Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема «Реквієм» була складена Анною Андріївною Ахматовою ще до 1940 року, але тільки в 1963 році, тай то без згоди автора цей твір вперше опублікували в Мюнхені. Більше 20 років знали напам’ять і тримали в пам’яті лише кілька друзів Ахматової, яким вона довіряла.Трагічна доля, страшні роки, в які довелося жити цій унікальній поетесі… Все життя Ахматової проходило в країні, що обійшлася з нею так жорстоко – відняла надію на щастя, погубила чоловіка і репресувала єдиного сина.

Поема «Реквієм» – це поминальний плач матері про сина, крик душі і найтрагічніший твір Ахматової. Але поема не тільки про страждання однієї матері, вона про страждання всього російського народу, це реквієм по всій безвинній Русі. Ахматова відкрито заявляє про те, що її «Реквієм» – надгробне слово, присвячене всім загиблим у страшні часи сталінських репресій, а також тим, хто страждав, переживаючи за своїх репресованих рідних і близьких, в кому від страждання вмирала душа.

Протягом усієї поеми звучить тема страждання. Виникають образи стрілецьких дружин, залишених вдовами з волі Петра. Вони кажуть про типовість долі російської жінки і підкреслюють тяжкість страждання. Цитуючи словосполучення «каторжні нори» Пушкіна, Ахматова навмисно викликає асоціацію з декабристами. Вони страждали за високу мету, а за що страждають, гинуть або йдуть на каторгу сучасники А. Ахматової? Безглузді страждання і загибель завжди переживаються важче, звідси і з’являються в поемі слова про «смертельну тугу».

Трагедія народу велика, вона викликає в пам’яті страшну подію – розп’яття Христа. Саме тому біблійний сюжет використаний в одній із глав поеми. Кожна з матерів, що втратили сина, подібна Богоматері. У цьому образі зливаються всі матері світу, дітей яких вбивають. Богоматір вже багато століть оплакує кожну невинно пропащу дитину. Особиста трагедія однієї матері і одного сина непомітно стає загальною. Говорячи про особисте, Ахматова стає голосом всіх матерів, які страждають.В епілозі поеми представлена ​​понівечена душа народу: одна половина його у в’язницях – це мужики і сини; інша – в тюремних чергах – це матері і дружини. Тут даний узагальнений портрет матері, і виникає тема пам’яті, яка не дозволяє забути жахи, що сталося під час влади Сталіна.

У своїй поемі А. Ахматова описала досить образно і зримо епоху, в яку судилося страждати народу. Героїня усвідомила свою єдність з народом, знайшла сили жінки розгадати своє високе призначення. Це пам’ятник материнському стражданню. Але поема закінчується не вибухом відчаю, а нотою світлого смутку:

«І голуб тюремний нехай співає вдалині,
І тихо йдуть по Неві кораблі».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З кожним днем Інтернет все більшою мірою відвойовує у людини її вільний час. Інтернет ресурси мають великі можливості і переваги у задоволенні  потреб людини в новій інформації, спілкуванні та розвагах. Та по при це все, я вважаю, що Інтернет ніколи не стане повноцінним замінником телебачення, книжок і театру. Вони глибоко вкарбувались в життя людини і  стали складовими гармонійного і всеохоплюючого розвитку особистості.

        Звернемось до думки викладеної у романі Рея Бредбері «451º по Фаренгейту». Автор зображує життя людей у майбутньому, де технології починають керувати людиною, яка не наважується  чинити опір і боротися за свою свободу. Суспільство в певному сенсі деградує і перетворюється  на театр маріонеток. Люди вже не гуляють по вулицях, не думають про щось гарне і  найголовніша їх помилка в тому, що вони вирішили позбавити світ книжок. Великі вогнища з палаючими бібліотеками стали звичайним явищем для цього світу, але система виявилась не досить досконалою – серед цієї розрухи знайшлися бунтівники. На шлях опору став і головний герой роману Гай Монтег, який спочатку сам, працюючи пожежником, знищував книжки, але потім зрозумів головну причину нещасливої долі всього людства у його зневазі до моральних і духовних надбань минулого.

      Проаналізувати ж ситуацію, що склалась не у фантастичному світі Рея Бредбері, а в реальності, я наважусь на власному прикладі. Іноді я відчуваю на собі весь тягар пут, якими Інтернет міцно прикував мене до монітору комп’ютера. Дійсно, за його допомогою, набагато легше знайти фільм, не чекаючи його часу в ефірі, прочитати книжку і критику до неї, не відвідуючи бібліотеки, подивитись виставу, не купуючи дорогі квитки. Але все це не справжнє, ілюзорне спотворене відображення. Ніколи Інтернет не замінить шепіт трепетних сторінок книги, свіжої і довгоочікуваної телепередачі і  справжньої гри акторів на сцені театру.

