Збільшити або зменшити шрифт тексту : Із сивої давнини українці шанували свята. З особливою надією люди чекали на Великодень. Саме з цього великого свята починається розквітання природи, найсправжнісінька весна. 

Саме на Великдень всі мами й бабусі роблять крашанки й печуть паски. Ці вироби зачаровують своєю красою. Вони запашні й духмяні. Змалечку я нетерпляче чекала Великодня як найголовнішого й найвеселішого свята. Мені дуже подобається спостерігати, як народжується свято. 

Паски починають пекти в чистий четвер. В оселі має бути прибрано, вичищено, стіни повинні бути вибілені, а рушники випрані, накрохмалені. У нас в усіх святковий настрій. Матуся виставляє на стіл масло, яйця, борошно, родзинки й багато іншого. 

Справжня гордість господині — добре спечена паска. Існує народна прикмета: добра паска — на добрий рік. Матуся чаклує над тістом. Вона вимішує його, а потім пильнує, щоб тісто не втекло з діжі. Поки тісто підходить, у печі розпалюють вогонь. Вишневі дрова — найкращі для випікання пасок. Досвідчені господині готують їх заздалегідь. Коли тісто підійде, його викладають у форми, але лише на третину, бо тісто буде підходити, тобто збільшуватися в об’ємі. 

Кожна господиня прикрашає свої паски. Наприклад, моя матуся завжди посипає їх родзинками, кольоровим пшоном, змазує яєчним білком, збитим із цукром. 

Випікають паски великі — для дорослих і менші — для дітей. Малеча з нетерпінням чекає, поки мама запросить їх до хати оглянути паску — справжнє великоднє диво. На жаль, куштувати паску відразу не можна. Це робиться за святковим столом у неділю, коли паски та інша їжа будуть посвячені в церкві. 

Велику паску розрізають на здоров’я та радість. Потім діти одержують по невеличкій пасочці. Всі хлопці й дівчата полюбляють Великодні свята та з насолодою куштують смачну солодку паску.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Романи Павла Загребельного на історичні теми відтворюють нам те тло епохи, в якій відбуваються події. Читаючи «Диво», ми ніби переносимося у часи тисячолітньої давності — Київську Русь. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту. Автор подав ідею, яка була колись, яка віками формувалася.Один з головних героїв Ярослав Мудрий несе в собі якість внутрішній конфлікт, це підкреслює його неоднозначність натури. За часів цього князя не було передбачено смертної казні, бо людське життя цінувалося. Пройшли тисячі років, а змінилося мало що.Реальною подією є і будівництво храму — Софії Київської.Але у творі є і авторський домисел, що дозволяє йому полемізувати. Так Загребельний писав: «Письменникові іноді можливо потрапити до рук документ такої сили, що неминуче виникне бажання перенести його на сторінки роман чи повісті, побудувати цілий роман н цьому документі. Так коли не буде при цьому необхідного художнього переосмислення, коли письменник не виступить у ролі художника — творця, документ залишиться тим же, чим він був спочатку, і ніякого художнього твору ми не одержимо». Тому робимо висновок, що Сивок — вигаданий герой, вся його історія мандрів — свідомо введений автором пригодницький елемент: «Вся ця історія вигадана. Пустивши Сизоока в мандри, я дав читачеві поживу, розширив «географію», залучив до сюжету деякі реальні історичні події. Скажімо, осмислення тисячі болгар — це факт, записаний у хроніках» (П. Загребельний)Як бачимо, письменник дає ім’я невідомому самородок, майстру — генію і цьому образі показує велич творіння людських рук, бо іменам їхнім судилося забуття.Так Іран «Диво» художник Сивок» гине, бо ц вічний конфлікт: володар і митець, у творі — Ярослав і Сивоок.

Отже митець зробив справу, яка на нього покладалася, — і вже він не потрібний… Така доля всіх, хто творить цінності…» (П. Загребельний)

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Для кожної людини, особливо для матері, немає нічого страшнішого, ніж втратити свою рідну дитину. На жаль, таке іноді трапляється, про один з таких випадків розповів усім читачам у своєму оповіданні Євген Гуцало. Це невелике оповідання навряд чи може викликати щось, крім суму, печалі і болю.

