Роман «Місто», що є одним з найбільш концептуальних творів в доробку В.Підмогильного, має дві основоположні опозиції, які простежуються крізь усю сюжетно-композиційну будову твору: місто-село і дух-плоть. Головний герой роману, селюк Степан Радченко, приїхавши до міста на навчання, стає в центрі опозиції «місто-село». На протязі дії твору відбувається еволюція героя.

Про життя Степана Радченка до його приїзду в місто автор повідомляє дуже мало. Головний герой брав активну участь у революційних подіях, що розгорталися на той час в Україні, він разом з багатьма іншими селянами став об’єктом маніпуляції масовою свідомістю з боку комуністичних ватажків. Свідченням цього є не тільки революційні та постреволюційні факти з біографії Степана Радченка, а й те, що його свідомість насичена ідеологічними штампами комуністичної пропаганди, які стали органічною частиною світогляду хлопця.

Міське життя позбавляє Степана багатьох з попередніх переваг, доводячи складність і неоднозначність життєвих процесів. Він поступово усвідомлює, що людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус. Герой роману зображується В. Підмогильним не статично, а динамічно, у постійному розвиткові. Степан Радченко постійно еволюціонує, змінюючись під впливом різних обставин, як внутрішньо, так і зовнішньо.

Степан Радченко, живучи у місті, фактично стає новою особистістю. Він еволюціонує від селюцького «дикунства» до міської «культурності», стаючи не просто інтелігентом, а творцем культурних цінностей. Початок цього процесу письменник характеризує з допомогою християнської термінології, використовує такі символи як причастя, зміна імені(що нагадує євангельську історію апостола Павла) тощо.

На формування образу головного героя роману «Місто» певним чином вплинуло вчення З.Фройда. Але лише оригінальним відтворенням сублімації В.Підмогильний не обмежився. Суперечливість вчинків Степана Радченка та його самовиправдальні внутрішні монологи свідчать про постійну активну роботу підсвідомості. Герой має певні ознаки нарцисизму: по-перше, він по-справжньому не кохає жодну з своїх жінок; по-друге, саме любов Радченка до себе й свого «я» дозволяє йому захопитися художньою творчістю, яка є, за думкою Підмогильного, відображенням внутрішнього світу письменника. 

Автор увесь час підкреслює розвиток головного героя, його еволюцію, що проявляється як у зміні одягу, помешкань, (сарай Гнідих; кухня Гнідих; кімната Задорожнього; справжня кімната), так і в зміні стосунків з людьми. Усі персонажі роману «Місто», крім Степана Радченка, є епізодичними. Їх поява у творі зумовлена лише остільки, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти внутрішній стан головного героя. В стосунках зі своїми друзями головний герой не є постійним. Він товаришує з кимось лише доти, доки відчуває в іншому певну вищість, доки чомусь вчиться. Однак, досягнувши вищого рівня і випередивши в чомусь свого товариша, він свідомо чи не свідомо припиняє з ним спілкування. У відносинах Радченка з друзями відбувається трансформація, подібно до тієї, що сталося у його ставленні до лекцій з українізації.

Внутрішня еволюція Степана Радченка проходить доволі складно і суперечливо. Майже все «Місто» є відображенням потоку свідомості головного героя, причому внутрішній монолог Радченка В.Підмогильний часто передає за допомогою невласне прямої мови, в яку переростає оповідь автора і навпаки. Певні свої судження автор вкладає в уста персонажів, а не висловлює від свого імені, що було зумовлено почасти напруженою соціально-політичною ситуацією в країні, а почасти творчим задумом письменника. В основу внутрішньої еволюції Степана Радченка автором була покладена друга опозиція роману дух-плоть, що також засвідчило органічний зв’язок цього твору з малою прозою письменника та продовження творчого пошуку в цьому плані.

Особисте життя Степана Радченка тісно пов’язане з його письменницькою кар’єрою. З одного боку, стосунки Радченка з жінками можна розглядати як своєрідну еволюцію хлопця: 1) залицяння до селянки Надійки, коли міські жінки видаються зовсім недосяжними; 2) інтимні взаємини з Мусінькою, старшою від нього міщанкою, яка веде селянський спосіб життя, тримаючи худобу; 3) знайомство з справжньою міською дівчиною Зоською; 4) флірт зі столичною балериною Ритою. З іншого боку, відносини з жінками для Степана стають джерелом творчого натхнення й творчих криз. Причому сам Радченко не усвідомлює, що такий зв’язок існує, хоча іноді, аналізуючи свої вчинки, мимовільно його констатує.

