Збільшити або зменшити шрифт тексту : Навесні 1648 року, перед спалахом повстання під проводом Богдана Хмельницького проти місцевої шляхти і королев’ят, козаки вели переговори з послами коронного гетьмана Миколая Потоцького, ставили вимоги вивести урядові війська, збільшити кількість реєстрового козацтва, прирівняти його у правах до шляхти, дозволити Війську Запорозькому вільно укладати договори з зарубіжними володарями, розпочати війну проти Туреччини. Офіційні представники Речі Посполитої відхилили неприйнятні вимоги, відправили армію придушити бунтівне козацтво на Січі. Недооцінивши сили повстанців, шляхетське військо зазнало першої нищівної поразки у битві під Жовтими Водами.

По отриманню звістки про поразку війська Стефана Потоцького (і його смерть через кілька днів від гангрени) у битві під Жовтими Водами головні сили Речі Посполитої під проводом гетьмана великого коронного Миколая Потоцького, гетьмана польного Марціна Калиновського відступили з-під Чигирина до Корсуня. Туди рушила повстанська армія — піхота Богдана Хмельницького з татарською кіннотою Тугай-бея: мета — запобігання злиттю відступаючих урядових військ з силами Яреми Вишневецького.

На всьому шляху просування козацько-татарської армії до неї вливалися українські селяни, міщани. 13 (23) травня вона форсувала р. Тясмин. Хмельницький також послав загони, які знищили човни та пороми на переправах через Дніпро, аби не допустити об’єднання Миколая Потоцького і Яреми Вишневецького.

Військо Речі Посполитої 12 (22) травня зупинилося табором на захід від Корсуня, під фільварками на лівому березі Росі. Дізнавшись про підхід армії Б.Хмельницького, Миколай Потоцький віддав Корсунь на грабунок солдатам, водночас наказав копати шанці з трьох боків табору. З четвертого боку його захищав старий вал, який лише трохи поправили. Військо Миколая Потоцького складалося з 5000 кінноти, 15 тисяч піхоти, до 50 гармат.

14 (24) травня 1648 року Хмельницький вислав наперед полк Кривоноса, частину татар із наказом затримати противника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Увечері цей полк розпочав дії за Россю у тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили ріку Рось, щоб полегшити доступ до польського табору.

На світанку 15 (25) травня у район Корсуня підійшла основна козацько-татарська армія і переправилась через Рось, скупчившись у Корсуні. Військо Богдана Хмельницького мало понад 15 тисяч козацької піхоти і кінноти, 26 гармат. З ним були також не менше 3 тисячі татарської кінноти.

Довідавшись про підхід Хмельницького, Миколай Потоцький наказав запалити Фільварки. Вогонь швидко перекинувся на Корсунь, випаливши ціле місто, за винятком замку та церкви. Увесь день пройшов у розвідувальних операціях, перестрілках невеликих загонів.

Пізно ввечері 15 травня у наметі Миколая Потоцького відбулася військова рада. Серед командування військ Речі Посполитої одностайності не було. Польний гетьман Марцін Калиновський, інші досвідчені воїни радили зміцнити табір і відбиватися; більшість на чолі з Миколаєм Потоцьким, налякані перебільшеними чутками про чисельність татарської кінноти, наполягали на відступі. Зважаючи на перевагу козаків і татар у живій силі, відсутність допомоги та провізії, було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів.

Про наміри ворога Б.Хмельницький дізнався від козака-розвідника Самійла Зарудного, який за його дорученням виконував роль провідника урядових військ. Аби перерізати їм шляхи відступу, був відряджений Корсунський полк на чолі з Кривоносом, який вранці 16 (26) травня зупинився у березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва (поблизу с. Виграєва за 8–10 верст від Корсуня) із піхотою й 10 гарматами. Козаки перекопали шлях глибокими ровами, завалили стовбурами дерев, а у хащі поставили гармати.

На світанку 16 (26) травня, під захистом табору з возів, військо Речі Посполитої рушило з-під Корсуня по Богуславському шляху. Козаки і татари пропустили його, однак супроводжуючи, тиснули з флангів і тилу. Кілька разів зчинялася перестрілка. Опівдні урядові війська, зазнавши відчутних втрат, увійшли у балку, густо зарослу лісом і чагарником. Там командири урядових військ сподівалися зменшити перевагу татарської кавалерії і уберегти себе від стріл та куль.

