Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не бійся ворогів – в найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – в найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство

(Роберт Еберхардт. «Цар Пітекантроп Останній»)

Байдужість — найстрашніший гріх .В останнє десятиліття в нашій країні спостерігається етичне падіння,яке росте в геометричній прогресії. Крім того, сумно, що під цими гаслами стало жити і доросле покоління, між тим виховане при соціалізмі, де, здавалося, всі були рівні і де вважали за честь допомогти ближньому своєму — такі собі «християни» без царя в голові.

У дитинстві вони слухали добрі казки, а саме де Добро перемагало Зло, переводили бабусь через дорогу, брали шефство над відстаючими в школі, із завзятістю гризли граніт науки і робили масу інших корисних справ. Тому, що ж сталося з багатьма з них зараз? чому люди стали байдужими не тільки до себе, а також а й до своїх рідних, друзів і сусідів? чому багато байдуже проходять повз чужу біду і не простягають руку допомоги нужденним? до яких наслідків може привести це тотальне байдужість і якими способами можна боротися з ним? давайте спробуємо поміркувати над цим. Безсумнівно, великий відбиток накладає прискорення темпу життя людей,а особливо в мегаполісах.

Головне, всього за один день сучасна людина отримує колосальний об’єм інформації,яку її предок з 18 століття дізнавався б за три місяці. І якщо наші попередники більшою мірою могли самостійно вибирати те, що їм було цікаво, на нас виливається ціла тьма бруду і вульгарності, перемішана з усіма досяжними людськими вадами і приправлена ​​цинізмом і кров’ю. Мабуть, ми стали сприймати вбивства, насильство та інші злочини як щось буденне і повсякденне, до слова навіть якщо вони відбуваються за «найближчими дверима». Ми вже не ті…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Будь-яка проблема чи перешкода — це можливість стати кращим. На життєвому шляху трапляються різні випробування. Є проблеми, які вирішити просто, але буває й так, що не людина долає перешкоду, а перешкода нищить людину. Тому мені здається, що не кожен може стати кращим після сутички з труднощами.Неможливо жити так, щоб ніякі проблеми не виникали перед вами. І шлях кожного — це їх послідовне вирішення.

Нерідко трапляється, що людина падає духом і проблема здається їй нездоланною фортецею. На жаль, не завжди поруч може опинитися хтось, здатний підтримати, допомогти.

Яскравим прикладом цього є Чіпка головний герой роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», що під тягарем проблем і невдач зійшов на криву стежку й став пропащою силою. Вирісши в злиднях, в атмосфері ворожості, згодом він мав проблеми з власного землею та панством, що підірвало віру в добро й справедливість. Так у його душі закипіла ненависть до всіх людей. Своє горе Чіпка заливав горілкою, почав грабувати, урешті-решт став на шлях убивства. Він намагався подолати перешкоди, але вони, на жаль, здолали його.

А скільки юнаків і дівчат нині знаходяться у виправних колоніях за злочини, які вони скоїли в безвихідних, як їм здавалося, ситуаціях. Щодня в новинах ми чуємо якусь історію про загублену долю. А нещодавно в сусідньому зі мною будинку 20-річний юнак через нещасливе кохання заподіяв собі смерть. Безперечно, це слабкодухість. Але як їй запобігти?

Підсумовуючи, мушу сказати, що життя дуже непередбачуване. Коли виникає проблема, не кожна людина має силу волі здолати її, і, як не прикро це констатувати, потрапляючи в безвихідь, слабкодухі опускаються на дно життя або зводять із ним рахунки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,, що науково-технологічна революція буде розвиватися швидше на нашій планеті. Війни між країнами припиняться, і настане мир між різними країнами.
Якщо люди змінять свій характер, вони не будуть сваритися. Вони будуть дійсно піклуватися один про одного і ставитися до інших людей з повагою. Я сподіваюся, що люди залишать погані звички і зрозуміють, що куріння тютюну, вживання алкоголю і наркотиків шкодить їх здоров’ю. Думаю, що через 50 років на нашій планеті сигарети, алкоголь і наркотики вже не будуть продаватися.

