Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Якович Франко написав велику кількість прозових творів, у тому числі понад 100 оповідань. Найбільше оповідання з життя галицького селянства, яке він добре знав, бо сам з нього вийшов і не поривав з ним зв’язків до кінця свого життя.

«Як син селянина, — говорив він, — вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові».

Письменник реалістично відобразив важке становище галицького селянства до і після реформи, яка була проведена в інтересах експлуататорів. Мізерні клаптики землі, викуплені у поміщиків, не могли прогодувати сім’ї. А дуже багато родин взагалі не мали землі, бо поміщики забрали найкращі землі й пасовища. Частина йшла до міста. А роботи всім не вистачало.

Тисячі селян були змушені покидати рідний край і шукати кращої долі за океаном. А ті, що залишалися, гнули у багатіїв спину за кусень хліба, щоб не померти з голоду. Оповідання «Добрий заробок» змальовує життя такої спролетаризованої сім’ї. Розповідь ведеться від імені першої особи — діда Панька. Дуже бідує родина його: «Ґрунту немає й крихітки, всього-на-всього одна хатина, та й то стара. А тут жінка, діточок двоє, коби здорові». Рятуючись від голоду, Панько віддає своїх синів-підлітків у пастухи до хазяїв за їжу і одежину сяку-таку, жінка пряде. Він носить «мітовки» продавати, але може заробити тільки по три-чотири крейцери за мітлу. А ще панові треба платити за пруття.

Дід Панько себе називає бідним халупником. Він увесь вік працює в поті чола, а живе у справжніх злиднях. Уся сила його пішла на багатих, тому він передчасно постарів, ось чому його, ще не старого, звуть «дідом». «Дід» ще тому, що погано одягнений, неголений, від роботи зігнутий. Дідом його зробила дійсність того часу. Для показу тяжкої праці героїв Франко широко звертається до метафор: «Кипить робота», «з нас цюрком поти ллються», «ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть». Письменник використовує найрізноманітніші порівняння, що показують, з яким старанням бідняки взялися виконувати «замовлення для доброго заробітку», щоб було чим платити податки: «Зараз того ж тижня прихопилися обоє, як до гарячого борщу». Це порівняння вжито неспроста. Для таких злидарів, як Панько, гарячий борщ був рідкісною їжею. А їли таке: «бульба, та борщ, часом деякі крупи та й хлібець, який лучиться: житній то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за те Богу дяку вати».

Вручаючи Панькові податковий квиток, війт говорить: «велено поставити тобі отсю п’явку». Дійсно, то була для бідняка кривава п’явка, адже він не може платити по п’ятнадцять ринських щороку. За його хату, продану з торгу, ледве цю суму дали. Вістря сатири письменник спрямував проти експлуататорів. Гумором підсилює трагізм діда Панька, який відмовився сплатити податок, через те, що втратив хату: «А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?». Зубожіле селянство було беззахисним в умовах тодішнього ладу. У повісті «Борислав сміється» І. Я. Франко теж подає картину нужденного життя селян. Бенедьо Синиця, ідучи до Борислава, бачить у селах: «люди сумні та чорні, мов земля. Не чути звичайних недільних сміхів та жартів на вигонах». Бенедьо минав ті бідні села, помираючи з голоду.

У драмі «Украдене щастя» Франко показує трагедію селянства через життя Миколи Задорожного. Він ненавидить багатіїв, на яких працює тяжко день у день. Не зважаючи на великий мороз і люту хуртовину, він змушений за безцінь надривати свої сили і сили коней. Микола вже «не має сил миритися з кривдами і страшною експлуатацією і вибухає гнівом проти свавілля війта. «Бодай вас уже раз, — заклинає він, — людська праця розсадила і розперла». Загрожує війтові: «Я на нім своєї кривди пошукаю».

Ці слова звучать як обвинувачення, що носять узагальнюючий соціальний характер. Устами Миколи говорить весь пригнічений народ Західної України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вірш «Каменярі» — шедевр молодого І. Франка, який і нині вражає читачів масштабністю символіки, реалістичністю і конкретністю окремих деталей. 1. Франко використав прийом сну, щоб показати грізну силу реакції і мужність борців за соціальну справедливість. У статті «Каменярі» письменник писав: «В поетиці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння».

