Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У літературному доробку великого українського письменника І. Франка ми знаходимо чимало різноманітних за жанрами творів. Це й поезія, і драматургія, і проза. Проза І. Франка також багатогранна. У ній можна виділити повісті, оповідання, казки. Особливе місце серед прозових творів І. Франка посідає його історична повість «Захар Беркут».

І. Франко безмежно любив свій край з його величезними вічнозеленими й крутими гірськими плаями, невгамовною музикою стрімких бурхливих річок і потічків, могутніми гірськими вершинами й зеленими полонинами. Він пишався своїми мужніми предками, які зупинили монголо-татарську навалу, зуміли відстояти свій рідний край. Усе це яскраво зображено в його історичній повісті «Захар Беркут». М. М. Коцюбинський у своєму рефераті «Іван Франко» писав, що у Франка «люди діляться на два табори: на кривдників, проти яких він гострить, як меч, своє слово, і покривджених, яким він віддає своє серце», такий поділ зустрічаємо ми в повісті «Захар Беркут». З одного боку, тухольці на чолі з Захаром Беркутом, Максим, Мирослава, з другого — завойовники монголи, бегадир Бурунда, боярин Тугар Вовк. Волелюбні члени давньої родової громади, очолювані мудрим Захаром Беркутом, сильні своїм порядком, заснованим на рівності, праці, згуртованості. Вони не визнають над собою боярської влади, не хочуть терпіти жорстокості гнобителя Тугара Вовка. Це справжні патріоти, що сміливо і мужньо стають на захист своєї батьківщини від завойовників.

Головним героєм твору є Захар Беркут, в образі якого найповніше втілено народну мудрість, відданість загальній справі, патріотизм тухольців.

І. Франко устами свого героя Захара Беркута проголошував одвічні мрії нашого багатостраждального народу. «Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні відродження народного!»

І справді, саме в наш час по-справжньому розквітла, відродилась Україна — вільна, суверенна, незалежна держава. І саме нам і нашим сучасникам судилося відновити її.

«Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар Беркут, а бодай у досвітках тої щасливої доби», — писав І. Франко. Саме так, нам, громадянам незалежної України, випало на долю жити в цій щасливій порі. І хоч економічний стан нашої України зараз ще не досягнув належного світового рівня, але головне те, що Україна вільна, незалежна, визнана іншими державами й народами. А подбати про те, щоб вона процвітала, — то вже наше завдання. І ми повинні все зробити для того, щоб життя в нашій країні розквітло, щоб жила наша прекрасна мова, відроджувалася наша самобутня культура не указами, а серцем і бажанням людей. І я вірю в те, що наша Україна незабаром стане могутньою, процвітаючою державою, подолавши економічну кризу, буде визнаною у світі як одна з найбільш великих і економічно розвинених країн. Зараз ми бачимо, які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і Великий Каменяр. Доба відродження України, нації, держави нарешті прийшла!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Казка І. Франка «Фарбований Лис» розповідає нам про Лиса Микиту й інших мешканців лісу. В ній змальовано життя тварин, але тварини в ній зображені дуже схожими на людей. Вони вміють говорити, здатні мати людські почуття, робити певні вчинки тощо. Тому вже з перших рядків ми розуміємо, що сенс цієї казки не тільки в зображенні певної події, а й у тому, щоб навчити чогось читачів. В образах тварин ми одразу ж упізнаємо типи людей, які часто зустрічаються нам у житті.

