Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія Андрія Малишка — це його біографія. Із дитинства він виніс синівську любов до матері, і вершиною його поезії є вірш про неньку. «Пісня про рушник» — це зізнання в любові найріднішій людині, яка не досипала ночей, виховувала сина, а проводжаючи в далеку дорогу, дала на щастя, на долю вишитий рушник.

Усе життя Малишка в його поезіях. Школа стала для Андрія тим місцем, де все для нього відбувалося вперше: перший вірш, перша дитяча дружба, перше кохання. їм поет присвячував свої твори.

Через усе життя проніс він повагу до вчителя Трохима Івановича, який навчав своїх учнів не лише математики чи мови, а й виховував у них любов до Батьківщини. Малишко згадував, як після уроків діти збиралися біля вчителя, пили чай без хліба; як приносили в школу полінця дров, щоб протопити піч і не змерзнути на уроках; як проводжав старий учитель своїх учнів у життя і отримував від них листи зі словами подяки за науку, любов і терпіння.

Після закінчення школи Андрій Малишко іде вчитися до Києва. Древнє місто захопило юнака своєю красою і величчю. Багато років по тому поет згадуватиме свою юність як найщасливішу пору життя:

Отут ми садок посадили, нехай достигають черешні,

Криницю копали глибоку, на підмури клали граніт…

Он кличуть до себе у гості садок мій, і вулиця, й площа.

Трамваїв дзвінок голосистий, як птиця, щебече з людьми.

Де б він не був, куди б не закидало його життя, Малишко завжди пам’ятав «білі каштани, світлі вогні», «київські ночі, зустрічі в саду», «гори високі, синь дніпрову»

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, талант Малишка вибухнув новою силою. У цей грізний час поет іде в армію «правофланговим рядовим, заспівувачем першим». Він був разом із воїнами-фронтовиками і в гіркий час поразок у перші місяці війни, і в дні гарячих боїв на Дону і Волзі, і в переможному поході у країни Східної Європи. Усе, що він пережив, що побачив, вилилося в поетичні рядки. Але твори Малишка — це не просто літопис життя митця. Поет переосмислював події, пропускав крізь серце, розкривав перед читачем усю гаму глибоких почуттів: синівську любов до Батьківщини, ненависть до ворога, тугу за сплюндрованою Україною, нестримний порив до бою, до перемоги.

Воїни на фронтах, партизани в тилу у ворога, підпільники йшли у бій, перемагали і вмирали з поетичним образом матері-Вітчизни, створеним талантом Малишка. Ніби урочиста клятва звучали слова:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице, крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і гідність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Поезія Малишка воєнного періоду, зібрана в книгах «Битва», «Ярославна», надихала людей на подвиги у битві з ворогом. Нині — це нев’янучий літопис героїзму народу в боротьбі з фашистськими загарбниками.

Коли «оддудніла, одгукала, одклекотіла війна», Андрій Малишко пише твори про трудові подвиги народу, який піднімав країну з руїн. Поет ніколи не стояв осторонь життя. Немає в Україні жодного куточка, де б не побував Андрій Самійлович. У своїх книгах він відтворив історію країни від відбудови Дніпрогесу до польоту в космос, оспівував людину праці, схилявся перед образом матері. У його творах струменить радість буття, розцвітають червоновишневі світанки і веселки на небі, милує око блакить вечорів. Малишко відчуває себе сином народу, він готовий віддати всього себе служінню Батьківщині:

Дерзань і мрій клекоче в серці грім,

І знов дорога, сонце чи негода.

І знову труд, бо я лиш син народу,

Малий листок на дубі віковім.

Звичайно ж, Андрій Малишко був поетом свого часу, своєї епохи. Жодного разу, в жодному вірші він не піддав сумніву справедливість комуністичному режиму. Всі його збірки рясніють згадками про керівну роль комуністичної партії. Поет осмислює життя і діяльність В. І. Леніна, пропагує ідею комуністичного майбутнього. І Малишко не брехав ні собі, ні людям. Він справді вірив у світле комуністичне майбутнє і оспівував його. Та цей офіціоз не повинен закривати перед вдумливим читачем ніжну, замріяну душу лірика, який любив свою рідну землю і свій народ.

