Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Милосердя —  готовність допомогти або пробачити когось зі співчуття чи міркувань гуманності. Милосердя може проявлятися в дрібницях.На жаль милосердя проявляється куди рідше, ніж жорстокість.Люді, які проявляють жорстокість до суспільства зазвичай вважають це нормою,так вони хочу відімстити тим,хто їх «образив».Деяких людей жорстокість штовхає на злочини.

Милосердна людина, мені здається, не знає слова «помста». Такий принцип, як «око за око, зуб за зуб» — не для неї. Роблячи зло, ми тільки збільшуємо зло, що існує в світі. Милосердна людина намагається бути доброю і співчутливою з кожною людиною.

       Одна з найбільш відомих і шанованих жінок минулого століття — Мати Тереза. Вона була символом милосердя, доброти, співчуття в жорстокому XX столітті. Її відданість ідеї служіння миру надихали і досі надихають людей всього світу. Такі приклади дозволяють нам пам’ятати про те, що доброта в людських серцях існує. Особисто я дуже поважаю таких людей.

       Історія людства знає дуже багато воєн, зрад і жорстокостей. Свого часу було пролито багато крові. Людина не поважала себе, не поважав інших. Людина не знала, що таке милосердя, вона хотіла більше влади, більше матеріальних багатств і так далі. На свій внутрішній світ ніхто й уваги не звертав. У минулому помста ворогові була справою честі. Але такий принцип руйнує внутрішній світ людини, робить його злішим. Але зараз ми можемо, беручи приклад з найвідоміших особистостей, змінити себе.

       Звичайно, дуже складно бути милосердним до всіх людей. Але ми повинні намагатися змінити свій внутрішній світ на краще. Я думаю, що якщо ми будемо терплячі до вчинків інших людей, ми поступово покращимо їхнє ставлення до самих себе. Люди зрозуміють, що ви не бажаєте їм зла, і поступово полюблять вас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Засвіт встали козаченьки 
В похід з полуночі, 
Заплакала Марусенька 
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько, 
Не плач, не журися, 
Та за свого миленького 
Богу помолися!

Стоїть місяц над горою, 
А сонця немає… 
Мати сина в дороженьку 
Слізно проводжає:

“Іди, іди, мій синочку, 
Та й не забаряйся. 
За чотири неділеньки 
Додому вертайся”.

“Ой рад би я, матусенько, 
Скоріше вернуться, 
Та щось мій кінь вороненький 
В воротях спіткнувся.

Ой бог знає, коли вернусь, 
В якую годину; 
Прийми ж мою Марусеньку 
Як рідну дитину!

Прийми її, матусенько, — 
Всі у Божій волі! 
Бо хто знає, чи жив вернусь, 
Чи ляжу у полі?”

“Ой рада б я Марусеньку 
За рідну прийняти, 
Та чи буде ж вона мене, 
Сину, шанувати?”

“Ой не плачте, не журітесь, 
В тугу не вдавайтесь: 
Заграв мій кінь вороненький, 
Назад сподівайтесь!”

***

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожному з нас живе іскра прекрасного квітки, але чи розквітне вона, залежить від нашого власного бажання. Бажання насолоджуватися кожним моментом життя, прокидатися під сонячні промені, сприймати світ таким, яким він є і, звичайно, цінувати мистецтво!
Відвідуючи музеї, ми намагаємося приєднатися до цього прекрасного світу. Вчимося розуміти, бачити, вбирати в себе красу, що стала вже і частиною нашого життя. Мистецтво тим і прекрасне, що створюється одиницями, а належить мільйонам.
Всім бути танцюристами неможливо, а постаратися проникнути в суть — в наших силах! Мистецтво — вічне, але, на жаль не всі можуть осмислити його. Людина повинна захотіти навчитися бачити і розуміти прекрасне, тоді мистецтво стане важливим для нього!

