Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліна Костенко… Ніжна й водночас сильна, принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя, яскрава й самобутня представниця незабутньої когорти «шістдесятників», лауреат Шевченківської премії (1987 р.).

Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 р. в м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів, 1936 року родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила школу на Куренівці та ще школяркою очала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінованого поля, по якому доводилося ходити, про перший, написаний в окопі вірш… У 1946 р.- опубліковані перші вірші Ліни.

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. Горького, який закінчила 1956 року. На ті часи це була хороша школа, де бутони таланту розпускалися й ставали прекрасними квітами, щоправда, вже з гострими шипами. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років.
Збірки її віршів «Проміння землі» (1957 р.) та «Вітрила» (1958 р.) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла 1961 року, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я поміж визначних майстрів української поезії. Ці сміливі кроки в «літературотворенні» стали зеленим світлом для «церберів» радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися вільно. І справді — збірка «Зоряний інтеграл» (1962 р.) була безжально розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений складних моментів: її поетичному слову було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім’я авторки зникли зі сторінок періодики. Це тоді були написані й «Берестечко», і роман у віршах «Маруся Чурай», за який вона 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. разом із А. Добровольським Л. Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В. Чорновола та його друзів, вона була на процесі.

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко мала таку велику популярність і любов читачів, що чиновники просто боялись її чіпати. Останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні». Її творчість стала небуденним явищем сучасної української літератури, явищем, котре помітно вплинуло на весь її подальший розвиток.

Поетеса стала почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесним доктором Чернівецького національного університету (2002 р.), лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000 р.). Її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992 р) та Орденом князя Ярослава МудрогоV ступеня у березні 2000 року, а от від від звання Героя України Ліна Василівна відмовилася, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!» Ось така вона – така, як є насправді, — наша Ліна Костенко!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Відповідальність – це така річ, яка не існує сама по собі, а завжди розглядається у певному контексті. Деякі погляди на відповідальність у нашому суспільстві настільки масштабні, що визначити правильну чи не правильну поведінку людини досить складно. Чим більше відповідальність, тим менше людина спроможна щось змінити і вплинути на те, за що вона відповідає. Іноді саме для того, щоб зменшити свою відповідальність, люди навмисно збільшують масштаб справи таким чином, що потім майже неможливо знайти тих, хто відповідає за ті чи інші події.

Людину можна назвати справжнім і повноцінним членом нашого суспільства лише тоді, коли вона здатна відповідати за те, що вона робить. Людина завжди повинна відповідати за свою поведінку, за свої вчинки, міцно тримати в руках свою долю, бути готовою до будь яких випробувань, постійно прагнути до перемог у особистому житті. Якщо у людини немає відповідальності, у народі кажуть, що, по суті, це лише передмова, а не повноцінний член сучасного суспільства.

Відповідальність – це обов’язок людини перед кимось або перед чимось. Наприклад, громадський обов’язок, совість і честь, життєва позиція та відношення до оточуючих згідно з суспільних моральних норм і принципів є мірою нашої відповідальності перед суспільством. Крім того, кожна нормальна людина повинна вміти керувати собою, своєю поведінкою та постійно самовиховувати себе. Самовиховання також є проявом відповідальності, яка засвідчує, що людина вже досить зріла і духовно стійка.

Багато поколінь наших предків жило та діяло за девізом «Я відповідальний за все!». Орієнтуючись на це гасло, вони ставали справжніми людьми, здатними на подвиги заради інших людей, заради рідної Батьківщини. Під час Великої Вітчизняної війни наші співвітчизники, втративши ноги, билися з ворогом, навчившись управляти літаками, а після війни – машинами і тракторами, а втративши руки не впадали у відчай і ставали видатними письменниками, художниками і іншими відомими людьми. Вдавалися їм такі подвиги, перш за все, завдяки великій відповідальності перед собою, перед своїми близькими і оточуючими їх людьми.

Слід сказати, що виконувати обов’язок перед родиною, друзями, оточуючими нас людьми, перед Батьківщиною, достатньо складно. Для того, щоб уникнути відповідальності і виконання обов’язків знаходиться досить багато причин. Буває, не хочеться рано вставати, бо вчора пізно ліг, не має настрою поважати батьків, не хочеться виконувати домашнє завдання, бо болить голова, не хочеться нічим займатися, бо для цього немає відповідних умов, тощо. Ті, хто дотримуються таких поглядів і живуть за такими правилами, нажаль, не розуміють, що достойні умови для свого життя повинні створювати вони самі і в цьому покладається їхній обов’язок, цим визначається рівень їх відповідальності. І тільки від самої людини залежить, чи зможе вона здійснити свої мрії і досягти своєї мети. Головне у житті – не тільки визначити собі мету, але й якомога більше сприяти її досягненню. Не менш важливо навчитися планувати свої справи і організовувати своє життя так, щоб встигати робити все, що намічено. Але при цьому не слід забувати про інтереси оточуючих людей, бо ще одним обов’язком є обов’язок не відокремлювати себе від інших, не відокремлювати своє життя від життя суспільства, бо інакше життя людини буде беззмістовним.

