Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Мина Мазайло» — це твір про трагікомічність життя, про людські характери і вподобання, про вічну силу кохання. Але найперше — це твір, у якому гостро стоїть проблема вибору: бути справжнім патріотом України чи перетворитися на людину без роду і племені, яка відмовляється від свого коріння, від рідної мови. Твір «Мина Мазайло» — це філологічна п’єса й тому, що піднімає питання мови, і тому, що в багатьох сценах звучить вишукана колоритна розмовна мова у всьому багатстві української лексики. Краса й мелодійність мови розкриваються у творі через Мокія, який закоханий в українську дійсність 20-х років, захоплений творчістю Миколи Хвильового, Павла Тичини. Він увесь у сучасності і не приймає речей-символів минувшини: шароварів, вишиванок, старосвітського життя. Мокій у захопленні від того, що написи у деяких фільмах зроблено справжньою українською мовою, і гостро не приймає «неправильно написану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…» Він звертає увагу на те, з чим більшість жителів зрусифікованого Харкова змирилися, байдуже проходять мимо, не помічаючи: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса, сила! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…», — з болем і пристрастю говорить хлопець Улі, відчуваючи в ній близьку душу.

Уля, росіянка за походженням і вподобаннями, через Мокія спочатку зацікавилася мовою, а потім зрозуміла, відчула всю її красу. Цікаво спостерігати за використанням у п’єсі слова «бринить». Спочатку його промовляє Мокій, і воно звучить як символ краси української мови. Потім письменник передав його як естафету Улі, і воно точно охарактеризувало внутрішній стан дівчини («В Улі забриніло в грудях»). Пізніше читаємо точно таку ремарку щодо Мокія. Слово «бринить» засвідчує, що між двома молодими людьми виникає справжнє почуття, їх душі з’єднує найтонша і найміцніша нитка, яка бринить від ласкавого погляду, тихого слова. Українське слово стає справжнім, реальним героєм п’єси «Мина Мазайло». Воно живе, діє, зближує людей, робить їх щасливими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе своє життя людина прагне бути щасливою. Вона творить у своїй уяві образ цього щастя. І часто очікування цього великого блага є найкращим, що вона має в житті. У повісті М. Коцюбинського « Fata morgana » цей мотив допомагає типізувати персонажів, бо кожен з них є уособлення певних уявлень про те, що може дати людині відчуття щастя. Недаремно твір має авторський підзаголовок, який ніби конкретизує його жанр: «З сільських настроїв». Прагнення селян до щастя лише виявляє, що їх мрії — це марево.

«Fata morgana» Маланки — земля. Власний клаптик ґрунту манив її, був єдиною надією на забезпечену старість. За свою сирітську молодість вона зрозуміла, що володіти землею — це мати пошану від людей, впевненість у завтрашньому дні. Ця сварлива, притлумлена життям жінка добрішає, коли справа торкається двох її найбільших у світі втіх: дочки Гафійки та омріяної землі. Маланка розуміє, що сама вже не зазнає добробуту, але вперто сподівається на таку долю для дочки. Вона любить її, але сприймає Гафійчину красу перш за все як засіб для реалізації власних бажань.

Андрій Волик, Маланчин чоловік, — зовсім інший суспільний тип людини. У цьому образі письменник намагався втілити спостережене ним явище зародження пролетаріату. Маланчині мрії про землю для чоловіка не зрозумілі. Упродовж всієї повісті Андрій шкодує за своєю роботою на ґуральні. Як для Маланки земля, так для нього відбудова фабрики, що колись згоріла, є предметом найзаповітніших бажань. І вже, здавалося б, здійснилась його мрія: запрацювала цукроварня, його взяли на роботу. Та знову щастя виявилося примарним. Несподіване каліцтво позбавляє його роботи, а разом з нею — і надій на майбутнє. Він бере участь у сільському бунті і, зрештою, гине під час розправи із заколотниками.

Бунтує проти людської несправедливості й Хома Гудзь. Узагалі, стихійний протест проти всіх і всього, є, здається, змістом життя цієї людини. Душу Хоми понівечили ще в дитинстві, коли сироту запроторили до панських хлівів. Як сам він каже: «Цілий вік із худобою, сам худобиною став». Хома озлоблений проти всього світу і людей, які визначили йому таку долю. Дух руйнації міцно засідає в ньому і не втихає, аж поки не знаходить собі виходу: Хома підпалює панське добро і втікає з села.

Протест зовсім іншого характеру знаходимо в образі Марка Гущі. Автор хотів зобразити його як тип революціонера на селі, який намагається посередництвом пропаганди прищепити селянам революційну свідомість, підняти на боротьбу за землю. Але його обіцянки про примарне спільне щастя в майбутньому не справляють переконливого враження на читача. Якщо в усіх інших героїв твору ми знаходимо талановите психологічне обґрунтування їхніх прагнень і вчинків, то образ Гущі позбавлений життєвого реалізму.

