Збільшити або зменшити шрифт тексту : У одній із перших своїх статей «Ранній Шевченко» (1933) Є. Маланюк писав, що геній завжди прямує до найповнішого розкриття своєї особистості, до створення власного «космосу». Тому і живе часто відразу в кількох добах і йде в кількох напрямках. Ці слова можна віднести й до самого Маланюка, який, хоча і був поетом глибоко автобіографічним, але його світогляд, філософію творів важко убгати в чітко окреслені рамки.

У назві ранньої збірки «Стилет і стилос» (1925) Євген Маланюк одночасно і об’єднав, і розділив ці різні поняття. Стилет — це короткий гострий ніж, який легко вихопити і застосувати у ближньому бою. Стилос — гостра дерев’яна паличка, якою у давнину видряпували тексти на залитих воском дощечках. Митець повинен був обрати щось одне. І він став поетом-воїном, поетом-борцем. Його стихією була боротьба, рух, дія, порив, степи і простори, а в житті і в творчості важило одне — воля і характер. Він кидає виклик «брутальному» й «темному», розбиває «слизьку людську площину». Життєвий і творчий шлях Маланюка не був укритий квітами, та він ніколи не зламувався, не переживав криз, творчих зривів чи довгих мовчань. Поезія завжди була для нього найважливішим у житті, бо тільки через поетичне слово він міг передати свою синівську любов до далекої України і свою злість на слабкість батьківщини, на її небажання захистити своїх дітей, які змушені були покинути рідну землю. Поезія давала полегшення й розраду, можливість поділитися своїми думками й почуттям хоча б із папером, розповісти, чому воїн став поетом.

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.

(«Напис на книзі віршів»)

Вийшовши на поетичне поле, Маланюк бачив перед собою два шляхи: на одному поклоніння красі, яка вабить сном солодких таємниць, а на другому — безмежні простори і галас бою. Він поєднав у своїй творчості обидва ці шляхи. Є. Маланюк увійшов у літературу як «залізних імператор строф», «гладіатор нещадних рим», «тверезий варяг», завжди суворий і зосереджений. Але в першій його збірці «Стилет і стилос» ми бачимо, що перед нами постає поет з чистим і дуже вразливим серцем. У творі «Мартівські іди» він пише про приреченість людства:

Регоче сатана,

Що злом стає добро і винний знов невинний,
І ядом осені отруєна весна.
Але для Маланюка незаперечним стає доказ:
І все ж таки: в началі було — Слово!
І все ж таки начальний дух — любов!

(«Істотне»)

По-різному сприйняли критики збірку Маланюка «Стилет і стилос». Дехто вва-жав, що твори аж занадто сухі, у них відсутні живі соки творчих сил. Але це був перший дарунок української еміграції українській літературі. Ця книга засвідчує висоту й самоту талановитого вигнанця — Євгена Маланюка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

5 грудня 1931 р.	Народився Григір Тютюнник
1938 р.	Навчання в першому класі
1957-1962 рр.	Навчання в Харківському університеті
1963-1964 рр.	Працює в редакції газети «Літературна Україна»; друкує перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…»
1966 р.	Перша книжка «Зав’язь»
1968 р.	«Літературна газета» за участь у всесоюзному конкурсі присудила премію за оповідання «Дере­вій»
1969 р.	Журнал «Сельская молодежь» (№ 1) повідомив про нагородження Григора Тютюнника медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітни­цтво
1972 р.	Виходять друком збірки «Батьківські пороги»
1975 р.	«Крайнебо» (Київ)
1975 р.	«Отчие пороги» (Москва)
1978 р.	«Коріння» (Київ)
1978 р.	Збірка оповідань та кіноповістей «Калина чер­вона»
1979 р.	«Вогник далеко в степу»
Лютий 1980 р.	За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» присуджено премію імені Лесі Українки
7 березня 1980 р.	Письменник наклав на себе руки
1984 р.	Двотомник творів Григора Тютюнника
1989 р.	За двотомник творів Григір Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії
1993 р.	Екранізовано його твір «Три плачі над Степаном»
2006 р.	У видавництві «Грамота» вийшли друком «Вибрані твори» Григора Тютюнника

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен скаже, що добре і з повагою. Це на словах. А чи так завжди буває на ділі?

