Збільшити або зменшити шрифт тексту : Добрі справи завжди породжують добро. А доброта у ставленні до тварин повертається вдячністю й зворушливою самовідданістю. В оповіданні «Тихоня» Василем Земляком, відомим українським письменником, змальована дружба між хлопчиком та кобилою Тихонею/

Толя приїхав до бабусі під час канікул і вже на другий чи третій день пішов шукати роботу, бо соромно було підліткові сидіти на бабусиних хлібах. Довелося хлопцю працювати з Тихонею, яку конюхи майже не годували й не поїли, бо не здатна вже була для роботи в полі. Зазнала вона жорстокості від людей. «Окрім гострого скребка і дошкульного батога, іншої ласки не бачила». А хлопчик зміг знайти підхід до Тихоні. Спочатку напоїв та нагодував норовливу тварину. А потім «за ту ласку вона платила добром, стала покірною і слухняною». Звичайно, траплялися й неприємності. Тихоня, яку вчасно не прив’язав Толя, зіпсувала добру копу кавунів. Але хлопчик пояснив Маковею, що у всьому винен сам.

Не можна без хвилювання читати, як вийшла Тихоня на перон проводжати свого колишнього господаря. Тварина, відчувши людську ласку, із вдячністю дивилася на вікна вагонів. Толю охопило хвилювання. Він почав частувати бабусиними гостинцями пасажирів, щоб стримати хвилювання й легше перенести біль розлуки.

Таким чином, автор підкреслив істину: добро породжує тільки добро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Федорович Драч — поет незвичайний і самобутній, поет-інтелектуал, творчість якого піднеслася на благодатній хвилі зростання громадсько-політичної свідомості людей, демократизації суспільства, загального «потепління» в країні наприкінці 50-х і початку 60-х років. Література в цей час звільнялася від канонів і догм соцреалізму. Молоді поети і письменники і в цей час щастя своєї творчості знаходили в пошуках нових форм, тем та нових ідейних перетворень. Поміж них був і молодий поет Іван Драч. Уже перша його збірка була оцінена як етапна в історії української поезії. Найвагоміший мистецький здобуток раннього Драча — образ сонця.

Перші твори Івана Драча дають підставу говорити про новаторський, нестандартний підхід поета до зображення життя людей. І новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості. Однією з найхарактерніших ознак творчості поета є поєднання фантастичного і реального.
Саме таким є його твір «Балада про соняшник». Тема твору, його образна символіка — від народних, дуже давніх, іще язичницьких вірувань про незвичайні перетворення в житті людей і в природі.
Ця рання балада поета у піднесено-романтичному дусі описує незвичайне відкриття хлопчика-підлітка: сонце — всемогутнє. Як у будь-якій баладі тут не обійшлось без дива. І це диво сталося з сільським хлопцем-соняшником, у якого «були руки й ноги, було тіло шорстке й зелене». Він бігав наввипередки з вітром, рвав на груші гнилиці, купався коло млина й стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха. Але раптом побачив сонце, велике та яскраве, «що їхало на велосипеді, обминаючи хмари в небі». Це незвичайне фантастичне видиво приводить до великого осяяння — глибокого пізнання та осмислення, здавалося б, таких буденних явищ, як сонце в небі. Тому хлопчик-соняшник і «застиг на роки і на століття в золотому німому заціпенінні: «Дайте покататися, дядьку». І в душі зароджується найчарівніше й найфантастичніше в світі: «Поезіє, сонце моє оранжеве». Цей символ такий всемогутній, що може перетворити людину в рослину і навпаки. Поет стверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, краси народного духу й віри в нев’янучу народну творчість. І відтоді світ стає радіснішим, дорожчим, ріднішим і відчутнішим.
Алегоричні образи сонця і соняшника у баладі вказують на порив до високого творчого злету, що виходить із рідного грунту. Сонце, отже, — це прекрасна, неповторна поезія, а соняшник — поет, що у великому творчому натхненні описує рідну землю, сонце, природу й людей.
«Люблю повертати людину до сонця, мистецтва, в той казковий Храм Сонця», — писав Іван Драч. І ми дуже вдячні йому за оті його золоті промінчики-вірші, які світять нам яскравою чистотою, небуденністю, радістю зустрічі з новим, прекрасним, незвичайним світом поезії.


Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Наталя Забіла (5.03.1903, Санкт-Петербург — 6.02.1985, Київ) — одна з найулюбленіших українських дитячих поеток. Народилася у дворянській родині з давніми мистецькими традиціями. Серед її предків — поет-романтик Віктор Забіла. Дід поетеси — Пармен Забелло — скульптор. Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. І це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші. 1917 р. сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. 1925 р. Наталя Забіла закінчує історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки починає писати для дітей. Видавши 1928 р. віршоване оповідання «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. Тривалий час, до 1947 р., поетка редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користувалися й користуються збірки: «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934), «Стояла собі хатка» (1974) та інші.

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам’ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».

1917 року сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а      Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Андрій Малишко увійшов в українську літературу як самобутній поет-лірик і пісняр. Глибоко полонила майбутнього поета краса народних пісень, почутих від матері: «Вечорами, сидячи біля прядки, вона співала тихо і протяжно, і ці пісні врізалися мені в пам’ять на все життя. Знала вона їх багато і співала з великим почуттям…» — писав А. Малишко.
Хоч поет і не мав спеціальної освіти, але, будучи музично обдарованою людиною, він тонко відчував звукові відтінки навколишнього життя і майстерно передавав їх словесними образами.
Поезія Андрія Малишка полонить душу слухача тим, що вона близька до музики. І не дивно, що багато пісень («Колгоспний вальс», «Київський вальс», «Білі каштани», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» та інші), написаних на слова поета, увійшло в золотий фонд народної музики.
Мабуть, душу кожного з нас полонить «Пісня про рушник». Цей твір, покладений на музику П. Майбородою, увійшов у побут українського народу, став відомий за межами нашої Вітчизни. У ньому кожне слово, кожний образ, як музика, промовляє про сплав прекрасних почуттів, про святу синівську любов. Ось чому поезія А. Малишка так органічно зливається з музикою композитора П. Майбороди.
Автор вводить у вірш поетичні образи матері і сина. Син у далекій дорозі, у розлуці з ненькою, але перед ним лежить її ніжний і скромний подарунок — вишитий рушник. Дивлячись на нього, син ніби згадує своє село, дитинство, матір, усе близьке і рідне його серцю.
Вірш збуджує наші емоції, закликає людей не збідніти душею, не розгубити у своєму житті почуття любові до рідного краю, до тих місць, де ти народився і виріс «в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров», до всього того, що було у житті таке «знайоме до болю».
Під час Великої Вітчизняної війни незмінним успіхом користувалися пісні Андрія Малишка на партизанську тематику: «Засвистали партизани», «Як збиралися хлопці до загону», «Що за вітер з-за гори», «Ми не маєм поля й хати» та інші.
Поет глибоко відчував «подих віку» і відтворюючи його в поезії, використовує музичні засоби.
Ні, то у фарбі, в душевнім тоні
і струни, й птиці нові курличуть, —
говорить він у вірші «Не ганьте друзі, за непривітність» про особливості своєї творчої палітри.
Як і всі бійці, поет палко мріяв про перемогу над ворогом. Він не уявляв жодного дня без пісні, яку так любить народ. Про щасливе майбутнє А. Малишко говорить словами відомої української пісні «Закувала та сива зозуля…», яку співають бійці:
І в пісні зозуля кувала
Про щастя майбутнє солдату.
З палкою любов’ю говорить А. Малишко і про відважних прикордонників, які «просяться в пісню» («Бажання»), про дівчину-шофера, що також заслуговує бути в пісні («Не буду починати»); про хліборобів, невтомна праця яких супроводиться піснею:
І стелиться пісня юнача
Отам, де пройшли орачі
Таким чином, найвища нагорода для будь-якого письменника, коли його вірші ідуть в люди і повертаються народною піснею.
Так сталося з багатьма поезіями А. Малишка. З його творами працювало близько 80 композиторів, а «Пісня про рушник», «Стежина», «Учителька» відомі й цілому світі і викликають найщиріші почуття до матері, рідного дому, до людей, які навчили усьому доброму в житті. Пісні А. Малишка ввібрали в себе найніжніші почуття. Вони то крають серце невимовним болем, то сміються і кличуть до танців, служать зразком органічної єдності змісту і форми, слів і музики, містять в собі великий заряд духовності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В історії України є багато героїчних сторінок. Як відомо, їх писали її захисники — хоробрі, винахідливі, вольові гетьмани, полководці, козаки. Серед них і відважний гетьман Богдан Хмельницький, який на чолі свого війська не раз звільняв українські землі від поневолення польської шляхти.Андрій Малишко у вірші «Гомін, гомін по діброві» відтворює ті страшні й героїчні часи, а саме — битву Богдана Хмельницького під Жовтими Водами.Поет детально не змальовує кровопролитні баталії, але природа мовби передає хвилювання, страшну небезпеку, відчуває страждання поранених, сподівається на перемогу:Гомін, гомін по діброві;А над полем все заграви,А над полем все заграви,Пожовтіли буйні трави.Уявляю, що на полі бою присутній прославлений полководець Богдан Хмельницький.Мені здається, що він сам звертається до козаків із закликом:Станьмо, хлопці, при долині.Станьмо, хлопці, таборамиЗа полями, за борами,Під густими яворами.Із цих рядків зрозуміло, що численне військо зібране під Жовтими Водами і розташоване на величезній території. Відступати вже нікуди. Або перемогти, або вмерти.А далі мені здається, що оповідь веде Іван Богун, улюбленець народу. Адже його ім’я пов’язано з битвою під Жовтими Водами. Він звертається до Богдана:Глянь, Богдане, квітка в’яне,Дай-но січі, дай-но грому!І нарешті ворог був розбитий, загубив шлях додому і навмання біжить через дикі терни світ за очі.