Лис Микита став царем над звірами. Як йому це вдалося? Напевно, він проявив себе як мужній та завзятий воїн? Може прославився своєю мудрістю, і тому звірі вирішили нагородити його такою «посадою»? Ні! Тоді, напевне, він піклувався про слабих або хворих звірят, допомагав усім? Ні! Лис Микита всього домігся лише своєю хитрістю! Тікаючи від собак, Лис Микита впав у діжку з фарбою, а потім розповів усім, що він не проста тварина, а виліплена самим Святим Миколаєм з небесної глини. Всі повірили Микиті — так він і став царем. Але царювання Микити тривало недовго: його викрили, коли він почав дзявкати по-лисячому. На Микиту очікувало дуже суворе покарання за його підступність і брехню…

Казка Івана Франка є дуже повчальною, через образи тварин автор вказує нам на події нашого повсякденного життя. Часто нам зустрічаються люди, які намагаються бути не тими, хто вони є, здаватися кращими, сильнішими. І таким чином домогтися поваги та часом навіть поклоніння інших. Така хитрість і лицемірство заслуговує на засудження! Але й наша довірливість і наївність також свідчить проти нас. Я вважаю, що Лис Микита поводився погано, обманюючи лісових звірів. Але і звірі видалися мені досить наївними, якщо, так легко повірили хитрощам Микити,

Мені здається, що за будь-яких обставин не слід хитрувати та обманювати, бо правда все одно покаже себе, а хитрун втратить і те, чого домігся обманом, і повагу до нього з боку інших. Також варто знати, що навколо ще є нечесні люди, тож треба не дати себе обдурити сучасному фарбованому Лисові. Хоча в жодному разі не слід втрачати довіру до людей, якщо одного разу з тобою повелися нечесно!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблема морального вибору людини (за поемою І. Я. Франка «Іван Вишенський») 

Чи має право людина вважати себе вільною від нелегких проблем життя свого народу? Чи може вона задля спасіння своєї душі відокремитися від співвітчизників, що потерпають у біді, і остаточно вирішити для себе: 

Щезло все, дрібне, болюще, 

А чи дійсно це рішення є остаточним? Чи варто, відмовившись від «єдиного бажання вічного спокою», відкинути все те, що ранило душу: «невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа»? 

Ці питання морального вибору постають перед героєм поеми І. Франка «Іван Вишенський». За історичною розповіддю ми відчуваємо розкриття важливої філософської теми — про безмежну любов до батьківщини і про патріотичний обов’язок її сина, громадянина, у тяжкий для неї час. Ми з хвилюванням стежимо за тим, як релігійні егоїстичні бажання «старця Йвана», що проводить дні у молитвах та «неподвижно спочиває», поступаються перед болем за рідну землю: 

Сей квітчастий рай веселий, 

Се важке, кроваве пекло — 

І. Франко дуже переконливо і з надзвичайною художньою майстерністю показує психологічні вагання відлюдника-аскета, які, здається, крають йому душу. Ці муки вибору стають зрозумілими, якщо ми зважимо на те, що йдеться про вибір між вимогами розуму й релігійних переконань і обов’язком сина рідної землі. Землі, яка страждає без його допомоги. Ми бачимо, як душу Івана Вишенського вже майже повністю огорнула ідея відречення від світу. Та досить було в його самітницьку печеру залетіти вишневим пелюсткам, і їх дивний, рідний запах нагадав про Україну. А коли з’являється на морі козацька барка і земляки кличуть Вишенського на Батьківщину, його патріотичні почуття беруть верх, відроджують сили. Таким чином, його переконання: 

Хай рятується, як знає, — 

Дотиснутись до Христа, — 

переростає у самокатування: 

черепино недобита, 

про своє спасіння дбати 

І. Вишенський робить свій вибір, гаряче бажаючи повернутися на Україну, щоб допомогти своєму народові у важку годину випробувань: 

і для них життя віддати! — 

благає він у Господа. І Всевишній, неначе благословляючи старця, окриляє його душу: 

Легко, легко так зробилось, 

Образом свого героя Іван Франко проголосив клятву вірності рідному народові, вказуючи й нам на ті споконвічні моральні цінності, які стоять понад усе в серці та житті справжнього патріота.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Серед титанів духу українського народу, стовпів його національної культури одне з чільних місць по праву посідає великий письменник Іван Якович Франко. Нестримна жага митця охопити й пізнати світ в усіх його проявах спонукала невтомного правдолюба до постійного пошуку, результатом якого стали унікальні за силою і філософською глибиною статті, дослідження, літературні твори. Проте чи не найвище цінуємо ми Франка як визначного українського поета.