У відповідності до змісту оповідання, літня жінка з’явилася у військкомат і пред’явила офіцеру, який там знаходився, повістку для свого сина. Офіцер хотів бачити сина жінки, Василя, але вона, старенька, відповіла йому, що сина свого вона вже давно поховала – після його загибелі в Афганістані. Офіцеру стало незручно, він на кілька хвилин пішов, а потім повернувся, щоб повідомити, що літня жінка може йти – повістка в її будинок потрапила помилково, а військкомат в курсі, що її сина вбили в Афганістані. Але старенька ще деякий час не йшла, вона ледь стояла на ногах і запитала, чи дійсно її сина вбили на війні. На що офіцер вже з невдоволенням відповів, що це було дійсно так. Літня жінка ж сказала, що ця повістка була її останньою надією на те, що син її все ж живий. З нею трапилося таке хвилинне божевілля.

Дуже сумна історія, яка змушує задуматися відразу про кілька проблем. По-перше, про те, наскільки складно батькам переживати смерть своїх дітей. Вони втрачають розум, сподіваються на диво і просто відмовляються вірити в таке своє горе. Ситуація ця викликає біль і жаль. Піднята в оповіданні також і проблема війни. Хіба можуть імперські амбіції правителів держав віднімати у матерів їх синів? Державі насправді байдужа смерть її воїнів, на відміну від матерій цих воїнів, які люблять своїх синів сильніше життя і дуже сильно них потребують.

Сильне враження справило на мене і ставлення офіцера до бідної матері. Військкомат допустив помилку, виславши повістку людині, яка загинула на війні. Коли прийшла його вбита горем мати, офіцер повів себе відверто безсердечно. Він по-справжньому не вибачився за цю грубу помилку, він не пошкодував бідну і убиту горем жінку і не сказав їй нічого такого, що могло б хоча б мінімально її заспокоїти і втішити. Він повів себе дуже грубо, я думаю, що це зовсім неправильно.

В цілому мені сподобалося оповідання Євгена Гуцала «Остання надія». Автор піднімає перед читачами досить корисні для обдумування питання, змушує кожної людини замислитися про життєві складнощі. Крім того, це оповідання викликає сильні емоції, змушує цінувати власне життя, любити своїх близьких і ставитися до всіх оточуючих людей з розумінням, толерантністю і жалістю, якщо це їм необхідно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народився: 09.06.1943

Місце народження: с.Пристайлове на Сумщині

Адреса: м.Київ

Василь Довжик (Должиков Василь Михайлович) народився 9 червня 1943 року в с.Пристайлове Лебединського району Сумської області. Закінчив Лебединське педагогічне училище (1962) та Київський інститут театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого (1970). 

Член Національної спілки письменників України (1980). Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Актор театру, кіно та естради, Радіокоментатор Українського радіо. Знімається в кіно-телефільмах.

Автор 16 книжок прози. Пише вірші. Виконує свої вірші під гітару. Співпрацює з композиторами: К.Стеценко, В.Зубицький, В.Степурко, Олена Лис, Людмила Матвійчук, створює лібрето опер,пісні. Пісні на вірші В.Довжика виконують Н.Матвієнко, А.Кудлай, Н.Гура, О.Марцинківський, О.Ткаченко (Кубань), вокальний дует «Два кольори» та інші майстри пісні.Лауреат літературних премій:імені Л.Українки, О.Копиленка, С.Олійника, О.Вишні, М.Старицького, В.Юхимовича. Лауреат Міжнародної премії за доброчинність МДФ «Українська хата»(2013).  Заслужений діяч мистецтв України (2008)

• Віє вітер з поля. В.Довжик / К.Стеценко
• Ломить вітер тополю. В.Довжик/ В.Зубицький
• Легенда про Київ. В.Довжик/ О.Ткаченко
• Україно моя,чорноземле. В.Довжик/ О.Левкович

  «Якщо не знаєш Василя Довжика, — стверджує його колега Світлана Короненко, — перше враження таке, що спілкуєшся з юнаком — веселим задоволеним, допитливим, іронічним і завжди закоханим. Лише поспілкувавшись із ним певний час, відчуваєш у ньому якусь глибинну, заховану далеко далеко, глибоко-глибоко від усіх печаль…»

  У 2003 році київському письменникові й радіожурналістові Василеві Довжику виповнилося шістдесят років. Сьогодні це відома постать: поет, прозаїк, гуморист, перекладач, автор шістнадцяти книжок для дітей та юнацтва, член Спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Лесі Українки.

