Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Стати національним героєм України — це був природний шлях для Надії Савченко з перших днів її потрапляння в російський полон. Через майже два роки після полону вона перетворюється на важливий символ і для Росії. Таких політв’язнів у нас ще не було. Роками російська репресивна система тренувалася тільки на своїх підданих, а у випадку із Савченко вона вийшла на міжнародний рівень.

За словами Президента України Петра Порошенка, Надія Савченко стала символ незламності українського духу та героїзму, прикладом того, як треба захищати і любити Україну. Про це говорив Порошенко, коли підписував указ про присвоєння українській льотчиці звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» — за незламність волі, громадянську мужність, жертовне служіння українському народові. Президент відзначив мужність і стійкість, яку проявила Савченко, потрапивши в полон до терористів. Саме українська льотчиця є символом того, як багато може залежати всього лише від однієї-єдиної людини.

Будь-які порівняння завжди умовне, особливо якщо мова йде про різні історичні епохи і країни. Але є спільні цінності, над якими час невладний.

Головне, що об’єднує велику українку з національною героїнею Франції — самопожертва жінки в ім’я своєї Батьківщини в найдраматичніший момент історії країни, коли допити і полон з подальшою передачею дівчини бургундцями англійцям (сепаратистами ЛНР — росіянам), зрежисований зовнішнім агресором суд не змогли зламати волю і переконання обох жінок. Вони стали яскравими прикладами стійкості, яка об’єднала і надихнула націю, що стала на захист своєї Батьківщини проти агресії.

Ворог ніколи не переможе націю, чиїх жінок неможливо зламати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Баба Корупчиха, героїня вірша І. Драча, все життя прожила для людей — допомагала їм, розраджувала, «в’язала вузлики» з пиріжками для голодних, перебирала на себе болі й турботи тих, хто до неї йшов. Тільки для себе нічого не надбала. Тому й сниться все життя, ліричному героєві балади ця безкорислива жінка, як символ доброти, і її вузлики з пиріжками з калиною здаються йому кращими за їжу казкової «скатерки-самобранки».

Поезія побудована в епічній, сюжетній манері, сповнена глибокого філософського змісту, роздумів про добро, совість, безкорисливість і сам смисл життя.

„Балада про вузлики”: висока вартість нетлінних скарбів людської душі — щедрості, доброти, чесності, працелюбства.

Жанр: балада

Тема: зображення добра у образі баби Корупчихи

Ідея: возвеличення добра,як найпозитивнішого діяння.

Основна думка: заклик людей до творіння добра на світі.Робити добро не тільки для інших,а й для себе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Євген Сверстюк:

«Василь був худющий і кострубатий… Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду»

«З ним не можна було сперечатися – він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато й неясно балакають, – мовчав. Уся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам»

«Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом»

Борис Олійник:

«… худорлявий, середнього зросту, з помірною засмагою та по-сільському зачесаною чуприною. Коли щось і виділяло його з-поміж інших, то хіба характерне полтавське “ель” та ще іронічність (найперше стосовно себе). І прихована за цією іронічністю схильність до самоаналізу»

Олексій Дмитренко:

«Мовчазний і водночас іронічно-колючий. Худорлявий, у благенькому й вицвілому, немов розчиненому в коромислах диму, сіро-білому плащику чорночуб Василь, мав він по-чоловічому чоласте обличчя з гострими, випуклими крізь землисто-зжовклу шкіру жовнами»

Ірина Жиленко:

«…Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці і її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум – найкоротше життя»