Людина покликана жити так, щоб її життя було не тільки на особисте благо, а й на благо оточуючих, на благо свого рідного народу, своєї Батьківщини. Людина покликана відповідати за свої вчинки не тільки перед собою, а перед тими, кого вона любить і поважає. А для того, щоб відчувати себе Людиною з великої літери, треба приносити якомога більше радості і щастя у життя інших людей і разом з тим відчувати свою відповідальність за усі свої вчинки і свою поведінку.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Будь-який житель нашої країни знає, що Київ — столиця нашої Батьківщини, України. 

Колись він був також матір’ю всіх російських міст, і названий так на честь князя Кия. Існує легенда, що Київ заснований трьома братами: Києм, Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю як центр племені полян. Названий на честь старшого брата. 

Сьогодні Київ — це не тільки велике українське місто, а й крупний транспортний вузол. У ньому є залізні і шосейні дороги; річковий порт; міжнародний аеропорт в Борисполі. Місто також є крупним центром машинобудування, металургії, легкої та поліграфічної промисловості. З 1960 року в Києві діє метрополітен , що складається з 3 ліній, загальна його довжина — 56,5 км. 

Наша столиця — велике місто, в якому є безліч вулиць, скверів, будинків, площ, музеїв, театрів, шкіл, університетів, лікарень, магазинів. У Києві життя стрімке і непередбачуване, але, якщо хочеться тиші, можна прогулятися в парку, сквері, помилуватися знаменитими київськими каштанами, подивитися на пам’ятники Т. Г. Шевченку, Богдану Хмельницькому, або Золоті Ворота. Київ —- один з найбільших на Україні центрів науки й освіти. У Києві величезна кількість шкіл, гімназій, ліцеїв, близько 70 Вузів. 

Є багато цікавих історичних фактів про Київ. Загальновідомий факт, що, починаючи з IX сторіччя, Київ був важливим центром інтелектуального розвитку Східної Європи. І, починаючи з кінця XVII сторіччя, Києво-Могилянська академія підготувала багато відомих учених. 

Ми пишаємося цим красивим і величним містом. І з упевненістю вважаємо, що Київ — місто незвичайне. Найвідомішими місцями Києва є центральна вулиця міста Хрещатик і Андріївський Узвіз. На них завжди багато туристів, які фотографують, купляють сувеніри, або просто балакають з жителями столиці. І їм є що розповісти про рідне місто! Особлива гордість киян-це головна вулиця Києва — Хрещатик. її довжина — 1,2 км, напрям — з півночі на південь. А закінчується вона не менш відомою Бессарабською площею. Назва вулиці походить від Хрещатого Яру (тобто перехрещеного поперечними балками-ярами). У документах XVII століття вся ця місцевість називалася Хрещатою Долиною. З кінця 1990-х pp. у вихідні і святкові дні рух автотранспорту по Хрещатику заборонений — вулиця стала пішохідною. 

Київ справедливо називають одним з найзеленіших міст миру (а колись він вважався найзеленішим), І це недаремно. Отже ліси, паркі і сади складає більше половини його площі. На території міста знаходяться два ботанічні сади. А знамениті київські каштани, які розкішно квітнуть в травні, а іноді і двічі в рік: навесні і осінню, стали одним з символів міста. Вулиці і площі, бурхливий рух транспорту, красуня-річка — все це надихає і радує погляд будь-якого гостя або жителя цього міста. Звичайно, тут багато машин,що отруюють повітря красуні-столиці, та у кожного є можливість відправитися на берег Дніпра. Це прекрасне місце для відпочинку чи роздумів. Звідси відкривається дивний вигляд на велику і прекрасну річку, а ландшафтні парки надзвичайно красиві. Можна годинами милуватися красою ліній Софійського Собору, або витонченими церквами Києво-Печерської Лаври, вигляд на які в усьому блиску позолоти її куполів відкривається при в’їзді до старішої частини міста через міст Патона. У такі хвилини здається, що вічність прийшла до тебе назустріч, щоб розповісти секрети покою і волі. Казкове красиве убрання зелених схилів навесні, або білих взимку, шепіт води, свіжий вітер, що наповнює груди… Таким місто було здавна… І ще більш красиве в наші часи. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  Шевченко написав дуже багато віршів. Та найбільше мені сподобався вірш «Садок вишневий коло хати». Вірш був створений у важких умовах, коли поет був у казематі . Написаний попри всі заборони писати у 1847 році в С.-Петербурзі, коли думки автора линули далеко до рідного краю.

      Цей вірш припав мені до душі тим, з якою влучністю у ньому розповідається читачу про працьовитий народ, з яким трепетом розкривається краса рідної землі:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата

      Словами «сім’я, вечеря коло хати » автор закликає шанувати батьків , яких йому дуже не вистачало. Не забувати українські звичаї. Коли читаємо рядки вірша, можемо відчути ту затишну атмосферу і велику силу родини, коли всі збираються разом за столом .

