Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожне суспільство виховує своїх громадян на певних моральних нормах. Наші батьки намагалися відповідати моральним принципам будівельника комунізму. Зараз відстоюються демократичні принципи розвитку суспільства. Енциклопедичний словник пояснює термін «мораль» як систему поглядів і представлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей. Мораль древнього Риму виправдовувала гладіаторські бої, а мораль древнього Спарти була спрямована на виховання воїнів. Найжорстокіші режими знаходили виправдання своїм діям в суспільній моралі. Нині люди усіх країн прагнуть створити гуманістичне суспільство і спираються на принципи моралі Божої. Десять заповідей Христових — це теж моральні принципи людства.

Я вважаю, що кожна людина, окрім великих загальнолюдських моральних принципів, має свої власні. Вони полягають у відношенні до найближчих людей, до навколишнього світу, до навчання. Дріб’язкові, на перший погляд, вчинки закладають основи характеру людини. У наш час люди значно простіше дивляться на навчання. Не встиг зробити домашнє завдання — списав, забув удома бутерброд — відщипнув у друга, отримав погану оцінку — сказав, що забув щоденник.

Перевірено не одним поколінням: той, хто зробив аморальний вчинок хоч би один раз — не зможе утриматися і надалі. Ось так і народжується мораль пристосованця, брехуна, а іноді, і негідника.

Тому я вважаю, що про високі принципи не треба кричати, їх треба доводити на ділі. Тільки тоді моральні принципи кожного з нас стануть моральними принципами суспільства, коли ми керуватимемося позитивними намірами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для своєї картини С. Васильківський вибрав найбільш типовий для України краєвид. Безкраї простори нив, луки, вкриті густою травою, ліси та переліски, насичені яскравими барвами. У центрі картини — воли, які пасуться на зеленому лузі біля озерця. Праворуч — високе розлоге дерево, під яким спочивають люди. Для них віл — показник достатку родини, своєрідний символ землеробства. Людина на картині відійшла на другий план, висунувши на перший своїх вірних помічників. Адже ця лагідна, красива і сильна тварина супроводжувала селянина від колиски до домовини. Пейзаж «Козача левада» — це щиросердне освідчення художника своїй батьківщині у синівській любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вмикаєш телевізор, відкриваєш газету чи інтернет-сторінку з новинами – та одразу псується настрій. Бо гарних новин там майже ніколи не знаходиш, а читаєш про нещастя, несправедливість, жорстокість, біль. І вже навіть не дивуєшся, бо якось звик до того, що так воно є. І виникає лише одне бажання – це убезпечити від цього себе. Нема коли думати про інших, та й не хочеться.

Проте десь у душі розумієш, що в сучасному світі втратила вартість доброта. Ми всі боїмося за себе та своє благополуччя. Багато хто готовий «йти по трупах», аби у самого все було гаразд. Цей страх робить людей нечутливими до потреб інших… Та завтра може з’явитися хтось сильніший за тебе, хто безжально розтопче тебе.

Важко бути добрим, співчутливим та милосердним, коли образили, нашкодили, зрадили… Хочеться відплатити за таку жорстокість та несправедливість. Проте тим самим ми спровокуємо кривдника відчувати ту ж саму злість, і потім він відплатить нам.  І це замкнуте коло.

А вихід з нього – милосердя та доброта. Усі ми чули, що «на чужому горі щастя не збудувати», але забуваємо про те, поки життя не нагадає. І часто ми самі винні в тому, що в нас з’являються вороги та недоброзичливці.

Милосердя – не абстрактне поняття навіть, це принцип життя та поведінки, за яким ми не шкодимо іншим людям, ні з яких причин. Цього вже досить. А якщо хочемо піти далі, можна допомогти тим, хто потребує. І тоді, коли допомоги потребуватимемо ми, нам теж допоможуть. Було б прекрасно, якби саме таке замкнуте коло запанувало б у світі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожного народу є свої традиції. Їх історія досягає в глибину віків, поєднує в собі уявлення про світ, відношення до релігії, ознаки побуту.

