Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Габріель Гарсія Маркес — письменник, для якого чарівне і справжнє, фантастичне і реалістичне, містичне і дійсне, поетичне і прозаїчне є нерозривними. Мови їхньої янгол не розуміє, та й вигляд має зовсім не янгольський — якийсь беззубий, маленький стариган з облисілою головою. Крила, правда, у нього є, і навіть лікар, який оглянув його, здивувався: крила ростуть так органічно в його тілі, що виникає запитання: чому вони не ростуть у людей? 

З якогось іншого світу до людей раптом злітає янгол, а вони ставляться до нього, як до великої курки, ще й поселяють у курнику. Доглядають за ним, але зиск свій з цього мають. На таку дивину подивитись хоче всяк, і подружжя дуже швидко збагачується — тепер у них двоповерховий будиночок, ферма для кролів, у них є досить грошей. 

А може, і янголові щось перепало? Дзуськи! Янгол ніби й ні до чого! Його дзьобають кури, вишукуючи в ньому «космічних паразитів», безбожники кидають у нього камінням, а один «сміливець припалив йому залізякою бік, і очі старого наповнилися слізьми». Оце такі люди. Ну, майже як кури, а то й гірше, бо кури хоч тілу янгольському допомагали, а люди дошкуляли і фізично, і морально. То хто ж хворий — янгол, який не може злетіти, чи оці люди, для яких цирковий інтерес,прагнення розваг, жага збагачення перекриває щось вище, більше, цінніше? 

Думаю, що Маркес хоче показати байдужість людини до всього — вона вже звикла до різних див, то й янгол — просто звірина, не більше того. 

«… і подивився Господь Бог на землю, і ось вона розтлінна: тому що всяка плоть спотворила шлях свій на землі…» Бог насилає потоп на землю, щоб очистити скверну, знищити зло. Маркес використовує біблійний варіант: дощ іде вже три доби, і в цей час з’являється постраждалий янгол. Якби людина зупинилася і подумала, вона б зрозуміла, що це знак Божий, це випробування, послані з небес, щоб установити рівновагу добра і зла, щоб врятувати людей. Але не тільки прості люди не мають шанобливості до янгола, не вміють захистити нещасного старого і церковні служителі. Крила для них не доказ янгольської приналежності, а от документ, папірець від самого Папи міг вирішити усе. Але листування «могло б тривати поки світу й сонця»… 

З весною янгол почав набирати сил, Він відроджується, як і земля, стає молодшим, дужим, злітає в небо і покидає цих людей, які так і не змогли, не захотіли знайти з ним спільної мови. На очах у Елісенди — сльози, але не від того, що їх покинув янгол, а від того, що вона ріже цибулю. її почуттів не вистачило навіть на такий простий людський вчинок. 

Маркес символічно, через натяки і алегорію показує єство сучасної людини, яка з усього хоче мати самий тільки зиск і не помічає, що незвичайне, святе, рятівне — поряд. 

Дуже часто так буває у житті: людина чекає чогось більшого, мріє про краще, і не помічає того, що це «краще» вже є, його тільки потрібно помітити і прийняти. 

Я думаю, що кожен може у своєму житті віднайти такого втраченого янгола. Я через свою дурість втратив друга, бо поряд були ніби і. Тепер я розумію свої помилки, і в мене теж часом виступають їй. І вони зовсім не від цибулі…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нерідко можна почути, що деяких людей називають людьми з великої літери. Відразу стає зрозуміло, що така людина користується великою повагою, що до неї ставляться не так, як до всіх інших, а набагато краще. Деякі буквально відразу ж настільки очаровуються цими словами, що й самі хочуть, щоб їх називали людьми з великої літери. Ставитися до цього потрібно з розумінням, адже далеко не завжди люди раціонально осмислюють власні бажання. Втім, зовсім незайвим буде розібратися в цій цікавій категорії і визначитися, як стати людиною з великої літери самому.

По-перше, варто визнати, що ця категорія є суто суб’єктивною – хіба мало хто кого ким вважає? Я можу вважати людиною з великої літери чоловіка, який живе в сусідній квартирі, хоча ніхто, крім мене, з ним взагалі не спілкується, а він сам не домігся в житті нічого видатного. Звичайно, найчастіше людьми з великої літери вважають тих, у кого якісь досягнення все-таки є, але насправді це зовсім не є обов’язковим. Кожна людина – це власний великий внутрішній світ, і вона має повне право самостійно визначатися, хто для нею є людиною з великої літери, а хто – шахрай і пройдисвіт. Такий устрій людського розуму і сучасні реалії прав людини. Всі ми маємо право робити власні судження і з упевненістю їх відстоювати.