Наша планета стане чистішою, якщо люди будуть охороняти навколишнє середовище. Люди повинні брати участь у прибиранні міст. Я мрію, щоб тротуари і пішохідні доріжки стали ширшими. Замість заводів побудують парки, і посадять багато нових лісів. 

На Землі буде багато сафарі-парків. Люди будуть ставитися до тварин з любов’ю. Між людьми і тваринами настане згода і рівновагу. Я сподіваюся, що браконьєри більше не будуть вбивати зникаючих і рідкісних тварин. Адже багато видів тварин занесені до Червоної Книги нашої планети. Я співчуваю тваринам, які зникли як вид в природі. Адже тварини — наші «менші брати». Люди повинні захищати тварин, тому що на Землі вже мало залишилося рідкісних тварин. Якщо ми хочемо мати майбутнє, ми повинні дбати про наше сьогодення! І ми повинні завжди пам’ятати: як ми ставимося до природи, так і вона ставиться до нас!

Це — те, про що я тільки мрію,я хочу допомагати планеті, на якій я живу!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Минуло декілька років і ось Іван Сила з дружиною Мілкою та інші учасники цирку зустрілися біля входу в цирк «Бухенбах».Там на порозі їх зустріла мадам Бахенбах,далі вони пішли до зали, до їх рідної зали,та мадам промовила:»Любі друзі, а давайте зробимо шоу та покличемо усіх знайомих та друзів».Без роздумів всі згодилися на цю пропозицію.

Через тиждень прийшло багато гостей та циркачі зробили найкраще шоу за всі роки.Після усіх номерів люди йшли і тільки промовляли:»Цирк Бухенбах відновився»,і у цей момент повз них проходили Сили із своєю дружиною.

На наступний ранок мадам Бухенбах покликала усіх у свою кімнату та сказала:»Дякую вам всім за останній виступ,цирк Бухенбах розпадається». Та потім Іван викрикнув :»Ні, не розпадається,я не проти і далі тут працювати».Інші циркачі з ним погодилися ,вони не можуть жити без цирку,він — їхнє життя.Мадам усміхнулась та обійняла їх всіх,і вони пішли готувати наступне шоу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Однією із найулюбленіших тем Олеся Гончара є тема кохання. Як говорив сам письменник: «З любові — творчість, з любові — щастя людське». Практично у кожному його творі ми зустрічаємо розповідь про любов, таку в кожного різну, але таку однакову. Але новела «За мить щастя» просто приголомшує красоюісилою почуття кохання. Цей дійсно маленький шедевр Олесь Гончар написав у 1964 р. У творі автор передав свої давні тривоги й сумніви, пов’язані з історією, яку він чув, будучи в армії. Письменник воскрешає хвилюючі моменти тієї давньої історії й намагається осмислити те, що сталося…

Прочитавши новелу й усвідомивши її зміст, ще раз переконуєшся, що чудо можливе тільки в казках. Нерідко в житті все повертається так, що людині залишається лише безсило опустити руки. І немає таких людей, кому б хоча раз не довелося пережити таке. Автор новели — не виняток.

Твір написаний так талановито, що, читаючи його, зримо уявляєш собі цю картину:

«Суддя.

На сьогоднішньому засіданні розглядається справа Діденка Олександра, військовослужбовця-артилериста. Слово надається обвинувачеві.

Обвинувач.

Олександр Діденко звинувачується у втручанні в чужу родину в чужій країні, чим спричинив виникнення конфлікту між радянськими солдатами і населенням визволеної від фашистів території.

Цей «трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивця в лікарні,… набув широкого розголосу в країні, про нього зчинила страшенний галас преса на Заході. Мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на жнивовищі вбивають чесних католиків, гвалтують їхніх дружин». До командування, яке й не заперечує, що вчинок сам по собі непрощенний, ідуть з вимогою винуватцеві найтяжчої кари.

Ви можете заперечити, що переможців не судять. Але своїм ганебним вчинком — убивством чоловіка звабленої ним же жінки — Діденко заплямував честь солдата-визволителя, підвів своїх товаришів. Щоб покарати зло і попередити повторення таких інцидентів, звинувачення вимагає для Діденка вищої міри покарання — розстрілу.

Захисник.