    Отже, які б переваги людина не надала б Інтернету , все одно справжній світ – з книжками, телебаченням і театром – залишиться по цей бік екрану і зіграє свою роль у розвитку кожної особистості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щодо кожного народу існують певні стереотипи. Причини їх виникнення можуть бути різними, навряд чи нам вдасться назвати всі з них. Але ось звичка називати українців тими, хто постійно вважає, що їх хата з краю, і вони нічого не знають, дуже міцно увійшла в нашу свідомість. Ми чули це, напевно, вже 1000 раз. Тому в природі такої приказки сильно хочеться розібратися. По-перше, хочеться зрозуміти, що саме вона означає. По-друге, є бажання розібратися, чи є українці дійсно такими, як мається на увазі в цій приказці.

Як мені здається, приказка стала настільки відомою саме тому, що люди дуже швидко і з легкістю її розуміють. Моя хата з краю означає, що я не маю відношення до того, що відбувається поза мого будинку, по сусідству або в тому ж селі чи місті. Тобто, у мене є своя хата, я за неї відповідаю, а чужі турботи і проблеми мене не стосуються. Все це служить своєрідним проявом байдужості до справ інших людей. У них своя хата і свої проблеми, от нехай самі з ними і розбираються. «Моя хата з краю, нічого не знаю» – ось так можна відповісти, якщо хтось просить тебе про допомогу, а ти допомагати не бажаєш. Ця приказка походить з минулого, її використовують вже дуже тривалий час. Можливо, колись вона і була злободенною, але ж час іде, а люди змінюються.

Чи можна сказати, що ці слова можна застосувати і до сучасних українців? Я так не думаю. Останнім часом представники нашого народу дуже часто показували, що їх хвилюють не лише власні, але і чужі справи і проблеми. Причому турбота про інших є відкладеною турботою про самого себе. Якщо ти сьогодні не допоможеш своєму сусідові, то завтра проблема може прийти і в твій дім. І тоді вже ти почуєш в свою адресу цю чудову приказку про хату. За великим рахунком, всі люди схожі, і їх проблеми теж схожі. Якщо ти не буде поводити себе занадто самолюбиво та байдуже до чужих проблем, люди відповідатимуть тобі взаємністю і обов’язково допоможуть, якщо у тебе трапиться біда. Навряд чи сучасні українці добрішими, ніж їхні предки. Але ми розуміємо, що якщо сьогодні не допомогти, то можна завтра залишитися без допомоги. А часи зараз важкі, в будь-який час може знадобитися дружнє плече і хороша підтримка

Думається, навіть першокласники розуміють, що мається на увазі під цими словами. Вони прості і зрозумілі, колись вони були властивим українському суспільству. Але сучасність вже зовсім інша. Ми не повинні відмовляти в допомозі під приводом того, що наша хата з краю. Навпаки, іншим людям потрібно допомагати. Тільки в такому випадку українське суспільство буде ставати кращим, а люди – щасливішими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Світ навколо нас такий дивовижний та різноманітний! Різне оточення, різні думки, різні характери, різні світогляди, різні ми. Кожен із нас чимось відрізняється від інших. Хтось зовнішнім виглядом, хтось манерою висловлювання, хтось конкретною думкою, а хтось сукупністю таких думок. І саме та людина, яка відрізняється від соціуму, і називається особистістю.

Від народження людині притаманна сукупність індивідуальних якостей, на основі яких пізніше і формується особистість. Що ж це за чинники, які її формують? Безперечно, кожен із них є надзвичайно важливим, оскільки лише разом вони дають єдине ціле – особистість.

Левову частку формування особистості складає вплив соціуму. Адже, перебуваючи у ньому і будучи його частиною, людина переймає думки та певні риси характеру, притаманні оточуючим людям. Не дарма казав Арістотель: «Людина – політична тварина».

Вплив оточення на людину яскраво видно у деяких літературних творах світових авторів. До прикладу, твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Дружина Лавріна – Мелашка, здавалось би, спокійна, покірна дівчина, під впливом сім’ї Кайдашів і постійних сварок стає агресивною та злою. Проте не втрачає своєї доброти цілком.

Іншим вагомим чинником формування особистості є належна освіта та виховання. Адже лише освічена людина може досягти висот в першу чергу в саморозвитку. А людина, якій змалку прищепили правильні манери, не буде осміяна суспільством. «Ввічливість стала такою рідкістю, що деякі приймають її за флірт». Сумно, бо це норма людського спілкування. А ми, в погоні за матеріальними благами, забуваємо про всі правила і норми людського спілкування, і часто у деяких ситуаціях не знаємо, як правильно вчинити.

Але основним  чинником формування особистості, я вважаю, є її прагнення до чогось кращого. Потрібно постійно самовдосконалюватись та не зупинятись на досягнутому. Розсудлива людина не зможе жити й працювати, не поставивши перед собою певної мети, не продумавши шляхи її досягнення. На жаль, шлях до заповітної мрії завжди не легкий. І на ньому трапляється багато труднощів. Але слід пам’ятати, що Бог посилає тільки такі випробування, які нам під силу.

Людина відповідальна за те, якою вона є, до чого прагне, як реалізовує себе та свої здібності, чому навчилась та які її досягнення. Її світогляд і знання є своєрідним фундаментом, на якому згодом стоятиме сформована особистість. Тому цим аспектам слід надавати чимало уваги.

