Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато поетів у своїх творах зображували природу, її неповторну велич та красу. Справжнім її співцем вважати В. Сосюру. Коли читаєш його вірш «Зима», здається, що навіть влітку від кожного рядка віє холодом. Я собі уявляю велетенського білого коня, який «б’є об землю копитами», та відчуваю завивання вітру.

У полі панує завірюха, і в її володіннях все живе здається безсилим:

Але в містах хуги зими втрачають свою силу, «згортаючи крила в вулицях вузьких…» І тепер уже зовсім не страшно, а, навпаки, хочеться вискочити на вулицю і розважатися: кататися на лижах чи ковзанах або мчати щодуху на санчатах. І навіть нічого, якщо раптом опинишся носом у кучугурах. На те вона й зима! На крилах поезії переносить нас Володимир Сосюра у весну: Люблю весну, та хто її не любить, коли життя цвіте, як пишний сад. І перед нами вже картини весни в повному розквіті. Всюди переважають яскраві барви. Шелестить молоде листячко, і духмяно пахнуть квіти. Тепле сонечко своїм промінням обіймає все навкруги, зігріває, дає життєдайну силу. У вірші автор дуже поетично сказав про місяць:

Люблю, коли блукає місяць в травах,

хатини білить променем своїм

і п’є тепло ночей ласкавих,

а на лугах пливе туманів дим…

У кожному рядку поет наголошує, що любить весну. На відміну від зими весна не лякає нас холодом. Навпаки, напуває всіх ароматом життя. Мабуть, про це і курличуть у небі журавлі, які повертаються на рідну землю з далеких країв. І їхнє курликання ніби перекликається із освідченням у коханні поета весні:

Люблю весну…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Степанович Олекса народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. У 1919р. закінчив Житомирську семінарію. В 1922р. емігрував, навчався на філософському факультеті Карловського університету в Празі, а згодом відвідував літературно – мистецькі курси Українського вільного університету. У 1944р. жив Міттенвальді (Німеччина), з 1949р – у м. Буффало (США) де й помер 4 січня 1970р.
Був членом літературного угруповання „празька школа». Його лірика неоромантично – символічного характеру продовжує традиції раннього українського модернізму, започаткованого М. Вороним, П. Чупринкою захоплює енергійністю, вишуканістю ритмомелодикою. Автор поетичних збірок „Поезії» (1927), „Зібрані твори»(1975) включають недруковані за життя поета його збірки „Кінецьсвітиє» та „Фрагменти».
* * *
Як срібно скрізь! Куди не кинь,
Усе виблискує іскриться…
Як чисто може засвітиться
Земне в небесну голубінь!
Душа окрилена, окріпла:
„Кому славу свою пошлю?!»
Не день в саду моїм, а шлюб
Блакиті ясної і срібла.
У 1914 році закінчив духовну школу в Клевані на Рівненщині. В 1928 – 1930 рр. відвідував також виклади на філософському факультеті Українського Вільного університету. Жив з принагідних заробітків, найчастіше з приватних лекцій, з праці у різних видавництвах, як вихованець хворих дітей тощо.
* Сонет *
Із Подєбрад до Праги і назад,
Щоб завтра знов покинути, як птиця,
Якій ніде надовго не спуститься,
Якій простір і вітер, а не сад.
Хай вигнання часом у сто крат
Бува темнішим і тяжче, ніж темниця, —
Іще яснім і різбленіше сняться
На чорнім тлі золотоверхий град.
Давно душа подружена з піснями,
Але мудріш од співу німота –
Владніше струн уміє вона звати
У висоту, де світиться мета
І віє дух аріри і посвяти.
Уже перші надруковані на початку 20 х років XX ст. , вірші О. Стефановича. привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині. Згодом він зажив слави одного із найталановитіших поетів празької школи., але його замкнутість , само ізольованість і очевидно , особлива вимогливість і не дали змоги помножити її , самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив більш ніж скромно. Опинившись фактично поза літературним життям української громади. На Україну оригінальна поезія О. Стефановича недійшла не мала тут жодного відгуку й визнання .
За цими, зовні скупими фактами життя о. Стефановича приховане велике й напружене, інтелектуальне життя поета, яке , реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. Друкуватися о.Стефанович почав 1923 р . в українській емігранській пресі – журналах „Нова Україна», „Веселка», „Український студент», „студентський вісник».
Батьки готували сина до духовної кар’єри. Волинська духовна семінарія була російськомовним навчальним закладом і не дала майбутньому поетові ані найменших знань української мови та літератури.
Любов до рідної мови він успадкував від батька – українця та селянського оточення. Потрапивши в еміграцію О. Стефанович уже зробив свій вибір : Україна її воля й державність. У Празі опинився в середовищі української інтелігенції , гуртувалася навколо українського вільного університету Педагогічного університету ім. . Драгоманова Української господарської академії в Подєбрадах, Українського інституту – громодознавства та інших, культурних і видавничих центрів. У Празі тоді жили й працювали відомі українські письменники О. Олесь С. Черкасенко, Є. Маланюк, О. Ольжич та інші письменники, які й сприяли тому, що молодий О. Стефанович став поетом, посів одне з провідних місць серед празької групи.
Перші друковані твори О. Стефановича ще позначені символістською поетикою й образністю. Барвисті, соковиті переважно краєвиди рідної Волині, картини селянського достатку достатку. Осінь у Стефановича переоніфіковано в образок то княгині Люди, гожої господині , смоглолицьої молодиці з круглими синіми очима, то сумної влади, поруч із ліричним настроєм – реалії тогочасного життя.
Найвищим злетом української державності в розумінні поета є княжа доба а вже її відлунням стали козацькі часи й українська революція 1917 – 1920 рр. Свідок і учасник вікових визвольних змагань українців для О. Стефановича – золотоверхий Київ над Дніпром, якому присвятив одну з перлин своєї лірики – вірш „Київ»(1937).
Піднявся злотно – зелено,
А за тло – густа синьота,
Хай яка влада вагота,
Її скине смагле решето,
Йшов Батий на нього не двічі,
Та зникав туманом примар, —
Він стоїть мов князь – володар,
Йому вічність дивиться в вічі.
Невелика за обсягом, але вагома за змістом і образно стильовими пошуками поезія О. Степановича помітно розширює й збагачує новітній поетичний контекст, заповнюючи ще одну прогалину українського поетичного всесвіт.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вершиною комедійного таланту Миколи Куліша стала п’єса «Мина Мазайло». Але в цій комедії автор порушує досить серйозну проблему. Проблему національної свідомості українців, а також мовну проблему, яка не втратила актуальності q сьогодні.

