Збільшити або зменшити шрифт тексту : Була  колись  у  мене  баба  Корупчиха, Мені  і  досі  її  руки  світять. Була  баба  Корупчиха  темна,  неграмотна, Мені  і  досі  її  руки  світять. Пекла  баба  Корупчиха  пироги  з  калиною, Мені  і  досі  світ  без  неї  темний. Хто  був  голодний  —  приходив  до  Корупчихи, Вона  кожного  вузликом  наділяла. Хто  був  холодний  —  грівся  у  Корупчихи І  виносив  од  леї  вузлик  у  пазусі. Хто  був  безсовісний,  той  лишався  безсовісним, А  вона  кожного  вузликом  наділяла. Як  насняться  мені  сни  чорнюші  — Прийде  Корупчиха,  розв’яже  вузлик, Як  насняться  мені  сни  солодкі  з  калиною, Прийде  Корупчиха,  зав’яже  їх  у  вузлик. Дуже  журиться  баба  Корупчиха  в  могилі, Руки  їй  склали,  не  може  зав’язати  вузлика. Я  не  вірю  у  скатерки-самобранки, Вірю  у  вузлики  баби  Корупчихи. Сам  їх  бачив,  сам  їх  розв’язував І  зав’язав  їх  навіки  у  пам’яті. А  Корупчиха  білою  хустиною  запиналася, Вузлика  під  шию  ніколи  не  зав’язувала. А  ховали  її  у  позиченій  хустці,

Бо  свої  вона  у  вузлики  пов’язала.  

Жанр:балада

Тема:зображення добра у образі баби Корупчихи

Ідея:возвеличення добра,як найпозитивнішого діяння.

Основна думка:заклик людей до творіння добра на світі.Робити добро не тільки для інших,а й для себе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчість А. Малишка — помітна сторінка в історії української літератури. Він звертався до таких жанрів, як ліричний вірш, пісня, балада, поема, послання, сонет.
На слова А. Малишка написано чимало пісень. Це передусім «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем , де трви похилі», «Київський вальс», «Цвітуть осінні тихі небеса», які стали народними, принесли їх автору заслужену славу. Д. Павличко зазначав: «Немає сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства піснями, але головнішим було те, що його душа постійно і жадібно прагнула того трунку…»
А. Малишко булує твори пісенного жанру як певну послідовність у розвитку почуттів ліричного героя Наприклад, «Пісня про рушник». Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов»їні гаї», на якому оживає «і дитинство, й розлука, й материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений з народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої для кожної людини — образ матері.
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
У цьому творі вдало поєдналися задушевність інтонації, загальнолюдська тема материнської любові, традиційний народнопоетичний мотив чекання сина, які автор майстерно втілив в образі рушника, цього неньчиного подарунка, своєрідного спогаду про рідну домівку, матір, отчий дім із зеленими лугами та солов»їними гаями:

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір»ю, передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.
У багатьох піснях А. Малиша саме якийсь один образ визначає їх композиційний лад, емоційну тональність і зміст. Це і образ рушника, і матері , і білих каштанів Києва, і стежина до батьківського порога…
Особливо зворушливого та інтимного звучання надає пісням А. Малишка внутрішній монолог. Ліричний герой розмірковує, згадує, тривожиться, при цьому розкриваючи найпотаємніші куточки своєї душі:
Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю,
Одним одна біля воріт.
Ні кінця, ні краю немає стежині людського життя, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінним залишається почуття вдячності рідному дому, отчого порогу. Ліричний герой цієї пісні роздумує над людським життям, його духовними цінностями, підводить певні підсумки, бо нема вороття до днів юності.
Неперевершена краса природи і повінь людських почуттів, освячених коханням, ліричні спогади про батьківський дім і філософічні міркування про сенс людського життя — такий тематичний діапазон пісень. А. Малишка. Їх образність — у простоті й довершеності. Внутрішній світ ліричного героя часто розкривається через окремі пейзажні деталі (стежина «дощами мита-перемита, дощами знесена у даль», «сонечко встає, і в росі трава, біля школи в нас зацвітають віти»). Важливу роль відіграє поетична деталь у піснях про кохання:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і реченьки білі
Ночами насняться мені.
Постійні епітети «карії», «білі» наповнюють твір ніжністю, інтимністю, викликають особисті переживання. Найчастіше пісня поета починається з яскравого емоційного образу — білих каштанів, ранків солов»їних, наприклад, від яких відштовхується ліричний герой у своїх одкровеннях за принципом поетичного паралелізму:
Стежки і доріженьки
Ген лягли у даль
В парі ми любилися,
Серденьку жаль.