«Вище за будь-які знання належить ставити вивчення самого себе. Із усіх знань найкорисніші ті, котрі дають нам правильні відомості про нас самих і навчають нас управляти самим собою», — говорив Святий Амвросій. Це я все до того, що формування власної особистості слід почати з пізнання самого себе. Зв’ясувати, яка мета твого перебування на цьому світі, що ти можеш зробити, щоб змінити його на краще. І от тоді, коли зможеш зрозуміти свою суть, ти досягнеш істинного щастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава,
ЇЇ піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша, —

заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.
Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:

Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де —
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе.

Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:

І я тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змови і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня.
Мабуть один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
І матері посивіли од сліз.
Ми з нею діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.

Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:

Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:
Мене, Іване, — отаку понівечену?
Мене, Іване, — отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя — руйновище любові,

Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона .відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:

Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду — пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
В останній раз майнула за бугром.

Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Я погоджуюся з твердженням Григорія Сковороди, що багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця.
   Я вважаю, що людина буде щасливою лише тоді, коли і душа, і тіло пребувають у суцільній гармонії. Тобто, коли займається улюбленою справою і потім за це отримує гроші на власні потреби та розваги.
   Як казала одна моя знайома: . Так, вона займалася журналістикою, перебиваючись з хліба на воду, але ж робила те, що їй подобається. Зараз ця дівчина редактор молодіжного журналу і все в неї чудово. Вона впевнено засвідчує, що якби не наполегливість і бажання займатися *спорідненою працею*, працювала б вона зараз, в кращому випадку, секретарем в середньостатистичній фірмі… І головне питання: чи була б вона щасливою?
   Також я думаю, що якщолюдина всі сили покладає на здобуття лише *земних благ*: паперових купюр, акцій, банківських рахунків, то вона черствіє всередині, її душа претворюється в пустку. За все потрібно сплачувати:  за майнові цінності ми віддаємо якісь моральні здобутки.
   Хоча візьмемо того ж самого Григорія Сковороду. Це високоморальна людина, розумна і.. вільна. Він проміняв царські палати. які йому пропонували, на селянські хати. А все заради чого? Щоб займатися *спорідненою працею*, адже він так хотів поділитися свої ми знаннями з простим народом і в свою чергу навчитися у них чогось нового.
  Подивіться лишень, як зараз живутьбагато мільйонерів: депресії , самогубства, вбивства, розлучення, нешасні випадки.. І все тому, що більшість з них *грає не саою роль*..
  А Григорій Сковорода? Він прожив довге щасливе життя і помер природною смертю. Закономірність чи випадковість?
  З усього вищесказаного проситься один єдиний висновок: люди будуть щасливими лише тоді, коли знайдуть своє місце в житті і займатимуться *спорідненою працею*.
  Пам’ятаймо, що гармонія душі і тіла- запорука щасливого майбутнього не тільки нас і нашої  краї ни, а й людства вцілому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, дорога Аліса!

Я читала безліч оповідань про вас і навіть дивилася фільм.І ваш персонаж здається мені найцікавішим, так як ваша історія наповнена пригодами, а я обожнюю пригоди.І якщо чесно, я навіть заздрю вам тому, що ваше життя є дуже цікавим і надзвичайно насиченим пригодами.Я вважаю,що таке життя є прекрасним.. Розповідь про вас перевернула моє життя, і завдяки цій історії, я почала все більше вірити в чудо.Ви являєтеся моїм кумиром.Я б із задоволенням познайомилася з вами в реальному житті.Ви — найкраща!

З любов’ю і повагою Христина

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поза сумнівом, в усі часи, у тому числі й сього­дні, людям не обійтись без етикету. Адже уміння по­водитися в товаристві, гарні манери, вихованість, вишуканий смак, правильна, багата мова, ввічливість, поєднана з почуттям власної гідності, завжди цінува­лися в людині. В Україні перші писемні правила по­ведінки виклав у «Повчанні дітям» великий київсь­кий князь Володимир Мономах.

Він писав, щоб у до­мі своєму не ледарювати, брехні остерігатись, а куди б не прийшли і де б не зупинились, потрібно нагоду­вати і напоїти нужденного. Найбільше, на його дум­ку, потрібно шанувати гостя. Хворого слід провідува­ти, покійника провести в останню дорогу, бо всі ми смертні. Ніколи не проминути людину, не привітав­ши її, не сказавши їй доброго слова. Дотримання норм етикету роблять людину бла­городною, приємною іншим. Згадаймо Наталку з п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Вона любить і поважає свою матір і готова слухатись на­віть тоді, коли Терпелиха намагається примусити її вийти заміж за нелюба. Дівчина вміє красиво висло­вити свою думку, шанобливо ставиться до старших.

Правила поведінки й етичні цінності відображені також в усній народній творчості, зокрема в прислів’ях та приказках: хоч не пишно, та затишно; не май сто кіп у полі, а май друзів доволі тощо. Змінюються часи, змінюються й правила етике­ту: замість незрозумілих для сучасної людини заста­рілих правил з’являються нові, пов’язані з технічним прогресом.

На мою думку, це правильно. Обов’язково ма­ють існувати певні етичні норми, і їх слід дотримува­ти, бо є одна спільна умова: людина ні своєю поведі­нкою, ні зовнішнім виглядом не має завдавати незручностей іншим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У романі Василя Барки «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору. Тема голоду в Україні 1932-1933 рр. — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай». 