Долаючи перешкоди та яруги під постійним обстрілом козаків і татар, сили Речі Посполитої наблизились до пагорбів, між якими проходила широка (близько 3,5 км) і глибока балка. Затиснуте ліворуч болотом, а праворуч кручами, шляхетське військо наткнулося на перекоп та завали на шляху і змушене було зупинитися. Схил балки був таким урвистим, що, під час спроб обійти перешкоду, вози переверталися. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застрягли в багні. Тіснота не дозволила стати до бою кавалерійським хоругвам тилової частини.

У цю мить, козаки Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях, вдарили спереду і з флангів. Раптовий вогонь гармат і самопалів спричинив паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки самого Хмельницького і татари Тугай-бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена.

Битва завершилась близько другої-третьої години дня. Переважна більшість солдат противника загинула. До полону потрапили 80 великих вельмож, разом із гетьманами Потоцьким і Калиновським, 127 офіцерів, 8520 жовнірів. Козаки захопили обоз, 41 гармату, багато вогнепальної і холодної зброї, військові припаси. Татарська кіннота переслідувала втікачів понад 30 км. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки 1,5 тисячі чоловік.

Незабаром Б. Хмельницький з усім військом, рухаючись понад Россю, підійшов до Білої Церкви. Відсвяткувавши перемогу і укріпивши місто, він відпустив полки на відпочинок, а сам переїхав до Чигирина.

Наслідки Битви
Внаслідок перемог під Жовтими Водами і Корсунем була знищена урядова армія Речі Посполитої на землях «українних». За 6 днів до Корсунської битви помер король Владислав IV, патрон козаків і натхненник опору шляхті, яка заважала здійсненню його планів по війні з Османською імперією. Держава раптом втратила монарха і контроль над Україною. Створилися умови для зростання козацького повстання.

У землях українських королев’ят почали спалахувати селянські бунти, учасники яких приєднувалися до повсталих загонів Хмельницького. Через побоювання козацько-татарської армії члени міських адміністрацій Київського, і Брацлавського воєводств евакуювалися у Литву. Безвладдя розв’язало руки невдоволеним селянам, міщанам і міським козакам, які заходилися нападати на маєтки знаті і садиби заможних городян, вирізуючи шляхту, духовенство і єврейське населення. До прибуття Хмельницького у Київ розгніваний простолюд грабував і палив не лише католицькі, а й православні монастирі. Шляхтичів вирізали, незважаючи на віру і походження. Рятувалися лише ті, які були схоплені безпосередньо козаками Хмельницького і переходили на бік повсталих.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1923 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло», темою якої є міщанство й українізація. Свою комедію письменник створив на «живому матеріалі», чкий дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філологічним водевілем» — малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове гаяти Україною. Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв комедії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його правильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає  проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішення Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї проблеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його.

Тьотя Мотя обурена поведінкою Мокія, не розуміє, як на будівлі вокзалу! можна було написати українською «Харків» (навіщо ви нам іспортілі город). На її погляд, українців та української мови нема, усе це — вигадка, і взагалі «прілічнєє бить ізнасилованной, нежелі українізированной». Ії расистська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних твердженнях. її мова і не російська, і не українська, засмічена словами-паразитами, уособлює російський шовінізм. Отже, дуже багатий філологічний матеріал у п’єсі містять дискусії, в яких наступальні операції ведуть тьотя Мотя і дядько Тарас.

Усі герої п’єси причетні до процесу українізації. Головні антагоністи — батько й син Мазайли. Мину підтримують дружина Килина Трохимівна, донька Рина, тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, вчителька Баранова-Козино, а Мокія — дівчина Іля, дядько Тарас з Києва та два комсомольці, які вважають, що в майбутньому прізвища взагалі відімруть. Усю трагікомічність ситуації письменник передає через філологічний конфлікт, але п’єса викликає не тільки сміх, а йпримушує замислитись, адже в ній змальовано реальні події і реальна ситуація 20-х років XX століття, коли держава дозволила змінювати прізвища, і тисячі радянських людей рвали зв’язок з минулим, зі своїм корінням, відхрещувались від дідів і прадідів.    

П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» — це сатира на міщанство, критика будь-якої національної упередженості й зверхності від українського націоналізму до великоросійського шовінізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У світі нема нічого вищого, дорожчого, як рідна Вітчизна, бо вона дала нам крила для польоту, відкрила цей чарівний дивосвіт, вона, як мати, у світі — одна.