Якщо ж говорити про звичайних популярних особистостей, у яких багато шанувальників, які, у свою чергу, вважають цю людину людиною з великої літери, то, звичайно, популярність чогось варта. Якщо ви хочете стати популярною і відомою людиною, вам потрібні два дуже важливих елемента – велика праця і маленька удача. Праця потрібна для того, щоб вичавити зі своїх Богом даних здібностей справжній максимум, щоб не залишатися посередністю, а по-справжньому розвиватися, ставати кращим, і в кінцевому підсумку прийти до успіху. Втім, іноді такий успіх неможливий без вдачі. Іноді трапляється так, що людина робить все правильно, але їй ніяк не щастить, а потім, в один прекрасний день, удача посміхається, все змінюється і успіх вже невідворотний. Таке життя.

Якщо ви хочете стати людиною з великої літери для окремої особистості, постарайтеся справити на цю особу як можна більш сильне враження. Не факт, що це буде дуже просто зробити, але це можливо завжди. А ось стати людиною з великої літери для безлічі людей – набагато складніше, але теж можливо, в цій справі не обійтися без праці і крапельки удачі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ну і постійно так… Завтра кину курити… Завтра почну бігати… Завтра почну нове життя… Завтра… Коли це? Це не сьогодні…
В чорний ящик. Вічно чекаємо день котрий ніколи не прийде. З одної сторони, перед собою совість ніби й чиста, в думках переносишся в той майбутній час, де так приємно відчувати що це вже зроблено. Але насправді цей час чомусь не приходить…
Так може є сенс відмовитись від гарних дат і красивих фраз? Як гарно звучить “почати нове життя з нового року”, але чомусь насправді першого числа ти прокидаєшся з болем у голові і от що що, а думки про нове життя в ту п’яну голову ніяк не лізуть… Десь так числа третього згадається про гарний намір почати нове життя ,але скоро знову свята, а там складно… Краще вже після… . І так до бескінечності. 
Напевно, так складений розум людини, щоб в будь-якій ситуації знаходити собі виправдання. Обставини? Що ж виходить? Невже ми всі заручники обставин? Невже не можна нічого зробити, лише потикати своїм недолікам і жаліти втрачений час?
А може просто варто при наявності бажання не шукати кращого часу? Як на рахунок того, щоб не одразу перевертати весь світ чи розвертати своє життя в іншу сторону? Зробити маленький крок, але зробити його зараз, не чекаючи більш підходящого часу? Кинути курити — хоча б курити менше… Почати бігати — хоча б зарядку з ранку робити… І так у всьому.

Великі справи починаються з малого, неможливо в один момент все змінити. Людина -це як великий архітектурний об’єкт, якшо весь час його будували як попало, то за один день з халтурної нори замок не виросте…
Хочеш змін? Почни сьогодні. Завтра може бути пізно…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для сучасного українського читача поет Євген Маланюк й досі залишається досить таємничою постаттю. Перш за все, через те, що більшість наших співвітчизників познайомилася з його творчістю зовсім недавно, а також через те, що поезія Є. Маланюка відрізняється глибокою філософією і інтелектуальністю, вона сповнена алегоріями, метафорами і символічними означеннями.

Розмірковуючи над роллю поета в суспільстві, Є. Маланюк виділив два види творчих особистостей – талановиті і геніальні. Ознаки відміни між цими двома видами досить складні, але в загальних рисах вони виглядають приблизно так: талановитими поет вважав тих митців, які своїми творами формують суспільну думку, а ось геніальні митці піднімаються на значно більші висоти, вони мислять міфологічно, інтуїтивно, впритул наближаючись до виключно релігійного сприйняття краси і мистецтва. Прикладом геніального митця для Є. Маланюка усе життя був Т. Г. Шевченко.

Для справжнього поета талановитий, а тим паче геніальний митець – це людина, яка наближена до статусу Бога, статусу Христа, оскільки тільки він спроможній осягнути вічні істини буття і здатний ними оперувати у своїй видатній творчості. Але, не зважаючи на творче вивищення, для Є. Маланюка митець повинен буди єдиним зі своїм народом, нероздільним з ним. Він на рівні свідомості повинен всотувати в себе відчуття національної приналежності. Справжній поет завжди повинен представляти не свою особу, а усю націю, без цього його творчість втратить свій глибинний дух і значення. Є. Маланюк впевнений, що: «інтернаціональним поет може зробитися, але народжується він завжди нацією».