У дивному сні герой поезії бачить, як тисячі каменярів своїми залізними молотами розбивають темну гранітну скелю. Піт заливає обличчя, на чолах — сліди страждань, але каменярі черпають силу й наснагу в звуках голосу, що доноситься згори:

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас!..

Герої поезії готові пожертвувати власним життям заради людського щастя. Ніщо не може спинити їх на шляху до нового життя, бо вони впевнені:

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

І образи каменярів, і образ скелі у вірші алегоричні. Гранітна скеля уособлює темряву, деспотизм, реакцію, а каменярі — силу, яка здатна повалити несправедливий лад.

Отже, у поезії «Каменярі» Іван Франко символічно зображує дорогу до визволення, яку прокладають непосильною працею борці за нове життя. Їхня титанічна праця не марна, якщо не вони, то їх онуки житимуть у цьому новому світі. Образи каменярів — це символічні образи борців за демократичне суспільство: це і декабристи, і революціонери-демократи — це всі ті, хто своєю працею і знаннями будує цей новий світ. Мабуть, тому і стоїть пам’ятник Іванові Франкові на його могилі — гранітний каменяр із молотом в руці, бо все життя письменник боровся за права українців, за свободу думки кожної людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Історія» — це слово досить популярне в наш час. Воно таке багатогранне та неоднозначне. Стпираючись на матеріалти з інтернету ми дізналися, що історія — наука, яка вивчає минуле людства,покладаючись при цьому на письмові джерела або на матеріальні свідчення.

Нам часто кажуть, що історію потрібно вчити та запам»ятовувати,аби не повторювати помилок у майбутньому. Я цілковито з цим погоджуюсь. Дізнавшись про наслідки, ми не будемо вчиняти так само. По суті,історію, як предмет вивчають майже всі: ми-школярі, студенти, люди похилого віку. Наприклад, майбутні банкіри, програмісти скажуть,що для їхньої роботи, історії взагалі не потрібно. Я можу довести протилежне.Оскільки, життя людини не обмежується тільки професійною сферою, то щоб добре виглядати на фоні з іншими потрібно, хоч трохи знати історію, тої чи іншої події. Історія — це низка нескінченних, цікавих, життєвих фактів та подій.Впізнання про життя людей в інші епохи — надзвичайно захоплююче. От тільки уявіть: ти дізнаєшся,що твій далекий предок був військовим,який за Батьківщину загинув на війні. З одного боку, це сумно, але з іншого тебе розпирає від гордості за свого родича. Він — частина історії,його не забудуть ніколи.

Також,якщо народ не знає багато відомостей із своєї історії, то будь-хто може скористатися такою слабинкою і показати історичні факти по-своєму. Можливо,історія на потрібна,але тоді навіщо вчити докладно дати, запам»ятовувати історичних особистостей? Тому, що ми бачимо причини і наслідки подій, історія дає нам уроки на майбутнє, щоб ми могли їх врахувати на практиці.

На мою думку, кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Людина повинна зрозуміти,що без минулого немає сучасного, без колишнього немає теперішнього і майбутнього.Історія дає нам на хвильку пригадати усіх Героїв України та нашого народу. Тому, старайтесь вчити історію, бо вона нам обов»язково знадобиться у майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Інтерес Франка до театру не був випадковим, він не спадав до останніх днів життя. Театр запалював його постійну різноманітну діяльність, наслідком якої було понад сімдесят спеціальних праць про театр. Вони дотепер звертають увагу глибиною ерудиції, свідчать, що Франко цікавився театральним мистецтвом різних народів і віків. Головний мотив відстоювання права на розвиток української національної драми і народного театру.

Матеріалом для художніх творів Франка були життєві факти, спостереження, власні враження, скарби народної творчості. За художніми образами його творів стояли життєві прототипи, за сюжетними подіями — відповідні факти і явища. Франко писав, що майже всі його твори напоєні кров’ю серця, особистими враженнями і інтересами, «усі вони… у певній мірі… є частками моєї біографії».

Художня правда у п’єсах Франка набувала ймовірності й емоціональної сили.

Глибокий аналіз внутрішнього світу людини з різних площин зору — головний мотив драматургії письменника.

Найскладнішою п’єсою Франка є трагічна драма з сільського життя «Украдене щастя». Для її написання драматург скористався джерелом народних пісень.