      Від вірша віє спокоєм і впевненістю . Ми уявляємо собі той вечір, чарівний спів солов’я, задушевні українські пісні дівчат, що линуть у вечірній тиші. Вірш коротенький, але в ньому дуже точно переданий колорит саме українського села:

Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

     Ось чому мені подобається вірш Т.Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ось уже як місяць я вчуся зі своїми одногрупницями. Мене спочатку цікавило питання про те, що про мене будуть думати мої нові знайомі, яке враження я про себе залишила. Перше і подальше враження про мене безпосередньо залежить від мого іміджу, іншими словами від того, як я себе «подам».
Первісне враження, як відомо, оманливе. Через тиждень або два, мені пощастило дізнатися, що про мене думають мої одногрупниці. Виявляється, в їхніх очах я виглядала, висловлюючись їх словами «дитиною з філософськими думками». Ніде правди діти, це мені лестило і навіть порадувало, так як цього я і хотіла. Але після, виявилося, що вони вважають, що я спокійна і тиха.

Ось тут якраз ця характеристика викликала у мене негативні емоції. Мені дуже хотілося проявити себе як активну, сміливу, жваву для того, щоб при вирішенні задач мене просили взяти участь, були впевнені, що я з ним впораюся, що я зможу врегулювати ту чи іншу ситуацію, а тут вийшло все навпаки.
На моє щастя, через час я зуміла себе проявити так, що згодом склалося правильне враження про мене, під «правильним» я маю на увазі те, на що я розраховувала. Мені хочеться виглядати в очах інших сміливою, з почуттям гумору, відповідальної і розумною, вмілою і талановитої. Хотілося б, щоб зі мною люди хотіли спілкуватися, щоб вони знали, на що я здатна і користувалися цим в хорошому сенсі слова (маю на увазі, що оточуючі будуть звертатися до мене за допомогою). Не всі ці якості відповідають мені в даний момент. Але я постараюся виробити їх. Цього можна досягти завдяки новим знанням і розвитку, практиці спілкування, беручи участь в суспільному житті — всіляко виявляючи себе.

У власному іміджі важливі не тільки якості особистості, а й зовнішній вигляд. Я думаю, що я трохи не відповідаю за вимогами до зовнішнього вигляду, тому що складові зовнішнього вигляду це не тільки одяг, краса, акуратність, але і зачіска. Я завжди ходжу з розпущеним волоссям, лише зрідка збираючи їх в хвіст або косу. Я розумію, що це не є добре. Від цієї звички мені варто позбутися, адже дівчина з зачіскою виглядає в рази краще, ніж дівчина без зачіски.

Так як я свій професійний вибір зупинила на педагогіці, я повинна викорінити такі недоліки, як сором’язливість (проявляється в мені рідко, але дуже заважає особистісному розвитку), безхарактерність (бувають ситуації, в яких мені може щось не подобатися на мене може щось то «тиснути», але я не можу постояти за себе, просто залишаю переживання в собі, не вирішуючи проблему), безвідповідальність (можу не зробити обіцяне через свою забудькуватість або через недостатню підготовку / знань), некоректне розподіл власного часу ( роблю все в останній момент, хоча це досить продуктивний метод).
А також я повинна розвинути якості, які в деякій мірі присутні у мене, це: активність (я люблю брати участь в конкурсах, святах, спільних справах і починаннях), прагнення до розвитку / саморозвитку (мені хочеться стати краще), талант (мені здається, я вмію те, що вміють не всі, це і є талант, по-моєму), Оптимізм (вважаю, це важлива якість для педагога).
Підсумовуючи, можу сказати, що мій імідж сповнений недосконалостей, проте, я готова заповнювати прогалини і виправляти помилки. Важливо скласти правильний імідж, відповідний для моєї майбутньої професії, щоб люди, з якими я буду працювати могли довіряти мені, щоб вони розуміли, на що я здатна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Великий літописець
Величко – один із трьох найвідоміших в Україні літописців. Після Самовидця та Грабянки перед нами постають в хронологічній послідовності історичні події періоду національно-визвольної війни проти польської шляхти і до початку XVIII ст., відтворені Величком у чотирьох великих томах.
Відомо, що літописець певний час перебував на посаді канцеляриста Війська Запорізького. Це надало можливість історику-документалісту залишити по собі оповідь про діяльність десяти гетьманів – від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. У літопису відображені найвизначніші віхи історичної долі українського народу. Автор відзначав, що негаразди в суспільному житті того часу були наслідком «несогласія умовредних і властолюбивих синов своїх», а «єдина матка наша Малая Росія» знаходилася в стані «раздранія і раздвоєнія». Отже, бачимо, що Величко не тільки подавав відповідні історичні факти, а й займав певну громадянську позицію як автор.
Після усунення з посади канцеляриста Величко зайнявся суто літописною справою. Його праця датується 1720-м роком. У ній автор назвав себе «сином з племени Хазарського и из слуг войска запорожского найменший слуга Самуйло Василіев Величко». Літопис – справжня скарбниця відомостей про історичні перипетії нашого народу. У ньому віддзеркалені перемоги й поразки, радість і горе народу, який переживав часи національного, релігійного, суспільного гніту. Праця Величка користується великою популярністю у дослідників, науковців, оскільки є чи не єдиним документом доби Руїни та боротьби українського народу за свободу.