Як полум’яний патріот, нескорений борець за свободу і щастя рідного народу, він у своїх віршах пропагує ідеали добра, прогресу і братерства. Громадянська лірика Франка пристрасна та образна. У хрестоматійних «Каменярах» автор алегорично зображає безстрашних і безкомпромісних поборників правди та поступу. Серед них — ліричний герой і тисячі його соратників, що не бояться виснажливої, одноманітної праці. Вони твердо переконані, що їхній подвиг не мине безслідно, а послужить нащадкам:

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець, і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

Франко вважає, що духовне ледарство — то злочин проти гуманності, тому в поезії «Гімн» уславлює одвічний потяг до самовдосконалення та боротьбу за прогрес. Поет вірить, що дух, «що тіло рве до бою», розіб’є кайдани неуцтва та покірності.

Таке ж передчуття «щасливої зміни» пронизує поезію «Гримить». Франко тонко відтворює оту «розкішную дрож» у природі і «тайну дрож» серед людей, які очікують «благодатної хвилі», що «людськість, мов красна весна, обновить».

У вірші «Не покидай мене, пекучий болю» звучать мотиви, близькі до Шевченкових. Безсмертний Кобзар у поезії «Минають дні, минають ночі» благає собі долі, яка б не давала йому заспокоїтись. А його духовний послідовник Каменяр у своєму творі «Не покидай мене, пекучий болю» просить, щоб «важкая дума-мука» не залишала його серця, сповненого стражданням за своїх співвітчизників:

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя.

Поетове загострене громадянське почуття — не лише вибух емоцій, а й усвідомлення всієї складності досягнення поставленої мети. Він розуміє, що торувати шлях для поступу можна лише чесними і чистими руками, які не бояться ніякої роботи. Тому тема праці прозоро звучить у «Каменярах» та в поезіях «Не покидай мене, пекучий болю», «Земле, моя всеплодющая мати».

Співець розкішної краси рідної землі, Франко боліє її болями і радіє її радощами. Він прагне, щоб народ України був щасливим і вільним, тому вважає, що любов до Вітчизни не виключає вболівання за стражденний люд, котрий «гнетуть окови», а робить боротьбу за соціальну справедливість обов’язком для кожного справжнього патріота:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

Гостро виступає Франко проти фальшивого псевдопатріотизму у вірші «Сідоглавому». Ця поезія побудована на саркастично забарвлених антитезах, звернених до горе-українофілів. Тому весь твір— як натягнута струна, як поле битви протилежностей, що підкреслюють глибину безмірної поетової любові до неньки-України:

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, шанування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Франкова любов до Вітчизни — активна, діюча, буремна і незгасна. Тому у вірші «Декадент» поет більше дивується, аніж обурюється, протестуючи проти звинувачення у декадентстві.

Збірка «Зів’яле листя» подарувала чимало довершених зразків інтимної лірики. Вірші часто сповнені смутком нерозділеного кохання. Ліричний герой поезії «Чого являєшся мені у сні?» переживає глибоку душевну драму. Прекрасна дівчина, яка пробудила юнацьке серце для любові, не відповідає йому взаємністю й лише уві сні звертає на нього «чудові очі ті ясні, сумні, немов криниці дно студене».

З тужливих запитань, звернених до коханої, зіткане поетичне полотно вірша «Ой ти, дівчино…». Його герой намагається розкрити таємницю чародійних очей, солодких вуст і бентежної усмішки своєї музи. Але він безсилий перед фатумом, що не влив у серце дівчини любовного трунку у відповідь. Тому автор лише розпачливо вигукує:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радості, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Але поет, навіть страждаючи, не намагається вирватися з полону почуттів, а лише дослухається до голосу свого серця, виливаючи на папір кохання. І воно торкається душі, очищаючи та облагороджуючи її.