— 

Шкільні твори за творчістю письменника:

— Проблематика роману В. Земляка «Лебедина зграя»

— Добром зігріте серце (за оповіданням В. Земляка «Тихоня»)

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об’єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося…

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об’єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:

«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

…В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Із перших днів війни Андрій Малишко — на фронті, він працює кореспондентом фронтових газет, де часто друкуються його статті, нариси, репортажі з місця боїв, звернення до бійців і, звичайно, вірші. Сьогодні твори Малишка воєнного часу сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям із мільйонами своїх співвітчизників, ділив з ними біди й радощі, читаються як ліричний щоденник. А відкрив цей щоденник цикл поезій «Україно моя!», написаний одразу ж після того, як радянські війська, спливаючи кров’ю, залишаючи в оточенні дивізії і армії, відступили за межі України й вона потрапила під кований залізом чобіт окупанта.

Саме тоді були написані незрівнянні за силою патріотичного почуття рядки:

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста,

— Що ж ти став, як німий, надивляйсь

на Вкраїну свою!..

І лежала земля в попелищі — земля чорнотіла.

Я дививсь, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Покидаючи рідну землю, син України переосмислює все попереднє життя її народу, який протягом віків, починаючи з часів Батия, боронив свою землю. Якими б страшними не були навали ворогів, наш народ завжди виходив переможцем із тих двобоїв. Старий Дніпро пам’ятає всі давні наруги й нові кривди, яких він ніколи не простить катам. І впевненість Славути передається ліричному герою, допомагає йому не втратити віри, вистояти.

Прекрасною і ніжною постає Україна у спогадах ліричного героя. Найтепліші слова знаходить він, щоб передати своє захоплення її чарівністю. Для нього Україна — «зелений і вічний сад», «крапля у сонця з весла». Вона згадується «синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч».

І як страшно бачити цю прекрасну землю розтерзаною, понівеченою. Перед внутрішнім зором ліричного героя постають картини, які він бачив, відступаючи з України:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом опечені очі дівочі,

Дідівську сльозу закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Спалений батьківський дім, зів’яла побита ромашка, сльози загиблих кличуть до помсти, до кари. І син України запевняє своїх рідних: вони повернуться і помстяться ворогу за все вчинене ним зло:

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

І як ще один доказ упевненості в перемозі — розповідь про те, яким прекрасним буде життя після перемоги: «Які ми з тобою ще будем багаті — Веселкою в небі, барвінком у полі». І ще бачиться, як «Цвіти зацвітають хороші у твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду».

Силу синівського почуття, любові й відданості повною мірою передають рядки, які повторюються двічі:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Цими, написаними кров’ю серця рядками, де висловлена непохитна віра в нездоланність життя народу, в щасливу його долю, Малишко живив людську надію, знаходив стежку до серця воюючого народу — зболеного і зневіреного. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Юрій Дараган – перший поет в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для „пражан”. 
Він народився в Єлизаветі на Херсонщині 16 березня 1894 року. Його мати – грузинка за походженням, хоч і відірвана була від рідного краю, зуміла прищепити синові любов до прекрасної і гордої землі предків і водночас виплекати в ньому любов до України, що доводилась йому рідною землею по батьковій лінії. 
Формування світогляду Ю. Дарагана відбувалось у складних умовах часу. 

Навчання у Тираспольському училищі перервала перша світова війна  — довелось іти на фронт. Служив підпоручником російської армії, після Лютневої революції 1917 рокустав сотником Української армії – спочатку був командиром кулеметної сотні в Житомирській військовій школі, а відтак старшиною Кам’янецької школи. 
Після розгрому українськоо Січового стрілецтва Ю. Дараган у числі багатьох інших був інтернований і перебував у польських таборах Вдовиць і Каліша для військовополонених. Тут і прийшла до нього непереборна жадоба творчості. У 1923 році Дараганові вдається вступити до Українського педагогічного інституту в Празі. 

Юрій Дараган любив пейзаж, умів сприймати його своїм особливим зором. Навіть у передсмертному вірші „Прозорість” бачимо зв’язок яскравої поетичної палітри. Пейзаж його надихає, додає сил, чарує красою: 
    Знову під мереживо розквітлого ясмину, 
    Крізь ажуровість запашних кущів, 
    Веселий молодик серпом блищить, 
    Веселий молодик зійшов на зміну, 
    Ясмину мрії линуть до небес, 
    Тона води, зелені та блакити 
    Ви пам’таєте колись у квітні? 
    Ви пам’ятаєте конвалії та без? 
    Зарожевійте транки, оживіть – 
    Інакше більшість п’яного ясмину, 
    Що заховавсь без тями у шипшину, 
    Холодним сипом облетить. 
Поезія Ю. Дарагана невелика за обсягом, але вона дає підстави для різнопланового аналітичного розгляду. Слід сказати, що Дарагана цікавила українська історія у найрізноманітніших її сюжетах. 
Після поступлення до педагогічного інституту здавалось би, нарешті життєва фортуна на його боці. Але ж яка фортуна? Жити залишилося трохи більше двох років – точніше кажучи не жити, а щоденно згасати від туберкульозу. 

