволі, без жодного удавання тримає себе інакше, ніж наодинці».Мені здається, що спілкування — це не тільки взаємини, контакт між людьми, які пізнають один одного, обмінюються інформацією і переживаннями з метою взаєморозуміння і взаєморегулювання поведінки, але це і головна умова і спосіб існування і розвитку людей.Багато знаменитих людей говорять із цього приводу наступне:
«Чим більш різноманітно і гармонійно розвинена людина, тим більше готова вона до щастя. Для нього мир багатий, захоплюючий, а головне — добрий і відкритий. Він схожий на будинок друзів: що хочеш — візьми, що цінуєш — віддай. А для людини вузької, обмеженої мир — як величезне місто в абсолютно незнайомій країні. Всі вулиці відкриті, а йти по ним страшно, бо невідомо, куди ведуть. І запитати когось — не знаєш мови… Гармонійній людині легко в спілкуванні: йому не треба шукати теми для розмови. А спілкування — це наше, якщо так можна виразитися, соціальне дихання» Л. Жуховицький.
«Є тільки одна справжня цінність — це зв’язок людини з людиною» 
А. де Сент-Екзюпері«Дитина у момент народження лише кандидат в людину, але він не може їм стати в ізоляції: йому потрібно навчитися стати людиною в спілкуванні з людьми» 
А. П’єрон «Я виникаю, питаючи і відповідаючи, з питання і відповіді» 
Б. Брехт «Той, хто думає, що може обійтися без інших, сильно помиляється; але той, хто думає, що інші не можуть обійтися без нього, помиляється ще сильніше».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938, у найлихішу годину нівечення нас як народу, мати не одчаялася записати його цим великим днем і заклала в імені його, Василь, що грецькою означає «володар», потяг до необхідної нам державності.

В останній рік свого земного віку він питав в камері у глибоко віруючого діда Семена-Покутника:

• «А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?» На що дідо мовив: «То є додаткова ласка Божа, щастя, але кому багато дається, з того багато спитається».
• Він знав собі ціну, кажучи: «Кирея слави лопотить на вітрі», але в хвилину смутку мовив: «Якщо нас коли-небудь і згадують, то як таких, що в годину люту посміли залишитися самі собою. І десь там маленькими літерами напишуть, що той ще й вірші писав». «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі…»

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» можна вважати програмним для поета. Він невеликий за розміром, глибокий за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у а до правоту та її грядущу перемогу.

Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступно звинуваченого, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:

• Як добре те, що смерті не боюсь я
• і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
• і що перед вами, суді, не клонюся
• в передчутті недовідомих верст…

У них нема бравади і пози. Біблійний образ тяжкого хреста через асоціацію з образом Ісуса, що сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп’яли, утверджує справедливість справи, за яку боровся герой. Життя Стуса було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Всіляка скверна до нього не приставала. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло цей чоловік не вмів і не хотів. Це підкреслюється епітетом — «незле обличчя» поета. Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів, «Народе мій, до тебе я ще верну…»

Ліричний герой поезії Стуса — сам він — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю, благав Бога залишити його таким,

• яким мене мати вродила
• і благословила в світи.
• І добре, що не зуміла
• мене від біди вберегти.
• «Господи, гніву пречистого…»

Тож невипадково образ смерті у вірші «Як добре те…» творить поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненим — до народу він прийде тоді, коли в смерті обернеться до життя — і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на любу Україну — в рідну землю — було безмежно сумним і відночас тріумфальним. Україною поет жив, марив в чужині. Ця любов була смислом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім мррозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими? І відразу — спалах уяви і різкий контраст.

• Неосяжна осонцена днина,
• і собором дзвінким Україна
• написалась на мурах тюрми.

Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору. Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:

• Безгоміння, безлюддя довкола,
• тільки сонце, і простір, і сніг…
• та ота якимись вітрами занесена калина.

Завершується пейзажний малюнок філософським образом, який станс зрозумілим лише в контексті всієї творчості (і життя) поета: і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.