У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і — найголовніше — вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.

Взагалі, я вважаю, що до людей похилого віку треба ставитись як мінімум з повагою. Це люди, які прожили значно богато нашого. В їх житті було багато сумних, гірких, жахливих моментів, бо більшість з них пережили війну, голод, причому в ті часи вони були зовсім дітьми, або юнаками. Вже доведено вченими, що психіка формується саме в дитячому віці, тому бажано ніяких стресів, дитина повинна жити в гармонії, відчувати до себе добре ставлення. А під час війни, їм прийшлося пережити такі жахіття, що, як то кажуть, нам й не снилося. Наприклад моя бабуся у віці 9-10 років носила на спині величезну в’язанку хворосту щоб було чим зігріти оселю, й зараз, вже в похилому віці вона згорблена через це. І таких багато. Наші діди й прадіди юнаками йшли на фронт. багато з них в достатньо молодому віці поверталися додому вже сивими. Взагалі, я вважаю, що найстрашніше, що може бути — це війна, й мені болче й гірко дивитися я к наші ветерани, що пережили такі жахіття тепрплять насмішки з боку «крутої» молоді. Навіть раз була свідком такої сцени: у парку старенька бабуся сиділа на лавці й лускала насіння, раптом підішла компанія почали з неї глузувати, сказали:»Йди звідси, бабцю, тобі тут не місце». Але вибачте, де ж тоді місце таким людм? Ми останнє покоління, що бачить ветеранів, ми повинні бути вдячними їм за свободу, а ми…мені інколи дуже соромно за своїх однолітків. 

Це я взяла дуже загально. Наприклад, буває й таке, що онуки соромляться своєї старенької бабусі, її тремтячих рук, як на мене це не справжні онуки. Є діти, тай онуки теж, які тільки й чекають як бабуся піде до Бога в гості, а їм підпише квартиру, або просто постійно вимагають зі старенької матері/бабусі гроші. Як на мене, в таких людей нема не совісті не почуття людського взагалі. Також, дуже гірко чути про те, що багато стареньких стають цілллю аферистів, багатьох б’ють, граблять, інколи власні діти або онуки. Й тоді, постає питання? Що за свавілля? Куди йде наш світ? Де ті хлопці та дівчата. що повинні переводити навіть чужих бабусь й дідусів через дорогу, допомогати донести важкі пакети, хоча б просто ставитись з повагою? Мабуть, вони просто зникли. Бо зараз, світ, нажаль прямує до безодні де стареньким, на думку занадто «крутої молоді» нажаль, немає місця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Маланюк і Наталка Левицькі-Холодна… Це наші земляки, які приблизно в один і той же час покинули межі своєї держави, зневірившись у більшовицькій ідеї.

Вісімнадцятирічною дівчинкою покинула Наталка рідну Полтавщину восени 1920 року, що став фатальним і для Євгена Маланюка. Та любов до рідного краю вони пронесли через десятиліття, вболіваючи за його долю, за його майбутнє.

Цих двох людей єднала не тільки Україна. Сталося так, що Євген, старшина армії УНР, у містечку Подебрали, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів свою землячку — українку Наталку Левицьку… і закохався в неї. Високий, стрункий і гарний молодий чоловік привернув увагу Наталії. Він знайомив її з модернованою поезією, водив на вбори літераторів, знайомлячи дівчину зі своїми друзями, не раз говорив: «Наша Анна Ахматова».

На перший погляд, вони були просто друзями. Та незабаром кружне ставлення переросло межі звичайного захоплення.

