Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Миколи Куліша — це багатогранне, гранично загострене зображення побуту, психології, соціально-культурних процесів в Україні перших десятиліть XX століття. Доля українського села, духовні пошуки інтелігенції, морально-психологічні тенденції в робітничому середовищі, аспекти національно-історичного розвитку та перспективи України — ось такі основні проблеми його творів.

Творчість Миколи Куліша — це складна система різноманітних художніх чинників, концепцій. Якщо у перших драмах переважають реалістичні картини, то, наприклад, у «Народному Малахієві» багато картин символічно-умовного характеру, а у «Маклені Грасі» спостерігаємо світоглядне і філософське зіткнення особистостей.

Важливе композиційно-змістове значення у більшості драм Миколи Куліша мають екстремально загострені сцени, які розкривають усю психологічну глибину характерів героїв, по-своєму розставляють акценти їхньої поведінки. У центрі уваги драматурга завжди стоїть особистість у різних своїх проявах, тому його драматургію називають часто «характерологічною». У героях Куліша узагальнено представлено «больові точки» його часу, тому характери персонажів великою мірою історичні.

Персонажі Куліша діють у конкретних умовах, деталізованому інтер’єрі, чітко описаній життєвій ситуації. Зіткнення відбуваються як у стосунках з іншими героями, так і в свідомості самих персонажів. На специфіку характеру завжди впливає особливість території та історичного моменту, коли відбувається дія. Час історичний немов персоніфіковано в характерах, оскільки в драмі стикаються сучасне і минуле, творячи динаміку дії.

Структура драматичного образу, який витворює Куліш, характеризується багатоплановістю зображення. Його герої живуть насиченим духовним життям, полемізують, мислять, борються за свої переконання.

Загальна тенденція збагачення художньої форми, яка була властива драматургії М. Куліша, формувалася такими чинниками, як прагнення різнобічної динамізації дії, характерів, ритму п’єси; ускладнення структури драматичного твору шляхом використанні! багатої палітри композиційних нюансів, деталей. Усе це створювало композиційно-структурну своєрідність і непересічність художнього твору.

Одним із засобів динамізації композиції твору став для Куліша діалог, що часто переростає у полілог. Це одна з визначальних ознак його драматургії.

Наприклад, коли у розмову Мини Мазайла з дочкою та дружиною про зміну прізвища вривається репліка Мокія, це звучить неначе вибух: «Дочка. — Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанові Ну? Мазайло. Ну, гаразд. На тиждень… Все одно скоро скажу… Прощай, Мазайло! Здрастуй!… Мокій. Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщаньке: Аренський, Ленський, Юрій Милославький… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік. Вольф — вовк.».

Також визначальне місце у Кулішевій драматургічній системі посідає художня мова. Письменник утверджує себе як живописець слова, вербального вираження буття. Зі словом він пов’язував можливість суто філологічної словесної гри, від слова починалася побудова індивідуального характеру персонажа, у слові часто втілювалося напруження конфлікту. Ось, наприклад, гострий виступ дядька Тараса з питань мови: «Нехай ми шовіністи. Нехай… Проте ми расєищини в нашій мові ніколи не заводили, а що ви робите, га? Що ви робите, га? Є слово «універсал». А ви «маніфеста» заводите, а слово УНР, а ви УСЕРЕСЕР пишете? Га? Га?.. Рідне слово «пристрій» ви на «апарат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По газетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешеретована…»

Тьотя Мотя виявляє свою необізнаність у питаннях мови, коли заявляє: «Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські. Кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад… Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Сто… Сто ж просто безобразіє!»

Мовою дійових осіб митець засвідчив безмежний потенціал поетики народного мовлення. Драма «Мина Мазайло» стала одним з прикладів гранично вивершеної художньої мови.

