Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна багата на поетичні таланти. Але є у нас поет ніжний і тривожний, у творчості якого відкривається високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами сині донецькі ночі, точить десь білий камінь вода й живе велика любов до України. Це Володимир Миколайович Сосюра — мій улюблений поет. Ніжні, задушевні поезії його я дуже люблю. Ось одна з них — «Гей, рум’яні мої небокраї». У ній поет славить прихід весни. Уже перші рядки вірша полонили мене своєю красою, неповторністю.

Гей, рум’яні мої небокраї,

ви, міста гомінливі кругом!

і шумить журавлиним крилом.

Прийшла весна, і оживає все навколо: гай, поле, небокрай. І земля одягається у найкращі шати. Все співає і радіє. Оживає, пробуджується природа, і радісно співає серце ліричного героя. Ніжний і тонкий лірик, В. Сосюра уміє тонко й емоційно, піднесено і схвильовано передати людські почуття радості і захоплення весною. Весна у нього, наче жива істота, яка «пролітає над полем, над гаєм», «сипле квіти з ясного чола». У такт їй співає й серце ліричного героя. Дуже вдало використовує поет різноманітні художні засоби: епітети, порівняння. «Рум’яні небокраї», «ясне чоло», «журавлине крило». Весна у нього — «як усмішка дитини», години — «як веселки». Мелодійністю, емоційним звучанням вірш близький до народної поезії. Читаю його, і мене не залишає почуття радості, піднесення. Як тонкий майстер-живописець, поет малює прозорі картини природи, відтворює соковиті кольорові гами, озвучені співом птахів.

Хай сніги простяглися безкраї,

сиві хмари закрили блакить, —

і крилом журавлиним шумить.

Ця оптимістична поезія допомагає жити, радіти, творити. І, безперечно, вона варта того, щоб узяти її з собою у далеку мандрівку життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетами славна наша Україна — всі вони її діти, від Шевченка до Стуса, серед них і мужній Каменяр, і Леся Українка, і Тичина, і Рильський, і Бажай, і Малишко, і наші сучасники. Всі вони — наша гордість, всі вони оспівували рідний край, нашу Україну.

Особливо виразно ми бачимо це у творчості «кароокого солов’я» Володимира Сосюри. «Особливо», бо тематика його поезій не така різноманітна, як, скажімо, у Рильського або Тичини. Він — поет Вітчизни і кохання, що злилися у його душі в одне ціле.Саме слово «Україна» лише в одному томі з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разів. А якщо додати слова «Батьківщина» і «рідний край»… Проте це не свідчить про якусь одноманітність.

Для юнака з Донбасу, воїна і поета В. Сосюри, Україна — це солов’ї і журавлі, золоті жоржини і «васильки у полі», це конвалії і пролісок, багряні маки серед жита і «розривів грізні маки», вишні у цвіту і навіть «дими вишневі»… Ми знаходимо у поета опис всіх пір року і часів доби: «червону зиму», «осінь златокосу на баскім коні», «ночі солов’їні» та «вітер молодий світання».

Стиль Сосюри — акварельна виразність, його улюблені тропи: епітети і порівняння, він сприймає і передає світ через нюанси кольорів.Наче символи високого людського духу, змальовані Лавра і златоглава Софія. Взагалі архітектурні пам’ятники і просто пам’ятники часто згадуються у віршах Сосюри.

Сплять визвольники Вкраїни

Зворушливі рядки присвячує поет описам природи. Та не лише природа і пам’ятники архітектури постають у віршах поета. Україна для Сосюри — це й прекрасні її діти. Він зображує ділу галерею синів та дочок України. Це швець і лісоруб, ковалі і шахтарі (їм присвячено навіть десятки віршів), мулярка й одкатниця, вчителі, комбайнери… Не забуто і видатних людей, і безіменних трудівників і воїнів. Ось як оспівує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:

Сіяли очі, як живі,

Зрештою, це весь народ України, і для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.

Україна для Сосюри — це її славетна історія, він згадує і «воїнів суворих Святослава, і Богдана Хмельницького, і лицарів, що «Карла і Наполеона прогнали з рідної землі».

