Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рідний краю, моя Україно

Я люблю тебе палко і щиро

В ріднім краю все рідне, своє

Рідні стіни і ті помагають

Вони душу наповнять теплом

Від нещастя і зла зберігають

В ріднім краю все рідне своє

Рідна мова лунає повсюди

І знайомі ліси і поля

І здаються всі добрими люди

Тож не даром із давніх-давен

Українці усі про це знають

І з любов’ю свою Україну

Вони ненькою всі називають

Тож давайте її берегти

І любити усім до загину

Берегти, як матусю свою

Свою неньку, свою Україну…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.
Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. 

Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми часто називаємо друзями тих, хто насправді є приятелями. Тобто тих наших «друзяк» з якими ми просто сидимо за партою, до яких ходимо грати в ляльки або в комп’ютерні ігри. Чи може нам хочеться піти на сусідню вулицю покататися на гойдалці, а мама не пускає самого. Доводиться шукати тих, хто піде разом з нами. Так з’являються в нас приятелі, яких ми гордо називаємо «друзями».

А справжня дружба – це щось ширше та глибше, я так вважаю. Друг – не той хлопець або дівчинка, який відразу залишить тебе, якщо ти перестанеш грати з ним у м’яча, або ходити з ним на річку, або дозволяти сідати за свій комп’ютер. Друг – це людина, якій цікавий ти сам, твоя душа, твої думки, твої захоплення. Який тебе прийме таким, який ти є, навіть якщо ти перестанеш слухати хіп-хоп та перейдеш на панк-рок. Який буде тебе зупиняти, якщо ти щось робиш погане, а не просто пліткувати за спиною.

Раніше мені інколи ставало дуже неприємно – дружиш-дружиш із кимось, мало не душу йому виповідаєш, а потім – раз! І його вже нема, він знайшов когось цікавіше чи заможніше, і вже не хоче навіть при  зустрічі два слова сказати. А тепер мені все одно. Значить, це були не друзі, і не потрібно за ними побиватися.

Мої знайомі часто говорять, що друг ніколи ні в чому не відмовить. Мовляв, от ти мені не дав якусь річ – значить ти поганий друг. А я вважаю не так. Навіть якщо друг тобі щось не дав – подумай і намагайся зрозуміти, чому він це зробив. Можливо, він не має змоги. Можливо, не так тобі ця річ і потрібна. Наприклад, якщо пияка вимагає горілки, а добрий «друг» йому носить, замість того, щоб умовити його лікуватися – то що це за друг такий ?

Раніше у мене теж не виникало думок, яким має бути справжній друг, я просто грався з іншими дітьми, підлітками. Але нещодавно я десь почув фразу, що «друг мій – це третє моє плече». І про те, що друга не треба ні про що просити, він сам дізнається, що тобі треба, якщо він справжній. Але щоб досягти того ідеалу, потрібно самому стати таким другом. І тоді побачиш – хто відкликається на твоє серце, а хто байдужий, і хоче лише мати зиск.

У мене дуже багато знайомих, приятелів, і в школі, і на вулиці. Є і друзі, яких я би назвав справжніми, але не буду казати гучних слів. Можливо, я сам ще не такий сильний, справжній друг, щоб вимагати такого від інших. Я думаю, час покаже, якою сильною буду наша дружба – якщо ми не загубимося після школи, студентами у дорослому житті. Я дуже сподіваюсь на це.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Kартина С. В. Герасимова «Мати партизана» за своїм ідейним звучанням близька до твору О. Довженка і на ній зображено героїчний подвиг жінки в роки війни. На передньому плані картини зображено жінку – матір партизана – і німецького карателя. Це проста жінка у звичайному селянському одязі: рясній спідниці темного кольору в червоні цяточки, просторій світлій кофті. На голові – хустина. Ноги босі – фашисти виштовхали її з хати, і взутись не встигла. За її спиною – односельці, яких зігнали карателі, щоб залякати і примусити зізнатися, чий партизан. Ліворуч від матері – її син – партизан. По розірваній сорочці, змученому обличчю можна здогадатись, що його люто катували, але він ні в чому не зізнався. І молодий партизан, і його мати, і селяни, що стоять щільно стіною за матір’ю, тримаються мужньо, гордо, з гідністю. Обличчя карателя налилося кров’ю від люті і безсилля. Стара жінка, яку він думав залякати, поставити на коліна, зневажає не тільки його, а й саму смерть. У картині немає світлих, радісних барв. На тлі чорного диму і червоних язиків полум’я – гітлерівець у темно-зеленому мундирі. Картина ви-кли-кає ненависть до фашистів. Мати партизана і селяни зображені в теплих кольорах, а біла кофта матері, підкреслює її душевну чистоту.