Відвідуючи великі театри, ми не перестаємо дивуватися балетним постановкам. А адже це теж мистецтво! І як говорив Рахель Фарнхаген: «Танець — єдиний вид мистецтва, в якому ми самі є інструментом»

І кожна людина ставить собі за мету в житті, кожен намагається виправдати свою мрію! Ось і я з раннього дитинства мріяла займатися танцями і моя мрія збулася! Я прийшла на своє перше заняття, коли мені було сім років. Мріяла навчитися танцювати так само граціозно, як старші хлопці. З кожним роком результати стають все краще. Якщо у людини є бажання, то це своєрідний ключ до успіху. Не дарма вважається, що «Уміння танцювати дає тобі найбільшу з свобод: висловити всього себе в повній мірі таким, який ти є!»

Я думаю мистецтво — це наш внутрішній стан. Що ми відчуваємо, то ми і вкладаємо. Головне побачити красу того, що відбувається! Мистецтво танцю народжується, коли в нього вкладена душа. Танець має бути виразним і чуттєвим. Він повинен відображати людські емоції.

В сучасний час мистецтво танцю дуже різноманітно. Воно виражено в багатьох танцювальних стилях. Та й не важливо, в якому стилі ти танцюєш, головне потрібно донести до глядачів головну думку! І тут я погоджуся з Жаком Амбуазом: «Танець — це твій пульс, биття твого серця, подих твій. Це ритм твого життя. Цей вислів в часі і русі в щастя, радості, смутку і заздрості».

Мистецтву немає меж. Воно буде розвиватися і далі, головне не втрачати всю його цінність в нашому світі. Адже це спосіб поглянути на світ зовсім іншими очима. Головне бажання, адже все життя в наших руках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ще І. Франко зазначав, що повість «Кайдашева сім’я» «з огляду на високоартистичне змалювання селянського життя» належить «до найкращих оздоб українського письменства». З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левшіький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося втому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу».

В етнографічній розвідці «Світогляд українського народу» І. Нечуй-Левицький вказував на великі моральні потенції народу, суть яких відбилась насамперед в усній поезії. Він радив письменникам не обминати колоритних народних висловів і через їх освоєння показати світові неповторну душу українців. Найрізноманітніші засоби барвистого народного мовлення письменник вдало використав у «Кайдашевій сім’ї».

Змалюванням саме буденного життя українських селян повість «Кайдашева сім’я» вирізнялася у літературі — адже тогочасні автори захоплювалися переважно святковою стороною селянського побуту. Будні Кайдашів минають у невсипущій праці. Косовиця, жнива, плекання городини, «зимова» жіноча робота (прядіння, ткання полотна, шиття і вишивання одягу) — ці та інші щоденні клопоти визначали стосунки між членами сім’ї Кайдашів. Хоча у творі майстерно виписані і святкові звичаї та обряди, глибоковікові традиції і вірування.

Втіленням української релігійності і високої народної моралі є у повісті Мелашка. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде з односельчанами в Київську Лавру на прощу — святкування паски у Києві, за народним повір’ям, мало б принести у сім’ю Боже благословення. Письменник поетизує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у чистий четвер (напередодні Великодня) «якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, І злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здасться, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу…».

Побожним, чуйним і добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Але тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерті, яка не відповідала християнським уявленням. Сини і невістка Мотря надто часто порушували четверту заповідь Божу: не поважали і не шанували батьків. А народна мораль грунтувалася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п’яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути й Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпові — що ганявся за матір’ю з дрючком. Люди добре знали характери тих, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що «буде добрий сіпака», а пропонуючи жартома кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку:

— А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, — прикинув слівце один жартівливий чоловік.