Є у доробку Стуса ще один вражаючий спогад — пейзаж — поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається «У цьому полі, синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте — воно ж бо «синє, як льон». Тоді що? Волошки? Мабуть, ні — скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором. Саме сюди, на рідні вкраїнські простори, полинуло Василеве останнє «прощай» з карцерної камери №3, де 4 вересня 1985 року перестало битися його серце:

• Ще вруняться горді Славутові кручі,
• ще синіє річки замріяна гладь,
• та вже проминув тебе птахом летючим
• твій час, твій останній.
• Попереду — падь.
• Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
• Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
• Бо вже ослонився безокрай чужинний,
• бо вже чужинецький ощирився край.
• Прощай, Україно, моя Україно,
• чужа Україно, навіки прощай.

Три домовини, перевезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу та поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Свято-Покровської церкви, накрито червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах — вінки тернові, з яскравими калиновими гронами.

• Нехай до нього прийде Україна,
• І зніме хустку, і пов’яже хрест…
• Десниця Божа і Господній перст
• укажуть місце, де його калина.

25 лютого 1990 року чиясь підла рука вчинила нечуваний акт вандалізму: могилу поета на Байковому кладовищі у місті Києві було спалено…

Народе мій, схаменися! Невже твоя доля — це доля раба, невільника на рідній землі? Невже знову повториться Василева доля і доля сотень, тисяч його побратимів, яких з далеких мордовських, колимських таборів лелеченьки уже «мертвих принесуть додому»?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Можна посперечатися, яка квітка гарніше: горда орхідея, зарозуміла троянда або непримітна у своїй простоті незабудка. До якої з них більше тягнуться душі людей? Можна довго міркувати про те, який людина привабливіша: одягнений по останній моді, що здається дотепним і ерудованим, але байдужий до чужого горя, або одягнений просто, але елегантно, небагатослівний, але труднощі друга сприймаючий як свої? Мені ближче скромність незабудки й небайдужість до чужого лиха людини

По-перше, тому, що скромність і в той же час елегантність в одязі — це показник смаку, а не кількості грошей. По-друге, тому, що небагатослівним буває людина, що не хоче говорити попусту, а живе за принципом « слово – срібло, мовчання – золото ». По-третє, на мій погляд, зовнішня простота й небагатослівність – це показники багатого духовного миру людини, наслідком якого є небайдужість до чужого горя

Скромна людина не хвастається своїми знаннями, а щедро ділиться ними із друзями. Допомога такої людини в будь-якій області знань і вмінь тоді, коли це необхідно, неоціненна, адже іноді буває складно зорієнтуватися, де шукати потрібну інформацію. Скромна людина завжди природно, непомітно й коректно запропонує свою допомогу, і буде здаватися, що вихід знайдений сам собою. Скромна людина не горює над недостачею грошей, він шукає й знаходить шляхи, щоб їх заробити й при цьому не вважає свої зусилля подвигом. Скромна людина – не інфантильний, вона не тільки говорить, але й робить усе для того, щоб нерозв’язна, здавалося б, ситуація зрушилася з місця. Скромна людина не хвастається тим, що він міг би зробити, він діяльний, добрий, і його доброта поширюється не тільки на близькі йому людей. Така людина просто не може равнодушно залишитися осторонь. Це внутрішньо багата людина, завжди готовий негайно подати іншому руку допомоги, не вимагаючи подяки замість. Він ніколи не діє театрально, виставляючи напоказ всі свої заслуги й добрі справи. От чому я вважаю, що букетик скромних незабудок додасть елегантності будь-якому платтю. Так і скромність прикрашає людини. На скромних, але діяльних людях, з добрим серцем, духовно богатих, тримається наш мир. Хочеш бути розумним – навчися розумно запитувати, уважно слухати, спокійно відповідати й переставати говорити, коли нема чого більше сказати

Щодня ми спілкуємося з різними людьми, висловлюємо свою думку, сперечаємося, доводимо, відстоюємо свою правоту. Величезна сила укладена в наших словах. Але тільки в тому випадку, якщо ми вміємо правильно розпоряджатися цією силою, направляти її в правильне русло. Є люди, які наївно вважають, що чим більше вони говорять, тим розумніше здаються, але це далеко не завжди вірно. Цілком природно, що коли ми щось знаємо, то хочемо розповісти про цьому іншим або показати їм, що ми це знаємося