У мене картина викликала почуття гордості за наш народ, за його мужність і безстрашність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цю картину можна було б назвати «Зустріч», можна було б — «Дочекалися», а можна — «Щастя». Справді, мить, показана художником, — це незабутні хвилини невимовної людської радості. На порозі квартири, де в розчинені двері виглядає жінка (мати? родичка? сусідка?), — троє: він, вона і хлопчик. Чоловік і татусь повернувся з війни! Він у військовому одязі, ми бачимо тільки спину. Вона обнімає його, припавши до грудей, — тільки маківку голови видно та жіночі ноги. І синок припав до татка, наче приклеївся до рідної постаті, до батькової ноги. Його личко добре видно: в ньому так багато почуттів! Хлопчик не посміхається, він серйозний і ніби зосереджений у цю мить свого справжнього щастя, адже як чекали вони з матусею цього дня! 
І ще можна було б назвати картину «Щаслива мить»! 
Що значить прислів’я «Дівчата шиють та співають, а мати поре та плаче»? 
Це прислів’я — улюблене в моєї бабусі.

 Вона часто вживає його, завжди доречно і ніколи — просто для того, щоб абищо сказати. І насправді, прислухайтесь, придивіться до всього, що відбувається. Наприклад, дочка вирішила допомогти матусі прибрати кімнату. Весело, швидко впоралася дівчинка і, задоволена своєю роботою, побігла купувати морозиво. Мати спочатку побачила, що речі не на місцях: чогось ножиці з полиці перемістилися до виделок, рушник лежить у куточку дивана, засохли квіти. Звичайно, не заплакала мати, але ж і веселощів не відчула після такої допомоги. Влучне тут наше прислів’я? Авжеж. 

Таких прикладів можна навести безліч. Працюють, наприклад, учні на уроках праці. Хтось сумлінно все виконує, може, занадто довго вовтузиться, але закінчує справу — і все як слід…

А інші швидко-швидко не туди гвинтика вкрутили, не так аркуші зшили. Перевірив учитель — не вийшла потрібна річ, користуватися, не переробивши, не можна. І хоч плач тому вчителеві, а виконавці ж працювали весело й бездумно. Знов прислів’я спрацює. Тож як у мене вдома щось не до ладу виходить, бабуся й гукне: «Що? Дівчата шиють та співають?» А я у відповідь: «А мати поре та плаче» — і йду виправляти свої помилки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Аді Ендре (Ady, Endre – 22.11.1877, с. Ерміндсент – 27.01.1919, Будапешт) — угорський поет.
У 1906 p. вийшла друком збірка Аді «Нові вірші» («Uj versek»), яка відразу привернула увагу широкої читацької аудиторії; у 1918 р. побачила світ його остання прижиттєва збірка — «На чолі мерців» («A halottak elen»). Таким чином, поетичний шлях Аді припав на перші два десятиліття XX ст., і це можна вважати символічним: дійсно, в особі Аді в угорську літературу прийшов перший поет XX ст. Аді першим в Угорщині глибоко пережив і висловив усі ті проблеми й альтернативи, перед якими неминуче опинялася будь-яка мисляча людина XX ст. Саме ця особливість — яскраво виражена належність до XX ст. — стала визначальною рисою творчості Аді і значною мірою зумовила його місце в історії угорської поезії.

Аді народився в селі Ерміндсент (тепер — територія Румунії), в одній із найвідсталіших аграрних областей Угорщини. Його батько, дрібний землевласник, майже селянин за соціальним статусом, заздро мріяв про «панство». Через те він і згадував так часто своє давнє дворянство (нічим, окрім родинних переказів, не підтверджене) і через те й віддав своїх синів, Ендре та Лайоша, у добрі школи, прагнучи виховати з них справжніх «панів». Спочатку Аді навчався в Ерміндсенті та римсько-католицькій гімназії в Надькароє (зараз — Карей, Румунія). Після цього майбутній поет продовжив освіту у Зілах, у реформатській гімназії, де провчився останні чотири гімназіальні роки. Зілахська (тепер — Залеу, Румунія) гімназія належала до тих шкіл, де глибоко шанували і культивували пам’ять про національно-визвольну боротьбу угорського народу проти влади Габсбургів, де виховували повагу до героїв цієї боротьби — куруців. Саме у ній почав формуватися Аді — нонкорфоміст. Незабаром, розвіявши батьківські мрії про «панське» життя, про чиновницьку кар’єру, Аді, двадцятирічний дебреценський студент-юрист, подався у журналісти. Окрім усього, з цьому бунті було й захоплення богемним життям. Неприйняття обмеженого, міщанського існування, внутрішній неспокій, неприкаяність, безпритульність нав’язали йому спосіб життя, з якого він виніс згубну звичку до алкоголю та сифіліс, що скоротили його життя.