Ось так у своєму вірші А. Малишко відтворив героїчні сторінки нашої історії. 

Однією з наших перлин української літератури є написана в 1905 році патріотична поема І. Франка «Мойсей», у кожному рядку якої відчувається зболена душа автора за стражденну долю України, його любов, віра і надія на те, що прийде час, і наш народ «…огнистим видом засяє у народів, вільних колі… і гляне, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі». Тобто побудує власну самостійну державу. Перенісши біблійний сюжет на рідний ґрунт, І. Франко створив багатопроблемний філософськийтвір, який, зазначає Мікулаш Неврлий, «сягає корінням історичної долі українського народу, зачерпнувши при цьому страдницької долі свого геніального творця». Поема є дороговказом і пересторогою для української нації сьогодні, коли вона виходить на шлях своєї державності.

Свою поему «Мойсей» І. Франко писав для українського народу під впливом біблійної легенди про Мойсея, яку він прагнув переосмислити в аспекті проблеми визволення трудового народу від гніту. Під подертими наметами древніх ізраїльтян, «синів пустині», письменник бачив своїх знедолених земляків. Сорокарічне блукання єврейського табору по пустині в пошуках обіцяної Палестини в художньому мисленні поета асоціювалось із сумними сторінками літопису українського народу, який звивистими стежками-дорогами історії шукав свою вітчизну. А здобуття Єрихона і завоювання обіцяного краю в уяві автора воскрешало героїчну боротьбу рідного народу за волю, зміцнювало віру в його краще майбутнє.

І. Франко добре знав менталітет свого народу, його рабську психологію і передбачав, які катастрофи чекають його на шляху визволення і створення своєї державності. Тому найперша заповідь його — бути одностайними у священній боротьбі за державність, невідступно вірити в реалізацію своєї ідеї, пройти для цього весь шлях до кінця. Цю ж думку підтверджує «пролог» до поеми, який є і звертанням до народу і заповітом йому. І. Франко розкриває читачеві свій задум: писав він з думою про минуле, сучасне і «будуще» вітчизни, з глибокою вірою, що український народ позбудеться соціального та національного гніту і займе гідне місце серед інших народів. Із перших строф прологу стає зрозуміло, кому І. Франко адресував свого «Мойсея»:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

людським презирством,

ніби струпом, вкритий!