У першому листі Євгена до пані Наталі читаємо про те, що він, закоханий юнак, чекає незвичайної казки, чарівної казки любові: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці…».

Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». У 1924 році поет пише вірш-освідчення, в якому кохану дівчину порівнює з першим пелюстком весни. Поезія переповнена метафоричними образами: «веселий, вітер п’є цей вогкий дух землі», весняні вітри співають пісень, новонароджені зорі ворожать — пророкують зустріч двох закоханих сердець, розійшовся й розтанув «цей блідний світ земних пустинь». Природа, відчуваючи спалахи закоханого серця, співає разом з юнаком («співають весняні вітри»).

Злива листів, які одержувала Наталка, дає змогу простежити переростання надії в кохання: «Вірю: буде весна! Буде вітер прозорий, кришталевий, пружний — пестливий вітер». Закоханий поет образ дівчини асоціює з образом рідного краю, рідного поля. Для поета-лірика очі коханої — незабутні, єдині, святі, а своє майбутнє життя з нею він називає легендою.

Листи Євгена Маланюка до Наталії Левицької, вірші-освідчення Можна назвати романом в листах. Поет чекає на зустріч. Іноді його серце стискається від болю й самоти. Він боїться того, що його Наталочку хтось украде в нього.

Причиною цього болю було те, що Наталка Левицька не сприймала кохання Євгена. її захоплення талановитим поетом було звичайною товариською дружбою. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. Для Маланюка відвертість Левицької була страшною трагедією:

А як же Наталочка? Як же квітень?

Невже ж вони — будуть, а я — ні?
Невже ж буде й потім сонце і вітер.
Прозорі простори в долині?
Н. Левицька сповіщає Маланюкові про своє кохання до Петра Холодного, на що поет відгукнеться песимістичним віршем, у якому розповість про відвідини його могили Наталкою та Петром. Щоправда, пізніше поет змінить свій погляд на ту фатальну подію «Дійсність, як завжди, заперечила моїй мрії.— Це ж. так нормально». Зрозуміло, що холодна розсудливість автора листа напускна, як, до речі, і погляди Н. Левицької-Холодної на скороминучість страждань закоханого поета.

На якийсь час листування двох талановитих людей припинилася. Проте через чотири роки за ініціативою Н. Левицької-Холодної листування поновилося. Епістолярна спадщина є доказом того, що казка, про яку так марив Євген після першого знайомства, залишилася казкою, чарівною на все життя. Від листа до листа змінюється тональність, відчутніше,проступає бажання поета сказати більше, яскравіше. І навіть уже тоді, коли Левицька стала Холодною, а Маланюк одружився з Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких пані Наталю називав любою, коханою. Западають до серця рядки з одного листа: «…весна трудно народжується—а що трудне — то значне й прекрасне».

Весна — це символ оновлення, символ життя, символ кохання. І це світле, чисте кохання Євген Маланюк проніс через все своє життя. У 1971 році, оглядаючись на. минуле, Н. Левицькі-Холодна у поезії «Ліричний спогад» скаже про Євгена Маланюка своє слово:

То була пора неповторна,

Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка.
У другій частині вірша — висвітлені часом особисті спогади неповторної й незабутньої пори. То вчувається пані Наталії голос Євгена Маланюка і вплітаються в поезію рядки одного з листів поета до своєї «маленької» героїні.

Остання зустріч Євгена Маланюка і Наталки Левицької-Холодної припадає на кінець 1968 року, за кілька тижнів до смерті Євгена Маланюка. Ця зустріч відбувалася в Нью-Йорку, де вшановувалася сумна дата — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги. Поет вів себе стримано, був небалакучим. Чи то кохання минуло, чи то роки давали про себе знати…

На смерть Євгена Наталка відгукнулася поезією «По кому дзвонять?». Перша частина вірша присвячена людині, яка кохала її:

Хтось помер. Хтось чужий:
ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завіс!