Таким чином, ми можемо зазначити, що у своїй драматургічній творчості, зокрема в драмі «Мина Мазайло», Микола Куліш втілив найкращі здобутки українського та європейського театру, використавши можливості оригінальної композиції твору, неперевершені емоційні виражальні засоби української мови, філологічну гру слів, чим і досяг такого впливу на читача та глядача.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля української мови, як і доля нації, в усі часи складалась непросто. Які тільки культури не намагалися підім’яти їх під себе й поглинути. Українську мову не визнавали («не было, нет и быть не может»), калічили неправильною вимовою, призначали для хатнього чи провінційного вжитку, надмірно вживали іншомовні слова, хоч не бракувало українських синонімів. У роки радянської влади, до прикладу, в повсякденному спілкуванні можна було почути просто анекдотичні «мішані» вислови. Та й хіба тільки в ті часи…

Усе це спадає на думку, коли читаєш п’єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло». У ній відтворено ситуацію, що склалася в родині Мазайлів у 20-ті роки минулого століття, у період українізації. Голова родини Мина, як і його дружина та дочка, мають цілу «трагедію» із прізвищем, яке «як віспа» у їхньому житті, бо як не крути, а «Мазайли» — та й годі! Це ж так не звучить і не пасує для «благороднього» дому. Сором що написати, що вимовити. З’являється намір змінити осоружне прізвище на більш «пристойне», на зразок «Тюльпанов, Розов, де Розе, фон Лілієн». Проте комизиться старший син Мазайлів, бо він, як на гріх, захоплюється українською мовою, як і всім українським, а тому до смішного болісно реагує на всякі диверсії проти. «І досади тобі на цілий день».

Поміж батьком і сином — Рина, молодша дочка Мини, яка прагне вгамувати сімейний конфлікт, підтакує батькові у тому, що «Мока збожеволів від укрмови», намагається відвернути брата від його чудернацьких вподобань і демонстрацій протесту. Для цього вона вмовляє подругу Улю «закохати в себе» навіженого брата, щоб зайняти його думки і почуття сильнішою пристрастю, ніж українофільство. Протилежнії сторони здобувають кожен по «союзникові»: Мока із залученою на його бік Улею — дядька Тараса, який дуже нагадує Винниченкового героя з оповідання «Уміркований та щирий» («Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!»); решту Мазайлів — учительку російської, не менш категоричну у відстоюванні своєї позиції.

Урешті-решт виходить «багато шуму» майже з нічого. Щиро кажучи, читаючи п’єсу, я насміялася від душі, хоч це мав би бути сміх крізь сльози. По-перше, тому що змальовані «філологічні баталії» таки доводять персонажів до справжніх неврозів. По-друге, гірко, що боротьба за гарну, милозвучну українську мову мала стати таким неприроднім фарсом.

Власне, я не так давно зрозуміла розкіш спілкування чистою мовою — українською чи іноземною. Бо ж грамотне, вишукане усне мовлення людини неабияк впливає на те, як її слухають. А тим часом що доводиться іноді чути на вулицях! Які жахливі мовні «вінегрети», недоладності, той же суржик. Причому люди вже не відчувають цієї неоковирності, звикли до неї, та й байдужі. Бо ж, як вважається, є стільки більш насущних житейських проблем, то ж чи народові та урядові до таких дитячих забав, як якась там «культура спілкування». А на телебаченні? А у пресі? А в державних установах?

Ми продовжуємо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворожує іноземців, що за мелодійністю звучання вона посідає друге місце у світі після італійської. А функціональність, вживання її у різних галузях людського життя? Із цим у нас, носіїв української мови, очевидні проблеми.

І в цьому полягає актуальність п’єси Куліша, її доведеного до гротескності конфлікту. Нашій державі потрібні освічені українці — політики, перекладачі, науковці з різних галузей, хороші вчителі, щоб ми виходили зі своїми надбаннями на світовий рівень, вивчали іноземні мови, але майстерно володіли і пишалися рідною. І тоді ніяка універсалізація міжнародного спілкування не перешкоджатиме іноземцям поважати нашу культуру і нас самих.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Проблемою цього твору є те, що суспільство, люди, втрачають моральні цінності в своєму житті… Забувають любити один одного. Залишаються байдужими до чужого болю. Душі їх робляться зашкарублими , бронзовими, — їм не страшний ні вітер, ні дощ, ні сонце… Саме про це «Ротшильдова скрипка» А.Чехова.