Священну місію митця Іван Франко з гідністю проніс через усе своє життя. Тому різнобарвна і багатолика лірика Каменяра продовжує нести світло правди й добра вже не одному поколінню українців, утверджуючи ідеали благородної людяності в їхніх умах, відкриваючи в спраглих серцях джерела вічної і мудрої любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ШКІЛЬНІ ТВОРИ:

Твір на тему: «Батьківська мудрість»

Легенда про Золоте Зернятко Істини — переказ тексту 

БІОГРАФІЯ

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом — Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога працювала в колгоспі. Разом з чоловіком вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію. Усі вони стали вчителями.

Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935-1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи (1938).

160

З 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час — і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він — політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях.

З червня 1942 р. до березня 1944 р. В. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом із дружиною Г. І. Сухомлинською виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі — онуфріївській районці «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда» — із статтями на педагогічні теми. Найперша його публікація — «Перед новим навчальним роком» — з’явилася 25 серпня 1945 р. в «Ударній праці». 1948 р. В. О. Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закладів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу.

Починаючи з 1949 р., Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних, а згодом і зарубіжних виданнях. 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи», а через рік з’являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів».

Наприкінці п’ятдесятих років виходять друком одна за одною такі ґрунтовні праці В. Сухомлинського, як «Педагогічний колектив середньої школи» та «Виховання радянського патріотизму у школярів». На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся в шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою виявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме в ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва.

До найголовніших, найґрунтовніших творів В. Сухомлинського, опублікованих з 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління», «Духовний світ школяра», «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо— «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974).

Уже після смерті талановитого педагога з’явилися окремими виданнями праці «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину».

З 1957 р. В. Сухомлинський — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. — заслужений учитель УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці. «Людина, — любив повторювати педагог, — народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». Ці проникливі слова можна і треба віднести й до самого Василя Олександровича, адже саме вони були тим категоричним імперативом, якому завжди і всюди слідував він у своєму недовгому, але яскравому й напрочуд плідному житті Педагога. Все найцінніше, створене ним, назавжди увійшло до скарбниці вітчизняної педагогіки та національної духовної культури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Порівняно із біблійною легендою, Франко змінює розміщення образів утворі, співвідношення між ними, їх ідейне навантаження, композиційну роль. У Біблії Мойсей — це посередник між іудеями і Богом, слуга вічного, виконавець волі Ієгови. Останній вершить долю Ізраїлю, а тому висунений у біблійному тексті на передній план. Так, Бог, звертаючись до Мойсея, каже: «Хто дав уста людині? Або Хто робить німим, чи глухим, чи видючим, чи темним, — чи ж не Я, Господь? А тепер іди, а Я буду з устами твоїми, і буду навчати тебе, що ти маєш говорити» (2 М. 4.11-12).

У «Мойсеї» поет співає про бога Ієгову, що послав пророка для проповідництва народові гебреїв. Але він нерозлучно пов’язаний з самим пророком, є навіть ним самим. Бо лише Мойсей дає йому життя, чинить його волю святу. Бог тут як персоніфікація якогось внутрішнього наказу, єства, що прямо змушує людину віддатися якійсь справі, одним словом, щось схоже на генія людини. Той Бог представлений у Франка, як справжній біблійний Ієгова, страшний і грізний, котрому все мусить коритися, мстивий, що простягає свою караючу руку аж на дванадцяте покоління. Той Бог Ієгова — це сумління самого Мойсея. І людина мусить покорятися тому своєму Богові, бо інакше його чекатиме дуже страшна помста, така, яка стрічає людину за зраду власних ідеалів. Який страшний Мойсеєвий демон його зневіри у кінцевих піснях, яких він завдає йому мук. І то лиш за хвилинний сумнів у своїх ідеалах, у правоті Бога Ієгови. Отже, Бог — потенціальна енергія душі Мойсея, найбільш аристократичне, скристалізоване та ідеалізоване «Я» людини, котрого мусить слухати, як непереможної сили, а божеської, як невільник свого пана. І якщо виробив Мойсей у собі того Бога, то не може вже його зректися, ані сумніватися у ньому, бо сумнівався б у самому собі. Він невільник, раб самого себе! Та Мойсеєві треба, щоби в його Бога вірили і ті, котрих він хоче привести до обіцяної землі, котрим має служити той його Бог! Коли й вони будуть у нього вірити, будуть сильні своєю вірою, як і Мойсей. І щоби викликати довіру до того Бога у земляків, він представив їм його, як справді яку надприродну силу, котрої він є органом. Вогняний кущ, символ його віри у Бога, повинен запалити серця людей цією вірою. Об’явлення нового Бога стало бойовим гаслом для цілого народу.

