Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українське весілля… Це яскраве багатолюдне дійство, що увібрало в себе мудрість народної поезії, влучність її слова і чарівність мелодії. Воно тривало кілька днів, а то й тижнів. Українське весілля по праву можна назвати величною народною оперою. Тут був чітко окреслений сценарій, головні та другорядні дійові особи.

А починався весільний обряд сватанням. Приходили від жениха старости й заводили розмову про « князя», який хоче добути собі «куницю», що начебто забігла у двір до батьків дівчини. Іноді після всіх розповідей про «князя» та «куницю» старости одержували від дівчини гарбуза, що означало відмову. Та якщо гостям подавали рушники, а «князеві» — хустку, сватання вважалося успішним і можна було готуватися до весілля.

Підготовка до весілля тривала від кількох днів до кількох тижнів. За цей час треба було навести порядок у хаті й на подвір’ї, напекти багато хліба, зарізати бичка або порося, приготувати різні страви й не забути про весільні подарунки. Робота супроводжувалася відповідними за змістом піснями:

В нас вітер сам хату мете,

В нас сонечко хліб пече,

Сама вода в горщики ллється,

Бо в нас так ведеться.

Після обряду запросин, коли молоді ходили по селу й запрошували гостей на своє весілля, наставав дівич- вечір. Подруги нареченої сходилися до ЇЇ хати й співали пісень, у яких славили дівочу красу й висловлювали жаль з приводу розлуки дівчини з батьками.

У день весілля молоді ставали на рушник, який символізував довгу життєву дорогу, приймали благословення батьків і йшли до церкви вінчатися. Після вінчання розпочиналося веселе народне свято, що супроводжувалося піснями й танцями. У піснях славили красу нареченої, величали жениха й бажали подружжю, «щоб було на столі повно, а нашим молодим гарно».

У весільному обряді знайшла своє відображення історія нашого народу. У цьому обряді відбилися світогляд українців, їх морально-етичні норми і погляди. Весілля завжди було радісним святом, адже народжувалася нова сім’я, отже, продовжувався людський рід.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українська народна пісня…     Коштовна перлина нашого фольклору, духовна велич і багатство народу. Відходять у минуле дати і події, на зміну одним поколінням приходять інші, а вона жива, бо вона — невмируща!. Вона вічна, бо дає їй життєдайну силу глибока народна мудрість, нев’януча краса українська, всеперемагаюча любов народу нашого.

Пісня є невід’ємною частиною духовного життя українського народу і не залишає наших співвітчизників ні в радості, ні в смутку, вона крок за кроком слідує за кожним українцем від перших днів життя до глибокої старості. Піснями українці ми тільки прикрашаємо народні обряди і відзначаємо свята, з піснею на вустах ми славимо свої військові і мирні перемоги:

«Як вдарили з семи гармат
Усереду вранці –
Накидали вороженьків
Повнісінькі шанці!».

Кожне своє переживання, кожне враження наші предки виливали в пісні. В українських лірницьких піснях здебільшого висловлювалися релігійні почування, в косарських та обжинкових піснях зображувалася тяжка праця селянина на власних полях («Ой любо та мило»); ще більш тяжка праця на панщині – у кріпацьких пісенних творах («У неділю рано-вранці», «Яром, хлопці, яром»); мандрівки українців за заробітками – у бурлацьких і чумацьких піснях («Зібралися всі бурлаки», «Їхав, їхав та чумак Макара»); туга за Батьківщиною і ріднею – у рекрутських («Ой не жаль мені ні на кого»); безнадійне або щасливе кохання, зрада, життя з нелюбом, суперництво, підступність і краса природи замальовувалися у родинно-побутових та ліричних піснях («Била мене мати», «А я в батька росла», «Цвіте терен, цвіте терен»).

Духовне життя наших співвітчизників знайшло своє відображення в українських народних піснях, які відзначаються розмаїттям яскравих епітетів, що досить часто повторюються, наприклад «бистра річка», «вірний кінь», «красна дівчина», «зелений явір», «червона калина», «чисте поле» тощо.