Україна — це наш рідний край, наша дорога і мила Вітчизна, земля, де ми народились, уперше побачили і пізнали світ, почули колискову пісню, рідну мову, відчули любов і ласку — це наша найдорожча у світі Батьківщина. Вона для кожного з нас одна, як і мама, бо —

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Так писав відданий син України Василь Симоненко, поет, патріот і мужній громадянин. Як і рідну матір ми не вибираємо, так і Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, як і до рідної неньки, проймається великою і світлою любов’ю на все своє життя. От і ми почнемо нашу дорогу до знань з найсвітлішого — з любові до рідного краю.

Любов — найвище в світі почуття, Вона не має меж — безкрая. З любові починається життя, Вона усе найкраще починає. Україна — велична, неповторна у своїй мальовничій красі країна (синь неба і золото ланів, тополі і калина; стрімкий потік сивого Дніпра і гори Карпат; Золоті ворота і Києво-Печерська лавра, оперний театр в Одесі і пам’ятник Т. Г. Шевченку в Харкові; козацькі могили і вічне полум’я на місцях загибелі невідомих солдат Другої світової війни)

Кожен народ любить батьківщину, робить усе для процвітання своєї держави, для її слави, свободи, незалежності. А ми живемо в Україні, волелюбній, мирній державі, і теж усім серцем любимо нашу милу, дорогу країну, хочемо, щоб вона стала процвітаючою, сильною, завжди була вільною і незалежною, бо всі ми громадяни нашої Вітчизни, патріоти, люблячі сини і дочки України.

Ось погляньте на карту Європи. Тут багато є різних країн. Кожна з них має свою територію — землю, свою мову, культуру, історію і свої символи. Земля кожної держави — її недоторканна власність, яку вона готова обороняти від ворогів. Україна, наша Батьківщина, розміщена у центрі Європи. Вона також має свою землю, мову, культуру, історію, звичаї, традиції і державні символи. Ось столиця України — чарівний і квітучий Київ. Через усю Україну, з півночі на південь, протікає Дніпро, одна з найбільших річок Європи, і впадає у Чорне море. З півдня нашу Вітчизну омиває ще одне море — Азовське. На заході здіймають у небо свої вершини гори Карпати. На півночі ростуть густі ліси — це Полісся, а далі на південь поступово змінюються природні пейзажі, переходячи у степи. Ось така природа України.

Ми з вами — патріоти і громадяни, які покликані захищати свій край від ворогів, трудитись так невтомно й завзято, щоб жилося всім добре, найкраще у світі, бо кожна людина має право на достойне і радісне життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На нашу думку,головне,що має бути у справжньому детективі це розслідування злочину та інтрига.

Книгу написати непросто, детектив — важко, а хороший детектив — практично неможливо. Для цього необхідний талант ,хороша уява та схильність до написання творів. Навчитися цьому неможливо, але деякі початки придбати все-таки можна.

1)Добре пропрацюйте персонажів. Не приступайте до створення книги відразу ж, як захотілося. Нехай краще ідея побродить у вашій голові кілька днів, і тільки тоді, коли рука вже інстинктивно тягнеться до пера, приступайте. Пам’ятайте, що книги в першу чергу пишуться про людей і для людей. Детектив якраз відрізняється глибокою обробкою характерів персонажів. Читач повинен постійно робити припущення про розв’язку, виходячи з особистісних характеристик персонажів, які він складає сам для себе, відштовхуючись від написаного. Письменник завжди повинен знати про своїх персонажів більше, ніж читач, повинен знати всі віхи біографії, всі успіхи і невдачі героя, всі подробиці його долі. Починати писати детектив без опрацьованих персонажів безглуздо. Можете придумати самостійно, що найважче, а можете використовувати в якості прототипу реальних людей.

2)Внесіть інтригу.  Інтрига — основа будь-якого шоу і будь-якого детективу. Не сідайте писати, поки у вашій голові не буде трьох-чотирьох подій або речей, які могли б перевернути з ніг на голову хід дії або ставлення читача до подій. Внесіть трагізм, смерть когось із персонажів, конфлікти, сварки, словом все, що може тримати читача в напрузі і змусити його прочитати книгу від початку до кінця.

