Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені подобається читати.Досконало вивчивши якийсь твір, я зупиняюся на його персонажах.Прочитавши «Тигролови» Івана Багряного, найсильніше враження на мене справив Григорій Многогрішний. Чому? Мабуть, тому, що його характеру притаманні такі риси, які завжди викликають повагу у людей.«Юнак — двадцять п’ять літ, русявий, атлет, авіатор … Суджений на двадцять п’ять років тчк… На ймення — Григорій Многогрішний». Григорія везуть у Сибір, бо його засуджено і жорстоко покарано «за те, що… любив свій Нещасний край і народ…».

Григорій був патріотом своєї рідної країни, він любив свій народ, співчував його важкій долі. Таку людину у нас зараз рідко зустрінеш. Юнак був упертим і вольовим, він, зціпивши зуби, витримав жорстоке знущання Медвина, а таке витримати не кожен зумів би. Медвин боявся Григорія, ненавидів його очі, в яких була відображена гаряча душа сміливого хлопця, і тому катував юнака з особливою жорстокістю.Григорій Многогрішний завжди прагнув життя, гідного людини, він вважав: «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи». І якимось дивом хлопець утік, на ходу вистрибнувши з «дракона». Це був вірний стрибок у смерть, однак «сміливі завжди мають щастя», і Григорій здобув щастя і волю як нагороду за пережиті страждання.

Герой опинився у родині Сірків, де його прийняли, як рідну дитину. За це юнак був дуже вдячний цим людям і не зміг утекти, не попрощавшися з ними, бо душа через те боліла. А як часто можна зустрітись у житті з людською невдячністю. Ми бачимо, що Григорій був порядною людиною. Все, що він пережив, не зламало його, не заллямувало чисте й світле серце.
У ставленні Григорія до Наталки бачимо дійсно лицарське ставлення до жінки, про яке мріє, мабуть, кожна дівчина. Багато перешкод зустріли юнак і дівчина, але здобули щастя, якого заслуговували.

Зараз, у наш час, не відразу відшукаєш таку людину, як Григорій, яка б мала чисте серце, могутню і незламну волю, твердий характер, добру душу, вдячність, тактовність, яка б готова була вмерти, аби здобути волю, яка б так палко і щиро любила свою Батьківщину, свій народ, по-лицарськи ставилася б до жінки, була б вірною своїм ідеалам. Серед нас майже нема таких людей. І тому, мабуть, з такою повагою я ставлюсь до Григорія Многогрішного, який мав благородну душу, який залишиться мрією багатьох читачів. Хоча, можливо, колись з’явиться такий юнак-мрія і серед нас, зійде зі сторінок чудового роману.
Григорії! — прекрасна людина і мій улюблений герой з роману «Тигролови». Саме його образ справив на мене незабутнє враження.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина, незалежно від того, якої вона статі, якого віку, якою мовою розмовляє та в якій частині світу проживає, має природні невід’ємні права, що були виокремленні людством протягом тисячоліть свого існування.

Саме перше і головне право людини – це, звичайно, право людини на життя. Життя безцінне, тому ніхто і за жодних умов не має права його забрати. Людина повинна не просто прожити своє життя, а прожити його з гідністю та повагою, тому невід’ємними правами людини є також право на захист своєї гідності та особистості. Ніхто не має права принижувати людину ні фізично, ні морально. Невід’ємне право людини – це також воля та свобода вибору. Людина сама має право обирати те, що їй більше подобається, те, що вона вважає вірним, якщо при цьому вона жодним чином не порушує права інших людей.

Ще одним важливим правилом людини є її право на особисту власність та недоторканість приватного життя. Якщо людина чесним шляхом збудувала будинок, купила автомобіль або яку-небудь іншу річ,то ніхто не має права її у неї відібрати.

Гарантом права людини повинна виступати держава та її закони та нормативні документи. Сучасні люди, звичайно, більш свідомі ніж їхні предки, проте права людини і сьогодні порушуються практично скрізь. Інколи навіть здається, що деякі правила становлять виключення для окремих категорій населення, але це не повинно бути так. Багато що залежить і від громадян держави Адже якщо громадяни бачать, що порушуються їхні права та свободи, від них очікується виконання їхнього громадянського обов’язку – змінити дану ситуацію.