Згодом Аді покинув «застійне місто» Дебрецен, де розпочав свою журналістську діяльність, і перебрався у Надьварад (тепер — Орадя, Румунія), а в 1904 р. — у «місто міст», у Париж. Майже рік він провів там як кореспондент різних угорських газет. Життя все міцніше пов’язувало поета з містом — містом взагалі. І не лише зовнішньо, а й внутрішньо: це стосувалось і його способу життя, і світогляду, і, звичайно, його поезії.
Щодо способу життя поворот був ознаменований уже тим, що Аді обрав зневажувану у «сільській Угорщині» «вільну професію» — професію журналіста. Проявився він й у великому, всепоглинаючому почутті — коханні до заміжньої жінки, котру Аді у віршах називає Ледою. Це кохання тривало майже десять років. У присвячених їй творах поет з небаченою ще в угорській
літературі відвертістю показав безмежну складність людських стосунків, суперечливість почуттів, що пов’язують мужчину та жінку:

З ума зведе мене, жадана,
Ця справжність ласк, ця повна
добрість,
Ця суть віддання і владання.
Чолом пірнувши в твоє лоно,
Відчайно, рвійно, тужно, спрагло
Молю: відмов мені, мадонно!

(«Я хочу зберегти тебе…», тут і далі пер. М. Лукаша)
Це кохання, з його «незаконністю», з його гордою відкритістю, відвертістю, також було викликом лицемірній моралі напівфеодальної Угорщини.
Водночас у поезії Аді значне місце займали мотиви Ероса і Танатоса, вони також дозволяли заглянути у світ загадкової, примарної, далекої краси. Поет оспівував вогні міфологізованого міста, Парижа, куди на початку XX ст. здійснювали паломництво прихильники Мистецтва, відтворювала вабливий шум морських просторів. Сірому, безкрилому животінню Аді у своїх віршах гордо протиставляв високі поривання і відважно обстоював посейбічність, життєлюбність, право хотіти Всього.
Лірика Аді і в царині форми була революцією в угорській поезії. Заперечуючи існуючі у тогочасній літературі пошанівок віджилих традицій, приземлену натуралістичну описовість, вона утверджувала, з одного боку, індивідуальність, новаторство, безмежну щирість, а з іншого — музичність вірша. Якщо до Аді угорські поети перше місце віддавали логіці, раціоналістичності, то Аді висунув на перший план символ, здогад, натяк. Якщо до нього поезія концентрувала свою увагу на зовнішньому, предметному аспекті буття, то Аді звернувся до духовного життя людини, до її таємничих глибин. У його поезії зазвучала любов до безмежності, безкрайності і потяг до недосяжних «синіх квітів» ідеалу, абсолютної досконалості. Це була романтика нової епохи.
Перші дві «справжні» збірки Аді, «Нові вірші» та «Кров і золото» («Ver es arany», 1907), відразу ж висунули його у ряд найперших поетів. Невипадково Аді був беззаперечно визнаний вождем заснованого в січні 1908 р. літературно-художнього журналу «Нюґат», який об’єднав проникнуті новими прагненнями літературні сили. Починаючи з 1908 p., навколо поезії Аді не припинялися все більш і більш запеклі суперечки. «Божевільний», «чудовисько», «п’яниця» — у такому дусі писали про поета у тодішній пресі. Відчуття безпритульності все більше опановувало Аді. Це позначилося і на способі його життя. Він майже постійно в дорозі; наче втікаючи, рятуючись від чогось, Аді переїжджав із міста в місто, мешкаючи у гостиницях; у нього, по суті, ніде не було постійної квартири.
Аді сприймав свою епоху в усій її заплутаності та суперечливості. У його душі вкоренився своєрідний, характерний для XX ст. різновид світової скорботи: «безпричинна нудьга», сум’ятливий страх перед Nihil. Йому постійно вчувалася зловісна «пісня косовиці» на безкрайній «ниві смерті». Один за одним з’являються мотиви, пов’язані з Nihil: самотність, втрата дороги. Особливо яскраво це проявилося, зокрема, у вірші «Над мертвими водами»:

І всі ми падаєм і гинем,
Нас тягне та зловонна твань…
Шкода великої любові,
Шкода змагань, дерзань, палань, —
Нас губить та бездонна хлань,
Те мертве озеро — Угорщина.