  Список його заслуг можна продовжити: артист театру і кіно (знявся в тридцяти кіно й телефільмах, є Заслуженим діячем мистецтв України), літературний редактор та ведучий популярних програм на українському радіо, а загалом — улюбленець слухачів і глядачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Павло Архипович Загребельний — наш сучасник. Видатний український письменник, автор двадцяти дев’яти романів, ніколи не страждав на зіркову хворобу. Все життя він писав з любові до України, до її історії, до рідного народу.

Народився Павло Загребельний 25 серпня 1924 року у невеликому селі Солошиино на Полтавщині в селянській родині. У селі книга була великою рідкістю, а тому Павло читав усе, що міг дістати. Любов до книги залишилася в нього на все життя, і зараз власна бібліотека письменника налічує тисячі томів різними мовами. До них він постійно звертається, адже вільно читає п’ятнадцятьма мовами.

У 1941 році Загребельний закінчує десятирічку і йде добровольцем на фронт. А йому ж тоді ще не виповнилося й 17 років. Був курсантом Київського артучилища, брав участь у обороні Києва, був поранений, потрапив у полон і до лютого 1945 року перебував у фашистських концтаборах. Письменник згадував, що вижив тоді тільки тому, що був молодий і здоровий.

Після закінчення війни Загребельний працював у радянській військовій місії у Західній Німеччині, а в 1946 році був зарахований на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Після закінчення університету Павло Архипович працював журналістом, головним редактором газети «Літературна Україна». Із 1959 року і до нашого часу Загребельний пише і видає свої твори, кожен із яких — результат напруженої праці, довгих пошуків, вивчення архівних матеріалів. Письменник опрацьовує багато документальних матеріалів, його романи опираються на історичні свідчення. Але Загребельний уміє за сухими фактами побачити живі людські характери.

Одним із найвизначніших досягнень П. Загребельного є його роман «Диво», у якому тісно поєднані минуле і сучасне. Головна героїня твору — це видатна пам’ятка давньоруської архітектури Софія Київська, яка протягом століть об’єднувала покоління і стала символом української державності і духовності.

Найпопулярнішим серед історичних творів Павла Загребельного був і залишається роман «Роксолана», присвячений подіям української історії XVI століття.

Зовсім недавно на екрани телебачення вийшов серіал про життя Роксолани. Павло Загребельний висловив своє розчарування фільмом, який було знято за мотивами його твору: «Роксолана продовжує страждати на екранах українського телебачення. Продовжує страждати зовсім без вини, тільки тому, що попала в руки бездарних, безвідповідальних, цинічно безвідповідальних людей! Телесеріал можна назвати одним словом: «мотлох»! Це пародія на історію».

Павло Загребельний сам завжди дуже виважено ставився до історичних фактів, ніколи не перекручував їх, не обробляв на догоду своєму творчому задуму.

Крім «Роксолани», у Павла Загребельного є ще одна чудова героїня — Євпраксія. Роман про неї — це розповідь про трагедію розлуки з рідною землею, про втрачене кохання. Автор вважає, що Роксолана і Євпраксія — це найвидатніші жінки минулого. Тому він і звернув на них свою увагу. Третьої видатної героїні-жінки він поки що не знайшов. Але серед чоловіків — видатних діячів минулого, героєм історичного роману «Я, Богдан» став Богдан Хмельницький. Загребельний відтворює діяльність гетьмана в складній політичній ситуації XVII століття, розкриває таємниці його характеру, показує його як людину і видатного державотворця.

Нещодавно письменник видав новий роман «Брухт», у якому розповідає про реалії сучасного життя, про неоднозначність і жорстокість світу бізнесу. Один із героїв твору говорить: «Історія вчить? Ну й нехай. Історія нагадує? Нехай нагадує. Історія вимагає? Ми самі вимагаємо від неї. Історія ставить завдання? Не перед нами. Історія переступає через нас? Достатньо вже переступати. Історія нас топче? Топтала, але не розтоптала. Не все так погано в нашому домі. Дійсно, не все так погано, а дуже погано, до вашого відома…»