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б»є,
Молодість мила —
Ти серце моє.
Тонкий ліризм, широта людських почуттів у піснях А. Малишка розкриваються через просту і довершену форму. Емоційно наснажені, щирі, місткі за змістом, вони є окрасою скарбниці нашого народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Щойно закінчилася скажена гонитва. Коні, немов птахи, знесли їх з кручі до рятівних лодій. Сильними ривками врізалися в хвилі весла. Піт заливав обличчя, в’їдався в очі. Важко здіймалися груди. Здавалося б, які там розмови! Але голови самі поверталися туди, де вогненним стовпом і білим димом закінчилося його життя, туди, звідки ще кілька хвилин тому звучали слова його останньої команди. — Звичайно, повернемося, батьку! Погуляємо і помстимося за тебе! … Лодії винесло на стрижень. Кулям з берега вже не дістати. Хтось витягнув з кишені люльку, але так і не доніс до рота. — Боже мій! Який був чоловік! Мій батько з ним в трьох походах. Кажуть, він під Дубно молодшого сина вбив своїми руками, не витерпів сорому за зрадника. — Зате за старшого його, Остапа, всі уманці, як один, все б віддали. Ті, хто залишився в живих під Дубно, розповідають про нього, як про казкового богатиря. — Ніякій він не казковий, а козацький. Син Тараса Бульби і товариш його. Розумієш? — Навіть, якщо він сина такого виростив, вже недарма жив. — Слухай, а правду кажуть, що батько в Варшаву їздив, врятувати його хотів, але не зміг? — Значить, ніхто не зміг. Батько на страту ходив. Уявляєте, за його голову нагороду призначили, ляхи все військо в Варшаву стягнули, а він з’явився на площу і дивиться, як там наші. Як його син. Хто б ще так зумів! — Так, важко дивитися, як твого рідного, останнього, кров твою мучать. — Так це не все! Коли Остап. Коли зовсім не під силу стало, крикнув: «Батьку! Де ти? Чуєш ти? »- Він відгукнувся. Вірите? Відгукнувся! — Він же і нам сьогодні відгукнувся, крикнув про човни. Спас. — Тому що своїми синами рахував. Пам’ятайте говорив: «Синки.» Може ж так бути, щоб не кров’ю, а душею зріднилися? — А я на Січ пізніше прийшов. Я вперше про нього від кобзаря Перебенди почув. Думав, прикрасив, такого не буває. А побачив своїми очима — відразу з ним в похід пішов. Тепер знаю: він і справді жива легенда. — Жаль, не жива, — і обернувся на згасаюче полум’я. — Ні, жива! Ми будемо пам’ятати. Ми дітям, онукам розповімо — значить, буде жити в пам’яті. Він як Господь на хресті за нас усіх смерть прийняв. Як же можна таке забути! І довго ще звучали на Дніпрі їх голоси.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Школа і перша вчителька — це найдорожче з нашого дитинства, те, що людина проносить через життя.

Я з глибокою вдячністю згадую свою першу вчительку Ніну Іванівну. Адже колись вона, усміхнена, з барвистими квітами в руках, повела нас до країни знань. Із надзвичайним терпінням вчила не тільки читати й писати, а й любити працю, шанувати батьків, бути чуйними й чесними. Мабуть, тому так багато книг, оповідань, віршів, пісень присвячено вчителям. Андрій Малишко теж обрав темою однієї зі своїх пісень розповідь про першого друга. Це пісня «Вчителька». Поет з любов’ю і ніжністю змальовує образ вчительки. Вчителька — невтомна трудівниця і тоді, коли зацвітають сади і коли «летять-летять в небі журавлі».

Це вона відкриває світ прекрасного дітям, вчить рідній мові. її життя ніби відлічується шкільними дзвониками — останнім і першим. А між ними невтомна праця:

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому.

Багато дітей вчила вона. Розлетілися випускники по світу.

Скільки підросло й полетіло нас

В молодій весні, в колосистім полі.

А на неї вже знову чекають інші діти. Це повторюється з року в рік. Багато горя пережила ця жінка. У роки війни втратила двох синів:

В партизанську ніч посивіла ти,

Як в тяжкий мороз

Непожата нива.