Останніми роками ми часто звертаємося до традицій, тому що усвідомлюємо себе частиною великого народу з найбагатшими досягненнями культури. Той, хто не знає свою культуру і цурається своєї мови, не може з повагою відноситися і до культури інших народів.Усвідомлення своєї причетності до великого народу — є усвідомленням себе самого, усвідомленням своєї значущості у світі.Моє перше знайомство з народними традиціями відбулося давно, коли я був ще дуже маленьким.

Було мені років 5-6, коли я сам свідомо поніс вечерю до свого хресного. Тепер я знаю, що було це на Святвечір перед Різдвом. На вулиці вже стемніло, але ніхто не боявся темряви, дітей було дуже багато, хто ніс вечерю до родичів, а хто — колядував. Тоді я уперше почув колядки. Прийшовши додому, намагався згадати почуте на вулиці, але не зміг. Моя прабабуся розтлумачила мені і значення слів з почутої колядки, і самого обряду.

Але найповніші враження про народні обряди я привіз з Львова. Разом з іншими учнями нашої школи два роки тому я побував на екскурсії в цьому старовинному місті. Наша подорож була не лише цікавою, але і пізнавальною, тому що ми не просто спостерігали народні різдвяні обряди, але і брали в них участь. Повернувшись додому, я навчив своїх друзів різдвяних пісень, почутих там, а наступного року ми і самі ходили колядувати. Отже усі Святки пройшли незабутньо. Відтоді я цікавлюся традиціями інших народів. Я із задоволенням читаю книжки, які містять свідоцтво про історію і культуру того або іншого народу, я порівнюю наші звичаї з традиціями інших регіонів України і інших слов’янських народів.

Скільки обрядів довелося мені побачити. А скільки ще доведеться побачити! Адже світ такий великий, життя таке дивовижне, а традиції допомагають збагатити її.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нещодавно на уроці української літератури я познайомилася з дуже цікавою пам’яткою нашого народу — «Велесовою книгою». Вона була знайдена в хаті білого офіцера. «Велесова книга» має вигляд пронумерованих дощечок, на яких вирізаний текст. Деякі дощечки «Велесової книги» розповідають про життя праслов’янського народу у давні часи, коли території, на яких жив праслов’янський народ, постійно займали різні кочові племена — кімерійці, скіфи, сармати. Вони поневолювали праслов’ян, грабували і вбивали людей. Але праслов’яни не хотіли коритися кочовикам, тому вони верталися звідти, куди втікали і куди їх вивозили загарбники.

На інших дощечках «Велесової книги» написано про те, що на цій території жив хліборобський народ — орії (чи арії). їхнім символом був образ Матері-Птиці, яка оберігала і захищала оріїв від усіх лих і якій орії поклонялися. «Велесова книга» дуже докладно розповідає про життя праслов’янського народу. Вона детально описує події, які сталися з нашими пращурами у давні часи. «Велесова книга» допомогла мені більш докладно дізнатися про життя моїх пращурів-праслов’ян. Вона дуже мені сподобалася. Я жалкую, що я небагато дізналася про її зміст і що у мене немає можливості повністю прочитати усі дощечки «Велесової книги». «Велесова книга» — унікальна й незвичайна знахідка для українських читачів. Щоправда, за кордоном фахівці й любителі роздумують над загадковою книгою з «дощечок» уже з півстоліття. Якщо цей язичницький літопис історії Русі справжній, а не майстерна підробка, то перед нами відкривається ціла сторінка непізнаного з життя наших предків. Виявляється, Русь ІХ ст. була не варварською країною, а культурною, яка цікавилася минулим і знала його. Існувала там ще до прийняття християнства своя писемність. Релігія — світла й гуманістична: руси не вважали себе виробом бога, його речами, а мислили себе його нащадками, внуками Даждьбога. Не було навіть поняття пекла. На відміну від відомих літописів, «Велесова книга» — не опис князювань, а скоріше збірник релігійно-повчального змісту. Дуже шанували руси своїх дідів і пращурів, тому розповідали про їх діяння. На прикладі їх життя утверджували необхідність єднання, любові до батьківщини, віри у своїх богів, які допомагали у боротьбі з ворогами. Світ уявлявся нашим предкам у трьох субстанціях: Яве — реальний світ, Наве — світ померлих, нематеріальний, потойбічний, і Праве — світ істини, законів, що керують Явою.