3)Створіть структуру.  Систематизуйте все, що ви придумали. Тобто приведіть в порядок дії, які повинні відбуватися по ходу розповіді. Перевірте, чи пов’язані вони один з одним, наскільки плавно або різко одне перетікає в інше. Тепер створіть вступ, почин, початок вашої історії. У кіно кінцівку часто знімають у перший день знімального процесу. З детективом так краще не вступати. Кінцівка повинна придумуватися останньої, про неї краще навіть і не думати під час написання. Літературна праця вимагає письменницької майстерності і величезного терпіння і завзятості. Не довіряйте радам типу «ні дня без написаної сторінки», пишіть, коли вам хочеться, коли відчуваєте натхнення.

Свій детективний твір (приклад)

Вечер був тихим і теплим. Зорі були яскраві, а місяця зовсім не було видно. У такі ось миті зовсім не разраховуєшь  на якісь несподіванки. Тим паче на неприємні. Думаєш про все одразу і в одночас ні прощо. Зовсім не хотілось навіть подумки повертатись до цих шкільних неприємностей. У школі цього останнього перед канікулами морок тиждня оголосил ярморок. Нічого кращого от детективного розслідування вони придумати не змогли. А, власне, ідея-то гарна. Відчути себе слідчим, позмагатися з реальними людьми. Можливо, вдасться зарекомендувати себе в новому колективі. Не те щоб дуже хотілося, але… Непогано було б розставити крапки над і на прикінці навчального року. Якраз чудова нагода поміркувати.

Вбито трьох, директор щник, десятикласники щось задумали. До речі загиблі моглиб поводитись якось тихіше, а не влаштовувати цирк у Їдальни. Так, не відволікаємось. Навіщо вбивати пана N. Більшість делетантів підозрюють А. Я теж на ньго думав спочатку. Наіграна сцена сварки на мойданчику, його зникнення… Але не збігається щось. Що? За сценарною характеристикою він не палка людина, до того ж розумна та раціональна. Що ще?  Не надто ємоційна. Так. У спланованому вбистві сенсу немає. Мативу теж. Отже за цими та іншими показниками А скоїв ненавмисне вбивство у стані афетку. Щось не так. Все ж таки не так. Хіба, враховуючи його сценарну характеристику він би втік. Не схоже. Мислемо від зворотнього. А — не вбивця. Що ж сталось тоді. Пригадуємо всі обставини. Сварка була -це факт. І зустріч один на один у кабінеті теж. А останній бачив пана N живим. Можливо він дійсно поранив йонго. Алеж удар повинен був пом»якшити замисник, у який було воткнуто ножа. Якщо той удар і був причиною смерті N, то А обладає не аби якою фізичною силою. Це не так. Висновок: А дійсно поранив N у груди і зник (як і чому — покищо не важливо), але Т все ще був живим. То чому ж він не відгукнувся, коли ми стукали в двер? Чи він відгукнувся? Двері було замкнено з середени. Він хотів відчинити нам…. але ми вибили двері, натиснувши таким чином на рукять ножа. Ні. я кілька разів оглядав кабінет — на дверях жодних слідов. Мала б зостатися вм»ятина.  Може це недочот постанови? Декарації підвли. Все ж шкільні масштаби… Хоча. Вбитий пан  N вже вийшовши із образу пообідав в їдальні у всі на увазі, але, коли я з Сашою був на кухні, куди, до речи тим чи іньшим чином, відправляли усіх детективів, то бачив неприбрану тарілку з обідом, де була нетронута морква, яку пан N не їсть. На цей факт нашу увагу навмисно акцентуваоли і не раз. Тобдо пан N жив! Але як же усе іньше. Забагато думок на согодні. Завтра буде новий день. Я доведу цю справу до кінця. А зараз… зараз треба побути наодинці з зорями. Ох уж мені ці зорі…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У швидкоплинному русі життя одне покоління змінює інше. Коли людина втрачає життєву активність, суспільство втрачає до неї інтерес. Поступово її відтісняють туди, де вона залишається наодинці з собою. І це не навмисна жорстокість, це — звичайнісінький закон буття, осмислити який, а тим більше змінити його неможливо через брак часу, через прискорений ритм життя, зрештою — через природний егоїзм молодого покоління. Американський письменник Е. Хемінгуей спробував докричатися до людства, зобразивши старого рибалку з морського узбережжя.

