Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, будь-яка проблема — це випробування, а ні люди неоднаково їх долають.

Для одних це змога змінитися на краще, стати сильнішим, упевненішим. Для інших певне випробування долі стає фатальним, вірячи у власні сили, вони або й не намагаються розв’язати проблему, або після кількох невдалих спроб занепадають духом, опускають руки, не шукають іншого шляху подолання перешкод.

Прикладом того, як під тягарем нерозв’язаних життєвих проб лем людина може поступово деградувати, перетворитися я «пропащу силу», може слугувати герой роману «Хіба ревуть з» ли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика Чіпка Вареник. Утративши землю та зневірившись у справедливості влади Чіпка пішов злочинною дорогою.

Взірцем подолання випробувань долі, загартування характер) є життя та творчість української поетеси Лесі Українки. Борючись із недугою, вона довела всьому світові, що будь-які труднощі можна подолати. Лесі допомагало в цьому життєве кредо, яке вона пронесла, як свічку, дорогою життя:

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! — Геть думи сумні!

На прикладі з власного досвіду я переконалася, що люді гідно долаючи складні проблеми, стає сильнішою, більше вір у свої сили, глибше відчуває підтримку людей. Так, моя мама, не повністю одужавши після аварії, почала вести активний сік життя: через півроку повернулася на роботу, до своїх учнів та лег, які їй у всьому допомагали.

Отже, кожна проблема — це можливість змінитися. Якими буз зміни, залежить передусім від самої людини: якщо вона сильна духом, то зміни будуть на краще, а якщо ж слабка — на гірше.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Милосердя… Ми часто чуємо це слово, та не завжди усвідомлюємо його значення. Що ж означає «бути милосердним»? На мою думку, людина обов’язково повинна мати таку якість, як милосердя, адже саме вміння співчувати, допомагати тому, хто потрапив у складну ситуацію і робить людину людиною.

Сьогодні світ змінився. Кожен намагається досягти своєї мети, часто просто йдучи по головам інших. Чи потрібне зараз милосердя, адже його прояв дехто вважає проявом слабкості? На мою думку, кожен з нас замислювався над цим питанням.

Для того, щоб бути милосердним, потрібно вміти прощати, бути щирим та справедливим. Чи є у нас ці якості? Як на мене, милосердя – це прояв великодушності навіть до того, до кого не завжди хочеться його проявляти. Виявляти милосердя нелегко. Сьогодні багато різноманітних благодійних фондів, багато заможних людей жертвують до них чималі суми грошей. Так, це милосердя. Таким чином вони допомагають хворим дітям, тим, хто постраждав від стихійних лих та іншим. Але часто це робиться для того, щоб підвищити свої рейтинги або зменшити податки. Звичайно, тим, кому вони допомагають, це неважливо, для них це інколи останній шанс. Але чи проявляють ці добродії милосердя у своїй душі? Як на мене, навряд чи.

 Мало таких людей, яких дійсно можна назвати милосердними. Адже всі ми співчуваємо дітям, хворим на невиліковні хвороби, але коли показують по телебаченню ролики, у яких вони та їхні батьки просять про допомогу, найчастіше ми перемикаємо телеканал «щоб не засмучуватись». Чи часто ми намагаємось допомогти, хай навіть зовсім незначною сумою грошей?.. Кожен сам знає відповідь на це питання. Ми всі милосердні на словах.

Та є у світі і приклади справжнього милосердя, самовідданості іншим. Усі знають про Матір Терезу, яка усе своє життя присвятила допомозі бідним та знедоленим. Її ім’я сьогодні є тотожним слову «милосердя». Ця жінка дійсно робила дива: вона збирала гроші та гуманітарну допомогу постраждалим від усіляких стихійних лих, піклувалася про хворих… А найголовніше – вона робила це від душі. Кажуть, вона зцілювала словом. І це дійсно так, адже слово, яке сповнене співчуття та доброти справді лікує будь-які душевні рани і допомагає вилікувати фізичні.

Тож чи потрібно сьогодні бути милосердним? Як на мене, кожен сам має вирішити для себе це питання. Але не слід забувати про те, що саме вирізняє людину, робить її людиною. Зараз мало хто допоможе бабусі перейти через дорогу, підійде до незнайомої людини, якій раптом стало зле. Люди стали злими, їм немає діла до чужих проблем чи турбот. Кожен думає лише про себе, про власне благополуччя, прагне покращити своє життя. А мені здається, що саме милосердя в наш час нам найбільше не вистачає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шелестить ліс… Над головою блакитне небо. До пам’ятника Слави нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитись воїнові-визволителю, а потім іти на подвиг заради мирного чистого неба, золотистого моря пшениці, радості й щастя на обличчях дітей. 

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь Харків був фронтовим містом, а кожен житель — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного захисниками міста заради щастя майбутніх поколінь. 

Останнім часом я часто замислююсь, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатись і жити. За наше щастя віддали життя мої улюблені герої з роману О. Гончара «Прапороносці» — Юрій Брянський і Шура Ясногорська, багато відомих і невідомих солдатів. 

Цього року я доторкнувся до їхнього подвигу своїм серцем. Пройшло вже понад п’ятдесят років, чималий час, а незгойна рана на серці колишніх воїнів залишилась. Залишиться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони забути криваві згарища, полум’яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями. 