Стосунки Степана Радченка з Зоською та Ритою підтверджують трансформацію характеру хлопця, його прагнення до чогось нового, недосяжного. Вони засвідчують також і те, що, діставши бажане, досягнувши чогось, Степан швидко втрачає до цього інтерес, підсвідомо конструюючи нову мрію, новий ідеал, до якого слід прагнути, і руйнуючи при цьому долі близьких йому людей. І хоча Радченка засмучує таке простування, навіть породжує глибокі душевні кризи, однак він не може нічого з собою зробити, бо у своїх вчинках часто керується почуттями, в той час як його розум лише констатує доконаний факт і вигадує самовиправдання після скоєного. Можна припустити, що стосунки Степана з Ритою також будуть тривати не довго, про що, до речі, здогадується й сам хлопець. Слід зазначити також і те, що особисте життя Радченка певним чином пов’язане з його творчістю.

Творча еволюція Степана Радченка проходить ніби паралельно з його становленням як особистості. Якщо перше оповідання він пише «з заздрощів», то поступово літературна творчість стає для Степана головною метою життя. Спочатку він не замислюється над цим, проте робить усе, щоб набути вищої письменницької майстерності, особливо після того, як побачив свої твори надрукованими в журналах. Через захоплення літературою Радченко покидає інститут, адже його мрія змінилася, а отже, й інститут виявився йому не потрібним. Захопившись письменництвом, герой зовсім не сподівається отримати якусь матеріальну вигоду, бо ще не вважає себе письменником. Підвищивши вимоги до себе як до письменника, особливо після виходу збірки оповідань, Радченко довго не може обрати теми майбутнього твору. Усвідомивши, що люди – різні, Степан вирішує писати про людей, але зробити це йому попервах не вдається, і хлопець переживає справжні муки творчості.

З іншого другого боку, творча еволюція головного героя тісно пов’язана з його особистим життям: залицяючись до Надійки, Степан захопився письменництвом і написав своє перше оповідання; відносини з Мусінькою забезпечили йому можливість написати з півдесятка оповідань на повстанські теми; знайомство з Зоською супроводжується переосмисленням з боку Степана власної творчості, вибором нової теми зображуваного, а також написанням кіносценарію; флірт з Ритою повертає Радченка до життя і надихає на творчу працю над омріяною «повістю про людей». Але «творчий порив», поступово опановуючи Степана і стаючи головною метою його життя, заважає розвиткові інтимних стосунків хлопця. Особливо виразно це проявилося у відносинах з Зоською.Герой, змiнюючись, залишається на самотi, на яку приречена кожна людина, що бачить далi iнших. Проте жертвою мiста Радченко теж не стає,місто на нього не впливає негативнр бо нагородою йому служить духовне звiльнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку — людини та письменника, i тому оптимiстично звучать останнi рядки твору: 

«I тодi, в тишi лампи над столом вiн писав свою повiсть про людей». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вибір проблематики у повісті «Земля» Ольги Кобилянської був не новим для української літератури. Вічна біда селянина та його залежність від землі, від майнової забезпеченості хвилювала багатьох письменників. Але цей твір написаний з такою пристрастю та силою, що мимоволі замислюєшся над тим, чим же була земля для селянина.

Земля була годувальницею. Вона вимагала рук, розуму, дбайливості і віддячувала за це сторицею. Добрий господар шанував і відчував її, як живу істоту, що вміла радіти і сердитися. «…Шкода лиш, що не говорила…» Але разом з тим вона була найбільшим гнобителем. Заради землі люди відмовлялися від нормального життя. Показова доля родини Івоніки та Марійки. Вони обмежували себе у їжі, одязі, копійку до копійки збирали, капітал, який дав би їм змогу придбати для дітей ще шматочок поля. «Наша доля — працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця», — каже Івоніка. Цим вичерпувалась життєва програма.

Правда, земля мала ще одну важливу функцію: вона була мірилом людської значущості. Багатий господар був шанованим чоловіком, з ним рахувалися, до його думки прислухалися, якщо у нього був нетямущий чи непривабливий син, він все одно вважався бажаним женихом, таким як Тодорика Жемчук чи «дурний Ілія». Кожна мати мріяла видати дитину за ті горезвісні «морги» поля.

Земля штовхала на злочини. Не так сама земля, як прагнення її мати будь-яким чином. Так трапилося із Савою, який дуже хотів привести господинею на свої землі Рахіру, а старі батьки стояли на перешкоді. Вони не хотіли приймати такої невістки і погрожували, що в разі непослуху віддадуть всі землі тільки Михайлові. І Сава зважився на злочин. Він убив рідного брата. Убив за землю.

