Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що багатство перетворює людину на морального урода . Багато грошей,золота не зроблять людину щасливою,великі статки не є справжнім щастям.

По-перше,багатство є тим чинником,який ділить людей на класи в суспільстві. Тому немає рівності між ними. Одні знущаються над іншими,ображають їх та зневажають.

Яскравим прикладом з літератури є Мина Мазайло з однойменного твору Миколи Куліша. Він —  чоловік,який хотів за рахунок зміни прізвища «вирости» з простого робітника і зайняти якнайвище місце в суспільстві ,тим самим збагатитися матеріально. Кінець твору неочікуваний, Мина змінивши прізвище не отримав бажаної посади,але тепер його син перестав поважати батька і сам Мазайло старший став справжнім моральним уродом.

По-друге,багатство утверджує людину і вона не потребує особливої підтримки,стає самовпевненішою і думає тільки за себе. Її не цікавить життя рідних,друзів,вона зациклена тільки на способах заробітку.

Не можна не згадати мого друга Павла. Його покинув батько,коли йому було шість. Хлопець дуже сильно цим не переймався,бо знав,що тато повернеться. А пішов він з сім’ї через гроші до іншої жінки, в якої були великі статки. Пройшло вісім років і коханка покинула батька Павла залишивши його з нічим. Через багатство він покинув свою сім’ю і вороття назад йому немає.

Отже,багатство спотворює людину,робить з неї однолюба і перетворює на морального урода. Тому не переймайтеся за матеріальні цінності,бо в нашому житті є значно важливіші речі. 

Автор:Дзюба Денис

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як би там не говорили, але багато в чому сама людина все таки визначає свою долю тоді, коли вона все ж може вибирати. Але ж часто буває, що з нами стається банальна випадковість, яка вирішує все за нас.Доля людини у великій мірі залежить від того як вона мислить і який в неї характер.Що судилося, те зміниш. У кожному житті людини є свій сенс і їй визначено пройти певні випробування і повороти долі. Але якщо у людини сильна воля, то вона змінить те, що визначено і справиться з усіма зовнішніми перепонами на шляху до того, що вона хоче. У кого сильна воля — буде творити свою долю.Той, у кого слабка воля, не може бути творцем своєї долі — він підкоряється обставинам та іншим людям, які його долю і формують. Тільки вольова людина може взяти долю в свої руки, і сама визначати свій шлях, а не плисти по течії. Можу навести приклад з літератури. Як писав Т. Г. Шевченко: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…» . 

Цим він хотів сказати,що людина творить свою долю , а доля її шлях.Також доля залежить від характеру людини. Наприклад, як у пісні Короля і Шута «Два друга і розбійники» один хлопець сказав що зробить все, що завгодно тільки щоб вони не вбивали його. Отаман зграї сказав вбити свого друга , на що він погодився і в той же момент встромив у серце друга клинок. Ось так можуть робити люди із слабким характером, хоча він міг і не підкорятися наказу, а разом з другом відбитися від тієї зграї розбійників, або хоча би втекти.

На завершення свого роздуму підсумую: я аж ніяк не стверджую, що потрібно опускати руки, якраз навпаки, боротися потрібно до останнього. От тільки коли настає те «останнє», не варто товкти головою в стіну, натомість куди краще впасти в теплі обійми старої-доброї долі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мій погляд, освіта (тут я маю на увазі набір навичок, умінь, знань у певних областях) є сходинкою до мудрості. Адже що таке мудрість за великим рахунком? Це досвід. Він приходить з роками, хоча це не самий визначальний фактор, думаю скоріше важливі обставини і суспільство, яке тебе оточує. Адже можна бути нерозумним і в 30, і в 40 років. 

Що ж таке мудрість? У наш час це поняття майже втрачено. Поняття «розуму» звузилося і спотворилося й це дуже велика втрата для всієї сучасної культури. Справа в тому, що історично існують два розуміння того, що таке розум і навіщо він потрібний.

Традиційно — у християн (але не тільки) розум розумівся як здатність бачити мету, сенс, призначення світобудови і окремого людського життя, здатність відрізняти добро від зла, правильний шлях від неправильного. Бачити, в чому полягає наш обов’язок і наша надія.