Прославлений кобзар
Кобзарське ремесло України сягає своєю славою далеко за межі країни. Воно тісно пов’язане з історією рідного краю і відтворює героїчні сторінки минувшини нашого народу.
Серед імен відомих майстрів кобзарської справи – Івана Стрічки, Андрія Шута, Івана Нетеси, Антіна Скоби – особливо вирізняється духовний наставник народу Остап Вересай.
Народився музикант у селі Калюжницях Прилуцького повіту на Полтавщині в сім’ї сліпого кріпака-скрипаля. На четвертому році життя Остап тяжко захворів і теж осліп. Добре, що батько навчив сина азам гри на музичному інструменті. Це і визначило подальшу долю хлопця. Але батькова скрипка не приваблювала Остапа, він виявив бажання стати кобзарем. Завдяки винятковій наполегливості, вдосконалював майстерність гри у трьох панотців – Микити, Юхима Андріяшевського, Семена Кошового – неповний рік.
На сліпого кобзаря звернув увагу художник Лев Жемчужников. У 1871 році Остап Вересай був запрошений до Києва на відкриття Колегії Павла Галагана. Велику роль у подальшій творчій долі кобзаря зіграли також видатний композитор Микола Лисенко та етнограф, автор національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський.
Остап Вересай став виразником волелюбних прагнень українського народу, співцем його нелегкої долі. У 1873 році громадськості був представлений сліпий музикант. Керівництво Південно-Західного відділу Російського географічного товариства скликало позачергове засідання для ознайомлення з творчістю Остапа.Вересая. Пізніше – виступи в Києві, Петербурзі. У творчому доробку музиканта дев’ять дум: «Буря на Чорному морі», «Проводи козака», «Втеча трьох братів з Азова», «Бідна вдова і три сини», «Сокіл і соколя», «Федір Безрідний», «Невільницький плач», «Сестра і брат», «Іван Коновченко-Вдовиченко».
Творчість Остапа Вересая – свідчення талановитості українського народу, його безмежної стійкості, волелюбності.
Помер видатний кобзар у 1890 році 82-літнім старцем.

Іван Богун
Овіяний легендами за життя, кальницький (вінницький) полковник, видатний діяч періоду боротьби проти шляхетської Польщі, Іван Богун залишається легендарним і понині. Незвичайна доля цієї людини викликає пошану нащадків. У 1648 році Іван Богун очолював
Вироби майстрів XIX ст.: а) металеві люльки; б) порохівниці (Станіславська обл.) Талант полководця й особисту хоробрість Богун виявив у Берестецькій битві 1651 року. Татарське військо, очолюване ханом Ісламом-Гіреєм III, спочатку виступало союзником селянсько-козацької армії, а потім залишило поле бою, захопивши в полон гетьмана Богдана Хмельницького. Козаки, обравши наказним гетьманом Івана Богуна, мужньо боролися. Завдяки лицарським якостям, досвіду Богун вивів українське військо з оточення.
Пізніше були оборона Умані (1654-1655), Охматівська битва, де було розгромлене польське військо на чолі з С. Чернецьким.
У 1659 році полковник підняв повстання на Правобережній Україні. У 1662 році польська влада кинула Івана Богуна до Марієнбурзької фортеці. Наступного року польський король Ян Казимир, гідно оцінюючи талант полководця, звільнив Богуна і віддав під його команду козацькі полки з метою здійснення походу на Лівобережну Україну.
Трагічно закінчився життєвий шлях полковника. На початку 1664 року Богун був звинувачений у зраді й розстріляний біля Новгорода-Сіверського.

О. Мурашко
У кращих зразках українського живопису знайшли своє відображення багатовікові національні традиції художньої культури. Видатні майстри пензля зображували на своїх полотнах велич землі, людини, її моральної сили, трагізм історичних віх у розвитку нашої країни. Серед імен талановитих художників кінця XIX ст. слід назвати М. Пимоненка, К. Крижицького, О. Мурашка, І. Іжакевича,
С. Костенка. Усі вони здобували майстерність у стінах першої рисувальної школи в Києві, заснованої у 1875 році М.І. Мурашком. У цьому закладі панував культ мистецтва. Часто відвідували школу І. Рєпін, І. Крамськой, В. Васнецов, І. Шишкін – видатні російські художники.
Особливо хочеться зупинитися на постаті Олександра Олександровича Мурашка, випускника рисувальної школи, який, наслідуючи традиції реалістичного мистецтва, прагнув до збагачення засобів живопису. Великий вплив на майстра мав І. Рєпін – учитель Мурашка в Академії. Так, під впливом наставника народжувалося полотно «Похорон кошового». У багатофігурній історичній композиції художник змалював мужніх, самовідданих козаків, що віддають останню шану своєму ватажкові.
Відвідав О. Мурашко і Париж, де були написані картини «У кав’ярні», «Портрет дівчинки в червоному капелюшку». Після повернення в Україну художник приділяє багато уваги зображенню особливостей характеру людей. Його полотна «Селянська родина», «Продавщиця квітів» відтворюють не тільки побут українців, а й їхній психологічний стан.
Помер відомий художник у 1919 році. Він залишив живописну спадщину, яка сприймається в органічній єдності з життям, побутом та історією народу.