За основу твору «Жовтий князь» письменник взяв спогади земляка, який описав долю близької йому родини. Крім цього, Василь Барка бачив голод на власні очі, коли у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині й був вражений страшною трагедією. Голод був свідомо спланований партійною верхівкою ще з літа 1932 року. Плани здавання зерна державі були вищими, ніж реальний урожай. У жовтні 1932 року партійно-державна верхівка холоднокровно ухвалила рішення про вихід з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у селян. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих соратників Сталіна — Кагановича, Молотова, Постишева — викачали з українських селян всі запаси зерна — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був звичайнісінький розбій. Багато селян накладали на себе руки.

У творі письменник намагався відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932-1933 рр., показати світові жахливу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». 

Письменник використав міфологічні образи і прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми — в її політичних, соціальних і психологічних ознаках і намітив три плани в змісті, які виклав у передмові до твору, написаній уже в 1989 році: 

— реалістичне зображення нещастя в сім’ї пересічного селянина під час голодомору; 

— передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; 

— висвітлення духовного стану селян через зображеного Жовтого князя на картині невідомого майстра. 

Твір В. Барки «Жовтий князь» за жанром — роман, хоча його можна було б назвати традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про звичайну хліборобську сім’ю Мирона Катранника, яка живе за християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. У конкретну родину Катранників входить голод, який поступово руйнує звичний селянський побут, усталені віками традиції. В силу нелюдських обставин сімейна хроніка від осені 1932 до жнив 1933 року невідворотно перетворюється в мартиролог. Причому цілком підходять обидва значення цього слова: збірник повіст-вувань про мучеників і святих (мученики — всі члени родини Мирона Катранника); перелік жертв переслідування, гоніння, а також перенесених ними страждань. 

У творі ґрунтовно виписані натуралістичні сцени, автор глибоко проникає у психіку героїв. Але не можна сприймати твір лише як реалістичне зображення трагедії однієї родини. Через символіку багатьох образів, через містичні епізоди простежуються глобальні проблеми, які порушує автор. 

Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису голодомору в Україні. Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові справжню картину радянського життя, антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює лише опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів. Однак це не зменшує актуальності звучання багатьох «вічних» морально-філософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп та індивідуальність. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися людьми у найтяжчих обставинах. Автор також застерігає нащадків від повторення помилок історії.

Наскрізною, чи не основною, художньою «моделлю» роману «Жовтий князь» є модель тоталітарного суспільства.У суспільстві володарював жовтий князь — сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передовсім незіпсовані людські душі, а символічним уособленням — вічне світило Сонце, що з’являється через зимові сніговії і весняні тумани. 

Роман В. Барки — про людей, хоча це слово майже не зустрічається на сторінках твору. Найчастіше це «істоти», «півістоти». Якщо це й люди, то вони схожі на тіней. Люди в творі прирівнюються до мух через своє безсилля, другорядність і малість. Це «мертвяки», «живі трупи», бо «хліборобів домучено. Ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка… Скрізь по нивах повно покійників…» Власне українські «жнива» автор скептично називає «уборочною кампанією». Ще недавно мальовниче село Кленоточі стало «суцільною руїною смерті», «вулиці пустирні — річечки бур’янів, оселя людини перетворилась на домовину». 

У романі відтворені два світи людей: ті, що творять пекло, і ті, що мучаться. Коли для перших головне «спихати когось із життєвої стежки», то другі охоче працювали б на крайчику землі, ростили б дітей. Є між цими двома крайніми світами такі люди, в душі яких закрався сумнів. 

Світ страдників приречений на повільне знищення, світ злодіїв має всі можливі блага. Звертаючись до висловів з Біблії, Барка переконує, що кривдникам «голод на печінки огнем стане». Бог може все: знищити ситого, як зробив із Незрідним, не дати врожаю на политі штучним дощем поля, а може, навпаки, дати нечуваний урожай. Головні герої в романі групуються за хлібною проблемою на протилежних полюсах. З одного боку — «хліботруди», з іншого — «хліботруси». Між ними — «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи» та «хлібокради». 

Головна увага автора, природно, зосереджується на тих, хто вирощує хліб і хто відбирає його в селян. — Та не все так однозначно, бо життя вносить свої корективи. 

Наприклад, один із «хлібохапів», секретар райкому, покінчив життя самогубством. Здавалось би, він мав усе: щедрий пайок, владу над людьми. Але є щось більше від хлібної пайки: не згоджуючись із директивою про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, він протестує власною смертю, залишаючи записку: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства». 

Дуже влучно добирає письменник назви для представників різних світів: «своєземці», «чужеземці», «гості, та ще й непрошені», яких часто зневажливо автор називає «ці», «прислані», «татарва», «татарщина». Партію, яка призвела селянство до такого нечувано-го лиха, В. Барка називає «колосальною безрогою у калабані», що з насолодою купається в неправді. 