Про силу і красу українських народних пісень із захватом писало багато письменників, поетів і драматургів. У своїй трагікомедії «Мойсей» відомий український митець І. Франко писав:

«Задарма в пісні твоїй ллється туга
і сміх дзвінкий і жалощі кохання,
надій і втіхи світляная смуга?»

О. Дей про українські народні пісні висловився так: «Українська народна пісенність – дорогоцінне надбання поетичного генія трудового народу, нев’януча окраса його духовної культури».

Найбільше залишків сивої давнини, що дійшли до нашого часу, серед українських народних пісень зберегли обрядові пісні:

«Іди, іди дощику,
Зварю тобі борщику
В полив’янім горщику!»

Велика кількість українських народних пісень присвячена святам і порам року. Це веснянки, щедрівки і колядки. В щедрівках і колядках наші співвітчизники звеличували гарного господаря та добробут його родини, їхні персонажі – завжди гарні , багаті, щедрі, здорові і привітні люди, у яких «повно на столі, радісно на серці». Вважається, що такі пісні накликають всілякі блага і щастя на подвір’я господаря, тому й співаються вони з чистими думками і від щирого серця.

Особливу цікавість серед обрядових народних пісень визивають купальські і русальні пісні, які супроводжувалися ворожіннями, танцями та іншими діями. Завдяки обрядовим пісням наші сучасники можуть пізнати світогляд наших пращурів ще з тих часів, у які люди поклонялися ще язичницьким богам – Ладі, Дажбогу, Перуну та іншим.

А ось із родинних народних пісень ми можемо дізнатися, яке місце у житті українців попередніх поколінь займали повсякденні турботи і родина:

«А чужа сторона
І без вітру шумить, —
Чужий батько, чужа мати
І не б’ють, то болить.

Історичні українські пісні розповідають про важливі події, які у різни часи переживали наші співвітчизники:

«Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!»

Завдяки українським народним пісням можна побачити, наскільки глибоко наш народ відчував красу життя і оточуючої природи. Ці пісні криють у собі багатство щирих переживань і велику силу уяви, вони стали джерелом натхнення найвідоміших українських поетів, письменників, драматургів, художників та інших митців. Наприклад, О. Кобилянська свою найвідомішу повість «У неділю рано зілля копала» створила за мотивами не менш відомої української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, на вечорниці». Цю ж пісню для створення свого роману у віршах «Маруся Чурай» використала Л. Костенко.

Але народні українські пісні не тільки надихали літераторів різних поколінь, переш за все, вони скрашували сірі будні наших співвітчизників, були для них розрадою у важкі хвилини, полегшували важку працю і поліпшували настрій. Треба сказати, що українці відомі як одна з найбільш співучих націй світу і мають надзвичайно велику скарбницю дум, переказів, легенд, казок і пісень, якими можна пишатися, як чудовими квітами. Багато цих народних творів дійшли до нас через довгі століття і зараз так само причаровують слухачів своєю неповторною глибиною душевних почуттів та спостережень.

Хто відкидає містику і символіку, тому ми скажемо, що він не повинен уживати ніяких символів, бо вони для нього не мають ніякого значення. Однак факт, що неграмотний або відкидає, або не сприймає значення азбуки, зовсім не означає,що азбука не має ніякого значення.

Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану нею від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці. Найархаїчнішими знаками були сонячні та місячні символи (солярні та люнарні), які мали тісний зв’язок із календарем.

Знаки сонця — це коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг з хрестом усередині. Знаки місяця — дуги, повернуті в різні боки, що символізують фази місяця, півмісяці, які позначають Молодика і Старого місяця, а також півмісяці, повернуті «рогами» догори (нині в народі

означає добру погоду). Цікавими є трипільська чара, на якій зображено 12 місяців, і тарілка з чотирма місяцями,- вписаними між променями рівнобічного хреста, що підтверджує саме календарність цих зображень

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма чи вісьма пелюстками навкруги); світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському знаковому космосі, який дійшов до наших днів. Вічнозелене Дерево Життя складається із трьох сфер: стовбур, верхів’я і коріння. Стовбур, як уже зазначалося вище, означає земне життя людей (Ява), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Права), коріння — підземний, потойбічний світ (Нава). Але у трипільських деревах-ялинках ці три сфери не виражені, до того ж дерева зображаються групами, що свідчить про символіку рослинності взагалі.