1878 року знайома Франка Михайлина Рошкевич записала в селі Лолин нову пісню «Про шандаря» і передала її письменникові. Зацікавившись піснею, він потім сам чимало зібрав таких пісень про тяжке життя жінок і написав спеціальне дослідження про жіночу недолю.

В образі Миколи Задорожного Франко змалював галицького селянина-трудівника у типових побутових і суспільних обставинах. В четвертій дії показано складний психологічний процес, зміну в настроях, психології Задорожного. Франко підкреслив зростання свідомості й людської гідності Миколи.

Анна Задорожна після тяжкої внутрішньої боротьби насмілилась самій собі признатись, що жандарм Михайло Гурман для неї все. Відстоюючи право на щастя і любов, вона кидає виклик суспільству.

Озлоблений жандарм поставив собі за мету будь-що-будь «відкрасти» колись у нього украдене щастя. Усуває з дороги Миколу, зневажливо і брутально ставиться до всіх людей, немилосердний навіть у стосунках з Анною. Тільки помираючи, проявляє людські почуття — бере на себе вину за смерть.

Усі п’ять дій драми відбуваються у нерозривній хронологічній послідовності. Кожна дія — закономірне й необхідне кільце в загальному ланцюгу подій, але в той самий час вона являє собою ніби окреме ціле, маючи свою визначальну мету і відносну закінченість сенсу змісту, а також найвищу точку напруження. У свою чергу, в кожній яві теж звучить певна, вужча тема, підпорядкована загальній ідеї драми.

Поява жандарма в сім’ї Задорожних стала тим драматичним центром, з яким зв’язуватимуться всі наступні вчинки.

Дія поширюється, переходить з хати на сільський майдан, суперечності загострюються, все більше людей беруть участь у конфлікті, стають на чийсь бік, впливаючи на події.

Загострення протистояння між Миколою і жандармом виливається в арешт. Згодом ворогуючими силами стають уже з одного боку жандарм з Анною, з другого уособлення думки «а що скажуть люди».

Центр уваги драматурга — одержимість Анни любов’ю до Гурмана. Вона не усвідомлює цього, хоча внутрішній вогонь палить її душу. Завивання бурі за вікном і пісня про невірну жінку — все це співзвучне її тривозі. Звістка про появу на селі Гурмана розкриває зміст цього неспокою. Анна ніби жахається появи свого коханця, не хоче її. Насправді ж вона жахається свого безсилля зберегти честь заміжньої жінки. Вона боїться, що приписи моралі впадуть під натиском , «грішної любові». Франко доводить, що мета існування людини — кохання. Ні Гурман, ні Анна не мали кохання взагалі. їхні здібності, бажання, чекання не вдовольнялися, всі вони тільки приховані — у Анни за замками шлюбного Обов’язку, у Гурмана за конкуренцією в жандармерії та жахами війни.

Кохання Франко підіймає як найвищий абсолют. Воно ламає всі соціальні, моральні і суспільні перепони.

Франко не робить «цапом відбувай лом» нікого з трьох головних героїв. Психологічний об’єкт — кохання, вищий, сильніший за Анну, і за Гурмана, і за Миколу.

Франко говорить кожним словом, кожною реплікою своєї п’єси — рабство соціальне, суспільне людина пережити може і переживає кожен день. Рабство без любові — неможливе, людина просто не може існувати без нього. «Рай — це неможливість більш кохати» (Ф. М. Достоєвський).

Еволюція Анни в тому, що вона може переступити через будь-що, але не через своє «я», яке вперто бажає кохати. Анна не лукавить. Вона не повія, вона — жертва. У неї всередині — порожнеча, яку просто не може заповнити слабовільний Микола. Тому вона подібна до героїні роману «Леді Макбет Мценського повіту» Лєскова, яка, спочатку опираючись пристрасті коханця, потім сама іде далі й далі, бажаючи долати будь-які перепони між ним і нею. Тому Анна одразу признається чоловіку, що вона нічого не відчуває до нього, тому що хоче бути чесною. Але ще раз присилувати своє «я» вона не здатна.

Ніхто з героїв драми не вийшов із боротьби щасливим. Але трагедія, що відбулася в хаті Задорожних, зумовила глибоку зміну характерів дійових осіб. Вона вразила й всіх селян, змусивши замислитись над питанням: «Хто тому винен?».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В історію української літератури Франко увійшов як лірик, прозаїк, драматург, філософ, публіцист. Поетична ж спадщина його настільки різноманітна, що її важко охопити стислою характеристикою.

