Збільшити або зменшити шрифт тексту :

За жанровими ознаками «Перехресні стежки» Івана Франка — новітній суспільно-психологічний роман. У ньому поєднувалися традиції ідеологічного роману й .повісті, що складалися в українській літературі у творчості І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, з елементами психологічного роману в дусі Достоєвського. Історія взаємин головного героя «Перехресних стежок» — «русина», «мужичого» адвоката, радикального діяча Євгенія Рафаловича з його колишньою коханою, з селянами й польською адміністрацією становить зовнішній план твору, який відбиває й персоніфікує ті випробовування, які доводиться переживати новому поколінню радикальної інтелігенції.

Досить широкий суспільно-психологічний контекст розгортається на основі свідомих і несвідомих сумнівів і страхів головного героя, а також тих соціальних контрастів, до яких він причетний.

Звертає на себе увагу багатоаспектність і символіка епічної структури роману. Вона набуває майже поліфонічного звучання завдяки переплетенню різних сюжетних ліній і кількох життєвих історій. Важливу роль тут відіграють психологічні передчуття героя, його пам’ять, спогади, сни. Франко звертає особливу увагу на ірраціональну природу суспільного життя. Власне, підсвідомі чинники й визначають значною мірою колізії характеру головного героя.

Роздуми Рафаловича про власну долю й долю народу набувають не абстракт-но-раціоналістичного, а візіонерського характеру: «Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним діянням».

Ось таких селян, що заблукали на рівній дорозі, на думку письменника, і повинен направляти на шлях істинний інтелігент Рафалович. Заради таких селян він жертвує особистим щастям, обравши сенсом життя — служіння народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби я міг щось змінити в нашій країні, я б почав з галузі охорони, а підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров’я. 

Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов’язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров’я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення. 

У зв’язку з цим розроблювана модель системи, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров’я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров’я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного — максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрідним «мостом», який би дав змогу досить швидко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімейного лікаря — лікаря загальної практики.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Здається, кожен знає ці натхненні слова В. Сосюри. Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених коханням. Володимир Сосюра оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжується кохання. Персоніфікований образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима, які тривожать і западають у душу ліричного героя, здатного — від повені весняних, хвилюючих почуттів — зірвати для неї «Оріон золотий».

В. Сосюра відтворив у своїх поезіях широку гаму людських почувань — і радісних, і сумних, драматизм розквіту кохання і гіркого розчарування, зради.

Про чарівність і неповторну красу першої любові говорить поет у вірші «Коли потяг у даль загуркоче…». Ліричний герой окрилений, сповнений життєдайним теплом, яке дарує йому кохана. У вірші митець вплітає конкретику того часу — « тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв…», «… і ворог -на нашім путі». Ліричний герой іде на фронт захищати рідну землю, свою кохану, повертається додому, де на нього чекає гірке розчарування — зрада. Порівнянням «лиш любов, як у серці багнет…» поет образно відтворює душевний стан ліричного героя: пережиту радість першого кохання і гостроту болю за розтоптане почуття, за невірність дівчини, яка стала дружиною іншого. Але спогад про кохання такий яскравий,що ліричний герой задушевно промовляє:

я б забув і образу. І сльози…

Тільки б знову іти через гать,

тільки б слухать твій голос і коси,

твої коси сумні цілувать.

Щастя побачення і сум розлуки, радість від розділеного почуття і туга за нездійсненою любов’ю — усе це знаходить свій вияв в інтимній ліриці В. Сосюри. Так,у вірші «Марія» поет тонко відтворює людську душу, коли ліричний герой не просто мучить розтаватися з коханою, але передусім щось приховувати від неї:

Я не можу сказать, я боюсь розказать,

що тебе я уже покидаю…

У цій поезії, відтворення людських почуттів доповнюється змалюванням окремих пейзажних деталей. І жита зеленіють, і волошки квітнуть, але в цей час благодатного дозрівання, буяння природи відбувається невідворотне — любов одцвіта, тому у коханої заплакані очі, покірно нахилені плечі. Як і ліричний герой, дівчина страждає.