Анатоль Перепадя згадує, як перед тим кілька тижнів поспіль щоп’ятниці збирав своїх друзів Іван Світличний, і всі вони їхали нічним потягом до Черкас, аби провідати Василя в лікарні, де доводилося себе «брати в руки», аби не видавали емоції. «…Усю розмову вів сам Василь, не втративши в своїй хворобі ні властивої йому дотепности, ні невситимої цікавости до всього, що відбувається за стінами лікарні. От тільки подих у нього був частий. Світличний привіз, пам’ятаю, якісь останні ліки проти раку, попросив сестру, щоб вона робила уколи. Але найважливіше, чого тоді потребував хворий, – це присутність друзів (ми це добре розуміли). Це була козацька смерть (13 грудня 1963 р.), і мені, авторові цих рядків, і Світличному, як він потім згадував про це не раз, відпечаталася в пам’яті Симоненкова приказка на переказувані йому в палаті літературні й політичні події: це фашизм, фашизм…». Із Симоненковими рукописами, поскладуваними до портфеля Анатоля Перепаді, поверталися вони з Іваном Світличним холодного грудневого дня 1963 року з Черкас до Києва, поховавши черкаського друга, «осиротілі невтішно і назавше».

Іван Дзюба

«Щира дружба і, сказати б, якась взаємна закоханість лучила Івана Світличного і Василя Симоненка, який зупинявся в нього під час своїх приїздів до Києва, ділився своїми творчими задумами, “начитував” на Іванів магнітофон нові поезії. Саме завдяки Світличному було збережено багато неопублікованих тоді (та й довго ще після того) творів Симоненка; саме завдяки Світличному вони знайшли шлях до “самвидаву”, а потім і на Захід».

Ще одна цікава подробиця: в тій пачці листів Симоненка, що зберігалися у Світличних, на кожному листі ліворуч зверху каліграфічним почерком поета виведено: “СЛАВА УКРАЇНІ” (зі спогадів М. Осадчого та з публікації листів В. Симоненка в «Сучасності»).

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мабуть, для кожного з нас матір є найріднішою людиною в усьому світі.Вона завжди підтримає,захистить,приголубить,дасть хорошу пораду.Варто цінувати час проведений разом з ненькою.Вже в 9 років Тарас Шевченко осиротів. Мати поета — Катерини Якимівна Бойко рано пішла з життя.Це був «важкий удар» для малого Тараса , тому тепер, читаючи твори поет ми часто бачимо образ матері — людини,якої Шевченкові так не вистачало.

Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русалка»). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Переважають зовсім інші — зворушливі образи відданих, жертовних у своїй материнській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:

Слово «мамо». Великеє,
Найкращеє слово.

І заради того, щоб почути це слово від своєї дитини, героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для молодої матері увесь світ зосереджується у дитині. Мати приділяє дитині всю свою увагу: годує, слідкує за чистотою, бавить. І дуже рано починає замислюватися над її долею, над тим, яке місце посяде її кохане дитя серед людей. А щоб це місце було гідне, треба не лише годувати сина чи дочку, треба їх виховувати. Шевченківська добра мати — будь то селянка («Сова») чи полянка («Княжна») — хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки.

Кожна мати мріє про щасливе майбутнє своєї дитини, молить Бога за неї. Мотив материнської святої молитви — найпоширеніший у поезіях Шевченка:

…Мати повивала
Мене, малого, і вночі
На свічку Богу заробляла:
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину…

Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком забути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи «діточок», що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину. І ця надія зігріває взимку самотню Сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою героїні поеми «Відьма». Мати здатна в усьому обмежити себе заради дитини. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катерина (з одноіменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.

Особливе місце у Шевченківській галереї портретів матерів займає героїня поеми «Наймичка». Породивши сина, Ганна підкидає його заможним літнім людям, у яких немає дітей. Зрадівши, старі всиновлюють маля, а Ганна наймається до них служити. Привітна, роботяща, вона швидко стає своєю у господі, встигає поратися «і у хаті, і на дворі, і коло скотини». А найкраще доглядає малого Марка:

А коло дитини
Так і упада, ніби мати:
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє,
Й сорочечку білу
Що день божий надіває,

Грається, співає. Марко дуже любить наймичку, шанує її, запрошує бути на його весіллі за матір, бо стара господиня померла. Вся сім’я: і Марко, і старий Трохим, а згодом і дружина Марка, і їхні діти — ставляться до Ганни, як до найближчої родички. Проте вона не користується цим і відмовляється брати участь у весіллі, часто ходить на прощу до Києва. Вона не може жити без сина та його родини і водночас не наважується сказати Маркові правду, бо за моральними нормами того часу така правда осоромила б її кохану дитину. Ганна весь час картає себе і лише перед смертю встигає сказати Маркові, хто вона йому. Так усе життя ця мужня жінка присвятила синові і, забувши себе, зробила все, щоб не засмутити його, щоб не заплямувати його долю, його майбутнє.

Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю. Відчувається, що це найсвятіше для художника поняття. Недаремно воно розширюється до меж Батьківщини, яку повсякчас великий Кобзар називає ненькою, плаче над її тяжкою долею, картає її зухвалих та невдячних дітей, але сподівається, що Вітчизну-матір чекає краще майбутнє:

Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли прийшов зі школи внук,

Дідусь щоденник взяв до рук:

— За віщо двійку ти схопив?

— За те, що швидко відповів…

— За те, що швидко? — гримнув дід.

За це ж п’ятірки ставить слід!

— Та що ви, діду, кричите?

Сказав я швидко, та не те…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли нерівна і відчайдушно тяжка боротьба оборонців Києва закінчилась відступом у лісі під селом Віта-Поштова були зірвані залізо-бетонні укріплення і останні команди саперів у розпачі залишали рідні чабани, теремки і феофанію. Тоді поруч з військовими частинами на схід вирушали загони народні скупченя серед яких було багато київських студентів, одну групу складали слухачі перших курсів консерваторії, молоденькі хлопці не встигли навіть одержати зброю так безпомічні та беззахисні перед озброєним до зубів броньованим ворогом що наздоганяв і йшов за ними по п’ятах, вони швидко нестомно без сну та відпочинку брели дорогами які виводили їх у степи Полтавщини. Тут юнаки потрапили в оточення і вже гітлерівські автоматники вели їх до села Семенівки у табори за колючі загорожі. 

Поміж студентів консерваторців було троє друзів, ціх юнаків з густими чубами звали Георгій, Платон і Герман, юнаки були змучені, виснажені голодом та безсонням, кілька днів уже не їли нічого крім буряків та гарбуза. Георгій уже не міг йти, його вели під руки Платон і Герман. Бо коли присяде край дороги хоч на хвилину то його застрелить німецький автоматник. 

Самі заплутуючись знесиленими ногами Платон і Герман твердо вели за руки, не давали впасти на дорогі братові і товаришеві. І здавалося що кожна билинка при дорозі у росі над їхньою долею. І кожна пташка на кущі не дзвеніла і не свистіла, а голосила тонко та пронизливо над муками хлопців. Але тут трапилося диво їх привели у табір, що в селі Семенівці, а Семенівка так не далека від рідного села Пелихівщини, може хтось із знайомих побачить чи випадково дізнається що хлопці тут, може мати серцем відчує що її молоденькі сини-студенти тут недалече за колючим дротом, у таборі Георгій вже не міг без сторонньої допомоги підвестись із соломи, він помирав без води, не було не краплі водиці, тоді Герман у темряві вночі проліз під колючим дротом, він знав що його пристрелить автоматник якщо побачить, але поліз, і приніс товаришеві кухоль води, Герман урятував життя Георгію, друзі згадають це все і через десять і через тридцять років. Їхнє побратимство вірне навіки. Але врятувала їх мати. Серце матері таки відчуло що її хлопчики тут, недалеко. 