Якщо ми подивимося на людину і порівняємо її з іншими живими істотами, то побачимо, наскільки слабкою і жалюгідною є людина на перший погляд. Вона значно слабкіша практично всіх диких тварин і в очній сутичці з ними швидко загине. Людське тіло швидко втомлюється, стрімко зношується. Всі ми потребуємо нормального харчування та регулярного сну, а без цього вже незабаром втрачаємо всі сили і вмираємо. Однак все це – поверхнева оцінка. Насправді все трохи інакше. Людина не дарма стала самою сильною і могутньою істотою і практично підпорядкувала собі природу.

Ми знаємо безліч прикладів, коли людина демонструє дивовижну силу і витримку. Як правило, такі випадки відбуваються в екстремальних ситуаціях. Якщо людина чогось шалено хоче, шанси отримати це стрімко зростають. Подібний приклад ми бачимо в повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море».

Скільки себе пам’ятає старий Сантьяго, він все життя ловив рибу. Він знає море як свої п’ять пальців, він знає живий світ моря і почувається у ньому, як на землі. Але рибалка постарів, поховав свою дружину. Постаріло разом з рибалкою і його рибальське обладнання. Латане мішковиною вітрило нагадувало рибалці про старість.

Старий прекрасний тим, Що він при всій своїй мудрості, не втратив і цю дитячу безпосередність, вміння дивуватися. Старий міркує про сенс життя всього сущого, про користь всього, що робить людина, про згубність його діяльності, про суворість природи і необхідності любити життя і світ. Ми бачимо, як у його міркуваннях йде невпинна боротьба між вірою в людину і розчаруванням у ньому. Сенс цієї боротьби — не формулювання готових істин, а утвердження сили духу людини, що замислюються про суперечності і у власній душі, і в світобудові. Повість «Старий і море» — Історія людської мужності, непохитної волі і сили духу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Однією з найбільш характерних рис сучасних ринкових відносин є наявність конкурентного середовища. Конкуренція являє собою відкрите та прозоре суперництво, боротьбу за представлення більш вигідних умов, а, відповідно, і за кращі результати діяльності у різних сферах життя суспільства.

Більше сімдесяти років існування Радянського Союзу конкуренція розглядалася лише як явище, притаманне капіталістичному суспільству й абсолютно чуже соціалістичній системі. Конкуренція не просто згадувалася в негативному ключі, а й у корені придушувалася контролюючими та правоохоронними органами.

Після того, як влада партійного апарату була ліквідована, соціалістичні методи змагання зникли самі собою, а їх місце зайняла спочатку не зовсім «здорова» конкуренція, яка отримала цивілізовану форму лише через декілька років після того. Поступово склалися умови, сприятливі для конкуренції у ринковому і товарному відношеннях. Держава, зі свого боку, стала заохочувати конкурентну боротьбу та по мірі сил регулювати її в різних суспільних напрямках. Найбільш важливо, щоб конкуренція будувалася на прагненні підвищення прибутку через задоволення людських інтересів і досягнення кращих результатів господарської, промислової та іншої діяльності. Лише в таких умовах конкуренція буде грати роль рушійного фактору розвитку та вдосконалення виробництва, розширення асортименту, поліпшення якості товарів і впровадження найсучасніших науково-технічних досягнень.

Слід сказати, що не менш важлива наявність конкуренції і в суспільних відносинах. Адже саме конкуренція вимагає кожного з нас отримувати більш якісні знання, виховувати в собі найкращі моральні якості, прагнути до звершень та різноманітних досягнень. І це цілком природно, адже в іншому випадку людина не стане особистістю у повному сенсі цього слова, вона проживе своє життя непомітно, не приносячи користь іншим і не прагнучи цього робити.

Конкуренція є важливим стимулом у житті кожної людини, вона примушує встановлювати спортивні і трудові рекорди, робити наукові відкриття, вивчати важкодоступні землі, робити багато іншого, не менш видатного і корисного. Я вважаю, що якби не існувало конкуренції, людство просто б не розвивалося і залишалося на найнижчому щаблі еволюції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кілька століть дозволялося Мазепу лише проклинати, паплюжити, залучаючи до цієї ганебної справи і земляків, які прагнули догодити царату, відхрещувалися від свого роду, української мови і культури. Нині ім’я гетьмана повернено народові. Звичайно, ідеалізувати постать І. Мазепи недоречно, але те, що ця людина хотіла вирвати Україну з лабет царату, варте уваги. 
У Глухові в 1687 році гетьманом України був обраний військовий осавул Іван Мазепа. За звичаєм, при виборах новий гетьман і московський уряд повинні були підписувати відповідні угоди. В одному із двадцяти двох пунктів угоди зазначалося: «Нікто бъ голосовъ такихъ не испущал, а отзывались бы везде единогласно — ихъ царского пресвътлаго величества самодержавной державы». Ось шлях, який пропонувався російським урядом. Українського народу немає, української мови не існує, Україна — не більше, ніж область великої держави. 

