Збільшити або зменшити шрифт тексту :
«Intermezzo» в перекладi з iталiйської означає «перерва». I не дивно, що навiть природа, яка згодом чарiвною музикою зазвучить в «Intermezzo», спочатку викликає у письменника майже вiдразу. Враження вiд прекрасної кононiвської природи лягли в основу «Intermezzo». На початку твору атмосфера похмура. Лiричний герой, як i Коцюбинський, виснажений тяжкою працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб запобiгти людському горю. I от вiн опиняється за мiстом, серед природи i вперше помiчає: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi». Краса свiту ще iснує незалежно вiд героя, вона нiби протистоїть йому: «На небi сонце — серед нив я», — зауважує вiн. Але поступово прогулянки в полi, споглядання загадкового й чарiвного свiту природи вiдновлюють його сили. Запахи, голоси, кольори природи все бiльше проникають у душу героя, заповнюють мажорним, оптимiстичним настроєм: «Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того бездумного, як текуча вода, пересипання зерна. Це повнi очi сяйва сонця…» Сонце змiнює не тiльки настрiй героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює все його єство, надає якогось iншого змiсту його буттю. Спостерiгаючи картину заходу сонця, письменник тонко висловлює цю думку: «…сонце, бажаний гiсть, — i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь по хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у феєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене — твою подобу, даю наймення їй «iдеал» i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить».
«Утома», що спершу цiлком заволодiла героєм, поступово вiдступає пiд тиском життєстверджуючих сил природи. Вона ще часом нагадує про себе та й знов поступиться мiсцем сонцю, його всеперемагаючiй ходi. I вже в кiнцi новели, згадуючи про сонце i жайворонкiв, шовкове шумовиння полiв i зозулю, лiричний герой зауважить: «Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучiй березi, i зливало мою утому». Вiдпочинок повертає йому сили.
У центрi новели — конфлiкти мiж нормальним i ненормальним психiчним станом, межа, за яку ось-ось має перейти психiка героя. I навiть почасти переходить, коли його починають жахати тiнь вiд людини, порожня вечiрня кiмната, де все сприймається, як галюцинацiї. Його жахає i власний стан байдужостi до людського горя, до тих двадцяти повiшених, звiстку про яких вiн заїв сливою. «Ви бачите, я навiть не червонiю…», тобто «ви бачите, до чого я дiйшов», — каже герой. Але герой не вiдмовляється вiд боротьби, вiн прагне лише перерви.
Отже, тема твору — це митець i суспiльство, а саме: фiлософсько -психологiчна проблема — митець у критичнiй екстремальнiй ситуацiї, що склалася внаслiдок тих соцiальних умов, якi утворилися пiсля поразки першої росiйської революцiї.
У Коцюбинського гармонiйно поєдналися двi сили — з одного боку, громадянськi обов’язки до «темної країни», з другого — природжена м’якiсть i пасивнiсть натури, мрiйний нахил до краси — слугують за вiчне джерело роздвоєння у душi самого поета.
Свежие комментарии