Таким чином, Ієгова Франка — грізний і страшний для Мойсея, цей немилосердний Бог у гебрейських шатах, те сумління пророка, тонке і чуле, є Богом реальним, живим у всіх людських серцях, справді всюди присутнім, великим і могутнім своєю силою — Бог національний! Такого Бога проповідував сорок років у пустелі Мойсей національного Бога, котрого вважає вищим понад усіх, але визнає так само інших національних Богів, а також дає право іншому народові вважати свого Бога за більшого. І кожний народ має свого поводиря чи пророка, тому у поемі центр художньої уваги перенесений на два вузлові пункти сюжету: дія зосереджена навколо взаємовідносин між вождем і народом, а не між Богом та Іудеями, як у Біблії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина хоч раз у житті замислюється над вічним питанням: для чого вона живе? Адже ніхто не з’являється на світ випадково — у кожного своє призначення. Хтось стане всесвітньо відомим художником і буде дарувати людям прекрасні шедеври, хтось — геніальним ученим, який рухатиме науково-технічний прогрес, хтось — лікарем, який рятуватиме людські життя… Популярні зірки й ті, чиє ім’я ніколи не прославиться, міністри і двірники, генерали і рядові, — усі щодня так чи інакше впливають на хід подій, змінюючи історію. Тому дуже важливо зрозуміти власне призначення: тільки тоді можна принести користь іншим людям і відчути справжнє щастя від того, що життя проходить недаремно.

Християнська мораль говорить: земне існування — мить, яка відділяє людину від справжнього життя на «тому світі». Яким воно буде — райським чи пекельним — залежить від людини. Відмова від мирської суєти і присвята себе Богові — найкоротший і найлегший шлях до вічного блаженства?

І. Франко у філософській поемі «Іван Вишенський» стверджує: шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших. Любов до Бога має виявлятися в любові до людей — адже у кожному з них є відсвіт Божої благодаті. Віра має освячуватися добрими справами, інакше вона обернеться на зневір’я.

У центрі твору — оборонець православної віри, український письменник-полеміст Іван Вишенський. На прикладі його життя автор розкриває тему відповідальності кожного за збереження духовності. Вишенський вирішив усамітнитися на Афоні якнайдалі від світських спокус. День за днем він проводить у роздумах і молитвах. Побачивши павука, який зловив у сітях муху, старець робить висновок: грань між добром і злом — тонка, тому, щоб розібратись і не впасти в гріх, людина має покладатися на Бога, вірити, що все в житті — його промисел, і активно чинити опір усьому, що може відвернути її від віри та любові. Людина не позбавлена права на вибір, але робити його повинна, виходячи із заповідей Божих, не вважаючи, що її уявлення про вічне і минуще — єдино правильні.

Якось вишневі пелюстки залетіли до печери Вишенського, нагадавши йому про Україну. Спогад той був таким болючим, що навіть породив сумнів у правильності рішення стати самітником. Таким чином автор розкриває зв’язок любові й патріотизму, оскільки це грані вияву людського в людині: віра в рідну землю як невід’ємна складова гуманізму. Приїзд посланців з України, які просять Вишенського повернутися з ними додому й допомогти захистити віру, викликає у героя внутрішній неспокій. З одного боку, бажання «самому дотиснуться до Христа», а з іншого — відчуття нерозривного зв’язку з Вітчизною.