Поет часто навідувався з Праги до Подєбрад, де студіювали його недавні бойові побратими. В Празі 1925 року вийшла єдина його збірка „Сагайдак”, яку відразу ж привітала критика і яка була 1965 році перевидана. 
Власне, лише три – чотири останні роки життя Ю. Дарагана були найактивнішою порою творчості, коли писалися вірші збірки „Сагайдак”, які нетільки скрасили празьку школу української поезії , але й стали вагомим надбанням загальнонаціонального літературного доробку: 
    То я та віту, в дикім полі, 
    Отруйні стріли, сагайдак, — 
    Таким міцним солодким болем, 
    Наповнить їх смертельний знак… 
    Кому однаково цілунки, 
    Удари рани і вино… 
    Водно – густі червоні трунки, 
    Та кінь на руки на стегно! 
    Так пишно вмерти, ясно жити! 
    Ось білий Либідь – все вперед… 
    І раптом стрілами промитий, 
    Паде в зелений очерет. 
                      Прага 2. ІІІ. 1924. 
Юрій Дараган, як і Євген Маланюк, був нетільки щирим прихильником таланту молодого Т. Тичини, а й ревним пропагандистом його творчості, що робила великий вплив на тогочасну поетичну молодь. Отож при вивченні поезії Ю. Дарагана не слід забувати про часом дуже глибинний, навіть приховуваний , а інколи й одверто показаний зв’язок з ритмічною вивершеністю віршів автора „Сонячних Кларштів”. 
Він одним із перших українських поетів в еміграції звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Вірші „Похід”, „Київ”, „Милуніа”, „Свати”, які спочатку він надрукував у „Веселці” не тільки мали художню цінність, але й стали певним зачином розробки цієї теми продовженої іншими авторами. 
Окрему сторінку творчості Ю. Дарагана явила собою поема „Мазепа” (1924) у якій він спробував відтворити величину і трагічну сторінку часів Полтавської битви 1709 року. 
До речі Юрій Дараган крізь усе своє життя поряд з українським проніс грузинське слово. Отже згодилося б сказати про тему Кавказу в поетовім доробку. Якими дорогами не водило б його емігрантське життя, Кавказ весь час являвся йому на очі, полонив душу: 
    Де зазирають в прірву скелі, 
    Де, як поема, барвний світ, 
    Над сном, маленької оселі – 
    Мов стрічка, сигній оксамит. 
    І тільки гук прудкої річки, 
Та дикий спів із верховини, 
То з мінарету тужно кличе, 
    Старий і сивий муедзин. 
    Незнало, десь згорає сонце, 
    Прозорий день вже спопелів… 
    Зникають ніби в ополонці. 
    Намистах молдовських снів. 

Можна думати, що кавказька тема розкоренилась би в Дарагановій поезії урізнобіч, якби не таке коротке життя. Він тільки но виходив на дорогу, вглядався у літературні далі, але найчастіше лише вглядався бо досягти їх, йти до них не було сил. Хвороба немилосердно точила поетове тіло, вбивала усі надії. Помер поет 17 березня 1926 року від туберкульозу. 