«Якби мені запропонували вищу мудрість під неодмінною умовою, щоб я^-мовчав про неї, я б відмовився», – сказав великий філософ Сенека. Звичайно, він був прав, але й знаннями потрібно вміти правильно розпорядитися. Не завжди їсти зміст виставляти напоказ свої знання, постійно говорити про їх, адже і їх може бути недостатньо, і ми виявимося в дурному положенні. Д. И. Писарєв говорив: «…далеко не всі люди, і притім тільки самі чудові, здатні просто й відверто сказати: «не знаю».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Основною темою драми Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль» є визвольна боротьба народу за свою свободу та незалежність. Однак не менш уваги автор п’єси приділяє і протистоянню двох основних персонажів твору – Вільгельма Телля і австрійського намісника Геслера. Найбільш яскравою сценою цього протистояння є оповідь про те, що Телль не піддався знущанню австрійця і не виконав його наказ вклонятися повішеному на палці капелюху намісника. За це Геслер наказує Вільгельму стріляти у яблуко, яке він поклав на голову сина Телля Вальтера. У душі селянина деякий час триває внутрішня боротьба, він навіть перепрошує австрійця, але Геслер не звик змінювати свого рішення і зовсім не жартує зі своїми вимогами. Телль дуже хвилюється, але готується до пострілу, при цьому ховає одну стрілу за пазуху (це для намісника), та врешті решт прицілюється і влучає у яблуко.

Винятковий героїзм селянина не дивує ката, який за правдиву відповідь Телля про призначення захованої стріли ув’язнює стрільця. Та під час сильної бурі на озері Вільгельм Телль випадково звільняється і тікає від австрійця. Подальше своє життя він убачає у помсті кривдникові. У своїх роздумах герой п’єси обґрунтовує провину намісника не тільки щодо себе особисто, а й щодо інших його співвітчизників, твердо вирішуючи його покарати. Влучний стрілець обирає зручне місто для пострілу на узбіччі кривої дороги, якою часто їздив австрієць. Під час очікування свого ворогу Телль стає свідком зіткнення намісника з бідною жінкою, яка молила Геслера про звільнення з ув’язнення її чоловіка, стоячи навколішки. Коли жінка кидається в ноги австрійцю, Телль випускає стрілу і влучає ворогові прямо в серце, та той ще встигає подумати, що то була стріла Телля.

Саме ця сцена вважається головною сценою п’єси. Та постріл Телля був скоріш символічний, адже він став сигналом до боротьби швейцарського народу проти австрійських загарбників. Крім того, цей епізод найяскравіше розкриває риси характеру обох головних персонажів п’єси.

Щодо Вільгельма Телля, то ми бачимо його як хазяйновитого селянина, гарного мисливця і влучного стрільця, він дбайливий чоловік і батько, а крім того – гуманна людина. Такі якості головний герой драми отримав не випадково, адже це якості швейцарського народу, який був рівний австрійцям і мав природне право на державну самостійність і самовизначення. У протистоянні Вільгельма Телля і Геслера Фрідріх Шиллер підводить нас до ідеї неприпустимості порушення будь-ким природних прав людини (випадок з вимогою Геслера стріляти у яблуко на голові дитини), а також до ідеї особистої свободи і гуманності кожної людини, незалежно від приналежності і стану. Як свідчить епіграф до мого твору, я вважаю, що Вільгельм Телль має чуйне і добре серце, тому він допомагає всім, хто цього потребує. Він прагне не лише соціальної, але й духовної свободи. Телль – не просто месник. Це не лише реалістичний, а й романтичний герой.

У той же час Геслер зображений у п’єсі як самовпевнена людина і жорстокий кат швейцарського народу. Він чекає від швейцарців лише покори і ставиться до них з ненавистю.

«Геслер – наймолодший в роду,

лиш лицарським плащем він володіє,

Тому й на щастя чесної людини

Він злобним оком скоса поглядає».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Де можна зустрітися з казкою, де можна почути «вічний шум річки», побачити «довгі плакучі трави»? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами. Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.

Ніби з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми і зрадником, і з щезником, і з нявками, і з чугайстром, і з голосом сокири, який так лякає маленьких дітей. Здається, що гуцули — це невід’ємна частина природи, які вірять їй безмежно, які живуть за її законами, навіть не силкуючись їх зрозуміти чи змінити. Вірять і Іван Палійчук, і Марічка Гутенюк, й усі їхні сусіди у ворожіння, вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять в багато чого, що живе тільки в їхній уяві та йде від далеких предків. «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І навіть маленькі діти намагаються розкрити таїну, дізнатися, «з чого постала зозуля», «про що канькає коня», де живе нечиста сила.

Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцівці, а згодом і на флоярі. Все це — світ Гуцульщини, світ, де поряд з казкою живе і реальність. Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцівки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе трембітанням трембіти. Є у гуцулів і кривава ворожнеча, як у Палійчуків з Гутенюками, є і теплі людські взаємини — у полонині між вівчарами. Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона «починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого», за повір’ями гуцульських прапредків, які з незапам’ятних часів шанували во-гонь-ватру. «Ні звір, ні сила нечиста не озьмеся мар-жини», доки палахкотітиме його полум’я. А щоб його запалити, треба виконати своєрідний ритуал. Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонійним продовження їхніх звичаїв, побуту, вірувань!

Кохається в своїй маржинці Іван Палійчук і разом з тим підкурює, ворожить, збирає помічне зілля і замовляє. Роблять у полонині вівчарі будз й одночасно ніби чаклують: «Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує». У повісті ми бачимо, і як доять вівці, і як «вуйко» роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, і що вони їдять. Гуцульщина йде до усіх нас, кожного разу дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю. Багато чого в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивовижного. Такою є і смерть у повісті: «…смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер». Трембітання трембіти, плачі “над померлим — все це нам зрозуміло. Але у гуцулів смерть — це не тільки плач. За ним йдуть і сміх, і жарти, і навіть регіт. Людина повинна піти в інший світ не сумна, а весела, і ніби підтвердження цього — «загадкова усмішка смерті» Івана Палійчука. Він помер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому і не треба більше плакати — треба віддатися чудовому настрою.

Гине Палійчук, який пішов за нявкою-Марічкою, ще й захистив її від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він. проте залишається «живим» незвіданий світ Гуцульщини. Цей світ не завжди нам зрозумілий, тому що є належністю народу, який свято вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій та ритуалів своїх прапредків. Та, здається, гуцули і самі є частиною казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» надовго залишається у нашій пам’яті, радуючи та інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом та віруваннями. Це все — фольклорні джерела.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кохання… Це дивовижне почуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої. Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічних новел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульських Ромео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.

Виросло воно серед тяжкого духу ворожнечі, що оточували дітей двох родів з самого дитинства. Криваві бійки, які дуже часто закінчувалися трембітанням трембіти, «оповіщаючи горам і долам про смерть», не змогли закреслити в серцях полум’я чистого кохання, яке ніжно оберігала сама природа. Вона навіювала чарівні пісні Марічці, і вони, здається,  «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Природа дарувала Іванові дивовижну гру на флоярі, і мелодії для своєї гри він чув серед гір, лісів, річок, він чув від самого шезника. Не могло не зрости серед цього царства природи велике полум’я кохання, об’єднуючи душі, шо тягнулися усе своє коротке життя до живого, до прекрасного.

Невеселою була розлука двох кохаючих сердець, але є у життя свої правила. Потрібно було Івану йти у найми на полонину. А в цей час смерть забрала кохану туди, куди немає ніякої стежки. І здається, якщо б вона була, побіг би туди Іван, щоб навіки з’єднатися з Марічкою. «Великий жаль вхопив Івана за серце». Зруйновано всі мрії, усі надії. Пішов він • якнайдалі від людей, і усі вважали, що загинув він від великого жалю. А молоді дівчата склали пісню про велике кохання, яке стало більше, ніж смерть. Але ні, на сьомий рік з’явився Іван і навіть одружився з Палагною. Головним стали — господарство, маржинка… Проте кохання ніколи не вмирає, і серед турбот ґаздівства злітав до нього знайомий голос:

• Ізгадай мні. мій миленький,
• Два рази на днину,
• А я тебе ізгадаю
• Сім раз на годину.

А одного разу Іван її побачив — Марічку, свою кохану. Так. він розумів, що це нявка, але не хотів у це вірити, бо вело його кохання. Знайомий голос, знайомий стан кликали у гущину лісу. Й Іван ішов, бо бачив тільки свою Марічку. Він навіть рятує її від чугайстра, йдучи з ним у танок. І грає ту мелодію, шо чув від щезника. Кохання робить дива. Людина забуває, що бачить перед собою нявку, що вона веде її на смерть. І смерть приходить, забираючи Івана у страшну безодню, але не вмирає кохання, яке більше, ніж життя, більше, ніж смерть.

