Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як би людині і певному суспільстві не хотілося вірити в те, що допомога ззовні завжди надійде, насправді така віра є глибокою помилкою. Для нашої пострадянської культури характерно вірити, що людина ніколи не буває наодинці зі своїми проблемами, що завжди є хтось, хто може допомогти в чомусь, зробити якісь корисні дії. Але якщо подивитися на сучасний світ прямо і тверезо, можна прийти до висновку про те, що справлятися з власними проблемами повинен лише той, у кого вони виникли.

В даний час проблема в нашому спільному домі, в Україні, стала дуже серйозною. Вірніше, ця проблема не одна, їх дуже багато. І якщо найближчим часом їх не вирішити, не знайти відповідні можливості, щоб вийти з цієї проблеми, наш дім, наша рідна країна, просто зникне, просто перестане існувати, згорить так, як згорають будинки людей. Саме з цієї причини не слід розраховувати на допомогу з боку інших країн або людей. Допомагати потрібно самому собі, тільки це зможе бути насправді ефективним заходом по порятунку свого будинку.

Якщо ми подивимося на інші країни і на ту філософію, яка в них панує, то зрозуміємо, що там кожен думає тільки про себе і про власні проблеми. Люди вкрай рідко допомагають один одному просто так, без будь-якої користі або винагороди. Так влаштовано західне суспільство. Якщо у тебе є проблеми, вирішуй сам, але не надійся ні на кого іншого. Кожна людина, кожне суспільство, яке не здатне вирішити свої проблеми власними силами, не повинно виживати, в цьому і є корінь всієї західної філософії. Всі інші твердження – лише прикриття, своєрідна ввічливість. На підставі всього цього можна зробити деякі висновки.

Насамперед, якщо українці самі не врятують свій будинок, який нині горить, то він згорить дотла, а країна просто перестане існувати. Це повинна чітко зрозуміти кожна людина, яка цінує Україну і хоче, щоб вона збереглася такою, як є. І кожен повинен задати собі питання про те, на що він готовий піти заради порятунку країни. І потрібно не просто запитати, а потім і втілити свої наміри в життя, що іноді викликає у людей серйозні труднощі. А якщо більшість людей відсторониться і відмовиться вирішувати проблеми своєї країни, то все буде втрачено – батьківщина, рідний дім, історія і все інше. Саме ми повинні рятувати свій рідний дім. Нам ніхто не допоможе, не буде вирішувати наші проблеми за нас, і для того є дуже серйозні причини. Мені складно передбачити, яким буде результат всієї ситуації, але хотілося б вірити в краще.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я прочитала твiр М. Коцюбинського, який вразив мене незвичним загостреним сюжетом. Це оповiдання «Подарунок на iменини» — витончена, парадоксальна назва.

Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик i його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе «скрипiв чобiтьми», не можучи забути базарних лайок i гармидера вiддiлку. Цi враження «ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня». А жiнку, Сусану, вiн знайшов «в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї невiрна жiнка? Раз, правда…» I далi, сьорбаючи страву, почав згадувати, що не будь того нiчного «випадку» Сусани з полiцмейстером, то кис би й досi в писарчуках…

Єдина вiдрада в сiм’ї — їх син Доря, жвавий, цiкавий до життя хлопчик, який мав «дзвiнкий хлоп’ячий голос».

Доря далекий вiд батькових кар’єристських страхiв. Коли вiн розказує про те, що «добре сьогоднi нам’яли» вiце-губернаторського сина, «аж кров носом пiшла», батько тут же чiтко розмiрковує, як це позначиться на його кар’єрi, тож «почув холодок пiд мундиром». Батько згадав, яким вiн був щасливим, коли одного разу пiдсадив «паничика того у фаетон, а от його Доря…»

За розмовами пiд час вечерi нарештi спливла iнша тема — iменини Дорi. Природно, щось потрiбно подарувати. Сусана пiдготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помостi. Але для Карпа Петровича це лише дитячi забавки. «Ет, чорт зна що…» — презирливо каже вiн. Люблячий батько розказав таємницю про свiй подарунок сину. Вони вранцi поїдуть дивитися, як будуть… вiшать! «Ви-хо-ву-вать треба!..» — резюмує Карпо Петрович.

Ранок почався чарiвно-приємно. Доря, «теплий, золотистий, довгий на худих стегнах», вискочив з лiжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь довгу поїздку замiсть урокiв. Син щасливий. Вiн мрiє, їдучи сонним мiстом, про всi чудеса свiту, що належатимуть йому. Той i не уявляє, що зараз переживе!