Не забута і мова — «душа голосна України». Лірик і патріот, Сосюра закоханий у «мову матері своєї», він чудово розуміє, що «без мови рідної… й народу нашого нема», що людина, яка забула рідне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок «що вітер з дерева зрива» і несе у безвість.

О місячне сяйво і спів солов’я,

Півонії, мальви, жоржини!

Моря бриліантів — це мова моя,

Свій рідний край закликає любити Сосюра. Любити всією душею, як матір, як все найдорожче, що має людина у цьому світі:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди…

Цей заклик прозвучав у ті роки, коли любов до рідної української (а не російської великодержавної) Вітчизни вважався трохи не злочином. Тож хай він звучить у наших серцях сьогодні, а не лишається порожнім звуком. Бо про нашу вільну державу йдеться у цьому заклику:

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Миколи Хвильового стала по-справжньому видатним явищем в історії української літератури. Хоча за своє коротке життя письменник створив не так вже й багато творів, проте кожен з них — глибокий, насичений психологізмом, хвилюючий.

Новела «Я (Романтика)» не просто хвилює та змушує замислитися — це р, що шокує, обурює, торкає найглибші струни душі. Так романтично починається новела, такий тремтливий, ніжний, журливий образ матері створює автор… і так страшно все закінчується! Навіть не так вражають читача образи злочинців, убивць, створені письменниками, як вражає образ головного героя «Я (Романтики)». Просто раптово усвідомлюєш, що це не поодинокий випадок, що у ті трагічні страшні часи таких чекістів було багато, чи не тисячі, і кожен з них був здатен на подібне. Що це? Тимчасове затьмарення, але ж це не злочин однієї людини, це, як не дивно, історія. Як на мене, просто абсурдно! Події новели М. Хвильового не можна назвати історією (просто язик не повертається). Це, скоріше, парадокси історії…

«Я чекіст, але я і людина», — каже головний герой на початку твору і сам себе спростовує, причому не словом, а ділом. Хіба вбивця власної матері — людина? Ще більш парадоксальним є те, що він («м’ятежний син» матері Марії) не звір, не жорстока людина від народження, а людина, що потерпає від розколу, від роздвоєння власного Я, він постать Не тільки негативна, а й трагічна по-своєму. У персонажі змагаються дві його сутності, проте перемагає гірша.

Читаючи новелу, я постійно ставив собі питання: звідки все це? Звідки виникають такі події, що їх спричиняє? Адже людство, створюючи нову ідеологію, прагне досягти перш за все миру, спокою, злагоди та справедливості. Навряд чи люди свідомо вигадуватимуть щось проти самих себе. Але так часто на самому початку найкращі ідеї та цілі переростають у війни, протистояння або утопічні неприродні теорії… Напевно, це той самий випадок. Прагнучи рівності прав та рівності економічної, людство отримало чи не найстрашнішу ідеологію XX сторіччя — комунізм, який шляхом масових убивств боровся із будь-якою людиною, яка відрізнялася від маси (навіть якщо ця «нерівність» була у наявності власної думки, у власних життєвих принципах). Як страшно іноді спотворюються найкращі ідеї! І як страшно все це, зрештою, може спотворити душу людини, перетворюючи її на звіра!

Те саме сталося і з героєм новели «Я (Романтика)»: прагнучи «тихої загірної комуни», він стає автоматом, механізмом, не здатним на жодні людські почуття. Сам герой начебто мимохідь каже у творі «Я увійшов в роль», — ця фраза, коротка і ніби неважлива, насправді є принциповою! У якомусь стані афекту, віддаючи страшні накази про розстріли, людина все одно напівсвідомо усвідомлює, що це тільки роль, це не природна нормальна людська поведінка, а роль, безглузда, абсурдна гра. На жаль, у ті страшні часи у таку «роль» увійшли чи не тисячі і мало хто з них усвідомлював, що насправді відбувається. Чому люди не розуміли тоді, що через убивства та зраду, через втрату людської подоби неможливо віднайти «тиху загірну комуну», та й взагалі будь-що «тихе»? Чи буде «тихо» (тобто спокійно, гармонійно) почувати себе людина, на совісті якої чиєсь життя або й сотні їх?