З епохи освіти (більш конкретно, з шотландського мислителя Девіда Юма) розум позбувся функції визначення головних цілей життя, а став розглядати тільки як інструмент наших бажань.

Ми хочемо тих чи інших речей — достатку, безпеки, влади, задоволень — і ми використовуємо розум для того, щоб досягти цих цілей. Як висловлював цю ідею сам Девід Юм: «Розум є і повинен бути рабом пристрастей, і ніколи не повинен прикидатися, що може не тільки підкорятися і служити їм».

Таке, «технічне» розуміння розуму глибоко вкоренилося в нашій культурі. У нас називають «розумним» людини, знання та інтелектуальні здібності якої, дозволяють їй домагатися своїх цілей — найчастіше, влади і грошей.

Така «розумна» по мірками людина може прекрасно володіти іноземними мовами, прочитати багато товстих книг, бути підкованим експертом в різних областях, але бути, в біблійному сенсі, дурнем і невігласом. У нього потужна, швидкісна, облаштована за останнім словом техніки машина, але він мчить на ній у прірву.

Інша людина може бути відверто простакуватою і неосвіченою — але мудрою в біблійному значенні. Він знає, навіщо він живе, які цілі собі ставить.

Найкраще, звичайно, бути мудрим, розумним і освіченим одночасно. Але якщо вже вибирати, бути мудрим — набагато важливіше. І наступне свято дає нам можливість ще раз подумати над розстановкою пріоритетів — що ми хочемо знайти в Новому Році? Нові речі, нові задоволення або щось важливіше всього цього. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, пошаною, з глибокою вдячністю за все, ‘іроблене ним для людей, для землі. Він нагадує образи селян і і «Зачарованої Десни» О. Довженка (пригадаймо батька ліричного героя, матір, яка любила садити городи, «щоб проі зростало»).

Починається вірш просто, наче зітхання. Ось повернулися з похорон, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, наче підсумовує: «От і все. Поховали старезного діда». І почали, за прадавнім селянським звичаєм, поминати покійного. Поминати не горілкою — ні, насамперед добрим словом: якою він був доброю людиною, як любив працювати.

Він тепер вже не встане
І ранком не піде
Із косою на гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
Задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
І пливтимуть над ним непомітно віки.

Ці яскраві ліричні рядки перейняті глибокою філософською думкою. В них багато сказано й про працьовитість де він «мантачкою тишу будить ранком», його любов до природи, відчуття прекрасного. Дід був «хорошою людиною» — так просто й вичерпно дасться в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Такокхлюдиною, що «росою по нім буде плакати жито» — цс- уособлення, яким передано єдність людини і природи. Після роздумів про життя і смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, відчаю й протесту:

… не хочу, щоб з землю ішли без сліда безіменні, свиті,

незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда.

І ще один цікавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душі діда-селянина, показати значення його життя, його праці для людства. Він перефразовує слова з вірша О. Пушкіна «Пам’ятник»:

… вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки…

Велич звершеного в житті дідом Симоненко підносить до рівня творчості геніального поета: він житиме в праці й думках, у пам’яті внуків, яким він передав свої пристрасть і гнів, радощі й муки’. З художньо-образної тканини вірша випливає висновок — безсмертя людини — в праці, в доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. І що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи то в граніті чи бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити й розуміти прекрасне й велике у живих — простих, звичайних, на перший погляд, людях. Треба любити їх.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Микола Федорович Чернявський 3 січня 1868 року в селі Торській Олексіївці (тепер село Октябрське Добропільського району) Бах-мутського повіту Катеринославської губернії в сім’ї священика. Згодом родина переїхала в село Новобожедарівку Слов’яносербського повіту (нині Луганська область).

Закінчивши початкову школу, М. Чернявський вчиться у Луганській приватній, а згодом — у Бахмутській духовній школі. Вступає до Катеринославської семінарії, після закінчення якої одержав призначення в Бахмутську школу, в якій нещодавно вчився сам. Тут викладав співи і музику. Поповнюючи знання шляхом самоосвіти, готує першу збірку поезій, яку видає в Харкові 1895 року під назвою «Пісні кохання». А вже через три роки виходить друга збірка поета — «Донецькі сонети»(1898). Видана вона була в Бахмуті й стала чи не першою художньою книжкою, надрукованою в Донбасі. З цього, власне, часу починає розвиватись літературне життя у шахтарському краї.