Але сам Павло Архипович дивиться в майбутнє з надією. В одному з інтерв’ю він сказав: «Чомусь мені завжди здавалось, що злі духи витають десь поза Україною, над нами — тільки добрі. Навіть тоді, коли ми гинули. Адже воскресали ж і жили далі. І нема кращої землі, ніж наша земля…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У своєму славнозвісному творі автор робить перегуки минулого, сьогоднішнього і майбутнього. У найцікавішому «Диві» подано широку картину життя наших предків за часів Київської Русі, діяльність Ярослава Мудрого, а особливістю твору є справжнє диво — будівництво споруди — Софії Київської.Протягом усього тексту переплітаються події тисячолітньої давності із недавнім минулим та сьогоднішнім днем. Автор майстерно змальовує життя людей Русі, життя українців під час страшної чуми — фашистської навали. Розквіт України у мирний післявоєнний час.Загребельний показує Ярослава-Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був впертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: «Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку».Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду все це мало ячусь внутрішню силу. А особисте життя теж не тішило Ярослава Мудрого. Не мав князь і друзів. І все ж він знаходив втіху у тому, що робив він для розквіту своєї держави примножував її багатства, виводив Русь н рівень європейський.Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має свої слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був «раніш закон, а потім благодать». Як бачимо, він не ідеальний.Ц зіставленні з князем автор змальовує іншого героя — Сизоока, митця, який є «живим втіленням невмирущості».Цікавим є й те, що Загребельний на перший план виводить Сивоока — талановитого художника, архітектора. Очевидно, це тому, що він вийшов з народу. Це справжній творець дива: « Як же так? — думав Сивок. — Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє суще, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!». Все життя Сивок є рабом, бунтівником проти свого злиденного становища і як соціального, так і професіонального.

І, звичайно, вагома частина композиційних елементів займає образ Батьківщини. Всі описані події пов’язані з Київською Руссю, потім с Україною. Це велич ревної епохи, велич краси талановитого народу.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Неможливо залишитися спокійним, прочитавши хоч одного разу неповторні вірші зі збірки «Зів’яле листя». Скільки тут пристрасного кохання, яке ніби підносить Франка до неба, скільки пекучого болю та журби від того, що в дівчини «серденько — колюче терня»!

Краси вповита чаром. Так, почуття поета — це справжній скарб, в якому кожна із «коштовностей» є часточкою серця. І стає природа більш зрозумілою, більш близькою, бо п’є вона живлючу вологу з широко розгорнутої душі Франка, бо плаче вона разом з ним. У збірці «Зів’яле листя» поет залишив часточку свого внутрішнього «я», відтворив особисто пережите. Ліричний герой, можливо, найскладніша постать у всій Франковій поезії. Це жива, багатюща, гаряча й глибинна натура, котра знає, що кохання — це і невимовна радість, і розпука, від якої «капає з серденька кров». Дівчина, кохана ліричного героя надірвала йому серце  з нього визвала одні

• Оті ридання голосні —
• Пісні. А якою розпукою віє від вірша «Як почуєш вночі край свойого вікна»!
• Як почуєш, вночі край свойого вікна,
• Що щось плаче і хлипає важко,
• Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
• Не дивися в той бік, моя пташко

Здається, що цей вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-само-родок. Поет зумів передати глибокі переживання людини у різних обставинах, зумів показати ‘її суперечливий життєвий шлях і на піднесенні, і на крутих зламах, в особистих радощах та невдачах. Кохання до жінки — то найсвятіше почуття, хоч це кохання залишається лише мрією, чудовою, але недосяжною. Тому і почуває себе ліричний герой «жебраком одиноким», який йде «назустріч недолі» «сумними стежками».

• Рядки
• Як я люблю тебе без тями,
• Як мучусь довгими ночами — це ніби крик замученої душі поета, котрий втратив останні надії на взаємність. Але кохання — це не річ, яку можна просто викинути геть; воно назавжди залишається в серці людини, і ніяк не можна забути ту єдину, котра завжди буде хвилювати душу і кров. Молить ліричний герой, за постаттю якого легко вгадується сам І. Франко, хай серце
• Хоч в сні на вид твій оживає,
• Хоч в жалощах живіше грає,
• По-людськи вільно віддиха…