Три яруси світу зображені на трипільських глеках способом поділу сферичної композиції посудини (наприклад, кулястої макітри або глечика) на нижній, середній і верхній світи. їхні вже пізніші арійські назви збереглися на індійському ґрунті в Ріґведі: свах — верхнє небо із запасами води; бгувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бгух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках Богинь родючості (Рожаниць) тощо. Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих постатей, які підносять чару до неба (пор. укр. «чарувати» — замовляти над чарою води, ворожити чи робити так звану «живу воду»).

Магія родючості полів була тісно пов’язана з магією плодючості людей і тварин. Мабуть, тому у складі глини, з якої ліпилися фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці або пшеничне борошно. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній з яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі ж зображення іноді малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, «трипільські статуетки юних матерів були, вірогідно, одними з ранніх попередниць християнскої Богородиці»‘.

Цікавий обряд, за допомогою якого можна пояснити символіку «трипільського квадрата», існував у Білорусі: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його на чотири рівні частини навхрест. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, із кожного поля брав камінь, клав його на голову й ніс так, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювалась фігура, яка точно відтворює малюнок «трипільського квадрата».

Можливо, підтвердженням того, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали у двох напрямках «туди і назад», а боронували впоперек оранці, тобто навхрест.

Одним із найпоширеніших знаків на трипільській кераміці (на посуді, статуетках Рожаниць) є орнаментальний мотив змії, яка обвиває груди Богині-Матері. Такі малюнки прийнято називати «трипільськими спіралями», «хвилями», або «меандром».

Культове значення вужа відоме у багатьох народів, адже він був носієм добра, миру й злагоди, охоронцем усього найціннішого — сім’ї, дому. На скульптурах Рожаниць він — оберіг живота, що виношує плід. Вуж також пов’язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, родючості землі.

Слов’яни мали два «зміїних» свята: 25 березня — поява змій і 14 рересня — їх відхід під землю. Вважалося, що, з’явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір’я записане Миколою Маркевичем. У ньому йдеться про те, що змія, яка протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять «у вирій», і вона буде змушена мерзнути на морозі. Збереглися українські народні казки міфологічного характеру про вужа чи змію.

Другим значенням «трипільської спіралі» можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея «руху сонця по небу» виразно простежується у тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з косими хрестами посередині. До того ж, напрямок такої спіралі знизу вгору і зліва направо такий, як і видимий із Землі напрямок «за ходом» Сонця (посолонь).

Заслуговує на увагу і дослідження знаку хреста, який у сучасному християнстві цілком переосмислений, тому не можна ототожнювати давні рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий нижній кінець. Первісно хрест (криж) був знаком життя: вертикаль — чоловіче, батьківське начало, горизонталь — жіноче, материнське; їхнє поєднання утворює третю силу — синівську (власне сам хрест). Хрестом також позначалося сонце, небесний вогонь, світло, жертовник. Цей знак відомий з давніх-давен у багатьох народів світу (в Європі, Індії, Єгипті). Різновидом звичайного хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика.

Подібним знаком користувалися уже в XX ст. у Німеччині. Тому після 1945 р. на використання та дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають ніяких наукових підстав, оскільки ці знаки були відомі вже у Трипільській культурі, про що свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонується одна з таких пам’яток — глиняний горщик із накресленою свастикою, розкопаний біля с. Пустовойтівки (Сумська обл.), в Музеї коштовностей України — скіфські горщики зі свастиками. Таких знахідок значно більше, але вони не афішуються досі із вказаних причин. Мозаїчні свастики на стінах Софійського собору в Києві були викладені ще в XI ст.