Площина двобою різних поглядів у творі широка й трагічна. Барка розглядає голодомор як Голгофу, на яку зійшов український народ. Але й розіп’ятий, прийнявши «хрещення огнем», звідавши муки, «подібні хресним», він лишився непереможним, бо стояв до кінця на своїй життєвій правді. Розглядаючи образи роману, варто звернути особливу увагу на такі духовні аспекти, як національний, морально-етичний та філософський. Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім’ю Катранни-ків, — це розуміння краси життя, зокрема краси природи, яка є не лише матір’ю-годувальницею, а й джерелом естетичної насолоди. 

Проходячи околицею села, Дарія Олександрівна згадує: «…тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвисто квітнички: мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіше, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м’якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості». 

Родинна педагогіка селянства ґрунтується на вікових традиціях українського народу, що полягає в глибокій повазі до людини, в законах християнської моралі. Берегинею в родині Катранників була бабуся, яка щедро наділяла своєю любов’ю і Мирона з Докією, і онуків. «Сім’я жила рідним гуртом, де одне було для одного дороге, як весь світ.» Ця етика передається дітям через батьківські почуття, через ставлення до них у сім’ї. Мати наряджає доню: «… здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє». Батько «був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго». Старший син Микола «завжди був мирний, з теплим словом,— ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що… просили. Світився добрістю…» (с. 122). Письменник не ідеалізує, а переконливо відтворює цей сімейний устрій. Увесь подальший розвиток сюжету роману підтверджує це. Вони жили один для одного. 

Голова родини — Мирон Катранник — успадкував від свого народу найголовніше: людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Селянина поважають люди. До нього йдуть за порадою, відкривають найпотаємніші думки. Йому передають церковну святиню — чашу. Бо знають, що не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди, а знаходиться у постійному пошуку шляхів виходу з неї, навіть доведений до смерті, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, Мирон помирає. Проте лишає по собі сина, який успадковує від батька і відчуття краси, і любов до життя, і повагу до людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба. Мирон Катранник має не лише українське прізвище, а й прикмети українського національного характеру — лагідність, покірність, беззастережну віру в Бога, у долю, жагу до життя, повагу до жінки, любов до дітей. 

Його ідейного супротивника Отроходіна ніщо не пов’язує з нацією, хіба що прізвище. Він очолює кампанію знищення селянства в окрузі. Григорій Отроходін — один із « тисячників », посланий у село відібрати хліб у селян, виконати сталінську програму. 

Народився він і жив у столиці, «для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель». Усі свої життєві сили Отроходін спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар’єри. Дістатися до вершин партійного керівництва і одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…» — ось його заповітна мрія. З висоти свого партійного класу, свого привілейованого становища він презирливо дивиться на «зерносіїв» та «борщоїдів». Його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю». Отже, це повністю денаціоналізований, жорстокий та владолюбний тип, у центрі всесвіту якого стоїть його власне егоїстичне «я». 

Отроходін у постійних пошуках — де б відібрати щось, щоб ще зробити на підтвердження своєї, не обмеженої навіть здоровим глуздом, влади в селі. В Отроходіна «шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в нього: викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війна», а «папери інструкцій дихали квітнем». Його девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» вгору, до «смачних місць, зайнятих рибищами». Життя селян для цього партійного діяча нічого не варте. Йому подобається принижувати й залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення. Отже, ні про які морально-етичні норми тут не йдеться, тому дії, вчинки і слова Отроходіна та йому подібних дикі, жорстокі, людиноненависницькі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім’ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплення технічною секретаркою обкому Григорій Отроходін вважав прикрою, ледь не фатальною помилкою.

Працюючи над твором, В. Барка продумав навіть прізвища персонажів, які є доволі символічними: Отроходін — щось від російського «отродье», Катранник («катран» — лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець — від «кайдани», Кантарик — «кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо голова колгоспу; Безрідний — хоч має дружину й дітей, але не має духовного притулку, бо став безбожником, Шкірятов нагадує слово «шкіритися» (сміятися зі злом). 

Назва роману теж символічна. «Жовтий князь» — символ зла, демонічної сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Двері в райкомі «сірчасто-жовті», «Мирон Данилович стоїть, мовчеревики, пов’язані жовтою травою», селянинові у сні з’являється страшний рудий ящір.

Гостроту трагедії відтворює і новий селянський календар: «Тепер місяці нові — вчора нам сусід казав… грудень… трупень… січень… могилень… вересень… розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень… Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень…». Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті. 

Млин на початку твору — це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий — муку, по-барківському — мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть. 

Голодомор — це не просто «голод», що швидко минеться, як вважають люди, а стан, в якому люди перебувають тривалий час: «голодність», навіть «люта» голодність. Далі це вже «страх, який лякає людей цілодобово. Діти кажуть, що це «чума», а дорослі знають, що це — «государство». Є й такі люди, які вірять у святість тодішньої правди, вважаючи все «тимчасовими труднощами». Але поступово всім стає зрозуміло, що це наперед дуже продумана акція, тому в тексті з’являється страшне слово «руїна». Руїна не лише матеріального, а й духовного світу селян. «Вирішено коїти руїну», — вважає праведний старець, якому вірять люди. 