Ось така сумна і звеличена сторінка з життя талановитого українського поета-емігранта Євгена Маланюка, життя і творчість якого чекають своїх дослідників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  З Україною в серці. (Є. Маланюк 48 років прожив в еміграції — це життя поза Україною, але з нею в серці. Тому центральним образом його лірики є образ України — її доля, її історія.) 
 Україна в мріях і в творчості Євгена Маланюка. 
1. Болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції. (Трагедія життя митця в еміграції в тому, що життя карало його самотою і ностальгічним болем за рідним краєм. Україна проходила в мріях, з’являлася у снах, в його поезії.) 
2. Маланюкова концепція України. (Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле і сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця: 

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель, 

Батьківщино моя, Батьківщино німа! 
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі 
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема. 

Суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцентрованою символікою у пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія.) 

3. Аналіз триптиху «Батьківщина». (Триптих «Батьківщина» — це своєрідний екскурс в історію України через призму Степової Еллади, з глибин історії: 

Зелена Сіверщина — там вітри 

Гудуть тисячолітнім ладом Слова. 
Полками йдуть дружинники-бори, 
І пісня їх висока і соснова.) 

Є. Маланюку болить втрата державності, втрата тієї еллінської краси і сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був впевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії. 

4. Аналіз поезії «Лист». (Болем, що йде із великого серця поета, сповнена поезія «Лист», в якій Є. Маланюк підкреслює, що без батьківщини людина не може бути цілком щасливою, без свого народу людина, ніби «безрадісний плід»: 

Та у муках ночей, під нещадними днями, 

За безкрилим триванням цих згублених літ 
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь, — 
Одинокий безрадісний плід.) 

«Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу». 

(Є. Маланюк вірив у свій народ, у його здатність побудувати омріяну незалежну державу до останніх днів свого життя. Бо для Є. Маланюка Україна — це простір, степова неозорість, це краса і сила вільного духом народу.) 

Докія Кузьмівна Гуменна народилася в селянській родині 23.02 (07. 03 ) 1904 р. в с.Жашків Таращанського повіту на Київщині (нині місто Черкаської області). Дід з батьківського боку був хліборобом, мати, Дарія Кравченко, походила із збіднілого шляхетного роду. Вона прищеплювала доньці любов до народних традицій, фольклору. Батько Докії, не маючи хазяйських нахилів, спробував зайнятися торгівлею, але успіху не мав. Полюбляв музику, сам навчився грати на скрипці та сопілці. 

Докія навчалася у міській початковій школі, потім у середній педагогічній школі, де її вчителем був Дмитро Загул, відомий письменник з Буковини. Вищу освіту здобула в Києвському інституті народної освіти (ІНО) на літературному факультеті, де викладали професори О.Грушевський, О.Оглоблін, М.Зеров, П.Филипович. Видавати свої твори Докія Гуменна почала за підтримки Сергія Пилипенка. Перше оповідання «В степу» було надруковане в журналі «Сільсько-господарський пролетар», згодом її твори друкувалися в інших журналах, («Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Літературний журнал»). 1924 року вступила до письменницької організації «Плуг».

Відвідавши кілька колгоспів, Докія Гуменна написала ряд репортажів «Листи з степової України», “Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная”, “Кампанія” , в яких описувала занепад українського побуту, культури та моралі. Ці твори були негативно сприйняті радянською критикою. «Куркульська письменниця», «куркульська агентка в літературі», ”глитайський агент в літературі» – так цькувала українська преса молоду письменницю. У березні 1932 року її виключили з “Плугу”, заборонили друкуватися, що означало літературну смерть для письменниці: втрачаючи можливість друкуватися, вона була приречена на мовчання. 

“Життя і революція»

У щоденному очікуванні  на арешт  Докія Гуменна вирішує зникнути з поля зору гонителів. Вона залишає Харків і виїздить до Туркменії, де протягом кількох місяців вивчає східні мови і збирає чимало матеріалу про історію і давню культуру місцевого населення.