Вражає сцена похорону Михайла. Приголомшені горем батьки прощаються з сином. Вони роздають людям добро, бо починають усвідомлювати, що тепер їм нічого не треба. Один син мертвий, другий -— убивця, нема для кого дбати. Та ж земля поглине Михайла. Раптом старий Івоніка вибухає розпачем і гнівом: «Не для тебе вона була, синку, а ти для неї!»

Але влада землі над цими нещасними людьми ще не закінчилася. Вони поховали сина і знову почали працювати. Хоча, здавалося б, це їм вже зовсім без потреби, але земля вимагала догляду, і вони обробляли її. Над ними все одно тяжів неписаний селянський закон, згідно з яким людина без землі автоматично вважалася людиною без прав. Яскравим свідченням того є у повісті доля Анни.

Вона була панською наймичкою, рідня кривдила її гірше за чужих людей. У неї не було ні землі, ні посагу, проте дівчина мала добре серце та золоті руки. Але бідність переважала всі її чесноти. Сільські жінки відчували, що вона краща за них, і не могли їй цього пробачити, глузували з неї.

Анна не мала товаришок і не сподівалась вдало вийти заміж. Але в неї закохався найшановніший у селі ґаздівський син Михайло Федорчук. її не цікавило його багатство — вона любила його самого. Але жорстока влада землі не обминула їх чистого почуття. Навіть якби Михайло не загинув так безглуздо і встиг сказати батькам про свої почуття до неї, то й тоді невідомо, чи прийняла би його мати бідну наймичку в невістки. І вже тим більше ніхто не зважав на неї після його смерті. Село ще довго не могло пробачити їй, що перший красень, багач та найдобріший парубок в селі Михайло зупинив свій вибір на ній і знехтував десятками інших дівчат із заможних родин.

Героїня залишилася вірною собі у прагненні звільнитися від гніту землі. Минув час, вона вийшла заміж за старого парубка і народила дитину. Порадившись з чоловіком, Анна вирішила з часом віддати дитину в науку, не прив’язувати її до землі, бо «вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кождого щастям наділяє!»

Чи не єдині з героїв твору ці двоє людей відбирають у землі право ламати їм життя і долю їхньої дитини диктувати людям свою волю і обмежувати їх свободу. Земля безсила боротися з тими, хто вважає себе рівним їй, а не підвладним. Але пройде ще багато часу, поки виростуть люди, які зможуть відстоювати своє право вибирати власний шлях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов до рідного слова відкрилася вД митрові ще з дитинства. За його власними спогадами, він був єдиною україномовною дитиною у класі. Народився Дмитро Павличко на Івано-Франківщині, яка до 1939 року не входила до СРСР, тож навчатися мусив польською. За спогадами митця, його вчителька була палкою польською шовіністкою і щодня примушувала хлопчика декламувати віршик «Хто ти є? Поляк малий…» і таке інше. І хлопець декламував, а потім спеціально дуже голосно розмовляв українською. Це свідчення великої сили цієї дитячої душі: адже легко вплинути на дитину, примусити її робити щось, залякати покараннями. Але навіть дитиною Дмитро Павличко не відмовлявся від своїх поглядів, не зрадив він їх і у дорослому житті:

Про це свідчить чисте та однозначне звучання його громадянської лірики. У ранній творчості поета все-таки є кілька творів, які прославляють партію… Чому? Бо перехід малої батьківщини митця до складу СРСР означав, перш за все, можливість здобути освіту за державний кошт рідною мовою! Фактично, ці твори, як і пізніші твори Павличка, були присвячені любові до рідного слова та до рідної землі.

Твір за творчістю Д. Павличка. Син простого хлібороба з Прикарпаття, Павличко приніс у велику літерату ру долю свого краю. Івано-Франківщина… У підгірському селі Стопчатові 28 ве ресня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — мо колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край їовбуша, край, де квітували таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим «є стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного «ту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки. Школа була польська, українська мова — заборонена. Сонфлікти, що з цього виникали, поет пригадає потім у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності. «За мову мужицьку не раз на колінах довелося у школі стояти мені…»

Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всмоктуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне бережливе ставлення до рідної мови. Захист і плекання її стануть для Д. Павличка — одного з най-освіченіших літераторів сьогодення — справою обов’язку і честі. У книжці «Правда кличе!» поет торкається гострих проблем розвитку української національної культури, мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної…» Д. Павличко картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем:

• Ти зрікся мови рідної, нема
• Тепер у тебе роду, ні народу.
• Чужинця шани ждатимеш дарма
• В твій слід він кине сміх-погорду!
• 
  

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», у якому також ідеться про негідника-ледаря, що «рідне поле на-пропаще в будяччі кинув…, що рідне слово в собі зтасив, неначе ватру». Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твори пізнішого Павличка (цикл «Вірші з Монголії», 1988 р.). У поезії «Між горами в долинах — білі юрти…» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони шанують і бережуть — «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам «півсвіту…, Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: — Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Адже мова народу — найсвя-тіше його багатство, його скарб:

• То — наше слово, то — щоденне чудо,
• То — сонця зір крізь каменя більмо,
• То — дух народу — о всесильний Буддо!
• Все в нас бери — лиш мови не дамо!..

Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх «рідних» земляків (чи монголів, як їх названо колись). Глибоко западає в душу його докір:

• 
  
• А ви, мої освічені монголи,
• Нагі внучата княжої землі,
• Все віддали — і рідну мову й школи
• За знак манкурта на низькім чолі.

Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, на Україні — понад п’ять мільйонів. Це — наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів. Роздуми Павличка про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому світі лягли в основу поезії «В кабінеті Леніна». Вперше цей вірш побачив світ у книжці «Гранослов» 1967 року, а потім понад 20 літ був заборонений і тільки 1989 року його знов опубліковано в тритомному зібранні творім поета. Вірш пройнятий глибокою тривогою за рідну мову. Згадка про сумнозвісної о Валуєва в душі поета породжує риторичне запитання:

• Чи довго душа твоя, мов гад, покручена,
• Буде вповзати до нашого дому?

Циркуляр царського міністра, гадає поет, і понині дивись та й вишкірим, свою живучість у вигляді сусловської теорії про злиття націй, а відтак і мов У роки сталінського засилля, брежнєвського застою проводилась відверта, нахабна політика русифікації, гноблення націй і їхніх культур, їхніх мов. Завзято старалися емісари Суслова в Україні — особливо в царині народної освіти. Вони позбавили наших дітей у дошкільних закладах, в середній та вищій школах можливості вивчати рідну українську мову, літературу, історію. В багатьох містах, великих і малих, або зовсім позакривали українські школи, або їх залишилися одиниці. Звичайно, спокійно спостерігати все це і мовчати поет не міг. Мова українська — мова великого народу жила й буде жити — стверджує поет.

• Усміхайся мові своїй,
• Тарасе! Вона не упала
• під нагаєм, Вона і в тундрі не стала
• карликом. І ми сьогодні із нею встаєм.

Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно…» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов’їна: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова знову б заяснів». На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних рядках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам’я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов’язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я». Мова нашого багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Вірним лицарем і оборонцем рідного слова був і залишається Дмитро Васильович Павличко, подвижник, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Людське життя безцінне. Для кожного воно унікальне, неповторне, і, на жаль, скінченне. Це – неоціненний дар, який людина отримує від народження. Проте, як вона зуміє розпорядитися цим подарунком – залежить вже лише від неїї.

        Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від цього можуть залишитися тільки спогади, які є малою розрадою у старості. Саме тому, що наш життєвий шлях вже сам по собі має величезну цінність, не варто розтрачувати його на щось неважливе, в тому числі й на самі лише втіхи. Ми завжди повинні дорожити своїм життям, берегти його і використовувати кожен день найбільш продуктивно.

        Час минає, секунда за секундою ми дорослішаємо і не замислюємося над тим, яке життя коротке. Людина не думає, що для неї гроші – це лише спосіб нормального існування, а зовсім не його сенс. Дріб`язкові сварки і щоденне сидіння перед телевізором чи комп`ютером – це марнування і не цінування власного дорогоцінного часу, відведеного нам на Землі. Старі люди краще розуміють всі  барви життя, оскільки вони усвідомлюють, що своє життя прожили.

        Так важливо цінувати кожну мить! Насолоджуватися прохолодним раннім вітерцем, дружніми розмовами зі знайомими, цікавими книгами, ласкавими обіймами рідних. Кожна хвилина, кожна секунда неповторна, і ми маємо завжди це памятати. Цей день більше ніколи не повернеться, його не зміниш і не проживеш заново. Тож, цінуймо кожну хвилину свого життя, аби потім не шкодувати про марно прожиті роки!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

18 грудня 1892 р. в с. Чаплинці на Херсонщині в бідній селян­ській родині народився Микола Куліш.

1914 р.— вступив до Одеського університету на історико- філологічний факультет.

1914-1917 рр.— мобілізація, фронт.

З 1918 р.— голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Херсоні.

1922-1925 рр.— інспектор Наросвіти (організовував україн­ські школи, забезпечував їх кадрами, склав український буквар «Первинка»).

1924      р.— перша п’єса «97».

1925     р.— переведений до Харкова як шкільний інспектор НаркомосвітиУРСР.

20 листопада 1925 р. було створене літературне угрупован­ня ВАПЛІТЕ, восени 1926 р. його президентом став Микола Куліш.