Чи могла людина, що вважала себе справжнім патріотом, піти ось на такі приниження власного народу? Звичайно, угоди були підписані, але жевріла надія у гетьмана Івана Мазепи про визволення з віковічної кабали Великої Держави. 

За 12 років гетьманства здійснив Мазепа одинадцять літніх та десять зимових походів. Але треба було виконувати й волю російського царя Петра І і йти на війну зі шведами. Мазепа скликав своїх однодумців-полковників, які на раді ухвалили не виступати в похід, написати листа шведському королю, аби не пустити московське військо до України. 

Це вважалося зрадою гетьмана, а насправді він вболівав за долю народу, пам’ятаючи про те, що Хмельницький був у союзі зі шведами, допомагаючи їм брати у свій час Варшаву і Краків. Не простив цієї «зради» Петро І, зібрав у Глухові народ для вибору нового гетьмана. Був обраний старий і малоздібний стародубський полковник Скоропадський. 

А ім’я Івана Мазепи до останніх днів по всіх церквах України було піддано анафемі. 

27 червня 1709 року була програна шведами Полтавська баталія. «З того часу,— відзначав Гнат Хоткевич,— ниви українські — житниці Росії, багатства України — власність великоросійського народу, мова народна — мужицька, ім’я рідного краю — заборонений звук…» 

Мазепа вимушений був тікати до Турції. 22 серпня його не стало. Похований у Яссах. За труною Мазепи йшов шведський король, з обох боків козацтво із шаблями наголо. А ім’я гетьмана 200 років по тому проклиналося привселюдно устами потомків. Зрадником чи патріотом був Іван Мазепа? Відповідь на це питання дає невблаганний час та історичний розвиток нації. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Анна Кареніна» Л. М. Толстого (у першому своєму варіанті-задумі мала бути лише розгорнутою розповіддю про долю «пропащої» жінки з вищого середовища. Однак, чим далі просувалася робота Толстого над романом, тим ширшими ставали його рамки, як це завжди бувало у у письменника, коли він починав конкретно здійснювати свій літературний задум, у своїй остаточній редакції «Анна Кареніна» перетворилася на роман з дуже широким і поглибленим охопленням дійових осіб і подій, вмістивши в собі і вібравши цілу добу російського життя. Головною героїнею все одно залишалася Анна — трагедія життя цієї молодої, енергійної, неординарної жінки з вищого світу, яка зробила спробу піти тим прямим шляхом, який підказувала їй її відверта, чесна натура, і яка через те загинула (наважилася на самогубство) у лабетах жорстокої і лицемірної світської умовності з її брехливою мораллю. Чоловік Анни —  Каренін — натура черства, подібна до канцелярської машини (живої душі в нього навіть не відчувається; тим більше немає такого «таланту до любові», яким щедро наділена Анна).
Однак і в своєму палкому коханні до Вронського Анна теж не знаходить щастя, адже і в душі Вронського і в його життєвих поглядах немає тієї широти, яка допомогла б Анні справитися з тими тяжкими випрбуваннями, що їй судила доля, поряд з історію взаємин Анни, Кареніної і Вронського у романі подано й іншу сімейну пару — Левіна й Кітті.
Тут Толстой значною мірою залучає факти біографії своєї дружини в її ранній молодості. Особиста доля усіх героїв «Анни Кареніної» (як головних, так і другорядних) показана у тісних зв’язках з епохою 70-х років в Росії минулого століття. Все провідне, що хвилювало широкі кола російського суспільства тих часів, знайшло своє відображення в романі: переоформлений поміщицький та селянський побут; спосіб життя московського й петербурзького вищого чиновництва й аристократії; наукові й філософські проблеми епохи (проекти й дискусії); навіть проблеми мистецтва й політичні події — все це так чи інакше відбито в «Анні Кареніній».
Таким саме чином розширилася тема роману, попередньо задуманого лише як розповідь про долю невірної жінки,хоча тема сімейна і в плані сюжетному, і в плані психологічному залишилася тут провідною. До того ж, якщо «Війна і мир» за своїм пафосом — це роман, просякнутий загалом оптимістичним ставленням до життя, то в «Анні Кареніній» перважають вже настрої напруженої тривоги й глибокого внутрішнього сум’яття, що виявилося і у самій композиції та сюжетній лінії твору, і в деяких інших його «натякових» моментах (сумна експозиція роману — загибель залізничного сторожа на станції під час першої зустрічі Анни з Вронським;  нав’язливі галюцинації; похмурі сни-попередження, запалена й затухаюча свічка як алегоричний образ смерті).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