Доря навiть трохи розчарувався, побачивши, як вiн думає, молебень. Потiм же, прозрiвши через пояснення вiзника Семена, нiяк не вiрив: «Як, зовсiм повiсять?»

Справдi, привели блiду жiнку, здiйнявся хрест попа. I тут Доря, вражений, що зараз, на його очах, станеться смерть, кинувся з валу в долину з криком: «Не треба!..» «Не дам!.. Не хочу!..» — плакав до доти, поки не побачив тiло, яке крутило на мотузцi вiд вiтру. Син обiзвав батька, за що отримав вiд нього удар кулаком у лице.

Поверталися сумно. Звiсно, нi про яке порозумiння i просто дружбу мiж сином i батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святостi назавжди загинув в очах сина. Може статися все, що завгодно, але батько i син уже нiколи не будуть разом.

А батько тим часом спробував вiдволiктися. Думав то про виключення Дорi директором з гiмназiї, то про губернаторський гнiв. А то уперто чiплявся за помiчену ще вранцi не пiдковану вiзником ногу коня: «Не пiдкував, стерво…»

Син же сидiв, «замкнувши ворожнечу у серцi», злобно думаючи про батька.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драма «97», перша частина трилогії про українське село 1919-1930 pp., є трагічним літописом загибелі українського села. У просторі п’єси зіткнулися дві руйнівні сили: революційний фанатизм та голод, породжений ним. Саме про це з великим болем у душі пише автор. Тут, можливо, немає політики, а є життя, що існує само по собі, незалежно від будь-яких політичних переконань. Головні персонажі твору — фанати революційних подій, здатні віддати своє життя заради «світлого майбутнього», з одного боку, а з іншого — бідні селяни й заложники — глитаї. Згадаймо образ Серьоги Смика. Колишній люмпен, він очолює нині ревком. Його захопленість ідеєю подається крізь світобачення фанатичної засліпленості. Письменник нібито не відкриває тут чогось нового, незвичайного. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала значних позитивних результатів. Смик і помирає так само фанатично, як і жив. Остаточний фінал п’єси вражає своєю агресивністю: «Не буде, гад, по-твоєму, а буде по-нашому! (Смик нахиляє голову й розводить руками, наче хоче когось вхопити) — ти, гад, держись! (Кидається вперед, хапає повітря, і, одступаючи, падає біля столу мертвий)».

Обидві руйнівні сили, як засвідчує сюжет драми, мертвотні. Візьмемо, для прикладу, натуралістично-абсурдну сцену канібалізму. Не всі мешканці села сприйняли революцію; у селі збільшилася прірва між багатими та бідними. Виснажені голодом, селяни поїли всіх кішок та собак. На фоні цих подій автор вимальовує образи Ларивона, глухонімого сторожа, та Орини, вбогої вдови з п’ятьома дітьми.

Від голоду помирає одна дитина, невдовзі за нею мали піти з життя й всі останні. Старцювання нічим не допомогло людині. І тоді Ларивон та Орина здійснили найстрашніше: вони порізали напівживих дітей… Вчинок жахливий, нечуваний, нелюдський… А хто злочинці? Каліка, обділений від природи розумом, чи збожеволіла від голоду й розпачу мати? Громада вимагає кари для дітовбивців. Є спокуса погодитися з таким вироком. Та тяжко виносити присуд Орині й Ларивону: їх дії не підлягають людським законам. Письменник майстерно відтворює шаленіючу від крові юрбу, що є найнебезпечнішою силою, бо над нею панує звіриний інстинкт.

Ця сцена — свідчення того, що в авторській концепції село перших післяреволюційних подій зображено без будь-яких прикрас, без спрощення, в складній ситуації голоду, породженого революцією, а в 30-ті роки — насильницькою колективізацією.