Є на світі дивовижна природа, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, а продовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям, що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить, як провідна зірка. І світитиме завжди!

Драматична поема «Ярослав Мудрий» мені сподобалася тому,що вона сповнена почуття патріотизму, яким наділені всі головні герої твору. 

Ярослава Мудрого зображено державним діячем з холодною, розсудливою головою та добрим серцем. Він вірить у великі можливості своєї держави і свого народу. Але іноді образ його подається надто ідеалізовано, що позбавлено звичайної життєвої логіки. 

Мужність наших пращурів, їхня бойова доблесть були прикладом для воїнів Великої Вітчизняної війни. І для нас, людей третього тисячоліття, ця п’єса звучить актуально, а образ Ярослава захоплює патріотизмом, далекоглядністю, любов’ю до народу, до книг, до храмів. Бажання Ярослава Мудрого високо піднести культуру руської землі спонукає і нас бути освіченими і культурними громадянами незалежної України.

Серед усієї творчої спадщини І. Кочерги п’єсу «Ярослав Мудрий» вважають вершиною майстерності драматурга, бо цей твір має універсальну спрямованість, непідвладну часові. Сам автор так визначив ідею п’єси: «…нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь Вітчизні». А ця проблема актуально звучатиме у всі часи. У вуста князя Ярослава автор виклав близькі йому філософські думки про сенс людського життя як нескінченної боротьби виборювання миру і щастя, бо «Береться мудрість не із заповітів,

А із шукань і помилок гірких».

На думку драматурга Ярослав тим великий, що зумів здобути народну підтримку, злити воєдино сили, щоб боронити рідний край. Драматург вдало створив і систему образів п’єси, серед яких є й історичні попит, і вигадані образи, які допомагають відтворити дух тих часів. А монологи героїв п’єси змушують замислитися над сьогоденням, хоча п’єса перекотить нас в XI століття, у часи Київської Русі. Ці монологи не втратили актуальності — вони закликають українців кінця XX — початку XXI століть бути патріотами, дбати про економічний і культурний розвиток нашої держави.

Отже, в п’єсі «Ярослав Мудрий» І. Кочерга висвітлює події часів Київської Русі, розкриває проблеми патріотизму, народу і видатної історичної постаті, миру і щастя, розбудови держави.

Ярослав Мудрий — прообраз сучасних диктаторів (за однойменним твором І. Кочерги)

Ми немало знаємо про давні часи. Розповідають про них і стародавні літописи, і мудрі науки — історія, археологія. Та, мабуть, найповніше донести дух тих предковічних часів, оживити наші знання може тільки мистецтво з його могутньою зброєю — художнім образом, втіленим у слові чи сонячних барвах, у ніжній музиці чи одухотвореному камені.

Ярослав Мудрий… Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жорстокий мовник і мудрий книголюб; творець першого зведення руських законів — “Руської правди» і князь, що залізною рукою скарав в боротьбі навіть найближчих родичів; лукавий політик і натхненний будівничий…

Туди, в ті далекі сиві віки, полинув думкою і поетичною уявою Іван Кочерга. Постать мудрого князя, певно, і зацікавила його тим, що була непростою, медичною й суперечливою. У передмові до твору Кочерга писав: «Щодо самого Ярослава, центрального дійства драматичної поеми, то в змалюванні його треба було прагнути не лише історичної та художньої правди, а й якогось філософського узагальнення, якоюсь свіжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру».