1928     р.— унаслідок партійної критики відбулася «самолікві­дація» ВАПЛІТЕ. Нищівна критика п’єси «Народний Малахій», як наслідок — заборона.

1929     р.— комедію «Мина Мазайло» було знято з репертуару й невдовзі охрещено «фашистською».

1933 р.— тяжка утрата — смерть Миколи Хвильового. Переслі­дування, цькування, заборона п’єси «Маклена Траса». Створено

Спілку радянських письменників України, Миколу Куліша не зараховано до складу її членів.

1934 р.— смерть Івана Дніпровського (близький друг).

7     грудня 1934 р. під час похорону друга М. Куліш був зааре­штований.

15 червня 1937 р. родина одержала останній лист від драма­турга.

Був розстріляний на Соловках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Повість «Царівна» викликала значний громадський інтерес. Вона будила громадську думку серед української інтелігенції того часу феміністичноюпроблематикою. Варто підкреслити, що хоч письменниця виховувалась на німецькій літературі й зросла у найглухіших закутках відсталої Австро-Угорської імперії, вона все ж знайшла дорогу до українського письменства і дала зразки прози, що художньо реалізувала ідею емансипації жінки в умовах експлуататорського суспільства. О. Кобилянська якось написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам». Ці слова — ключ до розуміння творів, у яких письменниця звертається до проблем української жінки кінної XIX століття. Повість «Царівна» — новаторський твір нашої літератури, її новизну І. Франко вбачав у тому, що тема особистого життя молодої особи Наталки Веркович розкривалася насамперед «на психічній аналізі буденного життя пересічних людей».О. Кобилянська у своєму творі показала представницю кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права — на читання книжок, на спілкування, у тому числі з чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича.Цей аспект зображення героїні передбачав звернення до різних засобів розкриття внутрішнього світу героїні, адже саме через змалювання психології Наталки Веркович мені стали зрозумілими її думки, почуття, прагнення.Питання психологізму повісті, композиційної своєрідності твору реалізувалися у щоденниковій формі. Важливу роль у розкритті внутрішнього світу персонажів відіграли монологи і діалоги.Мою увагу привернули способи зображення, пов’язані з уподобаннями Наталки Оверкович, зокрема захоплення музикою, природою. Наприклад, портрет, психологічна деталь підкреслюють особливість молодої жінки — її неординарність. Зовнішня відповідність канонам краси філістерського (обивательського, закостенілого, відсталого) середовища і зросла духовна сила виділили Наталку з — поміж інших інтелігенток: Верковичівна боролась за своє щастя, за духовне відродження людини.З огляду на різні обставини, героїня виконала тільки першу частину своєї програми: стала господинею своєї долі. Недарма із трьох заголовків повісті — «Лореляй», «Без подій», «Царівна» — О.Кобилянська вибрала останній. Цим вона ствердила, що героїня перемогла міщанське середовище, яке прагнуло її нівелювати як особистість. Наталка — «Царівна» на своєму життєвому шляху.Друга частина програми залишилась нереалізованою. Ставши вільною від родичів, одружившись з Іваном Марком, Наталка зупинилась у своєму поступові.Можливо, О. Кобилянська, яка наділила своїх героїв, зокрема Верковичівну, вольовими рисами та передовими поглядами на світ, як вважають деякі сучасні дослідники, не бачила шляху до подолання суспільної несправедливості і наступним поколінням українського жіноцтва дала можливість дописати повість не у буквальному розумінні — іншої кінцівки.

Нові сторінки повісті — це змінені прагнення жінок, що стосуються не тільки рівних прав статей, подолання патріархальних пережитків і осмислення своєї ролі у родині, а й інший світогляд, що відбиває інтереси жіноцтва як носія нової форми світобачення й альтернативної теорії культури.

 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Збереження природи і високого рівня екології в сучасному світі актуально як ніколи раніше. Всі ми можемо чудово побачити, наскільки великі проблеми виникають у сучасної людини, якщо вона не зберігає природу достатньою для того мірою. Але кожен з нас, про кого б конкретно не йшлося, повинен зрозуміти і чітко усвідомити, що збереження природи – це й його справа. Звичайно, найбільша відповідальність за вирішення екологічних проблем лежить на плечах держави та відповідних державних органів, але ні в якому разі не можна применшувати важливість вкладу у природу кожної окремо взятої людини.