Мати головного героя новели звуть Марією. Мені здається, автор не випадково обирає це ім’я, приховано порівнює матір-Марію із образом Божої Матері, біблійної Марії. Протягом сторіч цей образ був символом спокою, чистоти, людяності. Тож, убиваючи матір, головний герой вбиває у собі людину, вбиває спокій і чистоту не лише всередині себе, а й у навколишньому світі, що не може стати справедливим, коли в ньому творяться такі страшні речі, — справжні парадокси людських душ, викривлених і спотворених, парадокси історії…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Анатолій Мефодійович Хорунжий народився 5 листопада 1915, с. Маломихайлівка (нині Покровського району, Дніпропетровської області, Україна) — 1991) — український радянський письменник і журналіст.

Народився в селянській родині. Рано став допомагати батькові по господарству. Трудове життя почав арматурником на заводі, згодом співпрацював в районній газеті. У 1938 закінчив Харківський інститут журналістики. Працював у редакції газети «Кіровоградська правда», очолював Кіровоградське літературне об’єднання «Степ».

А. Хорунжий — учасник Великої Вітчизняної війни, до 1945 фронтовий кореспондент газети Другої повітряної армії «Крила Перемоги» Першого Українського фронту.

У своїх мемуарах «Життя в авіації» маршал авіації Степан Красовський пише:

«У 12:00 1 травня 1945 з аеродрому Альтені піднялися в повітря дві групи літаків-винищувачів … До Берліну підійшла група, яку вів Герой Радянського Союзу В.К. Іщенко. У ній летіли командир 1-го гвардійського винищувального полку І.А. Малиновський, льотчики І.Д. Свиридов, А.Т. Фролов, Е.А. Антонов. Прапор знаходилося на борту літака Малиновського. У другій кабіні Як-9 знаходився спеціальний кореспондент армійської газети капітан А. М. Хорунжий. За командою льотчика над рейхстагом Хорунжий розгорнув алое шестиметрове полотнище з написом «Перемога» і опустив за борт … »
Багато зусиль після війни віддав письменник журналістській роботі: завідував відділами редакцій журналів «Вітчизна», «Дніпро», був редактором газети «Літературна Україна».

Свої перші оповідання та нариси надрукував у фронтових газетах в роки Великої Вітчизняної війни. У армійській газеті «Крила перемоги» друкувалася з продовженням його повість «Вітрам назустріч». Перша опублікована книга Хорунжого — «Буковинські розповіді» («Буковинські оповідання», 1949).

Автор кількох книг нарисів, оповідань, повістей: «На цілинних землях» (1954), «Незавершений політ» (1958), «Місто над нами» (1962), «Чорна бурка», «Три верби» (1964), «Освітлений зорями »(1967),« Вечірня дорога »,« Останній »,« Незабутні весни »,« Сильніше океану »(1978),« Супрун »(1980) та інші. У співавторстві з М. Девятаеву написав документальну повість «Втеча з острова Узедом» («Втеча з острова Узедом», 1969; рос. Пер. Під назв. «Політ до сонця», 1972).

Головна тема повістей і оповідань А. Хорунжого — героїзм і мужність радянських льотчиків в роки минулої війни і в мирні дні. В основі більшості його творів лежать справжні події та факти. Автор передає сувору атмосферу грізних днів війни, пише про справжню силу бойової дружби, товариства, краси подвигу в ім’я Вітчизни.

У літературному записи А. Хорунжого побачили світ спогади прославлених повітряних асів: А. Покришкіна — «Небо війни», В. Лавриненкова — «Повернення в небо», В. Єфремова — «Ескадрильї летять за обрій».

Співавтор сценарію документального фільму «Крила Перемоги» (1973).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мене дуже вразила повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» своїм казковим світом, народною мудрістю і багато що вперше відкрила для мене, примусила замислитися над споконвічними цінностями мого народу. Через показ культу матері, праці, рідного слова вона відкриває секрети української родинної педагогіки, яка вкладає саме у ті «гуси-лебеді» душі дитини. 