П’єса  йшла до свого глядача майже півстоліття, бо, поставлена Лесем Курбасом 1929 року на сцені харківського театру «Березіль», була заборонена, а її творці — репресовані. І лише за часів незалежної України ми дістали змогу читати п’єсу і дивитись виставу. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що твір не втратив своєї актуальності, свого виховного значення. «Мина Мазайло» примушує нас сміятися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя. 

Я вважаю, що проблеми національної самосвідомості, почуття власної гідності, повага до своєї мови і інших мов — це ті проблеми, які і сьогодні є актуальними. На жаль, ще й сьогодні серед нас можна часто-густо зустріти і «мин», і «тьоть моть», яким байдужа будь-яка мова, бо у них — своя. Дарма, що пересипана словами-паразитами та з неправильними наголосами — їм це байдуже. Аби одяг був супермодним чи машина дорога. Для певної частини людей, на жаль, це є основним, а національна самосвідомість, майбутнє своєї держави та її мови — в кращому разі, на другому плані. 

Ми живемо в третьому тисячолітті, розбудовуємо свою країну після довгих років утисків, відроджуємо українську мову у всіх сферах нашого життя. І хоча не завжди розмовляємо чистою українською мовою, але вчимось, усвідомлюємо себе нацією. Українська мова вперше за час свого існування проголошена державною. Дедалі більше стає у країні навчальних закладів із українською мовою викладання, все частіше розмовляють українською у великих містах. 

Нашій молодій державі лише 19 років, і я сподіваюсь, що ми постанемо з національних руїн, бо маємо велику історію і великих пращурів, які спонукають нас думати над тим, хто ми є і для чого живемо на світі. Я сподіваюсь, що наше міщанське минуле відійде у небуття, що не буде згодом серед нас «мазайлів», а п’єсу М. Куліша ми з цікавістю дивитимемось і сміятимемось з такого минулого, щоб не повторити його в майбутньому..

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Його життя було коротке й високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища світу», — сказав про Богдана-Ігоря Антонича Дмитро Павличко. Дійсно, творчість Антонича — цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя. У збірці поета «Велика гармонія» панує послідовна релігійність, яка проявляється в імітуванні молитовної лірики, переспіви біблійних псалмів. Наступна збірка «Три перстені» — ніби сходження з порожнечі неба до безодні землі. Тут легко знайти «приземлені» біблійні реалії (варто згадати слова «Народився Бог на санях» із поезії «Різдво») й священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки пронизані глибоким світосприйняттям:

• Отак під небом неосяжним і безмежним
• Ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
• Росте Антонич, і росте трава,
• І зеленіють кучеряві вільхи.

Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння природі, коли людина не тільки не відриває себе від довкілля чи вивищується над ним, а навпаки — може, скажімо, усвідомлювати себе деревом: Стіл обростає кучерявим листям, І разом з кріслом я вже куш. З черемх читаю — з книг столистих — Рослинну мудрість вічних пущ. Наступна збірка поета- «Книга Лева» відкриває для нас світ Біблії. її основна ідея — зустріч із Богом і бачення вічності, яке дозволить авторові відкрити сутність творчого процесу. Бо «Книга Лева» — це назва Євангелія апостола Марка.  Головним мотивом збірки «Зелена Євангелія» — є містичне світосприйняття, де слово функціонує як магічкі заклинання, відбувається поєднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах поет досліджує світову історію і природу, які виступають тут цілком релігійними процесами. Але в останній збірці «Ротації» панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису — кінця світу. Колосальне світове місто постає як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних форм.
Можливо, Б.-І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його релігійних пошуків- це роздуми про місце людини в світобудові, її прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш  «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангеліє». Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства не впинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру чи переконання. Поет також вказує на не досконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

• Ось таємничіша природа
• в безмежно первісній красі
• (словами не розкрити тайн її).
• Яка ж страшна оцього світу врода,
• що отруїла дні мої… 
• («Елегія про перстень молодості»)

Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю. Хто сіє кров, той жне ненависть («Слово про чорний полк») Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет.вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Іїавкичко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».

«У нещастя, як у хвороби, є причини. У щастя, як у здоров’я, — нема…» Мені подобається цей вислів. І він підходить до п’єси Івана Франка «Украдене щастя». Я вважаю, що серед її персонажів немає щасливих людей. Бо щастя так само неможливо украсти, як здоров’я.

Микола нещасливий, бо його не любить жінка, на яку він молиться. Волею випадку, а ще й волею загребущих людей, братів Анни, він симулював своє «щастя», думаючи, що «стерпиться — злюбиться». Анна нещаслива, бо щастя, або те, що вона вважала щастям, сяйнуло їй у стосунках з Михайлом і швидко зникло — як то властиво щастю. Михайло нещасливий тому… Тому що такі, як Михайло, не бувають щасливі…

Зовсім не випадково, що Михайло — шандар. Вольова, відважна людина, якою він був, цілком могла реалізувати на військовій службі оті свої волю й відвагу. Але Гурман — ще й дуже гордовита, незалежна, навіть властолюбна натура, що не терпить над собою наруги, примусу. А тим часом його присилували раз—забрали до війська. Водночас присилували вдруге— заставили відмовитися від Анни. Михайло відбув своє — і настав час «дідівщини» — час «узяти своє». Він міг би відігратися на Анні, але розуміє, що любить цю жінку, та й не вона винувата у його нещастях. Винні брати та недолугий Микола… Але ж де і про що їх питати?..

Проте, за Франком, Михайло не шукає винуватців. Люта віхола заносить його у дім, де живуть Анна з Миколою. От де час і місце зводити рахун ки! Михайло заночовує тут. А потім підбирає докази злочину так, аби Миколу-суперника завдали до криміналу, а він, тим часом, добрав свого щастя з Анною. На власне виправдання він постійно згадує, що його ніколи й ніхто не пошкодував, то й він не збирається бути жалісливим.

Анна боїться цієї Михайлової жорстокості, яка завжди десь ніби дрімала в ньому, а тепер, розпалена роками поневірянь і муштри, спалахнула так відлякуюче. Але Гурман має над нею якусь незбагненну, магічну владу. І то надто «не по-більшовицьки» розв’язуються питання політичної й економічної боротьби; надто не таким, як хотілось би тодішнім доктринерам, виглядає і народ, і його провідник — представник молодої української інтелігенції.

І. Франко не мав для взірця бодай якоїсь традиції зображення взаємин інтелігенції і народу в українській літературі. Його попередники встигли показати лише процес становлення особистості інтелігента. Якою ж має бути безпосередня робота серед народу, читач дізнатись не міг. Усе завершувалось: або самим декларуванням намірів іти «в народ», жертвувати кар’єрою задля праці в глухому селі, або визнанням, що «настав інший і гірший час». «Усі ці добрі починання й заміри мусили згинути» (І. Нечуй-Левицький, роман «Хмари») тощо. Така ситуація пояснювалась тим, що репресивні дії царських властей (у тім числі Емський указ та Валуєвський циркуляр) на підросійській Україні унеможливлювали налагодження повноцінного життя, а отже, й писати не було про що — вигадувати ж письменники-реалісти це вміли і не хотіли.