Але навіть таке страшне горе не погасило в ній любов до світу, до дітей. Адже кожен учень, що пішов від шкільного порога у велике життя, залишив їй свою частку радощів і тривог, а в дорогу взяв її мрії та сподівання.

І звучить над світом пісня А. Малишка, відгукується у наших серцях:

Вчителько моя, зоре світова! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Знайомлячись з українською літературою та літературою інших країн і народів, я багато розмірковував над питанням, як і чому люди стають письменниками, поетами, драматургами. Зрештою, я дійшов висновку, що таємниця творчості назавжди залишиться таємницею, але деякі, якщо можна так сказати, критерії я все-таки визначив для себе. На мою думку, головним, що повинна мати людина, щоб стати літератором, є незвичайно загострене сприйняття дійсності і світу, відмінне від сприйняття інших людей. Усі ми, живучи у цьому світі, ходимо вулицями міста, дивимось на небо, бачимо захід сонця та світанки, спостерігаємо за природою, проте лише деякі з нас настільки глибоко переживають це спілкування з природою, пропускаючи його через саме своє серце, що створюють по тому прекрасну пейзажну лірику, тільки деякі знаходять необхідні слова та образи, щоб висловити своє захоплення величчю й красою стихії. Так само і з суспільними явищами. Я впевнений, що у страшні роки Вітчизняної війни не було жодного юнака чи чоловіка, який би не переживав, не гнівався через несправедливість цієї війни, не хвилювався б за долю своєї родини та долю країни, рідної землі. Але знову ж таки далеко не всі змогли передати жах боїв, біль розлуки і радість перемоги у простих, але таких хвилюючих словах…

Таким, як здалося мені після прочитання поезій, був Андрій Малишко. Його лірика уся позначена тією нескоримою та незмінною упродовж років любов’ю до природи, до життя, до людей і гострим, емоційним сприйняттям дійсності, яке у поєднанні із талантом, володінням художнім словом і робить людину справжнім поетом, митцем.

Талантом до поетизації, на перший погляд, буденних, звичайних речей пронизано вірш «Лист до гречки». Цікаво, що я навіть не одразу помітив, що це білий вірш — настільки вдало дібрані слова, настільки гармонійно та лірично звучить мелодія вірша, що не одразу й помітиш, що в ньому немає рим. Поет змальовує рідну природу, передаючи одночасно кольори, запахи, звуки, що оточують його, тож картина видається такою цілісною і живою, що в уяві читача починає навіть рухатись, жити своїм життям. Митець дякує батьківській ниві за те, що в трагічні роки голоду та війни допомагала людям вижити, підтримувала їх.

Андрій Малишко пройшов війну, тож у багатьох його творах ми зустрічаємо відповідні теми та образи. Старі люди кажуть, якщо людина була на війні, вона ніколи не забуде цього, їй довіку снитиметься клекіт бою й вибухи. Творчість допомагає вилити, висповідати свій біль, трохи полегшити його, наскільки це можливо. Війна у поезіях Андрія Малишка постає не героїчним явищем (як, наприклад, свого часу змальовували революцію «пролетарські» письменники: усюди вони бачили героїзм та боротьбу, забуваючи про трагедії окремих людей, безглуздість усього, що відбувається, понівечені долі молодих та старих), війна зіткана з окремих особистих трагедій, з біди звичайних людей. Мені здається, такою і має бути показана війна у літературі, бо вона є протиприродним явищем, антигуманним, за яку б ідею вона не велася. Крізь усю творчість Андрія Малишка проходить тема розлуки з коханою, цей мотив знаходимо, зокрема, у поезії «Ти мене накличешся ночами»:

Нам не легко йти до свого дому

Через мертвих, через блиски грому,

Через ніч,— прожекторів мечі,

В битві, в сні, у підступах, в облозі.

Ти іще накличешся в тривозі

І навиглядаєшся вночі!

Цікавило й хвилювало поета і минуле народу: він створив цілий цикл «Запорожці», у поезії «Хмарина в небі голубім» звертається до теми долі Тараса Шевченка, автор навіть не називає Кобзаря на ім’я, але читач розуміє, про кого йдеться.

Якщо якимось одним словом характеризувати поезії Андрія Малишка, можна сказати, що його твори «живі», сповнені справжнього людського болю та радості, щирості та глибини почуття. Надзвичайно мелодійні, вірші Андрія Малишка ніби вилилися з душі поета і апелюють не до розуму читача, а так само до його душі, отак і складається у мистецтві слова діалог людських душ…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я з тих країв, де за Дніпром кургани І ворохобна тисяч літ хода, Де бунчуки татарські без пошани Земля покрила чорна і руда.