Я думаю, про що міг сказати, помираючи, мій ровесник? Він уже не скаже напутніх слів ні дітям, ні внукам, проводжаючи їх у дорогу життя. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, те, чого він не завершив, маємо завершити ми. Живіть, люди, так, щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві. Кожен, хто зупиняється перед пам’ятником воїнові-визволителю, дає клятву не осоромити тих, що полягли, і бути гідними їх святої пам’яті. Спадають на думку слова поета М. Нагнибіди: 

Вічна слава безсмертю хоробрих, Які кличуть на подвиг живих. Життя кожної людини розпочинається світанком душі — дитинством. Кожен пам’ятає з цих часів про щось вражаюче, незвичайне. У моїм серці на все життя збере жуться враження, викликані перебуванням у білоруській Хатині. Коли вперше ступаєш на хатинську землю, здається, чуєш глухі стогони спалених людей, важкий тупіт кованих чобіт ворога, який так жорстоко знущався із беззахисних людей. Саме тут, на цій багатостраждальній землі, глибоко розумієш зміст таких страшних для всього людства слів — війна і фашизм. Важко стає на серці після всього побаченого. І де б я не був, куди б не закинула мене доля, Хатинь як пам’ять про подвиг людства залишиться болючим і незабутнім спомином у серці. 

Сучасники мої, хай перед кожним із вас постануть образи тих, хто наближав світлий День Перемоги, вклонімося сивим ветеранам, що живуть поряд з нами. 

Шумить ліс… Люди йдуть до обеліска. І падає до гранітних ніг білий цвіт, що пахне весною, стелиться білим килимом, підіймається з вітром і знову летить. Життя триває… 

Люди, зупинимо всі війни на землі в ім’я майбутніх, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи землі. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною. 

Це необхідно і для нас, і для наших нащадків. Пам’ять про полум’яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо 

Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні, 

У веселку, яка спалахне і згорить, 

В пам’ять друзів, які обелісками стали, 

В той граніт, до якого кладуться вінки, 

В ті стежини, які ще діди протоптали, 

Із минулих віків у прийдешні віки. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вже сучасники помітили, як часто повторюються в ліриці Блока кілька ключових слів. Так, К.І.Чуковський писав, що улюблені слова раннього Блока — «тумани» і «сни». Спостереження критика відповідало професійним «нахилам» поета. У «Записниках» Блока є такий запис: «Усяке вірш — покривало, розтягнуте на вістрях кількох слів. Ці слова світяться як зірки. Через них існує вірш ». Для всього корпусу лірики Блока характерна стійка повторюваність найважливіших образів, словесних формул і ліричних ситуацій. Вони, ці образи і слова, наділяються не тільки словниковими значеннями, а й додаткової смисловою енергією, вбирають нові семантичні відтінки з найближчого словесного оточення. Але не тільки контекст конкретного вірша визначає семантику таких слів-сигналів. Вирішальним для формування значень окремих слів у творчості Блока виявляється цілісний корпус його лірики.

Можна, звичайно, прочитати і якось зрозуміти будь-який окремий вірш Олександра. Але чим більше його віршів ми читаємо, тим багатшою стає сприйняття кожного вірша, бо кожний твір випромінює «заряд» власного сенсу і водночас «заряджається» сенсом інших віршів. Завдяки наскрізним мотивами лірика Блока придбала дуже високий ступінь єдності. Сам поет хотів від своїх читачів, щоб його лірика розглядалася як єдиний твір — як тритомний роман у віршах, названий ним «трилогією вочеловечения».

З чим же пов’язана така позиція автора безлічі прекрасних ліричних віршів? Насамперед з тим, що в центрі його лірики — сама особистість сучасної людини. Саме особистість у її відносинах з усім світом (і соціальним, і природним, і «космічним») становить ядро ​​проблематики поезії Блока. Така проблематика до поета традиційно втілювалася в жанрі роману. Згадаймо, що в якості жанрового позначення «Євгенія Онєгіна» А.С.Пушкін використовував словосполучення «роман у віршах». У віршованому романі Пушкіна — виразний, хоча і незавершений сюжет, багатогеройність композиція персонажів, безліч позасюжетних елементів, які давали можливість автору вільно «відступати» від оповідних цілей, «напряму» звертатися до читача, коментувати сам процес створення роману.

У ліричному «романі» Блока теж є своєрідний сюжет, але не подієвий, а ліричний — пов’язаний з рухом почуттів і думок, з розгортанням стійкої системи мотивів. Якщо зміст пушкінського роману багато в чому визначається мінливої ​​дистанцією між автором і героєм, то в блоковському ліричному «романі» такої дистанції немає: особистість Блока і стала героєм «трилогії вочеловечения». Ось чому по відношенню до нього в літературознавстві використовується категорія «ліричного героя». Вперше цей термін, сьогодні широко використовується і по відношенню до творчості інших ліриків, з’явився в роботах чудового літературознавця Ю. Н. Тинянова — в його статтях про поезію Блока.

Теоретичне зміст категорії «ліричний герой» — синтетичний характер суб’єкта ліричного висловлювання: в займенникової формі «я» нероздільно зливаються світоглядні та психологічні якості біографічного «автора» і різноманітні «рольові» прояви героя. Можна сказати про це інакше: герой лірики може поставати ченцем або безіменним воїном зі стану Дмитра Донського, Гамлетом чи відвідувачем приміського ресторану, але всякий раз це втілення однієї душі — одного світовідчутті, одного способу мислення.

Введення нового терміна було викликано тим, що «найбільшою ліричною темою» Блока, за словами Тинянова, стала сама особистість поета. Ось чому при всій різноманітності тематичного матеріалу, що становить «предметний» фон блоківського «роману», лірична трилогія від початку до кінця залишається моноцентричною. У цьому відношенні цілісний корпус блоківської лірики можна порівняти з такими зразками прозових моноцентричних романів, як «Герой нашого часу» М. Ю. Лермонтова і «Доктор Живаго» Б.Л.Пастернака. Для всіх трьох художників найважливішою категорією «світу» була категорія особистості, а сюжетно-композиційні особливості їхніх творів насамперед підпорядковані завданню розкриття світу особистості.