З особливою увагою поет малює образ коханої, але найбільшу увагу звертає на очі — дзеркало душі. Вони — наскрізний образ його інтимної поезії. Золоті, сині — очі співають, мовчать «Жовтіє лист»; «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте» «Ластівки на сонці», у милої «васильки з-під вій» «Васильки». У вірші «Білі акації будуть цвісти» образ коханої зливається з образом Батьківщини:

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

Для ліричного героя В. Сосюри любов, вірність відданість коханій невіддільні від любові, вірності й відданості своєму краю, Вітчизні. Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внутрішня схвильваність поета, невимушенність і природність — ці риси індивідуального поетичного стилю В. Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком «Гiгант» колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я Миколи Хвильового (Фiтiльова). Члени товариства «Спадщина» вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв української лiтератури початку XX столiття. 

Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста — яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї «загiрної комуни», яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв, романтикiв революцiйної доби автор придiлив у новелi «Я (Романтика)». Новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький вiдзначав, що твiр «силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi».

Новела «Я» має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: «З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами». «Моя мати — наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi «двi хрустальнi росинки».

Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку — це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого — людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. «Я — чекiст, але я i людина», — пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат — людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. «Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню». I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину «голови не згубив». Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське «Я».»Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни». Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела — драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.

Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення — нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тема: розповідь про життя людей острова Лебединого, цікавий винахід професора Ананьєва, за який відбувається боротьба між підлітками та жорстокими іноземними піратами. 

Ідея: возвеличення любові до рідного краю, прагнення боротися з його ворогами, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати життям; уславлення доброти, чуйності, уваги, небайдужості до горя ближнього; засудження жорстокості підступності, корисності, хитрості (Анч), зрадництва (Ковальчук). 

Основна думка: людина перевіряється у складних життєвих випробуваннях; тільки мужній, сильний, порядний може отримати перемогу над ворогом і допомогти ближньому. Жанр: пригодницька повість. Пригодницьким називається твір, сюжет якого наповнений великою кількістю пригод і незвичайних подій. У ньому багато цікавих епізодів, у яких героям загрожує небезпека, а часто — навіть загибель, але вони чудом рятуються. Пригоди головних героїв — це результат їхніх прагнень і вчинків, їхньої веселої вдачі. 

Проблематика твору «Шхуна «Колумб» 
• життя і смерть;
• добро і зло; 
• любов і ненависть;
• щирість і підступність; 
• вміння долати будь-які труднощі; 
• самопожертва; 
• винахід, його подальша доля. 

Композиція «Шхуна «Колумб» Твір складає з чотирьох частин та епілогу. І частина — 24 розділи; ІІ частина — 27 розділів; ІІІ частина — 13 розділів; ІV частина — 10 розділів. 

Експозиція: знайомство з мешканцями острова Лебединого; рішення пофесора Ананьєва дослідити якість і специфіку піска на острові. Зав’язка: завдання агента № 22. Розвиток дії: пригоди Марка Завірюхи, Ясі Знайди, Люди Ананьєвої під час їх боротьби з Анчем. Кульмінація: звільнення шхуни «Колумб» та її команди від переслідувань Анча, ув’язнення агента. Розв’язка: прагнення водолазів допомогти Люді виявилися марними, дівчина померла; епілог. 

Сюжетні лінії «Шхуна «Колумб»

1. Життя родини Завірюх. 
2. Особисте життя професора Ананьєва, його професійна діяльність.
3. Доля Ясі Знайди. 
4. Шхуна «Колумб» — герой твору, навколо якого розгортаються події.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уже понад півтора століття поема І. Котляревського «Енеїда» не втрачає популярності серед українських читачів. І це не дивно, бо, узявши класичний твір римської літератури, Котляревський зробив на основі цього сюжету справжню українську поему, сповнену гумору та героїзму.

За римською міфологією, Еней був сином троянця Анхіза і богині Венери, який після загибелі Трої довго мандрував, виконуючи волю богів, доки не зупинився в Лаціумі. Згодом нащадки Енея заснували великий Рим.