Так писав про свою малу батьківщину видатний український поет Андрій Самійлович Малишко.

Народився Малишко 14 листопада 1912 року в селищі Обухів, яке розкинулось на косогорах по обидва боки автостради Київ—Дніпропетровськ. Батько Самійло Малишко був шевцем. 

Був він чоловіком стриманим, мовчазним і справедливим. Щоб прогодувати сім’ю, в якій було одинадцятеро дітей, йому доводилося дуже багато працювати. Мати Івга займалася домогосподарством, була доброю, товариською, жвавою жінкою. Андрій безмежно любив її. Поет і критик Дмитро Павличко писав: «Малишко любив свою матір, а в ній — своє походження, свій рід, свій дар, свою долю, свою батьківщину. Ця любов була, мабуть, найголовнішим джерелом його творчості, вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює… Образ матері — його найулюбленіший і, можливо, найкращий образ, над яким він трудився усе життя».

Дитинство Андрія проходило в нестатках. У сім’ї шматок хліба цінився як найвищий дар, але тут часто співали пісень, довгими зимовими вечорами велися задушевні бесіди. Ніхто із дітей не був обділений увагою люблячої матері.

Андрій рано зрозумів, що у світі є багато цікавого, і з задоволенням ходив до школи:

Школярських днів нам не забуть ніколи, Не проказати їх, не проспівати, Як бігали з торбинками до школи

У грізний рік, у славний рік двадцятий.

Велику любов до книжок Андрій перейняв від рідного дядька Микити, якого в селі прозвали чорнокнижником. Першою і головною книгою для нього назавжди став «Кобзар». Тараса Шевченка. 

Про це Малишко писав: «І здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, утворену й пригладжену селянськими саньми. У нашій хаті довго світить каганець, язичок полум’я мигтить над батьківським шевським столиком. Мати пряде, а Микита — батьків брат, читає Тарасового «Кобзаря». Микита залишився у моїй пам’яті як взірець народної мудрості і кмітливості. Читав він багато і Шевченка, і Толстого, і Некрасова, і Пушкіна…»

У шкільні роки Малишко продовжував знайомство із українською, російською та зарубіжною літературою, пробував нишком писати вірші, але нікому їх не показував, бо соромився. Учитель помітив талант хлопчика, сприяв віршуванню початківця. Андрій цінував цю допомогу і зберіг пожовклі від часу аркуші з віршами, які датовані 1920—1928 рр.

Творчому потягу, розвитку дитячої уяви, таланту обдарованого хлопця Сприяли й пісні, які співала його добра матуся. У цих піснях було багато смутку і радості, горя і щастя. Андрій самотужки навчився грати на баяні, співав народних пісень, перероблюючи їх нещасливу кінцівку, у кожну додаючи щось своє.

Дитинство, шкільні роки мали для формування Малишка як поета і громадянина величезне значення, адже саме в ці роки народжується емоційне ставлення до світу, розвивається свідомість і образ мислення. Д. Павличко писав: «Голос Малишкової свідомості вистрілює з рідної землі і хилиться до рідної землі… Його любов до народу, до людей праці і до самої праці народжена з тієї правди, якій заглядав у вічі поет ще дитиною».

І справді, усе, що Андрій Малишко мав, він виніс із дитинства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірші поета:

— Степ

— Травень

— Осінь

Біографія

Яків Іванович Щоголів (5 листопада 1824, Охтирка — 27 травня (8 червня) 1898) — український поет, представник українського романтизму.

Народився 5 листопада 1824 року в Охтирці, Харківська губернія. Походив із давнього дворянського роду. Навчався в Охтирській повітовій школі, закінчивХарківський університет (1848) і працював у різних установах канцеляристом. Друкуватися почав з 1840 року в «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик». Далі поетична творчість Щоголева тривала зі значними перервами. У 1883 році вийшла збірка поезій «Ворскло», у 1898 — «Слобожанщина». Головним джерелом творчого натхнення автора була поезія Тараса Шевченка і фольклор («Неволя», «Могила» та ін.).

Яків Щоголів, якого звуть «спізненим романтиком», оспівував у поезіях давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася людська рука).

У віршах Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося згодом у його поетичних творах.