Чи не найсимпатичнішим типажем у творі є Прокіп Кандзюба. У ньому відчувається велика житейська мудрість інтелігентної людини. Варто пригадати, як стримано і гідно він прийняв Гафійчину відмову на своє сватання, як обдумано він підходить до виконання будь-яких доручень комітету повстанців, як розважливо він пояснює односельцям будь-які питання. В образі Про-копа ми впізнаємо риси справжнього тямущого господаря, який вміє поратися коло землі і любить її не за той соціальний статус, який вона дає. Закономірно, що він чесний і порядний щодо інших людей. Справляє величезне враження сцена його страти. Прийшовши на суд односельців, Прокіп спочатку звітує громаді про доручене йому добро, віддає в їхні руки всі господарські книжки і після цього спокійно приймає смерть.

Бідніші селяни, як Панас Кандзюба чи Олекса Бедзик зображені письменником людьми невпевненими в собі, переляканими та неприємними. Це також наслідок безземелля. Панас та Олекса ілюструють український тип «моя хата скраю…» Панас, спочатку захопившись ідеєю «озути пана в постоли», дуже швидко лякається власної сміливості і закликає до послуху владі. А незабаром бере участь у розправі над односельцями. Бедзик же, відхрещуючись від своєї участі в погромах, ще й звертає вину на інших. Підпарі-багатієві лишається тільки зіграти на їхній малодушності та загребущості, підсунути вигідну ідею про громадську «страту» винних, яка врятує власні шкіри цих боягузів.

Образи сільської бідноти в повісті « Fata morgana » створюють яскраву і реалістичну картину. їх прагнення та уявлення про краще життя відрізняються одне від одного. Одні борються за власний шматок землі, інші думають про загальне благо. Ставлення до землі залежить від людських якостей особистості. Беручи участь у бунті, вони виявили свою справжню сутність, але їхні мрії про землю, про вільне хазяйнування знову виявилися марними, нездійсненними.

Повернемося від класики — до дійсності. Українське суспільство змінюється, розвивається. Все більш актуальним виявляється принцип розподілу праці. Не всі хочуть працювати на землі. Той факт, що багато сімей (середнього віку) мають свій клаптик ґрунту (під цибульку, кропик, молоду картопельку тощо) не є вирішальним . Когось приваблює будівництво, когось — модельний бізнес, когось — нафтова промисловість, когось — ветеринарія. Тож нехай ті, для кого земля — найвища цінність, ті, для кого праця на ній — благо, — будуть благословенні і стають спадкоємцями справжніх українських землеробів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мабуть, кожному з нас неодноразово доводилося бачити вчинки, які викликали повагу та захоплення у оточуючих. Кожен з нас при цьому був впевнений, що такий вчинок могла зробити лише морально сильна та духовно щедра людина. Та, на щастя, нікому з нас не довелося пережити чи хоч би побачити те, про що розповідається в повісті М. М. Коцюбинського пережити те, що пережили головні герої цієї повісті – Остап і Соломія.

Образ Соломії – досить оригінальний, але в певній мірі життєвий. Історичні умови життя українського народу в той час, який описаний в повісті, відповідали дійсності, події були правдиві, та й жінки, такі як Соломія, насправді існували і навіть були певним типом. У середині XIX століття багато хто з кріпаків, не витримавши знущань панів та принижень кріпацтва, вдавалися до рішучих дій і виборювали собі свободу навіть ціною власного життя. Були й такі, хто своє власне життя віддавав заради свободи інших. Саме такою була і Соломія, яка віддала своє життя заради визволення із неволі свого коханого.

Добре відомо, що літературні твори, в яких йдеться мова про той чи інший період існування нашого народу, не тільки знайомлять нас з історичними умовами того часу, але і формують у нас певні стереотипи героїв, характерних для тієї епохи. Уявляючи собі образ дівчини часів кріпацтва, ми досить часто бачимо перед собою образ романтичної красуні, яка повністю підкоряється волі батьків і життєвим обставинам. Вона постає перед нашим зором тихою та покірливою, простою та скромною, безумовно, гарною зовні, з чутливою поетичною душею. Такий стереотип виникає завдяки великій кількості романтичних творів видатних письменників того часу. Цей образ взятий з життя, він не вигаданий. Але в той же час із життя взятий і образ Соломії, бо у будь-який період життя нашого народу існували жінки, здатні на подвиг заради свободи, заради щастя та кращого, вільного життя. Соломія, звісно, теж вміє кохати і має поетичну душу, вона теж вміє бути ніжною та щирою. Але в її характері немає тієї покірливості, сумовитості та бездіяльності перед труднощами, які зазвичай приписують «українській жінці» в узагальненому образі. Вона не тільки здатна до інших, сильніших, бурхливіших емоцій та вчинків, їй не просто добре знайоме відчуття обурення через несправедливість, вона не тільки прагне до дій. Соломія добре знає, що таке справжні дії, що таке боротьба за своє майбутнє, що таке безстрашність і мужність.

У повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» головна героїня Соломія постає перед читачами закоханою жінкою, кохання якої сильне та нескінчене. Вона готова за своє кохання боротися и ризикувати, щоб будь-якою ціною здобути волю і побудувати своє подружнє життя так, як вважає за потрібне. Вона згодна будь-куди йти за своїм коханим, навіть розуміючи, що шлях до свободи ризикований та дуже складний. Дівчина своїми діями доводить, що вона здатна не тільки вкупі з Остапом, а й самостійно приймати важливі рішення, причому рішення вірні. Саме Соломія вирішує визволити Остапа, коли той потрапляє в полон до турків, а потім і в ув’язнення, і саме вона за допомогою Івана втілює свій план у життя.

На жаль, Соломію спіткає трагічна доля – вона знаходить свою загибель у бурхливих водах Дніпра, хоча стільки разів перемагала такі ж бурхливі води життя і вибиралася з небезпеки. А ось Остап залишається живим, врешті-решт отримує свободу і доживає свій вік немічним старим в повній самотності. Згадуючи про Соломію, він говорить, що на дні річки тепер поховано і половину його душі. Бо не тільки справжнє почуття, а й спільні прагнення, спільна боротьба об’єднали дві закохані душі, до кінця життя зробивши їх єдиним цілим.

Сьогодні вже майже ніхто не вважає за чесноту покірливість чи скромність. В наш час багато жінок має, як то кажуть, «чоловічу вдачу». Але ж образ Соломії захоплює і зараз, захоплює насамперед тим, що її мужність була зумовлена високим ідеалом, а її наполегливість на шляху до поставленої мети була викликана духовною потребою і незвичайним прагненням волі як необхідного елементу щасливого подружнього життя. Не так часто і сьогодні зустрічаються жінки, у яких сила поєднується зі справжніми цінностями. Тому Соломія приваблює й зачаровує читачів не лише силою своєї особистості, а й моральною красою і духовністю своїх переконань. Мені дуже сподобався образ Соломії, і я впевнена, що він може бути прикладом для сучасних жінок, прикладом поєднання незламної вдачі,  внутрішньої та зовнішньої краси з прагненням домогтися свободи, справедливості і щастя для себе і свого коханого навіть ціною власного життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка Херсонської області. Родина його батьків жила бідно: батько майже все життя провів у наймах, мати від важкого життя (теж у наймах) передчасно померла. Миколі з дитинства довелося служити у панських економіях. «Люблю… голоту. Серцем її люблю», — напише згодом драматург. Матеріальні нестатки, життя в сирітському будинку все ж не перешкодили здібному хлопцеві закінчити сільську школу (1901-1905). 1905 року місцева інтелігенція, зважаючи на неординарні здібності Миколи та його прагнення до навчання, зібрала гроші і послала хлопця вчитися у вищу початкову школу в Олешків (тепер — Цюрюпінськ). Але коштів на закінчення навчання не вистачило, і Микола опинився в притулку олешківського благодійного товариства.

Через його бунтарський дух М, Куліша 1908 року виключили зі школи. Тут вдруге на допомогу майбутньому драматургові приходить прогресивна інтелігенція. Завдяки турботам молодих вчителів Микола Гурович вступає до громадської чоловічої гімназії. Він виявляє себе як талановитий та всебічно розвинений юнак. Випускає рукописний журнал, пише вірші, ставить аматорські вистави. В гімназії Микола знайомиться і починає товаришувати з І. Шевченком (гімназійна кличка «Жан»), майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під ім’ям Івана Дніпровського. 1913 року гімназію було закрито, і Микола, маючи надію таки отримати атестат про закінчення гімназії, їде на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном.

Підготовку до вступу в університет (Микола хотів навчатися в Одеському університеті, куди і приїхав після закінчення гімназії) перервала світова війна. М. Куліш пішов у Одеську школу прапорщиків. Закінчивши її 1915 року, їде на фронт. Незважаючи на загрозу трибуналу, він залишає військову частину і їде до Олешок, щоб заручитися і попрощатися зі своєю дівчиною Антоніною. Вже на фронті він знаходить можливість взяти з нею шлюб.

Штабскапітан Куліш добровільно зголошується залишити штаб і піти на передові позиції. Навіть під час війни письменник продовжує писати вірші, а також одноактові п’єси для солдатського драмгуртка. У 1917 р. Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрано депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку.

1918 року Микола Гурович Куліш прибуває до рідних Олешок і відразу з головою поринає в культурно-громадське життя. Він очолює виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, у Дніпровському повіті організовує культурно-політичне українське товариство «Просвіта» і стає його головою. Намагається вирішити й питання економічного плану, щоб дати товари і заробіток населенню, скасовує царську тюрму в Олешках з наміром перетворити її на майстерню. Того ж року вступає до Комуністичної партії.

Коли на Олешки почали наступати десантники Антанти, що знищували всіх причетних до української революції, Директорія наказала всім відступати без бою. Незважаючи на це, М. Куліш у Херсоні збирає півтори тисячі олешківських утікачів, сформувавши таким чином «Перший Український Дніпровський Полк» (існує версія, що цей полк формально належав до військ отамана Григор’єва-Тютюнника, які скинули в море війська Антанти). З цим полком Микола Куліш, як начальник штабу, проходить шлях від Херсона до Києва. Юрій Яновський у своєму романі «Вершники» описав полк Куліша під назвою «олешківського батальйону Шведа», а сам Микола Гурович став прототипом комісара Данила Чабана, якого Яновський характеризує як «майбутнього письменника». До речі, коли роман «Вершники» (1935) вийшов друком, сам Куліш перебував уже на Соловецькій каторзі…

Влітку 1919 року, під час другого наступу Денікіна, Куліш перебуває у підпіллі.