А от як починається «Енеїда» Котляревського:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди казак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

І одразу — де той Рим! Наш, український парубок, веселий та трохи бешкетний, сміливий та кмітливий. І товариші його — хіба ж це греки? І пісні вони співають українські, і обід у них — «з салом галушки», «лемішка і куліш», і горілку та брагу п’ють вони, як справжні козаки. А боги поводяться, як дуже знайоме панство — скубуться, сваряться, ошукують один одного, не цураються хабаря (Нептун за півкопи грошей погоджується припинити шторм).

Еней та його друзі дуже схожі на тих стародавніх вояк із козацтва, що вміли добре поїсти та випити, кохалися з жінками, але й воювали відважно й так, наче мимохідь, без удаваної пишності, засновували міста.

Коли Еней і його воїни потрапляють до Дідони, це наче козацька ватага після боїв відпочиває — танцює, їсть та п’є, ніби й одружитися ладні. Але ось лунає «воля богів» або козацької долі — і ніщо їх не зупинить.

І пливуть вони через синє море, співаючи українські пісні — про Сагайдачного, про вільну Запорозьку Січ.

Сповнене народного гумору й дотепності зображення пекла та його мешканців у третій частині поеми. У пекло автор відправив дуже знайомих українським селянам персонажів, що отруюють мирне сімейне життя — злих свекрух та мачух, лайливих зовиць, невісток. Далі стоять «п’явки людські», що теж відомі народові не з міфології, а з повсякденного життя: начальники, десяцькі, соцькі, судді, стряпчі. Не обминає Котляревській тих, що прикидаються святими, волоцюг, п’яниць, невірних дружин.

А в самому жахливому місці розміщено народних катів: то пани, що з людьми поводяться гірше, ніж із тваринами, попи, що обдурюють народ, шахраї-купці, сутяги.

Дія поеми розгортається далі, разом з Енеєм ми бачимо нарешті праведників. Але й рай там не попівський, а козацький:

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили…

Потрапивши нарешті до берегів Тібру, Еней і його товариші освоюють цю землю. Чимало подій та боїв ще трапляється, доки не втручаються боги. Бійка на землі переходить у бійку на небі — і там богині поводяться, як лайливі сусідки, що б’ються за якийсь мотлох:

Венера лайки не стерпіла,

Юнону стала кобенить…

Закінчується «Енеїда» перемогою Енея та здійсненням пророцтва. Але ми неохоче залишаємо героя, що замість далекого троянця постав перед нами в образі веселого, відважного парубка, вигодуваного Січчю.

Котляревський зробив свою поему дійсно народною. І це не тільки тому, що герої одягаються та їдять як українці, а й тому, що в їх характерах він відобразив найважливіші риси українського народу: сміливість, завзятість, почуття гумору, уміння посміятися над деякими своїми вадами, життєрадісність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поезія Володимира Миколайовича Сосюри — це розкрите серце людини, вона проста, ясна, ніжна, гаряча, вірна.

Тим-то і такий близький читачеві поет… І в цьому його найбільша заслуга перед народом, велике значення його творчості в нашому житті.

Володимир Сосюра — талановитий поет-лірик, співець боротьби і кохання, неперевершений майстер чарівного слова. Він випромінювач червоних, суворих осінніх вітрів, замріяний живописець світанків, журавлиних перельотів і голубих далей. Поет був ніжний, мов пісня солов’їна, і тривожний, наче грози революції. Сила його поезії в художній досконалості, в розмаїтті тематики, в емоційній піднесеності:

Танцює вітер кучерявий,

Багряний лист, пожовклі трави —

Десь там Дніпра сталеві хвилі.

І, щастя квіти запізнілі,

Сумують айстри у саду…

У Сосюри надзвичайно чутливе й вразливе серце, а великі очі в найменшому вміли побачити велике — незвичайну красу й розкрити його нам.Він не був байдужим спостерігачем того, що було поряд з ним, а брав до свого серця кожен порух народного настрою, жив і болів думами народу, більше того, стверджував гармонію людини з живим, з природою.