У Бахмуті М. Чернявський видав кілька збірок творів Пантелеймона Куліша, а також збірку спогадів про видатного українського письменника «Щирі сльози над могилою П. О. Куліша».

Після дванадцятирічного учителювання він у 1901 році переїздить до Чернігова на посаду земського статиста. Тут познайомився з видатним українським письменником Михайлом Коцюбинським, який справив значний благотворний вплив на становлення художньої майстерності письменника. У Чернігові він зустрівся з Борисом Грінченком, про якого згодом написав нарис «Кедр Ливана». Зміна обставин життя, нові враження мали позитивний вплив на письменника.

У нарисі «Червона лілея» М. Чернявський відтворив творчу лабораторію М. М. Коцюбинського, деякі його людські і мистецькі якості. Поета цікавили різні аспекти літературного таланту прозаїка, його погляди на життєві явища. І це закономірний інтерес: щоб, краще пізнати таємниці літературного процесу, їх краще вивчати на прикладах життя талановитих майстрів.

М. Чернявський виявив себе митцем широких тематичних і жанрових уподобань: писав вірші, оповідання, нариси, перекладав з іноземних мов. Маючи «м’яку вдачу, з нахилом мрійливості» (С. Єфремов), поет часто звертався до образів і картин природи рідної Донеччини, історії України, вважав свою творчість «піснею помсти» за народні кривди. Застерігав народ від революційної жорстокості, яка може принести муки і пролиття невинної крові.

Чернігівський період життя і творчості духовно збагатив поета, та рідні степові простори кликали Миколу Федоровича додому. Але обставини склалися так, що письменник пов’язав своє життя з близькою за географічними ознаками рідному Донбасу — Херсонщиною. Тут на початку XX ст. діяв потужний загал української інтелігенції, велась широка культурно-просвітницька діяльність. На Херсонщині письменник вчителював, керував Просвітою, продовжував писати.

У кінці 1920-х років у харківському видавництві «РУХ» вийшли 10 томів його вибраних творів. Провідним мотивом у віршах пореволюційної доби зазвучав песимістичний настрій поета, який не зміг примиритися з придушенням національного відродження, штучним голодомором в українських селах на початку 1930-х років.

Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органів. Уперше поета було арештовано за підозрами, які не підтвердились, у 1929 році, у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 році Миколу Федоровича арештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили.

Арешт 14 жовтня 1937 року став для письменника останнім. Його було звинувачено у багатьох злочинах проти радянської влади. До персональної справи М. Чернявського додані протоколи допитів знайомих письменника, колег з педагогічної роботи, вихованців. Слід додати, що на останньому допиті письменник не визнав жодних звинувачень. Та для фальшивого слідства це не мало значення. 27 листопада 1937 року трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять».

Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 року.

Микола Федорович Чернявський був реабілітований у 1956 році. 1966 року в Києві було видано двотомне зібрання творів письменника. А в 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району відкрито кімнату-музей письменника. Кімнату-музей у 1990-х роках було обладнано і на території Артемівського краєзнавчого музею, де представлено «бахмутський» період творчості письменника.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Франц Кафка і Генріх Ібсен – письменники,які завдяки своїм творам «Перевтілення» та «Ляльковий дім» відповідно,змогли донести почуття закритої в собі людини,показати її внутрішній світ.