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з’їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабшого),— ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не дає відповідей, а примушує думати самостійно, просто описуючи події: Андрій «…відрізає кусень і жує швидко… і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть… Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся… Де стояла жінка, там і застигла… не гукає, не просить. Лише дивиться як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір’, простягнув жінці: «Тітко, візьміть!»» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки ґрунтується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. 

Відродження змученої душі хлопчика, голодом і втратою матері настає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур’янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині». Його серце небайдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красу, і полягає ідея твору. 

І ще одне питання хвилює релігійного Барку: чому Україну спіткало таке страшне лихо? Письменник намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому, — за смерть Ісусову, адже минає дев’ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха». 

Далі в тексті письменник визначає, що причина біди — нешанобливе ставлення до віри. Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу потребує обов’язкової спокути. 

Святе споконвічне місце для селян — церква. Перетворена у звальний пункт, вона все ж не втрачає своєї ролі. її пам’ятають, у ній справжні віруючі поводять себе належно. Так, саме в церкві не може «розколотися» Мирон Данилович, хоч як того хочеться його ворогам. Почуті в церкві настанови священика люди довго пам’ятатимуть. «Заповідано нам, — сказав священик, — тільки любов… Огляні-мось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба…» Важливу роль у тексті твору виконують назви релігійних предметів. Наприклад, символічного змісту набуває церковна чаша. Переховуючи її, люди ризикують життям. За чашу КатранниКові пропонують врятуватися разом з родиною, але за це він має згубити душу. Для Мирона це неможливо, бо що скажуть люди і як його зустріне небо? 

Чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Над романом «Жовтий князь» Василь Барка працював упродовж двох років. То була наполеглива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживаннями. Під час написання роману (1958-1961 рр.) в Нью-Йорку Барка сам був напівголодний. Це відновлювало емоційну пам’ять митця, і він створив страхітливу хроніку тяжкої долі українського народу. Письменник прагнув якнайточніше, найоб’єктивніше «увіковічнити» ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з’явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху. Особливу увагу приділяє письменник образам дітей, які уособлюють майбутнє України. Вустами Оленки, чистого, безгрішного створіння, автор ще на початку твору проголошує мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям. Останні сторінки свого роману Барка присвячує знову дитині — Андрійкові. 

Символічною є остання сцена роману: збираючись в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку церковної чаші, таємницю якої його батьки й односельці не розкрили, «страшно помираючи одні за одними в приреченому колі». Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, як символ всепе-ремагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб «навіки принести порятунок». Образ Андрійка також є символічним. Хлопчик не тільки зумів витримати страшне життєве випробування, а з відродженою надією вирушає в світ — до відродження українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Бертольт Брехт — німецький драматург і поет. Отримав міжнародне визнання своєї творчості. Його вважають засновником епічного («діалектичного») театру. Член Всесвітньої Ради Миру. Міжнародна Сталінська премія «За зміцнення миру між народами».

Народився 10 лютого 1898 р. у місті Ауґсбурґ у родині заможного торгового службовця. Чотири роки навчався у народній школі, після чого вступив до гімназії. Вже у гімназійні роки вийшла перша його публікація у місцевій газеті, був надрукований вірш, підписаний «Бертхольд Ойґен». З-поміж своїх ровесників Брехт вирізнявся бунтівною вдачею. 1916 p. у гімназії, де навчався Б. Брехт, задали твір на тему, зазначену словами Горація: «Dulce et decorum est pro patria morire»(«Солодко й почесно померти за вітчизну»). Цей твір гімназисти мали писати на тлі безглуздої Першої світової війни, в яку була втягнута їхня батьківщина. Виконуючи завдання, Брехт, зокрема, висловив таку думку: «Твердження, ніби вмирати за батьківщину солодко й почесно, можна розглядати тільки як форму цілеспрямованої пропаганди. Прощаватися з життям завжди важко, як у власному ліжку, так і на полі битви, поготів, молодим людям у розквіті сил. Тільки дурні телепні можуть бути настільки марнославними, щоб говорити, ніби легко проскочити через цю темну браму, та й лише до тієї пори, доки вони впевнені, що їхній кінець ще далеко». Звісно, цей твір спровокував скандал, який мало не обернувся для юнака виключенням із гімназії. Його врятувала лише допомога викладача, який заявив, що цей проступок гімназиста-бунтаря був наслідком спричиненого війною нервового потрясіння.

Батьки могли б забезпечити синові матеріальний добробут і надійне майбутнє. Проте юного бунтівника не приваблювала роль спадкоємця батьківської справи та перспектива затишного бюргерського життя. Він обрав своєю професією медицину, яку студіював у Мюнхенському університеті. Влітку 1918 р. Брехт був мобілізований до армії. Втім, через серйозне захворювання нирок, комісія лікарів відмовилася послати його на фронт. Так студент-медик Брехт став санітаром військового шпиталю в Ауґсбурзі. Свій тодішній досвід пізнання Першої світової війни він узагальнив у вірші «Легенда про мертвого солдата». Цей твір став популярним далеко за межами рідного міста автора. Наприкінці 10-х років з’являються й перші драматичні спроби Брехта: драми «Ваал», «Барабани вночі». Невдовзі молодий митець був нагороджений престижною Кляйстівською премією. Незабаром він перебрався із затісного для нього Мюнхена до Берліна, де розпочав плідно працювати як драматург, режисер і постановник п’єс. 1924 р. Б. Брехт познайомився з талановитою актрисою Геленою Вайґель, яка стала його дружиною і найближчим помічником.Бунтівна вдача молодого Брехта давалася взнаки й у дрібницях його творчого життя. Як і дехто з німецьких авангардистів початку XX ст., він відмовився від великих літер на письмі (у німецькій мові всі іменники пишуться з великої літери), скасував знаки пунктуації, залишивши лише знак питання та — хіба що заради жарту — знак оклику. У своєму імені останню літеру «д» він змінив на «т».