Матір’ю прищеплюється Михайлику святе ставлення до землі, оранки, сівби, до дерев, насіння. Своїм прикладом вона навчає сина довіряти землі свої болі і радощі і просити, щоб та родила «для всякого». Бачити красу і визнавати владу природи вчить дід Дем’ян: за його словами, лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю. Народною педагогікою сповнена і глибока пошана до українських обрядів, звичаїв і ритуалів. І вишивані рушники, і калина, і трепетна повага до хліба — все це душа народу, його родинна мудра педагогіка, набута віковим досвідом. 

Та у повісті вона постає ще й випробуваннями в період знецінення життя у грізних вихорах громадянської війни та культивування нетерпимості. Морози вдарили по крилах Михайликових «гусей-лебедів», коли класові принципи роз’єднали людей, а нова «педагогіка» почала пускати паростки в людських душах. Ось Люба каже Михайликові: «У нашого діда революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала». «Бо так треба було», — кажу я словами дядька Себастіана, і дівчинка погоджується зі мною». 

У цьому «так треба було» криється урок «класової» педагогіки, що йде всупереч українській родинній, за якою головними у людини повинні бути чесність, гідність, справедливість, любов до людей і рідної землі. Все це прищеплюється дитині з перших років життя. 

Саме така родинна педагогіка виховує справжню Людину. У цьому переконуєшся, читаючи чудову повість «Гуси-лебеді летять», за яку хочеться уклонитися письменнику і подякувати йому за науку і любов до рідної землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я бачив дивний сон.Немов передо мноюБезмiрна, та пуста, i дика площинаI я, прикований ланцем залiзним, стоюПiд височенною гранiтною скалою,

А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,I в оцi кожного горить любовi жар,I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,I плечi кожного додолу ся схилили,

Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холодНе спинить вас!Зносiть i труд, i спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,I тисяч молотiв о камiнь загуло,I в тисячнi боки розприскалися штукиТа вiдривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,Так нашi молоти гримiли раз у раз;I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,

Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,Бо не герої ми i не богатирi.Нi, ми невольники, хоч добровiльно взялиНа себе пута. Ми рабами волi стали:

На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми рукамиРозiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,Що кров’ю власною i власними кiсткамиТвердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,Який ми кинули для працi, поту й пут,За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,

I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,I серце рвалося, i груди жаль стискав;Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутiСвятою думкою, а молоти в руках.Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,

I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Українське Відродження 20-30-х років XX століття дало літературі багато нових талантів, ідей, світобачень. І серед них — Микола Хвильовий, письменник-новатор, самобутній і своєрідний автор.

Його твори з налетом імпресіонізму були оригінальними, відмінними від робіт письменників того часу. Вони вражають силою таланту митця, глибоким психологізмом героїв, манерою письма. Його твори примушують замислитися і над долею автора, і над трагічною історією України, і над своїм власним «я». Новели М. Хвильового «Кіт у чоботях», «Наречений», «Солонський Яр» — це фрагменти, вихоплені з кривавої і брудної мозаїчної картини громадянської війни. Читаючи «Кота в чоботях», відчуваєш виразні сатиричні нотки, сум за загубленою, знівеченою душею: «Зник товариш Жучок №1, залишилися «Жучки №2, №3, №4″ — малограмотні кухарки, що прагнули керувати державою й розпоряджатися життям людей».

У новелі «Я (Романтика)» — ще страшніші і трагічніші картини. Твір торкається теми роздвоєння людської особистості. Свого героя М. Хвильовий ставить перед вибором: або служіння комуні, або життя матері, яка до останньої миті вірить у перемогу добра над злом у душі свого сина.Твори Миколи Хвильового застерігають сучасників від шляху в прірву антигуманізму, від фальшиво-красивих політичних гасел, допомагають дійти висновку, що жінка і революція — поняття несумісні, як несумісні примарні ідеї комунізму з реальним щасливим майбуттям людей.