Зовсім інше становище складалося в Галичині, що входила до Австро-Угорщини. Конституція, хоча й «свинська» (як називав її оповідач однойменного твору Франка), все ж давала можливість виборювати свої права наполегливою працею інтелігентів серед народу. В горнилі цієї праці на зламі ХІХ-ХХ століття і почав формуватися праобраз українського громадянського суспільства. Маючи неоціненний особистий досвід такої праці, досвід, якого не мав жоден його попередник зі Східної України, І. Франко поділився ним на сторінках повісті «Перехресні стежки».

Адвокат Євген Рафалович починає фактично «з нуля». Стан, у якому він застає «свій» народ на початку твору, можна охарактеризувати рядками з «Прологу» до «Мойсея»: «Замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом вкритий». Згадаймо трагікомічний (а по суті трагічний) епізод з буркотинськими селянами, котрі у відповідь на пораду щодо методу боротьби зі своїм кривдником маршалом Брикальським (прибрати до рук його заборгований маєток) відплатили Євгенові тим, що поскаржилися на нього… самому ж таки панові. Це шокує Євгена, однак він гамує в собі роздратування. Він розуміє, що тут спрацювала вікова недовіра народу до своєї еліти. Адже остання так часто його зраджувала, стаючи на службу до ворога, люблячи на братові «шкуру, а не душу». Аби подолати оце відчуження, інтелігенція мусить практичними вчинками продемонструвати свою безкорисливість і жертовність, піти на ризик опинитися в неласці «сильних світу цього». До такого вчинку не здатні О. Зварич та інші, чистоплюї та боягузи. Вони не можуть називатись українськими інтелігентами, бо ні про Україну, ні про інтелігентність не дбають. Зате Євген готовий до самопожертви. Як конструктивний вихід із глухого кута він пропонує віче.

Народне віче — ніби велика школа політичної грамоти. Причому школа взаємна, де вчать і «учні» й «учителі». Бо ж, з одного боку, «ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми [боротьби]», з іншого ж — зробимо це лише «розв’язавши йому язик», постаравшись «пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання» (що й забезпечить віче). Рафалович не має наміру провокувати селян до стихійного бунту, терору та інших «революційних» методів виборювання справедливості. Його методи й форми — законні, тобто європейські, цивілізовані. Український інтелігент свідомий того, що якраз можновладці хотіли би перетворити мирне віче у «чорну раду», аби дістати можливість вдатися до реакції. їм, у котрих «рильце в пушку» (афера довкола загарбання повітової селянської каси), найстрашніше — мати справу зі свідомим народом, народом, що знає закон і вміє без крові його відстоювати. Не втрачаючи рівноваги духу, Рафалович навчає цьому безнадійних, здавалось, плебеїв, і вони поступово починають вірити у свого проповідника, прихиляються до нього душею, слухають його порад, не піддаються на провокації підступних «злодіїв у законі».

Франкові дуже важливо наголосити на незворотності перетворення феодальних «джунглів» у громадянське суспільство, на об’єктивній зумовленості цього важкого процесу. Якщо заганяти його «під землю», то з часом неминуче станеться соціальний вибух, що знищить усіх. «Сильні» повинні йти назустріч «слабким», а не опиратися їх законним вимогам. Саме для унаочнення цієї істини Франко вводить у повість фігуру, Вагмана— приклад «першої ластівки» розуміння чужинцями (єврейською, польською та іншою інтелігенцією) перспектив історичного розвитку на українській землі. Розвитку або … деградації, катастрофи, бо третього не дано, бо на місці історія стояти не може. Розмова Рафаловича з Ватманом на початку повісті вражає сучасного читача своїм пророчим сенсом. Адже усе те Франко писав ще задовго і до 1917 року, і до Голокосту, й до всіх інших жахів XX століття, котрі сталися якраз через ігнорацію істини, стверджених у «Перехресних стежках».