Починаючи з другої половини 20-х років у творчому розвитку Брехта намічається злам. Він охоплює всі рівні його духовного життя. Брехт студіює праці К. Маркса, знаходячи в них раціонально (до того ж економічно й політично) аргументоване підґрунтя власного бунту проти капіталізму, а також позитивну, на його думку, програму перетворення суспільства й мистецтва. Він зближується з комуністичним рухом і залучається до його пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення старого світу й приходили до утвердження нового тоталітарного режиму. У цей час митець розробляє концепцію новаторської драми й успішно апробує її в низці п’єс. Б. Брехт і Г. Вайґель, що блискуче грала провідні ролі в його драмах, стають знаменитостями.

1933 р. змусив митця покинути «коричневу» батьківщину. Розпочався період еміграції, що тривав довгих п’ятнадцять років. У нацистській Німеччині ім’я Брехта потрапило до «чорного списку». Постановка його п’єс була заборонена, а його книжки публічно спалювалися на центральних площах німецьких міст. 1935 р. рішенням гітлерівського уряду драматурга було позбавлено Німецького громадянства.

Після поспішного від’їзду Брехтп за кордон стало відомо про намір Нацистів захопити його дворічну доньку, яку з міркувань безпеки бу-ло залишено в діда в Ауґсбурзі. У такий спосіб нацисти намагалися змусити Брехта та Вайґель повернутися до Німеччини й припинити антифашистську діяльність за кордоном. З допомогою однієї англійки, що була співробітницею благодійної установи і з ентузіазмом відгукнулася на прохання допомогти людям, яких переслідують Гітлерівці, дівчинка була таємно вивезена з Аугсбурга.

Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Зростає кількість його прихильників; його п’єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск. Адже датські нацисти час від часу публікують списки з іменами найвідоміших емігрантів, а датська поліція постійно інформує про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що датчани передали німецькій поліції активіста комуністичної партії Німеччини Функе, хоча й знали, що на батьківщині він відразу ж потрапить до концтабору. До того ж, як і інші емігранти, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності. Одне слово, у передвоєнній Європі він аж ніяк не почував себе захищеним та вільним.

Двічі упродовж 30-х років Б. Брехт відвідав Москву, де як член редколегії залучився разом із Л. Фейхтванґером до видання німецького часопису «Дас Ворт». Утім, попри свою «прокомуністичну» орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не Радянський Союз, а США. Тут Брехт продовжує інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації в Америці він не мав, адже був тут маловідомим драматургом, до того ж — підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуда, однак так і не вписався у тодішню американську кіноіндустрію, що, намагаючись задовольнити потреби масової аудиторії, орієнтувалася насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв був брутально спотворений. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кшопроектах. За шість років перебування і Америці з’явилося лише кілька його публікацій у газетах ті журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.

У цей час він передруковував свої вірші на машинці, зшивав уі збірки й розсилав друзям. Надсилаючи один із таких зошитів. БрехЗ із сумним гумором пояснив адресату: «Я дещо соромлюся того, що не можу подарувати їх вам надрукованими, але доводиться миритися із цим поверненням до раннього середньовіччя».Неприємні враження від життя в Америці не могли розвіяти ані вечір творчості письменника, влаштований його1] друзями в одному з найбільших концертних залів Нью-Йорка, ані вистави кількох його п’єс. Зрештою, Брехт підпав під чергову хвилю «полювання на відьом»: в Америці розпочалася кампанія переслідування осіб, що підозрювалися у зв’язках із комуністами. У вересні 1947 р. його викликали на допит у комісію конгресу, що було тривожним сигналом, — надалі’ залишатися в цій країні було вкрай небезпечно. 30 жовтня 1947 p. Головний слідчий комісії — енергійний і наполегливий Стріплінґ, який звик викривати, дошкуляти запитаннями, провокувати допитуваних на «ображення конгресу». Крім нього, у допиті беруть участь перекладач і два адвокати. Брехт люб’язно вітається. Конгресмени зацікавлено дивляться на нього. Такого дивного суб’єкта вони ще не бачили. Сіра куртка, залізні окуляри, погано виголений, говорить англійською з незвично різким акцентом, постійно переходячи на німецьку; старомодно чемний і на кожне запитання відповідає надто докладно й серйозно. Одне слово, дивак. Та й зрозуміло: пише віршики, п’єси, мабуть, заробляє небагато, до того ж емігрант із Німеччини — є від чого вдатися до чудацтв…