Кожен повинен стежити за тем, чи ніхто не порушує його права, але не менш важлива річ – це поважати рева інших не менше ніж свої власні. Лише в тому випадку державу, де проживають такі громадяни, можна впевнено назвати правовою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Війна… Кожен сучасний юнак або дівчина можуть про неї розповісти, ґрунтуючись лише на історичних фактах. Але чи досить однієї історії, щоб передати весь той жах, що випробовували такі ж шістнадцяти, сімнадцятилітні хлопці, оказавшиеся на фронті? Спостерігаючи за сучасною молоддю, замислюєшся, як же всетаки легковажно ми ставимося до життя! У наш час, мирний час, не треба замислюватися про те, що ти завтра будеш їсти, де спати. навколо все є, ми живемо повноцінним життям

А от представити хоча б одного з нас на місці тих хлопців, які в сімнадцять років ішли вмирати, які не знали, що їх чекає там, на фронті. Вони не замислювалися про це, тому що йшли захищати Батьківщину. Скільки молодих життів було погублено, скільки доль зіпсовано!З війни верталися або каліками, людьми, зломленими не тільки фізично, але найбільше душевно, або не верталися взагалі. Задаєшся питанням: чи мали право такі як Гітлер віднімати в людей життя? Хто давав їм таке право? Адже в цих людей теж були діти, дружини, матері, що народили їх на світло!

Звичайно, що моє ставлення до ситуації на сході є негативним, оскільки кожного дня хтось покладає свою душу й тіло за вільну Україну. Раніше ніколи не міг подумати, що в 21 столітті стану свідком подібного насилля. Росіяни — зовсім не братній нам народ! Росія — не братня країна! Як можна взагалі таке говорити? На українську національну самосвідомість завжди чинився тиск, згадаймо і період царської Росії чи СРСР. Особливо за «бидло» тримали справжніх українців, яких намагалися зламати й придушити. Хіба братній народ може так чинити? І в сучасності вони продовжують нас «любити», як і колись, затискаючи в своїх міцних, «дружніх і братерських» обіймах. Тому щиро в серці сподіваюсь, що всі ці криваві події скоро закінчаться. Проте розум каже протилежне. Не дай Бог нікому такого «сусіда», а брата — тим більше! СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Світ став маленьким — ми переконуємося в цьому щодня. Перемістившись в екран домашнього телевізора, кожна біда «на краю землі» торкається наших душ і впивається в мозок. А ще коли щось схоже було і в нас…

Чорнобильська катастрофа… Ця подія стала знаковою в історії України і допомогла нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров’я і психіку людей. Той жах, який відчули українці (та й весь світ!), дізнавшись про аварію на атомній електростанції, не порівняти ні з чим. Кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися: воно й околиці отруєні радіоактивними хвилями, які завдали шкоди всьому людству. Ми, свідомі громадяни нашої Вітчизни, повинні пам’ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи. 

Та не лише обережності й терпінню вчить нас українська історія, її сторінки містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, прагнення до торжества ідеалів свободи, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. Слово «минуле» вжите не випадково. 

Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат «уроків», які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини; це відлуння доль вітчизняних митців, які не схилили голови ні перед царським режимом, ні перед репресіями радянських часів… Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі. 

«Даремно згадали доблесні наші старі часи. Бо йдемо куди — невідомо», — написано у Велесовій книзі. Вірю, у наш час це не так. Хіба український народ не виборов авторитет у всьому світі, хіба наша культура не є однією з найвизначніших серед інших народів? Протягом багатьох віків нелюдським терпінням, силою волі, урешті-решт, кров’ю нація виборола право на вільне й щасливе життя. Уроки історії недаремно «живуть» у пам’яті сучасних і наступних поколінь. Тільки завдяки їм будуємо прекрасне майбутнє нашої незалежної та демократичної України. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тарас Шевченко створив прекрасний твір, присвячений історичній тематиці, а саме — темі гайдамацького повстання 1768 року. Так давно були ці події, але і зараз навколо них точаться дискусії науковців та звичайних громадян, які цікавляться історією України. Відомо, що гайдамаки діяли жорстоко. Чи мали вони на це право? їх називають і визволителями, і розбійниками… Спробую і я розібратися в такому далекому від нас і складному явищі, як гайдамаччина. 