Олександр Фомін
Ще донедавна побутував такий вислів: «Природа – майстерня, а людина є в ній робітником». На щастя, зараз людство зрозуміло, що робітники можуть бути різними. Робітник – руйнач, робітник -творець. Полярно протилежні поняття. До творців належить людина, чиє ім’я носить Ботанічний сад у Києві, Олександр Васильович Фомін, учень відомого вченого К. Тимирязєва.
Посаді директора Науково-дослідного інституту ботаніки Академії наук України в 30-х роках XX століття передувала велика наполеглива праця на Кавказі. О. Фомін провів багато досліджень флори Кахетії, Дагестану, Азербайджану.
З 1914 року відомий ботанік читав лекції в Київському університеті, паралельно займаючись створенням зеленого музею в університетському саду. Фоміним були створені колекційні ділянки з різноманітних видів рослин з усіх куточків світу. У роки пансько-польської інтервенції вчений самовіддано рятував оранжерейні та дендрологічні насадження. Бо збереження рідкісних рослин вважав своїм громадянським обов’язком.
У 1921 році Олександра Фоміна було обрано дійсним членом Української академії наук. Ним була створена карта ботаніко-географічних районів України, організоване академічне видання «Флора України», що було значним внеском у вітчизняну науку.
Отже, потрапивши у живописні куточки Ботанічного саду, милуючись різноманітністю видів дерев, чагарників, згадаймо людину-творця в майстерні природи – Олександра Фоміна.

Гравер Іван Щирський
Як часто ми говоримо про письменників, музикантів, художників, належним чином оцінюючи їхній внесок у розвиток української культури. Найчастіше лунають одні й ті ж прізвища всесвітньо відомих митців. А скільки ж талановитих постатей залишаються поза нашою увагою!
Іван Щирський – фундатор гравірування на міді. Що ми знаємо про цього майстра? Жив та працював у XVII ст. Створив «Тріумфальне знамено», «Орел виховує орлят», «Поливання квітів» тощо. Але більшість робіт майстра не збереглися.
Біографічні дані про народження митця невідомі. Чернігівщину вважають його батьківщиною. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Особливий інтерес виявляв до архітектури, іконопису, володів кількома іноземними мовами. Ось такі скупі дані маємо про майстра.
Першими самостійними роботами Щирського були ілюстрації до творів відомого письменника, громадського діяча Лазаря Барановича. У той час, коли графіка стала одним із провідних жанрів в українському образотворчому мистецтві, художник захоплюється створенням взірців на дерев’яних дошках, металевих платівках. На жаль, роботи «поглинув» невмолимий час.
Наприкінці життя Іван Щирський приймає постриг під ім’ям Інокентія. Помер у 1714 році.

Режисер Сергій Параджанов
Незвичайна доля режисера Сергія Параджанова пелеплетена мереживом слави й неприйняття, радості й смутку, любов’ю та ненавистю. Як писав талановитий кіномитець, у нього було три батьківщини: народився у Грузії, працював в Україні, готувався померти у Вірменії. З кожної нації він брав те найкоштовніше, що підносило людину на новий щабель духовності. У творчому доробку майстра фільми: «Цвіт граната», «Легенда про Сурамську фортецю»,
«Андрієш», «Ашик-Керіб». Екранізація повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» стала справжньою перлиною українського кіномистецтва. У фільмі правдиво зображена доля гуцула, який постійно знаходився перед вибором між стихійними силами природи та боротьбою за виживання, між коханням і зрадою, красою та потворністю. Образи головних героїв фільму Івана та Марічки змушують замислитися глядачів над сенсом людського життя. Режисер намагався створити своєрідний гімн гармонії світу, де повинна панувати любов.
На жаль, у житті Сергія Параджанова знаходив свій відбиток факт нерозуміння його творчих устремлінь. Режисера було тричі ув’язнено, останній раз у Тбілісі, куди він повернувся у 1977 році. Чи був він політично небезпечним? Зовсім ні. До політики ставився опосередковано. А що можна було знайти недоречного у його тридцяти сценаріях? Це вирішувати нащадкам. Але націоналістом був ще за життя названий вірменин, який розмовляв українською мовою.
З Парижа його привезли непритомним до Єревана. Тисячі людей прощалися з талановитим співвітчизником. Похований Сергій Параджанов у Вірменії, як і мріяв. Але для України він залишився митцем, що зробив вагомий внесок у розвиток національної культури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя …. Як багато прекрасного, але в той же час складного і трагічного вкладено в це, здавалося б, просте слово. Про його сенс люди міркували протягом багатовікової історії. Ось народилася нова людина, і з першим її криком і зітханням перед нею відкриваються двері в цей новий і незвіданий світ, повний несподіванок, цікавих подій, знайомств. Кожна дитина мріє про те, що коли вона стане дорослою, то буде великим актором, космонавтом, композитором, а може просто присвятить себе вихованню дітей або заняття улюбленою справою. Але часто життя вносить свої корективи. Розбиваються світлі мрії і надії, нові починання та ідеї натикаються на нерозуміння з боку друзів, однокласників, і навіть з боку самих близьких людей — батьків. «Та навіщо тобі це потрібно? З такою спеціальністю ти по світу підеш », — кажуть батьки синові, захопившись авіамоделізмом. Або: «Навіщо ти крутишся перед дзеркалом! Все одно з тебе ніяка модель, а тим більше співачка або актриса не вийде! »- Каже мати своєю симпатичною дочки, яка мріє стати кінозіркою. Таких прикладів можна навести безліч, але всі вони сходяться лише в одному — в нерозумінні з боку близьких, а точніше кажучи в «забудькуватості» батьків запитати свою кохану дитину про те, що йому ближче і дорожче. А це — перший і «важливий» крок до особистої трагедії, коли вступає в нове життя підліток йде не своєю дорогою, не за своїм шляху, призначеному йому тією єдиною життям, яку йому доведеться прожити. Зіткнувшись з таким серйозним нерозумінням, молода людина або дівчина заганяють себе в глухий кут. «Я, напевно, не такий, як усі, … мене ніхто не розуміє, тому я краще піду ….», — Повторює замкнутий в собі підліток, який не знайшов у собі сили відстояти свою думку або свою життєву позицію. Або подивимося на проблему з іншого боку. Чи не знайшов себе підліток, починає кидатися, шукати себе, піддаватися впливу з боку оточуючих його людей: однокласників, однолітків, з боку «віртуальних» знайомих, що дають йому «суперсовети», з боку сумнівних компаній, що тягнуть за собою його на шлях пристрасті до алкоголю, наркотиків , злочинності, насильства. А телебачення? Супербойовики, «ужастики» з екранів телевізора закликають підлітка «на немислимі подвиги», від яких недалеко і до суїциду. Саме таке життя або безглуздий пошук себе через неуваги або нерозуміння з боку оточуючих, призводять до того, про що повсюдно «сурмлять» і газети, і журнали, і телебачення: до знецінення тієї єдиної життя, яку нам дано прожити лише один раз … Як боротися з цим?