Таким чином, для Є. Маланюка мистецтво є не тільки виявом суб’єктивного світосприйняття окремого автора, а й виявленням у художньому творі національного духу. І якщо в нації немає вождя, тоді її вождями стають поети. Саме такий підхід автор послідовно реалізує у своїй творчості. У поезіях Є. Маланюка митець – це, перш за все, носій колективної пам’яті і співець народу. Для того, щоб окреслювати роль митця у символічному вигляді, він досить часто використовує такі означення, як «майстер» і навіть «ремісний», які, на мій погляд, виражають високий рівень поетичного мислення автора:

«Ось вічність, ось – крізь хмар прозорі пасма…
Мою гортань стискає холодна спазма:
Стає майстром вчорашній ремісник».

У світосприйнятті цього незвичайного поета процес художньої творчості асоціюється с важким і виснажливим процесом жнив, а Муза виступає в образі в’язальниці снопів:

«Все жну жита непоборимий,
Від поту праці вже сліпий,
І Муза перевеслом рим
Ось в’яже строф моїх снопи».

Приблизно в такому ж контексті Є Маланюк описує й поетичне слово – зерно, яке повинне впасти у плодючий ґрунт, але перед цим від кожної такої зернини потрібно відділити порожній кукіль.

На думку поета, митець відіграє надзвичайно важливу роль у будь-якому суспільстві і несе перед ним величезну відповідальність. Для осмислення цієї ролі Є. Маланюк у своїх поезіях використовує образи шестикрила, Мойсея, апостола, Предтечі і Месії, які підкреслюють драматизм проблеми і носять філософський характер:

«А я мушу не зморено – просто –
Смолоскипом Тобі Одній,
Я –  кривавих шляхів апостол 
В голубі невечірні дні».

Коли Є. Маланюк писав: «Геній поневоленої нації завжди є скаліченим Прометеєм», поет мав на увазі й себе самого. Адже йому доводиться страждати через усвідомлення своєї відокремленості від нації і пригнобленості своїх співвітчизників.

Однак, навіть неприйнятий своєю нацією, він не здатний віддатися служити чистому мистецтву і зрадити свій народ, не здатний зосередитися виключно на творчості. У якийсь час Є. Маланюк у своїй творчості досягає тієї трагічної межі, яка подібна розп’яттю Христа і повній самовіддачі.Наряду з цими філософськими проблемами у своїй творчості поет продовжує характерні для української класичної літератури мотиви боротьбі зі злом за допомогою поетичного слова, яке використовується як зброя і створює образ поета-борця:

«І зло бушує, як повінь,
І зло поглинає світ…
Поможи мені лезом любові
Виконати заповіт».

У творчості Є. Маланюка останніх років ліричного героя все частіше заступає образ філософа, який займається пошуками сенсу життя:

«Я зраджую самого себе
–  для Тебе, для Тебе.
Бачиш, пишу вже не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму, ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
і не зазнає
консонансу рими».

Тема ролі митця і мистецтва у суспільстві є провідними у творчості Є. Маланюка і в значній мірі проявляє процес самоусвідомлення та творчого розвитку поета.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цілком можна сказати, що покликання — це улюблена справа. Справа, в якій людина живе своїм власним життям.

Зрозуміло, що напрямок, в якому наші сили застосовуються, не буває для нас байдужим, — навіть якщо хтось цього і не відчуває достатньо гостро. Гострота цього почуття становить міру нашої відповідальності перед самим собою. Треба визнати, що більшості людей цієї відповідальності не вистачає. Але широка популярність алкогольних напоїв говорить про те, що покликання все-таки є і у них, і, занедбане і нехтувати, турбує і мстить за себе, не дає спокою.Покликання — це твій персональний сенс життя, перетворений в практичну мету.Покликання — це твоя неповторність в цьому світі, як твій обов’язок. Це загострене почуття відповідальності за те, що ти є в цьому світі.

Все виглядає так, як ніби хтось створив нас для якогось завдання.Може, воно й так, а може, і простіше: адже унікальність кожного — факт незаперечний, біологічний; проігнорувати його — значить проігнорувати в цьому житті себе самого. 

Чи є покликання у кожного?Безумовно, не у кожного воно виражено в рівній мірі; хтось в розлуці з ним гине, хтось безперервно його шукає, а хтось ніби про нього і не замислювався і відчуває себе цілком добре. І все ж, мабуть, воно є у кожного. Але тут є свої «але».