Можна навести багато чудових зразків пейзажної лірики, в якій оспівана неповторна краса природи рідного краю. З ніжною любов’ю поет пише і про берізку, і про акацію, яку називають «донецьким деревом прощання і печалі»:

Твоя шорстка кора, твоє гілля колюче,

Ти вся покручена, акація моя!

Та рідна ти мені, й твій білий цвіт пахучий

На аромат троянд не проміняю я.

Поет співає про буйну красу весни і про перше її ледь відчутне дихання, і навіть про прозору ніжність сніжинки:

Годинник не тінькає швидко,

Сніжинки, сніжинки, сніжинки

Сніжинки мої кучеряві.

Сніжинки мої!

Та осені присвячує, мабуть, найбільше віршів.

Осінь у природі… Осінь життя… Поет сприймає сумну красу осені як час збирання плодів. Його цикли осінніх мелодій здебільшого пройняті глибоким оптимізмом, вірою у вічну молодість. Про причину, яка зумовлює оптимістичне звучання віршів на кожному новому етапі життя і творчості, він щиро зізнається перед читачем:

Мов два мене: один ще юний, юний,

а другий, що й сказать, уже старий.

Та їх серця одні єднають струни,

і тому я незмінно молодий.

(«Як дихать легко й радісно у полі»)

Поетична книжка В. Сосюри «Осінні мелодії» — це пісня щирого й відданого серця, що бринить на найтоншій струні. Поезія Сосюри щира, дивовижно тонка і ніжна. Він пише про осінній сад, про багряну печаль жоржин, про осінні дерева, на яких так мало листя, про вітер, що тихо пролітає садами, розносячи запізнілі жалі. Автор любить осінь в її печалі, і ніхто не вб’є його любов:

Люблю світань твоїх холодні роси,

стрічки зорі, садів твоїх блакить.

Ти — як любов моя золотокоса,

Що біля мене з квітами стоїть.

Багато віршів зі збірки «Осінні мелодії» покладено на музику, і вони стали відомими піснями.

Український письменник М. Стельмах так сказав про Володимира Сосюру: «Володимир Сосюра — це глибинно бентежний березень і замріяно прозорий вересень української поезії».

Як не можна уявити весни без березневої безпосередності, а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої поезії без Володимира Сосюри».

І це, безумовно, висока оцінка творчої спадщини українського солов’я.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Скільки несподіванок і сюрпризів часто готує людині доля! Скільки злетів і падінь, радості і смутку, випробувань і перемог чекає кожного з нас у далекому чи, може, зовсім близькому майбутньому. Ми не знаємо, яку дорогу обрати, щоб прийти до щастя, а не розгубитися в життєвому вирі. Але чутливе серце і допитливий розум покликані рятувати кожного з нас від краху, робити гідними називатися людьми, формувати необхідні для цього якості. Тому мені здається, що ніяка «надмета» не може виправдати жорстоких засобів її досягнення.

Саме цієї проблеми торкнувся у багатьох своїх творах Микола Хвильовий. Його новели пронизані болем, завзяттям, пристрасною вірою у необхідність служіння ідеалові — побудові справедливого суспільного ладу, який обіцяли комуністичні гасла. Але як часто виявлялося, що все це досягається ціною безневинно пролитої крові, убивства близьких чи й зовсім незнайомих людей. Навіть і тих, що виховували, вчили своїх дітей творити добро, закладали в їхні душі «розумне, добре, вічне», прищеплювали щирість, співчуття.

На мою думку, в цьому й полягає основний пафос новели Хвильового «Я (Романтика)». Як рука сина могла піднятися на ту, що дала йому життя? Що керувало вчинком убивці, якого пестила і голубила, ростила і навчала мати? На свою загибель ростила… Такі питання і роздуми виникали в мене під час читання твору.