Виявляється, відповідь на це питання досить проста. Потрібно тільки
постаратися зрозуміти, що тобі ближче, що тобі потрібніше, що для тебе цікавіше. Адже кожна дитина, підліток, і дорослий чоловік має в собі певну родзинку, яку лише злегка поднапрягшісь, можна завжди знайти. І цей слабкий вогник засвітиться в твоїй душі, і потім дасть возгореться сильному полум’я, іменованого новим винаходом, хобі, а може бути прихованим раніше талантом. І ти зрозумієш, що ніякі суперфільму, бари, п’янки або пустощі з наркотиками не дадуть тобі нічого нового, незвичного і прекрасного, як та знайдена в твоїй душі родзинка, яка з часом може зробити тебе знаменитим. Мені пригадується історія однієї дівчини, про яку розповіла мені одна знайома. Ця юна красуня, яка закінчила школу із золотою медаллю і повна привітних надій, надійшла до Медичного інституту, мріючи про кар’єру лікаря. І ось одного разу вона їхала на автобусі і потрапила в серйозну аварію: їхав позаду автокран протаранив автобус. Багато людей, що знаходилися з нею в салоні, загинули, а дівчина залишилася жива. Але після перенесеної операції у неї повністю відмовили і руки, і ноги, і з працею поверталася шия. Вона лише могла говорити, а після лікування змогла злегка ворушити пальцями правої руки. Про кар’єру лікаря можна було не мріяти, і життя в цій ситуації могла б втратити будь-яку цінність …. В цьому випадку знайдуться люди, які захочуть розірвати зі життям раз і назавжди …. Але тільки не ця дівчина …. Слабка тілом, але сильна духом, вона після багатоденних роздумів, змогла зрозуміти те, що життя, яка б вона не була, це цінний дар, даний людині, і її потрібно прожити, не втрачаючи цінної хвилини, не відступаючи перед труднощами. Вона зрозуміла, що життя — це велике щастя, і раз їй не судилося померти, то вона повинна жити, як би важко їй не було. І дівчина знайшла в собі ту родзинку, яка раніше була невідома їй і навіть її близьким, вона стала малювати. Спочатку слабкими рухами правої незміцнілої руки вона почала водити по аркушу паперу олівцем, потім акварельними фарбами, а потім з-під її пензля почали народжуватися і масляні полотна …. І на всіх своїх картинах дівчина показувала, що життя — це велике щастя, де є радість, любов, світле майбутнє. Про це говорили весняні квіти, літні галявини з прекрасними квітами і пурхають метеликами, прекрасні пейзажі у тихій літньої річки …. Доля юної художниці склалася так, що про неї дізналися люди, котрі розуміються на живопису, які допомогли їй в тому, щоб про неї почули. І життя розпорядилося так, що дівчина дізналася, що є щастя бути коханою і бажаною. Вона вийшла заміж за дуже хорошу людину, яка багато в чому став допомагати їй. Мені здається, що цей приклад підтверджує, що яка б не була життя, і як би важко і важко нам не було, ніколи не треба забувати, що це цінний дар, який не можна віддавати в лапи такого жахливого монстра, як самогубство.

