Збільшити або зменшити шрифт тексту : Часто сенс життя бачать в окремих сферах життя: в роботі, в науці, в тій чи іншій творчості, в сім’ї, в дітях, в прагненні до духовності, в служінні людям, Богу … .

Найпотужніший стимул до життя на землі і її сенс — це любов.Любов до Всевишнього, абсолютна любов, загадкова і важкодоступна для людини. Можна любити себе, єдиного і неповторного, любити свою сім’ю, рідних і близьких людей, друзів.

Хтось бачить сенс свого короткого життя в служінні. Кому і чому, тут вже кожен визначає сам. Хто на що здатний, як то кажуть, у кого наскільки бурхливо зможе фантазія проявити себе. Буває служіння «високим» ідеям, чарівній Музі, служіння людям і організаціям.

Сумно, якщо людина присвятить все життя чомусь, а потім його кумир з оглушливим тріском впаде, провалиться в якусь безодню, залишивши після себе, лише жалюгідні уламки ганьби…

Вилазячи з під уламків мрії, якогось Ідеалу, боляче і страшно відновлюватися психологічно і знаходити новий сенс у житті.

Творячи, людина уподібнюється Творцю! Художник малює картину, письменник пише книгу, вебмастер створює свій сайт. Творчість в своєму найвищому прояві дає велике відчуття щастя і екстаз, схоже еротичного переживання.

Вам знайоме таке відчуття кайфу, коли вдалося зробити дійсно все вдало? Дійсно відмінно? Чудове відчуття: груди розправляються, погляд переможця. А душа співає: «я можу! Я це зробив! Так!»

Деякі люди занурюються повністю в роботу. Для них це відмінний сенс життя, якщо, до того ж ще й добре оплачувану, взагалі чудовий. Таких людей часто називають трудоголіками, а може бути, вони реалізуються своє покликання? Хто знає, бувають і такі щасливчики. Для інших робота потрібна заради самої роботи. Є люди, націлені на результат, а для других процес важливий сам по собі.Розумна людина думає про наслідки, і піклуватися, про здоров’я, вибираючи задоволення бути здоровим. Як мало людей це розуміють …

Думаю, в різні періоди часу ці питання постають перед нами з різною періодичністю. Часом зовсім різні відповіді знаходимо на них. Відповіді варіюються, видозмінюються під впливом часу, досвіду, зміни в нашому світогляді.А питання пливуть собі велично і важливо по горизонту життя, як хмари на заході, в променях західного сонця. Вітер змін дме, питання набувають різні забарвлення, але залишаються незмінні… Хто ти? У чому сенс твого життя на Землі?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сучасній людині важко  уявити своє життя без знань. Багато хто прагне більше знати, вдосконалюватися. Як відомо, існує кілька ступенів освіти: початкова, неповна середня, повна середня, неповна вища, бакалаврат, магістратура, аспірантура, докторантура. Кожен має право вибирати, що йому підходить, чого він хоче добитися … Але чи потребуємося ми в освіті? Може бути, не варто витрачати стільки сил і часу на вивчення теорії, скільки доводиться просиджувати сучасній молодій людині за підручниками, поки він нарешті — то придбає диплом спеціаліста в тій чи іншій області.

Я вважаю, що, безумовно, потребуємо. У сучасному світі існує конкуренція, причому у всіх сферах діяльності, освіта — не виняток. Зараз в престижні ВНЗ поступити дуже нелегко, там проходить жорсткий відбір абітурієнтів. Це відбувається у зв’язку з бажанням людей мати високооплачувану роботу. А її може отримати лише фахівець, що володіє високими професійними якостями, які купуються під час навчання у вищому навчальному закладі, а потім удосконалюються на практиці.

В даний час дуже багато людей в нашій країні мають вищу освіту, а отже, загальний рівень освіченості  повинен бути досить високий. Але чи так це? Статистика підтверджує, що рівень освіченості знижується. Все частіше на вулицях міст, на вивісках, в оголошеннях можна помітити банальні орфографічні помилки, а більшість людей цього навіть не помічають.