Вона спродала всі свої убогі хатні речі. Носила млеко та яйка тим нелюдам біля колючого дроту, благала та обдаровувала чим лише могла старосту, конвоїрів. І мати таки вивела темної ночі з-за дроту, вирвала з тої страшної пастки двох свої синів і їхнього товариша Германа. Цю матір звуть Дарія Єлисеївна Майборода, а дівоче прізвище її Кухаренко. І через роки молодший син Платон прославить матір у зворушливій пісні «Рушничок» і цілий світ буде співати: «Рідна мати моя ти ночей не доспала »

План
I. Тяжка боротьба оборонців Києва
1. Загони та народні скупчення
II Троє друзів: Георгій, Платон і Герман
1. Порятунок
2.табір в селі Семенівці
3. Відчайдушний вчинок Германа
III Чуйне серце матері
1. Все — заради синів
2. Втеча з полону
3. Пісня як пояка та пам*ять

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Аналіз історичних типів відносин між особистістю і суспільством переконливо свідчить про те, що в умовах прискореного розвитку цивілізації роль особистості в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв’язку з чим стає все більш актуальною проблема співвідношення свободи особи і її відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому.

Яке ж значеннєве навантаження мають категорії «свобода» і «відповідальність» і яке співвідношення існує між ними?

Свобода — це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія — це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії — Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки — свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики — Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Фоми Аквінського — свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П’єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода — єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх

Гегель розумів під свободою багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об’єктивації абсолютного духу.Значний внесок у розвиток даної категорії зробили Бенедикт Спіноза, Жан Жак Руссо, Вольтер, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Жан Поль Сартр, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Володимир Соловйов, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш і багато інших філософів і мислителів. Як бачимо, підходів до поняття «свобода» дійсно багато, і це ще раз доводить, що свобода — надзвичайно складний, багатоаспектний феномен. Який же з цих підходів міг би стати стрижневим при аналізі категорії «свобода»?

На думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діалектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму. Волюнтаризм -це ідеалістичний напрям у філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття. Передумовою сучасного волюнтаризму є ідеї Августина й Іоана Дунса Скотта про перевагу волі над інтелектом, а також вчення Канта й Фіхте про примат Практичного розуму. Як самостійний напрям волюнтаризм був розроблений Шопенгауером, для якого воля — це лиш сліпа, нерозумна першооснова, що диктує свої закони людині.

У соціально-політичній практиці волюнтаризм знаходить вияв у діяльності, що не ґрунтується на об’єктивних законах історичного розвитку, а керується суб’єктивними бажаннями суб’єктів, які її здійснюють. Діяти в дусі волюнтаризму — значить не рахуватися з історичною необхідністю, із законами природи і суспільства і видавати своє свавілля, свободу за вищу мудрість. Отже, волюнтаризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспільства і житті окремої людини. Прикладом волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн, наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика «великого стрибка» (1958-1960) і «культурної революції» ( 1966-1976), що принесли багато страждань китайському народу.

На думку ж прихильників фаталізму (від лат. fa tais — фатальний), історія людства і життя кожної людини накреслені долею (міфологія і повсякденний фаталізм), Божою волею (теологія) або ж невблаганним поєднанням причинно-наслідкових зв’язків усередині замкнутої 258 каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Таким чином, фаталізм абсолютизує необхідність у соціальних процесах і відкидає свободу вибору. Ця позиція відбиває уявлення про безальтернативність соціальних процесів, а отже, неможливість будь-що змінити зусиллями людей. Фаталізм неминуче призводить до смирення людини перед своєю долею і тим самим прирікає її на пасивність і покірність, на відмову від діяльності з удосконалення суспільства. З історії відомо, що найбільшого поширення фаталізм у вигляді різних окультних доктрин (астрології, спіритуалізму тощо) набуває у кризові чи перехідні періоди розвитку суспільства.

Марксистське розуміння свободи в його діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм з його ідеєю довільності людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визначені. Відомо, що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних відносин, а також наявних засобів для досягнення поставленої мети.Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то більшою є свобода. У цьому і полягає об’єктивна підстава свободи як феномену людського життя.

Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є результатом складного синтезу об’єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб’єктивного багатства внутрішнього світу людини, накопиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.

Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність — це соціально-філософське поняття, що відбиває об’єктивно-історичний характер взаємин між особистістю

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як ви вважаєте, для чого нам потрібне ораторське мистецтво?