Всі ми з вами живемо в селі. Особливість будь-якого села, в тому числі й нашого, в тому, що тут природа набагато ближче до людини, ніж у місті. Практично у всіх людей, які проживають у селі, є своє господарство, свій двір, де у нього ростуть дерева та інші рослини, а також свої домашні тварини, які допомагають харчуватися і ефективно виживати. Близька взаємодія людини та її природного оточення великою мірою пов’язує їх, робить їх взаємозалежними. З цієї причини у всі часи всі ми повинні ставитися до природи з повагою і по-доброму, адже вона нас годує і поїть.

Але, на жаль, далеко не завжди люди ставляться до своєї сільської природи достатньою мірою дбайливо. Іноді ми можемо спостерігати за тим, як деякі з нас забруднюють навколишнє середовище села, смітять в недозволеному для цього місці, палять багаття там, де цього робити не можна, і роблять інші речі, які можна сміливо називати абсолютно неприпустимими. Звичайно, ця проблема з’явилася не сьогодні, у всі часи існували такі безвідповідальні особи, які відмовлялися розуміти, що в селі природа і людина – дуже близькі і що забруднювати природу в селі – це означає фактично забруднювати свій будинок. Але, мені здається, що сьогодні таких людей стало значно більше, ніж було раніше. На жаль, все частіше ми бачимо наслідки такої необачної і безвідповідальної поведінки на природі. Варто визнати, що ці наслідки просто жахають і часом ображають людину до глибини душі. Мені дуже хотілося б, щоб багато жителів нашого села схаменулися і припинили забруднювати середовище, в якому ми всі живемо.

Забруднення води, зелених насаджень, громадських місць і приватних ділянок – все це має місце в нашому селі сьогодні. Я ставлюся до цього вкрай негативно, оскільки розумію, які серйозні наслідки це може мати в майбутньому. Хотілося б вірити у краще і в виправлення людей. Всі ми повинні зрозуміти, що село в цілому – це наш дім, за яким ми повинні доглядати, глядіти. Тільки тоді життя стане більш комфортним.

Ще кілька десятків років тому мало хто в нашій країні міг уявити, наскільки доступними та зручними можуть бути досягнення новітніх високих технологій. Сьогодні майже в усіх родинах із середнім та високим достатком є домашній персональний комп’ютер, найчастіше підключений до мережі Інтернет. Із великим задоволенням ми користуємося маленьким кишеньковим комп’ютером — мобільним телефоном, який дає можливість у будь-який момент зв’язатися з потрібною людиною. 

Новий час змінює свідомість, прискорюються процеси глобалізації. Проте кожне наукове відкриття, кожна технічна новація призводить до наслідків печальних. Особливо коли ультрасучасна технологія стає заручником недобрих людських намірів або просто потрапляє до рук неуків, бездарностей, недбалих, невідповідальних людей. 

Наприклад, наприкінці XX ст. в Україні «мирний» атом став причиною радіаційного забруднення великої території родючої землі, тяжких захворювань та смертей людей. Наслідки Чорнобильської катастрофи остаточно не зникнуть із поколінням її очевидців, а будуть проявлятися у вигляді генетичних мутацій та погіршення стану здоров’я онуків тих, хто вважав пожежу на атомній станції не таким уже й великим лихом та свято вірив у всемогутність радянського уряду.

У середині XX ст. над японськими містами Хіросімою та Нагасакі було проведено антигуманний, жахливий за своїми наслідками експеримент. Даремно називати навіть кількість загиблих унаслідок атомного бомбардування, бо кожна людська смерть — це страшна трагедія. Ці дві події пов’язані між собою багато чим, хоча схематично цей зв’язок можна зобразити так: наукове відкриття — людське страждання і смерть. 

Постає одвічне питання: хто винен? Безперечно, винні ті, хто ухвалив рішення та здійснив атомне бомбардування, ті, хто своєчасно не зреагував на пожежу в атомному реакторі. Але найбільша провина і відповідальність лежить на тих, хто «подарував» людству можливість користуватися тим самим атомом. 

Талановитий науковець завжди дивиться на світ не так, як інші: він здатен побачити невидимі іншим закономірності, маніпулювати найрізноманітнішою інформацією, проводити досліди, експерименти. Результатом цієї діяльності є відкриття, які, у свою чергу, можуть принести людству користь або шкоду. 

Проблема відповідальності вчених за свої наукові відкриття своєрідно розкривається у п’єсі Б. Брехта «Життя Галілея». Слід зазначити, що початковий задум драматурга зазнав істотних змін у 1938-1939 pp. 

Брехт пише першу редакцію п’єси, в якій намагається відобразити складну роботу підпільних організацій. Образ Галілея трактувався в позитивному ключі. Проводилася паралель між діяльністю антифашистів у Третьому рейху та науковою діяльністю Галілея після відомого відречення. Так само, як антифашисти використовували хитромудрі тактичні прийоми для того, щоб донести слово правди народу, діяв Галілей після знущань інквізиції. У цьому аспекті відречення Галілея було необхідною передумовою продовження його наукової роботи. 