Стріплінґ насідає — хіба містер Брехт не писав революційних віршів, п’єс та інших творів? Він відповідає спокійно й детально. Як противник Гітлера і його режиму, він писав так, аби сприяти падінню цього режиму, і це, звісно, можна вважати рево-Вюційною спрямованістю. Голова стримує слідчого. Не можна Осуджувати людину за те, що вона виступала проти держави, І якою Америка воювала і ще досі не встановила мирних відносин.Стріплінґ запитує про п’єсу «Надзвичайна міра», адже вона є явно комуністичною. Брехт докладно пояснює, що це п’єса «повчальна», заснована на давній японській релігійній драмі. Замість «Надзвичайної міри» він починає переказувати фабулу іншої повчальної п’єси. Стріплінґ не помічає підміни… Брехт змінює кінець п’єси й починає розлого тлумачити її нміст. Він доводить, що це все ж таки антигітлерівська п’єса. Стріплінґ намагається виявити суперечності у відповідях Брехта, але той так старається розтлумачити все це голові й перекладачеві, який весь час має допомагати, позаяк допитуваний забуває і плутає англійські слова. Він так захоплено й розлого розмірковує про давньояпонський театр і загальні проблеми мистецтва, що всі члени комісії втомлюються від нудних, на їхній погляд, філософських мудрувань. Добродушний і балакливий дивак починає їм подобатися. Він так кумедно несе цю наукову нісенітницю, яка здається йому важливою, так кумедно плутається в англійських фразах, перемішуючи їх з німецькими словами: не дивно, що публіка весь час хихоче…

Тим часом Стріплінґ не здається. Він цитує вірші з п’єси Мати», інсценізованої Брехтом за романом Горького. Це ж явно революційні, комуністичні пісні, і музику до них написав комуніст Айслер.

Брехт вже остаточно зрозумів, у чому його намагаються звинуватити. По виразу обличчя Стріплінґа він бачить, що той думає, ніби розіграв козирну карту… Тому Брехт починає детально говорити про вірші… Докладно й палко він пояснює, чому наведені Стріплінґом цитати є невірними. Це ж погані переклади. Він втягує перекладача у детальне обговорення окремих слів і зворотів. Репортери у залі голосно регочуть. Голова поспіхом дякує містеру Брехту за відвертість і добру волю й закінчує засідання…

За кілька днів після допиту, набивши кишені мікрофільмами з рукописами, Брехт разом із дружиною та донькою від’їжджають до Швейцарії, де вони проживуть ще кілька місяців перед поверненням до Німеччини.

Безперечно, будь-яку п’єсу краще один раз побачити на кону, ніж кілька разів прочитати вдома. Тим більше, якщо це -п’єса Брехта. Поготів, якщо вона поставлена відповідно до його режисерської «моделі», що охоплює мізансцени, деталі сценічного освітлення тощо. Втім, якщо немає можливості подивитися вистави за творами цього драматурга, яскраве уявлення про його художній світ можна скласти й у процесі читання його найвдаліших драм. Зокрема, п’єси «Життя Ґалілея», що й сьогодні успішно ставиться на сцені. Задум п’єси кілька разів зазнавав суттєвої корекції. Остання редакція твору була зроблена автором з огляду на відкриття ядерної зброї, яке спричинило загрозу самознищення людства (образ Ґалілея був, за задумом Брехта, алегорією фізиків, що створили атомну бомбу). Отже, у драмі про великого вченого, який жив і працював кілька століть тому, драматург — знову ж Таки в інакомовній формі — порушив нагальну проблему відповідальності науки за її відкриття та долю людства.

Постать Ґалілея приваблювала Брехта з різних боків: і як образ революціонера у науці, що перевернув віковічні уявлення про світобудову, і як образ інтелектуала-матеріаліста, що звик покладатися на можливості власного розуму й прагнув своїми науковими відкриттями просвіщати людство. Не важко помітити «тематичну» паралель між брехтівським Ґалілеєм, який під тиском інквізиції зрікся своїх ідей, та булгаковським майстром, котрого газетне цькування підштовхнуло до спалення роману про Єшуа. Зображаючи вагання Ґалілея між жертовним служінням власній науковій творчості та недостойною капітуляцією перед владою, Брехт спонукає глядачів замислитися над складними моральними питаннями. Як, перебуваючи під тотальним контролем цензури, творча особистість може робити справу свого життя? Що краще: героїчно загинути заради вірності своїм ідеям і тим обірвати науковий пошук, що просуває людство вперед, чи заплямувати себе публічним зреченням власних відкриттів і при цьому хоч потайки продовжувати свою справу? Хто кине камінь у генія за те, що він змушений існувати в умовах, коли вчинено замах не тільки на свободу творчості, а й на саме його життя? І разом з тим: чи можна пробачити відступництво від істини, творчості, власного «я»?

Текст драми насичений дотепними виблискуваннями «ефекту очуження»: це і яблуко із встромленою в нього тріскою, що символізує землю ; людиною на п поверхні, і маски німці та голуба на обличчях отців-інквізнторів та багато іншого. Вражає багата афоризмами мова драми. Деякі з влучних брехтівських висловів давно увійшли до словника інтелігенції. Зокрема такий: «Нещасна та країна, що потребує героїв».