— Не можна, вона повибиває всім бабам очі, — гукнули чоловіки, сміючись.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. У центрі повісті — повсякденний плин життя селянської сім’ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Гумор письменника сягає корінням у народний грунт і міцну національну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід’ємним елементом національної психіки, що «затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого уіфаїнця і є глибоко своєрідним». Контрасти створеного народом величного епосу і дріб’язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення («Не чорна хмара з-за синього моря виступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину»). У повісті письменник гумористичне показав взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потра-пили в нові, незвичні обставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім’ї, де син виступає проти матері, й уся родина марно витрачає сили і здоров’я на безглузді супе-речки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті «народ-ного духу». Духовна роз’єднаність — ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянського одягу та оселі, насичена прислів’ями і приказками мова повісті — усе це дає підстави вважати цей твір справжньою енциклопедією народознавства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Лавріненко назвав творчу манеру письма Тичини кларнетизмом, розуміючи його як «український варіант міжнародного символізму, а потім і як власного синтезу поетичного стилю». Сучасників поета і майбутні покоління читачів бентежать оригінальна філософія митця, його незвичне світосприймання. У своїх естетичних шуканнях автор «Сонячних кларнетів» поєднав символізм із поетикою неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму. У неоромантизмі його приваблювали вольові та героїчні поривання особи, борця за свободу та національне відродження народу, романтичний ідеал прекрасного, непересічна, сильна духом людина, контрастність у змалюванні світу, елементи таємничості. В імпресіонізмі йому імпонували асоціативний зв’язок образів, суб’єктивність, витончене моделювання мінливих, миттєвих вражень, настроїв, а в експресіонізмі — емоційне вираження світу, охопленого катастрофізмом, застосування масштабної образності.

Загалом у європейському модернізмі Павлові Тичині імпонувала ідея самоцінності, суверенності, незалежності мистецтва слова, особливо ідеал «абсолютної поезії», позаполітичної позиції, що прозвучала у творах французького символіста Стефана Малларме. Проте український поет не наслідував його, а прокладав свій шлях у поезії. Він витворив оригінальний «кларнетичний» варіант модерного стилю, що базується на духовно- філософському струмені в ліриці доби. Цій меті митець підпорядковував музично-поліфонічні багатопланові образи-символи. У своїй художній практиці Тичина здійснив заповіт Поля Верлена: «Найперше — музика у слові!», запровадив, за словами Юрія Лавріненка, «тичинівський панритмізм (всеохоплювальний ритм) цілості, починаючи від серця поета і аж до всього універсуму безмежної різноманітності світів». Автор «Сонячних кларнетів» відкрив естетику музичного ритму в мистецтві слова, зробивши його генератором у моделюванні картини світу, почуттів, переживань ліричного героя. Вдавався Тичина до синхронного відтворення різних почуттів-смислів, сполучення в образі кольору, звуку, запаху, дотику, символів, алегорії. Витончена лаконічність зумовила вдосконалення поетом системи віршування: спираючись на народнопісенний ритм, він вибудовує оригінальну віршову структуру, вклинюючи в неї класичний ямб, поєднує дактиль з хореєм, застосовує верлібр, що зумовило рідкісну музикальність поезій митця. Василь Барка назвав Павла Тичину «хліборобським Орфеєм», адже його творчість сповнена символікою і віруваннями прадавніх українців. Павло Тичина у своїх естетичних шуканнях вдавався до модерної поетики, постійно експериментував зі словом. Його образи виникали на основі візуального та музичного світосприймання. Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить» (1911) — шедевр української лірики. Її ритмічний малюнок увиразнюється тристопним анапестом, двома шестивіршовими строфами з перехресним та суміжним римуванням, а також звуковою гамою, що досягається за допомогою алітерацій та асонансів. Змальована в ній картина відбиває космічний вимір духовності народу, ліричного героя зокрема. У фольклорі та українській літературі образ місяця знайшов багатогранне втілення: «Ой не світи, місяченьку…», «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: / Ясно, хоч голки збирай… / Вийди, коханая, працею зморена, / Хоч на хвилиночку в гай» (Михайло Старицький). Ви, напевно, пригадуєте, що образ місяця, місячної ночі, вечірньої зорі оспівано у творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся. Наш народ наділяв ці образи певною знаковістю: вони стали енергетичними феноменами духовного світу людини.