Нині, коли в Україні по майже столітньому «збоченні» відновлюються умови для нормального суспільного розвитку, кожному школяреві (не кажучи вже про дорослих) дуже важливо уважно прочитати цю чудову повість Франка — своєрідний підручник політичної грамоти, перший український досвід налагодження продуктивних стосунків між «верхами» й «низами», елітою і суспільство, народом і його, обов’язково його, інтелігенцією.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, звернення до найсокровенніших людських почуттів — основні риси поетичної спадщини В. Сосюри, якого справедливо називають одним із найтонших ліриків української літератури XX століття. Боротьба й кохання, ці, здавалось би,„непоєднувані поняття стали лейтмотивом творчості поета. Він намагався осягнути складність та неоднозначність епохи, сучасником якої був.

Драматичною була доля поезії В. Сосюри «Любіть Україну». Вона стала причиною безпідставних звинувачень поета у націоналізмі.

Автор прагнув осмислити, збагнути справжню суть таких понять, як любов до Батьківщини, патріотизм. І йому вдалося передати ті найпотаємніші почуття, які живуть у серцях багатьох людей, але про які не кожен може сказати. У цьому творі поєдналися пристрасть поета-патріота і ніжність поета-лірика, що дало йому змогу висловити найзаповітніші думки, почуття і переконання людської душі.

Якими ж художніми засобами малює В. Сосюра образ рідної України? Передусім звертає на себе увагу емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», висловлений двічі риторичним звертанням, яке і загострює увагу читача, і передає емоції автора, і є ідейно-пафосною, ідейно-композиційною основою твору. Поет знаходить прості й водночас піднесені слова, щоб змалювати образ рідної землі, щоб аргументувати заклик. І чи не найдоказовіший серед цих аргументів той, що Батьківщина — це світ, який щодня, щохвилини, щомиті оточує людину: це сонце, вітер, трави, води — джерела життя. Людина не може існувати без них, тому її любов-до них органічна, як і любов до Вітчизни.

Образ України для поета — це краса її природи і її солов’їна мова — мелодійна, милозвучна, співуча. Автор невипадково використовує епітет «солов’їна». Саме він розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови.

У наступних строфах Сосюра поглиблює поетичний образ Вітчизни, додаючи до нього нові штрихи:

…Вона у зірках, і у вербах вона,

у квітці, в машині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Перелічувальна інтонація створює ритм, в якому вчувається схвильованість поета, його гаряча любов до Батьківщини. Автор умовно «вибудовує» кілька лексичних рядів, щоб передати красу, «вічно живу і нову», рідної України. Це слова на означення її природної краси — уже згадувані сонце, вітер, трави, води, а ще зірки, верби, квіти, птахи, стежки, діброви, хвилі Дніпра, хмари пурпурові, небо голубе. Це і її духовний потенціал — мова солов’їна, пісня, дума. Це і її люди — працьовиті, невсипущі, бо світяться електровогні, чути зойки гудків. Це і її діти, дівчата-красуні. 

Ця строфа цікава ще й тим, що В. Сосюра використовує один із найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку, перенесення назви одного явища на інше. Зрозуміло, що багнети і грім канонад уособлюють народ, армію, яка принесла визволення від фашистських окупантів (поезія написана в 1944 році).

В. Сосюра обережно використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву пишномовність, пустопорожній пафос. Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу симфонію асоціацій: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі. Численні порівняння («любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води»; «між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками») доповнюють поетичний образ рідної землі, так само, як і метафора «в просторів солодкому чарі», яка образно і сконденсовано передає красу отчого краю, його природи.

Такою — живою, реальною, зримою — постає Україна у вірші, який закінчується зверненням до молоді знову у формі заклику (юначе! дівчино!), до серця кожної людини:

Любіть у труді, у коханні, в бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрий серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш своя ім’я, свою Україну у віках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поетична спадщина Володимира Сосюри багата на патріотичні мотиви. Від світанку до кінця свого творчого шляху поет жив піснею про Вітчизну. Жита думами про Батьківщину, складати про неї пісні — найвище покликання співця.

Пісня Сосюри вільно злетіла над рідним краєм, славлячи його мальовничі простори, міста і села, працьовитих людей:

Твої міста і люди,

Твої поля й сади,

Так хто ж із нас не буде

Співать тобі завжди.

Так по-синівськи радіє поет за свою Батьківщину у вірші «Вітчизна», що був написаний ще 1937 року. І в інших поезіях Сосюра так само висловлює палку любов до своєї країни.

«Любіть Україну» — так зветься поезія В. Сосюри, присвячена подіям Великої Вітчизняної війни. Олесь Гончар назвав цю поезію «поетичною сповіддю» Сосюри. Навесні 1944 року Радянська Армія вже завершувала визволення рідної землі від фашистських загарбників. Сосюра повернувся з фронту у напівзруйнований Київ. Любов до рідного краю і гордість за рідну країну, а також жаль, що ворог заподіяв їй шкоди, — всі ці високі патріотичні почуття злилися в душі поета і зродили пісню «Любіть Україну». У червні 1944 року її було вперше надруковано в газеті «Київська правда».