Яка зовнішня композиція блоківського «роману у віршах»? Поет ділить його на три томи, кожен з яких володіє ідейно-естетичним єдністю і відповідає одному з трьох етапів «вочеловечения». «Вочеловеченія» — слово з богословського лексикону: в християнській традиції воно позначає явище Сина Людського, втілення Бога в людському вигляді. Важливо, що в поетичній свідомості Блока образ Христа пов’язаний з ідеєю творчої особистості — художника, артиста, всім своїм життям службовця пересозданію світу на засадах добра і краси, коїть подвиг самозречення заради здійснення цих ідеалів.

Шлях такої особистості — ліричного героя роману — став основою сюжету трилогії. У рамках кожного з трьох етапів загального руху — безліч приватних епізодів і ситуацій. У прозовому романі, як правило, конкретний епізод становить зміст глави, в ліричному романі О. Блока — зміст віршованого циклу, тобто кількох віршів, об’єднаних спільністю ситуації. Для «роману шляху» цілком природно, що найпоширенішою виявляється ситуація зустрічі — зустрічі ліричного героя з іншими «персонажами», з різноманітними фактами і явищами соціального або природного світу. На шляху героя — реальні перепони й оманливі міражі «болотних вогнів», спокуси та випробування, помилки і справжні відкриття; шлях рясніє поворотами і перехрестями, сумнівами і стражданнями. Але головне, що кожен наступний епізод збагачує героя духовним досвідом і розширює її кругозір: у міру руху простір роману розширюється концентричними колами, так що в кінці шляху погляд героя обмолоту простір всій Росії.

Крім зовнішньої композиції, яка визначається діленням на книги (томи) і розділи (цикли), трилогія Блока організована і більш складною внутрішньою композицією — системою мотивів, образними, лексичними і інтонаційними повторами, що зв’язують окремі вірші та цикли в єдине ціле. Мотив, на відміну від теми, — категорія формально-змістовна: мотив у поезії служить композиційної організації безлічі окремих віршів у відчутне ліричне ціле (генетично термін «мотив» пов’язаний з музичною культурою і спочатку використовувався в музикознавстві. Вперше зафіксований в «Музичному словнику» С. де Броссара).

Оскільки прямі сюжетні зв’язки між віршами відсутні, мотив заповнює композиційну цілісність віршованого циклу або навіть всієї лірики поета. Він створюється багаторазово повторюваними і варьирующимися від вірша до вірша ліричними ситуаціями і образами (метафорами, символами, колірними позначеннями). Асоціативний пунктир, що проводиться в ліриці поета завдяки цим повторам і варіаціям, виконує структуроутворювальну функцію — об’єднує вірші в ліричну книгу (ця роль мотиву стала особливо важливою в поезії XX століття).

Центральний цикл першого тому блоковской ліричної трилогії — першого етапу шляху поета — «Вірші про Прекрасну Даму». Саме ці вірші до кінця життя залишалися для Блока найулюбленішими. Як відомо, в них відбилися любовний роман молодого поета з майбутньою дружиною Мендєлєєва і захоплення філософськими ідеями В.Соловйова У вченні філософа про Душу світу, або Вічної Жіночності,Блока приваблювала думка про те, що саме через любов можливе усунення егоїзму, єднання людини і світу. Сенс любові полягає в набутті особистістю ідеальної цілісності, яка наблизить людини до вищого блага — «абсолютної солідарності», тобто злиттю земного і небесного. Подібна «висока» любов до світу відкривається людині через любов до земної жінки, в якій потрібно зуміти прозріти її небесну природу.

«Вірші про Прекрасну Даму» принципово багатопланові. У тій мірі, в якій вони говорять про реальні почуттях і передають історію «земний» любові — це твори інтимної лірики. Але «земні» переживання і епізоди особистої біографії у ліричному циклі Блока важливі не самі по собі — вони використовуються поетом як матеріал для натхненного перетворення. Важливо не стільки побачити і почути, скільки прозріти і розчути; не так розповісти, скільки розповісти про «невимовному». «Спосіб сприйняття» світу і відповідний йому спосіб символізації в поезії Блока цього часу — це спосіб загальних, універсальних аналогій і світових «відповідностей», — зазначає відома дослідниця Л.А.Колобаева.

Які ж ці аналогії, який символістський «шифр» ранньої лірики Блока? Згадаймо, що таке символ для поетів блоківського покоління. Це особливий тип образу: він націлений не так на відтворення явища у його матеріальній конкретності, але на передачу ідеальних духовних начал. Складові частини такого способу відчужені від побутових умов життя, зв’язки між ними послаблені або опущені. Символічний образ включає в себе елемент таємниці: цю таємницю не можна логічно розгадати, але можна залучити до інтимне переживання, щоб інтуїтивно проникнути у світ «вищих сутностей», доторкнутися до світу божества. Символ не просто багатозначний: він включає два порядки смислів, на рівних засадах свідчить про реальне і сверхреальная.