Навчання — це важка праця, тому, входячи в клас або в студентську аудиторію, завжди необхідно про це пам’ятати.Не секрет, що зараз в світі йде інформаційна війна, і хто швидше опанує інформацією, той і виявиться переможцем. Ось чому в нашій країні щорічно виділяються кошти на проведення різних конкурсів, олімпіад, грандів та інших заходів з підтримки молодих людей в їх творчої та наукової діяльності. Також організовуються літні табори і школи з вивченням іноземних мов, що теж в сучасних умовах важливо. Навіть в такому невеликому містечку, як наше, видно значні зміни у ставленні місцевої влади до освіти. Так, в кінці травня цього року були нагороджені переможці міського конкурсу грантової підтримки обдарованих учнів, які отримали сертифікати. Серед них пощастило опинитися і мені. Я стала переможницею в номінації «Інтелектуал». Природно, коли відчувається така увага, то з’являється бажання ще краще вчитися і прийняти участь в різних творчих конкурсах.
Значить, уряд створює всі умови для освіти молодого покоління. Але мало одних умов і заохочень, потрібно старання і завзяття до навчання з боку кожного з нас. Багатьом молодим людям сидіти за підручниками здається нудним заняттям. Сучасні діти оточені гаджетами, іграми, віртуальним світом, але ж це з’явилося не за помахом чарівної палички. І мобільні телефони, і комп’ютери — все створено людьми, які оволоділи науковими знаннями. Тому кожному школяреві потрібно замислюватися над тим, чого він хоче добитися в цьому житті, ким він стане в майбутньому, яку користь зможе принести своїй Вітчизні …
Освіта завжди було однією з найважливіших частин державної політики, так як від його якості залежить майбутнє країни. Ось чому воно постійно вдосконалюється. Нам, школярам, ​​теж необхідно прагнути до нового. Для цього у нас є всі можливості. Зокрема, помічником для придбання знань і розширення кругозору є Інтернет, якщо його, звичайно, використовувати не тільки для ігор. Хоча всі ми різні, але нас об’єднує одне — прагнення знайти своє місце в житті. А допомогти нам у цьому може лише сучасна освіта, яке дозволяє повірити в те, що межі нашим можливостям немає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна – це історія великого народу, який багато століть боровся за свою незалежність і свободу. Це не тільки історія, а й видатні сини: Устим Кармелюк, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Сагайдачний та багато інших українців, які віддали власне життя за щастя своїх співвітчизників. Це й відомі у всьому світі діячі національної культури: Т. Шевченко, Л. Українка, І. франко, О. Гончар, М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Лисенко тощо.

Внесок цих діячів у розвиток української державності неоціненний, адже завдяки їм та мільйонам пересічних українців минулих поколінь ми отримали змогу жити у вільній та незалежній країні. Тому ми повинні робити все, щоб примножувати красу і багатство нашої Батьківщини, повинні у повну силу працювати для зростання добробуту України.

Сьогодні наша країна утверджується у сім’ї цивілізованих країн Європи. І я впевнений, що вона обов’язково стане на одному щаблі з цими країнами, що українці нарешті здобудуть омріяний добробут і щастя. Бо дуже хочеться, щоб рівень життя наших співвітчизників відповідав високому рівневі розвитку української культури і літератури, адже саме тут ми маємо найбільший скарб. Наші неперевершені за своїм талантом митці, будучи справжніми патріотами України, уславлювали історію рідного народу, його життя, рідну мову і український фольклор.

Недавні події та події сьогодення доводять, що в наших сучасниках ще залишився правдивий і волелюбний дух славетних предків – запорізьких козаків. Завдяки національній ідеї нам вдалося досягти своєї мети. Історично так склалося, що українці у всі часи тяжіли до повстань проти тих, хто посягав на найцінніший скарб нашого народу – свободу і мову. Дякувати Богу, але ці буремні гени не зникли і сьогодні, адже народ переміг, перемогла нація. І саме сьогодні ми нарешті визнали власну гідність і відповідальність перед собою, своїми співвітчизниками і Батьківщиною.

Нарешті у нашій країні яскравим полум’ям запалала та маленька іскра справедливості і свободи, яка упродовж багатьох століть жила в серцях українців. Нарешті наш народ довів самому собі і світовій спільноті, що він спроможній відстоювати волю та інтереси нації. Нарешті наші співвітчизники зрозуміли, що справедливість і воля набагато цінніші, ніж думки, які нав’язують нам окремі можновладці. Нарешті ми зможемо об’єднати спільні інтереси людей у єдиному європейському домі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Стус — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.