М. Куліш мав на меті відтворити за допомогою персонажів увесь складний, суперечливий колорит села, ту напруженість ситуації, що склалася між сільською біднотою та багатіями; підкреслити складність і жорстокість боротьби, що точилася на селі; намагався подати таку розв’язку, «щоб глядачі, прийшовши додому, не лускали насіння й не пили чайок… Щоб вони якнайглибше відчули сувору гостру боротьбу революції та голоду». Однак сцена, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря ком.ячейки, свідчить проти «ідеологічної витриманості п’єси». За всього «ідейно витриманого» забарвлення фіналу, читача чи глядача не поки дає відчуття, що вони перебувають в ірреальному світі померлих, де править абсурд зовнішнього буття, що тяжіє до бюрократичних форм існування. Спецназ паперами (Вася пише пробоноя за розпорядженням Копистки), що розлітаються у порожній кімнаті, де сам-на-сам помирає Смик засвідчує, що революція й голод як дві форми існування, дві форми людського буття абсурдні за своєю суттю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На долю Миколи Куліша припало багато випробувань та страждань — певно стане на кількох…

Невесело починалося життя майбутнього письменника: його родину буквально переслідували матеріальні труднощі, навіть кошти на середню освіту збирали для талановитої дитини місцеві інтелігенти (народився М. Куліш на Херсонщині, у 1882 році). Коли хлопцеві було 14 років, померла його мати, після того юнак навіть жив деякий час у притулку. Перша світова війна не дала змоги закінчити Одеський університет, М. Куліш після нетривалого навчання у школі прапорщиків вирушає на фронт, там його було тяжко поранено. Це значно підірвало здоров’я тоді ще молодого Куліша. Майбутній письменник пристає на бік більшовиків, згодом вступає до партії. Дуже важливу фразу, яка допомагає нам зрозуміти громадянську позицію драматурга, говорить дружина письменника Антоніна у спогадах про нього: «Йому хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах».

Творче життя М. Куліша було досить коротким, складним і напруженим. І завжди поряд із письменником була його дружина, яка у своїх спогадах багато написала про творчість близької людини. М. Куліш був надзвичайно обдарованою людиною, він захоплювався літературою, театром, музикою, живописом, архітектурою. За спогадами дружини письменника, він багато купував книжок з філософії, серйозно підходив до її вивчення і надзвичайно захоплювався… вищою математикою!

Що більше я дізнаюся про життєвий шлях Миколи Куліша, то складніше мені зрозуміти його, уявити цю людину, а особливо — її внутрішній світ, життєву філософію, характер, настрій. Мені здається, це доля чи не всіх талановитих людей — певна розполовиненість душі, якісь внутрішні розколи, конфлікти із самим собою, поєднання непоєднуваного у своїй душі…

М. Куліш не міг не торкатися проблем тогочасного суспільства, його гостро-сатиричні твори стали справжніми шедеврами театрального мистецтва. З 1930 року вони майже всі були заборонені, частина з них не збереглась. Куліша переслідували, як переслідували у ті роки усіх талановитих людей із вільними порухами громадянської та філософської думки.

Разом з Лесем Курбасом М. Куліш створив новий український театр, що є не лише новим явищем в українській культурі, а й вільно вписується в європейський контекст розвитку драматургії і сценічного мистецтва. Товаришував Куліш також із Хвильовим, Яновським, іншими письменниками. Усі вони високо цінували талант драматурга. М. Куліш очолив ВАПЛІТЕ в останні роки існування цієї організації. На жаль, попри всі спроби тогочасних літераторів врятувати своє право на творчість, на мистецьке життя, на мистецький рух, на висловлення власних позиції зазнали поразки. Найстрашніше, що було втрачено ціле покоління талановитих, геніальних письменників. Втрачено у прямому сенсі: більшу частину учасників літературного процесу 20—30-х років XX століття розстріляли. Одним із найближчих друзів М. Куліша був Іван Дніпровський. Миколу Куліша заарештували саме тоді, коли він ішов на похорон свого друга… Заарештований, перебуваючи у нелюдських умовах табору, Куліш тяжко хворів, його мучив туберкульоз. У 1937 році М. Куліша було розстріляно.

Так закінчилось непросте життя великої людини: талановитої, щирої, людини мислячої. Драматурга, що із невеликою кількістю однодумців подарував своєму народові геніальні п’єси, легкі за формою та глибокі за суттю, подарував принципово нову сторінку в розвитку театрального мистецтва.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

М. Коцюбинський розповідає в оповіданні «Дорогою ціною» про події, які відбувалися у 1834-1836 роках. Після ліквідації Задунайської Січі посилилось переслідування втікачів за Дунай і в Бессарабію. На кордонах були виставлені козачі пікети. «По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей». Автор змалював у творі волелюбне українське селянство, що «тікало од пана і панщини», «що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі». Яскравими представниками таких селян були Остап, Соломія, Іван Котигорошко.

«Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько». І тяжке життя, і втеча від пана, і сподівання свободи ріднили їх, об’єднували.