Лірика Франка — це вияв громадсько-політичних ідеалів, зброя боротьби проти ворогів трудового народу, своєрідний світ, що відбивав його інтимні переживання, філософські роздуми і думки про долю трудящого люду.

Ліричний герой Каменяря — це не тільки він сам, не тільки образ передового громадського діяча, це вся історія українського народу, невід’ємною частиною якого визнавав себе поет і якому віддавав усі свої сили.

У 1&87 році вийшла збірка «З вершин і низин» Ліричний герой цієї поетичної книжки сповнений віри в справедливість революційної боротьби і в можливість змінити життя суспільства на краще. Відкриває збірку величальна пісня, що славить невмирущу силу боротьби за прогрес, щастя, волю.

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою.

Рве за поступ, щастя й волю..

Поезія пройнята світлим настроєм віри в перемогу:

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Віршем «Каменярі» автор стверджує програму життя революціонера, який став на шлях перебудови суспільства:

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт…

У циклі «Веснянки» Франко, вживаючи прийом паралелізму, показує весняне пробудження природи і готовність суспільства сприйняти новизну життя. Отже, героєм громадянської лірики є носій ідей нового життя, вільного суспільства.

По-новому відкривається для нас Франко, коли читаємо збірку «Зів’яле листя» Перед нами розгортається драма ліричного героя, викликана обставинами громадського та інтимного життя. «Зів’яле листя» — це художній образ втрачених надій, нерозділеного кохання.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Ліричний герой — людина сильного характеру та ніжної душі. Три недолі стоять на .шляху закоханого: «м’яке серце», «хлопський рід», «горда душа». Особисті переживання героя автор підніс на незрівнянну височінь духовної краси. Багато віршів збірки «Зів’яле листя» написано в стилі народної пісні. Прикладом можна назвати вірші «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти. дівчино, з горіха зерня», що покладені на музику. Інтимна лірика Франка — це дивосвіт глибокого кохання.

Іншими мотивами сповнена збірка «Мій Ізмарагд». На Русі здавна «ізмарагдами» називали збірники повчальних статей, у яких викладалася християнська мораль. У Франка — це «повчання» революціонера-демократа. Поет розвінчує псевдопатріотів, викриває підлість, лицемірство, продажність. У поезії «Декадент» він засуджує занепадницьку літературу, бо вона спрямована проти народу. Свою ж поезію Франко вважає народною:

Який я декадент? Я син народу,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик — праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Ліричний герой не капітулює перед супротивником — він впевнений у своїй правоті.

Якщо герой збірок «З вершин і низин» та «Зів’яле листя» був відчайдушним у своїх поривах, різких переходах від бадьорості до занепаду, від радості до печалі, то ліричний герой збірки «Мій Ізмарагд» урівноважений, спокійний і розсудливий.

Отже, мотиви лірики Івана Яковича Франка — це своєрідна сповідь поета про своє життя і життя свого народу, філософське осмислення дійсності. Це заповіт прийдешнім поколінням бути вірними синами свого народу, відданими чесній справі, чистими і щирими у своїх почуттях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Узимку 1876 року по дорозі на еміграцію до Женеви деякий час у Львові перебував видатний’ український вчений та політичний діяч М. Драгоманов. Чи не найголовнішою справою, яку він тут полагоджував, було знайомство з передовою галицькою молоддю в особах її кращих представників І. Франка, М. Павлика та інших, через кого сподівався пропагувати свої погляди на теренах Західної України. Зустріч була успішною і напрочуд продуктивною. М. Драгоманову вдалося заволодіти умами палких юнаків і на багато років спрямувати їхню діяльність в русло чільної ідеї свого життя, тієї, за яку його царськими властями було витурено з України, — ідеї громадівства.