• На бідного Хому і дерево пада.
• Пани: на трьох одні штани, котрий раніше встав, той ся вбрав.
• Бідний до всіх рідний, а багатий нікому не радий.
• Бідному куди не кинь, то все латкою наверх.
• Бідак живе обачно: раз на тиждень обідає,та й то не смачно.
• Біда бідному — і вмерти не дають.
• Бідаку не первина, що ні з чим до млина.
• Бідний на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається.
• Бідний багатому косить, а сам їсти просить.
• Бідний буває багатим тільки вві сні.
• Бідний у праці рветься, багатому черево дметься.
• Бідний і на тім світі на панів робить: пани будуть у смолі кипіти, а бідним дрова носить.
• Бідна душа без гроша.
• Бідний носить, що може, а багач, що хоче.
• Бідний робить — багатому родить.
• Бідність не гріх.
• Бідного й мудрі слова мало важать, бідному вареників не їсти: як є мука, то нема сиру.
• Бідному википить, а багатому накипить.
• Бідному все вітер в очі, як удень, так і вночі.
• Бідному у багатого жить — або плакать, або тужить.
• Бідність показує нам наших приятелів.
• Бідняк, що грак — з долини та в байрак.
• Без біди не вмерти.
• Біда без дощу росте.
• Біда бідного шукає.
• Біда бідному без наймита: послав би до млина, та нема кого, пішов би сам, та нема з чим.
• Біда бідою їде і бідою поганяє.
• Біда біду перебуде, одна мине, десять буде.
• Біда біду породила, а біду чорт.
• Біда біду тягне.
• Біда вимучить, біда й виучить.
• Біда гартує чоловіка, як вода залізо.
• Біда і вдень не спить.
• Біда людей єднає.
• Біда помучить, але і жити научить.
• Біда красить, як кип’яток рака.
• Біда куца, а горе чубате.
• Біда біду бачить по сліду.
• Біда навчить калачі їсти.
• Біда навчить і шилом кашу їсти.
• Біда на престолі, коли нема нічого в стодолі.
• Біда — не вода: ні переплисти, иі перебрести.
• Біда — не дуда: стань в неї дуть, то сльози йдуть.
• Біда не спить, але по людях ходить.
• Біда розум родить і на розум наводить.
• Біда тій курці жити, на котрій яструба вчать ловити.
• Біда тому, хто добра не робить нікому.
• Біда, що вода: несподівано все до хати приходить.
• Біда як іде до кого в гості, то з собою і злидні бере.
• Біда як схоче, то і на гладкій дорозі здибає.
• Біди і грім не заб’є.
• Біди ні продати, ані проміняти.
• Біди не треба шукати — сама прийде до хати.
• Бідою біді не поможеш.
• Біду в гості не просять.
• Біду пусти в двір, а з двору вже не виженеш.
• Біду свари, біду ганьби і бий і на біду весь ліс виломи, то біда все бідою буде.
• Швидко йти — біду найдеш, помалу йти — біда тебе найде.
• Буде біді кінець, як нас не стане.
• В біді пізнавай приятеля.
• Вівсяний хліб, вербові дрова — біда готова.
• Від меншої біди втікав, а в більшу попав.
• Для бідного кожні ворота замкнені.
• До бідного приятеля іди коли хоч, а до багатого —коли кличе.
• І у Відні є люди бідні.
• На бідного Макара всі шишки валяться.
• На бідного Хому і дерево пада.
• На бідняка камінь і вгору котиться.
• Ніхто не відає, що бідний обідає.
• Слабий з сильним не борися, бідний з багатим не дружися.
• Тоді любить і сват, як добре мається брат, а коли бідний, то забуде і брат рідний.
• У бідного біда скаче, а дитина їсти плаче.
• У бідного щодня піст.
• У бідного тоді неділя, коли сорочка біла.
• Хоч бідно жив, та в пана допомоги не просив.
• Як умер біднячок — тільки піп та дячок.
• Убогому життя, як собаці на перелазі.
• В убогого все по обіді.
• На світі так ведеться, що вбогий перед багатим гнеться.
• На убогого всюди капає.
• Чоловік убогий — то кінь безногий.
• З хлопами мирно живемо: лани хлопами оремо.
• З хлопа усі живуть, тому його й скубуть.
• Якби не хлоп та не віл, то би пан не жив.
• Старий хлоп, як старий пес: геть із двору або під лавку!
• На темного мужика пре злиднів толока.
• Тягни лямку, поки викопають ямку.
• Б’юся, як риба об лід, а не бачу свій слід.
• І в давні літа була біда.
• Поля, що й курці лапкою нема де ступити.
• Тільки й землі маю, що поза нігтями.
• Дожився: штани одні, а сорочок ще менше.
• Дожились до того, що нема нічого.
• Дожились до того, що хоч серед хати орати.
• Живемо без змін: багатіти немає змоги,а голіти далі нікуди.
• Живемо не горюємо, хліба не купуємо, а просимо.
• Живу й світа не бачу.
• Розживемось, як сорока на лозі, а тінь на воді.
• Розживемось, як у пастухи наймемось.
• Розжилась голота коло болота.
• Привикай, коровко, до житньої соломки.
• І хвоста нема в дворі.
• Ні шерстинки в дворі — голий як бубон.
• Ні сідла, ні вузди, ні того, що на нього вузду надівати.
• Біда не сама ходить, а з собою ще й горе водить.
• Шукай добра, біда сама знайде.
• Далеко йшов, а добра не знайшов.
• А що нам за теє браться, коли біди бояться.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Качанівський парк дворянської садиби, а також її палацовий ансамбль були засновані в кінці 18-го століття. Саме ця садиба станом на сьогодні є єдиною на території України, яка була збережена у комплексі. На самому початку свого існування сьогоднішній Качанівська являла собою прилеглий до палацу в романтичному стилі парк, який належав графу на ім’я Румянцев-Задунайський.