Коли Радянська влада знов утвердилася на східній Україні, Куліш знову повертається до рідних Олешок. Тут, аж до переїзду в Одесу, він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти. Він сприяє відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, пише буквар «Первинка». В той час драматургу довелося вперше потрапити за ґрати, адже його діяльність під час війни «не зовсім співпадала з інтересами більшовицької армії» (зі слів дружини письменника Антоніни Куліш полк Миколи змальований у романі Ю. Яновського «Вершники», зовсім не «сповідував» більшовицької політики). Олешківський виконком бере Куліша на поруки. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 року. Побачене спонукало драматурга до написання першого твору — драми «97».
1922 року Куліш переїжджає до Одеси. Там він працює в губнаросвіті і остаточно закінчує драму «97» (1924 р.). Цього ж 1924 року Куліш висилає в тодішню столицю України Харків п’єсу, а 9 листопада в театрі ім. Франка відбувається її прем’єра. 1925 року, лише за рік після написання, «97» було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США. Проте фінал твору, в якому автор на вимогу цензури змушений був врятувати від смерті головного героя Мусія Копистку, не задовольняв М. Куліша. «Фінал може бути тільки один, — писав він у Дніпровському 10 грудня 1924 року, — загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли хтось переробить фінал… внутрішня будова п’єси буде порушена». Дві сили зіткнулися в сюжеті п’єси, одна народжена іншою — революція та голод. І обидві вони мертвотні, і сіяти можуть лише смерть.
Тема села та його знищення знаходить своє місце в драмах «Комуна в степах» (1925, 1931) та «Прощай село!» (1933).
У п’єсах Куліша часто переплітаються комедійне та трагедійне начало. У п’єсі «Отак загинув Гуска» (1925) головний герой осмислюється і як комедійний, і як трагедійний персонаж. «Хулій Хулина» (1926) — теж комедія, хоча й «сатира — без найменшого проблиску. Радянська Україна — якась суцільна божевільня» — пише про неї один з тогочасних «політрецензентів»: двоє шахраїв, що вдають із себе за партійних босів, протягом певного часу дурять ціле містечко на чолі з місцевими партійними чиновниками. П’єсу пройнято атмосферою трагічної сатири, яка оголює ідею абсурдності буття у мертвому полі радянської офіційної дійсності, яку зображено в формі балагану. В мелодрамах «Зона» (1926) та «Закут» (1929) драматург безпосередньо звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму, висвітленої у попередніх п’єсах.
Комуни, партократизм, комуністичний фанатизм набувають чітко окресленої думки про соціалізм як «хвору мрію», утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент у «Народному Малахії» (1927). Головний герой, Малахій Стаканчик, пройнявшись ідеєю морального вдосконалення людства, врешті-решт втрачає розум. Фанатична віра в «голубую даль» призводить до його загибелі. Прем’єра цієї резонансної п’єси відбулася на сцені «Березолю» 31 березня 1928 року, але була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару. На той час М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ. Але починався процес знищення новітньої української літератури. На початку 1927 року Микола Куліш та інші члени ВАПЛІТЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушені були виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 року з метою створення нової літературної «пролетарської» організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ. було проведено з’їзд пролетарських письменників від ЦК КП(б)У. Це був початок кінця. Не допомогли навіть виправдання і покаяння Хвильового, Ялового та Досвітнього. І за Резолюцією Загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 року в місті Харкові більшістю голосів (утримався О. Громов) спілка, яка об’єднувала найталановитіших письменників (І. Дніпровський, Майк Йогансен, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Павло Тичина, Юрій Яновський та ін.), самоліквідувалась.
1934 року М. Куліша виключають з Комуністичної партії за написання «антипартійних націоналістичних п’єс». А 8 грудня під час похорону найближчого друга — І. Дніпровського — М. Куліша прямо з вулиці енкаведисти забирають у свій «воронок». Вилучена під час обшуку п’єса «Такі» (рукопис) зникла в архівах КДБ. З кіносценарію «Парижком» залишився лише уривок. Рукопис роману згорів під час війни в окупованому Харкові. На закритому судовому слуханні 27-28 березня 1935 року велику групу «націоналістів», серед них і М. Куліша, засудили на 10 років спецтаборів. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень Кулішеві інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш, як «особливо небезпечний злочинець», утримувався в спецізоляторі. Його ніхто не бачив, що призводило до існування різних чуток щодо його існування та смерті в таборі. Із архівних документів відомо, що «особлива трійка» УНКВД Ленінградської області постановою ч. 83 від 9 жовтня 1937 року засудила видатного драматурга до розстрілу.
3 листопада 1937 року Миколу Куліша розстріляли разом із великою групою української інтелігенції лісі під Сандармохом (Карелія).
Твори: П’єси (К., 1960); Твори (К.,1968); П’єси. Листи (К., 1969); Твори, т.1-2 (К.,1990).
Література: Н.Кузякіна. П’єси Миколи Куліша (К., 1970).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