Спадщина Юрія Дарагана котра як бачимо , сктністю своєї художньої справжності переживає час пробивається на білий світ більш як із півстолітніх ув’язнень, щоб прорости на рідному грунті. Що ж у ній зерна добірні – вони проростуть. 
    Як луна загубленого раю – 
    На дзвіниці відгукнувся дзвін, 
    І зірвалась біла – біла зграя,     Зграя білих – білих голубів... 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Знайомлячись упродовж навчання у школі із поезією різних митців зарубіжної та української літератури, я сам для себе вигадав цікаву і корисну гру, яка допомагає перевірити, наскільки я зрозумів та осягнув поетичний світ того чи іншого митця. Прочитавши усі запропоновані вірші, я намагаюсь схарактеризувати творчість письменника якимось одним словом, одним епітетом. Цей епітет має бути влучним і таким, щоб одразу по промовлянні цієї ознаки у свідомості поставало певне відчуття, узагальнене враження від прочитаного. Іноді таке слово добирається довго, іноді з’являється поступово, обертається, як кажуть, на язиці, ніби прояснюється… Я так звик до цієї гри, що ті епітети, які одного разу дібрав до поетичної творчості митця, потім довго асоціюються тільки з нею. Коли я знайомився з творчістю Івана Драча, слово-характеристика дібралося само собою, вихлюпнулося, як протуберанець із тканини віршів. «Поезія Івана Драча яка? — запитую сам себе і сам собі відповідаю. — Поезія Івана Драча це… сонячно!»

І насправді, поезія Івана Драча — це сонячно. Це і сонячне тепло описів простого життя простих людей, мудрості і душевності селян, трудівників; і світла сонячна ніжність кохання, сонячний жар пристрасті; і невгасимий безжальний вогонь, коли йдеться про горе людей, про війни чи про несправедливість.

Перше, що помічаємо в поезіях Івана Драча — нові образи, нетрадиційні, складні. Митець не обмежується примітивом, побутовим, навіть пишучи про побутове, образи використовує по-справжньому глобальні, величні, небуденні. Постійно супроводжують поетичні рядки І. Драча образи явищ природи, неба, зірок, космосу і сонця у всій його величі.

Поет дуже серйозно ставиться до поетичної творчості, це ми відчуваємо у кожному рядку, бо нема порожніх слів «для рими», кожне слово гостре і виважене, кожне по вінця наповнене змістом та образністю, кожне на своєму місці. Свої погляди на поезію висловив Іван Драч і у творах: «Наш бог — поезія», — пише митець, порівнюючи мистецтво слова із птицею, жар-птицею та Феніксом водночас.

Іван Драч був чи не першим, хто писав про найновіші віяння епохи, про найгостріші, найактуальніші теми: «Балада про кібернетичний собор», «Балада ДНК-дезоксирибонуклеїнової кислоти» та інші твори. Відповідно, ще в 70-ті роки поет попереджав людство, що технічний прогрес може бути небезпечним, він може зашкодити і людині, і природі… Трагедію Чорнобиля Іван Драч відобразив у поемі «Чорнобильська Мадонна».

Вірші ж Драча сповнені тремтливої любові до природи, часто картини природи суголосні почуттям поета. Наприклад, у таких рядках:

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

У цілому Іван Драч є справжнім новатором у ліриці як для свого часу: він висловлює почуття щиро, як і багато хто з поетів, але кохання у творах І. Драча поєднує риси духовного, святого почуття і риси земних пристрастей, цілком земного потягу людей одне до одного… У будь-якому разі поет надає коханню великого значення, значення почуття, яке дає сили людині, приносить у її душу світло…

Навчитися людина може

Будови найвеличніші споруджувати,

Космічні кораблі найкращі,

Човни підводні атомні.

Коли ж вона любити не навчиться,

Все ж дикуном залишиться, і годі.

Епоха молодості Івана Драча була дещо схожа на нашу: люди були зорієнтовані на технічний прогрес, захоплені досягненнями розуму та науки… Іван Драч не цурався наукових відкриттів, стежив за поступом технічного прогресу, навіть створював вірші на цю тему, але разом із тим намагався дещо відволікти увагу людей від техніки і змусити їх подивитися на сонце, на яскраве і вічне сонце мистецтва, на яскраве і вічне сонце справжніх, щирих людських почуттів, які існували і існуватимуть, незважаючи на технічні досягнення, бо є вічними, як світ, як Всесвіт, вічними як …сонце!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що таке щастя? Це вічне питання, на яке кожен шукає власної відповіді. Кожна людина протягом життя намагається сформувати своє розуміння щастя — і досягти цього стану. Проте важко висловити, навіть приблизно, що ж таке щастя, шо потрібно для нього…

Твір Б. Лепкого — красива історія про чисту і наївну дитячу душу. Дитина все допитувалася у матері, шо ж таке щастя. Почувши, що щастя — це така квітка, яка росте далеко-далеко, ген за водою, маля без роздумів вирушило на пошуки щастя, щоб принести її собі та матері. Хлопчик захворів, але, на щастя, видужав. І навіть дорослим продовжив шукати власну квітку щастя.