Є різні припущення щодо значення цього символу. Найголовніше його значення — це небесний вогонь. Цей знак досить поширений у традиційних слов’янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни вона як священний знак прикрашала зброю: мечі, булави тощо. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

. Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй «Молитві» український поет Богдан-Ігор Антонич:

Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Образ Нори в творі «Ляльковий дім» уособлює — жінку турботливу, ласкаву і ніжну до дітей, чоловіка, лікара Ранка, служанки. Але це лише «вершина айсберга» насправді воно не така і щаслива… Образ Нори викликає бажання співчувати цій жінці, дивуватися її безпорадності, зрозуміти її дії, але ж ніяк не засуджувати її. 

«Ляльковий дім» характеристика образу 

Нори Нора Хельмер — центральний персонаж п’єси «Ляльковий дім», дружина адвоката Хельмера, має, здається, все необхідне для щастя: коханого чоловіка, дітей, будинок. Щасливо проживши з чоловіком чималу кількість років, вона раптом приймає несподіване рішення піти з дому. Ніхто з домашніх не здогадується, чим викликане таке рішення. Вдобавок ніхто не знає, що за зовнішньою веселістю і пустотливістю Нори, цієї «білочки», «співунки-пташечки», ховаються величезне напруження сил і здатність на безоглядну самопожертву. Як виявилося, життя Нори не було таким вже й безхмарним і щасливим. Їй довелося протягом ряду років приховувати свій непорядний вчинок: одного разу Нора, щоб добути грошей для лікування небезпечно хворого чоловіка, підробила на векселі підпис батька. Нора перенесла страшні душевні муки в очікуванні тієї фатальної хвилини, коли її таємниця буде викрита. І ось настає момент зізнання, момент випробування двох перед обличчям лиха. Але вбивчий егоїзм чоловіка проявляється у всій своїй повноті. Хельмер не витримує випробування. Короткого часу небезпеки вистачило, щоб він скинув з себе маску безмежно люблячого чоловіка і виявив своє справжнє обличчя. До прочитання рокового письма Хельмер виголошує на адресу дружини пристрасне зізнання у любові і відданості: «Знаєш, Нора … не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувала неминуча біда і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе». Дізнавшись про провину Нори, муж в повному сум’ятті бурмоче зовсім протилежне: виявляється, у Нори «ні релігії, ні моралі, ні відчуття обов’язку … мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочині». Але навряд небезпека відступає, як Хельмер, який недавно обсипав дружину образами, називав її «лицеміркою, брехухою, злочинницею», знову перетворюється на доброго і дбайливого «порадника і керівника». Всі ці перетворення цілком виправдовують бажання Нори покинути «ляльковий дім», цю «велику дитячу». Нора вважає, що, перш ніж бути дружиною і матір’ю, вона повинна стати людиною. Вона іде від чоловіка, залишаючи трьох дітей. Закінчення п’єси — це діалог чоловіка і жінки, який пояснює поведінку і рішення Нори. Ось діалог Нори з чоловіком -Яка невдячність! Чи ти не була тут щаслива», — «Ні, тільки весела. Я була тут твоєю лялечкою-дружиною, а діти були моїми лялечками». Вона запитує чоловіка, чому той не захистив її. Хельмер щиро дивується: «Але хто ж пожертвує честю навіть заради коханої людини?» — «Сотні тисяч жінок жертвували, — заперечує Нора і з гіркотою додає: — Мені стало ясно, що всі ці вісім років я жила з чужою людиною». Ніщо не може повернути її до колишнього життя, тому вона обирає неясне майбутнє, повне небезпек і труднощів, вирішується на самостійне життя в боротьбі і нестатки. Норі необхідно піти, щоб «розібратися в самій собі» і у всьому іншому, «виховати себе саму». П’єса була сприйнята, перш за все, як твір, написаний на захист жіночої емансипації. Але для самого Ібсена основна суть його п’єси полягала зовсім не в «жіночому питанні». На конкретному прикладі долі жінки в буржуазному суспільстві драматург ставить центральне для нього питання про звільнення особи взагалі, про вироблення цілісної, справжньої людини. Цитати до образу Нори «Ляльковий дім» ви можете доповнювати в коментарях. 