— Привіт, Софіє. -Привіт, Віко. — Як тобі вчорашня екскурсія у Житомирі? — Мені дуже сподобалося, а тобі? — Мабуть, цікавою екскурсія була ще тому, що ми були з класом. — Напевно, клас — це наша друга сім’я. — Так, а ще мені сподобалося коли ми були в замку. — Мені теж. — Мабуть, було б чудово якби ми частіше їздили на екскурсії.
— Цілком з тобою згодна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вислів «contra spem spero» є загалом популярним в українській мові, адже його використала українська письменниця Леся Українка у своєму вірші. Вислів утворений за аналогією із виразом Овідія: «Dum spiro, spero» (лат. Поки дихаю, сподіваюсь).

Сентенція Contra spem spero була своєрідним життєвим девізом Лесі Українки, яка хворіла змалечку, але незаважаючи на хворобу була сильна духом.

Наскільки Леся Українка палко любила свій народ, свій рідний край, наскільки уже в юності задумувалась над шляхами його історії, намагаючись взаємозв’язати минуле, сучасне, майбутнє, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль на історичних шляхах, свідчить одна з найсуб’єктивніших поезій збірки «На крилах пісень» — «Contra spem spero!».

Написаний 2 травня 1890 року, час надзвичайного загострення її хвороби, вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро, вражає викінченістю, стрункістю форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово!

Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу, заперечення пасивного співчуття стражданням народу. Героїня вірша, поставивши питання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння.

Хмари осінні, лихо, кора льодова, тьма сприймаються як символи не лише особистого лиха, а передусім всенародного, вселюдного, породженого суспільними умовами.

Уже в цьому вірші зачинається мотив, який, розвиваючись, пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом. Юна поетеса свій обов’язок вбачає в тому, щоб «сіять квітки на морозі», поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла і не зійдуть квіти добра і щастя. Вона буде «на гору круту крем’яную» камінь важкий піднімати з веселою піснею на устах, буде шукати «зірку провідну, ясну владарку темних ночей»— і все це заради щастя вітчизни, людей.Вірш побудований на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови.