Іван — добра і великодушна людина, завжди підтримував і допомагав друзям по нещастю. «Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях…»

Іван дуже переживав за своїх добрих товаришів, коли їм не вдалося сісти в човен. «Кулі свистіли над головами втікачів, але Іванові було не до куль…» Він розпачливим голосом усе кликав Остапа та Соломію.

Іван — надійний товариш. Він готовий пожертвувати власним життям заради визволення товариша. Він рішучий і сміливий. Головна мрія його життя — воля. Вона спонукала до рішучих дій, до втечі в ті місця, «де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мій песик – Славко – дуже веселий та кумедний, я проводжу з ним безліч часу.Одного разу з нами трапилася цікава історі.Це було 8 березня.Мама спекла смачний пиріг з вишнями і поставила його на підвіконник, що він захолов. Через 5 хвилин я почула якісь крики – то були крики мами. Вона побачила , що пирога уже не було. А у моїй кімніті Славко облизував свою мордучку язичком і уже доїдав мамин пиріг.Ось така трапелася з нами дивовижна пригода.

Я думаю,що бути гарним їй сином або дочкою,значить потрібно слухати батьків,але не забувати про свою точку думки.Гарні діти завжди радують своїх батьків і не грублять їм.Також умесна приказка:”Люби ближнього,і не плюй на нижнього”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Гуцули — оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психологією. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води.

М. Коцюбинський

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» посідає особливе місце у творчості М. Коцюбинського. Це художнє відкриття письменником загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. Повертаючись з Італії, де перебував на лікуванні, письменник на кілька днів зупинився в селі Криворівня на Гуцульщині, яке вразило його своєю незвичайною красою й самобутністю. За рік, 1911 року, М. Коцюбинський знову їде до Криворівні, тепер уже не для відпочинку: він збирав матеріал для свого майбутнього твору. Відвідавши Карпати, Михайло Коцюбинський був зачарований їх величною красою, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів. Письменник починає ретельно вивчати життя й побут гуцулів, їхні звичаї, знайомиться з фольклором, записує говірку, назви рослин. У листі до Євгена Чикаленка Михайло Коцюбинський писав про свої враження: «Якби ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою». Письменника надзвичайно захопила самобутність і неповторність цієї чарівної гілки на дереві життя українського народу.

У повісті Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі вірили в те, що природа одухотворена, жива, діюча, населена добрими і злими духами.

Письменник не ідеалізує життя в Карпатах. Немає в повісті і сліпого замилування екзотичною етнографією. Навпаки, ми бачимо, які нелегкі, навіть суворі умови життя в цьому краї: часто трапляються трагічні випадки з лісорубами, тяжка праця вівчарів та скотарів, важке господарювання в постійній боротьбі з природними стихіями. Земля Гуцульщини небагата на посівні площі, тому головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, і через те вони особливо ставилися до худоби, яка їх годувала, охороняли від злих духів, ворожили на неї. У сім’ях гуцулів завжди було багато дітей. Усі члени родини були дружними.

Здавна дотримувалися гуцули і народних звичаїв. Наприклад, трембіта збирала горян і на похорон, і на весілля. А за давнім звичаєм, на похороні, біля труни небіжчика, його родичі танцювали і співали пісень, бо вважали, що проводжають людину в інший, кращий світ.

Властиве було також гуцулам почуття прекрасного. Вони мали добре розвинені чудові естетичні смаки. Досить згадати лише деякі мистецькі вироби, зроблені ними: вишиті рушники чи сорочки з незвичайними мережками і візерунками, майстерно і зі смаком оздоблені криниці, чудові іграшки та різні предмети побуту, вироблені з дерева і розписані яскравими фарбами, незвичайний, чудово розшитий національний одяг. А любов до музики, коломийок, які супроводжують гуцула все його життя! Здається, у цьому співучому краї, серед квітучих полонин, співають всі — від сивого шумливого Черемоша до старої гуцулки. Добре вміє фати на флоярі Іванко. Складає й співає пісень і Марічка своєму Іванкові. Вони з’являються в неї ніби самі по собі.

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

І ще одна дуже важлива риса характеру гуцулів. Вони народ гордий: захищати гідність роду, честь родини наказує їм голос предків. Це яскраво зображено письменником у повісті на прикладі одвічного кровного ворогування родин Палійчуків та Гутенюків, всупереч якому закохалися їхні діти — Іван та Марічка.