— Для вміння виступати публічно, — скажете ви.

І будете праві, але лише частково. Чому? Зараз поясню. Чи доводилось вам зустрічати людей, які притягують до себе десятки, сотні, а то і тисячі людей, які згуртовують їх навколо себе та приносять задоволення від спілкування з ними? Мабуть, так. Але чому так відбувається? Чим вони такі особливі?

Однією з найбільших особливостей таких людей є те, що вони володіють основними принципами ораторського мистецтва і застосовують ці вміння у своєму житті. Навіть більше, вони цим живуть, ці принципи є невід’ємною частиною їхнього життя. І немає значення, з якою аудиторією вони спілкуються – чи це сто людей, чи десять, чи одна людина. Основа завжди одна – ефективні навики ораторського мистецтва. Давайте розглянемо один важливий аспект людини, яка володіє ораторським мистецтвом, а саме енергетику під час виступу.Енергетика — один з найважливіших параметрів, що визначає успіх виступу.Як казав Генрі Форд: «Якщо у тебе є ентузіазм, ти можеш здійснити все, що завгодно»Енергетика оратора – це те, наскільки оратор запалений до роботи, натхнений та активний.

Висока енергетика оратора – це драйв, азарт, кураж та емоційність.І не обов’язково, щоб це проявлялося зовні. Якщо в душі оратора все горить, то навіть дуже тихо вимовлене слово змусить серця слухачів прискорено битися. Змінюючи свою енергетику, оратор автоматично підвищує або знижує енергетику слухачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Стефаникове слово пробуджувало добро і гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу. Яскраве свідчення цього — новели письменника «Марія», «Сини», «Мати», «Межа», «Вовчиця». Чи не найбільш вражаючий із них твір — новела «Марія». 

Початок століття приніс із собою і великі надії, і великі страждання. Розпочалася перша світова війна. Кривавий молох пожирав усе нові й нові жертви, поливав селянські ниви кров’ю, руйнував, нищив… Незвичайний талант і безмежна любов до України дали змогу В. Стефанику в короткій новелі відтворити всю глибину нашої національної трагедії — абсурдність братовбивчої війни, плюндрування цілого народу, роздертого поміж двох ворогуючих імперій, прагнення українців розірвати пута, що ними різні чужинці шість довгих століть уярмлювали народ. Стефаник на власні очі бачив, як цвіт нації — найкращі сини України — кладуть свої голови за її незалежність, соборність, державність. Ці історичні події і стали основою новели «Марія». 

Один із синів героїні Стефаникової новели, ще до війни насипаючи з односельцями могилу Шевченкові (такі акції мали місце в багатьох селах Покуття та Галичини в 1914 році, коли святкували соті роковини з дня народження Кобзаря), «…виліз на сам вершечок та й так ладно говорив… що з цеї нашої могили будемо дивитися на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі».

Марія — не просто героїня однойменної новели, це символ самої України у вирі тих трагічних подій, «які судилися їй на велелюдних і драматичних роздоріжжях історії початку XX століття». 

Ареною військових дій у 1914—1916 роках була Західна Україна. Села причаїлися, прислухаючись до глухого гуркоту гармат. Чоловіків мобілізували в цісарське військо, спустіли двори без господарів, завмерло громадське життя. Через села кілька разів проходили то російські, то цісарські війська. І всі грабували, зневажали, карали за слово, мовлене рідною мовою, за портрет Шевченка, знайдений у хаті. Тому, коли влітку 1916 року російська армія розгорнула новий наступ, люди почали тікати світ за очі, рятуючись від нових каральних акцій та грабунку. Письменник на власні очі бачив ту страшну картину, яку пізніше змалював у «Марії»: «…Цілий світ здурів. Люди і худоба. Тікало все, що жило. Ще зовсім недавно нікому доріг не ставало. Діти несли ще менші діти, мами несли за ними добуток… ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе. За сими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм дорогу до пекла показати». 