Прототип Нори з твору «Ляльковий дім» 

В образу Нори є цілком реальний прототип. Це дансько-норвезька письменниця Лаура Кілер (1849-1932). Під впливом ібсенівської п’єси «Бранд» 19-річна дівчина написала книжку «Дочки Бранда», яка вийшла 1869 року під псевдонімом. Ібсен познайомився з Лаурою і порадив їй зайнятися літературою; між ними зав’язалася дружба. Лаура одружилася з любові, але її неврівноважений чоловік болісно сприймав нестачу грошей. Дружина намагалася захистити його від матеріальних проблем і, коли він захворів, звернулася по допомогу до свого багатого батька, однак той відмовив дочці. Тоді вона, таємно від усіх, позичила гроші в одному з норвезьких банків, а поручився за неї впливовий друг. Коли не стало й цих грошей, Лаура позичила знову, але не змогла повернути борг вчасно. У відчаї жінка хотіла видати фальшивий вексель, та вчасно схаменулася. Згодом про все довідався чоловік, який спочатку співчував Лаурі, а потім під впливом родичів, друзів та знайомих різко змінив ставлення до дружини й почав вимагати розлучення. Дітей у неї відібрали, а її оголосили психічно хворою. (Пізніше, на прохання чоловіка, Лаура повернулася і в сім’ю, і в літературу.) Нора і Лаура мають багато спільного, але є й істотна різниця: Нора сама йде з дому, сама протиставляє себе суспільству — це її свідоме рішення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На світі є книга , яка вважається однією з найдавніших у світі. Її називають Книгою Книг.Писати її почали ще кілька тисяч років тому.Це Біблія , священна книга християнської релігіі.Перша книга Біблії називається «Книгою Буття». Там розказано про створення світу , про рай , про Адама і Єву.Біблія ділиться на Старий і Новий Заповіти. Ветхій в основному розповідає про історію єврейського народу , там описано багато жорстокостей і різних гидот , тому його читають мало. Він вважається священною книгою для релігії іудаїзму також.В Біблії викладені моральні закони , принципи, за якими корисно жити людям . У Старому Завіті це десять заповідей : не вкради , що не убий , шануй батька свого та матір свою ,не чини перелюбу. Багато важливі речі і закони моралі розказані в Новому Завіті.

Моєю улюбленою легендою є притча «Про Вавилонську вежу»

Багато людей жило на землі. Всі говорили однією мовою, І задумали вони побудувати високу, аж до неба, башту, щоб прославити себе. Бог, побачивши, що люди заради гордині своєї взялися за не-і угодну йому справу, зробив так, що будівельники стали розмовляти різними мовами, не розуміючи один одного. Довелося їм покинути будову й розбрестися в різні боки. Башта з часом розвалилася, а місто назвали Вавилоном, тобто «змішанням».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Гармонія – це певний тип міри , де якісні протилежності перебувають в якісній єдності і цілісності . Ми часто замислюємось про своє душевне самопочуття , намагаємось зрозуміти чи врівноважені гармонійні тереза . Та в чому ж полягає суть цього терміну ? На мою думку , вміння співіснувати з людьми , співчувати , розуміти , допомагати робить нас «чистішими» , мудрішими, добрішими , звертає увагу людей — ти стаєш комусь потрібний і розумієш , що у цьому житті тобі відведена неабияка роль. Це , власне, щастя. А чи не є щастя наслідком гармонії ? Адже коли людина спокійна вона не має тягаря на душі, їй підвласне все. Не раз у журналі чи то газеті мені випадала можливість прочитати слова про те , що тіла й душа перебувають у повній гармонії. Це означає , що людина цінує себе, свої якості , її тіло – це як доповнення душі, її довершеність. Гармонію душі можна порівняти з гармонією природи і людини.

Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. 
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі «Вчись у природи творчого спокою» радить кожному: 

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер порослих осокою, 
Кудись на південь линуть журавлі.

І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті:

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий такий великий,
Що я тобі й сказти б не зумів

Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії:

Поете! Живемо в пустині
Серед каміння та людей,
І тільки мак небесно-синій – 
Єдина втіха для людей.

Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…

Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вміння красиво говорити цінувалося завжди. У античні часи хороші оратори були на вагу золота. Демосфен, Цицерон, Арістотель були найяскравішими представниками цього нелегкого жанру. Вони збирали величезну публіку, якій віщали свою думку на ті чи інші теми. Їхня мова пестрила розмаїттям метафор, гіпербол, порівнянь та синекдох. Найцікавіше те, що уся ця красномовність створювала в уявленнях людей образ вихованості філософів. І це змушує задуматись, як не багато потрібно для того, щоб показати ким ти є, або здатись таким. Всього лиш поставлений голос і чіткість думок.

Існує легенда, яка голосить про хлопчика із жахливою дикцією. Він мріяв стати оратором, але через свій дефект він не мав такої можливості. Проте він володів справжнім бажанням змінитися. Хлопець кожного ранку ходив до русла річки, напихав повний рот каміння і старався якомога чіткіше говорити. Легенда закінчується тим, що він стає найвидатнішим оратором античності. Звичайно, можливо це всього лиш легенда, але хто захоче, той повірить як у хлопця, так і у себе. Він створив свою культуру мовлення сам. А що заважає зробити це тобі?

Серед усіх багатогранних умінь людини саме мова є незамінною. Доволі важко прожити у сучасному світі без вміння говорити. Якщо колись усе вирішувала груба сила, то зараз вона стоїть далеко осторонь. Зараз справи вже не вирішуються кулачним боєм. Тепер, щоб домінувати над суперником не потрібно нарощувати груду м`мязів, достатньо куртуозно висловлювати свою думку. Мова може бути не тільки прекрасним інструментом, а й показником людської вихованості. Адже так важливо не забувати про повагу до старших, особливо в Українських реаліях, коли люди подібного віку достатньо натерпілися за своє життя. Я вважаю, що кожний має проявляти хоч краплинку вихованості до людей, які цього заслуговують.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Колись перед людиною постала проблема. Як вимірювати цінності матеріального світу? Як оцінити працю та вартість вкладу людини у загальний добробут? Тоді людина винайшла гроші.

Як і більшість людських винаходів, гроші – це велике добро та велике зло водночас. Спершу розглянемо їхні позитивні риси. За допомогою грошей людина може забезпечити себе житлом, їжею, одягом та іншими необхідними речами. Їй не потрібно все робити самій. Так програміст виконує свою роботу, яка йому до душі, а одяг та їжу купує в кравця та повара.

Коли людина має багато грошей, в неї так само багато можливостей: подорожувати, навчатися в кращих університетах, покращити свою зовнішність за допомогою пластичної операції тощо.

Саме тому, що гроші забезпечують численні потреби, багато людей вирішують, що для життя потрібні лише гроші. І вони присвячують своє життя матеріальним цінностям. Гроші поступово затьмарюють їхній розум. Потрібно заробити більше, працювати без відпочинку. А ось є нагода “обдерти ” ближнього! Треба скористатися цією нагодою, адже вона вигідна!

Людина заради грошей іноді стає здатною на злочин, здатною ризикувати здоров’ям, щастям, волею заради грошей. А родина, кохання, дружба, доброта, порозуміння з оточуючими людьми – все це відсувається на задній план. Або ж взагалі відкидається. Спитаєш: навіщо? Відповідь: так гроші потрібні! Оце хочу купити, оце та оце. Адже у всіх воно є! Або навпаки, цього ще ні в кого немає…

А тепер спитайте того, хто втратив через гроші здоров’я або сидить у в’язниці, чи варті були їхні втрати. Він скаже: ні, але тоді я про це не подумав…

Люди забувають, що гроші є благом. Коли вони служать людині, а не навпаки. Гроші мають бути для людини, а не людина для грошей! Людині даний не один лише матеріальний світ. Є також світ духовних цінностей. Світ доброти, віри, моральних принципів, кохання та поваги до інших. І я вважаю, що ці два світи рівноцінні. Неможливо в суспільстві прожити без грошей. Але зосередитися на самих грошах – це все одно, що відрубати собі одну руку або вкоротити життя наполовину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість В. Стефакника – оригінальне явище світового рівня. За словами І. Франка, він – «може, найбільший артист, який появився у нас від часів Шевченка.