Іван Петрович та Олександра Петрівна, батьки поета, як і більшість охтирців, жили тихим узвичаєним життям із дотриманням релігійних і народних звичаїв. Дід був священиком. Родина жила у скромних достатках. Батько мав власний дерев’яний будиночок і десять десятин землі, був дрібним урядовцем, але по службі просунувся невисоко.

У 1832—1835 роках Яків учився у трикласному повітовому училищі в рідному місті, потім вступив до Першої харківської гімназії. Саме там він захопився художньою літературою, читав твори В. Скотта, М. Гоголя.

Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» (1843—1844) свої перші вірші. Але суворий відгук російського критика Віссаріона Бєлінського став причиною того, що Щоголів спалив свої ще не друковані твори й замовк на тривалий час. Під час університетських студій Яків Щоголів зблизився із професорами Метлинським, Срезневським й Костомаровим, які мали великий вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, поет почав знову писати. Ці нові поезії з’явилися в Кулішевій «Хаті» (1860).

Після закінчення університету Яків Щоголів вступив на державну службу в канцелярії губернатора, але згодом залишив її і проживав у тісному родинному колі, далеко від світового гомону. Багато уваги приділяв сім’ї, дбав про виховання дітей, які тонко розуміли поезію, заохочували батька до творчості.

У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла збірка «Слобожанщина».

Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато віршів, у яких поет опирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів оспівував ремісницький побут та ремісницьку працю.

У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові.

Щоголів був одним з представників Харківської школи романтиків, і велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню історичного минулого України, насамперед Запорізької Січі йкозаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щоголева перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій присвячена образам української природи («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремі вірші Щоголева позначені соціальними мотивами («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато віршів поета покладено на музику, і вони увійшли в пісенний народний репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні видання творів Щоголева: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», І — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мріють верболози,давно приборкані, і влітку й восенито плюскоталися, то плавали вони,і шиї гнулися у них, як буйні лози.Коли ж дзвінкі, як скло, находили морозиі плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, -плавці ламали враз ті крижані лани,і не страшні були для них зими погрози.О, гроно п’ятірне нездоланих співців!Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуттяведе вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історія кожного народу знає ім’я хоча б однієї жінки, яка творила історію. У Франції — це Жанна Д’Арк, в Росії — Євпраксія, в Україні — Роксолана.

Відомо, що Роксолана (Анастасія Лісовська) народилася 1505 року в місті Рогатин на Галичині в родині священика. 1520 року ще п’ятнадцятилітньою дівчина потрапила в полон до кримських татар і була продана в гарем султана Сулеймана II (прозваний Великим, Пишним, Справедливим). Спочатку Роксолана була служницею, потім доглядала сина султана Мустафу.

Роксолана не була якоюсь особливою красунею, але Сулейман, побачивши дівчину, закохався в неї до нестями. Він захоплювався її розумом, освіченістю, музичним талантом, тактовністю, чемністю, гідністю. Віддаливши першу дружину, кавказьку княжну, та її сина, Сулейман одружився з Роксоланою.

Роксолана прийняла магометанство, їй дали кілька імен — Хуррем, Хатун, Хасеке, Ель, що в перекладі означають «Велика Пані Веселощів і Радості». Ім’ям «Роксолана» турки називали полонених слов’янок.

Роксолана народила двох синів — Селіма й Баязеда та дочку Мирму. Мати мріяла посадити на престол свого сина Селіма, а для цього позбулася старшого сина султана Мустафи. Спадкоємцем було оголошено Селіма, але він мав слабку волю і виявився нездатним керувати великою державою.

Роксолана дала згоду молодшому синові чи й сама намовила Баязеда повстати проти батька. Султан придушив повстання, Баязед утік у Персію, де й загинув, а Роксолана не зазнала жодного покарання — так палко і віддано кохав її Сулейман.

Роксолана брала участь у військових походах. Вона була єдиною султаншею, яка приймала іноземних послів і не носила чадри.

В історії вона відома також як велика добродійниця: побудувала водоводи та велику мечеть у Медині, мечеть, притулок для вбогих, лікарню у Стамбулі.

Ось до цього образу реальної історичної особи Роксолани й звернувся Павло Загребельний в однойменному романі.

Настя ще дитиною залишилася без матері. Молоду жінку захопили татари, але в останню хвилину вона штовхнула дочку в хлів, і та сховалася від смерті поміж свійськими тваринами. Батька в цей час не було вдома. Коли він повернувся, то застав удома лиш перелякану Настю. Батько впав на коліна, плакав, молився, просив у Бога допомоги, проклинав татар. А за декілька років дзвін у селі знову загув на сполох: налетіли на Рогатин татари. Вони безжально вбивали малих і старих, а молодих дівчат, жінок, чоловіків забирали з собою і везли у Крим, у Кафу на невольничий ринок. І ні сльози, ні благання не могли пом’якшити жорстокі серця нападників.