У творі Ібсена головною героїнею є Нора Хельмер – життєрадісна,любляча жінка та мати. Вона задоволена життям. Але це так здається тільки на перший погляд. Насправді,жінка є власністю  Торвальда – свого чоловіка. Який лагідно називає її «лялечка». За вісім прожитих років разом, Торвальд жодного разу не говорив з Норою серйозно. Але жінка не здається і настроєна рішуче. Вона впевнена, що є особистістю і зможе сама себе забезпечувати. Її це виходить, характер Нори допоміг витримати всі події.Вона йде з дому і відкриває власний бізнес. В головного героя твору «Перевтілення» — Грегора Замзи , ситуація трішки інша. Він – успішний працівник,який см забезпечує свою сім’ю . Чоловік цілими днями працює , намагається зробити все  якнайкраще для своєї родини.У відповід отримує невдячність  і виглядає самотнім. Його батькам і сестрі не потрібен сам Грегор,усі хочуть його грошей. Замза відчуває це, світ для нього стає сірим і безбарвним. Він починає хворіти і перевтілюється в «жука». Тепер він не ходить на роботу ,йому потрібний постій догляд. Чоловіку не вистачає підтримки, а сім’я не може цього зрозуміти, та й сам чоловік не настільки сильний духовно,як Нора.Він помирає не отримуючи належної підтримки та догляду. Можливо,Замза міг би одужати,але байдужість родини не залишила йому шансів. А й справді навіщо так жити?

В своїх творах Ібсен та Кафка  показали трагізм долі людей, щоб читач міг усвідомити,які бувають ситуації в житті.Але потрібно пам’ятати,що вихід завжди є.Цьому є доказом Нора Хельмер.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Муровано-Кироловецького району на Вінниччині в сім’ї хліборобів.

Закінчила вечірню школу робітничої молоді, факультет журналістики Українського поліграфічного інститут та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві.

Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро».

Авторка 30 поетичних збірок («Журавка» (1970), «Жниця» (1974), «Ожинові береги» (1977), «Заповіти землі» (1978), «Срібна шибка» (1980), «Святкую день» (1982), «Житня зоря» (1983), «Листя в криниці» (1984), «Літо без осені» (1986) та інших) й понад 200 естрадних пісень.

За назвою першої ліричної збірки друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою.

За ці роки в поетеси вийшло понад сорок книжок. Кілька з них адресовані дітям: «Вивчаймо самі», «Сонячна абетка», «Алфавітні усмішки», «Жук малий і волохатий», «Черепаха Аха», «Прикмети — не секрети» та інші. Дітям полюбилися її вірші, скоромовки, лічилки для дошкільнят і молодших учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її «Абетками» та весело-виразні вірші.

Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.

Ганна Чубач — лауреат премій ім. П. Усенка, Марусі Чурай, Міжнародної премії «Дружба»; заслужений діяч мистецтв України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Григорович Чумак (літературні псевдоніми — С.Віче, Вагр, М. Ічня; * 25 грудня 1900 (7 січня 1901), Ічня, Борзенського повіту — † 21 листопада 1919, Київ) — український поет, публіцист, революційний, громадський і культурний діяч.

Пам’ятник Василю Чумаку в м. Ічня, встановлений 1980 року. Скульптор Володимир Луцак. Василь Григорович Чумак народився 7 січня 1901 року в містечку Ічня на Чернігівщині в селянській родині.

1918 року закінчив гімназію в Городні і переїхав до Києва, де став активним діячем партії боротьбістів. Працював секретарем журналу «Мистецтво» і був співробітником Всеукраїнської літературної колегії при Народному Комісаріаті Освіти УСРР, член літературного угрупування «Гарт». Розстріляний у Києві денікінською контррозвідкою разом із Гнатом Михайличенком за участь в організації повстання проти білогвардійців на Київщині.

Василь Чумак — автор революційно-романтичних поезій, оповідань, нарисів, літературно-критичних і публіцистичних статей («Революція як джерело», «Євангелія Новітнього Заповіту»).Писав новели в прозі та рецензії. Як поет — імпресіоніст за допомогою називних речень, виразних деталей, кольорів, «штрихованої стилістики» майстерно відбив складні психічні переживання людини та її мінливі настрої, а головне  —  відтворив волелюбну енергію мас до незалежної України в добу національної революції 1918 — 1919 років. Друкувався з 1917 року.

Автор виданої посмертно поетичної збірки «Заспів» (1920).

У 1920-х роках була загально-прийнята теза Володимира Коряка про Чумака й інших письменників-боротьбістів (Василя Блакитного, Андрія Заливчого, Гната Михайличенка) як про «перших хоробрих» — основоположників української радянської літератури. Але на початку 1930-х років твори Чумака за приналежність його до боротьбистів були заборонені. У середині 1950-х років Чумака реабілітовано. На честь Василя Чумака в Києві, Ічні та Городні названі вулиці.