Можливо, мій підзахисний і заслуговує на покарання, але не таке жорстоке. Згадаймо, як розвивалися події того дня. Сашко у полі побачив жінку. Як дізнався пізніше, її звали Ларисою. Це було кохання з першого погляду. Молоді люди не могли опиратися сильному почуттю, яке спалахнуло між ними.

Існує цілий ряд факторів, які пом’якшують вину цього юнака. По-перше, він тоді ще не знав, що Лариса має чоловіка. По-друге, жінка відповіла взаємністю на почуття Сашка. Думаю, що вона не була щасливою в шлюбі із старим чоловіком, інакше ніколи б не стала на шлях зради. Та чи можна це назвати зрадою? Кожна людина прагне бути щасливою хоча б одну прекрасну мить. І має на це право. Тому, незадоволена своїм сімейним життям, Лорі відповіла на любов Діденка, який покохав уперше.

Несподівано на полі з’явився чоловік Лорі із серпом у руці. І такий у нього був вираз обличчя, що в голові Сашка промайнуло лише одне слово: «Смерть». І ще він згадав: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом. Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл».

Отож, якби мій підзахисний не зупинив чоловіка Лариси, то, не виключена можливість, що був би уже неживий. Тому, шановний пане суддя, це було не вбивство, а самозахист, який, на жаль, закінчився трагічно. Але чи можна було уладнати конфлікт мирним шляхом? Зрозуміло, що ні.

Тому Сашко Діденко має бути виправданий».

Сашко також впевнений у тому, що за любов не судять. А це була дійсно любов. Вона окрилила персонажів, вони відкрили для себе безмежний світ кохання, яке возвисило їх над усім і всіма, дало можливість зрозуміти і пережити таке, що відкривається небагатьом.

Любов має трагічне завершення: Сашка розстріляли. Що сталося з Лорі — невідомо. Але зрозуміло, що пам’ять про цю красиву й трагічну любов вона пронесе через усе життя як найбільшу святиню.

Образи Сашка і Лорі ніби доповнюють один одного, створюють єдиний повнокровний образ любові, яка завжди поєднує в собі окриленість і страждання.

Новела має яскраво виражений притчевий підтекст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос Олесь Гончар, він це передає через художні образи твору та його назву.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не кожен твір може справити таке враження, як роман Івана Багряного «Тигролови», — враження безвихідності, трагедійності життя. Здається, що опиняєшся сам серед тайги або у сталінських таборах, відчуваєш безпорадність та біль людей, розгубленість перед страшною силою — державою. Мене дуже вразив цей роман, наче зазирнув у глибини моєї душі, і я ніби на власні очі побачила жахливе, безнадійне життя людей сталінського періоду. Але були серед них ті, яких ніщо не могло зламати, які вижили серед, здається, безнадійного страхіття, відчуваючи свою духовну перевагу над представниками тоталітарного режиму.

«Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця з підкресленням важливих прикмет: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк…Суджений на 25 років тчк… На ймення Григорій Многогрішний». Так закінчується перший розділ роману. Але це тільки початок поневірянь головного героя, який зумів витримати усе, що випало йому на долю, й не скоритися обставинам :

Я бачу, що Григорій Многогрішний, як і кожен українець, надто гордий, щоб його вважали рабом І політичний засланець відважувався на відчайдушні вчинки, найчастіше складав тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, наголошує Іван Багряний, в цім найсуворішім закутку Східного Сибіру. А першим був бунтар і «ізменник» — український гетьман Дем’ян Многогрішний. Здається, що автор готує нас до сприйняття образу Григорія, яким всю дорогу так недаремно опікувався начальник етапу. І от маєш — утік: переступив «трибунал» і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда…