Кульмінацією поеми є молитва Вишенського, щоб Бог переніс його до корабля, що відпливає, бо він просвітлів у думці, що його спасіння — ніщо порівняно з можливістю порятувати мільйони. Розв’язка символічна: Всевишній простяг сонячне проміння з печери до корабля, чернець ступив на цей «місток» — і «тихо щез», прозрів, бо піднісся до розуміння немарності життя, яке дає кожному творець.

Прочитавши цей твір, починаєш глибше замислюватися над вічними проблемами: добра і зла, гріха і спокути, життям і смерті… І розумієш: найголовніше призначення людини, незалежно від її здібностей, уподобань, прагнень, — любити своїх ближніх і робити добро. Адже саме за добро, яке людина творить у житті, вона буде поцінована за межею буття.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Романтизм як літературна течія виник на початку XIX сторіччя, але відновився через сто років в оновленій формі —неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрії й дійсності, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображували виняткові, особливі характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грішив відривом від дійсності, прагненням зобразити екзотичні й навіть фантастичні ситуації, змальовані химерними, контрастними і яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дійсність першої половини XX століття, насичену реальними революційними перетвореннями, війнами, боротьбою. Великі, надзвичайні події відбувалися на очах поетів і письменників, їх нетреба було переносити в потойбічний світ, історичне минуле або у далекі країни. Більше того — значна частина митців безпосередньо брала участь у боротьбі, а не лише оспівувала борців, що, природно, створювало реалістичність через справжнє знання теми.

Початок будь-якої історичної буремної доби мимоволі пробуджував у людях мрії й надію, вимагав не лише раціонального, а й емоційного трактування того, що відбувалося. Але, крім більшої наближеності до дійсності, неоромантизм мав ще одну суттєву відмінність від течії-попередника: політичне зумовлений, що розкидало естетично близьких митців по різних таборах — «революційної романтики», що ідейно ґрунтувалася на своєрідному месіанізмі світової пролетарської революції, та неоромантизму національно-визвольної боротьби, що набув розквіту трохи пізніше: напередодні й під час Другої світової війни,

Особливе місце посідає у цьому напрямі «Празька школа» українських письменників, учасниками якої були такі яскраві митці як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Драган, Олег Ольжич, Юрій Липа та Олена Теліга. Неоромантичні засади підсилювалися у цієї групи синтезом символістичних, імпресіоністичних і реалістичних засобів поетичного творення.

Творчість О. Теліги вирізнялася серед творчості інших представників «Празької школи» особливою темою, яку можна назвати «кохання і боротьба», або «чоловік і жінка у боротьбі».

Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя біографія самої Олени Теліги. Ця жінка, що у дитинстві не знала навіть української мови, після одруження стала одним з видатних діячів українського національно-визвольного підпілля і загинула у боротьбі з німецьким фашизмом. Хто сказав, що великі почуття лишилися у сивій давнині? Кохання привело О. Телігу до боротьби та залишилося в її творчості назавжди.

Її вірші мають автобіографічний елемент, але не зводяться до автобіографії. Швидше це розмірковування над ролями чоловіків і жінок, що пристали до боротьби, які, на думку О. Теліги, не однакові:

Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,

З якої ви п’єте: змагайся і кріпись.

Інакше кажучи, на її думку, призначення жінки — морально підтримувати чоловіків-борців, надихати їх на боротьбу, а вже потім брати у ній участь особисто, бо саме життя не дозволяє зі спокійною совістю обмежуватися господарством і звичними «жіночими обов’язками»:

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може завтра вже нас відкличе

Чоловіки мають бути першими, їхня справа — відкривати нові шляхи й ставати до бою, бути першопрохідцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жінки лишаються пасивними:

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть —

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Отже, розмежування ролей, але водночас і єдність в ім’я спільної ідеї — визволення Батьківщини. Боротьба майже така сама, але й інша: в ній менше жорстокості, більше жертовності та натхнення, менше крові та більше мрії, романтики у кращому значенні цього слова, більше світла. Цим, насамперед, і приваблює поезія Олени Теліги: чуттєва, емоційна, але позбавлена манірності та «зітхань даремних». Не кожен здатен зберегти гуманність у вирі боротьби, але Телізі це вдалося:

А душа вклоняється просторам,

І землі за світлу радість — жить!

Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величні здійснення, а життя, прекрасне й світле, гідна того, щоб існувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезії національно-визвольної боротьби, про вірші Олени Теліги, як про гуманність, збережену в часи непримиримості й вимушеної жорстокості. Ніколи не варто забувати про світло й радість життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича: «…Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками…».

Чи не тому, коли читаєш цю повість, весь час відчуваєш за молодим юристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням до культурного, політичного і соціального звільнення народу? В його уста письменник часто вкладає власне розуміння багатьох речей: «Політика — то не балаканина на празниках та соборчинах! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники».

Євгеній Рафалович, «вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу», вважає, що інтелігенція повинна допомогти народові звільнитися від нужди, піднятися з колін. Таку ж ідею ми вже зустрічали у «Хмарах» І. С. Нечуя-Левицького, захоплюючись образами молодих українських інтелігентів.

В образі Рафаловича І. Франко змальовує нові, сповнені чистими прагненнями, сили України, яка почала новий етап суспільного розвитку. Ми бачимо, як молодий юрист, що мав національну гідність, веде всю документацію лише українською мовою, цією ж мовою свого народу він виступає у суді, і хоча багатьом це не подобається, він діє спокійно, впевнено, без зайвого галасу.

Хай не всього в поставленій меті Євгеній досягає, але принаймні йому вдається збурити мертві води суспільної рутини. Він сколихнув приспані в селянських масах сили, а найбільший його успіх — народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині. Не дивно, що самі селяни не одразу вірять у щирість Рафаловича: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захисника в лукавстві чи шахрайстві. Це ускладнює його шлях до мети, він ображається, дорікає селянам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але духом не занепадає. «Треба провести їх через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа», — доходить він висновку і вирішує поїхати в Буркотин задля тієї ж «життєвої освіти», яку не замінить «книжкова освіта».

Так поступово вирішується центральний конфлікт твору — соціальний, що полягає у боротьбі двох сил: між темним, затурканим селянством, що не вміє себе захистити, і чиновниками, які постійно ошукують простий народ. Тому я вбачаю в образі Рафаловича певний символ — обов’язок, що мусить нести задля щастя свого народу український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.

…Перехресні стежки бувають різними: реальними, символічними. У житті перехрещуються долі, думки, інтереси. Буває так, що людські стежки перехрещуються задля великих, корисних народові справ, коли людина до останку віддає себе служінню народові.

На мою думку, повість «Перехресні стежки» є дуже актуальною для нашого часу, коли партійні лідери сучасної України красномовно говорять про любов до рідного народу і держави, яка під їхні урочисті промови і обіцянки непомітно стала однією з країн у світі з низьким рівнем життєзабезпечення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хвильовий пiсля В. Стефаника i М. Коцюбинського створив в українському письменствi свiй стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичної, iмпресiонiстичної новели. Одна з новел письменника «Кiт у чоботях», хоч i має у своїй основi реалiстичний фундамент — складнi роки громадянської вiйни, мiстить потужний лiрико-iмпресiонiстичний струмiнь. У цiй новелi реалiстичнi подiї поданi немов крiзь призму iмпресiонiстичного сприйняття дiйсностi.

Для того щоб проаналiзувати новелу «Кiт у чоботях» з цiєї точки зору, коротко згадаємо сутнiсть i естетичнi засади iмпресiонiзму.

Iмпресiонiзм — художня течiя в мистецтвi другої половини XIX — поч. XX ст. Хоч вiн виник у колi художникiв, але швидко принципи iмпресiонiстичного зображення довкiлля перейшли в лiтературу. Письменники намагалися витончено, через художнi деталi передати суб’єктивнi моментальнi й мiнливi враження вiд чогось та найменшi вiдтiнки вiд спостережень навколишньої дiйсностi. А вона перебуває в постiйнiй мiнливостi. Отже, завданням iмпресiонiстiв було «впiймати» i зафiксувати неповторну мить враження вiд предмета, пейзажу чи iншого. Твори, як ранiше i полотна, писали деталями-мазками, що виражається у звукових, зорових, дотикових мiкрообразах чи його елементах. Динамiзм, процесуальнiсть, загадковiсть, розiмкненiсть у вiчнiсть — риси образу-iмпресiї.