Але, слід зазначити, що поет не онтологізував цих мотивів, не надавав їм характеру неминучого фатуму. Джерелом та основою надії, запорукою того, що людина знайде себе у навколишньому світі, для поета була сама людина — «людина поміж нелюдськості».
«Людина поміж нелюдськості» — такий лейтмотив пізньої творчості Аді (зб. «Наша любов «— «Amagunkszerelme», 1913; «Хто мене бачив ?»— «Кі Iatott engem?», 1914; «Останні кораблі» — «Az utolsd hajok», 1923). У цих збірках поет, як і раніше, залишається «хоронителем» на сторожі людяності. Це надає особливого звучання, особливого чару і його любовній ліриці тих років, так званим «віршам Чінске», присвяченим дружині — Берті Бонца. Навіть у «свистоплясці вбивств» поет захищав, охороняв «серця вічну пісню»: красу та кохання.
У роки Першої світової війни здоров’я Аді значно погіршилося, а її закінчення він зустрів уже на грані згасання. Поет помер 27 січня 1919 р. у санаторії «Ліґет».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вважається , що хороших людей більше , ніж поганих . Я думаю , це правда. Адже , якщо подумати , нас оточують здебільшого дуже хороші , привітні , приємні люди. Коли ми їх бачимо , спілкуємося з ними , нам стає радісніше , світліше на душі , так хочеться обійняти таку добру людину , посміхнутися їй , сказати , як приємно з нею перебувати. Мені здається , найважливіше для людини – це її душевний стан , її настрій, який залежить від дуже багато чого , від того , що відбувається в її житті , від людей , які її оточують …

Така якість як доброта , грає важливу роль в житті кожного з нас. Вона рятує нас , і ми з її допомогою рятуємо інших . Вона змінює людей , їх ставлення до навколишнього …
Заохочення доброти в людях – безцінний елемент не просто життя , а й ділового життя. Багато ділових , знаменитих , шанованих людей домоглися успіху не тільки завдяки своїм талантам і везінню . Більшість з цих особистостей мають добрий, справедливий характер. Є й ті , хто прославилися своєю добротою , хоча прагнули і домоглися слави в чомусь іншому. Якщо задуматися , до чого вони йшли , чого хотіли , в результаті отримаємо : робити добро. Не відразу можна зрозуміти це.

Наприклад , кожен з нас вибирає якусь професію. Ми хочемо працювати з тією сферою діяльності , в якій нам легко , де ми – як риби у воді. Ми не будемо вчитися тому , що нам в тягар , тоді ми відчуваємо , що вчимося марно , тому що робота без нашої любові не принесе ніяких плодів … З цього виходить , що ми працюємо для себе , щоб радіти своїми справами. Але ж саме ці справи , вірніше , їх результат бачать люди! Вони оцінюють нашу роботу , відчувають її результати на собі , роблять висновки. Вони міркують таким чином: наскільки людина любить свою справу , настільки він любить і хвилюється за людей , які побачать вчинене ним . Хіба не можна назвати вибір професії , роботу добром , якщо вона приносить радість людям ?
Я вважаю , доброту можна поділити на велику і дуже велику , бо маленького добра не буває . Маленьке добро знає , бачить , відчуває , дарує , отримує кожен з нас постійно. Прокинувшись вранці , ми бачимо , як у наші вікна світить сонечко. Ми радіємо йому , воно дарує світло , несе в собі теплоту. Тому ми любимо його ! Ми говоримо : “Доброго ранку ! ” , “Добрий день! ” , “Добрий вечір! ” . Кожен з нас щодня , постійно робить добро. Багато чого з доброго ми навіть не помічаємо , вважаємо звичним , але все ж кожне приємне, сказане від щирого серця слово радує наші серця , дарує гарний настрій на весь день. Поступаючись місцем у громадському транспорті , допомагаючи літнім донести важку сумку , перейти дорогу , забратися в будинку , ми робимо добро , правда , це наші обов’язки , але , на жаль , багато хто з нас забувають про це …

Є люди , які прославилися своєю , мені здається , дуже великою добротою , яку навіть можна назвати іншими словами: мужністю , відвагою , самопожертвою . Найчастіше до таких людей належать ті , які присвятили своє життя таким складним , небезпечним професіями , як пожежник, лікар , поліцейський. Існує безліч випадків , коли службовці МНС , рятуючи людям життя при катастрофах , аваріях , природні лиха , самі гинули від ран , опіків і т. д. Багато лікарів рятують життя , взявши на себе таку відповідальність , знаючи , що всі ці життя лежать на їх плечах , що від них залежить дуже багато чого в житті інших людей. Поліцейські , захищаючи від злочинців мирних жителів , самі гинуть від рук лиходіїв …

Цих людей ми любимо , поважаємо , вважаємо героями. Вони гідні цього , ми заохочуємо їх доброту своєю щирою любов’ю. Мені здається , це найважливіше для кожного з нас – знати , що тобі хочуть подарувати добро і дарують його . Ну а що саме таке добро – кожен з нас знає сам . 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми живемо на Україні. Багато міст і сіл є в нашій країні. В них є будинки і будиночки, в котрих живуть люди. Вони живуть родинами або самотньо, працюють і відпочивають, сваряться і кохають один одного. Все це — український народ. І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати один одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона — наша щедра мати, а ми її діти.