Жахливо читати рядки про ті злочини, про невимовні тортури, про знущання і глузування над невинними людьми, які опиняються в руках НКВС. Беріївським катам не одному українському патріотові доводилося «вправляти мозги». Я ніби бачу усю потворність хижої чорноти їхньої душі. Проте їх ніщо не могло зупинити. Ось як автор описує допит: «Що він з ним не робив.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він домагався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі…». Адже відомо, що першочергове завдання майора-садиста —— зламати патріота. За це ордени, підвищення у званні, нові посади. І чим будеш жорстокіший, нещадніший, тим більше тебе будуть шанувати у страшному світі тоталітарного режиму. Але Григорій Многогрішний зміг протистояти жахливій системі, не зламався, бо мав у серці вогонь незламної віри у пере-М0гу справжньої людини над людиною-звіром Многогрішний не захотів, щоб радянські кати перетворили його на табірний порох Тому він тікає з поїзда, тому намагається вибратися з тайги, тому і вириває з лабет ведмедиці звіролова, а згодом опиняється в родині Сірків. А поряд — тайга. І ось на цьому тлі дивовижної сибірської природи чує Многогрішний серед ночі розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольська.Я здригаюся від жаху, коли читаю рядки про знущання над людьми в дикій пущі. Про що ж розповідав далі старий Мороз? «Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу^силенну своїх людей — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдське терпіння і труд каторжний…»

Замикається коло навкруги Многогрішного-втікача, хоча він не завинив нічим ні перед рідною землею, ні перед людьми, як і оті сотні тисяч, мільйони приречених каторжан. З кожним днем, на мою думку, Григорій все гостріше відчував, що «доля його не відстає від нього. …Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…». Та, здається, не лише одному правнуку гетьмана Дем’яна Многогрішного, а й сотням інших патріотів, які прагнули єдиного — бути вільними.

Чи міг волелюбний патріот змиритися зі становищем раба? Ніколи! Ні тортури, ні божевільня, ніщо не змогло вбити в ньому потягу до волі. Він вижив і навіть, одружившись з Наталкою, перейшов кордон. А там… воля!
На мій погляд, Григорій Многогрішний не визнав себе нулем в історії, не змирився зі становищем раба — кинув виклик новітнім тигроловам і не зламався. Виборсався з чорної сибірської ночі. Лишився сином рідного народу. Людиною. А значить духовно виявився сильнішим за представників тоталітарного режиму. Я дуже вдячна Івану Багряному зате, що він подарував українському народу правдивий роман про ще одну сторінку нашої трагічної історії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Те, що наш український народ вижив як етнос, існує і, врешті, надбав свою незалежну державу – дійсно унікальний феномен. Це воістину якесь чудо, що позбавлений формальної еліти, розірваний по територіях декількох держав народ, саме існування і мова якого геть-чисто заперечувалися сусідами, зумів зберегтися, зберегти свою мову, затвердити себе і з’єднатися у свою власну державу. Це є феноменально, бо подібного чуда не відбулося з жодним іншим народом ні в європейській, ні в азіатській історії. Пішли в небуття провансальці, лужичани, практично втратили свої мови шотландці, ірландці, бретонці і багато інших етносів. Але ми і наша мова вижили.

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування», — писав Панас Мирний. Справді, мова — то найбільший скарб будь-якого народу. Тисячоліттями, віками, роками плекала її земля предків, передавала з покоління в покоління, вкладаючи дедалі більше народну душу і водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що занепад мови — це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою — сильною і високорозвиненою стає нація і держава.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина з великої літери — це та людина, яка надихає інших людей, ділячись своєю любов’ю до життя. Любити життя, незважаючи на всі її труднощі, дуже нелегко, але деяким людям з глибокою душею це вдається. Наведу приклади.

У тексті Бориса Єкимова розповідається про чоловіка, який втратив радість життя, і про молоду студентку,яка радісно вигукує про прості дрібниці — новорічні подарунки своїм близьким. Почувши її наповнені радістю слова, чоловік надихнувся, і йому відкрилася краса в простому, буденному: в «малиновому чистому заході», в «річечці під гнучким дерев’яним містком», в дитячому сміху. Він досяг істини. Зрозумів, що щастя в дрібницях, в тому, чого раніше не помічав. Він побачив стару дорогу до дому, по якій він проходив десятки разів, по-новому. Він знайшов надію на краще, то, без чого жив раніше. Просте вигук з дитячою невинністю змінило погляд дорослої людини на світ. А все тому, що дівчина любила і цінувала життя, своїх близьких. Їй подобалося дарувати людям радість, а коли ти даруєш щастя іншим, ти сам щасливий.