Твір побудовано на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до уявного співрозмовника, оповідаючи про свою схвильованість чудовою місячною ніччю і збентеженість силою почуттів до дівчини. Через сприйняття закоханого зображено поетичну атмосферу української ночі, осяяної срібною палітрою місяця, увиразненої духмяним запахом липи та її тихим шелестом, озвученої співом солов’я та щирим голосом героя: «Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі? — / Кохана спить, кохана спить, / Піди збуди, цілуй їй очі. / Кохана спить… / Ви чули ж бо: так липа шелестить». Отже, мила заснула, не може відповісти взаємністю на почуття юнака, від чого він не знаходить собі місця. Застосовано прийом художнього паралелізму: природа, краса літньої ночі відтінює світ почуттів ліричного героя, його духовне багатство.

У світовій поезії та малярстві образ сплячої красуні — широко вживаний сюжетний мотив. У творі Тичини спляча мила ще дужче вабить до себе героя, викликає цілу гаму почуттів. Внутрішнє «я» радить закоханому розбудити її поцілунком, знайти своє щастя. Вітаїстичним пафосом вірш Павла Тичини перегукується з «Чарами ночі» Олександра Олеся. У річищі символізму Тичина наділяє ніч чарівною магією, що захоплює у свої чаклунські обійми думки і почуття юнака. Поет акцентує на нерозривній єдності людини і природи, яка у творі персоніфікується. Допомагають змоделювати картину весняної ночі звертання («Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі?»), трикратні повтори («кохана спить»), кільцева композиція строф, тобто повернення в кінці строфи до її початку. Прийоми сугестії спонукають читача вслухатися у мелодію весняної ночі, життя і всесвіту, в мелодію душі героя: «Ви знаєте, як сплять старі гаї? — / Вони все бачать крізь тумани. / Ось місяць, зорі, солов’ї… / «Я твій», — десь чують дідугани. / А солов’ї!.. / Та ви вже знаєте, як сплять гаї!» Ця система образів формує у читача уявлення про неповторну красу української ночі, на тлі якої розквітають світлі почуття любові.

Збірка «Сонячні кларнети» (1918) — унікальне явище у світовій ліриці. Цією книгою, за словами Дмитра Павличка, розпочався ренесанс української поезії. У центрі збірки — вічна тема правдошукання митця. Тичина пов’язував мистецтво слова з духовним життям людини, її гуманістичними цінностями. Проблематика книги охоплює такі універсальні проблеми буття, як матерія і дух, людина і світ, життя і смерть, сутність людини і творчості, природа і кохання. Вірші Тичини пройняті життєлюбством, радістю очікування, юнацькими надіями. Водночас художній світ забарвлений драматичними нотами. Назва книги відбиває філософію вітаїзму, тобто життєствердження, символізує світову гармонію, радісний гімн природі.

Відкривається збірка поезією «Не Зевс, не Пан, не Голуб- Дух», яка є своєрідною увертюрою до сонячно-кларнетичної симфонії життя, квітування природи. Поет вдається до біблійних та міфологічних образів, ліричний сюжет вибудовує на антитезі: пітьмі протиставлено сяючі світи галактики, тиші й мертвій закостенілості — течію «музичної ріки». Художня картина світу формується з трьох складників, що заявили себе в космічних концепціях минулого: олімпійська, яку символізує Зевс; орфічна (творча), яку втілює грецький бог Пан, винахідник сопілки; християнська, що її персоніфікує Голуб-Дух. Ліричне Я, написане посимволістськи з великої літери, означає Людину нової доби, яку пробудили глибокі соціальні й космічні зрушення. їй відкривається велика таємниця природи і життя. У своїх шуканнях смислу буття ліричний герой Тичини приходить до пантеїзму, тобто обожнення природи та її явищ.

Пантеїзм (грец. pan — все і teos — бог) — філософське вчення, що ототожнює Бога з природою. Пантеїсти Бенедикт Спіноза, Артур Шопенгауер та інші вважали, що все на світі є частиною Бога, що людські душі — вияв божественності істоти.

Для Павла Тичини божественне начало втілюється в космосі, частиною якого є довкілля і людина. Поет звеличує духовно багату особу, силу людського розуму, що дає змогу осмислити світ і себе в ньому. Для Тичини ліричний суб’єкт рівновеликий Всесвіту, спроможний пізнати його безмежжя й відродитися. В останній строфі ліричне напруження сягає апогею: герой оповідає про своє оновлення і відродження Всесвіту, в якому «акордились планети» — вражаюча метафора, яка увиразнює філософську ідею поезії і розкриває не страх людини перед природою, а осягнення її гармонії та краси, в якій панують Сонячні Кларнети — ідеальний світ музики, ритму, кольору.