Павло Загребельний тонко передає стан п’ятнадцятирічної дівчини, майже дитини, яка залишилася на всьому білому світі сама-самісінька і ще в невідомість на батьківському возі, а поряд ідуть сотні знайомих і незнайомих людей, яких стережуть тисячі вузькооких татар. Для Насті все залишилося позаду: щасливе дитинство, спокійна, ласкава посмішка матері, несамовитість батька, який сподівався чудес від дочки, а тому посилав її вчитися. Попереду на неї чекала невідомість, і дівчина не сподівалася нічого доброго від майбутнього. її надії вмерли в спаленому Рогатині, розвіялися на курному Волоському шляху. Але вона була ще дуже молода, щоб померти. Тому й сміялася, коли її продавали і раз, і вдруге, коли вона, наче жива забавка, переходила із рук у руки, аж поки подарунком потрапила в палац Сулеймана Пишного.

Вона страждала, горе за втраченим не відпускало дівчину, не забувалося, але вона співала, танцювала, щоб ніхто не посміявся з її горя, не використав його на догоду собі. Роксолана на все життя затисла своє серце в кулаці, і жодна людина в палаці султана не могла дізнатися про її внутрішній стан.

Роксолані довелося стати до нерівного бою і з життєвими обставинами, і з оточенням Сулеймана, їй довелося ввійти у світ придворних інтриг і вона виграла. Хуррем (так назвали Роксолану турки) стала єдиним коханням Сулеймана. Жодна жінка в гаремі більше не цікавила султана. Тільки з нею він міг порадитися у державних справах, тільки з нею міг поділитися своїми тривогами, тільки до її ніг поклав свою владу.

Павло Загребельний у романі «Роксолана» показав не лише реальні історичні події, а й розкрив перед читачем людську психологію, потаємні порухи душі» наблизив до нас віддалені часи, зробив їх зримими і зрозумілими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усім подобаються люди турботливі, уважні, здатні допомогти і словом, і ділом. Звідки ж тоді береться байдужість до всіх і до всього: до близьких, до колег, до своєї справи, та й до самого життя? 
     Мені здається, багато що починається зі звичайного егоїзму. Власне «я» стає понад усе. Може, зараз час такий? Мені ні з чим порівнювати. Але бабуся часто каже, що раніше люди були довірливіші, уважніші, частіше допомагали одне одному. А тепер багатьох так і виховують: покладайся тільки на себе, нічого для інших задарма не роби, допоможеш іншому — відбереш у себе. 
     Деякі так і чинять. Знаю одного відмінника. Справжнього. Краще за всіх на науках знається. Але ніколи нікому не допоміг, навіть своїм друзям. На будь-яке прохання знайде якусь відмовку. Ще б пак: так він один-єдиний отримає дванадцять балів, він один буде лідером, а якщо допомогти товаришу — дивишся, і той виб’ється в перші учні. 
     Мабуть, справа все ж таки не в часі. Егоїсти були завжди. І навіть дуже хороша людина може пригадати щось, за що їй згодом було соромно. Однокласник хворіє вже цілий місяць, а його ніхто не провідає, не поцікавиться, як він себе почуває і що з ним. Учитель просить допомогти з генеральним прибиранням класу — нашого ж таки класу, — а деякі намагаються непомітно втекти. Мама повертається додому стомлена, а нам все ніколи їй допомогти, бо ми поспішаємо на прогулянку з приятелем. 
     Ось з такої «маленької» байдужості починається байдужість велика, більш серйозна, яка переростає у холодний, бездушний розрахунок у стосунках з будь-якою людиною, у бажання вбачати в усьому джерело матеріальних благ. 
     Іноді за цим настає і байдужість до самого себе, до всього життя. Ніщо не тішить серце, все навколо робиться якимось нецікавим. Втрачається смак життя. Може розвинутися депресія. Я хочу сказати такій людині: поглянь навколо себе! У житті так багато хороших людей! А скільки їх потребує твоєї допомоги, турботи! Навіть просто твоєї уваги. Якщо ти не будеш байдужим, життя так чи інакше обернеться до тебе світлим боком! Однак хороші вчинки робляться не з розрахунку, а за покликом душі.