Я думаю, гаку неоднозначну реакцію події гайдамацького повстання викликають через те, що в основі його лежить непросте філософське питання: що людина має право зробити заради ідеї? Де межа дозволеного? Пишучи цей твір, я не ставлю собі на меті відповісти на це питання, бо протягом усієї історії людства воно хвилює людей, проте досі не має відповіді. 

Гайдамацьке повстання виникло на Правобережжі як реакція на невпинне жорстоке пригноблення українців польською шляхтою. Це пригноблення відбувалося, як кажуть, «по всіх фронтах»: це був тиск культурний, національний, а що найгірше — релігійний. Людей змушували зрікатися своєї віри і Батьківщини. Але так не могло тривати довіку, тож гнів і обурення, що накопичувалися в серцях людей, зрештою вирвалися на волю. 

Проте повстання придушили, залучивши російські війська. Гайдамаки жорстоко вирізали польське населення, але ж і поляки вирізали цілі українські села, не жаліючи жінок і дітей… Напевно, це саме той випадок, коли біблійний принцип непротивлення злу не може бути застосований… 

Головними дійовими особами поеми Тараса Шевченка є Гонта і Залізняк. Мені сподобалося, що ці образи поет змалював яскраво, глибоко психологічно, ми бачимо всі їхні почуття і сумніви, переймаємось тими самими питаннями, які постають перед ними. Народ любить і слухається своїх ватажків. Виходить, та ідея, якій служили Залізняк і Гонта, була не їхньою особистою примхою, а виявленням волі всього народу. 

Кульмінаційним є страшний епізод, у якому Гонта вбиває своїх синів. Виникає питання ціни ідеї. Що можна покласти на вівтар своїх переконань? Чи правильно вчинив Гонта? Не нам, напевно, його судити. 

Зауважу тільки, що Гонта не холоднокровний вбивця: він обливається гарячими слізьми відчаю, вчиняючи це вбивство. Мені здалося, що, вбиваючи синів, Гонта вбиває насамперед самого себе, але він усвідомлює, що саме він робить. Чи ж покласти своє життя за долю своєї країни, нехай і в такий спосіб, — погано?.. 

Так давно була написана поема «Гайдамаки», ще більше часу минуло з самих подій гайдамацького повстання, проте вони і досі хвилюють нас. Можливо, тому, що на якомусь містичному рівні пам’яті роду ми самі відчуваємо зв’язок із тими подіями, а також тому, що Тарас Шевченко поставив одвічні філософські питання в своїй поемі, відповіді на які людству ще шукати в майбутньому…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мистецтво… Воно зачаровує нас силою краси: краси звуків, краси почуттів, краси побаченого. І якщо вже зачарувало людину — то це навіки. Отака вона сила — сила мистецтва. Когось зачарувала таємнича, ніжна, трепетна музика, когось довершена картина, когось прекрасна книга, когось чарівний спів виконавця. 

Серед музичних творів мені найбільше подобається «Місячна соната» Бетховена. Бетховен був геніальним композитором, тонким ліриком, умів майстерно передавати звуками те, що відчувала його переповнена образами, зранена переживаннями та нещастями душа. 

Глибоким ліризмом сповнена «Місячна соната» Бетховена. Ніжно звучить музика, але де-не-де чуються насторожені звуки. Вони ніби віщують негоду, що наближається. Я відчуваю звуки спочатку тихі, а далі все сильніші, гучніші. І ось вже буря. Уявляю, як над морем потьмарилося небо, закривши свинцевими хмарами срібний місяць. Як великі лавини злітають вгору, вдаряються об каміння і розлітаються тисячами краплинок. Сила звуків наростає, і перед моєю уявою постає розгніване море, справжня буря тіа морі… Громові розкати чуються в музиці. Вона зривається з клавіш і летить вдалину, наповнюючи мою кімнату стогоном. Та враз громовиця зникає, і знову звучить мелодія. Знову ллється місячне сяйво в душу і звучать затихаючі тривожні звуки… 

У своїй сонаті Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттів людини з темними силами людської душі, із сірою буденщиною, міщанством, з темними силами обивательського благополуччя. 