Оповіді про богів Велеса, Перуна, Сварога, Даждьбога, Хорса, Ярила, про Дніпро, Дон і нашу землю оповиті щирістю й поетичністю народного світогляду. Ось як про край прадавніх українців написано на четвертій дощечці: сини Орія вирушають у землі, де течуть «мед і молоко». На шістнадцятій дощечці написано про широченну Рай-ріку, що тече до моря. Це про Дніпро. На п’ятнадцятій сторінці «дерев’яної книги» оспівані перемоги праведного Кия і Києва-града. На одній дощечці є такі слова: «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас невільників». Значна частина дослідників, посилаючись на ці слова, ввжає, що «Велесова книга» — це оборона віри предків, це — клич на захист давніх духовних святинь. Русам доводилося багато воювати, щоб не потрапити у рабство. Вони виявляли велику мужність у боротьбі й терплячість та наполегливість. «І була та боротьба і битва велика тридцять літ,- пишеться на сьомій дощечці.- І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, полишили нас. …Так і греки хотіли підкорити нас… і ті полишили нас у спокої». І ще є одна приваблива думка у цій книзі: краще торгувати, аніж воювати.

Скільки страждань випало на долю нашого народу!  Назавжди увійшла в історію боротьба нашого народу проти турецько-татарських орд, які в XV-XVII століттях плюндруі вали українські землі, забирали людей у рабство. Знаємо ми «Пісню про Байду», «Думу про козака Голоту», де оспівуються захисники народу — сміливі, відчайдушні козаки, які не боять-і ся «ні огня, ні меча, ні третього болота». Хоробро вступаючи ві поєдинок з багатим татарином і з турецьким султаном, народні герої завжди перемагають, бо вони боронять свій край,1 чужого вони не займають, але і свого на поталу не віддають:

То гуляє козак Голота, погуляє, Ні города, ні села не займає.

Прославляючи своїх захисників, народ вірить у їхню нездоланність. Доба боротьби українців проти польської шляхти теж висвітлена в думах і піснях. Дума «Хмельницький і Барабаш» розповідає про вірність козацькій присязі, про відданість Ук-раїні. Гетьман Барабаш хотів умовити Хмельницького, чиги-  ринського полковника, побрататися з ляхами. Але Хмельниць- ! кий зрозумів, що це зрада, і покарав Барабаша. Кінець думи —  це оспівування народного героя:

Ей, пане, пане Хмельницький Богдане Зиновію, Наш батю, полковнику чигиринський! Дай, господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, А неприятеля під ноги топтали. У пісні «Зажурилась Україна, бо нічим прожити» передається горе України, землі якої витоптали турецькі орди. Пісня сповнена войовничого запалу і віри, що буде розбитий «вражий  турок». Пісня «Ой Морозе, Морозенку» — це слава герою-за-хиснику, що загинув за свою Україну.

«Велесова книга» дає своїм читачам не лише знання з історії, а й приносить естетичну насолоду поетичними образами Птиці-Матері, Матері-Слави, Обідоносиці та іншими, символічністю й метафоричністю висловів, патріотичною наснагою. Таємниці «дощечок» ще чекають своїх дослідників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної людини є власні моральні цінності. І одна з таких цінностей — любов до матері. Не даремно ж про матір пишуть поети і письменники, мати зображують живописці і оспівують музиканти. Перед матір’ю ми в неоплатному боргу за безсонні ночі, проведені біля колиски, за занепокоєння і ласку, за велику материнську любов і за саме життя, дароване нею. Тому любов до матері — святійше людське почуття.