Його лірика — одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв’язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі «напівправди, напівпітьми» добро не восторжествує.
Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому осо-бистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: «Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…».
Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув’язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.
У творах В. Стуса в’язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам’яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України — «у чорній стужі сонце України…». До власної музи тут лише єдине благання: «Ярій, душе! Ярій, а не ридай!»
Автор висловлює думку, що час «молитов і сподівань» на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболі-вати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострю-валася в умовах в’язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: «…я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям». Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов’язок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожний народ дуже відрізняється один від одного своєю мовою, своєю культурою, способом життя та ще багато чим. Але у одному вони єдині. У кожної країни є своя пісня, щира та яскрава, а головне – дуже рідна для свого народу.

Кожен народ втілює в пісні свої мрії та бажання, красу та барви рідного краю. Оспівує в ній свій народ, сою історію. Красу будь-якої народної пісні важко висловити. Її треба тільки почути. Адже у кожну пісню народ вкладає найдорожче та найцінніше що у нього є – свою душу та своє слово.

Прослухавши народні пісні можна зробити висновки про людей, які живуть в тій чи іншій країні. В цих піснях використовують не лише гарні слова, які здатні захоплювати, але й увесь сенс життя свого народу.
Більш того, багато країн дуже співучі, слухаючи народні пісні яких, захоплює не лише дух, але слух кожної людини.

Навіть у віршах найвідоміших поетів не вистачає тієї краси, яка присутня у пісні. Не одна пісня сучасності не може порівнятися з народною піснею. Адже колись, у далеку давнину, люди гуртувалися у великі колективи і складали вірші, на які згодом клали музику і в результаті отримували справжній шедевр, який визнають на сьогодні.

Завдяки пісні можна висловити свої найщиріші почуття, своє бачення і свої прагнення. Народна пісня показує наскільки люди люблять свою країну і на що готові заради її благополуччя та процвітання.
Пісня – є колискою кожного народу. Вона здатна сцілювати й надавати надхнення та наснаги. Вона дозволяє відчути впевненості у завтрошньому дні.
У роки, коли відбувалися страшні війни, люди йшли з піснею у бій і з піснею поверталися з нього.

В народній пісні люди переживають свої найбільші страхи, найщиріші почуття, найбільшу любов до свого рідного краю та до людей, які живуть разом з ними у найріднішій та найсвітлішій країні.

Народна пісня і справді є душею кожного народу. Вона загартовує і наділяє силою кожного мешканця своєї країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що люди довкола нас — не просто натовп стандартних «я», а неймовірна кількість неповторних світів. Не можу не приєднатися до такої думки. Цю позицію я хотіла б ар гументувати низкою міркувань.

По-перше, кожен із нас — особистість, яка прагне виявити свою індивідуальність. Ніхто не хоче бути нецікавим, безбарвним.

Підтвердженням такої думки є вислів Михайла Стельмаха: «Погано, коли в людини все сіре: і душа, і думки, і погляд. Сірі тільки перепілки гарні». І сам письменник був індивідуальністю в усесвіті українського письменства^ За неповторність високо оцінена і творчість Олександра Довженка. «Земля», «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна» — усі ці твори зробили видатного митця справжнім поетом кіно.

По-друге, повага до інших, толерантне ставлення до їхніх пере конань, смаків і почуттів — якості, котрі підтримують людей у соціальному розвитку і які ми не повинні втрачати за жодних об ставин.

Факти історії, як ніщо інше, переконують у слушності наведе них вище міркувань. Усім відома трагедія Голокосту, що пока зала, до яких жахливих наслідків може призвести приниження нації. Побутова нетерпимість до чужих суспільних ознак пере росла в глобальну катастрофу, яка принесла смерть і горе. Безперечно, можна навести ще чимало аргументів і прикла дів на користь моєї позиції, але й запропоновані вище пере конливо доводять, що кожна людина — унікальний, неповтор ний світ.Звичайно, кожна людина є особливою, вирізняється з-по між інших. Тому я погоджуюсь із цією думкою та підтримую її.