Головні герої твору – Яків Іванович та його дружина Марфа. Із, колись люблячого чоловіка, Яків перетворився на черствого трунаря, який заховав свою душу в домовину, та глибоко закопав її. Він називав Марфу « предметом», не звертав на неї уваги і лише завжди підраховував збитки. Яків був скупим і міркував лише про потенційні прибутки, які він міг би отримати, але не отримав, і тому вважав збитками. Свою дружину він не кохав, і навіть забороняв їй пити чай — вона пила лише гарячу воду, хоча гроші на чай можна було б знайти. Яків ніколи не цінував, її праці, а вона розпалювала грубу, готувала їсти, пекла хліб, ходила по воду, вкладала його, Якова, в ліжко, а поряд нього його єдину відраду – скрипку. Коли ж Марфа захворіла і була на межі життя та смерті, то Яків зняв з неї мірки на домовину і підрахував, що її смерть також буде збитком в 2 карбованці 40 копійок. Хіба це по-людськи? Банально, та навіть єврея Ротшильда він не любив лише тому, що той мав кумедну зовнішність і грав всі, навіть найвеселіші, мелодії з якимось сумом.

«Навіщо взагалі люди заважають жити одне одному? Адже від цього тільки збитки! Які страшні збитки! Якби не було ненависті і злоби, люди мали б один від одного величезну користь.»

Оживала поволі очерствіла душа Бронзи — він навіть згадав про свою дитину, але було вже надто пізно — на межі, на останньому порозі життя опинився і сам Яків Іванов. Смутком, жалем, втраченими у підрахунку збитків роками плакала тепер його скрипка. Тендітним паростком пробивалася у його душі любов — тому і поспішив передати у спадок саме Ротшильдові свій інструмент і не помилився! Бо тепер Ротшильд дарував світові ту печаль — і пробивала вона сльозу , не лишаючи байдужим нікого…
А.Чехов застерігає, щоб таких, як Яків не з’явилося серед нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : П’єса М. Куліша «Мина Мазайло»… Вона йшла до свого глядача майже півстоліття, бо, поставлена Лесем Курбасом 1929 року на сцені харківського театру «Березіль», була заборонена, а її творці — репресовані. І лише за часів незалежної України ми дістали змогу читати п’єсу і дивитись виставу. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що твір не втратив своєї актуальності, свого виховного значення. «Мина Мазайло» примушує нас сміятися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя.

Я вважаю, що проблеми національної самосвідомості, почуття власної гідності, повага до своєї мови і інших мов — це ті проблеми, які і сьогодні є актуальними. На жаль, ще й сьогодні серед нас можна часто-густо зустріти і «мин», і «тьоть моть», яким байдужа будь-яка мова, бо у них — своя. Дарма, що пересипана словами-паразитами та з неправильними наголосами — їм це байдуже. Аби одяг був супермодним чи машина дорога. Для певної частини людей, на жаль, це є основним, а національна самосвідомість, майбутнє своєї держави та її мови — в кращому разі, на другому плані.

Ми живемо в третьому тисячолітті, розбудовуємо свою країну після довгих років утисків, відроджуємо українську мову у всіх сферах нашого життя. І хоча не завжди розмовляємо чистою українською мовою, але вчимось, усвідомлюємо себе нацією. Українська мова вперше за час свого існування проголошена державною. Дедалі більше стає у країні навчальних закладів із українською мовою викладання, все частіше розмовляють українською у великих містах.