Для сучасного читача новели письменника — багатющий матеріал для вивчення не лише історії, а й психології, його твори — переконливий урок того, що не слід припускатися помилок своїх попередників, не варто надавати перевагу ідеї. Мені твори М. Хвильового допомогли більше зрозуміти складний історичний період 20-х років XX століття, побачити, як перемагала тиранія, як деградували духовні цінності. Автор підштовхнув своїми творами до висновку, що тоталітарній системі не потрібні генії, особистості, а лише покірні виконавці волі партійних вождів.

Трагедія героїв творів М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому його твори такі пристрасні і хвилюючі. Наділений інтуїцією, автор шукає виходу із катастрофічної ситуації, породженої наростаючою хвилею репресій, поширенням недовіри і підозри в суспільстві. Разом із героями своїх новел митець шукає виходу із лабіринтів історії. Я не перестаю дивуватися його любові, вірі і ненависті, я захоплююсь його карколомною «грою в бісер»: свідомим кодуванням художніх підтекстових структур.

А ще я зрозуміла, прочитавши твори Миколи Хвильового, що кожній людині притаманні ліризм душі, почуття любові, повага до минулого, обожнювання матері. Потрібно лише побороти в собі слабкість, безсилля, інертність та агресивність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова. Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він — співець народу, який запалив казковий вогонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду.

Одним з кращих творів письменника є його роман «Правда і кривда». Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: «Я почав свою роботу над романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров’я і на добрий розум».У романі вирішується ряд проблем, зокрема таких, як боротьба правди і кривди з давніх часів і до наших днів; безсмертя трудового народу як творця матеріальних і духовних цінностей; взаємини між людьми тощо. Розвиток дії в романі, розкриття характерів дійових осіб, вирішення й осмислення поставлених ідей відбувається у складному переплетенні та взаємозв’язку сюжетних ліній, серед яких дві головні: життя Марка Безсмертного, взаємини Григорія Задніпровського і Поцілуйка.

На тлі мальовничого неба, закиданого по самі вінця лебединими хмарами, ми бачимо головного героя роману Марка Безсмертного. Він після госпіталю повертається до рідного села, до рідної землі, не знаючи про те, що мати одержала похоронку. В самому прізвищі Марка — Безсмертний — є символіка: в ньому втілено безсмертя народної правди і доброти. Вражає сцена зустрічі Марка зі смертю. Коли смерть говорить йому, що вже вмирати пора, Марко з обуренням відповідає їй: «Брешеш, костомахо!… Час мій не вийшов, я ще не наорався, не насіявся, не намилувався землею, не нажився».На долю Безсмертного випало багато випробувань, він пройшов сувору школу життя. В юнацькі роки відстоював нову владу на селі, допомагав бідноті, назавжди повірив у більшовицьку правду, був на передньому краї боротьби за цю правду. І завжди пам’ятав про своїх односельців. Він, наприклад, не міг допустити навіть подумки, щоб люди, які день і ніч працюють ня землі, залишалися без хліба, а тому і роздав колгоспникам зерно на трудодні, за що потрапив до в’язниці. У тюрмі Марко не впав духом, а дав собі клятву — клятву гуманності, людської доброти.

Проте Марко — не абстрактний гуманіст. Його гуманізм активний і дійовий. До негідників, держиморд і п’явок людських типу Безбородька, Киселя, Поцілуйка він ставиться, як до ворогів народу, бореться з ними. Так зі зброєю в руці він примушує Безбородька зайти в крижану воду замість жінок, яких цей негідник туди послав, і мочити коноплі. Хай на власній шкурі відчує, яке це свавілля — загнати жінку в холодну воду! Адже жінка, дівчина — це продовжувачка роду. Його серце болить від думки про те, що коли затвердять нові податки, то хлібороб знову буде сидіти на картоплі. Та все ж Марко не втрачає надії, що колись-таки настане правда і в цій справі, знайдеться-таки хтось, хто допоможе селянину і сердечним словом, і святим хлібом, і тоді кожна вдова і сирота будуть мати хліб на столі.