Сюжет «Віршів про Прекрасну Даму» — це сюжет очікування Зустрічі з коханою. Ця Зустріч перетворить мир і героя, з’єднає землю з небом. У приватники цього сюжета- «він» і «вона». Драматизм ситуації очікування — в протиставленні земного і небесного, в заведомом нерівність ліричного героя і Прекрасної Дами. У їхніх стосунках відроджується атмосфера середньовічного лицарства: предмет любові ліричного героя піднесений на недосяжну висоту, поведінка героя визначається ритуалом самозабутнього служіння. «Він» — закоханий лицар, смиренний інок, готовий до самозречення схимник. «Вона» — безмовна, невидима і нечутна; безтілесне осереддя віри, надії і любові ліричного героя.

Поет широко використовує прикметники з семантикою невизначеності і дієслова із семантикою безособовості або пасивного споглядання: «невідомі тіні», «нетутешні бачення», «незбагненна таємниця»; «Вечір придвинется», «все пізнається», «чекаю», «стежу», «гадаю», «направляю погляд» і т.п. Літературознавці часто називають перший том лірики Блока «віршованим молитовником»: у ньому немає подієвої динаміки, герой застигає в колінопреклонної позі, він «мовчки чекає», «сумуючи і люблячи»; ритуальність відбувається підтримана образними знаками релігійного служіння — згадками лампад, свічок, церковної огорожі, — а також пануванням білого, червоного і золотого кольорів в мальовничій палітрі.

Основний розділ «Віршів про Прекрасну Даму» був у першому виданні (у формі ліричного збірника) визнано «Непорушність». Проте зовнішня малорухливість ліричного героя компенсується драматичною зміною його настроїв: світлі надії змінюються сумнівами, очікування любові ускладнюється боязню її катастрофи, наростають настрої несумісності земного і небесного. У хрестоматійному вірші «Передчуваю Тебе …» поряд з нетерплячим очікуванням звучить важливий мотив страху Зустрічі. 

Особливою напруженістю відзначений завершальний перший том циклу «Розпуття». Світла емоційна атмосфера закоханого очікування поступається місцем настроям невдоволення собою, самоіронії, мотивами «страхів», «Сміх», тривог. У полі зору героя потрапляють прикмети «повсякденності»: побут міської бідноти, людське горе («Фабрика», «З газет» та ін.). «Розпуття» передбачають важливі зміни в долі ліричного героя.

Ці зміни чітко проявилися у другому томі ліричної трилогії. Якщо перший том лірики визначався мотивами очікування Зустрічі і високого служіння, то новий етап ліричного сюжету пов’язаний насамперед з мотивами, занурення в життєві стихії, або, використовуючи формулу самого Блока, «заколоту лілових світів». Свідомість ліричного героя звернено тепер до непридуманной життя. Вона є йому в стихіях природи (цикл «Бульбашки землі»), урбаністичної цивілізації (цикл «Місто») і земної любові («Снігова маска»), В кінцевому рахунку низка зустрічей героя зі стихіями приводить його до зустрічі зі світом дійсності. Змінюється саме уявлення героя про сутність світу. Загальна картина життя різко ускладнюється: життя постає в дисгармонії, це світ безлічі людей, драматичних подій, боротьби. Найважливіше, однак, що в поле зору героя тепер — національна і суспільне життя країни.

Другий том лірики, відповідний другого періоду творчості поета, — найскладніший за структурою мотивів і різноманіттю інтонацій (трагічних і іронічних, романтичних і «балаганних»). Стихія — ключовий символ другого тому лірики. Цей символ у свідомості поета близький того, що він називав «музикою», — він пов’язаний з відчуттям глибинної творчої суті буття. Музика в поданні Блока перебуває в природі, в любовному почутті, в душі народу і в душі окремої людини. Близькість до стихій природи і народного життя забезпечує людині справжність і силу його почуттів. Однак зближення з різноманітними стихіями стає для героя не тільки запорукою наповненості життя, а й серйозним моральним випробуванням.

Стихія не існує поза земних втілень. Крайніми втіленнями «земного» почала стають в ліриці поета персонажі народної демонології з циклу «Бульбашки землі» (чертенята, чаклуни, відьми, русалки), одночасно тягнуть і лякаючі. Серед «іржавих боліт» поступово зникають колишні пориви увись, до золота і блакиті: «Полюби цю вічність боліт: / Ніколи не вичерпається їх міць». Пасивне розчинення в стихіях може обернутися самодостатнім скепсисом, забуттям ідеалу.

Змінюється і вигляд героїні любовної лірики — Прекрасна Дама витіснена Незнайомкою, чарівно-притягальної «посюсторонней» жінкою, шокуючою і одночасно чарівною. У знаменитому вірші «Незнайомка» (1906) контрастно співвіднесені «низька» дійсність (дисгармонічна картина передмістя, компанія завсідників дешевого ресторану) — і «висока» мрія ліричного героя (чарівний образ Незнайомки). Однак ситуація не вичерпується традиційним романтичним конфліктом «мрії і дійсності». Справа в тому, що Незнайомка одночасно і втілення високої краси, нагадування про збереженому в душі героя «небесному» ідеалі, — і породження «страшного світу» реальності, жінка зі світу п’яниць «з очима кроликів». Образ виявляється дволиким, він будується на поєднанні непоєднуваного, на «блюзнірському» суміщенні прекрасного і відразливого.

Вірші Блока з цих пір часто будуються як сповідь про те, що крізь «гидоти» пережитого дня пробивається — або докором і жалем, або болем і надією — пам’ять про ідеал. «Зневажаючи святині», ліричний герой Блока жадає вірити; кидаючись у вихор любовних зрад, — тужить про любові єдиною. Нове світовідчуття ліричного героя спричинило за собою зміни в поетиці: різко зростає інтенсивність оксюморон поєднань, особлива увага приділяється музичної виразності вірша, метафори послідовно розвиваються в самостійні ліричні теми (один з найхарактерніших зразків такого «плетіння» метафор — вірш «Снігова зав’язь»).