Справді, в особі історичного Ярослава поєднувалося чимало рис, які були цуже несхожі між собою: честолюбство і щира любов до культури й освіти, великодушність і лукавство, лицарська відвага і лякливість. Він був щедрим і скупим, невдячним за зроблені йому послуги, мав характер запальної, експресивної, енергійної людини. Це риси монументальної трагічної постаті, однаково величної і в своїх чеснотах, і в своїх пороках. Але образ князя написаний загалом у реалістичному плані з яскраво вираженим замилуванням автора цією винятковою феноменальною особистістю. Наділений багатьма позитивними рисами характеру, Ярослав постає як великий громадянин і воїн, видатний державний діяч. Помисли, думки й дії Ярослава спрямовані на те, щоб возвеличити Київ, зібрані під його корогви всю Русь, зміцнити княжу владу. Мріяв він також «вбрані» свою державу, просвітити її, прикрасити чудовими храмами, будівлями. Для нього привозив «іскусних» майстрів з-поміж греків, учив своїх людей будувати, купував і переписував у монастирях книги, та й сам князь «книгам прилежа помитая часто в день и в ночи».

Ярослав мріє про мир, спокій, про щастя будувати — а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч. «Раніш закон, а потім благодать», — виголошує він. Спочатку треба зміцнити державу. І князь веде полки проти печенігів. А вже зійшовши — хоч на недовгий час — з бойового сідла, беріться будувати храми.

«Раніш закон, а потім благодать»… і творець «Руської правди» вважає, що задля закону можна поступитися «благодаттю» — правом на життя і щастя «маленької людини».

Драматична поема «Ярослав Мудрий» була написана 1944 року, коли ще тривала війна з гітлерівською Німеччиною. Це були страшні роки політичних та збройних сутичок, коли дві ідеології, дві держави боролися між собою, на чолі яких стояли дві неординарні особистості, сильні й жорстокі, два диктатори Сталін і Гітлер. Зображуючи епоху Ярослава Мудрого, митець, безперечно, не ставив собі за мету показати князя Ярослава як диктатора, але зобразив його так, що мислячий читач надзвичайно легко може провести паралель між Київською Руссю і сучасністю, між Ярославом і сучасними диктаторами.

Жоден із диктаторів не прийшов до влади без допомоги своїх однодумців, прибічників. І саме вони, його вірні соратники, ставали першими жертвами тирана. Ярослав, який «кривдою і смертю платив всім за службу і труди», наказує жорстко розправитись із воєводою Коснятином, який зробив йому стільки послуг: п’ять разів піднімав Новгород на допомогу Києву. Крім того, став звільняти Русь від норманських лицарів — варягів, що захищали Русь і князя від ворогів. Те ж саме зробив і «батько всіх народів» Сталін, прийшовши до влади, — знищив усіх своїх товаришів по партії. Ярослав виявляв усі ознаки диктатора, який не терпить ніяких заперечень своїм вчинкам і діям. Для досягнення своєї мети він переступає через будь-кого, не рахуючись ні з чиєю думкою. Заради того, щоб здобути собі вірних союзників, він навіть рідних дочок видає заміж силоміць за європейських королів.

Не може він порозумітися і з власною дружиною. А Сталін? Усі, хто хоч трохи опирався його вчинкам, хто намагався сказати слово правди, були або розстріляні, або відправлені у північні табори. Дружина вождя — Надія Аллілуєва доведена до відчаю, покінчила життя самогубством, один із синів загинув у фашистській неволі.

Обидва диктатори, об’єднуючи країну, боролися не лише із зовнішніми ворогами, а й з власним народом.

Іван Кочерга, захоплюючись образом Ярослава Мудрого, підкреслює, що ти жорстокість, яка була властива Ярославу, була потрібною в ім’я створення могутньої держави, що заради цього можна було творити неправий суд над тими, хто «порушив спокій на Русі». Адже князь чинив це не для власної користі, а в ім’я блага народу, Батьківщини.

Йосип Сталін теж створив «великий могучий Советский Союз» ціною життя мільйонів людей. Та чи довго він проіснував? І чи варто було будувати його на кістках і крові співвітчизників. Та, на жаль, диктатори не обтяжують свій мозок такими питаннями. Для них головне — безмежна влада, яка замінює їм усе: честь, совість, кохання, теплі родинні стосунки, їм навіть байдуже, яку вони після себе залишать пам’ять.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Початок ери електронно-обчислювальних машин у тому вигляді, в якому вони нам знайомі, пов’язаний з ім’ям англійського вченого Чарльза Беббіджа. Цей математик ще на початку ХІХ століття надав ідею оригінальної обчислювальної машини, яка була втілена у життя лише у ХХ столітті. Вчений звертав увагу на те, що ця машина за допомогою звичайного повторення кроків може без помилок обчислювати великі математичні таблиці. В якості джерела енергії в першій обчислювальній машині використовувалася енергія пару. Отже, тоді процес обчислень був уперше автоматизований і проходив без участі людини. Наступним творінням Чарльза Беббіджа стала універсальна аналітична машина, здатна виконувати широкий спектр математичних завдань, яку винахідник назвав аналітичною машиною. Роботу над цими машинами можна вважати першим етапом розвитку електронно-обчислювальних машин.