Геній відрікся, але то був лише винахідливий маневр. Пильні інквізитори були заспокоєні, проте Галілей не залишав науку, як і раніше проводив різноманітні досліди, результати яких записував і пересилав за кордон. 

Образ Галілея не є статичним від початку і до кінця п’єси. Перші сторінки твору — Галілей на порозі відкриття, яке змінить світогляд його сучасників. Він свято вірить у. силу розуму. Він шанує авторитет античних учених, він цінує досягнення своїх попередників, але водночас бачить і їхні помилки: «Всесвіт раптово втратив свій центр і відразу ж здобув незліченну кількість центрів. Тому тепер будь-яка точка може вважатися центром, будь-яка і жодна з них. Тому що світ,виявляється, дуже просторий». Наука в серці, в думках, в діях Галілея. Він знає, що йому треба сплатити за їжу, натомість купує книжки. 

Галілей впевнений, що старі часи минають, натомість настають нові часи. Уже більше ста років людство ніби щось очікує. Усе рухається, перед людьми постає велике і важке завдання — люди хочуть знати причини всього того, що є на світі. Багато існує того, що люди вже пізнали, але набагато більше залишається поза межами пізнання. У діалозі з Андре Галілей запалює серце свого учня жагою нових відкриттів, жагою нового знання. Ми, читачі, як і наївний Андре, пристрасно переймаємося захопленням цих геніїв епохи Відродження. 

Звісно, Галілей спирався на концепцію геліоцентричної системи світу, що належала польському астроному Копернику. Заслуга Галі-лея полягала в тому, що він підтвердив теорію попередника своїми астрономічними відкриттями з одного боку, а з іншого — пішов усупереч офіційній церковній доктрині, бо, як відомо, вчення Коперника було заборонено католицькою церквою майже до середини дев’ятнадцятого століття. Сама думка про безмежність Всесвіту, про те, що Земля не є центром всієї світобудови, вступала в протиріччя із церковними уявленнями про світ та роль у ньому людини. Згідно із трактуванням цієї проблеми, що панувала впродовж середньовіччя,’ попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в ієрархії істот, яких створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, у понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили. 

Церковній установі, як представнику Бога на землі, надавалися великі можливості регулювання людських стосунків на всіх рівнях — і морально-етичному, і соціальному. Зауважимо, що в п’єсі церковна влада символізує будь-яку земну владу. 

Навіть на початку свого шляху Галілей ставить під загрозу життя інших людей: доньки Вірджинії, учня Андре, економки. Його бачення світу до певного моменту відповідає гуманістичній концепції Відродження, яка передбачала новий тип людської особистості — багатобічної, вільної, незалежної від традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. 

Але вже пізніше Галілей може реально побачити наслідки своєї діяльності. Він уважно вислуховує сумну сповідь маленького ченця: звичайні люди завжди вірили в те, що вони знаходяться під опікою вищої сили, а весь світ створений як театр для того, щоб вони гідно могли зіграти свої великі та маленькі ролі. Нове знання дарує лише розпач: немає сенсу в тому, щоб голодувати, немає сенсу в тому, щоб виснажливо працювати; усі життєві негаразди — це не випробування сил. Не може Бог жити, як це стверджує Галілей, лише в серцях людей; він повинен існувати десь там… пильно стежачи за своїми дітьми, грішними людьми. Яблуко з дерева пізнання гірке! Чи це не найбільший гріх — розумом наблизитися до Бога! 

Проте Галілея більше бентежить те, як він сам скористався наслідками своєї наукової роботи. Він віддав свої знання тим, хто наділений владою, і, хоча був так само сильний, як і влада, не зміг використати ці знання на благо людства. 

Галілей міг протистояти авторитетам минулого, але сучасні авторитети перемогли його. У мить відчаю Галілей промовляє: «Якщо б я вистояв, то вчені-природознавці могли б створити щось на зразок Гіппократової присяги лікарів — урочисту клятву використовувати свої знання тільки на благо людства!» 

В устах людини, яка жила у час земних відкриттів, ці слова звучать пророче. Але не слід забувати, що винаходи того часу сприяли прогресу і не загрожували, як винаходи сучасності, всьому людству. Особистості Відродження визначили два винаходи: друкарський верстат і компас. Результатом їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття. У цей же час була створена артилерія — новий хитромудрий засіб знищувати собі подібних. 

Сучасні технології сприяли створенню нових приладів, що полегшували існування людей у всіх куточках земної кулі. З іншого боку, ті самі технології були використані для створення високоефективної зброї. Можна побачити певну закономірність: чим більше розширюються обрії людського пізнання, тим глобальніша загроза нависає над людством як таким. 