Поезія «Contra Spem Spero» є своєрідною програмою дій, це гімн життю і боротьбі. Треба зауважити, що повставши проти духовної деградації, яку нав’язувала поетесі її фізична недуга, вона виграла свою «весну золоту». А Україна отримала поета, що є національною совістю і національною гордістю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На Захід^ – Заходові – заходу – південно^ – заході України, у родині багатих сільських поміщиків Попельских, народжується сліпий хлопчик. Спочатку ніхто не зауважує його сліпоти, лише мати догадується про це по дивному вираженню особи маленького Петруся. Доктори підтверджують страшний здогад. Батько Петра – людин добродушний, але досить байдужний до всього, крім господарства. Дядько ж, Максим Яценко, відрізняється бійцівським характером. У молодості він слыл усюди «небезпечним забіякою» і виправдав цю характеристику: виїхав в Італію, де надійшов у загін Гарібальді. У бої з австрійцями Максим втратив ногу, одержав безліч поранень і був змушений повернутися додому, щоб доживати своє століття в бездіяльності. Дядько вирішує зайнятися вихованням Петруся. Йому доводиться боротися зі сліпою материнською любов’ю: він пояснює своїй сестрі Ганні Михайлівні, матері Петруся, що зайва дбайливість може ушкодити розвитку хлопчика. Дядько Максим сподівається виховати нового «бійця за справу життя». Наступає весна. Дитина стривожена шумом природи, що пробуджується. Мати й дядько ведуть Петруся гуляти на берег ріки. Дорослі не зауважують хвилювання хлопчика, що не справляється з достатком вражень. Петрусь непритомніє. Після цього випадку мати й дядько Максим намагаються допомагати хлопчикові осмислювати звуки й відчуття. Петрусь любить слухати гру конюха Иохима на дудці. Свій чудовий інструмент конюх зробив сам; нещасна любов розташовує Иохима до смутних мелодій. Він грає щовечора, і в один з таких вечорів до нього на стайню приходить сліпий панич. Петрусь учиться в Иохима грі на дудці. Мати, охоплена ревнощами, виписує з міста фортепьяно. Але, коли вона починає грати, хлопчик знову ледве не втрачає почуттів: ця складна музика здається йому грубої, крикливої. Тої ж думки й Иохим. Тоді Ганна Михайлівна розуміє, що в нехитрій грі конюха набагато більше живого почуття. Вона тайкома слухає дудку Иохима й учиться в нього, Зрештою її мистецтво скоряє й Петруся, і конюха. Тим часом хлопчик починає грати й на фортепьяно. А дядько Максим просить Иохима співати сліпому паничу народні пісні. У Петруся немає друзів. Сільські хлопчиськи цураються його. А в сусідньому маєтку літніх Яскульских росте дочка Евеліна, однолітка Петруся. Ця гарна дівчинка спокійна й розважлива. Евеліна випадково знайомиться з Петром на прогулянці. Спершу вона не догадується, що хлопчик сліпий. Коли Петрусь намагається обмацати її особа, Евеліна лякається, а довідавшись про його сліпоту, гірко плаче від жалості. Петро й Евеліна стають друзями. Вони разом беруть уроки в дядька Максима, Діти виростають, а дружба їх стає усе міцніше. Дядько Максим запрошує в гості свого старого приятеля Ставру – Ченко із синами – студентами, народолюбцами й збирачами фольклору, З ними приїжджає їхній приятель – кадетів. Молоді люди вносять пожвавлення в тихе життя садиби. Дядько Максим хоче, щоб Петро й Евеліна відчули, що поруч тече яскраве й цікаве життя. Евеліна розуміє, що це випробування для її почуття до Петра. Вона твердо вирішує вийти заміж за Петра й говорить йому про це. Сліпий юнак грає на фортепьяно перед гістьми. Усі вражені й пророкують йому популярність. Уперше Петро усвідомлює, що й він здатний щось зробити в житті. Попельские наносять відповідний візит у маєток Ставрученков. Хо – зяева й гості їдуть в N – Ский монастир. По дорозі вони зупиняються біля могильної плити, під якою похований козачий отаман Гнат Карый, а поруч із ним – сліпий бандурист Юрко, що супроводжував отамана в походах. Усі зітхають про славне минуле. А дядько Максим говорить, що вічна боротьба триває, хоча й в інших формах. У монастирі всіх проводжає на дзвіницю сліпий дзвонар, послушник Егорий. Він молодий і особою дуже схожий на Петра. Егорий озлоблений на увесь світ. Він грубо лає сільських дітей, що намагаються проникнути на дзвіницю. Після того, як усе спускаються долілиць, Петро залишається поговорити із дзвонарем. Виявляється, Егорий – теж сліпонароджений. У монастирі є інший дзвонар, Роман, що осліп із семи років. Егорий заздрить Романові, що бачив світло, бачив свою матір, пам’ятає її… Коли Петро й Егорий закінчують розмову, приходить Роман. Він добрий, ласкаво звертається зі зграйкою дітлахів. Ця зустріч змушує Петра зрозуміти всю глибину свого нещастя. Він немов стає іншим, таким же озлобленим, як Егорий. У своєму переконанні, що всі сліпонароджені зло, Петро мучить близьких. Він просить пояснити незбагненну для нього різницю у квітах. Петро болісно реагує на дотик сонячн
их променів до його особи. Він навіть заздрить злиденним сліпим, яких позбавлення змушують на час забути про сліпоту. Дядько Максим з Петром ідуть до N – Ской чудотворної ікони. Неподалік просять милостиню сліпі. Дядько пропонує Петру зазнати частку жебраків. Петро хоче скоріше піти, щоб не чути пісні сліпих. Але дядько Максим змушує його подать кожному мылостыню. Петро важко занедужує. Після видужання він повідомляє домашнім, що поїде з дядьків Максимом у Київ, де буде брати уроки у відомого музиканта. Дядько Максим дійсно їде в Київ і звідти пише додому заспокійливі листи. А Петро тим часом тайкома від матері разом зі злиденними сліпими, серед яких знайомий дядька Максима Федір Кандыба, іде в Почаев. У цій мандрівці Петро довідається мир у його різноманітті й, співпереживаючи чужому горю, забуває про свої страждання. У садибу Петро вертається зовсім іншою людиною, душу його зціляється. Мати гневается на нього за обман, але незабаром прощає. Петро багато розповідає про свої мандрівки. Приїжджає з Києва й дядько Максим. Поїздка в Київ скасована на рік. Тої ж восени Петро жениться на Евеліні. Але у своєму щасті він не забуває про товаришів по мандрівці. Тепер на краю села коштує нова хата Федора Кандыбы, і Петро часто заходить до нього. У Петра народжується син. Батько боїться, що хлопчик буде сліпим. І коли лікар повідомляє, що дитина, безсумнівно, зряч, Петра охоплює така радість, що на кілька митей йому здається, начебто він сам все бачить: небо, землю, своїх близьких. Проходить три роки. Петро стає відомий своїм музичним талантом. У Києві, під час ярмарку «Контракти», численна публіка збирається слухати сліпого музиканта, про долю якого вже ходять легенди. Серед публіки й дядько Максим. Він прислухається до імпровізацій музиканта, у які вплітаються мотиви народних пісень. Раптом у жваву мелодію уривається пісня злиденних сліпих. Максим розуміє, що Петро зумів відчути життя в її повноті, нагадати людям про чужі страждання. Усвідомлюючи в цьому й своїй заслузі, Максим переконується, що прожив життя не зрячи

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський написав 1911 року під глибоким враженням від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання.

Цей твір ніби перегукується з трагедією Шекспіра. В них можна знайти чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії «Ромео і Джульєтта», в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного, — Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але цим, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах — смерть героїв — різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського.— інакше. Мотивом самогубства Ромео і Джульєтти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої. Марічка ж іде з життя випадково.