Нині дуже важливо наголошувати на тому, що соціалістичні захоплення молодого Франка визначалися в першу чергу громадівською традицією української суспільно-філософської думки, а вже потім— марксо-енгельсівськими доктринами, в яких митець незабаром розчарувався. Коли після першого ув’язнення, яке супроводжувалося закриттям журналу «Друг», Франкові та Павлику було заборонено відстоювати його під старою назвою, юнаки віднайшли «нову»: «Друг» став «Громадським другом», на честь женевського видавництва «Громада», заснованого М. Драгомановим. Ідеям громадівства присвячено чимало статей І. Франка. Під їхнім впливом написано ряд творів. І насамперед «Захар Беркут» — чудову повість, прочитавши яку неможливо не захопитися Франковою юнацькою мрією про справедливий суспільний лад. Він ґрунтується на властивих українському менталітетові засадах демократизму й братерства, засадах, які молодий Франко вважав найбільш відповідними людській спільноті.

Тухля — наче великий природний дім, «величезна гірська криївка», органічно вмонтована у ландшафт гір. У скелястих, важкодоступних для ворога місцинах тухольці зуміли облаштувати хлібні поля, виростити сади. Вправні каменярі прорубали крізь гори «прості і безпечні» гостинці та підземні ходи. Сам велетень Сторож легко подається їхнім рукам і лягає в загату «так добре, немов від віку сюди був припасований». Природа береже громадівців, бо ті плекають лад, що випливає з гармонії самої природи. Перемогу над ворогом забезпечують не так сокири й метавки, як творча сила робочих рук і підтримка рідних Сторожів-духів. їх не зрадили ті, хто живе у громаді. І вони помагають громаді перемогти.

Тухольцям протистоїть табір посланців Морани — антилюдяного, антидемократичного, антигромадівського суспільного устрою. Це не лише монголи, це також княжий боярин Тугар Вовк, який від початку повісті оголошує війну громаді, захоплюючи її «ліси і пасовиська». Цілком логічно (з точки зору основної думки повісті), що саме представник феодальної верхівки стає зрадником. Тому, хто звик поділяти людей на холопів і панів, дуже легко бути деспотом: його психіка вже достатньо «натренована» при князівському дворі. Натомість тухольський парубок Максим Беркут навіть за безнадійних для нього умов (у монгольськім полоні) не здатний зректися людської гідності і в суперечці з ворожим ватагом сміливо відстоює принципи громадського ладу.

Як бачимо, повсякчас зіставляючи «чоловіцький» та «звірський» світи, Франко показує і фізичну, й моральну перевагу першого над другим. Однак, читаючи повість, треба не забувати, що багато чого у ній — тільки гарна ідилія, мрія…

Скажімо, фрагмент про. те, як задовго до приходу монголів тухольці вже знали про їх наближення завдяки своєрідній «пошті»: від села до села, від громади і до громади вістуни передали страшну новину. Тож громадівці встигли краще підготуватися до зустрічі з ворогом, ніж князівські війська. Начебто вигідна й гарна ідея «золотого обруча» народної підприємливості, ініціативи, та, на жаль, у її тіні абсолютно знецінювалась державотворча, цементуюча роль останнього з могутніх наших князів — Данила. Адже саме його мудра політика вберегла Галицько-Волинське князівство від повного руйнування монголами. У Франковій же повісті він десь за кадром постає бездіяльним і безпорадним свідком страшної навали. Це вочевидь розходиться з фактами, зафіксованими в історичних джерелах. До того ж у Франкові часи ідея організації суспільного життя без єдиного, координуючого державного центру вела до певних анархічних, антидержавних тенденцій. Не дивно, що із Франком не в усьому погоджувавсь О. Партацький — редактор журналу «Зоря», де надрукували повість серед інших творів на конкурс.

Але ці та інші деталі не завадили повісті здобути першу премію та загальну любов читачів. Адже кожна людина має право на казку. І якщо ота казка написана щиро, талановито, а головне — з любов’ю, то нерідко в неї віриться більше, ніж у правду сухих літописних сторінок. Хай на них — ані слова про «давнє громадівство», «золотий обруч», звитяжних тухольців… Необхідні слова віднайдуться — на дні серця, у тихім сяєві мрій…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Височить на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івана Франка пам’ятник: могутній каменяр розбиває молотом гранітну скелю. Так постать письменника символічно злилася з образами створених ним будівників нового суспільства, яких він возвеличив у вірші «Каменярі» (1878). Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт.

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Та щоб прийшло це «нове життя», треба повністю зруйнувати старе, яке з рядків вірша постає перед нами в образі височенної гранітної скелі, кам’яного чола. І тільки «кривавий труд» каменярів спроможний знищити, розбити це чоло, щоб «в тисячні боки розприскалися штуки та відривки скали». 