Другий етап – 1950-1960 роки – економія машинних ресурсів: машин мало, невирішених завдань лічильного характеру безліч. Основна з них – економія часу рішення при обмеженому обсязі пам’яті. Для її виконання забезпечувалася така організація обчислювального процесу, при якій максимально завантажувався процесор, найдорожча частина ЕОМ того часу. Щоб прискорити процес кодування і підготовки задач до рішення, були створені алгоритмічні мови Алгол, Фортран та інші.

Третій етап – середина 1960-х – початок 1980-х років – економія людських ресурсів: успіхи розвитку мікроелектроніки призвели до швидкого зниження питомої вартості машинної операції та одиниці об’єму оперативної пам’яті, тоді як витрати на розробку і супровід програм не знижувалися, а в ряді випадків мали тенденцію до зростання.

На цьому етапі, тобто через десять років після перших успішних спроб підпорядкувати ресурси ЕОМ завданню автоматизації програмування, створення трансляторів, економія людських, а не машинних ресурсів стала, нарешті, центральною проблемою технології програмування. Від технології ефективного використання програм до технології ефективного програмування – так можна визначити загальний напрямок зміни критеріїв ефективності на другому та третьому етапах.

Четвертий етап – від початку 1980-х років і до теперішнього часу – формалізація знань. До середини 1970-х років з ЕОМ працювали в середньому один або кілька професійних програмістів, завданням яких було програмування формалізованих знань. Але за 30 років розвитку обчислювальної техніки помітна частина того заділу раніше формалізованих знань, який був накопичений людством за останні 300 років інтенсивного розвитку точних наук, виявилася записаною в машинних програмах.

До кінця 1983 року в переважній більшості випадків (9 з 10) за пультом ЕОМ знаходився не програміст, а так званий професіонал, який володів «таємницями ремесла» в конкретній предметній області, де може бути корисна ЕОМ, але не мав професійної підготовки в галузі обчислювальної техніки та програмування.

Самостійна формалізація професійних знань, автоматизація рутинної роботи, що виконується фахівцями, вже на першому її етапі гарантує величезний народногосподарський ефект. Але для цього повинна бути забезпечена «дружня» реакція машини на будь-які, в тому числі, неадекватні дії користувача ЕОМ, над чим і працюють сьогодні вчені.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10—30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі, людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом «несмілого» білого метелика (вірш «Метелик»).

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях із назвою «Місто», ці твори мають другу назву за першим рядком: «Вдихаю я тонку отруту…», «Блимно і крапно», «Сонце освітлювало…», «Зойкно вилітали…», «Вечір подо-щовий…», «Місто мокре», «Ось те сте…». А також у віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображують міську атрибутику: «Будинки», «Тротуар», «Улиці», «Асфальт», «В кафе». Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він називає «життєрухом», любить посидіти з друзями в кав’ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартісності вважає оригінальність думки і словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна здогадатись, що він є прихильником неологізмів. Про ) значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка тримають читацьку думку у постійному напруженні, тому їх цікаво читати і аналізувати.

Візьмімо, наприклад, вірш «Бажання». Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко, міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання:

• Чому не можна перевернути світ?
• Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне «бажання» М. Семенко може здійснити сам і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Пере-вертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка. виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому «березової каші»:

роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку. Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і прагне, шоб її «чорти вхопили», адже його «бажання» неможливо виконати.

Вірш «Запрошення» — це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його «духа визвать» обіцяє показати безліч світів «оригінальних і капризних», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним вночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і у другому вірші з аналогічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там «гарно», «симпатично й різнобарвно». Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

• Люди ми сильні, молоді, сміливі —
• Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенка, непримиренність його натури, його твори мають посісти належне їм місце п літературному процесі, повернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, яке згодом назвали «розстріляним».