Із цього сюжетного моменту видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український митець підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Де яскраво відтворено у віруваннях гуцулів, в умовах їхнього життя. І смерть Марічки зумовлена зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван Поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Ма-річку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувать».

Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з’являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульське життя. «Я вже щез ника бачив», — похваляється Іванко. До речі, в цій самій сцені Коцюбинський показує себе і майстром сюжету. Перша зустріч Івана і Марічки починається з конфлікту — бійки. Така несподівана колізія безперечно свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.

Діти природи Іван і Марічка у своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість виглядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: «…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій — це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому «первісному» житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голім тілі» Марічка носить часник, щоб не завагітніти. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.

Яскраво й переконливо розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його, Палата, не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Івана й спливає «на поверхню» чудними образами.

Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: «Несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти зліта до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину…

Тоді він кидав роботу і десь пропадав».

І в Святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: «І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…» Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на тлі суворої природи, яка віщує недобрий кінець: «Безжурна молодість і радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих і самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення — зустріч із чугайстром. Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним у танок. І от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Іван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, у якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні переживання самого Івана, і його кохання до Марічки. І чугайстер не втримався і знову затанцював. А з долини його вже гукав голос Марічки — голос, який він чує все життя, на який іде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у тому голосі поклик кохання і муки».

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що в них на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. Коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. «Поклик кохання і муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що й Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Отже, на відміну від Шекспіра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи,, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід аж до вірувань далеких предків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я завжди з великим задоволенням читаю твори М. Коцюбинського. Це письменник незвичайний. Письменник-патріот, вдумливий і тонкий дослідник, істинно неперевершений майстер художнього слова, творець соціально-психологічної новели. Одна із найбільш відомих його новел — «Intermezzo». Це твір не для розваги. І зрозуміти його, не прочитавши вдумливо й уважно, глибоко не осмисливши кожну частину, неможливо. Але зрозумівши, відразу відчуваєш велику насолоду і натхнення, які дає цей твір.

Заголовок новели походить від назви музичного твору довільної будови, що виконується оркестром між окремими частинами опери. Я зрозуміла, що Коцюбинський переосмислив цей термін і вклав у нього інший зміст. Інтермецо у Коцюбинського — це перерва, перепочинок, це час, коли герой набирається сил для нової праці і боротьби.

Це твір — про участь інтелігента-демократа, митця за покликанням у визвольній боротьбі народу, що тривала у часи жорстокої реакції царату.

Новела написана Коцюбинським 1908 року. Це був час реакції — жорстоких розправ російського самодержавства з революціонерами та бунтівниками. Тюрми були переповнені вчорашніми шукачами правди, поліція та жандарми, військово-польові суди чинили розправи та самосуди: стріляли, вішали, били. Саме цього часу політичної реакції М. Коцюбинський створює «Intermezzo». Це закономірне явище в творчості великого художника слова. Вона є наслідком його роздумів над питаннями про призначення літератури, про моральне обличчя митця, є яскравою, глибокою відповіддю тим, хто прагнув звести літературу до панської забавки, позбавити її великої суспільно-виховної сили.

Ліричний герой новели втілює ідейні і моральні якості всіх кращих митців своєї епохи. Внутрішній світ героя безмежно глибокий і значний. Кровний зв’язок із народом, глибоке відчуття людського горя, полум’яна любов до Батьківщини, тонке розуміння краси природи, спостережливість і реалістичне відображення життя, прагнення до визволення трудящих — такі характерні риси ліричного героя твору.

Ліричну новелу «Intermezzo» називають поемою душі. Зміст її — це своєрідний поетичний відбиток внутрішнього стану митця. Для ліричного героя твору мандрівка на природу — відпочинок, можливість оновити фізичні і моральні сили. У нього, чуйного й вразливого митця, ослабли струни душі від жахів навколишнього світу (столипінська реакція, горе народу). Він хоче забути про людські страждання хоч на мить, але «залізна рука города» тягнеться за ним, обличчя людей проступають у темряві крізь стіни і лишають у його душі «сліди своїх підошв». Герой твору йде на поле, але й там, дивлячись на вівчарок Оверка і Трепова, не може відігнати спогадів про повішених, людські ланцюги й омріяну волю. Гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, небом, хмарками, п’є теплий, цілющий напій сонця. Це додає йому сил, відчуття себе як невід’ємної частки могутньої природи.

Кульмінацією твору є зустріч ліричного героя з селянином. Ослаблені струни його душі знов натягуються, і він відчуває себе готовим до життя і боротьби. Отже, переживши тяжку душевну кризу, герой здатен повернутися до активного життя. І яскравим доказом цьому може бути зустріч з людським горем. Воші зустрілися, стояли мовчки і хвилину дивились одне на одного. Ліричний герой ніби перевіряє свою готовність повернутися до людей. Йому самому ніби не віриться, що він може знову сприймати людське горе. Він знову повертається до того, чим жив раніше: душа співає, струни натягнуті. Гармонії досягнуто. Отже, це була не втеча, а лише інтермецо — тимчасовий перепочинок, потрібний для заспокоєння, який і здобув герой, спілкуючись із природою.