Вступ наповнений болючою думкою про рабський стан рідного люду, що палить душу поета пекучим соромом. Та не дарма цей край був увесь политий кров’ю борців. Головною думкою другої частини прологу є надія і тверда віра в майбутнє українського народу.

Історія української культури багата на героїв-лицарів честі, патріотів, пророків, які можуть піднести й очистити душі, запалити їх священною любов’ю до України, її народу. Таким є Мойсей, який під ревіння бурі і завивання шакалів продирається крізь хащі на гору Нево, щоб хоч краєм ока поглянути на ту священну землю, до якої довгим мученицьким шляхом вів свій народ. Аналіз наприкінці життя своїх здобутків і втрат наштовхує пророка на думку, що ті, задля кого він увесь вік жив і трудився, аби витягти їх із рабства й піднести до себе, чи хотіли цього, чи розуміли його святі наміри? І чи спроможна маса піднятися до рівня пророків своїх? Так, прийде час, коли народ знайде в собі сили боротися до кінця за нове життя.

І, я знаю, ви рушите все,

Наче повінь весною.

Та у славнім поході своїм

Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід,

Наче бистрії ріки!

Посіяні зерна віри в свободу не вмирають разом із Мойсеєм. Після смерті пророка естафету боротьби підхоплюють його учні й досягають успіхів. Не «момент» мине після смерті Мойсея, доки усвідомлять євреї, кого вони втратили, зрозуміють помилку і повернуть на той шлях, який веде до свободи. Смерть Мойсея повернула народові ідеал. З натовпу легковірного й некерованого, він стає народом, монолітом, якому легко знести зі свого шляху тиранів і гнобителів.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гіря сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

А коли народ єдиний у своїх прагненнях, в основі яких лежать свобода рідного краю, заповідана предками, то перемогу він здобуде. Пробудження прагнення до свободи і її перемога передані в поемі метафоричним образом:

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

Звертаючись до біблійної теми про Мойсея, І. Франко геніально передбачив катаклізми, які чекають український народ на шляху до визволення і створення своєї державності, заповів бути одностайним у цій священній боротьбі і в основу свого заповіту поклав пророчу віру в перемогу.

Несхожим виступає народ на початку і в кінці поеми. У своєрідному композиційному обрамленні думка автора про те, що вожді приходять і зникають, а народ залишається й у своєму визвольному поході незмінно простує в майбутнє. Погляди на історичну роль народу як могутньої творчої сили в розвитку суспільства І. Франко висловлює у казці про те, як дерева обирали собі короля «по своїй вольній волі». Тут підноситься ідея безмежної відданості людини-керівника своєму народові. Справжній проводир, на думку поета, той, хто усвідомлює інтереси й прагнення людей, хто є їх обранцем і слугою.

У тяжких умовах поневолення українського народу, розшматованого між двома хижими монархіями, тільки Іван Франко міг так відважно відобразити прагнення українського народу до національної самостійності, до волі. Цей твір актуальний і нині, коли Україна утверджує свою незалежність. Великий Каменяр допоміг мені усвідомити, що дорога до незалежності нашої країни нелегка, сповнена труднощів, незгод і навіть жертв. Прочитавши поему «Мойсей», я зрозуміла, яким повинен бути народ, аби здобути державність. Не бидлом, якого поганяли, не сліпцем, що задовольняється лише шматком ковбаси, а духовним монолітом, об’єднаним єдиною метою — вибороти собі волю, свободу, «незалежність».

Я думаю, що поему «Мойсей» треба уважно читати всім, особливо нашим вождям. Бо Іван Франко показує у своєму творі, яким повинен бути вождь народу: несхитним, терпеливим, цілеспрямованим, невідступно йти до мети, любити свій народ і, якщо треба, віддати за нього життя, так, як зробив це Мойсей:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Читача будь-якої національності приваблюють у поемі ідеали людяності, свободи, справедливості. Особливо ж цінною є ідея утвердження права народу на незалежність, на свою державу. Ми, українці, тільки будуємо її і нам так потрібен свій Мойсей. І я вірю, що ці часи скоро настануть, і, як писав Павло Тичина: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» і стане вільною — незалежною державою.