Такi риси має, на мою думку, i образ «кота у чоботях» — товариша Жучка. Новелу «Кiт у чоботях» можна проаналiзувати в трьох аспектах: 1) специфiчна проблематика; 2) композицiйна органiзацiя; 3) образотворчi засоби.

Одна з найважливiших проблем у цiй новелi — проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. М. Хвильовий, як iмпресiонiст, намагається зобразити прихiд омрiяного щасливого майбутнього через людськiсть i безпосереднiсть товариша Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом вiдходу вiд iсторичного часу, але невблаганна дiйснiсть показує справжнє становище справ.

А звiдси — два часовi плани: омрiяне майбутнє (або манливе минуле) i протиставлене йому непривабливе сьогодення.

Мрiя: «…зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вiк, i до нього йдемо».

— падiння моральних устоїв у суспiльствi за революцiйнi роки;

— брак палива i багато чого iншого;

— невирiшене нацiональне питання (росiяни i українцi);

— правда про товариша Жучка.

Якщо ми спробуємо визначити композицiю новели, то вона вiдсутня. Точнiше, нема класичної композицiї iз зав’язкою, розвитком дiї, розв’язкою, а є окремi сюжетнi мазки. А це прямо зазначає iмпресiон iстичнiсть композицiї твору. Сам автор новели попереджує: «А зав’язки-розв’язки так вiд мене й не дочекаєтесь… Розв’язка в гiтарних поетiв…» Якi мазки в композицiї новели можна побачити? Я вважаю, що основних п’ять:

1) зображення товариша Жучка (що спiввiдноситься з описом людини в класичнiй побудовi твору. Там опис — позасюжетний елемент);

2) громадянська вiйна, товарний потяг;

3) випадкова зустрiч лiричного героя з товаришем Жучком по закiнченнi вiйни;

5) правда про товариша Жучка.

Цi мазки мiж собою безпосередньо мало пов’язанi, але окивнуши одним поглядом усiх разом, складається бiльш нiж рельєфна картина цього часу. Можна навiть зробити прогноз розвитку суспiльства, виходячи iз цих фактiв.

Що ж до iмпресiонiстичних образотворчих засобiв, то тут їх багато. Наведемо лише кiлька яскравих прикладiв.

Як автор новели зображує свою головну героїню? Неiмпресiонiст почав би це робити описово. М. Хвильовий це робить по-iншому: вiн нiби нiчого прямо не говорить про людину, а певне враження в нас складається: «Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо». Або: «А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом», «Гаптований — запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах — трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки». Автор для зображення товариша Жучка використовує незвичнi асоцiативнi i миттєвi образи: «Кiт у чоботях»… теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

Яким чином автор зображує конкретнi елементи образу героїнi? Наприклад, очi: «…коли на бузину впаде серпневий промiнь — то теж її очi», а «нiс — головка вiд цвяшка: кирпатенький…»

Автор майже нiчого не сказав про дiвчину, а в кожного з нас перед очима свiй образ.

Наступний приклад. М. Хвильовий тiльки називними реченнями i звуконаслiдувальними словами зображує всю буремнiсть довгих рокiв вiйни:

«Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!

Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Україна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мiсяць, два, три, шiсть, дванадцять… ще, ще, ще…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Куди ж подiлись «коти в чоботях» — товаришi Жучки? Бо «Товариш а Жучок N1 нема». Замiсть — N2, 3, 4 i т. д. Може, загинула пiд час безкiнечних воєн, може, перетворилася, за словами самого М. Хвильово го, «на свiтову сволоч», а може, стала звичайним бюрократом. Але неповторний образ товариша Жучка автором запам’ятався назавжди.