Якщо прогнозувати розвиток людства, спираючись на цю закономірність, починаєш переживати не тільки за долю матінки землі але й Всесвіту! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Анатолій Камінчук народився 1939 року в Києві в сім’ї службовця. Коли почалася війна, його батько Семен Камінчук пішов на фронт, а мати, Марина Федорівна, разом із сином переїхала у село Луб’янку до свого батька Федора Івановича Петренка, який працював механіком на млині. Батькові довелося пройти через концтабір, а в 1943 році загинув у боях під Житомиром. У сім’ю прийшло повідомлення, що він пропав безвісти.

Анатолій так і зростав у Луб’янці, що на Бородянщині. Тут він закінчив школу, тут у десятому класі написав перші вірші і видав їх у районній газеті. Згодом друкувався і в інших газетах, а в 1958 році «Київська правда» подала велику добірку віршів поета-початківця з передмовою Платона Воронька.

Потім була армія (служив Анатолій в Одесі, там же відвідував літоб’єднання). Після служби в армії публікувався у районних газетах, вступив до Київського університету на філологічний факультет. Якийсь час учителював на Житомирщині.

У 1969 році вийшла перша збірка віршів Анатолія Камінчука «Свічадо», тоді ж він переїхав до Києва. Друкувався у журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Україна» тощо. Працював у журналі «Малятко», у видавництві «Дніпро». Зараз є завідувачем відділу прози журналу «Київ».

Анатолій Камінчук видав більше десяти збірок віршів для дітей.

Вийшли друком його книжки віршів та прози, книжка оповідань, новел, етюдів та образків «Білий сніг кульбаб». Пише також статті, публіцистику, друкується в періодиці.

Окремі вірші поета перекладено російською, молдавською, азербайджанською та польською мовами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У центрі повісті Хемінгуея фігура старого, самотнього рибалки Сантьяго з «веселими очима людини, яка не здається». Він давно вже живе тільки спогадами про свою юність і марить про побачені колись береги Африки… Сантьяго дружить з сусідським хлопчиком Маноліно, відчуваючи в ньому таку ж романтичну душу і захоплення морем. Риси характеру та портрет Сантьяго Старий живе відповідно до власного трудового етичного кодексу, героїчно бореться за життя й людську гідність. Майже три місяці щодня він виходить у море і повертається без улову. На вісімдесят п’ятий день Сантьяго ловить величезного марліна. До речі, упіймати таку рибину, як марлін, дуже важко, оскільки вона розвиває швидкість до 140 км/год, а її маса сягає 1200 фунтів (близько 600 кг). Вона може легко повести за собою човен і навіть потопити його. Рибу з’їдають акули. Здається, старий зазнає поразки. Сум, самотність, старість. Слабкість, згасання підкреслюються навіть в описі зовнішності рибалки. 

Але згадаймо, як 
Сантьяго боровся з рибою. У вирішальний момент, коли після триденних перегонів марлін утомився й випірнув із моря, старий відчув, як у нього «каламутиться в голові». Проте спинив себе: «Треба, щоб голова була ясна. Отже, збери докупи свої думки й навчися терпіти, як чоловік. Або як оця риба». Рибалка намагався максимально мобілізувати всі свої сили, щоб здобути перемогу й довести тим, хто вважав його невдахою, самому собі, морській істоті, що він ще чогось вартий! «Безглуздо втрачати надію,— думав він.— Безглуздо й, мабуть, гріх». У боротьбі старого з акулами виражено оптимізм. Хемінгуей невтомно знову й знову підкреслює тему непереможності людини. По суті, повість учить, що поки людина жива, поки вона відчуває себе людиною, є надія на краще. Старий залишається без зброї, утома його перевищує межі можливого. Він знає, що вночі акули нападуть знову. Що він може? Битися, поки не помре. Трохи пізніше мріє, щоб йому не довелося більше боротися, але знову і знову вступає в боротьбу. Коли ж поразка здається безумовною, коли від риби нічого не залишається, у самій поразці вимальовується перемога. Старий знову, як на початку повісті, несе додому — навіть без допомоги хлопчика — щоглу зі згорнутим вітрилом. Засинає, і сняться йому леви молодості, а хлопчик оберігає його сон, чекаючи нових, щасливих днів передачі мудрості від старого йому, представникові молодого покоління. «Якщо хочете,— стверджує Д. Затонський,— образ старого Сантьяго з повісті-притчі Хемінгуея «Старий і море» піднесений до рівня міфу, міфу про людину, переможену й водночас непереможну».