Отже, хочу зробити висновок, що всі ми — «безліч всесвітів різ них», а в кожному з нас є неповторне, індивідуальне. Ми маємо берегти й плекати його, не зрікатися своєї унікальності й не дава ти нікому її нищити.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Усе можна зруйнувати. Можна створити штучні смердючі моря на місці широких розливів Дніпра, можна осушити Скарбне, і тоді тут ніколи не буде туманів, можна зруйнувати віковічний козацький собор, а на його місці побудувати шашличну або гігантський холодильник для м’ясокомбінату, та не можна, на жаль, повернути все назад, не можна насолоджуватися шумом зрубаного дубового лісу, запахом знищених очеретів… Людина звикла думати прокористь для тіла, але забуває про користь для душі, а її ж ні за які гроші не купиш. Із цього забуття починається руйнач, на мою думку. 

Будівник починає з малого, а користь має велику: «Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть,» — така програма в Ізота Лободи. Талановитий сталевар всіх ділить на майстрів і браконьєрів Тарасовим словом: «Той мурує, той руйнує…». Гірко, що син його став духовним браконьєром. А може, воно так і треба, щоб «насупроти кожного майстра… був і свій браконьєр?» Напевно, звідси й беруться «дикі коні доби», яким просто кортить розбити вітрину, напитися, похазяйнувати у святому місці. Такий «мотлох історії», як Володька Лобода, Таратута, лектор, не має страху в душі, бо в ній немає вічних цінностей, пам’яті роду, в ній «чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ». 

Попереджає О. Гончар словами Яворницького: «…Зайнятий руйнуванням неминуче деградує…», бо для розвитку потрібно докласти зусиль, а деградувати легко, лежачи на дивані або п’ючи вино в кафе. Письменник, створивши свою філософію життя, переконує кожного читача берегти собор своєї душі, виховувати в собі будівничого краси. Тільки за цієї умови ми зможемо зберегти життя на планеті, не залишитися безбатченками на своїй землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної грамотної людини є своя бібліотека. Сюди входять книги, які їй належать. У когось бібліотека велика та серйозна, набувається довгими роками. Наприклад, велика бібліотека у мого дідуся. У нього в шафах зберігається багато спеціальної літератури з математики, фізики, техніки тощо.

Зазвичай я користуюся книгами своїх батьків. Серед них багато художньої літератури, класики, яка вивчається в школі. Але у мене є також своя власна бібліотека, правда, невеличка. Вона стоїть на окремій полиці. Вона складається з тих книг, які мені дарують на свята.

Більшість цих книжок — історичні романи, романи — «фентезі», а ще історичні енциклопедії з картинками. Я люблю читати про пригоди людей у ​​минулі епохи, а ще про реальних історичних героїв. Мої друзі та родичі всі знають про моє захоплення та намагаються дарувати мені книги з цієї теми.

Правда, в мою колекцію «затесалося» кілька інших книг: учбових, детективи та «жахи» про вампірів. А ще два шикарних ілюстрованих тома поем Шевченка, видані ще за радянських часів. Їх мені подарувала бабуся. Всі книги в моїй бібліотеці — прочитані.

По тому, яка у людини бібліотека, можна судити про його особистість Якщо там суцільні «бандитські» трилери та дурні еротичні романчики, значить, інтереси в людини відповідні. А ось маленька бібліотека ще не означає, що людина мало читає . Адже деякі люди користуються електронними книгами, а інші беруть їх у бібліотеці, щоб не зберігати їх вдома та не витрачати зайвих грошей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

                  “З моря джигітували солоні вітри.

                        Мчались степом і зникали в Закаспії…

                        Над станицею мовчали недосяжні голубі вірхів’я.

                        Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю…”