У 1933 році Докія Гуменна повертається в Україну, до Києва. Не прийнята до новоствореної Спілки письменників України, позбавлена можливості друкуватися, вона змушена була працювати діловодом, секретарем, стенографісткою в різних установах міста. Обдарована сильною волею й жагою до життя, до праці, Д.Гуменна за таких складних умов не зламалася. Вона писала без надії на публікацію. Так тривало до 1939 року, коли послаблення партійної пильності дало змогу побачити світ кільком її творам: журнал “На зміну” надрукував нарис “Трипільська статуетка” та “Оповідання про мустьєрського хлопчика”, а журнал “Радянська література” – “Перший іспит кочовницького сина Чари”. У 1940 році була надрукована повість “Вірус” і нарис “З історії сивої давнини”.

Але історія повторюється знову. У лабети критиків потрапила повість “Вірус”, в якій письменниця викрила бюрократичні форми радянського керівного апарату. Д.Гуменну звинуватили у згущенні барв, якими вона змальовує все, що потрапляє під руку, у тенденційному узагальненні негативних явищ і викривленні образу сучасної радянської людини. Невідомо, як би склалася подальша доля Д.Гуменної, але почалася Друга Світова війна. Письменниця залишається в Києві, налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 році на сторінках додатку до літературного тижневика “Українське слово”, що виходив під редакцією Олени Теліги, році Гуменна опублікувала новелу  “Пахощі польових квітів”. 

Невдовзі фашисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.

Письменниця пильно приглядалася до життя українського народу під час німецької-фашистської окупації, занотовувала факти, характери, ситуації – все, чим дихало тодішнє життя і що лягло в основу роману “Діти чумацького шляху”, над яким вона почала працювати, і задуманного роману-хроніки “Хрещений Яр”.

Восени 1943 року Докія Гуменна подалася до Західної України. Кілька її оповідань, новел і нарисів з’явилося на сторінках львівських журналів і газет.

Книгу «Епізод з життя Європи Критської» письменниця написала у 1944 році. Це феєрія про синьооку дівчинку-Україну, про стару Європу, про Любов, про Життя. Докія Гуменна передрікає в своїй казці значну роль України в майбутньому Європи і всього людства. Багато що у цій казці нагадує сучасні реалії українського життя, зокрема наши співвітчизники-заробітчани працюють в Європі.

Епізод з життя Європи Критської [Текст]: феєрія. – Нью-Йорк, 1957. – 144с.

«Чому це в неї так усе йде? Люди й прислів’я видумали: там добро де нас нема. Все – не так. Як не тілесні болячки, то душевні рани. Те помирає з голоду, а друге – від надмірного черевоугодництва. Там – обкрадені, позбулися всіх людських прав, а там… Чому одні з недолі самі собі вкорочують віку, а другі… мають щастя, та мусять вмирати?

— Чому не можу я настарчити для всіх справедливості? На те ж людина родиться, щоб мати щастя…» (Гуменна Д. Епізод з життя Європи Критської. – Нью-Йорк, 1957. – С.23 )

Тим часом наближається фронт, і Докія Гуменна їде далі на Захід, де потрапляє до збірного табору для “переміщених осіб” у Зальцбурзі. В Австрії письменниця працювала в редакції журналу “Керма”, на сторінках якого були вміщені окремі її твори, зокрема новела “Прекрасна аномалія”, водевіль “Премудрі розумники”, оповідання “Наталка будує нову Європу”. У видавництві “Нові дні” було надруковано збірку оповідань “Куркульська вілія”.

Гуменна Д. Куркульська вілія. – Зальцбург, 1946. – 44с. 

У 1948 році Докія Гуменна опинилась у Мюнхені, де у видавництві “Українська трибуна” вийшли чотири томи роману-хроніки “Діти Чумацького шляху ”.