У поемі створено із живої плоті і крові образ народного проводиря Мойсея у різних життєвих ситуаціях, одержимого благородною ідеєю — вивести свій народ з рабства в обітовану заповітну землю, де б він зміг розкрити всі свої духовні сили:

Тих невільників підняв Вивів їх в пустиню дику, Водив блудом сорок літ, Та навчив їх здобувати, Збудувати новий світ. Для цієї ідеї він: І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Уже пролог засвідчує алегоричність твору, написаного на біблейський сюжет, який як живий духовний міст між минувшиною і сучасністю, як вистраждане у муках і болях слово до свого народу, як освячене безмежною Любов’ю до нього пророцтво.

Поет осмислює у вступі до поеми основні віхи історичного шляху народу, висловлює наболілі думки про його життя і боротьбу, розкриває свої сподівання на його майбутнє.

Франкові випала історична місія піднести на вищий ідейний і художній рівень зображення народу в українській літературі кінця XIX – початку XX століття.

Жагуче бажання добра своєму народові, віра в його щасливий прийдешній день відчувається навіть у рядках, сповнених тривожних сумнівів:

Невже тобі лиш не судилось діло

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма скільки серць горіло

До тебе найсвятішою Любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло? Письменник будує струнку концепцію свого ставлення до народу, достойного пишатися «у красоті, свободі і здоров’ю», народу волелюбного, талановитого, у слові якого іскриться. І сила й м’якість, дотеп, і потуга. І все, чим може вгору дух піднятися народу, в пісні якого дзвенить краса і сила, «надій і втіхи світляная смуга…». Так глибока печаль, пекучий біль переростають у мажорне утвердження багатих духовних сил народу:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу Духа

І в день воскресний твойого повстання.

Шлях до перемоги тяжкий, тернистий. Не всі досягають кінцевої мети. Та заключні рядки вселяють віру й надію на близьку перемогу народу, який по всій своїй землі задзвенить гомоном волі, стане господарем своєї долі. Народові своєму, який неодмінно здобуде свободу, найповніше виявить свої невичерпні духовні сили, поєднається — як рівний серед рівних — з іншими вільними народами. Франко присвячує свій спів, «хоч тугою повитий, та повний віри, хоч гіркий, та вільний», його світлій будущині, його генію дарує «скромний дар весільний».

Дорогоцінним даром народові є не лише поема «Мойсей» — вся його невмируща творчість, яка стала надбанням світової культури як неперехідна художня цінність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей («Рідна сторона», «Кам’яний брід», «Гнівний Стратіон». «Підполковник Шиманський») та роман «Лебедина зграя».Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка. «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.Головний герой роману «Лебедина зграя» селянин Яв тушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до «вавилонської» вершини («вавилонська», в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов’язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім’ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.Та справжній ворог не Явтушок, виходить, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у нормальному життєво необхідному прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.Уподовж років критика по-різному розцінювала образи Явтушка й Максима як носіїв основних проблем роману «Лебедина зграя». Явтушок видався «кумедним і страшним» у своєму бажанні до власності, наміри комуніста Теслі розцінювали як благородні вчинки. З позицій сьогодення точка зору зовсім протилежна: саме Тесля — хижак, а не Явтушок. Йому рідний батько ворог, бо у нього хата на п’ять вікон та ще й волики. Тесля належить до того типу керівників, які, давши слово честі, витравлювали в людей природне прагнення бути людиною.Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: «Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя». Чи не нагадує нам Тесля Давида Мотузку з роману А. Головка «Бур’ян»? Безумовно. їх єднає ідея. Та на відміну від Теслі. Давид добрий, людяний, душевний і чуйний.Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками. У романі є символічна картина, яка допомагає з’ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя» ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.

Роман «Лебедина зграя» ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народу геній, що не вмер,не вмре…М. Рильський.Київ… Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, — і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і народ зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв’язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехні історії?»Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають…» — різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота — святість, досконалість, мудрість, повагу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу… А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Драч — один із найкращих українських поетів. З перших його публікацій про нього широко заговорила критика, бо це була нова поезія, поет виробив свій неповторний стиль мовлення.

У чарівному поліському краю на північ від Києва спорудили Чорнобильську АЕС. І ось раптом вона вибухнула, рознесла смертоносну радіацію на півсвіту. Найбільше дісталось Україні, Білорусії, Росії. Вибух змусив здригнутися весь світ, усю планету.