Я отримала(в) велику насолоду, коли прочитала(в) збірку І. Франка «Зів’яле листя». Хай там розповідається про сумні переживання, хай журба стискує серце ліричного героя, але я ніби побувала(в) в чарівній казці, прилучилася(вся) до невимовної краси, до всемогутньої поезії. Я вірю, що ця поезія буде жити вічно, даруючи завжди усім людям найприємніші хвилини у житті. Ми трохи помріяли, посумували.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема жінки — одна з провідних тем творчості Ольги Кобилянської, вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Уперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. А Ольга Кобилянська об’єктом свого художнього дослідження обрала жінку-інтелігентку, яка страждала не від давнього «кріпацького» лиха, а від сучасного — соціального і родинно-побутового. її жінки — здебільшого вихідці з незаможних родин, прагнуть вирватися на волю, здобути освіту, незалежність, рівноправність із чоловіками, стати потрібними народові й суспільству.

Олена Ляуфлер, героїня повісті Кобилянської «Людина», прагне рівноправності між чоловіком і жінкою, права для жінок здобувати освіту нарівні з чоловіками, права на працю, права утримувати себе в житті, а не чекати на одруження. Вона намагається зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини.

Покохавши Стефана Лієвича з тієї хвилини, коли переконалася, що все, що він говорив, — правда, Олена ладна, розлучаючись із коханим на два роки, заприсягтися йому у своїй вірності, бо вона впевнена: ніякі життєві обставини не зможуть вплинути на неї, бо вона — людина.

Свою героїню письменниця проводить через низку випробувань, показуючи при цьому багатство її душі, чесність, душевну чистоту, вірність своїм почуттям. Вона любила тільки Лієвича і лишилася вірною йому навіть після його смерті.

Довго бореться Олена, довго захищає свою незалежність. Але під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі, духовно надломлена, падає, щоб урятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті. Олена змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.

Але дух внутрішньої непокори, незламної впевненості у своїй людській гідності продовжує жити в Олені. Про це свідчать її слова: «Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те… удалося, тоді успокойтесь…

Тоді… я — не я…»

Олена Ляуфлер змушена була підкоритися обставинам, зазнавши життєвого краху.

Наталка Верковичівна з повісті «Царівна» досягає мети у боротьбі за незалежність, знаходить своє місце в житті. Вона, як і Олена Ляуфлер, зазнала болючих розчарувань, страждала, але не занепала духом, вірила у високе призначення людини. Наталка впевнена, що «не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає».

В образі Наталки Верковичівни Ольга Кобилянська втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: «Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал».

Дівчина-інтелігентка Ядвіга з оповідання «Доля чи воля» своїм життям прагне довести, що не доля, не фатум керує людиною, а розум, що людина повинна не пасивно коритися несприятливим обставинам, а активно боротися за своє щастя.

Ольга Кобилянська не тільки у своїх творах, а й своїм власним життям доводила й довела, що жінка може бути незалежною, утверджуючи людську гідність, розкриваючи власні духовні сили, досягаючи найвищих вершин. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ірлявський Іван — поет. Народився 1919 р. в с. Ірляві (звідси псевдонім Івана Рошка) у бідній сім’ї. 1938 р. закінчує Торговельну академію в Мукачеві, певний час працює в банку Ужгорода. 1939 р. вступає в ряди вояків Закарпатської України. Переїздить до Праги, де працює машиністом, коректором, поліграфістом при українському націоналістичному видавництві «Пробоєм». Зближається з поетами-пражанами. Належав до Культурної Референтурі Проводу ОУН (керівник — О.Ольжич). У складі похідної групи ОУН добираються до Києва. На початку 1942 р. його арештовує гестапо. 21 лютого разом із О. Телігою та її чоловіком розстріляний в Бабиному Яру. 
Його перу належать поетичні збірки «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942). 

Шкільні учнівські твори за творчістю письменника:

— Алегоричні образи соняшника і сонця у творі І. Драча «Балада про соняшник»

— Образ матері-страдниці в поємі І. Драча «Чорнобильська Мадонна»

— Жага й талант поетичного визнання (штрихи до портрета І. Драча)

Біографія

П’ять літ минало майбутньому поетові в перший рік Великої Вітчизняної війни, а з Перемоги радів на дев’ятому — народився Іван Федорович 17 жовтня 1936p. в с. Теліжинці на Київщині.