Можна навести й інший приклад, коли людина, опинившись на межі навмисної смерті, зрозумів, що таке життя. Цю історію розповіла мені моя подруга. З нею в одному класі вчилася дівчинка, яка, як їй здавалося, була по вуха закохана в одного хлопчика. Але предмет обожнювання зовсім не звертав на неї уваги. Після багатоденних страждань і безсонних ночей, «юна Джульєтта» вирішила написати листа своєму коханому …. І ось настав день, коли дівчинка вирішила передати це таємниче послання. Попросивши у улюбленого хлопчика підручник, вона підклала в нього цей лист. І що сталося далі? Улюблений юної красуні, прочитавши цей лист, «роздзвонив» про це на весь клас, став відкрито загравати з іншими дівчатами, і всі стали кепкувати з «Джульєттою». Загнана в кут глузуванням однокласників, нерозумінням з боку батьків, дівчинка вирішила, що життя для неї закінчилася. Вона вважала, що весь світ навколо неї зійшовся клином на цього хлопчика, що без нього їй все не до душі, нецікаво і противно, і треба порвати з цим раз і назавжди. Сходові останній раз в школу, вона сказала однокласникам, що вони її ніколи більше не побачать, а батькам залишила прощальну записку про свій відхід в небуття. Діти спочатку посміялися над нею, але раптом в душу однієї з дівчаток укралося сумнів. А раптом вона не пожартувала …. І дівчинка побігла туди, де жила героїня оповідання. Подзвонила в двері, їй не відповіли …. Піднявшись, на останній поверх, дівчинка побачила відчинені двері на горище … «Що ти робиш?» — Скрикнула вона, побачивши що готувалася до стрибка однокласницю. Незабаром підбігли і інші однокласники. «Стривай, одумайся … Хлопці, швидше сюди». І в останній момент вона схопила нашу героїню за куртку і силою рвонула її назад. Дівчинка повисла, і підоспілі на допомогу інші хлопці витягли її. Думки закрутилися в голові. І дівчинка зрозуміла, що життя, яка могла за одну секунду обірватися — цінна річ, яку не порівняти ні з якою любов’ю, стражданням. Після цієї події, все змінилося. Дівчинці відкрилося, що колись улюблений хлопчик зовсім не той, яким вона його собі уявляла. І варто було через це стрибати з даху, і накладати на себе руки …
Наведені мною приклади показують, що життя, дана людині один раз, це велике щастя. Головне зрозуміти себе, і відчути те, що проблеми, негаразди і невдачі завжди проходять, чорна смуга змінюється білою, треба тільки вірити в свої сили, вірити, що ти все зможеш, і життя відкриє перед тобою двері, де багато прекрасного нового і незвичайного.

 Ти повинен зрозуміти, що попереду тебе чекають професійні успіхи, велика любов, сім’я, діти, а обірване в одну хвилину життя приведе тебе до жаху небуття. Знайди улюблену справу, знайди цікавих, а не пустопорожніх друзів, спілкуйся з ними і ти вирішиш проблеми, які ще вчора здавалися нездоланними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, Батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.

Так, ми живемо з цілим світом у дружбі та мирі. І в нас, в Україні, живуть не лише самі українці, хоч їх переважна більшість. Поруч з нами вільно і щасливо проживають представники інших національностей: росіяни, білоруси, татари, узбеки, поляки, чехи та багато інших. Та всі вони є народом України, ми живемо у спільному домі. Нам усім вистачає місця і ніхто не робить різниці між людьми за національними ознаками, тут всі рівні в своїх правах. Кожній людині відкритий простір для праці, навчання, творчості, відпочинку. Живи, трудись, навчайся, займайся улюбленою справою — ти живеш у вільній і незалежній державі, в чарівному куточку планети — в Україні. Люди різних національностей мають право знати свою рідну мову, між собою нею розмовляти, читати книжки, вивчати її в своїх школах, але для всіх людей в Україні є обов’язковою державна українська мова. Так у всьому світі заведено: людина, живучи в певній країні, повинна обов’язково знати мову цієї держави, щоб розуміти, що діється навколо, про що говорять і пишуть. Ось і ми з вами повинні дуже добре знати свою державну мову, бо для українців ця мова рідна, близька і дорога серцю, тому треба підносити її до вершин, гордитися нею, бо вона не тільки державна, а ще й дуже красива, багата, мелодійна, чарівна, як і душа українського народу.

Якщо хтось не іменує себе українцем — це його шлях і вибір, виховання.Я хочу бачити свою країну квітучою, де кожна людина відчуває себе щасливою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість великого Кобзаря неосяжна та різноманітна, а сам він був основоположником нової української літератури. Слово його було ознакою національного відродження, утвердження української нації, її надією на кращі часи. Служінню рідній Україні Шевченко присвятив своє палке слово, щире серце, навіть своє життя. Вся його творчість пройнята палкою любов’ю до Батьківщини, до рідного народу. Не одне покоління вчилося у Тараса любити рідний край, служити йому, боротися за свою свободу. Для поета власна доля, особисте щастя було у долі і щасті рідного краю. Перебуваючи у казематах Петропавловської фортеці, очікуючи на вирок, поет турбується не про своє майбутнє, він пише про свою любов до України.
У служінні Батьківщині, народу поет вбачає сенс життя. Він гнівно засуджує тих, хто живе тільки для себе, хто за облудливими словами про любов до простого люду ховає своє хижацьке єство.Шевченко закликає порвати кайдани, повалити самодержавство, визволити народ із неволі. У своїх творах він зображує трагічне становище покріпаченого селянства. («Сон», «Якби ви знали, паничі», «І виріс я на чужині», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» та ін.).