Чорнобильська трагедія… Це біль народу, про неї написані твори, зняті фільми.

На одному з’їздів письменник І. Драч кинув у вічі найбільшим призвідцям трагедії слова правди й гніву. Зі всією пристрастю художника слова він таврує всіх, хто міг бути причетним до аварії. Усіх, хто міг їй запобігти.

Упродовж віків митці змальовують Мадонну, образ матері з дитям на руках став уособленням прекрасного. Відблиск Чорнобильської катастрофи створив в уяві письменника й поета новочасну Мадонну в незвичному вигляді. Саме по це йдеться в поемі І. Драча «Чорнобильська Мадонна».

Автор змалював образ Мадонни не традиційно, у поемі переосмислюються мотиви й образи біблійного сюжету. Трагічні події спонукають Драча інтерпретувати їх по-своєму :

Марія, Марія…

Та Марія не та.

Та зродила Христа,

Ця — антихриста!…

Поема починається двома епіграфами, і це, я гадаю, не випадково. Автор говорить про святість української жінки, про її материнство, знівечене Чорнобильською аварією.

Чорнобильська зона. Як урятуватися від радіації? Може, на це питання відповість розділ «варіація», в якому постає образ простої селянки. Захищаючись від радіації, вона обгорнула свою корову й себе у целофан.

В синових чоботах взута корова

Нехай же пасеться і буде здорова.

І бабі ще дасть до відра молока.

Така запашна і молочна така.

Передостанній розділ «Хрещатицька мадонна» — кульмінація поеми. Це крик душі поета, його пекучий біль. Хрещатиком іде божевільна жінка з лялькою на руках, сповитою в лахміття. Ненароджена дитина вибілила їй волосся та запалила ненавистю очі. Що може бути страшнішим за це?!

«Чорнобильська мадонна» — це поема-трагедія, скорботна пісня народу. Цей твір змушує замислитися над життям, складними процесами нашої суворої дійсності. Ще десятки поколінь людей страждатимуть від наслідків цієї жахливої трагедії.

Поезію Івана Драча добре знають і люблять не лише в Україні, а й далеко за її межами. Сучасна, масштабна, інтелектуальна, емоційно насичена, вона дозволяє читачеві повернутися в минуле, зазирнути в майбутнє, спонукає перейнятися тривогами нашого ядерного віку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Батьківщина, любов до неї, відчуття патріотизму. Ці поняття наповнюються для мене сенсом не у зв’язку з безбережжям наших степів, красою гір, синявою річок і морів, не у зв’язку з ідилічною красою рідної природи. Сенсом поняття Батьківщина наповнюється, коли я читаю, чую, думаю про її людей, що творили довгі століття і що творять зараз історію України. Це політики, державні і суспільні діячі, письменники і поети, актори і музиканти, великі учені і спортсмени, але головне — це трудівники полів, заводів, шахт.Народ України, переживши немало важких періодів в своїй історії, не втратив, мені здається, головного — віра в свої сили. Велика мудрість народу утілилася в його самоіронії ,в умінні беззлобно посміятися над собою, сусідом, друзями. Іще— в умінні терпіти, в одвічному прагненні мирно вирішувати спори, конфлікти, не вплутуватися в безглузді війни, коли є важливіші справи: ростити хліб і дітей, будувати нову хатину і давати дітям, що підросли, освіту, зводити храми і співати хвалу Всевишньому за кожен дарований день життя.

Ця мудрість народу дозволила Україні, одній з небагатьох країн колишнього Союзу, уникнути кривавих боєнь типу грузино-абхазького конфлікту або чеченської війни. А приводів для виникнення «гарячих точок» і в нас було немало. Тут головне — народ, його ментальність. Українці за своєю глибинною суттю народ мирний, осілий, такий, що любить свою землю, свою історію, своїх героїв. І в ім’я цієї любові готові терпляче вирішувати всі питання мирним шляхом. Якщо, звичайно, не почнеться відкрита агресія. Я пишаюся, що належу до великого українського народу, пишаюся своєю Батьківщиною, головне багатство якої — її люди.