Новела «Я (Романтика)» присвячена «Цвітові яблуні» Михайла Коцюбинського, тож викликає паралель між головними героями твору, від імені яких ведеться розповідь. Очевидним в обох випадках є «роздвоєння особистості». Що ж знаходиться на полюсах душі обох персонажів? Безпосередність, трепетність людських емоцій, переживань— і одержимість ідеєю, в кожному випадку своєю.

Батьківщина ввижається героєві Хвильового в образі Матері Марії, що породила сина. Саме він, її невгамовний син, збудує колись омріяну комуну. Залишивши рідну домівку, ліричний герой стає чекістом, як то ніби й годиться романтикові за «надзвичайних обставин» (ЧК російською розшифровувалося як «чрезвычайная комиссия»). Він невдовзі змушений вибирати між почуттям любові до матері і відданістю «світлій ідеї». Життя найближчої людини» на яскравому фоні ідеї втрачає вартість. Рука «м’ятежного сина» не повинна здригнутися. Мета все-таки виправдовує засоби? Невже у світлому майбутньому не знайдеться місця для найріднішої істоти? Чим же воно тоді так освітлене? Якими ідеалами, якщо не етичними, які споконвіку робили людину людиною? Можна поставити багато запитань, але чи знайдемо відповідь.

Ліричний герой і автор — не одне і те ж. І все-таки Хвильовий, мабуть, також не міг на певній життєвій межі відповісти на ці болісні «чим», «чому», «для чого». Саме тому його долю вирішила куля.

Новела «Я (Романтика)» цікава для мене якраз тим, що в ній розкривається внутрішня суперечність людини між етичними цінностями та владою абстрактних ідей. Читаючи твір, я відчуваю і розумію, в яких жорстоких муках відбувається така боротьба. Але, здається, глибокий біль автора і героя, їх прозріння правильно налаштовують читачів на неї…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Жінці-матері присвячено багато літературних творів різних жанрів, і не буде помилковою думка, що цей образ є наскрізним. Еволюція образу відтворює ті соціально-політичні зміни, що відбуваються у світі, надає йому філософського звучання.

Нелегкі випробування випали на долю матері в роки революції й громадської війни: її сини, потрапили у витворену революційними ідеями пастку, творили насильство, «набухали кров’ю невинних», а згодом і зовсім вичерпувалися морально. Безіменний чекіст-фанат — син матері, що (він про це згадує), уособлювала любов і доброту. її образ в уяві юнака асоціюється з образом Матері Божої, що стоїть на «гранях невідомих» і хоче застерегти людство від тих бід, що наближаються.

Хлопець любить свою матір, про що свідчить такий епізод-спогад: «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. Це я добре пам’ятаю. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе. Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини й кладу на свої груди…»

Мати відчувала страх, передчувала лихо, грозу, а «він в її очах бачив дві хруст альні росинки. І ці очі нагадували Божу Марію з печальними очима. Знесилена обставинами, бажала уберегти єдиного сина й мовчазно притуляла його до свого згасаючого серця…

Микола Хвильовий неодноразово переоцінював образ чекіста. А як ми, покоління XXI століття, сприймаємо його?

Вихрем минуть думки… і все ж… Хто він: фанат революційних катаклізмів? Чекіст, революціонер, дрібнобуржуазний інтелігент?! Ні, він просто людина, що потрапила у вирій братовбивчих подій. Його захопила революція, полонила «загірна комуна». Опустіла душа обмежилась кровопролитними діями, що втілювалися в різке, лаконічно-жорстоке «розстрілять». Чекіст-фанат власноручно за ідею, що оволоділа його єством, убиває рідну матір. Цей епізод — кульмінація новели. Він засвідчує наявність двох начал у душі літературного персонажа. Він зневірився в ідеї і в розпачі підняв руку не лише на рідну матір, але й на матір Україну, котра породила його.