Перше, очевидно, — покликання може не збігатися з наявними в об’єктивному світі можливостями його прояви. Що робити орачу (кріпаку) з нахилами поета або фізика? Залізна необхідність, рівна дурному нагоди, чи не може перекреслити саме геніальне покликання? Цей нещасний орач буде на загальну думку тільки ледар, недолугий чоловік …

Це можна заперечити, що і неграмотний орач може бути як поет, якщо дозволить собі не прагнути стати занадто успішним орачем: адже важливо не те, визнаний ти в цій іпостасі, і не те, чи є у тебе друковані твори, а те, як ти сприймаєш світ; та й головне знаряддя поета, слово, у кожного в невід’ємною власністю. І щось подібне, в загальному, можна сказати про орачів-природничників: осягати чудову закономірність природи можна на різних рівнях.

А вже якщо прийняти гіпотезу покликання, як покладеної на нас Творцем завдання, з якою він запускає нас в цей світ, то подібну проблему і взятися нізвідки: Пушкін народиться не раніше, ніж на землі з’явиться книгодрукування, і Ейнштейн не раніше, ніж з’являться університети і ядерні прискорювачі.

Що до тих людей, які свого покликання не шукають і відчувають себе комфортно, то тут можлива і така розгадка: вони його вже знайшли. Ну, не так уже й важливо, бути кошторисником або креслярем, якщо покликання — сім’я, а на роботі важливо тільки на цю сім’ю заробити.

Так що завжди є сенс наполегливо шукати своє покликання в тих готівки обставин, над якими ти дійсно не владний. (Застереження «дійсно» необхідна тому, що іноді покликання здійсненно, але ціною певних втрат, і це ще не означає «не владний».) Можливо, покликання здійсненно і в дійсно несприятливих умовах, але ціною твоєї успішності по соціальним мірками — тобто якщо НЕ міряти, так би мовити, покликання по визнанню. А можливо, і в найнесприятливіших обставин покликання знайде якісь нові і несподівані шляху, яких ніколи не знайшло б в обставинах стандартних, — практично з будь-якими обставинами можна, так би мовити, співпрацювати … Покликання — як будь-яка моральна завдання: така ж виникає і вирішується не в спеціально створюваних зручних умовах, а «там, де ти стоїш».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Протягом усього твору ми спостерігаємо образ Гренуя, те, як поступово він наближається до миті свого тріумфу та до часу своєї поразки. Парфумерові колосальних випробувань завдавало відчувати «смороди» людей, через те, що сам він не розповсюджував бодай якийсь запах. На мою думку, це геніальна метафора Патріка Зюскінда: для кожного пересічного мешканця своєї книги є свій запах, запах помислів, вчинків і звершень, які, в залежності від того, доброю чи злою була людина, робили запах сильнішим, м’якшим, ніжнішим… Сам Гренуй – це приклад, на мою думку, морально та психічно нездорової людини. Гренуй вважає себе неповноцінним, бо не має запаху, це, на його думку, є найбільшою проблемою. Гренуя не турбує, що в нього є певні відхилення, що він не може побороти свою згубну звичку… Починається його падіння, шлях у прірву, шлях до поразки.

Парфумер прагне абсолюту у створенні чарівливого, найкращого аромату, такого, що здатен вивищити його над усіма, зробити кращим серед кращих. Розмірковуючи над своєю ідеєю створення таких духів, Жан Батист не усвідомлює, що мрія може й не досягти бажаного результату. Адже шлях до ідеалу, шлях до абсолютної гармонії можливий лише через сповідування загальнолюдських цінностей, якими Гренуй знехтував.

Жан Батист усвідомлює, що він геній створення запахів, що може створити аромат будь-якої речі на Землі, розуміє, що кожен потрапить під владу його чарів, під владу його духів. Гренуй починає мріяти про те, що його ідеальні парфуми змусять кожного полюбити Жана донестями. Він бажає стати всемогутнім королем Запахів. Парфумер вважає, що той, хто володіє запахами, може маніпулювати людьми.