Але в цьому мені не хочеться з ними погоджуватися, бо вдячна людська пам’ять возвеличила їх подвиг заради нащадків. Цей подвиг каменярі здій-снювали, потерпаючи від фізичних і моральних втрат, коли доводилось поривати з минулим:

…і в пас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав...

І хоч за ними «сльози ллють малі, жінки і діти», але каменярі свідомо йдуть обраним шляхом, бо перед ними — світла мета: «і щастя всіх прийде».

Коли я прочитала вірш уперше, мені здалося, що він переобтяжений картинами виснажливої праці і фізичних мук будівників дороги. Та потім я зрозуміла: у такий спосіб поет символічно вказав на ту страшну ціну, якою здобувається щастя, особливо коли це щастя співвітчизників. А за нього можна «кров’ю власною і власними кістками» виборювати нове життя, в якому «щастя всіх прийде по наших аж кістках».

Іван Франко вірить у це і переконує нас, читачів сьогодення, що його каменярі «не герої… і не богатирі», жили і виборювали майбуття із щирою вірою у те, що їх громадське призначення — «скалу сесю розбить» заради відродження рідної землі.

Я впевнена, що «Каменярі» нікого не залишать байдужим, бо вірш цей (виражаючись символікою мови Франка) написаний і пронизаний кров’ю і потом борців-патріотів, каменярів нашого сучасного суспільства. І сьогодні, коли наша Україна вже відзначила десятилітній ювілей проголошення своєї незалежності, їх образи постають перед нами з новою силою, викликаючи глибоку повагу і вдячність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В першій половині ХІХ століття сюжети українських драм мали щасливий кінець. Героїня діставала право на щастя, головним чином, дякуючи поступливості і багатого претиндента на неї і батьків («Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці»). До останньої третини століття трагічний кінець стає звичайним, причому, в деяких випадках за смерть героїні мстить її коханий, але такий же знедолений, як і вона. Єдиним в своєму роді залишився фінал драми Івана Франка «Украдене щастя» (1893р. перша назва «Жандарм»), де самий боязкий із боязких, самий забутий із забутих чоловік, загубивши останні залишки вікового, увійшовшого, здається, в кров, терпіння піднімає сокиру на жандарма — мстить за своє приниження. Звичайно ж, Микола Задорожний не розумів, що принизив його не Михайло, яикй зовсім недавно був таким же селянином, а сьогодні став жандармом, як і не розумів того, що щастя вкрадено не тільки у нього. Щастя вкрало саме життя героїв. Така ситуація була характерна для даного періоду.

У п»єсі використано вже відомий сюжетний мотив: обманувши дівчину, щоб не розділяти з нею спадок, брати видають її заміж за власного батрака — тихого і покірного Миколу. Вле це передісторія. Дія ж починається з того моменту, на якому, умовно кажучи, закінчилась «Лимерівна». У драмі «Украдене щастя» конфлікт розгортається в селянському оточені. Михайло користується своїм положенням жандарма — на його характері, манері спілкування відобразилась «служба».Але все ж він людина того ж стану, тільки відірвана від звичайного середовища, ось що посилює його драму. За його грубістю і нахабністю — прірва самотності душі, колись колись гарячий і щирий , а тепер скалічений державною машиною, яка нівечить все навколо. І в його коханні до Анни з»являється дещо фальшиве, що більше подібне на помсту, на юродство, тому що юне прекрасне почуття в ньому вже давно вбите страшною силою цього світу — власництвом. Тому і виникає протистояння не тільки між ним і Миколою, але й протиприродна напруженість, майже ворожнеча, в його відносинах із Анною. Вже й Анні передається частина його жорстокості по відношенню до Миколи — самому беззахисному із всіх. Тяжкі і трагічні муки в цьому «трикутнику» випадають на долю Анни, так як вона ще переживає внутрішній конфлікт між почуттям і обов»язком.

Зарублений Миколою Задорожним, Михайло Гурман дякує йому і бере всю вину на себе, що тим самим розкриває не тільки його внутрішнє благородство, але й те, якою мукою було для нього життя: «Мені тепер зовсім добре. Навіть лікарства не треба. Дякую тобі. Я хотів сам це зробити, але рука не піднімалась». Та чи було це лікарством для Анни? Микола намагається заспокоїти Анну словами: «Анна, заспокойся, хіба тобі нема для кого жити?»