В оповіданні «Мати» Микола Хвильовий змальовує образ жінки, сини якої опинилися по різні боки барикад у роки громадянської війни. Мати все робила для того, щоб Остап і Андрій виросли хорошими людьми. Вона повірила в революцію, її гуманістичне начало, вибух сімнадцятого зазвучав для неї божественним органом,… для матері революція була чарівним бальзамом. Вона посвіжішала,… з надією дивилася в теплу легко-бірюзову далечінь. Йшли дні, роки, і ось як грім серед безхмарного неба: Андрій відступав з рідного містечка, а насідав на нього рідний брат Остап…У хаті матері, на горищі, переховується Андрій, на подвір’ї зі своєю бандою спить сп’янілий Остап. Мати хоче врятувати синів. Вона вмовляє Андрія тікати, але в «присмерках місячної ночі бачить в очах сина підозрілий блиск і розуміє: Андрій задумав убити Остапа». Мати жертвує своїм життям: Андрій убиває її в ліжку. Убиває цинічно й жорстоко («мати навіть не могла скрикнути»). Уже перший удар переніс її в інший світ, а Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить Остап, наносив сокирою все нові й нові удари, виконуючи свій громадський обов’язок.

П. Г. Тичина у криваві дні революційного геноциду теж звертається до образу матері, Божої Матері, котра завжди втілювала добро, повагу і захист. У епічній драмі «Скорбна мати» автор говорить про те, що Божа Матір приходить в Україну не з Леною посмішкою, а із скорбно стислими вустами. Він бачить її такою, якою вона була тоді, коли розпинали її сина:

Проходила по полю,

Споглядаючи за тим, що діється в Україні («Чийсь труп в житах чорніє», «Як страшно! Людське серце до краю обідніло»… «В могилах поле мріє, Буяє дике жито»), Божа мати не може стримати сліз. Вона розуміє, що заповіді Христа похоронені, й прогнозує майбутнє:

Не будь ніколи раю

Поезія «Скорбна мати»— один з ранніх творів поета. Поєднанням реальних картин революційної доби з біблійними символами сприяє визначенню ідеї твору: П. Тичина намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.

Як стверджує Р. Мовчан, до розгляду матері у новелі «Мати» Г. Косинки слід підходити двояко. З одного боку, автор змальовує образ реальної матері (щоправда вона існує лише в спогадах та переживаннях Андрія, хоча її великі очі запам’ятовуються читачеві), і як наскрізний образ материнства. Андрій — один з синів — має намір привезти лікаря для тяжко хворої матері. Він у постійній тривозі, в уяві бачить лікарню і вірить, що лікар погодиться їхати. Те, що діється довкола, (йде війна; на одному просторі зіткнулися поляки, гайдамаки, більшовики) не дуже хвилює його, бо у нього зовсім інша мета: зробити все для того, щоб допомогти матері. Андрій — типовий представник тогочасного селянства, тієї її частини, яка не перейнялася більшовицькою ідеєю, не сприйняла її мораль. Громадянського подвигу він не здійснює, але прагне захистити материнство як символ вічності життя.

«Марія» У. Самчука — розповідь про примусову колективізацію. Головна героїня твору — Марія, біографію якої автор розповідає на фоні історичних подій. Вона, як і образ матері в новелі Г. Косинки, символізує собою материнство — основу життя на землі. На долю Марії випало багато випробувань: вона пережила вигнання з хати власним сином Максимом, дізналася про самогубство доньки, про те, що молодшого сина Лавріна репресовано, стала свідком смерті онука, вбивства чоловіком сина…Яке ще більше випробування може витримати серце матері? Самотня Марія помирає від страху й відчаю, вдивляючись у темряву вічної ночі. її смерть — явище протиприродне, насильницьке. Воно ніби є попередженням можливого знищення України, символічним образом якої є образ Марії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мовчазний Новослобідський ліс… Про що він думає? Що пригадує? Які таємниці нашої історії зберігає? Я ступаю кілька кроків і завмираю. Тиша захоп­лює мене. Але ось налітає вітер і все відразу оживає. Прокидаються дерева, і кидають із себе сонячне листя — листи осені. Перебираючи кожний листок, нарешті знаходжу лист, адресований тільки мені. Що він розповість? Подиви­мось у вічі вікам…

Переді мною постають картини довоєнної Нової Слободи — нашого села. Бідність, колективізація, щоденна тяжка праця.У нашому селі колись жила звичайна сім’я — Параска та Олександр Бакаєви. 1927 року в них народився син. Роки минали… І ось хлопчикові Дмитру вже ви­повнилося чотирнадцять років, він закінчив сім класів, попереду канікули, прекрасна пора для відпочинку і допомоги батькам. Але… У життя нашого народу раптом прийшла біда — Велика Вітчизняна війна.