Поезію «Любіть Україну» не можна переказати звичайними словами. Вона вся зіткана з тонких почуттів синівської любові до Батьківщини, тому й сприймається вона почуттями. Повторення наказової форми «любіть Україну», що звучить як рефрен, проходить через увесь твір і утверджує ці високі почуття.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Вітчизна непоборна і вічна, каже поет, вона зводиться з руїн і знову живе:

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у звуках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Поет використав із давньої легенди образ купини, яку не бере вогонь. Неопалима купина — символ безсмертя.У кожної людини Батьківщина починається по-своєму. У Сосюри вона почалась з хати-хворостянки, «де шахти на горі щодня малюють зорі», з Донеччини… У своїх віршах поет оспівує батьківський край — «зоряний Донбас». Красу рідної Донеччини поет бачить у клекоті домен, у «гомоні сталі», у переклику заводських гудків, у музиці працею сповненого дня, і мальовничі краєвиди захоплюють поета.

Всі твори Сосюри про Донбас, важку працю його людей насичені теплими ліричними барвами. Вони пройняті глибокою любов’ю до «героїчних земляків», як казав поет, «що здобувають сонячний камінь». Оцінюючи ці твори, білоруський поет Петрусь Бровка відзначав: «Багато хто твердить, що життя заводів з їхнім незамовкаючим гуркотом машин, брязкотом ланцюгів тяжко оспівати, а в Сосюри, в його поезіях це знаходить досконале й органічне відображення. Читаючи вірші Володимира Сосюри про його улюблену Донеччину, про шахтарів, серед яких він ріс, про тяжку гірку працю, радієм, що вірші його про заводи і шахти також ліричні, як вірші, в яких він оспівує широкі простори рідної України». Тут черпав своє поетичне натхнення син шахтарського краю: у людей праці, у трудових буднях робітничої Донеччини. Від того і виростали в поезії крила, дзвінким ставав її голос, повно, як добірне зерно, наливалося образне слово.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«…Ні, для моїх високих ідеалів сторіччя поки не дозріло. Я — громадянин тих сторіч, що прийдуть…», — написав колись великий німецький поет Ф. Шіллер.

Фрідріх Шіллер значить для німців так само багато, як Пушкін для росіян чи Шевченко для українців. Він — автор твору, який Європа сьогодні обрата своїм гімном. Це — «Ода до радості», слова якої поклав на музику великий Людвіг ван Бетховен. Якщо вслухатися, ми зрозуміємо, що це вакхічний твір, який славить життя, радість і вино:

І черв’як утіху знає І небесний херувим. Станьмо дружною сім’єю Жити правдою й добром Присягаю цим вином…Цікаво, що німці дуже люблять і свого Поета і створеного ним літературного героя. Вони проводять свята, виставки та імпрези й у шіллерівському Ваймарі, і у Марбаху, де він народився. Всюди заходи мають засвідчити актуальність спадщи­ни великого німецького поета. Шіллер — об’єкт неабиякого культу у Ваймарі. Тут є цукерки «льочки Шіллера», вино «Шіллерпунш», навіть підставки для олівців у вигляді яблука, простромленого стрілою — нагадування про Вільгельма Телля, одного з найулюбленіших персонажів німецьких карнаваїів.

У чому ж річ? Чим заслужив Шіллер таку повагу до себе і своєї творчості? Ф. Шіллер — великий німецький поет і драматург, який став виразником ідей просвітництва — свободи, рівності, справедливості, права на бунт особистості проти деспотизму. Він — автор народної драми «Вільгельм Телль», у якій опоети – ювана боротьба за національну незалежність Німеччини і за право на особисту свободу.Він народився 10 листопада 1759 року у країні мальовничих сіл та напівзруй – нованих замків — свідків минулої могутності Німеччини. Дитиною Фрідріх любив вистави лялькового театру і спектаклі середньовічних містерій. Згодом хлопчика віддали до латинської школи, потім до семінарії. Та понад усе майбутнього дра­матурга цікавили твори Овідія, Горація, Вергілія. Саме в греків Шіллер побачив, що літературі потрібний справжній народний герой. Він став писати вірші і дра­ми, шукаючи того самого героя, який був би зрозумілий-усім.