Проте світ стихій здатний полонити ліричного героя, перервати його рух. Блок відчуває необхідність шукати якісь нові шляхи. У самому різноманітті стихій необхідний вибір. «Чи не означає зрозуміти все і полюбити все — навіть вороже, навіть те, що вимагає зречення від найдорожчого для себе, — чи не означає це нічого не зрозуміти і нічого не полюбити?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У нашому світі просто величезна кількість письменників і написаних ними книг, перечитати всі з них просто неможливо встигнути, а при погляді на книжкові полиці очі просто розбігаються. При цьому зазвичай найменшої уваги від потенційних читачів удостоюються словники. Якщо ви ставитеся до тих людей, хто звертає мінімум уваги на словники, то ви робите дуже немудро, адже саме ці товсті книги є основним джерелом найбільш корисних знань.

Словники бувають різними, але, якщо ви не володієте достатньо добре іноземними мовами, вам, швидше за все, знадобиться виключно тлумачний словник. Чому тлумачний словник є настільки корисним? Відповідь на це питання потрібно зрозуміти вже в самій ранній юності, щоб якомога раніше почати з ним працювати. По-перше, людина навіть не замислюється про те, як часто вона використовує слова, значення яких вона розуміє неправильно або хоча б не зовсім правильно. Відбувається таке дуже часто, та й шкоди від цього достатньо. Уявіть собі, що у вашій присутності людина говорить про щось дуже впевнено і з видом знаючої людини, але при цьому вживає велику кількість слів просто неправильно. Як ви будете ставитися до цієї людини? Швидше за все, вона викличе у вас просто глузливу посмішку, якщо не більше. Навпаки, якщо ви зустрінете людину, яка говорить логічно, красиво, при цьому дуже різноманітно, вживаючи велику кількість різних слів, ви напевно перейметеся до неї повагою. Точно таке ж відношення буде і до вас. Важливо говорити правильно, не допускати грубих помилок у своїй мові і в своєму письмі. Для цього необхідно інтелектуально і духовно рости, читаючи тлумачний словник.

Чи варто наводити приклади того, як велика кількість знань, красива мова за допомогою розумних слів зі словника може допомогти по життю людині? Таких прикладів безліч. Всі з нас колись будуть проходити усні іспити, де на співрозмовника потрібно буде справляти гарне враження. Більше того, всі колись будуть влаштовуватися на роботу і проходити співбесіду. Природно, що кожен керівник хоче мати у своєму штаті грамотних і ерудованих людей, тому на користь того, хто добре говорить і здатний продемонструвати свої великі знання, і буде віддано перевагу.

Яким би нудним вам не здавалося читання словників, воно просто необхідне для кожного, хто прагне бути розумнішими і згодом успішнішим. Звичайно, успішним хоче бути кожен, тому всім рекомендується якомога частіше використовувати словники, а потім вражати всіх оточуючих своїми знаннями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина в своєму житті так чи інакше постійно знаходиться у ситуації вибору. Вибір є невід’ємною частиною життя. Кожного дня ми щось обираємо: обираємо, що їсти на сніданок, обід та вечерю; обираємо одяг в якому йти на роботу; обираємо собі друзів чи просто людей з якими хочемо спілкуватися, а з якими не хочемо; обираємо соціальну роль яку будемо грати сьогодні на роботі, вдома, з друзями, в громадському транспорті.

У боротьбі між серцем і розумом, перемагає серце. Рано чи пізно, але виснажений запеклим опором розум, здається серцю під проводом почуттів. Бідне, бідне серце … Якби знало воно, що його перемога — це поразка. Що розум боровся за те, щоб воно продовжувало битися в спокійному і розміреному ритмі, і з благих мотивів стримувало його серцеві пориви. Але марно … Йому потрібно божеволіти, горіти, розбиватися об байдужість і нерозуміння того, кого розум прийняти не хоче. Тому, що у розума є гордість і самоповагу, а серце керується любов’ю. І варто йому трохи здати позиції, як серце відразу рветься на збудовані розумом барикади з переможним кличем: «За любов!». «Ось погане, — сміється розум. — Нічому життя не вчить ». Розум сміється, а я плачу. Плачу тому, що жінка. Жінка живе почуттями, а коли чоловік змушує жити розумом, життя перетворюється на муку і тортури … «Кого ти намагаєшся обдурити, дурна, — заходиться серце. — Ні мене, ні себе, ні його не шкодуєш ». «А він то її шкодував?» — Знову розпікається розум …

Рано чи пізно, але понівечене і виснажене любов’ю серце, здається розуму під проводом гордості і самоповаги. Ось так і йде ця вічна боротьба, боротьба розуму і серця, боротьба довжиною в життя …Ніколи не став свою жінку перед вибором серце — розум. Що якщо він випаде на розум … Тоді програє серце, а з ним і ти … І це поразка може стати самою прикрою у твоєму житті, твоєю головною помилкою. Тільки за законами жанру ти зрозумієш це занадто пізно. Занадто пізно, щоб щось можна було змінити. Тому зупини боротьбу. Нехай буде кохання. Любов довжиною в життя. Життя почуттями …

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що в наш час все більше і більше людей починають замислюватися про моду. Ми судимо незнайомців по тому, що на них одягнуто, бо це єдине, що ми про них знаємо на даний момент.

