Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Любов до рідного слова відкрилася вД митрові ще з дитинства. За його власними спогадами, він був єдиною україномовною дитиною у класі. Народився Дмитро Павличко на Івано-Франківщині, яка до 1939 року не входила до СРСР, тож навчатися мусив польською. За спогадами митця, його вчителька була палкою польською шовіністкою і щодня примушувала хлопчика декламувати віршик «Хто ти є? Поляк малий…» і таке інше. І хлопець декламував, а потім спеціально дуже голосно розмовляв українською. Це свідчення великої сили цієї дитячої душі: адже легко вплинути на дитину, примусити її робити щось, залякати покараннями. Але навіть дитиною Дмитро Павличко не відмовлявся від своїх поглядів, не зрадив він їх і у дорослому житті:
Про це свідчить чисте та однозначне звучання його громадянської лірики. У ранній творчості поета все-таки є кілька творів, які прославляють партію… Чому? Бо перехід малої батьківщини митця до складу СРСР означав, перш за все, можливість здобути освіту за державний кошт рідною мовою! Фактично, ці твори, як і пізніші твори Павличка, були присвячені любові до рідного слова та до рідної землі.
Твір за творчістю Д. Павличка. Син простого хлібороба з Прикарпаття, Павличко приніс у велику літерату ру долю свого краю. Івано-Франківщина… У підгірському селі Стопчатові 28 ве ресня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — мо колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край їовбуша, край, де квітували таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим «є стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного «ту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки. Школа була польська, українська мова — заборонена. Сонфлікти, що з цього виникали, поет пригадає потім у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності. «За мову мужицьку не раз на колінах довелося у школі стояти мені…»
Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всмоктуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне бережливе ставлення до рідної мови. Захист і плекання її стануть для Д. Павличка — одного з най-освіченіших літераторів сьогодення — справою обов’язку і честі. У книжці «Правда кличе!» поет торкається гострих проблем розвитку української національної культури, мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної…» Д. Павличко картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем:
- Ти зрікся мови рідної, нема
- Тепер у тебе роду, ні народу.
- Чужинця шани ждатимеш дарма
- В твій слід він кине сміх-погорду!
Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», у якому також ідеться про негідника-ледаря, що «рідне поле на-пропаще в будяччі кинув…, що рідне слово в собі зтасив, неначе ватру». Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твори пізнішого Павличка (цикл «Вірші з Монголії», 1988 р.). У поезії «Між горами в долинах — білі юрти…» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони шанують і бережуть — «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам «півсвіту…, Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: — Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Адже мова народу — найсвя-тіше його багатство, його скарб:
- То — наше слово, то — щоденне чудо,
- То — сонця зір крізь каменя більмо,
- То — дух народу — о всесильний Буддо!
- Все в нас бери — лиш мови не дамо!..
Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх «рідних» земляків (чи монголів, як їх названо колись). Глибоко западає в душу його докір:
- А ви, мої освічені монголи,
- Нагі внучата княжої землі,
- Все віддали — і рідну мову й школи
- За знак манкурта на низькім чолі.
Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, на Україні — понад п’ять мільйонів. Це — наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів. Роздуми Павличка про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому світі лягли в основу поезії «В кабінеті Леніна». Вперше цей вірш побачив світ у книжці «Гранослов» 1967 року, а потім понад 20 літ був заборонений і тільки 1989 року його знов опубліковано в тритомному зібранні творім поета. Вірш пройнятий глибокою тривогою за рідну мову. Згадка про сумнозвісної о Валуєва в душі поета породжує риторичне запитання:
- Чи довго душа твоя, мов гад, покручена,
- Буде вповзати до нашого дому?
Циркуляр царського міністра, гадає поет, і понині дивись та й вишкірим, свою живучість у вигляді сусловської теорії про злиття націй, а відтак і мов У роки сталінського засилля, брежнєвського застою проводилась відверта, нахабна політика русифікації, гноблення націй і їхніх культур, їхніх мов. Завзято старалися емісари Суслова в Україні — особливо в царині народної освіти. Вони позбавили наших дітей у дошкільних закладах, в середній та вищій школах можливості вивчати рідну українську мову, літературу, історію. В багатьох містах, великих і малих, або зовсім позакривали українські школи, або їх залишилися одиниці. Звичайно, спокійно спостерігати все це і мовчати поет не міг. Мова українська — мова великого народу жила й буде жити — стверджує поет.
- Усміхайся мові своїй,
- Тарасе! Вона не упала
- під нагаєм, Вона і в тундрі не стала
- карликом. І ми сьогодні із нею встаєм.
Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно…» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов’їна: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова знову б заяснів». На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних рядках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам’я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов’язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я». Мова нашого багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Вірним лицарем і оборонцем рідного слова був і залишається Дмитро Васильович Павличко, подвижник, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності.
Свежие комментарии