Так тривожно М.Хвильовий починає свій  “Синій листопад” і це насторожує читача. Пейзажі у творі – символ тривоги, втрачених ілюзій, передчуття небезпеки. Тому автор вживає прийом паралелізму, порівнюючи осінню негоду зі згасанням життя, мрій героя. Пейзажі, живуть і дихають, як люди. Виникаючи перед зором читача, вони створюють саме той настрій і почуття, які переживає герой: “… проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий  і мовчазний”, як і Вадим, головний герой новели, що помирає від тяжкої хвороби. Будучи блискучим психологом, М.Хвильовий через пейзажі розкриває стан людської душі з майстерністю лікаря – експериментатора. Описи природи змінюються в залежності від зміни настрою персонажів.
Тому на початку твору, коли серце Марії сповнене любові, надії, а Вадим ще намагається опиратися хворобі, “з моря джигітують солоні вітри”. Та, коли Вадим уже помирає, коли ”кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди”, тоді ”земля думала глибоку думу. Мовчали вітри”.
Пейзажі в новелі передають не тільки психологічний стан героя, його настрій, а й настрій усієї епохи, подекуди навіть передчуття майбутнього, у яке вірили Вадим і Марія, вірив сам М.Фітільов.
“Синій листопад” був написаний у 20-х роках. Тоді більшість романтиків ”революції” уже зрозуміли свою помилку, усвідомили, що присвятили життя спотворених ідей. Зрозумів це і Вадим, “герой Хвильового прозріває, та вже не може ”своїм життям до себе дорівнятись” : пафос, з яким він вирушив навстріч ”загірній комуні”, заземлений ”Чумаківською комуною”,  припорошений листям ”Синього листопаду”, притлумлений ”Санаторійною зоною”. Ідеал вступив у такі суперечності з дійсністю, про які творці революції навіть не здогадувались, і породила ця суперечність роздвоєність, фарисейство, спекуляцію ідеєю”. Туга, страх, самотність оселилась у їхній душах. Тими ж почуттями переповнена природа: “зорі сполохано перебігають по небокраю”, ”з моря пролітає самотня хмара”, ”невідомий і глибокий, сірий і таємний йде вечір”. Спочатку це тільки передчуття, але згодом вони стають дійсністю. Проходить час і тривога перетворюється на жах, самотність на безвихідь, життя на смерть. І тоді:
  
”На світанку… вдарив мороз.
Затривожшись дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожніли – голо.
й листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси“

Стоси опалого листя, як стоси втрачених ілюзій, стоси розчарувань, розгублених мрій, стоси трупів, якими будуть заповнені Всі “чорні, степові“ дороги.
Чорні дороги, чорний голий чорнозем, і так же чорно чорно виглядає Вадим, бо він хворий, хворий на  романтику. “Але романтика така“:він “закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність“.
Загалом, уся природа в новелі М.Хвильового символізує вічність.
Вічність “мільйонової“ маси, що упродовж довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя“. Ця вічність наповнена почуттям безнадії і в той же час великою вірою у краще майбутнє… Саме тому Марію перетворює “кохання таке зелене, як травневий цвіт“, “саме тому на заході було море… Море завжди нагадує мільйони років.“Природа в новелі – це той третій, що завжди поруч з героями. Вона відіграє безпосередню роль у розвитку сюжету, супроводжує ліричного героя гармонує з його думками й переживаннями: Марія “тривожно дивиться на захід і міцнішає вітер; осінь доживає останні дні, і останні дні залишаються у Вадима;коли ж Вадим хворий лежить на ліжку, за вікном “бреде“ 