Образ квітки-долі нагадав мені народні пісні та легенди. Щось невловимо фольклорне простежується у розповіді матері про чарівну квітку, яка росте ген за водою. Та сама чарівність, яка пронизує народну творчість, відчувається і в цьому образі. Мені сподобалось закінчення твору. Автор розповідає, що хлопчик дізнався від старого вчителя про всі квітки, дізнався, що не росте за ставом чарівний цвіт долі, але не покинув пошуків. Богдан Лепкий ніби хоче сказати читачеві, що його герой, хоча й пізнав життя, хоча й розуміє раціонально неєправжність цього образу, проте не втратив віри. Дитяча віра у казку, у цвіт щастя не полишила змужнілого, майже дорослого юнака. Я впевнений, що з роками кожен із нас має зберегти віру в дива — тільки тоді вони траплятимуться.

Чи довго потрібно шукати квіти щастя? Думаю,так.На рахунок щастя — поки що, мені важко сказати, що таке щастя. Я відчуваю його зовсім не очікувано, воно приходить у звичайні моменти. Наприклад, коли ми усією родиною сідаємо за святковий стіл перед Новим роком, навколо запах хвої та мандаринів, я відчуваю щастя. Коли я довго працюю над якимось завданням, в мене не виходить, але зрештою я досягаю успіху, відчуваю радість перемоги над собою, — я відчуваю щастя. Коли мої друзі кажуть, що довіряють мені, коли звертаються за порадою — я теж стаю щасливим. Напевно, щастя — це відчуття потрібності і розвитку. Коли ти рухаєшся вперед у цьому житті, а поряд із тобою близькі та Друзі, — це щастя. Я думаю, шо цвіт щастя існує, але росте не за далеким озером, а всередині нас. Вміння спілкуватися і робити інших щасливими, вміння жити, в гармонії із собою — це той добрий грунт

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Матері в художній літературі присвячено багато задушевних, вдячних поетичних рядків. Недаремно називають і змелю матінкою, і Батьківщину. їх, на думку В. Симоненка, не можна вибирати:Можна вибрать друга і по духу брата,Та не можна рідну матір вибирати…. Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.Яка ж вона, материнська доля? Щаслива і нещасна, весела і сумна. Щастя матері — народити дитину, бачити, як вона зростає, усміхається, як робить перші кроки в житті. Сум і тривога матері — коли її син чи донька виходять на самостійну життєву дорогу. Які небезпеки таї/ підстерігають їх, які труднощі, куди веде та дорога?А. Малишко у своїй знаменитій «Пісні про рушник» оспівав материнські й синівські почуття, добре розуміючи, що, поки мати жива, «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «засмучені очі хороші» її будуть супроводжувати дітей на життєвих дорогах. Про це ж пише й В. Симоненко:За тобою завше будуть мандруватиОчі материнські і білява хата.Зворушливий до болю вірш Б. Олійника «Пісня про матір» наголошує на тому, що все добре — від матері. «Це вона «прибрала планету», а головне — «навчила дітей, як на світі по совісті жити».Мати — хранителька сімейного вогнища, традицій і звичаїв, мови. Поки діти біля неї, поки не забувають, навідуються — радість.Але здебільшого на матерів чекає журба. Війна забрала синів у героїні вірша А. Малишка «Вчителька». Ця мужня мати знайшла в собі сили роботою тамувати горе, біль і ростити нову «юнь».