З 1950 року письменниця живе і працює в Америці. Незважаючи на цензуру починає працювати: втілювати задуми, друкуватися. Її твори публікуються на сторінках журналів і газет “Київ”, “Нові дні”, “Наше життя”, “Український прометей”, “Свобода”, “Українські вісті”, “Новий шлях” та інших.

За кордоном Докія Гумена, написала і видала власним коштом 20 книжок: повісті “Мана”, “Велике Цабе”, роман-хроніка “Хрещатий Яр”, роман-скарга “Скарга майбутньому”, казка-есей “Благослови мати”, роман “Золотий плуг”, есей “Родинний альбом”, спогади “Дар Евдотеї” та інші.

Літературну спадщину Докії Гуменної поділяють на твори про прадавню Україну, про сучасну Україну, а також казкові твори – всі вони являють собою справжнє мереживо думок, вигадок, міфологічних подій, історій, фантазій. 

У багатьох своїх творах Гуменна низько уклоняється літнім жінкам:

“Жінки! У цій словесній творчості вони виступають, як берегині від хвороб, стихійного лиха, від посухи і граду. З допомогою слова-договору мали вони владу над дощем… Жінки – охоронниці. На наших очах відбувається те саме. У сьогоднішній Україні жінки похилого віку перебрали на себе функцію охорону освячених вірою традицій і ревно їх бережуть. Не раз чуємо: “А-а, тепер там до церкви ходять самі старі баби!” Еге ж, старі баби, не зважаючи на півстоліття антирелігійної пропаганди. На зміну одному поколінню старих бабів з’являються нові старі баби. Вони заповнюють церкви, христять дітей, святять паски, мак і квіти, а в Спасівку – яблука. Все, як має бути. Встаньмо і низенько вклонімося непереможному племені старих бабів!” (Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє . – Нью-Йорк, 1978. – С.291-292).

Гуменна Д. Скарга майбутньому [Текст]. – Нью-Йорк, 1964. – 328с.

Поряд з літературною діяльністю Докія Гуменна продовжувала активне громадське життя. Вона брала безпосередню участь у створенні Об’єднання українських письменників “Слово”.

Померла письменниця 4 квітня 1996 р. у Нью-Йорку, похована у містечку Бавнд Брук.

Єдиний закон, котрим Докія Кузьмівна Гуменна керувалася у житті – це правда життя і любов до свого народу

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У образі — Марусі  втілено найкращі риси української дівчини-селянки. Її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна». 

У зображенні Марусі, окрім ознак сенти­менталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!) 

В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — пси­хологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розстава­ня пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя. Як і належить чоловікові, він більш рішучий, ніж Маруся, проте не менш емоційний. В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя. 

Наум Дрот — батько Марусі. Наум був вольовий, непохитний у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Всі складні питання він вирішував на свій погляд. Дочка і дружина безперечно слухали його. 

Настя Дрот — працьовита, релігійна, любляча мати, добра і покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але залежність від рішень чоловіка змусила покоритись його волі

Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові. Чи не у кожній світлиці по наших селах раніше на покуті під вишиваними рушниками висів портрет Кобзаря, завжди дивилися на дітей зі стіни мудрі очі нашого духовного батька. Кожна українська хата, у якій на покуті був портрет Тараса, а на полиці лежав «Кобзар», була твердиною духу народу. Сім’я входила у родину, родина – в рід, рід – у народ.

Люди шанували й шанують у Шевченкові не тільки геніального поета. Через нього вони усвідомлювали й усвідомлюють себе як народ. Люди, що не відчувають себе народом, не замислюються над тим, для чого живуть вони на землі, яка їхня роль в історії. Творчість Т. Шевченка – це документ найбільш об’єктивної і виваженої характеристики українців, це книга нашого буття і водночас візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ.Т. Шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально-політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю.