Синій листопад – це своєрідний символічний лейтмотив новели. Осінь – пора мудрої просвітленості природи перед завмиранням. Золото листопаду робить її величною і, в той же час, по-родинному теплою. Але у М.Хвильового листопад синій і холодний, як перші осінні калюжі. І це не випадково, бо автор уподібнює порі листопаду власне прощання з ілюзіями.
Тому його кольоровий образ – концептуальний, у ньому реалізується філософська думка, виражається концепція життя.Синій колір у новелі М.Хвильового виконує важливу роль: це кольоро-ритм, тобто синтез світла, кольору і звука як стильової “домінанти української“ прози. Шеллінг у своїй “Філософії мистецтв“ також використовував символізм синього кольору, вважав, що “мовчання – це справжній стан безмятежного моря“. Синій колір у Хвильового – це простір, мрія, вічність, сум за втраченими ідеалами і революційною юністю. І в той же час не можна не відчувати, що він наповнений тривогою, сум’яттям і якимось важким сумом.
Герої поринають у “синій тривожні сни“, “синя ніч“ наповнює їхні душі болючою тишею, а за вікном “плентається“, “посувається“, “бреде“ синій листопад. Усі ці дієслова яскраво і повно передають реальність, у якій живуть головні герої. Вони ще не втратили своїх ілюзій, ще сподіваються розкрити “голубину книгу вічної“ поезії – світової:синьої.   
І, можливо, тому в такі хвилини синій листопад «урочисто бреде на схід » і зникає. А над станцією мовчать «недосяжні голубі верхів’я «. Верхів’я такі ж недосяжні, як їхні мрії: а листопад зникає у невідомих пісках, як зникли переконання. Але людям важко зрікатися своїх мрій, тому «ниряють над землею замріяні, далекі» душі Марії та Вадима. Вони дивляться на «невідомий, невідгаданий» листопад, слухають солоні вітри, чують, як пахтить синя ніч. Для них це спокій і вічність, це простір, який поглинув їх…
Ще одним провідним мотивом новели «Синій листопад» є Мати Божа — Марія.
Пресвята Діва Марія — особлива постать всесвітній історії людства та у свідомості багатьох поколінь. Ім’я це в давньоєврейській мові означає «піднесення «. В українському фольклорі воно єж досить поширене: образ Марії є лейтмотивом багатьох творів української літератури (П. Тичина «Скорбна мати «,І.Драч «Чорнобильська Мадонна «,У.Самчук «Марія «, вірші Е.Маланюка, новели М.Хвильового «Я (Романтика) «, «Арабески «, «Синій листопад «, його роман «Вальдшнепи «).
I це не дивно, адже Мати Божа — Марія — це один із так званих «вічних» образів — символів, тих образів, які, виникнувши за певних історичних обставин, мають велике значення, зберігають пізнавальну, виховну та естетичну силу. Будь-який символ завжди пов’язаний з таємницею, для розкриття якої» не досить одного прочитаного твору. За кожним символом, особливо традиційним, упродовж віків закріплюються асоціації:
що притаманні слову і разом з ним «переходить»у новий текст. Так,
вживання образу Марії в літературі: та релігійному фольклорі пов’язане з
асоціаціями, що викликає у свідомості читача Мати Божа, біблійні
відомості про яку покладені в основу утворення символу материнського
всепрощення, добра, миру, а подекуди й самої України.
Мати Божа, яка може все простити и зрозуміти, до якої ми
звертаємось у найскладніші хвилини життя: і Жінка — берегиня роду,
мати, яка віддає на війну своїх синів, або молода дівчина, яка ніколи їх не
народить і не зазнає кохання, бо її суджений був убитий в години
лихоліття.                    
Для мене ж найбільш дорогим і близьким є образ Марії – звичайної українки. Саме цю Марію ми зустрічаємо в «Синьому листопаді». У цій новелі вона уособлює Любов, Добро та Надію на віднайдення втраченого раю і  відновлення душевного спокою.
Та на початку твору ця Марія нагадує Марію із «Скорбної Матері» П. Тичини. Бо обидва твори — це апофеоз скорботи, реквієм над тисячами невинних жертв революції. У криваві дні революційного геноциду обидва письменники звертаються до тієї постаті, яка для всіх людей втілює доброту і захист. У П. Тичини Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розтинали її сина.

Саме такою була тогочасна дійсність, бо Марія — жінка, яка народилася для того, щоб зустріти своє щастя, віддатися йому сповна, сміятися назустріч виру, дивитися в очі коханому і пестити немовля, має бути «песиком революції», має служити ідеї, в якій вона завжди сумнівалась. А двоє люблячих людей знищують у собі вічний інстинкт: бажання любити і бути любимими, «вони стають ворогами», а ворогам, як відомо, не до кохання.
Не можна не помітити, що Марія сильніша за Вадима, бо те, чого хотіла вона, «зветься: рух у перед, а не назад. Це не романтика», бо вона передбачає, що «загірна комуна «, казкова країна, де панує злагода, достаток, добробут і гармонія, перетвориться на марево, сон, ілюзію, в якій розчаруються навіть такі романтики, як Вадим. Тому впродовж новели з нею відбуваються швидкі метаморфози: з «крапки вночі» і «жаби з геологічної еволюції» вона перетворюється на «струнку, пружисту, гірської  породи».
Невипадково «гірської породи», адже гори, як і море, — вічні і недоступні, величні й таємничі, їх не можна підкорити. Таким сильним міг би бути і Вадим, але він захворів… на романтику, в якій пізніше розчарувався, а людина, яка втрачає мрію усього свого життя не може бути щасливою. I те, що Марія сильніша за Вадима, — не вибір, вона змушена бути такою, бо вона — «останній з могікан «, а, коли біля тебе хтось потребує допомоги і розраховує на неї, коли ця допомога останнє, що можна отримати в житті, мимохіть стаєш сильнішим. Марія була з Вадимом до останнього подиху, розділила з ним його мрію. Та це йому не допомогло, і ми це бачимо в останніх рядках новели, які є кульмінаційними:

«Вадим ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові.
Марія голосно и схвильовано сказала: — По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою. Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила… … Те, що вона промовила, здавила тиша… Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла».