Наша країна,ще досить молода, і я сподіваюсь, що ми постанемо з національних руїн, бо маємо велику історію і великих пращурів, які спонукають нас думати над тим, хто ми є і для чого живемо на світі. Я сподіваюсь, що наше міщанське минуле відійде у небуття, що не буде згодом серед нас «мазайлів», а п’єсу М. Куліша ми з цікавістю дивитимемось і сміятимемось з такого минулого, щоб не повторити його в майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Коцюбинський — одна з найвидатніших постатей в історії української літератури. «М. Коцюбинському належить одне з найпочесніших місць: після Шевченка, поруч з Іваном Франком, Лесею Українкою, Стефаником — щодо краси й глибини своїх творів іншого письменника такого ми не знайдемо», — писав Павло Тичина. Коцюбинський завжди брав гострі теми, сучасні, описував прекрасну природу, основну увагу все ж приділяв людині — сміливій, діючій і сильній.

Улюбленою темою письменника було майбутнє життя людства. Письменник твердо вірив у «світлу будучність для нашої землі», закликав боротися за щастя народу: «Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці. Щастя не дається дурно…». Коцюбинський близький нам своєю вірою у творчий геній трудового народу. «Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали», — говорить письменник устами Прокопа Кандзюби, персонажа повісті «Fata morgana».

Творчість М. Коцюбинського — взірець класичного реалізму, художньої майстерності, школа для багатьох молодих митців. Письменник уміло розкривав психологію своїх героїв, створював пейзажі з соціально-психологічним забарвленням. Він глибоко знав і вивчав життя, був кровно пов’язаний з народом, самовіддано йому служив. М. Рильський у «Чернігівських сонетах» писав:

Глибоким зором і пером тонким

Він слугував народові своєму,

Боліючи душею разом з ним.

Життя і кров, а не сюжет і тему

Він залишив на білих сторінках —

І слів його не обернуть на прах.

У передреволюційні роки основною темою творів М. Коцюбинського була тема протесту проти існуючого суспільного ладу, показ пробудження свідомості трудящих мас. Ці волелюбні прагнення народу уособлюються в образах Остапа й Соломії із оповідання «Дорогою ціною». У повісті «Fata morgana» знайшли відображення різні форми селянського руху. Повість розкрила правду про віковічну ненависть до експлуататорів, про бажання селян розквитатись за багатолітній гніт і поневіряння. Ліричний герой новели «Intermezzo» має автобіографічні риси, але він не тотожний Коцюбинському. Він втілює ідейно-етичні якості всіх кращих митців своєї епохи. Саме новела «Intermezzo» з її ліричним героєм дала Коцюбинському нове ім’я — Сонцепоклонник.

Його творчість промовляє і зараз до читачів художніми образами виняткової краси, розповідає про життя і мрії народу, допомагає виховувати в людях почуття патріотизму, людяності, добра, милосердя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уперше повість була надрукована 1830 року в «Отечественньїх записках» під назвою «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала. Малоросійська повість (з народної оповіді), розказана дячком Покровської церкви». Ця публікація зазнала втручання редактора журналу і викликала обурення Гоголя, який був дуже вимогливим і непоступливим шодо правок своїх творів, а тому письменник більше не співпрацював із цим журналом. В основу повісті «Вечір проти Івана Купала» покладено українські народні легенди, пов’язані з Івановим днем. За язичницьких часів головним літнім святом було свято бога Купайла, шо припадало на пору літнього сонцевороту.

Із прийняттям християнства язичницьке свято збіглося зі святом Івана Хрестителя, а народ назвав це днем Івана Купала. У народі ходять легенди, що ніч проти Івана Купала сповнена чудес: чути мову звірів і птахів, рослини переходять з місця на місце, вогняною квіткою зацвітає папороть, а той, хто знайшов цю квітку, зможе віднайти заховані скарби. Чудовиська та відьми намагатимуться відібрати квітку, але її власник має тікати з лісу, не озираючись. Коли ж обернеться, то збожеволіє або загине. Часто платою за знайдені скарби є пролиття крові, продаж душі, убивство. Народ вірив, що цієї ночі темні сили мають найбільшу» силу. Купайло за часів язичництва вимагав принесення жертв, але і залишатися вдома проти Купала — гріх, бо тільки в цю ніч відкривається Небесна брама і боги чують усі молитви людей, а трави набирають найбільшої цілющої сили. Тому у вечір проти Івана Купала дівчата плели вінки із трав і квітів, ворожили, пускаючи їх за водою, молодь запалювала вогнища і, щоб очиститися, стрибала через вогонь; запалювали колеш і скочувати його в річку, що символізувало поворот сонця на зиму.