Михайло знайшов порятунок у смерті, а Анна і Микола залишились жити далі, із цим клеймом на все життя. Хто забрав у них те щастя, яке належало їм, хто винен у цьому, брати чи суспільство, в якому жили вони, чи саме життя?

У людей забирали все, але хто дав право їм забрати те, найцінніше, що є у людини.Кожна людина має право на щастя. Самеце страхітливе життя і показав Іван Франко в своїй драмі, тим самим виніс вирок оточуваному світу.

Читання поезії Івана Яковича Франка – Великого Каменяра – це завжди свято, дотик до струн серця, чарівної краси рідного краю. Нікого не може залишити байдужим ніжність, гама почуттів, якими пронизана збірка «Зів’яле листя» (1896 р.) – на мою думку, одна з найкращих у творчості Франка.

Ліричні герої цієї збірки – це живі, багатющі, гарячі й глибинні натури, змальована в ній любов до жінки – велична, всеосяжна, правдива. Лірична драма вражає внутрішньою сконцентрованістю ліричного чуття, мінливістю настроїв, тонкою грою емоцій, не випадково ж лірика цієї збірки притягала й притягає увагу композиторів. «Безмежне поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Оце тая стежечка», «Твої очі, як те море» та інші чарують нас, хвилюють душі закоханих.

Пісні збірки – це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой неначе розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, зникло безслідно. Франко створив у збірці узагальнений і досить абстрактний образ жінки : він то піднімає її до неба, то кидає на саме дно. Одна з них, «мов метелик», «невинна, як дитина», друга – «гордая княгиня», «тиха та сумна», а третя – «женщина чи звір», «з гострими кігтями»… Це три грані одного кристала, в одному образі безліч відтінків непорочності й розуму, одержимості й прихованої іронії. А в житті поета одна жінка займала особливе місце, він кохав її все життя, для нього вона була еталоном, до якого рівнятиме всіх жінок, він скрізь бачив Ольгу… Саме Ользі Гошкевич він присвятив рядки :

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі…

Є в збірці поезії такої краси й глибини, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творів світової любовної лірики, часто в концертах на замовлення звучить пісня у виконанні М. Гнатюка :

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй свого сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!…

Мало хто знає, що автор цього тексту – Іван Франко. Здається, це вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-самородок… «Се любов моя плаче так гірко…»

Коли поет у власні страждання починає вбирати болі й муки понівеченої любов’ю своєї душі, то досягне найвищої, найщирішої й чарівної мелодії :

Якби знав я чари, що спиняють хмари,

Що два серця можуть ізвести до пари…

Вічна поезія Франка, як вічне на землі кохання, так майстерно оспіване ним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли читаєш поему Івана Франка «Іван Вишенський», то відчуваєш, що кожний рядок, кожне її слово звернене до нас сьогоднішніх. Афонський чернець надзвичайною силою свого красномовства став на захист українства, виступив проти нищення народу, його віри і мови. 

І це був його вибір, який він зробив після порушення обітниці мовчати протягом десяти років. Ось він, немолодий самітник у печері на горі Афон, після довгої Молитви виходить із свого заточення, щоб подивитися на народження нового дня. Зворушено серце відкликається на тугу та біль за рідним українським краєм, бо він болів болем своєї України, страждав її стражданнями. 

У своїх посланнях і вченим мужам, і «простолюдинам Іван Вишенський звертається із закликом боронити національну гідність, не допускати пригнічення рідної мови, спотворення віри. Чи не перегукуються ці вимоги афонського самітника з актуальними вимогами сьогоденної української нації? Пройшли віки, а заклики до національної гідності і сьогодні на прапорах моєї країни. А питання про місце української мови в українській державі ще й досі дискутується у різних колах. 

Актуальними у наш час є й дорікання І. Вишенського владикам, що замість догляду за паствою пильнують лише свою вигоду. Закидав він і панству, яке зовсім відірвалося від народу. Хіба не вгадуються тут паралелі із сучасним українським суспільством? 

Ось у чому я вбачаю актуальність вибору Івана Вишенського в наш час. Щодо мене, то хотілося б повторити рядки із Франкової поеми, які можуть бути дороговказом кожному моєму співвітчизникові, що любить рідну землю: 

…Дай мені братів любити