Тема матері, материнства — невичерпна. Як і сила материнської любові. Повертаючись до історії написання Малишкової «Пісні про рушник», не проминімо такий факт. На музику цей твір покладений композитором Платоном Майбородою, якого мати в роки другої світової війни разом із братом та другом урятувала з фашистського концтабору. їй довелося для цього спродати все з хати, хитрувати, принижуватися, нехтувати смертельною небезпекою. Але вона це зробила. То ж отой «Рушничок», знаний у всьому світі — про неї, і про тисячі тисяч інших матерів, які ночей не доспали й вивели в люди добрих дітей.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дем’ян Лука — письменник, збирач фольклору. Закінчив неповну середню школу. Літературну діяльність розпочав збиранням і обробкою фольклорних матеріалів.
Один з перших закарпатських письменників, який почав писати твори сучасною мовою. Окремо вийшли: «Чорт на весіллі» (1921), «Відьма» (1924), «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956), «Зустріч» (1961), «Оповідання синіх Карпат» (1966). У його обробці вийшли дві збірки закарпатських народних казок — «Зачарована підкова» (1959), «Казки» (1969). Шість оповідань включено до збірки «Закарпатські приповідки», що видана в Югославії («Руське слово», Нови Сад, 1979). У творах змальовується життя закарпатських селян, переважно лемків. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україно моя, мені в світі нічого не треба,Тільки б голос твій чути і ніжність твоюБерегти.А. МалишкоАндрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк, що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:Пам’ятаєш?У камені, в колії добрій,Чи літо, чи осіньАбо дощик-пороша,Простеляла для мене далекий обрій,Дорого під яворами. Моя найдорожча.Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття.Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність, утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою Ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу — і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості «в ім’я» світлого майбутнього, що дозволяла «вождю всіх часів і народів» робити з тієї особистості, що заманеться.Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:Не смійтесь, я теж на бусла схожийТакою ж любов’ю до отчого дому.До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка «Україна моя!», «Битва», «Ярославна».Людина, якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто вимішаним земним «я» була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з однойменного вірша. Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий —небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті ж, що і рік, і століття тому. Решта —- важить небагато.Кожний вірш циклу «Україно моя!» звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, «польова моя мрійниця», «крапля у сонці з весла», де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв’язок із землею, яку доводиться лишати: «я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг».Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:Буду дихати, падать, рости й воювати до жагиБо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:Вставай, моя рідна, розлуки доволі,Які ми з тобою ще будем багаті —Веселкою в небі, барвінком у полі,Розплатою — люттю при спаленій хаті…Простіть, якщо словом кого запечалю,Далекі мої, дорогі, помарніли!В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.У книгах «Дорога під яворами
», «Рута», «Серпень душі моєї» звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:У круглястім беретику,Лиш похилений трохи,Мій малий амулетикуНа краєчку епохи.(«Соняшник»)

Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між «мною, тобою і кимось третім», поділений і неділимий.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема матері посідає особливе місце у творчості відомого поета Бориса Олійника, їй, матері, найдорожчій на землі людині, він присвятив вірші й поеми, всю щиру любов свого вдячного синівського серця. «Мати сіяла сон», «Мати», «Пісня про матір», «Заклинання вогню» — це далеко не всі поезії, у яких Борис Олійник співав величальну пісню материнству. Поезії про матір склали окрему збірку «Сива ластівка». Тема любові до матері, непоправного болю утрати за нею, вірності й світлої пам’яті розкрита у циклі віршів поета «Сиве сонце моє», який поет присвятив своїй матері.

Особливо зворушливий, повний глибокого ліризму вірш «Пісня про матір», у якому ми бачимо сиву, стареньку матір. Швидко пройшло її нелегке, безрадісне дитинство, промайнули дівочі літа й зрілість, непомітно, у тяжкій роботі, домашніх клопотах підійшла старість. Все своє життя вона працювала, не покладаючи рук, не знаючи спокою, працюючи у колгоспі й виконуючи нескінченну домашню роботу. «Навчила дітей, як на світі по совісті жити», ввела у чарівний світ казок онучат. Руки її ніколи не знали спокою, ніколи не сиділа вона без діла. Добра трудівниця, хранителька роду, мудра порадниця, чесна й благородна людина — такою була матінка. І ось старенька відчула, що незабаром відійде за межу, звідки вороття немає нікому й ніколи. Своїм дітям, любим онучатам вона залишає «всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках», — найбільше й найдорожче своє багатство. А ще добру пам’ять про себе:

Вона посміхнулась,

Красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

Злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», —

і стала замисленим полем

На цілу планету.

На всі покоління й віки.

Закотилося за межу сиве сонечко. «Умирають матері, та не вмре ніколи Мати», — твердив поет.

Вдячний уклін Вам, сива ластівко,

За тепло Ваших рук і серця.

Вічна Вам пам’ять, матінко,

Сива горлиця — символ нашого безмертя.

Ітимуть роки, летітимуть весни, цвістимуть вишневі садки і колоситиметься золота пшениця, розцвітуть біля хати барвінок і матіола — все це пам’ять про неї — найріднішу, найдорожчу, найсправедливішу у світі. Знову і знову зігріватимуть нас її добро і ласка, з усіх доріг нас виглядатимуть її лагідні, усміхнені очі, даватиме мудрі поради її добре, незрадливе материнське серце. Життя матері продовжиться у дітях і онуках. Воно — безсмертне.