Гоголь у повісті «Вечір проти Івана Купала» поєднує чарівні і страшні казки про нечисту силу і віднайдення скарбу з елементами сучасної йому романтичної літератури. Ця та інші повісті збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» стали своєрідним випробуванням майстерності письменника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання «не тих» слів, а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі.

Згодом М. Куліш створює одну з найкращих своїх п’єс — «Мину Мазайла», яку хтось із дослідників назвав «філологічним водевілем». І справді, основний конфлікт драми точиться навколо питання українізації — абсурдного історичного явища, фальшивої уваги влади до інтересів нацменшин у межах СРСР.

У драмі головна дія відбувається в родині Мини Мазайло, який вину за всі свої життєві і кар’єрні негаразди покладає на своє прізвище, прагнучи змінити його. Є в нього дружина Килина і дочка Рина, які підтримують позицію батька. Усі вони із замилуванням слухають, як добирає Мазайло собі нові прізвища: Сірєнін, Тюльпанов, Алмазов. На жаль, вони не розуміють, що слово не створює якість чи предмет. Коли, наприклад, ми промовимо слово «квітка», хіба перед нами з’явиться квітка? Певно, що ні. А ці люди чомусь вірять, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем, вони набудуть інших якостей, стануть так само красивими внутрішньо, привабливими для інших людей. Іншої думки щодо прізвища дотримується син Мини Мазайла Мокій, який хоче додати до Мазайла ще й Квач — прізвище однієї з ліній родоводу. Мені здається, що Мокій піклується лише про поверхове (як, власне, й усі герої), не розуміючи, що вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, яке прізвище має людина. На бік Мини Мазайла стає дуже колоритна особа — тьотя Мотя Розторгуєва з Курська. Приїхавши до своїх родичів і побачивши на вокзалі напис «Харків» замість «Харьков», вона із обуренням заявляє: «Іспортілі нам город!». Тьотя Мотя є втіленням російського шовінізму. Радикально інших позицій дотримується дядько Тарас, який приїздить із Києва, проте він теж не постає позитивним героєм перед глядачем.

Постає питання: персонажі драми Миколи Куліша дотримуються протилежних «філологічних» поглядів, відповідно хтось із них має бути правим, але у творі нема позитивних героїв. Чому так? Я гадаю, уважний читач може знайти відповідь на це питання. Проблема дійових осіб у тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мина Мазайло вчиться правильної російської вимови у вчительки Баронової-Козино. Навіщо йому це? Може, через любов до іншої великої слов’янської мови? Чи через прагнення розмовляти вільно і правильно кількома мовами? Ні, він покладає на свою російську вимову і майбутнє російське прізвище інші надії — йому здається, вони допоможуть йому досягти успіху у кар’єрі, посісти певне місце у суспільній ієрархії. Звучить дивно, але ж це так. Так само тьотя Мотя категорично відкидає все українське, не знаючи навіть, про що вона говорить, не маючи жодного уявлення ні про мову, ні про культуру українського народу. Та й навіть персонажі-«україністи» Моко і дядько Тарас, — їхнє прагнення українськості закінчується зовнішнім колоритом, якимось провінційним етнографізмом. Усі ці люди позабували про душі, тож і перетворились на схеми, на «філологічні і світоглядні моделі», а своє життя перетворили на «філологічний водевіль».