Музика… її звуки чарують нашу уяву, захоплюють, викликають певні почуття. Музика це дивовижна скарбниця, яка збагачує нас, відкриває двері у світ прекрасного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характеру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Людина» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глухого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сторона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман-Євген-Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мріяли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспити, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство…» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі трапилася велика неприємність: «Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало», його звільнили з роботи, давши лише невелику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А коли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студентом Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльони. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, наприклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і переважна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, господарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для родини: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»

То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у тогочасному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскравіше. «Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливому віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у елегантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять низенько малі й великі, старі й молоді…» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, наприклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний пастух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиділа «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного життя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісенітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурницями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колишня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона подала ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних подарунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» —
Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, користолюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до інакомислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засудила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство живуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Іванович Чабанівський (Циба) народився 18 вересня 1910р. в с. Лигівці, Сахновщанського району на Полтавщині.

Закінчив педагогічний технікум, вчився на заочному відділі Ленінградською університету. З 1930р. працює в радянській пресі. В 1931р. в журналі «Робселькор» надрукував перший вірш. Учасник Вітчизняної війни.

В 1949р. видав першу збірку оповідань «Свіжа скиба». Потім виходять збірки: «Казковий край» (1951), «Перші сходи» (1952), «Алмаз» (1953), «Срібні ключі» (1953), «Степовий цвіт» (1956), повісті «Кам’яне небо» (1958), «Стоїть явір над водою» (1958), роман «Балканська весна» (1954 — 60).

       Михайло Чабанівський належав до найкращих українських літераторів, що виступають на захист природи своєю творчістю і діяльністю.

       Влітку з вудкою, узимку з рушницею за плечима Михайло Іванович проводив довгі дні серед тихих річок, спокійних озер, замріяних лісів. До всього придивлявся, за всім турботливо стежив: де пересохло джерельце, де обміліла річка, де посадити дерево, щоб буяла природа на радість людям. Так народжувались його книги — правдиві, сповнені теплої любові до рідної землі.

       Михайло Чабанівський прожив нелегке, наповнене високим і прекрасним змістом життя. Дитинство було неласкаве й голодне. Жив Михайлик у нестатках і злиднях без матері, в сім’ї селянина-бідняка. За роки Радянської влади хлопець закінчив школу, педагогічний технікум, вчився заочно в Ленінградському університеті.

       З 1931 року працював у пресі, тоді ж почалась літературна творчість. Перший вірш «Слово піаністові» Чабанівський надрукував у журналі «Робселькор». Через три роки опублікував у журналі «Червоний боєць» поему «Азовсталь». Писати прозу молодий поет почав у роки Великої Вітчизняної війни.

       З перших днів боротьби проти гітлерівських загарбників Михайло Іванович пребував на фронті. Починав війну рядовим бійцем, закінчив майором. Спершу був солдатом, потім фронтовим кореспондентом.

       Перші книги письменника, які побачили світ одразу ж по війні, розповідали про безсмертний подвиг радянського солдата. Згодом Чабанівський охоплює своїм письменницьким зором все багатогранне життя народу як у часи війни, так і в мирні дні. Улюбленими темами стали: праця колгоспників і шахтарів, захист природи, людська доброта і краса.

       Перша книжка Михайла Чабанівського — збірка оповідань «Свіжа скиба» — побачила світ 1949 року. Після того вийшли збірки оповідань, нарисів, повістей «Казковий край», «Срібні ключі», «Кам’яне небо», «Стоїть явір над водою», романи «Біля Дунаю», «Тече вода в синє море».

       Для юних читачів Чабанівський видав книги оповідань «Під зорями Балканськими» (1951), «Зелена чаша» (1960), «Степовий цвіт» (1956).Оповідання для дітей та юнацтва часто друкувались у журналах «Барвінок», «Піонерія», «Зміна».

       Тематика дитячих творів різноманітна. Письменник переносить читачів в пореволюційні роки, розповідає про життя сільської дітвори після війни. Інші оповідання присвячені шкільному навчанню, праці, дозвіллю дітей.