Культ матері-землі – годувальниці – сформував в українців і обожнення жінки-матері, бо жінка так само дає життя, плекає й підтримує його своєю любов’ю, ніжністю й турботою. Саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. Це засвідчує й лексичне значення слова «дружина» – вона друг, а не служниця свойому чоловікові та дітям. В українців слово «дружина» вживалося щодо обох із подружжя. У вірші Т. Шевченка «Закувала зозуленька» читаємо:

Закувала зозуленькаВ зеленому гаї,Заплакала дівчинонька —

Дружини немає.

Жінка, дружина, мати були не тільки берегинями сімейного вогнища, а й визначальною мірою хранительницями нації, її духовності. Адже передусім від матері дитина переймала рідну мову, пісню, віру, звичаї і традиції роду, його святині. Саме тому у Т. Шевченка маємо таке поклоніння, таке обожнення жінки-матері:

У нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Культ матері-землі, культ жінки-матері обумовив і запрограмував особливості психологічного складу українців, зокрема, їх лагідність, щирість, довірливість, а понад усе – пристрасність, емоційність.

Шевченко подає повнокровний образ християнського світу українців, в основі якого, як і у вченні самого Христоса, – любов, всепрощення, милосердя, великодушність. Ці почуття наповнювали життя вищим смислом, особливою гармонією. Тому у молитовно-благальному звертанні поета до Бога звучить прохання:

Мені ж, мій Боже, на землі,Подай любов, сердечний рай!І більш нічого не давай!

(«Молитва»)

Мирна хліборобська праця в гармонії з оточуючою природою, благодійний світ матері й дитини як найвищі цінності й ідеали українців, що найлаконічніше представлені Т. Шевченком в ідилії «Садок вишневий коло хати», були немислимі поза свободою. А тому поривання до волі, прагнення до свободи були в українців одвічними. Саме тому селянські повстання й війни Т. Шевченко трактував як справедливі, оскільки народ боровся за волю, честь, гідність («Гама-лія», «Іван Підкова», «Гайдамаки» і ін.).

Шануючи свою свободу, український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар, з такою ж симпатією ставився до національно-визвольної боротьби інших народів, зокрема, чехів («Єретик») чи кавказьких горців («Кавказ»). «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» – у цих словах не лише схвалення справедливої визвольної війни сусідів, а й проголошення критеріїв співжиття українців у загальнолюдській родині: вільним можеш почути себе тільки поруч з вільним.

На ідеалах добросусідства ґрунтувалися не лише морально-етичні, а й суспільно-політичні прагнення українців:

А всім вам вкупі на земліЄдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

(«Молитва»)Почуття роду, родини виростало в українців із шанування громади, товариства. Громада формувала моральні, етичні норми, що вважалися законом. Порушення встановленого способу життя обумовлює, наприклад, вирок матері в поемі Т. Шевченка «Катерина».Характеристику народу Т. Шевченко доповнив і своєю самохарактеристикою. У своїй особі Т. Шевченко представив український народ як такий, що розумівся на філософії, етиці, праві, всесвітній історії і за своєю інтелектуальною висотою почувався рівгіим у світовій родині і представив українців як націю з державними намірами та інтересами.

Однак, виявивши національні ідеали, охарактеризувавши позитивні риси свого народу, Т. Шевченко не ідеалізує його, не вивищує над іншими народами, а говорить і про те негативне, що заважає українцям у їхньому розвиткові.

Нас просто не існує без Шевченка. У ньому вся історія наша, все буття і всі наші мрії. Кому не відомо: Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна.
Шевченко для нас близький, рідний.

Разом з тим Шевченко – завжди попереду. До нього треба дорости усім життям. І сьогодні він для нас необхідніший, ніж будь-коли. Необхідні його правдивість, пристрасть, внутрішня сила та невситима жага свободи.