Зовсім дику позицію висловлюють наприкінці твору комсомольці, які нейтрально ставляться до зміни прізвища через те, що, на їхню думку, скоро не буде жодних прізвищ, а тільки порядкові номери. Що це, як не нівеляція самої ідеї особистості, не відмова від справжньої самоідентифікації (особистісної, національної, громадянської, політичної) на догоду ідентифікації формальній, — усе за номерами?

На мою думку, Микола Куліш, геніальний драматург, тонко відчував не лише рідне слово, а й проблеми суспільства, зобразивши їх у своїх драмах точно і однозначно. Безумовно, драматичні твори М. Куліша ніколи не втратять своєї високої художньої цінності, але я впевнений, що багатьом свідомим, мислячим людям дуже б хотілося, щоб їхня проблематика втратила свою актуальність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про Лесю Українку написано так багато, що за окремими висловами годі розгледіти людську особистість великої дочки нашого народу. Іван Франко особисто знав поетесу, цікавився її творчістю, писав критичні статті про її окремі твори та збірки і своїм геніальним пером створив образ Лесі Українки як митця, який був налаштований лише на боротьбу. «Се талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності», «її поезія — то огнисте оскарження того дикого світу самоволі, під яким стогне Україна», «…поетеса залишається чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» — такі та подібні вислови Івана Франка про творчість Лесі Українки сприяли тому, що у свідомості багатьох людей утворився образ жінки-революціонера із чоловічим характером.

Не дуже вдалі фотографії хворої поетеси і слова Максима Тадейовича Рильського, який назвав Лесю «Жанною д’Арк нашої літератури», доповнили цей образ і закріпили його назавжди.

Звичайно, вислови дослідників і критиків стосувалися літературної діяльності поетеси, у якій дійсно «сталь» переборює «ніжність».Але чому ж за образом людини, що, за словами М. Рильського, «ломикаменем стояла напроти бурі в найхмарніші дні», заховали образ красивої, ніжної, люблячої і дуже нещасної жінки?

Десь почуті мною слова про те, що справжній поет не повинен бути щасливим, повністю можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, стільки талантів дав їй Бог, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. її батько був поміщиком, володів землею в Чернігівській, Волинській і Полтавській губерніях.

Замолоду він захоплювався демократичними ідеями, був учасником студентських революційних гуртків, але з часом дещо переглянув свої погляди. Велику сім’ю треба було годувати, дітей учити, а тому він багато часу приділяв житейським справам, хоча ніколи не відходив від виховання своїх синів і дочок.

У наших підручниках нарис про життя і творчість видатних українських письменників заполонили штампами: «великий народний поет», «боровся за волю трудящих» і т. ін. Виходить якась схема, а не жива людина. Біографи, літературознавці повинні розкрити читачеві людську сутність письменника, навести якісь цікаві факти із його життя, і тоді творчість митця постане перед нами іншими гранями, стане доступнішою і зрозумілішою. Такою, якою є для мене зараз творчість Лесі Українки.

У «Лісовій пісні» й люди, й витвори народної фантазії, й природа живуть одним життям. На лоні весняної природи Лукаш, молодий, чистий душею хлопець, зустрівся з лісовою дівчиною Мавкою, яка зачарувалася звуками Лукашевої сопілки. Зародилося кохання молодих сердець, зраділа природа. Змальована чистими фарбами зовнішність людей гармонує з їхньою душевною красою та мальовничістю лісового куточка.

Але спочатку невиразно, а потім усе рельєфніше проступають і ті перешкоди, ті бар’єри, що сковують людське щастя, вічний порив до прекрасного. Лісовик попереджає Мавку, що серед людей немає волі. У другій дії, що розгортається пізнього літа, конфлікт наростає. Цьому сприяють нові персонажі – Лукашева мати та вдова Килина.

Розв’язка твору є трагічно-оптимістичною. Лукашева мати і Килина зі своїми дітьми в злиднях повертаються до села, Лукаш замерзає, Мавка, намагаючись врятувати Лукаша, загинула.