Кононівські поля, що на Полтавщині, стали тією ланкою у ланцюгу житія, яку Коцюбинський влучно назвав «інтермецо». Саме вони дають герою твору заспокоєння. Бо лише у природі існує гармонія, якої постійно шукає людина, і без цієї гармонії в душі неможливе нормальне людське існування. Нервових розладів, депресії, стресу можна позбутися. Для цього потрібно йти до природи.

Такий зміст новели Коцюбинського «Intermezzo». Природа — це, може, остання ланка для тих, хто втратив душевну рівновагу, віру у власні сили, віру в життя. Я щиро завдячую письменнику за його прекрасний, життєстверджувальний твір, який навчив мене долати життєві труднощі, не впадати у розпач за будь-яких складних життєвих обставин, любити людей і життя, вклонятися сонцю і шаленим вітрам — жити і боротися.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 На мій погляд, оповідання Джеймса Олдріджа «Останній дюйм» являє собою історію про те, як важливо, щоб батьки і діти навчились добре розуміти один одного та про красу чистих людських почуттів. Головними героями твору є батько та син. Батько усе життя був гарним пілотом, але сталося так, що він втратив роботу. Втративши роботу, він втратив і найцінніше у своєму житті – родину. Дружина Бена залишила його та покинула Аравію, а син залишився з чоловіком тому, що матері він був зовсім непотрібним: «Так він і залишився ні з чим, якщо не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, що народився надто пізно і, як розумів в глибині душі Бен, чужого їм обом – самотнього, неприкаяного дитини, яка в десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знає, про що з ним говорити в ті рідкісні хвилини, коли вони бували разом».

Крізь усе життя Джеймс Олдридж проніс любов до простих людей, до природи, зберіг захоплення риболовлею і полюванням. Його оповіданнями захоплюються і діти, і дорослі. Тема дитинства представлена письменником в єдності людини і природи і через красу чистих людських взаємин. У австралійському циклі оповідань Олдридж з величезною майстерністю зумів передати дитячу психологію, розкрити духовний світ підлітка Едгара. У своїх невеликих творах Олдридж прагнув показати силу і красу людини, її величезні можливості. Письменникові належать слова: «У мене є оповідання »Останній дюйм«. Його суть в тому, щоб своєчасно зупинитися, не перейти кордону. Насправді ж — це метафора. Сьогодні у світі накопичено стільки зброї, яка на останньому дюймі перед всесвітньою катастрофою виявилася людство. Кожен повинен усвідомити свою відповідальність за долю світу, за долю цивілізації… Щоб останній дюйм не був пройденим. Щоб були люди на Землі…»
Новела «Останній дюйм» захоплює нас не стільки збігом дивовижних обставин, скільки своїм внутрішнім драматизмом. Герой — пілот — береться не за свою справу: він опускається на дно Червоного моря, де з ризиком для життя проводить підводні зйомки морських хижаків для телебачення. Письменник намагається розкрити складні і тяжкі переживання Бена, коли він, поранений акулами, збирає останні сили, щоб за всяку ціну врятувати сина, а головне — зламати глуху стіну відчуження, здолавши той «останній дюйм», який відділяв його від власної дитини. Деви — десятирічний хлопчик, який розумів, що мати їм не цікавиться, а батько — стороння людина, «різка і небагатослівна». Хлопчик гостро відчував свою самітність і турбувався, що ж з ним станеться, якщо батько не випливе з морської глибини. Після обіду Деви запитує батька про те, чи відомо комусь про їх місцезнаходження. І, як завжди, батько грубувато відповідає: «Ти не бійся, нічого з тобою не станеться»! Історія поранення Бена примушує хлопчика забути про свої невеселі думки і серйозно віднестися до того, що сталося. Обличчя Деви було «сповнене жаху», а від крові на руках він «зеленіє», голос його тремтить від сліз і хвилювання. Уперше Бен придивляється до сина і думає: «Він, здається, хлопчик розвинений». Так, цей хлопчисько «був чимось схожий на нього самого : за дитячими рисами ховався, можливо, твердий і навіть невгомонний характер». Бен зрозумів, що відповідає за життя сина. Якщо він і несподівано загине, Деви залишиться сам, і його не скоро знайдуть в цій пустелі, а може, взагалі не знайдуть.
Описуючи епізод подолання хлопчиком останнього дюйма, Олдридж розкриває жах і хвилювання, яке чманіє дитиною. Обличчя Деви зосереджене, уважне. Він повинен зробити роботу дорослого чоловіка. Здається, він і сам вже подорослішав. У нього з’явилося почуття відповідальності за себе і за свого батька. Так, дійсно, в житті не раз настають або залишаються останні дюйми, і найголовніше, що у Бена тепер є ціле життя, якому подарував йому син. Джеймс Олдридж неодноразово звертає увагу читача на описи моря, пустелі, поведінки героїв. Адже саме в цих фрагментах твору з’явилася думка письменника про призначення людини, про її духовну красу. Тема відповідальності є однією з найважливіших, оскільки людина — творець своєї долі. Письменник підкреслює, що він — досконалий твір природи і повинен, бути гідний того місця, яке займає у світі природи.