Кого зробити своїм героєм — одинака чи натовп? Шіллер вирішує цю пробле­му на користь одинака. Він не любить натовпу, він розуміє, що натовпом завжди хтось керує. Поет змушує юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть гасло до ви – іволення випадком долі визначений герой. Вільгельм Телль не ватажок, та доля обирає його своїм провідником Телль — тільки влучний стрілець, відзначений долею обранець. Та й народ у драмі «Вільгельм Телль» це вже не просто натовп, не просто юрба. Це юрба, складена з героїчних особистостей, тому кожен із них рівний Вільгельмові і так само може очолити війну за незалежність. У Шіллера юрба ідеальна. Вона організована і її представники розмовляють виключно «ви­соким штилем».Так з’явився Вільгельм Телль, вкрай необхідний для виховання народного ха­рактеру. Вільгельм — миролюбний і покладистий, схильний терпіти образи, але не боротися.Хай кожний вдома буде жити в тиші, Хто сам сумирний, того лишать з миром…

Він вірить, що терпіння та послух принесуть свої плоди і все минеться. Та дійсність руйнує його ілюзії. Австрійці руйнують його рідну Швейцарію. Старо­му Генріху Гальдену виколюють очі через те, що він не видав, де ховається його син. Вільгельм Телль живе зі своєю родиною, щодня ризикує життям у боротьбі зі стихіями. Він розуміє, що боротьба буде, бо прекрасний край, благословенний небом, Та той, хто землі наші обробляє Не скористається посівами своїми… Тут вся земля — церковна й королівська…

У відповідь на запитання юного Вальтера, хто ж той король, що він такий страшний, Вільгельм відповість з іронією: «Він підданих кормилець й захисник…» Послідовний у своїх думках справах, Вільгельм не вклониться імперському на­місникові і буде схоплений. Йому загрожує смертна кара.Геслер, знущаючись із нього, примушує Вільгельма стріляти у яблуко, постав­лене на голову його синові, маленькому Вальтеру. Це просто знущання з батьків­ських почуттів. Вільгельм збиває яблуко, хлопчик залишається живий, але їм обом не дарують обіцяної волі. Дивом рятується Вільгельм, його серце горить святим вогнем помсти.

Так, є кінець насильству і тиранам Коли жорстоко розтоптані права і гніт нестерпниіі… Тоді разючий залишиться меч…

Образ Вільгельма Телля дуже цінував український письменник П. Куліш. У I860 році в «Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність» — передмові до виданого альманаху «Хата» він писав: «Нехай воно й буде собі до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шіллером і Міцкевичем…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Події у драмі Івана Франка розгортаються навколо трьох центральних персонажів: Анни, її чоловіка Миколи Задорожного та жандарма Михайла Гурмана.

Образ Анни змальовано з великим почуттям любові до знедоленої людини. Анна не розкриває свого горя, приховує від людей свої болі і страждання, як глибоку таємницю. Із розмови з сусідкою Анна дізнається, що Михайло, якого вона кохала і якому присягалася у вірності, живий і приїхав до них у село. Звістка про повернення Михайла глибоко вразила Анну. Вона обурена підлістю і жорстокістю своїх братів, які її «одурили, ошукали, мов кота в мішку продали», переконавши, що Михайло загинув. Жінка розуміє, що втраченого не можна повернути, з її уст зриваються слова про те, що треба примиритися з долею, забути Михайла, бо вона одружена й мусить бути вірною своєму чоловікові. При першій зустрічі з Гурманом Анна у відчаї просить його змилуватися, не губити її і Миколу — не винного у їх нещасті. Анна признається в тому, що боїться Михайла, але не в силі стримати свого кохання, не може жити без нього. Страшний і грізний він для неї — і коханий. Героїня «все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!.. Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на «людський посміх віддала». Це не тимчасове захоплення жінки, а давнє, глибоке почуття, яке ніколи не вгасало в ній.

Після зустрічі з Михайлом у Анни стався психологічний злам. її тепер не лякають людські пересуди, вона не думає критися від свого чоловіка й одверто говорить йому, що ніколи його не кохала й не може присилувати себе. Анна не визнає своєї вини, бо її видали заміж силою.

Жінка сподівалася, що зустріч із Михайлом поверне їй втрачене щастя, принесе радість, що вони заживуть новим, незнаним життям. Але трагічна смерть Михайла вирвала у неї останню надію.

Образ Миколи Задорожного теж глибоко трагічний. Він довгі роки поневірявся в наймах, ніколи й хвилинки радісної не зазнав. Він добрий, працьовитий, своїми кривавими мозолями стягнувся на маленьке господарство і сподівався, що одруження з Анною принесе йому щастя. Але скоро він переконався, що молода і вродлива дружина не кохає його, що щастя відвертається від нього.