Страх, паніка, невизначеність панували скрізь. Майже всі чоловіки пішли на фронт, Дмитро теж мріяв туди потрапити і тому просився зарахувати його бій­цем до війська. Проте щоразу йому відмовляли через юний вік. Після кількох відмов Дмитро твердо вирішив готуватися у партизани.Одного разу військова розвідка повідомила про маскування поблизу нашо­го села німецької мотопіхоти. Дані потрібно було уточнити. Начальник штабу викликав до себе Дмитра і попросив його та ще двох хлопчаків перевірити уро­чище біля села. Хлопчаки блискуче виконали завдання: все розвідали і допові­ли. Відтоді вони не раз допомагали розвідці. Ще б пак — на неповнолітніх хлопчаків ніхто не звертав уваги. Вони, крім того, ще й маскувались: то вдягнуться, наче пастухи, то ходять, граючись, ніби прості сільські дітлахи.А на фронті тривали жорстокі бої. З часом і завдання для юних розвідників ускладнились. Одного разу вони виявили розташування німецьких гранатометів, і це допомогло знищити ворога.

З осені 1941 року почалася окупація нашого краю. Німецькі війська увійшли в Нову Слободу. Розстріли, свавілля, пограбування, катування — усі ці біди зачепили чи не кожну родину. А Дмитра не залишали думки про партизанський загін. Навесні він із товаришами, ризикуючи своїм життям, збирав на полях зброю, після того як з поля зійшов сніг. Із цими знахідками він із двома товаришами таки пішов до партизанів.

Двох Іванів, яким уже виповнилося вісімнадцять років, одразу зарахували до партизанського загону. А ось Дмитра не хотіли брати, незважаючи на принесе­ну зброю, бо він був ще неповнолітнім. Повертатись до села хлопець уперто від­мовився, так і став партизаном. Це сталося в червні 1942 року, коли в цьому ж лісі, яким я зараз прогулююсь, стояв Путивльський партизанський загін Сидо­ра Ковпака. Цей загін вів активну діяльність, висаджував у повітря ворожі по­тяги, підривав мости, якими мало їхати німецьке поповнення.

А через кілька тижнів сталася велика трагедія в нашому селі. Дмитро дізна­вся про це від розвідників. Це трапилося саме на свято Івана Купала — 7 липня. З самого ранку лунали автоматні черги, чулися вибухи, страшні крики, лемент та зойки… Каральна експедиція знищила майже все село — і старих, і ма­лих. І лише небагатьом пощастило вижити. Серед цих щасливців була і Дмитрова мати Параска. Коли хлопець зустрів її, вона, плачучи, дала йому вузлик суха­рів та маленький образок. Жінка вірила, що Бог збереже її дитину і поверне додому живою, хоч у ті часи радянська влада забороняла вірити в Бога й пропа­гувала атеїзм.Той образок Дмитро Бакаєв проніс крізь усю війну. А на його молоду долю випало чимало: і бойове поранення, голод і холод, і загибель командира, якому хлопець допомагав, і тяжкі партизанські операції в Карпатах.За бойові заслуги Дмитра Бакаєва нагородили медаллю «Партизану Вітчиз­няної війни II ступеня». У серпні 1944 року Дмитро повернувся в рідне село Но­ва Слобода.

Минули роки… Зараз нащадки партизана Дмитра Бакаєва мешкають у місті Харкові. Але ми, односельці, ніколи не забудемо подвигу нашого земляка. Ми вдячні всім воїнам, які віддали своє життя, захищаючи наш край від німецьких загарбників.Прогулюючись лісом, я думаю, що кожен листочок — це справді листи до нас. А в цих листах крізь віки, крізь роки надсилає історія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.рія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.