Гуцули — справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. Деякі люди розуміли світ духів, уміли ворожити, вірили в силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи. Тому в повісті невипадково живуть і нявки, і чугайстер, і градовик Юра, і відьма Хима. Демонологія в повісті — це світосприйняття гуцула.

Майстерно показано у творі і такі народні звичаї та обряди: святий вечір, ворожіння в ніч перед Юрієм, весілля.

Але автор не задовольняється тільки описом найчарівнішої та найоригінальнішої етнографії казкового краю — Гуцульщини. Йому треба зазирнути у душу людини, зрозуміти, чим вона живе і чого прагне. Отже, «Тіні забутих предків» — це поетична і глибоко психологічна, лірична і філософська повість, у якій письменнику вдалося майстерно й правдиво відтворити картини життя і праці гуцулів, цього самобутнього народу. Повість стала вершиною мистецької майстерності письменника, окрасою всієї української літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Леся Українка-людина, яка на власному прикладі показала боротьбу, незламність духу. Нам, українцям, пощастило, що в нас була така землячка. Та чому була? Вона є, у серцях мільйонів жителів планети.  Леся Українка — особистість цікава, і оригінальна. Її твори змушують думати, відчувати, сподіватись, вірити, та діяти. В творах вона писала щирі ,проникливі твори. Читаючи твори, я дійшла до висновку: Леся Українка — це та  особистість, на яку можна рівнятись. Сильна духом як чоловік, розумна як геній, ніжна як пелюстка троянди. І це все одна жінка…. Такі непересічні особистості змінюють життя оточуючим, роблять його кращим….

Розмірковуючи про внесок Лесі Українки в скарбницю світової культури, Олесь Гончар згадував про «сміливі мандрівки» поетеси «в різні часи, до різних народів», підкреслюючи, що попри їх велику цінність «важливіше те, що, беручи навіть відомі мандрівні сюжети та відстояні у віках міфологічної місткості характери, вона трактувала Тх щоразу по-своєму, надавала їм нової глибини, оригінальної філософської наповненості, поетичної свіжості . Дмитро Павличко сходження Лесі Українки на вершини світової слави пов’язував із опануванням нею ідей прометеїзму — від молодечого кредо «Соптга зрет врего!» до символів громадянства й неповторної людської індивідуальності, уособлених в образах Міріам («Одержима»), Антея («Оргія»), Мавки («Лісова пісня»), Кассандри з однойменної драми.
Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, прозаїк, публіцист, критик — такі грані художнього таланту Лесі Українки. З її іменем в українську літературу ввійшов п.исьменник-громадянин, письменник-патріот, співець осяйних ідеалів людства. Поетеса свідомо поставила свою творчість на служіння знедоленому народові. З цією метою вона «виховувала» свої слова, прагнула, щоб вони стали

• Промінням ясним, хвилями буйними,
• Прудкими іскрами, летючими зірками.
• Палкими блискавицями, мечами.

Глибоко усвідомлюючи силу поетичного слова, Леся Українка невтомно удосконалювала свою мистецьку техніку. Дослідники зазначають, що її стиль був точним відбиттям її світогляду. У віршах поетеси — запал і завзятість, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву… У них — всі почуття, всі пристрасті людського серця. Недарма лірику Лесі Українки називають вогненною. Іван Франко мав підстави ще в 1898 р. сказати: «Від часу Шевченкового «Поховайге та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, га-рячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини… Україна, на наш погляд, не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрів-нятися з Лесею Українкою».
За пафосом творчості, за характером поетичної індивідуальності Лесі Українці був особливо близьким Байрон. Намагаючись ознайомити українського читача з перлинами європейської поезії, вона перекладає не тільки його лірику, а й твори Данте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона. Захопившись образом Прометея, українська поетеса студіює творчість багатьох письменників, які опрацьовували давньогрецький міф,- Есхіла, Софокла, Овідія, Горація, Вольтера, Ґете, Байрона, Леонардо. Вважала, що справжні митці зобов’язані осягнути художні здобутки людства. В одному з листів до Старицького вона писала: «Моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві». Звичайно, вона при цьому розуміла не тільки здобутки літератур європейських народів, а й внесок українських поетів, зокрема Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка в скарбницю всесвітнього письменства.
Широкі, міцні контакти єднають драматургію Лесі Українки з творчістю багатьох європейських письменників. Скажімо, драматична поема      Кассандра своєю тематикою перегукується з трагедіями давньогрецьких авторів, з творами Фрідріха Шіллера. Задум драматичної поеми У пущі виник під впливом студіювання творчості Джона Мільтона. Драма «Камінний господар» є однією з художніх версій світового сюжету про Дон Жуана, який опрацьовувався Жаном Батістом Мольєром, Проспером Меріме, Олександром Пушкіним.
Художня проза і публіцистика української письменниці порушували наболілі проблеми суспільного життя на зламі сторіч, до яких зверталися Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.
Художня спадщина Лесі Українки належить не тільки українському народові, а й входить до всесвітньої скарбниці художнього слова. Твори поетеси перекладені багатьма європейськими мовами. Вони систематично видаються, ретельно досліджуються науковцями. Твори нашої геніальної письменниці складають ті вічні книжки, що витримують найскладніші випробування — іспит часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Патетична соната» великою мірою ідейно випливає з «Народного Малахія»: Ілько, поет, який називає себе «Я» — наче продовження самого Малахія. «Проект негайної реформи людини» перетворюється в поетичну програму, щоб «над світом замаяв прапор «вічної любові». Основні ідеї «Народного Малахія» просліджуються і в «Патетичній сонаті». Поет нагадує листоношу. Провідною темою стає «Патетична соната» Бетховена, яка, власне, і структурує твір. Зміст, здається, продиктовано настроєм частин. Для літературного твору запозичено саму назву «Патетичної сонати».