У віршах «Гаї шумлять», «Ой не крийся, природо, не крийся», «Пастелі», «Енгармонійне» поет вдало поєднав засоби музичного та образотворчого мистецтва. Ці твори об’єднує «космічна» ідея свободи та гармонії. Ніжними, акварельними фарбами поет змалював у «Пастелях» неповторні картини природи. У першій пастелі зображено чарівний ранок, який бентежить своєю свіжістю, чистотою. Казковий мотив зайчика нагадує читачеві дитинство. Все тут наповнено звуками, фарбами: тьмяно-сріблястий зайчик лапкою відкриває білосніжні вії ромашок, з-під яких золотом сяє око. Раптом цю ідилію порушують тривожні ноти: «А на сході небо пахне. / Півні чорний плащ ночі / Вогняними нитками сточують, / сонце…». Поєднання чорного і червоного кольорів передає боротьбу добра і зла, світла і пітьми. Довершеність малюнка увиразнюється кільцевим обрамленням — пробіг зайчик. Як пробіг зайчик, так пробігає неповторне дитинство. У наступних строфах в алегоричному образі літнього дня відтворено людську зрілість, на яку випадає молодість, розквіт любові і статечності, праці і народження дітей та їхнього виховання. У пейзажній ліриці Тичини природа — джерело життя, натхнення, творчості, нових поривань до безкінечності духу.

«Арфами, арфами…». Ліричний герой Тичини органічно поєднаний з природою, її барвами і звуками. Він виконує на арфі натхненний гімн весні, юності, красі внутрішнього світу духовно багатої людини. Так змальовується мрійливий, спостережливий, обдарований і ніжний душею, дещо ідеалізований герой — носій людяності, утверджувач краси. У художньому світі поезії спостерігається органічне злиття асоціацій, образів різного плану: живописних, слухових, дотикових, нюхових (запахи квітів, лугу, поля, саду, лісу). Естетичну насолоду читачеві дає змістова та формальна довершеність вірша, музичність і живописність у змалюванні образів: «Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї / Самодзвонними: / Йде весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена». Чарівний портрет української дівчини-весни нагадує образ уквітчаної весни на полотні італійського художника доби Відродження Сандро Бот- тічеллі. Для вираження ідейного задуму Тичина вдається до несподіваних епітетів, авторських неологізмів: у нього арфи самодзвонні, думи ніжнотонні. Багатою є кольорова палітра: перламутровий, сріблясто-сірий відтінок «квітів-перлів» поєднується з блакитно-небесною та жовтою барвами, оживлюють цю картину «поточки як дзвіночки, жайворон як золотий з переливами ». В українській міфології жайворонок символізує прихід весни. У народному обряді зустрічі весни дівчата виходили в поле з випеченими з тіста жайворонками (золотими), закликаючи весну подарувати щедрий урожай, принести щастя.

Ліризує оповідь звертання героя до весни, яка в його очах уподібнюється Ладі — богині світової гармонії, краси та любові, родючості, яку наші предки зображували з пшеничним колоссям та весняними квітами. Таке величання Лади наявне у народних веснянках: «Благослови, мати, / Ой мати Лада, мати, / Весну закликати!». Проте в життєрадісну картину буяння весни вливаються застережливі інтонації: «Буде бій / Вогневий! / Сміх буде, плач буде / Перламутровий»; «Ой одкрий / Колос вій!». Поет передбачає грізні випробування, що постануть перед Україною у зв’язку з суспільними катаклізмами. Щоб відтворити величну картину весни, її ритмічну ходу, поет застосовує різнометричні стопи, чергуючи дактиль з хореєм.