Задля своєї «високо благородної»  мети, Гренуй іде, не цураючись нікого та нічого. Для нього є цілком нормальним заволодівати запахами маленьких, юних, ні в чому не винних дівчат задля отримання есенцій для своїх парфумів. Та якби ж то він просто брав часточку волосся дівчат! Ні, цього йому мало. Він хотів «володіти» ними, володіти, як парфумери володію запахом троянди чи лілії, володіти так, щоб жодна жива душа більше не змогла відчути насолоди від споглядання на них. Гренуй боїться, що його «запахи», «ув’язнені» в тілах дівчат, не віддадуть свою красу до кінця, тож він знищує оболочки – дівчат, які стали заручниками своєї краси.

Для Гренуя це цілком природньо і його не мучать докори сумління. Будь-хто зупинився б на шляху до своєї мети, дізнавшись, якою високою є плата. Проте Жану Батисту це не до снаги. Він вважає, що мета виправдовує засоби, тож з легким серцем і навіть з певним задоволенням вбиває чергову жертву. Це вже не просто гонитва за ідеальним ароматом, це, за Гренуєм, кожне вбивство – крок вперед, посвята, ініціація, перехід на шляху до «ідеалу»..  Я вважаю, що коли людина чинить щось негідне і десь в глибині душі вона це усвідомлює, то відразу з’являється «благородне» пояснення: заради загального добра, заради всесвітнього блага, заради ідеального аромату.

Звісно, я усвідомлюю, що в тому, що він виріс морально хворою людиною, багато в чому винна його родина і мати зокрема. Можливо, мотивація його вчинків крилась у тому, що йому протягом усього життя катастрофічно не вистачало людини, яка б його любила. Комплекси, які привили йому в дитинстві, у дорослому віці стали приводом до масових вбивств заради створення ідеального аромату – запаху, який би змусив людей полюбити Гренуя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» зацікавив мене незвичайним поєднанням гуморески і історії, міфічного і лірики, повсякденного і фантастичного, поєднанням трьох, на перший погляд зовсім різних світів – біблейського, реального і потойбічного. Скоріш за все, євангельський сюжет письменник ввів у роман про життя Москви тридцятих років не лише тому, що він мав асоціативний зв’язок з проблемами сучасного М. Булгакову суспільства. Перш за все, це роман в романі, який є головною лінією і ідейним стрижнем усього твору про Майстра і Маргариту.

Вражає, як письменник зображує у романі Ісуса Христа, якому надає риси простодушної і довірливої, але при цьому проникливої і мудрої людини. Достатньо слабкий фізично, він має сильну душу. Ісус вражає своїм милосердям: помираючи на нещадному єршалаїмському сонці він просить дати попити води розбійнику, який розп’ятий поряд з ним. Він співчуває і Марку Щуробою, і Понтію Пілату з його головною біллю.

На мій погляд, євангельський сюжет «роману у романі» звертається до сучасній письменнику дійсності, та й до вічності взагалі. М. Булгаков ставить питання, що ж насправді є істиною – слідування людським цінностям чи державним інтересам? Як серед нас з’являються відступники і зрадники? І тут же він відповідає: трусіть – це початок зради, усвідомлений вибір людини і її крок у бік зла, це її малодушність. І ці істини є універсальними для будь-якого з трьох світів, відображених у романі.

Моральні істини і мораль незмінні. І через століття зрада залишається зрадою, залишаються такими брехня і трусіть. А розділи роману про Єршалаїм як раз і нагадують нам, що ніяк не держава для кожної людини є вищім судом, а її власна совість. Саме ця думка робить фантастичний сюжет роману більш реальним.

Не менш мене вразило і перетворення супутників Воланда. Це і темно-фіолетовий лицар з похмурим обличчям, і юний паж – кіт Бегемот, і Азазелло з пустими очима і холодним обличчям демона-вбивці. Такі самі вони були, є і будуть до кінця історії людства. Вразило і те, що представники потойбічного світу в уяві М. Булгакова, вміють цінити сильні людські почуття, зокрема готовність Маргарити на самопожертву заради свого коханого Майстра.

Закінчуються усі події ніби у вічності. У вічності закінчується оповідь про Понтія Пілата та Ієшуа, закінчується у вічності оповідь про Воланда та його помічників, закінчується у вічності історія про неземне кохання Майстра і Маргарити. І саме у вічності всі три сюжети роману сходяться в одну точку.