Безумовно, є у світі моральні виродки: матері, які відмовилися від своїх дітей, і діти, які відреклися від своїх матерів. Але, на щастя, таких небагато. Більшість людей поважають материнство.

Для мене прикладом на все життя залишаться стосунки між членами нашої сім’ї. Моя мама ніколи не учила мене поважати людей старшого покоління. Вона просто добре відносилася до бабусі, піклувалася про неї, приділяла їй увагу. А коли бабуся хворіла, мама забороняла мені і моєму молодшому братові шуміти. Мама в усьому для нас приклад. Вона не говорить високих слів, а просто виховує нас своїм прикладом.

У нашій сім’ї дуже затишна атмосфера. І створила її мама. Вона ніколи не підвищує голос, завжди доброзичлива і урівноважена. Навіть, коли у наших батьків непорозуміння, це не впливає на інших членів сім’ї. Ніхто не кричить і не стукає кулаками об стіл, як часто бувають у наших сусідів, просто батьки йдуть на прогулянку удвох, а коли приходять, то можна бути упевненим, між ними — світ і згода. І знову, це завдяки мамі, яка дуже хворіє за сім’ю.

Не даремно говорять, що матері невсипущі. Коли я лягаю спати — мама ще не спить, а коли я прокидаюся — вона вже не спить. Мама страшенно завантажена і на роботі, і удома.

Ми з братом намагаємося якомога більше їй допомагати. Щодня я потайки від мами і від друзів вивчаю кулінарні рецепти. Хочу зробити їй подарунок 8 березня — приготувати якесь смачне блюдо. І в той же час я не хочу, щоб друзі насміхалися, що я малий. Проте, якщо жінки опанували чоловічі професії, то чом би представникам сильної поли не спробувати готувати? Я думаю, мама зрадіє, що у неї такий здібний син.

Безумовно, мій найперший обов’язок — хороше навчання. Я намагаюся зробити так, щоб мама за мене не червоніла, щоб її м’які очі не засмучувалися. Я упевнений, що це мені під силу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. Не можна пройти його, не поранившись колючими голками.

Такий шлях проходить кожен народ. Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. І чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків. І матеріальну, і духовну.Деякі народи, на жаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, Такі, як мова, культура, традиції. Кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.Мова — душа народу, його духовна сутність. Значення її дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку. Мова — не тільки засіб спілкування. Це етнічна категорія, що притаманна кожному народові.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства мові надано статус державної. Це велике досягнення сьогодення, бо історія розвитку української мови трагічна й водночас повчальна для представників інших національностей. Довелося їй пройти тернистий шлях знущань, заборон, катувань кращих представників інтелігенції. Звичайно,,це наклало певний відбиток на ставлення людей до мови.
Зараз гостро постає проблема звикнення до рідної мови. Адже повернути духовні цінності можна тільки завдяки материнській, милозвучній, солов’їній нашій мові. Без неї ми не зможемо називати себе нацією у повному розумінні цього слова. Бо входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо всі суспільні негаразди й радість пізнання нового.Пишаюся тим, що я українець. Люблю й ціную свою рідну мову. Але чітко усвідомлюю, що цього замало. Треба робити все для її піднесення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Геній Т. Г. Шевченка втілився не тільки у поезії, але і в живопису. Шевченківські картини заслуговують на увагу не менше, ніж його вірші. Мені подобається, як Шевченко намалював свою улюблену героїню — Катерину.

Катерина — звичайна українська дівчина. На ній біла сорочка, червоний фартух, спідниця. її голову прикрашає червона стрічка з квітами.