Усі ми живемо в різних її куточках. Кожен знає красу і втіху рідного міста чи села. І ми щедро ділимося цими знаннями. Відомими є легенди Карпатських гір, Ластівчиного Гнізда, острова Хортиці та поля Полтавської битви.

Бо ми — народ, який може бути стрімким і непосидливим, цілеспрямованим і рішучим, але він завжди гостинний і щирий.

Тому нам треба завжди пам’ятати, що наша країна — це рідний дім, де на нас з любов’ю і надією чекають рідні. Це те місце, до якого ми завжди повертаємося, де б ми не мандрували у світі. Тому що рідна земля дає нам силу для життя. Все, що нас оточує: небо, сонце, хмари, місяць і зорі, зелені ліси і родючі поля, люди, які поруч з нами в радості чи смутку — це те, що підтримує нас і дає сили жити і радіти життю, немов теплому поцілунку матусі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені здається, що людство прагне винайти ідеал, впродовж усієї своєї історії. Звертаючись до літератури і мистецтва, ми можемо спостерігати, як поняття ідеалу змінювалося в різні епохи. А найголовніше, що люди хотіли свій ідеал створити, представити, побачити. Це відбувалося в літературі, скульптурі, живописі. Так виникли ідеальні образи. Але вони ідеальні для художників, які їх створили, і не завжди співпадають з нашими представленнями. Люди мріяли і про ідеальне суспільство. Але ідеальну епоху або ідеальний суспільний устрій винайти так і не вдалося. Ну що ж, можливо, це ще попереду. Але, я упевнена, що ідеал, той зразок досконалості, кінцева найвища мета-промінь, є у кожної людини. Мої прагнення повністю реальні. Я не чекаю ідеального суспільного устрою, тому що розумію, що суспільство — це люди, а ідеальних людей не існує. Тому я прагну досягти нормальних людських відносин у своєму найближчому оточенні. І якщо кожна людина хотітиме того ж, то, можливо, наше життя буде кращим.

Отже, відносно моїх ідеалів.

Мої ідеали — це моральні якості, мої і моїх друзів, моїх батьків і моїх дідів, словом, близьких мені людей. І ці ідеали не однобокі, вони мають взаємозв’язку з різними галузями життя. І навіть те, яким я представляю своє майбутнє, — це мій уявний ідеал.

Коли я була ще зовсім дитиною, то вважала ідеалом зовнішні риси людини. Тепер, коли мені п’ятнадцять, я розумію, що зовнішність — не головне в людині. Безумовно, людина повинна стежити за собою, бути чистою і охайною, а ось поняття краси для мене стало ніби іншим. Члени моєї сім’ї і мої друзі не усі красиві, але для мене вони найкращі, тому що їх красу я оцінюю по внутрішніх рисах, як і вони мою.

Отже, риси вдачі, які я вважаю ідеальними. В першу чергу, це доброта. Я думаю, що це саме та риса, яка робить людину людиною, адже доброта включає і чуйне відношення до інших людей і увагу до людей старшого покоління, і любов до природи, і уміння співчувати іншій людині, і занепокоєння про братів наших менших, і багато-багато інших якостей, які я б хотіла виховати в собі. Іноді важко бути хорошим: хтось дратує, хтось заважає, хтось шумить, а хтось просто не подобається. Тоді я намагаюся здолати в собі емоції, розуміючи, що якась риса моєї вдачі теж може не подобатися іншим. Хочу навчитися сприймати людей такими, які вони є, хоча схиляюся до гуманістичних рис в людині.

Сподіваюся, що у своєму розумінні ідеалів, я не самотня. І чим більше буде прибічників гуманістичних тенденцій, тим краще буде навколишній світ. Можливо, саме тоді і прийде найдосконаліша епоха в історії людства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько. 
Мені приємно спостерігати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з’явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності».

Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з’являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками. 
Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір’їною. 
Для мене це якесь чародійство: і пір’їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.