Безсумнівним є той факт, що вже протягом багатьох років жінки та чоловіки всього світу намагаються зрозуміти моду та наслідувати модним тенденціям. Сама ж мода мінлива та сповнена протиріччя, вона свідчить про намагання людей бути як всі, нічим не вирізнятися з натовпу та одночасно являється вираженням індивідуальності. Мода народжується як виклик сформованим смакам, бореться з ними та, повністю їх завоювавши, вмирає. Що ж таке мода? Вічне бажання новизни та змін в одязі — не випадковість. Мода в мистецтві, архітектурі, меблях або одязі повинна, перш за все, розглядатися як вираження ідей, які поділяють більшість людей у визначений період часу, часто пов’язане з фундаментальними змінами в системі моральних або суспільних цінностей та відображає, таким чином, характерні особливості цього періоду. Про моду говорять, що вона подібна до ріки часу, яка несе свої води повз береги історії. Історія одягу розповідає нам про події, психологію, світогляд людей минулих віків не менше, ніж історичні хроніки.

Протягом всієї історії людства одяг носили не лише для захисту від холоду, але й для демонстрації свого соціального положення, достатку, роду діяльності і навіть для вираження свого світогляду. Костюм пов’язаний з історичними подіями, звичаями та традиціями народу, тобто глибинними шарами культури. Костюм будь-якої історичної епохи або модного сезону є дзеркалом соціального характеру людини та її психологічного портрету. Вплив моди на окрему людину визначають такі фактори, як ініціативність, екстравагантність,креативність, самовираження, тимчасова перспектива особистості, стиль життя. 
За свідченням істориків, явище визначене в середині XIV століття поняттям «мода», швидше за все, виникло в західноєвропейських країнах спонтанно, з появою все більшої кількості нових видів одягу різних форм і з різними назвами. З цього часу європейський костюм перестає бути поєднанням строго визначених елементів одягу; поява різноманітного одягу допомогла скластися поняттю «костюм». Правила ж поєднання різних частин одягу в одному костюмі закріпилися за поняттям «мода». Першими виконавцями цих правил стали представники вищих верств населення.
Але мода, як масове, соціальне явище — це прояв виключно XX- XXI ст. До цього просто існувало безліч стилів одягу, які залежали від країни або соціального положення людей. При дворі одягалися інакше, ніж буржуазія або міщани, а у Франції — не так, як у Британії чи Іспанії. 

На початку XX століття мода почала стрімко розвиватися, костюм стає результатом спільної творчості модельєра та того, хто носить цей костюм. Одним з перших цю тенденцію помітив Поль Пуаре (1879- 1944), патріарх haute couture, зробивши на початку століття сенсаційну заяву: «Наслідувати моду — вже не модно,… добре одягненою може рахуватися лише та жінка, яка вигадує щось своє і сміливо цим користується. Тим же, хто звик покірно наслідувати моду, не зрозуміти цього мистецтва ніколи».

У процес співтворчості модельєра та споживача активно втручається мода. При цьому відкриваються неоднозначні позиції споживача. З одного боку, він протистоїть моді, щоб зберегти свою індивідуальність, але, з іншого боку, покірно наслідує її, щоб не бути відірваним від свого соціального та культурного середовища.
Модельєри переломних 60-х зрозуміли, що предмет одягу у вік технічного прогресу та масового виробництва зовсім не повинен існувати в єдиному екземплярі, щоб його можна було вважати справжнім творінням. Торгова марка стала незалежною. Тепер вона була присутня не лише на одязі, але й на нижній білизні, сонячних окулярах, навіть вазах. При цьому сам модельєр не завжди бере участь у створенні моделі — достатньо його імені на етикетці, яке відоме на весь світ. Саме завдяки цим рокам завдячуємо ми, будучи свідками, як вся наша планета має одну спільну мову — мову моди.

Бажання досягти особливого положення в суспільстві та викликати захоплення оточуючих — одна з основних цілей людини, і ця мета успішно відображається в нашому одязі. Лише зовсім небагатьом їх одяг неважливий. І навіть ті, хто надає перевагу вбранню «поза модою», наслідуючи свої власні естетичні переконання, часто відчувають почуття власної неперевершеності та гордості, коли їх одяг викликає подив оточуючих.

У прогресивному суспільстві мода вважається однією з признаних цінностей, яка, в свою чергу, визначає наступний прогресивний розвиток цього суспільства. Виживання в моді залежить від того, наскільки значима її роль у культурі суспільства та індивідуальному житті кожної людини. Життєві цілі не виникають самі по собі. В них знаходять відображення основні життєві протиріччя. Постійній зміні моди протистоїть відносна стійкість індивідуального стилю одягу. Адже недарма одна з найгеніальніших модельєрів XX ст. Коко Шанель свого часу зауважила: «Мода може вийти з моди, а стиль — ніколи»!

Слід зауважити, що одяг являється і своєрідним об’єктом для творчої діяльності людини, що відчуває потребу в самовираженні та самореалізації. В сучасній індустрії моди зайняті люди різноманітних професій, і більшість з них виконують роботу творчого характеру. Напевно, всім нам відомий вислів: «Наслідувати моду — смішно, не наслідувати — не розумно». Ось уже третє тисячоліття, прокидаючись зранку, людство одягає, застібає, зав’язує, пудрить, фарбує. Пристрасть, з якою чоловіки та жінки всіх часів та народів ніби грають в азартну гру, і є тією модою! Наша залежність від її капризів — це гарантія того, що ми ніколи не будемо приречені на нудьгування.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість кожного митця невіддільна від часу, на який вона припадає. У ній так чи інакше залишить свій відбиток історія, суспільні, політичні чи громадські чинники, ну і звісно, особисті переживання. Кохання, щастя, любов чи біль, смуток, обов»язково залишиться у творчості людини. 