Враження від роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита» не можна передати словами. Щоб їх зрозуміти та відчути, треба не просто прочитати цей твір, треба глибоко замислитися над характерами і вчинками його стародавніх, реальних і потойбічних героїв.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Душа—це куточок спокою, який належить лише нам, а тіло — оболонка, яка оберігає душу від зовнішніх подразників. Проте один безодного вони існувати не можуть. Це все одно, що горіх і ядро.На мою думку, душа відтворює якісну сутність людини, а тіло —лише зовнішні принади, які з часом втрачають своє значення. Тож цінуймо людину не за привабливу зовнішність, а за щирість і відкритість душі. А хто робить навпаки, той ще не зрозумів істину життя. Підтвердженням цього є думка Г. Сковороди: «Не за обличчя судіть, а за душу і серце». У своїх філософських працях Г. Сковорода переосмислює всі сторони людського життя. Його вчення базується на подвійності буття людини. Суєта бере людину в полон— і вона втрачає свою самобутність. Г. Сковороді була близька філософія відлюдництва й самобутностіне тому, ща людське товариство його обтяжувало, а тому, що він живу гармонії зі своїми переконаннями.
Для мене ж ідеальним є поєднання фізичного тіла й душі. Така гармонія — важка праця, і досягти її складно. Але існують наближені до цієї істини: Ісус, Будда, Мати Тереза, Марія Магдалена. Ці історичні постаті викликають захоплення й повагу, адже їх називають святими. Праця над собою — це найважча наука, бо пізнання себе триває все життя. Контролювати самого себе інколи неможливо, але це може зробити та людина,воля душі якої сильніша від нестриманості й бажань фізичного тіла. Очі здатні побачити набагато глибше, аніж зовнішня оболонка. Адже справжня людина пізнається в спілкуванні, коли відкриває свій духовний світ. Можна зробити висновок, що без матеріальних благ людина хоч і не зможе існувати, але, зважаючи лише на них, вона віддалятиметься від свого початку, від природи, від чогось вищого, аніж фізичне. Саморозвиток — це те, до чого ми мусимо йти й чим керуватися.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Багато українських письменників із захопленням описують свій рідний край, адже вони тут виросли, змужніли, набралися свого життєвого досвіду і завдяки своїй країні стали тими, ким вони є. Завжди приємно читати патріотичну літературу. Водночас вмілі письменники можуть описувати і з цікавістю ставитися не тільки до своєї країни, а й до будь-якої іншої. Цілком можливо перейнятися національним колоритом, інтересом до чогось невідомого і навіть чужого навіть за умови, що ти там ні разу не побував. Прикладом цього є поема Джорджа Гордона Байрона під назвою «Мазепа».

У своєму відомому поетичному творі англійський письменник описав велич українського народу, красу місцевої природи і ще багато чого цікавого. В якості головного героя своєї поеми Байрон обрав Івана Мазепу, оскільки саме цей український військовий і державний діяч представлявся автору таким, який реально бореться на незалежність козацької держави, не шкодуючи власних сил і власного тіла. Але боротьба цього українського діяча за праве діло стала не єдиною причиною того, що саме він став головним героєм твору Байрона. Англійський письменник також був украй вражений легендою про те, що Мазепа був закоханий у дружину вкрай багатого шляхтича з Польщі. Чомусь ця легенда була дуже цікавою для Байрона, і він вирішив описати її в своїй поемі. Також варто зауважити, що, незважаючи на неможливість побувати в Україні, англійський письменник прекрасно вивчив багато чого про неї, в тому числі і про українську природу, зокрема, він зміг описати українські степи. Крім того, особливої ​​уваги в поемі були удостоєні ліси України, на опис яких він виділив відразу кілька красномовних рядків свого твору. Опис Мазепи, інших історичних персонажів того часу вражає своєю ретельністю, детальністю і аналітичністю.

Мені дуже приємно усвідомлювати, що найвідоміші і найпопулярніші світові письменники удостоїли настільки пильної уваги у своїх творах саме мою батьківщину. Байрон був явно небайдужий до долі української землі, українського народу і в цілому призначення України на території світу, адже його цікавив прообраз сучасної України – держава козаків. Наявність у творчості Байрона твору «Мазепа» робить цю творчість дійсно важливою для кожного українця. Ми повинні відплатити такою ж увагою самому Байрону, добре ознайомившись з його творчістю, поглядами на життя і біографією. Хотілося б вірити, що й сучасні автори будуть приділяти увагу Україні у своїх творах, всі ми цього потребуємо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дружно пісню ми заводим,

Під бадьорий марш виходим,

Спритні, жваві, невеличкі,

Знають нас міста і села,-

Хто не зна якоїсь казки,-

Познайомтеся, будь ласка! —

Хоч ми з казки, та, як треба,

Кожен знає нас!