Жорстокі вітри історії порозкидали Маріїних дітей в різні краї. Почуття жінок, які пожертвували своїми синами задля України, автор передає однією вражаючою метафорою: «Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли». Так образ Марії підноситься до символу самої багатостраждальної України, яка виборювала свою долю в жорстокому кровопролитті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що цей твір Уласа Самчука є дійсно трагічним. Роман «Марія» – сенсаційний своєю правдивістю. Читаючи цей роман, ми проникаємося Маріїними радощами, болем. Ми нібито разом з нею проживаємо все її життя. Тому цей роман залишається актуальним і сьогодні. Свої міркування, своє бачення трагедії 33-го Улас Самчук показує на прикладі головної героїні роману, яку автор ототожнює з Богородицею. Отож, хто це – героїня усього всесвіту Самчука, дзеркало його душі і відображення цієї трагедії Голодомору.

Здається, Марія була народжена для щастя, бо ніби «…вся природа раділа народженню маленької дівчинки». А та з радістю та довірою сприймала навколишній світ. Дівчинка прагне жити, насолоджуватися життям.
Але вже в ранньому дитинстві Марія зустрілася з горем і бідою, які не покидатимуть її до кінця життя. Загинув у каменоломнях батько, з великого горя тяжко занедужала та померла мати. Марія повною мірою відчула на собі, яка вона гірка — сирітська доля. Але мала такий величезний заряд життєвої сили, енергії, що ні сирітство, ні тяжке наймитування не зламали її, — виросла красунею, веселою, працьовитою, її поважають у селі.

До Марії прийшло перше світле кохання. Але й тут доля послала їй тяжке випробування: її коханого Корнія аж на сім років забирають у матроси. Розлучаючись з ним, Марія присягається чекати милого, але не дотримала слова, вийшла заміж за Гната. «…Сама винна. Обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй». І довелося спокутувати тяжкий гріх, за який розплачувалася, живучи сім років з нелюбим чоловіком, втративши трьох дітей, народжених у шлюбі з ним.
Зрозумівши, що життя із Гнатом не принесе їй щастя, Марія йде на все, аби бути поруч з коханим Корнієм. Знехтувавши звичаями й традиціями, відкрито зустрічається з ним на вечорницях, а потім зважується на нечуваний у селі крок — розлучення з чоловіком. Розлучаючись, вона говорить: «Ти мучиш мене, Гнате! Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом».
Поєднавшись з коханим, жінка відчула в собі радість, ніби тільки-но народилася на світ Божий і почала вільно жити.
Нелегким був початок її життя з Корнієм: довелося терпіти його брутальність, переборювати лінощі чоловіка, переживати злидні. Але лагідна вдача Марії, її терплячість, працелюбність, доброта створили чудо: під впливом дружини змінюється Корній, який, як і Марія, приростає до землі, починає відчувати насолоду від праці на ній, гордість, що вони на цій землі господарі, стає добрим батьком для їхніх дітей.
Доля посилає Марії ще одне випробування: згоріло її обійстя, підпалене Гнатом, але вона знайшла в собі сили впоратися і з цією бідою. Жінка не звинувачувала Гната, розуміючи, що на цей злочин його штовхнули відчай і безнадійна любов до неї.
Сумлінна, невсипуща праця на землі знов принесли у господу Марії достаток, впевненість, спокій, злагоду. Але прийшло на землю зло, яке передчував Гнат: «…на ближається дивна і страшна пора, коли все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені». Це зло не обійшло Марію. Гинуть її діти: на війні, від репресій, від голоду. Один із синів, Максим, гине від рук батька, який не витримав синівської наруги над найсвятішим. Відчуваючи свою скору смерть, іде помирати в поле зі старим псом Корній.
Помирає від голоду і сама Марія, яка виростила стільки хліба, що ним «можна прокормити цілу державу!..»

Розповідь про трагічну смерть Марії не може залишити читача байдужим, змушує замислитися: чи не є ця кінцівка пересторогою для живих — задумайтесь над долею України та її матерів!