У цих рядках автор використовує такий художній засіб, як умовчання. Тому читач сам може домислити, якими були останні слова, що їх почув Вадим від Марії…
Образи-символи Матері  Божої та синього листопаду дають поштовх іншим символам «психофізичного та психологічного характеру (зорових, слухових, дотикових, на означення болю, розпуки, відчаю та інших станів в умовах психофізичної перенапруги)».
Взагалі, уся новела «Синій листопад» може бути блискучою ілюстрацією до символічної манери письма. Мінливість, бурхливість, колоритність, за якими в кінцевому результаті вимальовується цілісна картина — саме так письменник вводить нас у світ подій, у душі головних героїв.
Він знайомить нас з витвором мистецтва, фабула якого стиснута, наче в тугій пружині. Тому важливу роль у творі відіграють образи символи. Вони допомагають нам краще зрозуміти задум письменника, розкрити внутрішній стан героя. Деякі з цих символів супроводжують героїв упродовж усього твору, інші з’являються і зникають наче сполох блискавки. I це додає новелі драматичного ліризму: «Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо». Прочитавши такі рядки, кожен мимохіть відчує чи то душевний біль, чи то жаль, чи то страх. Страх за людину, що втратила душу. А серце переповнюється ненавистю до насилля, усвідомленням глобальної трагедії  рідної України та її людей, придушених чорною тоталітарною машиною влади, яка захоплює людину у свої лещата і випалює її душу. До речі, є у М.Хвильового и символ огнища, степового пожару, що палить Вадима.
Та цей символ передає не тільки страждання головного героя, його хворобу. Доля цього вогнища — це доля Вадимових мрій: «Вадим догоряв… Огнище вмирало». Огнище згасає і це символізує поступову втрату надії; втрату віри в комуну, в революцію. I, напевно, десь у глибині душі Вадим це розуміє, бо не можна жити в такому варварському суспільстві, як і не можна побудувати щастя одних на стражданні і смертінших. Тому «Марія погасила останню головню – і огнище вмерло.А разом з ним вмерли хворобливі ілюзії»
М.Хвильовий вживає свої  символи у градації: церква проколола небо, Вадим, як і  синій листопад, доживає останні  дні, догоряє вогнище, а «в стіну глухо входять цвяхи». Та читач розуміє що насправді ці цвяхи вбивали не в стіну, а у Вадимові мрії; його серце, яке вже спустошене до краю. Тому «це — останні цвяхи: завтра свято». Ця ситуація чимось нагадує пір під час чуми: натовп, маси радіють і прикрашають клуб гірляндами, а за стіною лежить покійник, якого душить «кашель сухий, як степовий пожар», а серце крає розуміння того, що комуна – це лише недосяжна мрія, а революція пішла хибним шляхом. Твір закінчується оптимістично: Марія залишається живою» йде на схід». І хоча «по республіці … урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви», надія не зникає – вона в серці Марії, й життя Марії – жінки, а не революціонерки продовжується:
 «В синій ночі не було видно, як летіли гори. Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч. Марія йшла на схід. Кавказ мовчав у гірській задумі

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Білий кінь Шептало з одного боку заслуговував на свободу,але був змалку прикований до господаря і території дому.Його не навантажували важкою роботою,і це давало йому змогу розуміти те,що його хазяїн любить і цінує його більше за інших коней.Але одного дня, коли господар раптом змінив своє ставлення до улюбленця,це вкрай засмутило коня і він вирішує звільнитись з тенет неволі,як йому показалось тоді.

«Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія.

Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, і спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь…
Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. І якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині…

Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки».. Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, що волі не загубиться, не вивітриться? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру, плисти проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати… Скільки разів на день ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на нівдорозі…Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На даль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, а ніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От… І знов питання.Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді.

Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, що, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але ндумки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, допоможуть мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.