Герої п’єси живуть в одному будинку, вони всі слухають у виконанні Марини твір Бетховена, проте асоціації в них зовсім різні. «Я» уявляє кохану дівчину, пристрасть ніжну й романтичну, її батько — безмежні українські степи та героїчне минуле, а самій Марині ввижаються замки з російським та польським гербами.

Поет переживає внутрішній конфлікт особистого й суспільного, саме тут і криється головна драма людини того часу. Марина обирає не поета-ідеаліста, а людину дії — Андре, бо «поезія не може стріляти з рушниці» або «завоювати хоч кілометр території», а «мрія не може укладати компромісних угод з ворогом». У цьому випадку майже одразу ж і однозначно надано перевагу суспільному. «Я» довго вагається, вибираючи любов, а не демонстрацію, але перебуваючи постійно у внутрішньому конфлікті, врешті-решт теж схиляється до суспільних інтересів.

Вивчаючи Кулішеву «Патетичну сонату», досить легко провести паралелі з «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, де події відбуваються приблизно в той самий час і конфлікт той самий: суспільне — особисте. «Я» страчує свою матір.

У «Патетичній сонаті» М. Куліш вдається до прийому нерозривного поєднання музики з літературою. Треба сказати, що на той час синтез мистецтв був досить популярним серед українських митців, які прагнули створити нове мистецтво, яке відповідало б вимогам доби. Тут слід згадати «поезомалярство М. Семенка», «кларнетизм» та бодлерівську поліфонічність у П. Тичини. Мажорний чи ліричний тон часто змінюється на трагічній та глибоко розпачливий.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Природа — це мати, яка дарує людині життя, надихає її на любов та працю, дає щедрі дари.

Михайло Коцюбинський тонко відчував природу, зворушливо ставився до птахів, дерев, квітів. У казці «Хо», а саме в уривку «Ранок у лісі», він із любов’ю відтворює невимовну красу природи, оспівує її. У пейзажі, яким починається твір, змальовано літні картини лісу. Все в ньому ніби живе: «зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у траві комашня…» Ліс мовби розмовляє з нами своїми кольорами, барвами, пахощами. Ми простежуємо його пробудження. «Спочатку лише де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку». А далі вже вчувається голосне щебетання хору пташок. Автор порівнює цей спів із чудовим концертом. Із гущавини вискакує легка рухлива сарна. її розбудили пташині пісні. А ось полохливий заєць причаївся під кущем. Він ще й з переляку вуха пригнув.

Як гарно описує Коцюбинський небо, що грає різними кольорами! І ось нарешті з’являється сонечко. Це воно дарує життя лісові: «ринуло від сходу ясне проміння», «засипало самоцвітами», «обняло його». Сонце перемогло пітьму, принесло тепло і щастя, життя. Хочеться опинитися там, вдихати п’янкі запахи лісу.

Отже, в казці «Хо» Михайло Коцюбинський змалював первісну природу. Нині від людини залежить її краса, багатство. Тож давайте берегти кожну пташку, кожну квіточку, які приносять нам радість.