Марко Черемшина точно визначив основне тематичне зацікавлення В. Стефакника – галицьке селянство. Глибинний реалізм і психологічна заглибленість, чесність і мистецька довершеність – основні риси творчого доробку цього прозаїка, який цілком входив до чужого життя, роз’ятрюючи своє серце чужим болем.

Біда й розпука галицького села на зламі століть відображена в новелі «Камінний хрест», в якій трагедія безземельного селянина явлена в такому драматичному зрізі, як спродування рідного гнізда та еміграція в пошуках кращого життя до Канади. Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, прозаїк розмірковує на тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім – над проблемою моральної осідлості, зв’язку з рідною землею. І, щоб увічнити цей зв’язок, Іван ставить по собі й по своєму життю камінний хрест, адже Канада для нього рівнозначна смерті. П’яний танець як ознака божевілля, прадавня пісня про осіннє листя як при1ом для підсилення трагізму, камінний хрест як символ титанічної праці та поховання людини заживо – це ті художні засоби, як поглиблюють драматизм розповіді та несуть надтекстову інформацію, привнесену читачем.

Своєрідну «мелодію смерті» творить В. Стефаник й у новелах «Похорон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка проживає свою останню годину. Людина живе доти, вважає автор, доки не згасне в ній усвідомлення того, що вона людина.

Покалічені життям, бідою й безвихіддю, герої Стефаника мають внутрішню мораль. Навіть коли тіло холоне від студені й голоду, у душі жевріє іскра надії, що втримує від утрати людської подоби: топивши одну дочку, Гриць Летючий дає іншій палицю, щоб боронилася від собак, радить, як уберегтися й жити далі…

Світло від величі малої людини в Стефаника таке потужне, що його неможливо не помітити. Попри все письменник не втрачає оптимізму, і оптимістичне звучання сповнює його творчість особливим змістом, забезпечуючи вічну сучасність його слова.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Трохи по-іншому звучить фраза в оригіналі у грецького поета Гомера «я — тобі, ти — мені».
За цим принципом жила і живе більша частина людей . Маленькі діти в садочку дружать з тими, хто з ними поділиться іграшкою. В школі ти дав мені списати чи виручив — з тобою дружу.

Ти мені вірно служиш, тобі посада незалежно від твоєї освіти, від твоїх знань.

Цей принцип проходить навіть, між батьками і дітьми .Мама і тато виховують дітей у добрі, злагоді, достатку,любові. Відповідно, діти забезпечують своїм батькам щасливу старість . Я думаю, що життя — не поле перейти, на своєму життєвому шляху багато хто помиляється.Тому завжди потрібно більше зважати на християнські повчання. На добро і зло, завжди відповідати добром. Не бути егоїстом бути добрим, щирим допомагати бідним і немічним, малюкам і ветеранам, не чекаючи за це винагороди .

З принципом «ти — мені, я — тобі» , не зовсім погоджуюсь . Батьків кожна дитина повинна любити й поважати у будь якій ситуації .З друзями, рідними, знайомими, якщо є така можливість завжди допомагати, якщо не ділом то хоча б добрим словом чи порадою .Також треба прощати образи .У цей важкий час для України багато волонтерів допомагають солдатам . Для сім’ї загиблого солдата з Коломийського району люди побудували будинок . Отже, кожна людина повинна жити для творіння добра не чекаючи за це віддяки. Добро спроможне перевернути гори, зробити найбільше диво .