Але ж боротьба між прекрасним, з одного боку, й дріб’язковим, нікчемним, з другого, закінчується перемогою прекрасного, бо образ Мавки, її любов та душа залишились безсмертними. Драма-феєрія утверджує, що для того, щоб залишитись людиною не лише зовні, а й у душі, треба не дати згаснути тому вогникові прекрасного, який робить людину людиною. Саме в цьому й полягає сенс людського життя. На мою думку, щасливим є той, хто переживши найгірші відрізки свого життя зміг подолати їх Щастя, на мій погляд, — це коли всі відчувають себе щасливими, коли усім добре. Нехай поряд зі мною завжди будуть вірні друзі, нехай хвороби не чіпляються до мене та моїх близьких, нехай у світі панує взаєморозуміння, нехай будуть як можна довше поруч зі мною мої батьки, і тоді я, мабуть, зможу впевнено сказати: «Я—щаслива людина!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Білий кінь (алегоричний образ) , Степан, «маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь «землисто-сірий» , з дрібними корявими ручиськами. З метою більш осмисленого проникнення в образ з’ясовую сутність поняття «алегорія» . Алегорія — відтворення людських характерів та взаємин в образах тварин, предметів та явищ природи. Оцінка зображуваного в алегорії виступає значно виразніше, ніж при використанні, наприклад, епітетів чи метафор. Тож образ білого коня уособлює в собі особистість гідну поваги. На нього можна покластися, він молодий, гарний, гордий. Не раз на це зверта я увагу і Степан: кінь мав густу гриву, стрункі ноги, які завжди ступали впевненою ходою; особливо вражала шия — у її крутім вишні вбачалася незалежність. Степан тішився тим, що білий кінь гордовито міг гнати до водопою сірих, вороних і гнідих. Коли ж стався злам?

Є в оповіданні вражаючі епізоди. Ось один із них. Босоногий хлопчисько своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно відчув неволю. Хлопчаче «но-но» , поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала — його пересмикнуло, з нечуваною силою «він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги» , його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами. Кінь — уособлення відважної, відчайдушної людини, яка не хоче миритися з приниженням людської гідності, її душа протестує, вона вимагає поваги до себе. «Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь» . На мій погляд, «лугова синь» — це символ простору, безмежжя.. . й волі».Оповідання «Білий кінь Шептало» має глибокий філософський підтекст: навіть сильна особистість під впливом оточуючих обставин часто втрачає свою індивідуальність, знеособлюється і починає діяти, як усі. Сьогодні, коли на полицях книгарень лежать книги з неприхованим осудом системи оповідання В. Дрозда набуває актуальності. Сильна людина сьогодення (маємо на увазі українську інтелігенцію, яка бунтує проти сучасного хаосу, їй видиться смак волі (наприклад, свобода слова!) , але вона й страхається її, бо не знає, як діяти. Символічно звучать останні рядки твору: «Під ранок кінь повертається до кошари, просуває голову між жердин загорожі та дрімає, стомлений нерозумною балаканиною»

Образ білого коня Шептала — алегоричний. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, губить кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти, «як усі». Лише на мить вирвавшись із неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім усе ж дійшов висновку, що краще бути покірним та слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії. Оповідання має глибокий філософський підтекст, піднімає важливі проблеми людини в суспільстві, її знеособлення, свободи й неволі, особистості й натовпу, дійсності й мрії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Тіні забутих предків», правдиву казку Гуцульщини М. М. Коцюбинський закінчив у 1919, а вперше надрукував у 1912 році. Написанню твору передувала велика і напружена робота: письменник вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про Гуцульщину (звички, побут, фольклор гуцулів), збирав наукові статті монографії: особисто, поїхавши до Криворівні, ознайомився з місцевою природою.