Микола не розумів, що, одружуючись з Анною, він є мимовільним учасником викрадення щастя в людини, серце якої належало іншому.

Михайло звинувачує його в убивстві корчмаря і заарештовує. З великим болем у серці Микола переживає тяжке звинувачення і сором від людей. Повернувшись із тюрми, він дізнається про невірність дружини. Але Микола мириться зі своїм безталанням, бо кохає Анну, йому боляче, але він не насмілюється навіть натякнути жінці, а не те що дорікати їй.

Не маючи сил вплинути на дружину, вгамувати свій біль, Микола запив. Сусіди підбурюють його проти Анни. Доведений до відчаю брутальною поведінкою жандарма, Микола сокирою забиває його.

Михайло Гурман — син бідної вдови. До служби в армії, а потім в жандармерії він був чесний і працьовитий парубок. Казарма і військова служба зробили його безсердечним, жандармерія зіпсувала його владою над сільськими людьми. Все це вбило в ньому людяність, зробило жорстоким. Не змінилася лише палка любов до Анни. «Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла б була з мене зробити доброго, порядного чоловіка. А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя», — говорить він Миколі.

Зустрівшись із Анною, Михайло намагається повернути вкрадене щастя. Заради цього він іде напролом, на злість тим, що їх розлучили, наперекір тим, що вкрали їхнє щастя.

Однак обставини не до кінця вбили людяність у Михайла. Вмираючи від рук Миколи, він прощає йому, а людям говорить, що сам собі заподіяв смерть.

Через усю драму автор із логічною послідовністю проводить думку: щастя викрадено в усіх трьох героїв однаковою мірою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хочу жити, аж життя не зломить. Рватись вгору чи летіть в безодню. О. Теліги

Дмитро Донців назвав Олену Телігу «поетесою вогняних меж». У долі її й справді було багато межових ситуацій: між щастям і горем, успіхом і поразкою, життям і смертю. Вона з’явилася, спалахнула і згоріла, наче зірка, блиснула і згасла, залишаючи після себе світло. Це оригінальна особистість, творча, горда в житті і поезії.

Олена народилася в Петербурзі, потім родина переїхала в Київ. Батько її деякий час був міністром уряду УНР, а потім змушений був емігрувати до Чехословаччини. Олена нелегально перейшла кордон із матір’ю. У Празі вона познайомилася з представниками так званої «празької школи» поетів: Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом. Саме вони навчили її відчувати тонкощі української мови, були своєрідним «каталізатором» розвитку творчості Олени Теліги.

Творча спадщина поетеси кількісно невелика. Мабуть, і тому, що вона ставила високі вимоги до себе як до митця, ретельно добирала кожне слово, шукала точних виразів. Мені поезії Олени Теліги видаються чіткими, «сильними», «стрункими», але водночас вони сповнені життєвою енергією, пристрастю, рухом. Дуже точно, як на мене, охарактеризував вірші Теліги критик Б. Рубчак: «Це лірика замріяної, примхливої, гордої, пристрасної і дуже «романтичної жінки». У тематиці та колі ідей її творчості цей дух «вічно жіночого» очевидний…» У поезії «Сучасникам» Теліга пише:

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому є й моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

У творі відчувається енергія, любов до життя і бажання жити. Ця поезія розкриває життєвий принцип Олени Теліги:

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

«Твердою» і «суворою» стала поетеса, коли зрозуміла, що народ її розірваний між двома імперіями, і спрямувала енергію на його національне визволення. «Україну може врятувати новий тип українця», — писала вона. І стала таким типом — людиною, що вміє жиги, торити і вмирати для своєї Батьківщини.

Олена Теліга була однією активісток українського національного руху, членом ОУН. Вона випускала в окупованому Києві газети і журнал, плекала творчі кадри, створила Спілку українських письменників, об’єднала українську молодь:

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче,

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

Почалися арешти. Олена Теліга не захотіла покинути своє рідне, розтерзане, але нескорене місто, свою роботу, припинити боротьбу. Її було ув’язнено в 1942 році й розстріляно в Бабиному Яру, де гітлерівці знищили 100 тисяч українських громадян. Вона 5 місяців не дожила до свого 35-річчя. Я схиляю голову перед цією мужньою жінкою, що свідомо обрала тернистий і небезпечний шлях боротьби в ім’я визволення нашої Вітчизни.