Побратимом Марка, мені здається, можна назвати Григорія Задніпровського, який, працюючи в школі, сіє «розумне, добре та вічне». Це стійкий і мужній борець за правду. На його долю випали ще більші випробування, та ніщо не примусило зректися Батьківщини, а тим більше стати шпигуном і зрадником. На мою думку, досить виразні сторінки в романі ті, де автор розповідає про взаємини Поцілуйка і Задніпровського. Григорій не може йти проти совісті, він відмовляється дати довідку Поцілуйкові, що нібито вій, Поцілуйко, був партизаном у роки війни. Григорій розуміє, що такі, підлі люди, як Поцілуйко, тільки рекламують себе правдолюбцями, а насправді опаскуджують наше життя.Безсмертя народу, вікову селянську мудрість, прозірливість, любов до правди і добра стверджує М. Стельмах і в образі діда Євмена. Уболіваючи за народну правду, він ніколи не змовчить, коли бачить неправду, в його душі кипить ненависть до всього потворного.

У романі багато персонажів, яких можна назвати однодумцями Безсмертного і Задніпровського, і всіх їх об’єднати я хочу словами-клятвою М. Безсмертного: «Хоч би на яких вогнях довелося мені горіти, я буду до останку служити людям». Цим я і закінчую свою роботу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане. 
У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв’язків митця з суспільством пов’язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв’язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «…постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий…»У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:

Не поет, у кого думкиНе літають вільно в світі,А заплутались навікиВ золотії тонкі сіті.Не поет, хто забуваєПро страшні народні рани,Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани! 

Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:

...Возвеличу,Малих отих рабів німих!Я на сторожі коло їх

Поставлю слово… 

Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.Зав’язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар — самовпевнений, пихатий, «лихий такий, крий Боже». Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді. Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом — зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути «в таємні світи надхмарні». Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні.Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря. Весілля було гучне, «тільки нашого поета пан забувся запросити». Бертольд добре знає, кому він зобов’язаний своїм щастям, пам’ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність. Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли «співці славутні», заспівали і піснею вселили волю до перемоги:

Раптом зброя заблищала,І гукнуло військо хором:«Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!» 

Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:

Знаю я сього поетаІ його величну душу,І тепер йому по-царськиЯ подякувати мушу.Тільки б дав нам Бог щасливоПовернутися додому, —Срібла-золота насиплю

Я співцеві дорогому! 

Як уже було раніше, пихатий Бертольд «забув» виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:

Трудно навіть розказати,Що за лихо стало в краю, —Люди мучились, як в пеклі,Пан втішався, як у раю.Пан гуляв у себе в замку,У ярмі стогнали людиІ здавалось, що довіку

Все така неволя буде. 

Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності. Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:

Та й в темниці буду вільний, —Маю думи-чарівниці,Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі. 

Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда.

Так поемою «Давня казка» Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.  Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети». Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Книга “Боривітри” — заключна частина роману-епопеї, де розповідається про повстанський рух на теренах Західної і Наддніпрянської України від 1943 року і до Євромайдану. Автор трилогії просилює у вушко історії України червону нитку — риторичне запитання: “Чи є життя після поразки?”. А моє запитання звучало б так: “Чому українці вкотре стають на ті самі “граблі Історії”?

Володимиру Шовкошитному як патріотові не байдужі ні доля держави загалом, ні щирі прагнення його соратників і близьких по духу людей разом змінити хід Історії. У “Боривітрах” дійова особа — Тарас Федорович — це сам автор, притомний українець із тверезим почуттям гумору. Самоіронія у смертельні хвилини Майдану допомагала виживати. Хоча пан Володимир зізнався, що майданівці трималися ще й на енергетиці повстанського духу, який докотився з лісів часів УПА аж до Майдану—2014.

А найбільшим щастям нині для автора стала реалізація цієї ідеї — виваженого аналізу повстанського руху на теренах України.
Письменник завжди був активним учасником державотворення і соціальних порухів у суспільстві. Власне, його критичне світосприйняття дійсності додає впевненості, що українці таки серед основних націй землян:

Болять мої слова сумній сторінці:
Гіркотна правда спалює папір.
Гуртуймося, Братове Українці!
Лиш через терни шлях веде до зір.