На гімназії (м. Городня), де навчався у 1914–1918 рр. Василь Григорович Чумак, встановлена меморіальна дошка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя кожної людини складається по-різному. Часто можна почути: «Така вже доля, що тут вдієш?». Проте одні намагаються щось змінити у своєму житті, інші ж, навпаки, приймають усе таким, яким воно є, і не докладають жодних зусиль для змін. 

Моя точка зору на цю проблему така: потрібно бути господарем свого життя, однак тим, чого змінити не можна, перейматись не варто. Зайві й беззмістовні переживання лише погіршать ситуацію.

Хоч моя думка, можливо, видається дивною, спробую підкріпити її кількома аргументами. По-перше, є в житті проблеми, вирішити які нам просто не дано. Для прикладу, смерть близької людини. Важко переоцінити трагічність даної проблеми, однак, як тут не побивайся, як не плач,  а долю не зміниш. Треба піднятися й жити далі. На згадку приходить Гриць Летючий, герой новели Василя Стефаника «Новина». Гриць не зміг змиритися зі смертю дружини. Дозволю собі застосувати тут сучасну термінологію, аби сказати, що він впав у тяжку депресію й не зміг взяти на себе опіку над двома доньками, що й обернулося вбивством однієї з них. Можливо, все було б інакше, якби Гриць зміг, як то кажуть, відпустити кохану. Живих треба цінувати й берегти, мертвих — пам’ятати.

По-друге, зациклюючись на певних нездійсненних бажаннях, ми витрачаємо купу сил та енергії, які могли б використати значно раціональніше, направивши їх в інше русло. Інколи варто не товкти воду в ступі, а покластись на долю, а там, з часом, і рішення знайдеться. Скарбниця української літератури знову приходить на допомогу. 

Згадаймо Степана Радченка, героя роману Валер’яна Підмогильного «Місто». Степан, написавши своє перше оповідання, хотів показати його відомому тоді редактору, однак той відмовився приймати юного автора, посилаючись на свою зайнятість. Степан тяжко засумував і навіть хотів порвати з літературою, однак не став зациклюватись на даному непорозумінні. З часом, юнак знову взявся за перо і став відомим письменником. Так, поклавшись на сприяння долі, Степан Радченко зумів стати шанованою людиною в літературних колах, до яких його спершу так неохоче приймали. І хоча мій життєвий досвід ще порівняно малий, хочу сказати, що сам стикався з подібними ситуаціями. Кілька років тому в моїй школі вчилась одна справді симпатична дівчина. Я довго намагався з нею познайомитись, однак вона відверто й нахабно ігнорувала мене. Пройшло півроку, і якось так сталось, що ми зовсім випадково зав’язали розмову. Зараз ми з цією дівчиною дуже хороші друзі. І мушу зазначити, що за її неприступністю ховалась справжня вірність і відданість високим ідеалам. Я вдячний долі за ті цікаві повороти, що їх вона так любить підносити нам в найнеочікуваніші моменти й щоразу під новим, але незмінно вишуканим соусом.

На завершення свого роздуму підсумую: я аж ніяк не стверджую, що треба опускати руки, якраз навпаки, боротись потрібно до останнього. От тільки коли настає те «останнє», не варто товкти головою в стіну, натомість куди краще впасти в теплі обійми старої-доброї долі й дозволити їй нести себе до світлих просторів Земель Обітованих.

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, у сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим.

Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише статті для «Основи», співпрацює у «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Тадей Рильський. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. Восени того ж року П. Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці.

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л. Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії.

Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в 7 томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії та зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав безліч матеріалів, які представляли характерні типи відносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства.

Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали.

М. Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини.

«Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів.

Блискуче проведення експедиції зробило ім’я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві, який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М. Драгоманова, В. Антоновича, П. Чубинського, Ф. Вовка та багатьох інших відомих вчених. Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая.

1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук.

Проте успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства спричинив хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі. Над Чубинським знову нависли хмари, і він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів. Сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, і тут досяг успіхів та 1878 року був призначений статським радником.

У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року пішов у відставку й після наполегливих клопотань дістав дозвіл повернутися в Україну. Жив у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року.

Його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський.

Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора.

З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».