У моєму житті теж є людина,яка міцно змінила моє ставлення до навколишнього світу. Це оратор Нік Вуйчич. Він їздить по світу з лекціями і розповідями про свою родину, друзів, життя. Але що особливого в цій людині? Чому люди готові слухати розповіді про його будні? Він народжений без рук і без ніг. Коли лікарі побачили такого новонародженого, вони сказали: «Він не проживе й місяця». А він прожив. І зараз йому більше двадцяти років. У нього є дружина і дитина. І кожен раз, розповідаючи про свої кінцівки, Нік посміхається. Він не говорить про це з глибоким сумом, на його очах не з’являються сльози. Він посміхається і навіть жартує, кажучи про свою проблему. На кожній лекції він говорить про те, що радіє всьому: співу птахів, вранішньому сонцю, брудних калюжах, муркотіння кота, втомленим особам людей в метро. Після його оповідань життя людей змінюється. Люди знаходять радість у всьому, і це правильно. Я думаю, що цього чоловіка можна назвати справжньою Людиною з великої літери.

Таким чином, я розумію, що радість і любов до життя є справжні риси Людини з великої літери. Чому з великої? Та тому, що життя люблять від прекрасних природних пейзажів до сумних осіб і заплаканих очей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У першому романі з цієї серії Золя розповідає про походження сім’ї Ругон і Маккарів, а також про виникнення у Франції Другої імперії, що дала великі можливості для буржуазних спекуляцій і авантюр. Розповідь починається з передмови автора, в якому Золя чітко формулює своє завдання письменника-натураліста:

 «Я хочу показати, як одна сім’я поводиться в суспільстві, розвиваючись, дає життя десяти, двадцяти індивідам. Вони, на перший погляд, зовсім не схожі один на одного, але, як свідчить аналіз, дуже тісно поєднані між собою. Спадковість, так само, як і сила тяжіння, має свої закони ». 

Вже на самому початку роману ми знайомимося з сином ремісника і одним з головних героїв Сильвером, який чекає кохану дівчину М’єтту. Коли робітники збираються виступити проти монархії, молоді люди стають в авангарді колони. Золя з явною симпатією малює красивий портрет юнака і його ніжну шкіру. Потім слідує детальний опис провінційного французького містечка Плассан, де і розгортаються основні події роману. 

Його мешканців Золя поділив на три групи: дворяни, буржуазія і ремісники. Дається оцінка кожному стану у світлі державного перевороту 1851, в результаті якого республіканський лад змінився монархічним. Представники кожної з груп ведуть себе в цій ситуації особливим чином. Паралельно з лінією Сильвестра йде розповідь про засновницю роду — Аделаїду Фук. Вона походила з розбагатілих міщан, але не була прагматичною і не шукала супутника життя у своєму середовищі. У крові цієї жінки вирувала пристрасть до плотських насолод, і тому її потягнуло до розбійника і контрабандиста Маккари, який не бажав зв’язувати себе узами шлюбу. Таким чином, їхні діти Антуан і Урсула сповна сьорбнули горя через свого статусу незаконнонароджених. Після смерті коханого Аделаїда охолола до всього, навіть до дітей. Частково вивести її з цього стану вдалося чоловікові на прізвище Ругон. Від їх уже законного шлюбу народився П’єр. Успадкуввши від батька мужицьку хватку, він з гідним завзяттям проклав дорогу до спадщини матері. 

Аделаїда ж доживала віку в маленькому будинку на околиці Плассана, який дістався їй від Маккара. Шлюб П’єра Ругона з Фелисите приніс велике потомство. У перші п’ять років ця тендітна жінка народила трьох синів (Ежена, Арістіда і Паскаля), а потім ще двох дочок. Золя дуже докладно описує синів П’єра, які успадкували риси свого батька. Також багато місця він приділяє характеристиці Паскаля, хоча той, мабуть, був винятком із правил. Не було в ньому «фірмової риси Ругон» — нестримного прагнення до збагачення. Напередодні лютневої революції 1848 року троє синів П’єра опинилися в Плассані. На прикладі роду Ругон Золя дає характеристику середнього прошарку суспільства і тому, як політична картина в країні відбивалася на їх можливостях. Використовуючи політичні події в своїх інтересах, Ругони нажили капітал. Беручи участь у всіх стадіях політичної кризи, вони піднеслися на руїнах свободи. А коли республіка впала, взяли безпосередню участь у її розподілі. Золя робить ретельний аналіз політичних сил Плассана, які зіграли свою роль під час революції 1848 року. Дворян і буржуазію об’єднала ненависть до республіки, а по-справжньому захищали її тільки ремісники і селяни. Після тривалої служби в армії повертається старший брат П’єра по материнській лінії Антуан. Солдатське життя досить сильно розбестило його, він став п’яницею і ледарем. 