Коцюбинський не просто хотів змалювати та описати життя казкового народу, він прагнув зазирнути в душу людини, показати її світосприйняття і внутрішній світ. Коцюбинський — художник-психолог хотів зрозуміти саме психіку гуцулів, адже я маючи величезну фантазію, вони вірять в перекази і легенди, надзвичайні сили природи і ворожіння. Глибокі язичники, вони все життя проводять у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори, води. Вірять, що є люди, які знають мову духів, вірять в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град і грім. Саме тому не останнє місце в повісті належить нявкам і Чугайстру, градівнику Юрі, що в змозі відвернути бурю, ворожці Химі, що неодноразово заважала і шкодила Іванові. Всі ці персонажі ще раз підкреслюють страх гуцулів перед нечистою силою і силами природи.

У повісті щільно переплітається фантастика і реальність. Особливості цього краю накладають певний відбиток навіть на побут, звичаї гуцулів.

З самого початку йде розповідь про хлопця, і нібито все досить просто, але вже й тут є елементи фантастичного. Неспокійний, дивний хлопчик все частіше наводить матір на думку, що при пологах, мабуть «не засвітили свічки» і їй замінили сина на бісеня. Отже, від самого народження Іван потрапляє в фантастичний світ вірувань, і вже в сім років він знав, що на світі є нечиста сила і злий дух править всім, що в лісах є лісовики та веселий чугайстер, що роздирає нявок. Ці знання ніколи не ставились під сумнів, так було і по-іншому не могло бути.

Фантастичною, наприклад, є зустріч малого Івана зі щезником. І хоч ми розуміємо, що це лише уява хлопчика, який дуже вірить в надзвичайні сили, але для Івана це досить реально і важливо.

У дорослому житті фантастичні елементи присутні в житті Івана в різних формах. Цікавим є свідоме обожнення вогню на полонині. Люди вірять в живу силу вогню, що захищає їх від ворогів, допомагає в повсякденному житті. Навіть просте запалення вогню супроводжується різними ритуалами і горить протягом літа.

Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдали засоби для розкриття внутрішнього світу Івана, поєднуючи його з природою Душа гуцула, не лише може чути мелодію гір, лісів, струмків, а й здатна створювати свою музику.

Протягом життя Івана супроводжують фантастичні події, що пов’язані зі світосприйняттям, вірування гуцулів. Найреальнішим, найчистішим є почуття між Іваном і Марічкою, але й воно незримо пов’язано з вигадками. Після смерті коханої Іван часто відчував її, це ніжний голос, наприкінці зустрічається з Марічкою-нявкою, розмовляє з нею. І розуміємо, що це лише плід збудженої уяви, але Іван ніби насправді чує поклик коханої, що змушує його йти на її пошуки, на її оклик і, втративши пильність, Іван зривається в провалля, а згодом помирає.

Є ще багато прикладів фантастичного в повісті: те що мольфар Юра зупиняє хмари, танець Івана на галявині із Чугайстром, ворожіння Юри над лялькою, що уособлює Івана, постійні ворожіння Пала гни на врожай, на гарну худобу та інші.

Вражаючим і дуже дивним є обряд поховання. У хаті лежить покійник зі свічкою в руках, в його головах спочиває душа, що ще не покинула хату, а біля нього поставлено багато лавок для людей, як в театрі. Трохи згодом зібралась молодь, щоб повеселитись. Сміх, крики в різних кутках хати, що продовжуються цілу ніч, і це в ту мить, коли поряд лежить покійник. Досить дивно для нас, але звично для гуцул якнайбільше людей повинно побудувати і якнайвеселіше повинно бути в хаті тієї ночі, щоб не було сумно і страшно жити людям цього дому. Автор хоче показати, що гуцули цінують життя більше, ніж смерть, що вони довго не замислюються над смертю людини, зневажають її і навіть не оплакують померлого.

Не є випадковою і назва повісті, що повністю віддзеркалює її зміст. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні світовідчуття, коли природа і людина, дійсність і вигадка. Реальне й фантастичне зливались водне нероздільне ціле.