Після війни біографія І. Драча складалася в прискореному темпі: за десятиліття — до військової служби (1955 — 1958) — він здобув середню освіту, викладав російську мову та літературу в сільській семирічці, був на комсомольській роботі — інструктором райкому комсомолу. Після армії вчився в Київському університеті (завершував навчання заочно, бувши співробітником «Літературної газети»), закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві (1964), працював у сценарному відділі Київської кіностудії ім. О. П. Довженка, редакції журналу «Вітчизна», в Спілці письменників України.

Чимало списів ламалося навколо поеми «Ніж у сонці» (1961), якою молодий поет дебютував в «Літературній газеті» ще до виходу першої збірки — «Соняшник».

Нечасто перші книжки молодих літераторів стають таким помітним явищем, як «Соняшник». Ця збірочка, що містила сорок умовних балад, етюдів та інших віршованих або й не зовсім віршованих творів з примхливими образними асоціаціями, малозрозумілими для багатьох тодішніх читачів, і через двадцять років згадувалась як далеко не традиційна, задерикувата, гостросучасна.

Драча в усіх його книжках не сплутаєш ні з ким. Але він, разом з тим, ніби кожного разу починається заново, ніби йде за власним закликом, проголошеним у другій збірці — «Протуберанці серця» (1965): «Народжуйте себе».

Поет «народжує себе» і в «Баладах буднів» (1967), і в збірці «До джерел» (1972) (хоч це в значній мірі підсумкова книга, вибране з попередніх видань), і в інших.

1972p. вийшла збірка І. Драча «До джерел». До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних. Тут з’явився вірш «Зелена брама», який через десятиліття дасть назву книзі, що буде відзначена Державною премією СРСР.

Та й збірка «Корінь і крона», яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга, складена з двох розділів — «Подих доби» та «Подорожник», вивірила поета на життєспроможність і в координатах сучасності, і в координатах історії. За неї в 1976p. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з’єднує все творене ним, — оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча — передмові Л. Новиченка до «Соняшника». Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем «Ніж у сонці» та «Смерть Шевченка», драматичні поеми «Дума про Вчителя» й «Зоря і смерть Пабло Неруди»), і в мажорно-вибуховій, як у вірші «Небо моїх надій», що відкриває і першу збірку, і цикл «Дихаю Леніним» у книзі «До джерел», і збірку вибраного «Сонце і слово» (1978)

Чергова книжка російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) в 1983р. відзначена Державною премією СРСР. «Зелена брама» у вірші, який дав назву книзі, — це умовний образ входу в життя і виходу, початок і кінець.

Значного резонансу набули драматичні поеми І. Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко-Сольвейг» і «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з’явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», 1982).

І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970), можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори — в збірці «Київський оберіг», 1983). Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики.

Творчість І. Драча набула широкої популярності і в нашій країні, і в зарубіжжі. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови, і кількість перекладних видань зростає.

Іван Драч

(нар. 1936)

Іван Федорович Драч — український поет, перекладач, кінодраматург, громадсько-політичний діяч. Народився 17 жовтня 1936р. в селі Теліжинці на Київщині. Закінчив середню школу в місті Тетіїв, працював учителем. В 1957 — 1962 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету, згодом працював у редакції письменницької газети «Літературна Україна». Перша збірка поезій «Соняшник» побачила світ 1962p. Згодом з’явилися й інші поетичні книги: «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Сонячний фенікс» (1978), «Американський зошит» (1980), «Шабля і хустина» (1981), «Теліжинці» (1985), «Храм сонця» (1988). Художнє слово І. Драча виклично метафоричне, в своєму потужному семантичному полі воно єднає найглибші шари етногенетичної пам’яті народу з трагічними, часом дисонансними ритмами сучасності. Піднесений космізм і суто побутова «заземленість», художня умовність і різка окресленість реалістичної деталі — такі антиномії іманентно притаманні художньому мисленню поета. Визначним явищем національної літератури стали також поеми «Ніж у сонці» (1961), «Смерть Шевченка» (1962), «Чорнобильська мадонна» (1988). В останні роки І. Драч веде активну громадсько-політичну діяльність. Він був організатором і першим головою Народного Руху України. Нині поет — голова Української Всесвітньої Координаційної Ради, Конгресу української інтелігенції. 1976p. йому було присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.