Великий поет мріяв про всенародне повстання, яке повалить самодержавний лад. І бачив у своїй уяві нове суспільство, у якому житимуть вільні і щасливі люди:

А люди виростуть.
Умруть
Ще незачатії царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата…

Справжній патріотизм включає і любов до рідної мови. Тому поет так любив рідне слово, що було його зброєю в нерівній боротьбі з ворогами народу. Люблячи рідну мову, розвиваючи, творячи її, Шевченко плекав надію на краще для свого народу, своєї культури, свого суспільства.
Неабиякі можливості для виховання любові до Батьківщини дає й пейзажна лірика Т. Шевченка. Ми знаємо, що почуття патріотизму починається з любові до рідної природи, з якою людина вперше знайомиться ще в ранньому дитинстві.
Поезія Шевченка дає нам чудові зразки пейзажної лірики. З майстерністю змальовано бурю на Дніпрі в баладі «Причинна»:

Реве та стогне
Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Природа у віршах поета не виступає сама по собі, а служить для розкриття почуттів людини, для підкреслення її думки. Частіше природа виступає тлом для зображення поневоленого народу. У поезії («Як би ви знали, паничі») поет змальовує красу українського села:
Он гай зелений похиливсь, А он з-за гаю виглядає Ставок, неначе полотно… А потім гнівно вимовляє: А подивися та спитай, Що там твориться у тім раї!
Змалювання чудової природи є тут засобом контрасту, за допомогою якого підкреслюється тяжке становище кріпаків. Так автор зміг показати величезну любов до своєї країни, до своєї Батьківщини, до рідного українського краю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато з наших співвітчизників кожен рік вирушають на відпочинок до модних гірськолижних курортів чи на узбережжя екзотичних морів і океанів. А я зі своєю родиною волію відпочивати, не виїжджаючи з нашої рідної країни. Природні багатства України дозволяють довго не замислюватися над місцем відпочинку, бо кращим вибором для усіх наших співвітчизників є Південний берег Криму, куди ми і їздимо кожен рік з тієї пори, коли я себе пам’ятаю.

Ось і минулого літа я разом з батьками відпочивав біля Чорного моря. Разом з нами на відпочинок приїхали ще дві сім’ї, які були друзями нашої родини. Ми відпочивали в Криму, і свій наметний табір розташували на узбережжі Чорного моря, неподалік від маленького кримського села. З одного боку нашого табору можна було побачити жовто-зелений гарячий степ, з другого – безкрайні простори голубого моря, зліва нас оточували виноградники, а справа – мигдалевий сільський сад. Жили ми в наметах, а їжу готували на невеличкій газовій плитці. Воду можна було набирати лише в селі, де розташовувалась чиста криничка.

У селі, біля якого розташувався наш табір, було досить небагато хат. Їх, як прийнято в Криму, оточували сади з різноманітними деревами, які були не менш розкішні, ніж у нас вдома. Усюди росли персики, виноград і абрикоси. А ось яблук було досить мало. Зате навкруги цвіли розкішні різнокольорові троянди, які так чудово пахнуть ввечері.
З іншого боку нашого дикого табору розпростерлися нескінчений берег і таке ж безмежне море, чудове, казкове і різне кожної хвилини. Ми кожен день дуже рано прокидалися і спостерігали, як червона куля сонця підіймалася над безкрайнім степом, небо з бузкового і синього ставало яскраво-блакитним, а сонце з червоного і ласкавого в якусь мит перетворювалося на пекуче і сліпуче. Вдень на сонці майже не можливо було знаходитись, тому ми постійно ховалися у тіні улюбленої старої акації, яка росла неподалік від нашого табору. На деякий час ми вибігали, щоб попірнати в блакитній морській воді та пошукати маленьких морських черепашок між камінців на дні прозорого моря.

Можна було трохи пройти за село і побачити вражаючі скелі. Там завжди дуже цікаво. Біля скель можна побачити медуз, різних риб, різноманітні водорості і навіть морських крабів. Кожен вечір краби вилазили на скелі і їх можна було ловити. Коли сонце ховалося за обрій, море і небо знову змінювали свої кольори. І якщо небо ставало синім, бузковим, рожевим і навіть жовтогарячим, то море залишалося синім і лише віддзеркалювало усі ці барви. Вночі майже вся природа узбережжя відпочивала, на оксамитовому небосхилі сяяли величезні яскраві зірки, а хвилі тихо-тихо шелестіли, набігаючи на пологий берег.

Може я просто звик до такого відпочинку, але мені він дуже подобається. Незважаючи на достатньо заманливі пропозиції про відпочинок за кордоном, я ніколи не відмовлюсь від тихого родинного відпочинку на південному березі Криму. Я їздив туди зі своїми батьками, я буду їздити туди і зі своїми дітьми і насолоджуватися красотою такого рідного Чорного моря.