       Чимало сторінок творів Михайла Чабанівського пройняті любов’ю до рідної землі, до її богатств і краси. Ряд своїх книжок (роман «Тече вода в синє море», повісті «Стоїть явір над водою», «Лебедина сага», збірки оповідань) письменник цілком присвятив змалюванню образів людей, які віддають своє життя високому служінню рідній землі, збереженню її лісів, річок, птаства, звірини, рішуче борються проти браконьєрів, обивателів, бездушних нищителів природи.

       Берегти, плекати, примножувати… Це заповіт для кожного із нас і для наступних поколінь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми різні, але держава у нас — одна! Державний прапор — один! І всі ми — українці! Ми повинні любити свою країну, а це означає — бути з нею всім серцем. Це означає — щось робити для своєї країни. І нехай ми різні. На заході і на сході, на півдні і на півночі країни.

Якщо взяти пригорщу піску та добре роздивитися її під мікроскопом, то виявиться, що немає жодної піщинки, схожої на іншу. Краплини дощу, які на перший погляд повинні бути схожими, при детальному вивченні виявляються зовсім різними. І так можна перелічити все живе й неживе на землі, від сніжинок до зебр, від листка на дереві до квітки, від комахи до слона і, нарешті, до людини. Все це унікальний витвір природи. Саме так, ми — унікальний витвір. Розумієте — унікальний! Тобто неповторний по своїй суті, за своєю формою. Ми різні: ми по-різному сприймаємо обставини життя, по-різному на них реагуємо. Ми можемо бути адекватними і неадекватними, красивими і некрасивими, розумними і не дуже. Але є те, що нас об’єднує. Всі ми — люди, а основною ознакою людини є розуміння і всепрощення. Іноді нам здається, що всі люди навколо нас неприязні, вони не поділяють нашої точки зору, їм не подобається наш одяг, манера вести розмову тощо. Але ж озирніться! Всі ці люди — це ми з вами. 

     Кожна людина — неповторна! Тож давайте її сприймати саме як явище неординарне, давайте пробачати одне одному, довіряти. Давайте принаймні спробуємо бути терпимішими, адже всі ми діти матінки-природи. У всіх нас різні почуття, емоції, і не можна однозначно сказати, хто правий в тій чи іншій ситуації. Любімо одне одного, поважаймо. Нехай розквітнуть усі наші таланти, нехай кожна людина зрозуміє, що завдання життя не в тому, щоб бути на стороні більшості, а в тому, щоб жити згідно із внутрішнім законом, законом справжньої людини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 року в с. Заїченці на Полтавщині. Сорок років (з 1953 року) жив і працював у Дніпропетровську, де й розпочався його творчий шлях. 1971 року закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював у радгоспі, на ряді підприємств Придніпров’я, в редакціях обласних газет, видавництві “Промінь”. У 1989 — 1993 роках був головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України. Працював в адміністрації Президента України. Нині живе в Києві, працює в редакції газети “Літературна Україна”.

Прозаїк. Видається з 1962 року, в тому числі й іноземними мовами. Автор 28 книг, серед яких історичні романи: з життя Давнього Риму “Скандал в імператорському сімействі” та Скіфії — “Ольвія” (видання 1983, 1985, 1990 та 1993 років), “Смерть Атея” (1990 рік, літературна премія імені Д. І. Яворницького); фантастичні — “Білий король детективу”, “Приречені на щастя” та інші.

Валентин Чемерис також автор низки гумористичних творів (збірок “Хто на току, а хто на боку”, “Урок виховання”, “Коли спокушає диявол”, “Сватання по телефону”, “Гуморески”, “Вуса №3”, “Операція “Земфіра”; роману “Родина Гордія Залізняка”; лірико-гумористичної повісті “В понеділок після вибуху”). За збірку “Еліксир для чоловіків” у 1990 році йому присуджено республіканську премію в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні.

У 1993 році вийшов роман В. Чемериса “Фортеця на Борисфені”, в якому розповідається про боротьбу за незалежність України. Цій же темі, тільки на іншому матеріалі, присвячено роман-есе “Президент”.

У 1995 році вийшов історичний роман “Епірська відьма, або Олімпіада — цариця Македонська”.

Повість “Я любила Шевченка” датується 1996 роком.