«Колись почнеться доба волі» (за поетичною спадщиною Т. Шевченка)
Ім’я Тараса Григоровича Шевченка невіддільно пов’язано з Україною. Україна – це Шевченко. Шевченко – це Україна. У ньому наша історія, наші мрії, наша надія. Шевченко був справжнім народним співцем, бо з дитинства знав і любив простий український народ, знав його страждання, бо сам їх пережив. Через усе життя проніс великий Кобзар палку любов до рідної землі, до неньки-України, у своїх творах нагадував людям про минулу славу України. Доля Вітчизни дуже хвилювала українського поета:

…Та не однаково мені,Як Україну злії людиПрисплять, лукаві, і в огні

Її окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!.. Здається, що щастя України було для поета більш важливим, ніж його особисте. Вільне життя, мирна хліборобська праця, щасливі діти, які не знають гіркоти раннього сирітства… Ось такою бачив Шевченко Україну в своїх мріях, відображаючи це в рядках вірша:

Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть,Плугатарі з плугами йдуть,Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

За твори, сповнені любові до батьківщини, поета було заарештовано і відправлено на заслання, але не можна було вбити любов поета до України.

Дійсність викликала обурення в душі Шевченка, бо вона була зовсім не схожа на його мрії. Він скрізь бачив жахливі картини народних страждань, які болем відгукувались у його щирому серці. Пригнічений, поневолений, знесилений важкою працею та закріпачений духовно народ з останніх сил працював на панство, яке загнало народ у ярмо. І люди зрікалися своїх волелюбних прагнень, і день за днем несли хрест своєї долі. Жорстокість та несправедливість панували в Україні:

Людей у ярма запряглиПани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини.

Шевченко розумів, що талановитий, прекрасний душею народ України не заслуговує на таке знущання, і всім серцем бажав кращої долі та справедливості для скривдженого люду.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В українській літературі є ціла низка жіночих образів, які уособлюють вірність, красу, мужність, любов до рідного краю. Серед жіночих образів нелегкої долі, але відданих Україні, є образ Роксолани.

Уперше з образом Роксолани я познайомилась, коли дивилася з сім’єю фільм «Роксолана». У фільмі цей образ створила на екрані Ольга Сумська. І мені здалося, що Роксолана-Сумська затьмарює образ літературний, і тоді я почала уважно перечитувати роман П. Загребельного «Роксолана».

Читаючи однойменний роман П. Загребельного, я все більше і більше закохувалася в образ цієї жінки, яка боролась за свою особистість. Я вже знала, що прообразом цієї героїні була Настя Лісовська — донька священика із Рогатина. Я була сповнена гордості за наших українок, які мали добру душу, вольовий характер, були мужніми і наділеними багатим розумом.

Я уявляю, як нелегко було стати їй султаншею, адже до неї найвища влада ніколи не належала жінці. Здобувши владу, Роксолана не забуває про рідний край, намагаючись, чим може, допомагати. Хіба можна не полюбити цей образ? Образ жінки красивої, волелюбної, яка долає любов’ю і розумом усі бар’єри на своєму шляху. Ця жінка захоплює мене всім: і образом жінки — вірної дружини султана, і образом матері — як матір своїх синів, і образом господині, яка дає лад в домі, і образом жінки-друга, яка підтримує свого чоловіка, намагаючись дати корисну пораду, підтримати його душевні сили. Мені подобаються в нашій літературі образи розумних, красивих, благородних постатей, а Роксолана була саме такою. Нею пишався чоловік, її поважали і поважають не одне покоління турків, нею захоплюємося і пишаємося ми, українці, її далекі нащадки. 

Шкільні твори за творчістю письменника:

— Роксолана — моя улюблена героїня

— Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу

— Розгульність композиції роману Загребельного «Диво»

Біографія

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

—      «День для прийдешнього» (1964);

—      «Шепіт» (1966);

—      «Добрий диявол» (1967);

—      «Диво» (1968);

—      трилогію «З погляду вічності» (1970);

—      «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;

—      «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));

—      «Переходимо до любові» (1971);

—      «Намилена трава» (1974);

—      «Євпраксія»(1975);

—      «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984).

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.