Антуан хоче судитися з П’єром за спадщину, але не знаходить у своїх родичів підтримки. У нього народжуються троє дітей: Ліза, Жервеза і Жан. Між тим, політичні події 1851 продовжують бурхливо розвертатися і дістаються Плассана, докорінно змінюючи життя його мешканців і долі героїв роману. Сільвер разом з М’єттою вливаються в загін повсталих робітників. Антуан Маккар, якого пролетарі вважають своїм, входить у змову з П’єром Ругоном. Він заманює в пастку республіканців, в рядах яких і його племінник Сільвер. Ціну зради в 800 франків П’єр зобов’язується йому оплатити. Під час бою гине М’єтта. Сільвера розстрілюють жандарми. Зате Ругон ці ж події відкривають шлях до успіху. В їх жовтому салоні чути грім оплесків. Феліс не приховує свого захоплення. П’єр піднімає склянку за імператора!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Небагато поетів так вплинуло на формування національної свідомості українців, як вплинув Т. Шевченко на духовний розвиток України, формування національної свідомості. Поезія митця навчила його сучасників пізнавати і засуджувати несправедливість у суспільстві. Шевченків «Кобзар» — найволелюбніша книга усіх часів. Воля, прагнення до неї звучать з кожної її сторінки.

Улюбленими героями Великого Кобзаря були народні богатирі, повстанці-гайдамаки, козаки-запорожці, що обороняли свій рідний край, були носіями народної правди і честі.
Саме про повстанців, про часи Коліївщини розповідається в його поемі «Гайдамаки». Це поема полум’яного й грізного народного гніву, народженого одвічною соціальною і національною несправедливістю:

Замучені руки
Розв’язались — і кров за кров,
І муки за муки!

Повстанці палко прагнуть визволення. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини, рідного краю від польських панів-поневолювачів. Це «орли», що злетілися на прохання України.
Величні й прекрасні герої поеми: Гонта, Залізняк, Ярема. Забувши про особисте, стає на бік повсталого народу Іван Гонта. Максима Залізняка гайдамаки називають батьком, бо він турбується про кожного знедоленого і прагне волі для України. Ярема — представник найбідніших верств населення. Він мріє про справедливу гетьманську владу, героїчно бореться за здійснення своїх прагнень.У кожному рядку твору відчувається могутність, масовість гайдамацького повстання:

Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили…

Теми козацьких походів поет торкається і в поемі «Гамалія». Головний герой її — Гамалія — узагальнений образ козацького ватажка, військо якого з веселою піснею іде визволяти братів з неволі:

Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги;
Козацтво преться без ваги –
І покотились яничари.

Читаючи ці рядки, проймаєшся повагою до своїх предків, героїчного минулого своєї країни, відчуваєш всю велич і красу козацької звитяги.
Про виступ козаків у морський похід на Царград читаємо у вірші Кобзаря «Іван Підкова». Поет змальовує в ньому часи, коли в Україні «ревіли гармати», коли запорожці «вміли панувати».
Про перемогу козаків над військом польської шляхти у 1630 році під Переяславом оповідає нам поема «Тарасова ніч». Головний герой твору — славний козак Тарас Трясило, якого Т. Шевченко оспівує особливо натхненно:

Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятувати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!

Поет захоплювався козаками, захисниками України, вірив, що пам’ять про них житиме вічно в думах, піснях, у творах кобзарів:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!

Так, дійсно, слава України — це «козацька слава». І ми, нащадки славних запорожців, повинні знати своє героїчне минуле, пам’ятати про ратні подвиги своїх предків. Саме таку мету ставив перед собою Великий Кобзар, зображуючи велич і красу козацької звитяги у своїй творчості.