І українцем письменника варто вважати не за його політичною належністю (РУХівець) і навіть не за місцем народження (Світанок, Переяславщина), а за генетичною необхідністю бути саме ним за духом.

Я — Українець! Мій козацький рід
Від Хортиці веде свій родовід.
Шовками шиті прадід мій і дід,
Тож і мені лишать шовковий слід.

Предтеча “Боривітрів” — гостросюжетний роман “Білий Кречет”, де охоплено події 1937—1943 років. Ідеться про війну між імперськими режимами існування систем (водночас радянської, польської та фашистської) і прибічниками УПА на територіях Поділля, Волині й Галичини.
На прикладі однієї українсько-польської сім’ї, де головні герої Макар — “Кречет” з Переяславщини та полячка Ельвіра, активні учасники історичних подій, автор відтворює драму Історії України. Також дійові, але відомі загалу, історичні особи, такі як Ярослав Стецько, Бульба-Боровець, інші воїни УПА та творці Олевської й Колківської республік — стають соратниками для цієї родини. Сам автор був знайомий із Макаром-“Кречетом” (адже земляки), а батькові Володимира Шовкошитного легендарний сотенний урятував життя — дав харчів для родини, коли парубок Федір і його сестра прийшли у волинський ліс до упівців.
На певному етапі прочитання книги стає зрозумілим, навіщо автор у літературній обробці оприлюднив документи з грифом “Секретно”. Таким чином Володимир Шовкошитний робить суспільний виклик, щоб читачі змогли розібратися самі в суті української державності. Болючі питання історії України не дають письменнику спокою й досі. Своїм романом-епопеєю він нагадує політикам, що дискусія про історичну правду долі нашої держави не скінчилася. Для суспільства протистояння в аспекті національної ідеї ще актуальне.
Автор роману разом із його героями шукає відповіді на низку болючих питань: “Чому ж українська земля споконвіку потерпає від розбрату і чи є ліки від міжетнічного взаємознищення? І що є Свобода для українця? І якою має бути правди сила? І що розділяє народ на два ворогуючі табори, і як любов зміцнить патріотичне світосприйняття Двох, котрі у вирі руху історії держави стали єдиним цілим задля захисту України?”.

Романи “Білий кречет” і “Боривітри” різко відрізняються авторським стилем письма від емоційно-інтимних його попередніх творів — дражливо-саркастичного роману “Мерехтіння зникань” і патріотично-ліричної збірки власних поезій і перекладів віршів друга-однокашника Зелімхана Яндарбієва (президента республіки Ічкерія) “Торкнутися небес”. У романах довершено виписано психологічні характери героїв, їхнє ставлення до мови, національного питання, дружби, взаємодопомоги, справи честі та кохання. І письменник не був би собою, якби не вдавався до свого “коника” — гумору. Автор не забуває давати можливість героям “розслабитися”, бути щирими душею. Дружні кпини в книгах — веселі й лагідні — додають наснаги героям у жорстоких умовах протистояння ворогам, читача ж зачаровують, бо нагадують, чия книга в руках.

І якщо хтось раніше не був знайомий із Володимиром Шовкошитним, то читаючи його твори, сміючись і плачучи, переймаючись долею героїв, захоплюючись поетичними та історичними образами, розумієш, що автор є тим справжнім Воїном Світла, який відданий Україні всім серцем українського патріота.

Доктор філософії в галузі політології, Володимир Шовкошитний посередництвом героїв своїх романів передає невимовну тугу за ще не здобутою перемогою правди в рідній, міченій атомом і війною, державі. Йому болить майбутнє не тільки своєї родини — підточує душу червивість політичних розчарувань. Та він досі не стомлюється бути в пошуку Істини.
Сьогодення стукає у двері серця Володимира Шовкошитного, вірного сина України. Відчиняючи їх навстіж життю, він у Слові несе Світло рідного Світанку добрим людям на щастя на землі. Як от мені в автографі на книзі “Боривітри”: “на високий злет Духу!” Дай Боже!