Роман «Місто», що є одним з найбільш концептуальних творів в доробку В.Підмогильного, має дві основоположні опозиції, які простежуються крізь усю сюжетно-композиційну будову твору: місто-село і дух-плоть. Головний герой роману, селюк Степан Радченко, приїхавши до міста на навчання, стає в центрі опозиції «місто-село». На протязі дії твору відбувається еволюція героя.
Про життя Степана Радченка до його приїзду в місто автор повідомляє дуже мало. Головний герой брав активну участь у революційних подіях, що розгорталися на той час в Україні, він разом з багатьма іншими селянами став об’єктом маніпуляції масовою свідомістю з боку комуністичних ватажків. Свідченням цього є не тільки революційні та постреволюційні факти з біографії Степана Радченка, а й те, що його свідомість насичена ідеологічними штампами комуністичної пропаганди, які стали органічною частиною світогляду хлопця.
Міське життя позбавляє Степана багатьох з попередніх переваг, доводячи складність і неоднозначність життєвих процесів. Він поступово усвідомлює, що людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус. Герой роману зображується В. Підмогильним не статично, а динамічно, у постійному розвиткові. Степан Радченко постійно еволюціонує, змінюючись під впливом різних обставин, як внутрішньо, так і зовнішньо.
Степан Радченко, живучи у місті, фактично стає новою особистістю. Він еволюціонує від селюцького «дикунства» до міської «культурності», стаючи не просто інтелігентом, а творцем культурних цінностей. Початок цього процесу письменник характеризує з допомогою християнської термінології, використовує такі символи як причастя, зміна імені(що нагадує євангельську історію апостола Павла) тощо.
На формування образу головного героя роману «Місто» певним чином вплинуло вчення З.Фройда. Але лише оригінальним відтворенням сублімації В.Підмогильний не обмежився. Суперечливість вчинків Степана Радченка та його самовиправдальні внутрішні монологи свідчать про постійну активну роботу підсвідомості. Герой має певні ознаки нарцисизму: по-перше, він по-справжньому не кохає жодну з своїх жінок; по-друге, саме любов Радченка до себе й свого «я» дозволяє йому захопитися художньою творчістю, яка є, за думкою Підмогильного, відображенням внутрішнього світу письменника.
Автор увесь час підкреслює розвиток головного героя, його еволюцію, що проявляється як у зміні одягу, помешкань, (сарай Гнідих; кухня Гнідих; кімната Задорожнього; справжня кімната), так і в зміні стосунків з людьми. Усі персонажі роману «Місто», крім Степана Радченка, є епізодичними. Їх поява у творі зумовлена лише остільки, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти внутрішній стан головного героя. В стосунках зі своїми друзями головний герой не є постійним. Він товаришує з кимось лише доти, доки відчуває в іншому певну вищість, доки чомусь вчиться. Однак, досягнувши вищого рівня і випередивши в чомусь свого товариша, він свідомо чи не свідомо припиняє з ним спілкування. У відносинах Радченка з друзями відбувається трансформація, подібно до тієї, що сталося у його ставленні до лекцій з українізації.
Внутрішня еволюція Степана Радченка проходить доволі складно і суперечливо. Майже все «Місто» є відображенням потоку свідомості головного героя, причому внутрішній монолог Радченка В.Підмогильний часто передає за допомогою невласне прямої мови, в яку переростає оповідь автора і навпаки. Певні свої судження автор вкладає в уста персонажів, а не висловлює від свого імені, що було зумовлено почасти напруженою соціально-політичною ситуацією в країні, а почасти творчим задумом письменника. В основу внутрішньої еволюції Степана Радченка автором була покладена друга опозиція роману дух-плоть, що також засвідчило органічний зв’язок цього твору з малою прозою письменника та продовження творчого пошуку в цьому плані.
Особисте життя Степана Радченка тісно пов’язане з його письменницькою кар’єрою. З одного боку, стосунки Радченка з жінками можна розглядати як своєрідну еволюцію хлопця: 1) залицяння до селянки Надійки, коли міські жінки видаються зовсім недосяжними; 2) інтимні взаємини з Мусінькою, старшою від нього міщанкою, яка веде селянський спосіб життя, тримаючи худобу; 3) знайомство з справжньою міською дівчиною Зоською; 4) флірт зі столичною балериною Ритою. З іншого боку, відносини з жінками для Степана стають джерелом творчого натхнення й творчих криз. Причому сам Радченко не усвідомлює, що такий зв’язок існує, хоча іноді, аналізуючи свої вчинки, мимовільно його констатує.
Стосунки Степана Радченка з Зоською та Ритою підтверджують трансформацію характеру хлопця, його прагнення до чогось нового, недосяжного. Вони засвідчують також і те, що, діставши бажане, досягнувши чогось, Степан швидко втрачає до цього інтерес, підсвідомо конструюючи нову мрію, новий ідеал, до якого слід прагнути, і руйнуючи при цьому долі близьких йому людей. І хоча Радченка засмучує таке простування, навіть породжує глибокі душевні кризи, однак він не може нічого з собою зробити, бо у своїх вчинках часто керується почуттями, в той час як його розум лише констатує доконаний факт і вигадує самовиправдання після скоєного. Можна припустити, що стосунки Степана з Ритою також будуть тривати не довго, про що, до речі, здогадується й сам хлопець. Слід зазначити також і те, що особисте життя Радченка певним чином пов’язане з його творчістю.
Творча еволюція Степана Радченка проходить ніби паралельно з його становленням як особистості. Якщо перше оповідання він пише «з заздрощів», то поступово літературна творчість стає для Степана головною метою життя. Спочатку він не замислюється над цим, проте робить усе, щоб набути вищої письменницької майстерності, особливо після того, як побачив свої твори надрукованими в журналах. Через захоплення літературою Радченко покидає інститут, адже його мрія змінилася, а отже, й інститут виявився йому не потрібним. Захопившись письменництвом, герой зовсім не сподівається отримати якусь матеріальну вигоду, бо ще не вважає себе письменником. Підвищивши вимоги до себе як до письменника, особливо після виходу збірки оповідань, Радченко довго не може обрати теми майбутнього твору. Усвідомивши, що люди – різні, Степан вирішує писати про людей, але зробити це йому попервах не вдається, і хлопець переживає справжні муки творчості.
З іншого другого боку, творча еволюція головного героя тісно пов’язана з його особистим життям: залицяючись до Надійки, Степан захопився письменництвом і написав своє перше оповідання; відносини з Мусінькою забезпечили йому можливість написати з півдесятка оповідань на повстанські теми; знайомство з Зоською супроводжується переосмисленням з боку Степана власної творчості, вибором нової теми зображуваного, а також написанням кіносценарію; флірт з Ритою повертає Радченка до життя і надихає на творчу працю над омріяною «повістю про людей». Але «творчий порив», поступово опановуючи Степана і стаючи головною метою його життя, заважає розвиткові інтимних стосунків хлопця. Особливо виразно це проявилося у відносинах з Зоською.Герой, змiнюючись, залишається на самотi, на яку приречена кожна людина, що бачить далi iнших. Проте жертвою мiста Радченко теж не стає,місто на нього не впливає негативнр бо нагородою йому служить духовне звiльнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку — людини та письменника, i тому оптимiстично звучать останнi рядки твору:
«I тодi, в тишi лампи над столом вiн писав свою повiсть про людей».
Свежие комментарии