Перечитуючи вірші видатної української поетеси Лесі Українки, невільно починаєш вникати у чарівний світ творчості, відчуваючи всі переживання і кожен дотик кохання чи розчарування у житті цієї,на вигляд слабкої, але в душі безмежно сильної жінки. 

Леся Українка, а в житті Лариса Петрівна Косач, народилась на Волині, серед чудової, недоторканої природи, синіх озер і піднебесних борів. Мати – відома письменниця Олена Пчілка. У родині завжди шанувались народні звичаї, традиції, панувала творча атмосфера. Саме це і стало поштовхом для маленької Лариси, почати творити. Ще з самого дитинства вірші дівчинки вирізнялись своїми серйозними думками і висловами. 

Хвороба, яка застала письменницю у ранні роки, залишила значний відбиток у житті і творчості письменниці. Доля розпорядилась так, що наділила Лесю дивовижними здібностями, та в той же час змусила щоденно, великими муками боротись за своє життя. Під час свята Водохреща, дівчинка загралась, і не помітила, як промочила ноги. Саме це і стало початком жахливої хвороби – туберкульоз кісток, а потім легень і нирок. 

Проживши всього сорок два роки, поетеса залишила незабутній скарб, гордість українського народу – свої вірші. Не тільки українці, а й весь світ вічно будуть пам`ятати цю сильну духом жінку. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Абе Кобо(автонім: Кобо 7 марта 1924, — 22 января 1993) — японський письменник.

Дитинство його минуло в Маньчжурії. У 1948 р. Абе закінчив медичний факультет Токійського університету. Кар’єрою лікаря знехтував, оскільки, як він якось висловився, «не створений для цієї професії, і почав писати ще студентом».

У 1948 р. з’явився журнальний варіант першого оповідання Абе «Дорожній знак у кінці вулиці» («Оваріші міхі но шірубе ні»). Але великий успіх і популярність прийшли до нього у 1951 p., коли побачила світ повість «Стіна. Злочин Карума» («S. Карумаші но ганзай»). За неї Абе був пошанований найвищою літературною нагородою Японії — премією Акутагави.

Науково-фантастична повість «Четвертий льодовиковий період» («Даійон кампійокі», 1958), центральною темою якої є зображення роздвоєння особистості — цій самій темі присвячена повість «Майже як людина» («Іші но ме», 1960) — остаточно переконала літературні кола у тому, що Абе притаманний великий талант. Уже перші твори підтвердили оригінальність його художньої манери: переплетення вигаданих і реальних пластів розповіді (цього Абе, за його власним зізнанням, вчився у М. Гоголя), динамічний сюжет, витриманий улусі детективу, тонкі філософські роздуми та символіка, сатиричність стилю та лапідарність мови. Вони виявляють і своєрідне кредо письменника, якому Абе залишиться вірним у подальшому: прагнути досліджувати не стільки побут і «болючі проблеми» суспільства, скільки «мозок і психологію», котрі так чи інакше визначають «спосіб дій».

Особливий художній погляд Абе давав привід критиці у різні роки називати його то фантастом, то авангардистом, то японським Сартром, то японським Достоєвським. Роман «Жінка у пісках» («Суна на онна», 1962), що здобув премію газети «Іомура», ознаменував початок романної творчості Абе. Авторська увага фокусується на процесі зміни психології, свідомості Ній — скромного вчителя, особистості досить ординарної. Мріючи у минулому хоча б чим-небудь прославитись, у теперішньому він несподівано опиняється разом із самотньою жінкою у полоні величезної піщаної ями. Герой, допомагаючи жінці щодня відгрібати з ями пісок, що загрожує впасти з морського берега на село і зруйнувати, засипати усі житла, постійно відчуває внутрішній дискомфорт: «Якщо щоразу рятувати ближніх, які помирають від голоду, ні на що інше часу не залишиться…» У стані безмежного відчаю, моральної та фізичної втоми він намагається втекти з цієї страшної пастки, але «думка його біжить назад». Герой, нехтуючи своєю свободою, повертається на дно жахливої ями. Довгі, втомлюючі душу роздуми про права особистості, закон в умовах нелюдського існування приводять його до відмови від свого «я», наближаючи тим самим до вселюдського «ми». «У піску разом з водою він ніби виявив у собі нову людину». Символічний і образ піску у романі. Для Нікі він — «сам рух».

Герой роману «Чуже обличчя « («Танін но као», 1964) — вчений, який ховає під маскою власне обличчя, спотворене внаслідок хімічного вибуху в лабораторії, проходить, на відміну від Нікі, «шлях відлюдькуватості», втрачаючи здатність до контакту з іншими людьми. Вивчаючи в ньому «розумовий механізм», «робота» якого й перетворила його у морального виродка, звільненого від «усіх духовних пут», Абе залишає зовні відкритим питання — хто винуватий у цьому? Проте багато чого вгадується у навмисній зашифрованості репліки героя, сказаній у фіналі роману: «Звинуватити одного мене не вдасться… Я ненавиджу людей». З нею вступає у своєрідний перегук морально-філософська думка роману «Спалена карта « («Моетсукіта хізу», 1967). Спаленою виявилась «особиста карта» Тасіро — героя, охопленого духовною самотністю. Автор осмислює цю актуальну для суспільства проблему як покарання за свідому відмову людини від загальнолюдських ідеалів.