Йде дорогою вродлива українка. Ступає повільно босими ногами. Нахилила голову, опустила очі. Руками взялася за край фартуха. Здається, щоб витерти сльозу. Шевченко майстерно намалював, як Катерина переживає своє горе. Дівчина зображена одразу після зустрічі з москалем, якого вона кохала, який її зрадив. Москаль також є на картині. Він їде верхи, поганяючи свого коня, і обертається, щоб подивитись на Катерину. Він позаду, і його обличчя погано видно. Але по обличчю дівчини стає зрозуміло, що вона покинута назавжди.

Якийсь чоловік у білому одязі сидить на дорозі, грається маленьке цуценятко, росте велике дерево, на задньому плані стоїть млин. Нічого не бачить Катерина. Опустивши руки і нахиливши голову, йде вона дорогою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Милосердя — це любов до всього живого. Мені запам’ятався лист В. Стуса до сина: «Бач, сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мудрим чоловіком… Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворе голуб’ятко, годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили». І далі він говорить про те, що в його пам’яті залишилось те голуб’ятко і той дідусь нужденним. Чи вчив батько сина милосердя? Так. Дідусеве милосердя ляже в серце сина Стуса крихітним зернятком і обов’язково проросте, зійде.

Милосердя — любов до всього живого, допомога всьому живому. Природа теж жива. Будьмо милосердні до неї, допоможемо їй. Свій гнів Іван Ізотович (О. Гончар «Собор») спрямував проти сина і таких, як він, губителів Дніпра, Скарбного… Це вони «пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гнилом цвіте, на всю Україну смердить!…» Згубили. Де ж милосердя до Природи? А вона сьогодні плаче гіркими слізьми, просить допомоги. Просять допомоги забруднені промисловими відходами ріки, озера, моря. Гине фауна і флора життєдайних океанів, забруднених розливами нафти. Вони благають державного милосердя. Екологи, «лікарі природи», мають врятувати їм життя. А ми, люди, мусимо рятувати природу і один одного своїм діяльним співчуттям у нинішні складні часи економічної, екологічної і психологічної скрути, бути сестрами милосердя.

Моя мрія — стати лікарем, допомагати «ближньому своєму». Ця мрія навіяна мені долею лікаря, педагога, гуманіста Януша Корчака, його високою акцією духовного милосердя: він не зрадив лікарського ідеалу служіння ближньому і загинув разом з дітьми з єврейського гетто в газовій камері німецького табору, хоч мав можливість залишити своїх вихованців, а самому вижити. Його жертовний подвиг вразив мене і заполонив моє серце. Дійсно, хто ж як не лікар, завжди першим прийде на допомогу людині?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов…Кохання… Що це?   Казка?   Вигадка?  Мрія? Чи все ж таки реальність?
Ніхто не знає відповіді на ці запитання, хоча всі думають, що знають. А якщо замислитися, то ми дійсно знаємо, що це! Для когось, можливо, і казка, і вигадка, а мені здається, що — мрія, яка іноді переходить в реальність.Світ  існує  завдяки  любові.   Саме  любов спонукає чинити добрі справи, надихає поетів,  змінює саму людину,  робить її піднесеною,  гарнішою, сильнішою,  добрішою. 

      Любов – почуття  світле,  святе почуття. Від материнського тепла  проростає любов до землі, до людей. Саме так, від подарованого нам  материнського  тепла, від материнської любові, ніжності ми або виростаємо  з вмінням любити,  або ми позбавлені цього почуття.

       Хтось із мудреців зауважив: «Любові кориться будь-який вік». Певною мірою це так, хоч ніхто не розтлумачує малюкові сутність поняття «любов», проте він до нестями любить маму й тата, які для нього попервах становлять цілий світ. Однак з роками поняття любові набуває для нас різноманітніших обрисів і сенсів. Ми, як і раніше, не замислюємося над любов’ю до нас наших рідних, але здатні відчувати до себе відтінки ставлення інших людей.  Найзаплутанішим  нам  видається ставлення до нас наших однолітків, особливо протилежної статі. Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам першим люблю.