Нова сторінка розбудови Качанівки відбулася вже на початку наступного, 19-го століття. Саме тоді ця територія отримала нових власників, якими були поміщик Григорій Почека та Параска, яка була його дружиною. За час перебування у їхньому володінні парк був розширений, палац перебудований до класичного стилю, також було закладено пейзажний парк.
Але незабаром власник Качанівки змінився – вона перейшла до поміщиків Тарновських, які почали володіти маєтком в 1824 році. ­Саме цей період розвитку території і прийнято вважати найбільш важливим у його історії. Справа в том, що садиба стала місцем для зборів місцевої творчої інтелігенції. Сама тому сьогодні у альбомі для гостей Качанівки дійсно можна віднайти велику кількість автографів відомих на той час людей. В цей час були закладені ті основи, які сьогодні дозволяють називати цей парк дійсно блискучим. У парку наявні деякі унікальні дерева, наприклад, птелея, оксамит амурський, катальпа та деякі інші. Також тут збереглися відомі гірки Вірності та Любові, не менш відомі паркові мости. Більш того, на території Качанівки знаходяться деякі раритети відомих українців: особисті речі Розумовського, Полуботка, Мазепи, гетьманські універсали, козацькі клейноди, а також навіть шабля, яка належала Богдану Хмельницькому.

Проте, в історії цього місця є й не найкращі сторінки. Качанівка була на грані розорення у певний відрізок часу, а саме в 1897 році, коли Тарновський продав її Павлу Харитоненку. Заможний Харитоненко обладнав території всім необхідним, але вже незабаром у Качанівці почався занепад – там був відкритий санаторій для людей, які хворіли на туберкульоз. Ті, хто завідував цим санаторієм, практично не дбали про Качанівку, тому її парк запустів, а деякі із споруд навіть почали руйнуватися. Лише після 1981 року санаторій був закритий, а з плином часу Качанівка була введена до Державного реєстру, який захищає культурну спадщину. Роботи по відновленню Качанівки також були розпочаті та закінчені завдяки зусиллям осіб, які раніше були її власниками, а наразі проживають закордоном. Саме ці люди допомогли залучити необхідні кошти для часткового відновлення Качанівки та її захисту.