У романі «Людина-ящик» («Гако отоко», 1974), найпослідовніше у порівнянні з іншими витриманому в улюбленій письменницькій манері зображення взаємозв’язку вигаданого та реального світів, йдеться про людину, яка намагається сховатися від життя, від тотальної байдужості, що панує в ньому, «в ящику з гофрованого картону, який надітий на голову і доходить до пояса». Тут автор, продовжуючи художнє дослідження проблеми духовної самотності, збагачує її філософським відкриттям: врятувати Людину від цього кризового явища може лише саме Життя. У романі його уособлює образ Жінки. Саме до неї і звернені слова героя: «Єдине прохання — подай мені руку, поки ще я хочу взятий».

Роман «Ті, що ввійшли у ковчег» (інша назва — «Ковчегсакури»’— «Гакобуне сакура мару», 1984) отримав досить полярні відгуки. Писали про те, що у ньому самотність, «роз’єднаність людська» «не досліджується, не аналізується, а з самого початку постулюється». Навряд чи це справедливо. Якщо розглядати роман у контексті всієї художньої творчості письменника, то слід зазначити, що він наче «зворотним світлом» освітлює попередні. Близький до них за манерою письма, цей роман «стягує» в єдиний вузол питання, що постійно хвилюють автора. Рішення Крота, головного героя твору, не думати більше про те, кому поталанить вижити, хто гідний вижити, прийняте після усіх фантасмагоричних подій, що трапились з ним у каменоломнях Ковчега (співзвучне нав’язливим думкам Нікі з «Жінки у пісках’), відображає авторську позицію у її взаємозв’язках з певними філософськими поглядами. На запитання «У чому сенс життя?» в одному зі своїх останніх інтерв’ю 1992 р. Абе відповів: «Ніякого сенсу немає, а є лише захопливий процес його вгадування».

22 січня 1993 р. Абе помер в одній із токійських лікарень, не встигнувши закінчити роботу над черговим романом. У Японії і за кордоном він відомий не лише як прозаїк, а й як автор гротескно-фантастичних п’єс: «Полювання на рабів»(1955), «Привиди поміж нас»(1958), «Легенда про велетнів» (1960), «Фортеця» (1962), «Мужчина, який перетворився у палицю» (1969). Свої п’єси Абе ставив у створеній ним «Студії Абе».

Не все беззаперечне у творчому баченні Абе, але, як зауважив М. Федоренко, його твори «до певної міри можна вважати не просто замальовками, але монументальними полотнами епохи, що проминає».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Розум – це не посудина, яку треба наповнити, а вогонь, який належить запалити»

(Плутарх)

Часто у суспільстві можна почути думку про те, що в наш час, час прогресу й розвитку цивілізації, людині не обов’язково бути розумною, адже все більше і більше функцій виконують за нас машини. Та я з таким твердженням не погоджуюсь, бо є істини вічні…

На моє глибоке переконання, кожній людині важливо бути розумною. Доказом цього є те, що розумна людина відзначається інтелектом, ерудицією, мудрістю, освіченістю. Недаремно народна мудрість гласить: «Де сила не може, там мудрість переможе».

Безперечно, переконливим аргументом того, що людина повинна прагнути стати розумною, є твердження із Біблії – основного джерела розуму: «Блаженна людина, що мудрість знайшла, і людина, що розум одержала».

Розумна людина завжди зуміє знайти вихід із найскладнішої ситуації, як то зробила проста селянська дівчина Маруся, героїня народної казки «Мудра дівчина». Вона зуміла врятувати свого батька, виявившись розумнішою від самого пана. Або ж згадаймо Захара Беркута, героя однойменної повісті Івана Франка. Адже саме його мудрі поради та розумні винаходи врятували село від нападу загарбників, яких було набагато більше.

Не можна не згадати Роксолани, героїні роману Павла Загребельного «Роксолана». Цей образ узято з реального життя – його прототипом стала українська дівчина Настя Лісовська. Саме завдяки своєму розуму, що поєднав у собі й освіченість, і інтелект, і ерудицію, і мудрість, вона зуміла багато чого досягти. По-перше, опинившись у скрутних життєвих обставинах, вона зуміла стати щасливою в сімейному житті. По-друге, будучи полонянкою, знаходила способи дарувати волю полоненим співвітчизникам. По-третє, рятувала від небезпеки Україну, позитивно впливаючи на хід історії.

Чи не найбільше розмірковував над розумом український письменник-філософ Григорій Сковорода. На прикладі свого життя та творчості він довів, що тільки розумна людина може залишатися вільною, незалежною від життєвих обставин, а отже, й завжди щасливою. Треба тільки «пізнати себе».

Чимало прикладів на користь розумної людини можна знайти і в історії. Хто не знає імені князя Ярослава Мудрого, якого й назвали Мудрим за те, що він був першим князем, який своє покликання знайшов не в походах та завоюваннях, а у зміцненні кордонів своєї держави засобами дипломатії та провадженні мудрої зовнішньої політики. Завдяки своїй всебічній освіченості, він спрямував свої зусилля на розвиток освіти, книжної справи, культури. Крім того, збудував у Києві та Новгороді соборні храми на ім’я святої Софії, видав перше зведення писаних давньоруських законів, що не поступаються європейським аналогам того часу. Саме з а часів Ярослава Мудрого Русь набула найбільшої могутності, перетворившись на високорозвинену державу.

Не можна не згадати і того, що мудрість народу дозволила Україні, одній з небагатьох країн колишнього Союзу, уникнути кривавих боєнь типу грузино-абхазького конфлікту або чеченської війни. А приводів для виникнення «гарячих точок» і в нас було немало.

Отже, є істини вічні, їх не може змінити ані час, ані будь-які життєві обставини. До таких істин належить і та, що кожній людині важливо бути розумною.