Поезія «Арфами, арфами» своєю музичною тональністю перегукується з віршем «Блакитна Панна» Миколи Вороного. Академік Олександр Білецький звернув увагу на різницю в трактуванні музичності обома поетами: у Тичини з великої кількості звукових образів складається картина зовнішнього світу, сповнена життям, багатою палітрою кольорів, світла. У Вороного кольорово-музична гама дещо однотонна, переважає тільки блакитна фарба, хоча образ запашної весни так само привабливий, символізує радість пробудженого кохання.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Одним з найкращих творів Кальдерона є його драма під назвою «Життя – це сон». У ній розглядаються найважливіші філософські питання людського буття, включаючи питання про те, що таке саме життя, яке місце в ньому і в усьому світі посідає людина, як досягти свободи, чим вона обумовлена і пов’язана з людською мораллю. Крім того, у цьому творі дуже цікаво показано, яким чином людське життя пов’язане з можливим існуванням Бога, Провидіння та інших духовних аспектів.

У цьому творі автор показує, що людське життя – це вічна таємниця, яку розгадати досить складно. Одна із складових цієї таємниці – це призначення людини в світі. Зокрема, показано, яке різне призначення на різних етапах життєвого шляху було у Сехисмундо. Довгий час він був просто заточений у в’язниці, хоча йому і віщували майбутнє тирана, єдиний вихід з ув’язнення виявився провальним для нього, оскільки він вів себе неналежним чином, за що був повернутий у в’язницю згодом. Зрештою, він, здається, знайшов себе, але життєві обставини все одно дуже сильно позначилися на його особистості. Моє ставлення до проблеми пошуку своєї сутності теж мають місце. Я вважаю, що людині дійсно складно знайти себе. Деколи, щоб знайти себе, людина повинна пройти через якісь серйозні проблеми, навіть страждання, лише за цим послідує формування доброї, чесної і відповідальної особистості, яка буде ставитися до інших людей з належною повагою. І з цієї точки зору я можу погодитися з автором у повній мірі. Я бачу логіку в такому переконанні.

Крім того, не можна обійти стороною аспект, згідно з яким сам твір отримав свою назву. Кальдерон піднімає проблему того, що в нашому житті все дуже несподівано, швидко змінюється. І те, що ще вчора було надзвичайно важливо, сьогодні може повністю втратити свою цінність. Таким чином, він підводить до думки про те, що життя – це сон, і в ньому все може змінитися в найкоротші терміни. І в цьому зв’язку велику роль автор відводить Богові, який усе розставляє по своїх місцях. До цієї проблеми у мене теж подібне з автором ставлення. Дійсно, життя мінливе, немає такої людини, яка би могла передбачити, що буде завтра або через тиждень. І якщо є щось таке, що слугує критерієм істини в таких обставинах, то це не що інше, як Бог. Я поділяю ставлення до цієї проблеми з автором.

Крім двох вищеназваних проблем твір повниться та іншими, які, втім, здаються мені менш важливими. Втім, я можу відзначити, що практично з усіма аспектами сказаного Кальдероном я можу погодитися. Його твір містить безліч проблем, всі вони розглянуті з належною мудрістю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Між людьми виявляється безліч прекрасних почуттів: любов, дружба, ніжність, переживання і ще багато чого подібного і дуже приємного. І було б набагато складніше передати все це, якби люди не вміли використовувати власну мову, зокрема, вживати слова. Як правильно використовувати власну мову і ті слова, які вона включає? Як зробити так, щоб мова і людські слова завжди виступали носієм саме добра, краси та істини, а не чого-небудь ще?

По-перше, необхідно відзначити, що світ ніколи не був і не буде представляти собою щось ідеальне. Ця ситуація повною мірою застосовна і до використовуваних слів, мови загалом. Звичайно, хотілося б, щоб слова передавали і служили носієм чогось доброго. Тим не менш, так виходить не завжди. І це може бути показано на різних прикладах. Як часто виходило так, що чиїсь слова надзвичайно поранили, ставали причиною багатьох розчарувань, турбот і образ. І люди можуть страждати лише від того, що хтось необережно кинув певне слово. Саме з цього випливає перше правило правильного слововживання – не ображайте людину своїм словом. Для цього, насамперед, необхідно уважно стежити за тим, що ви говорите і в якій манері. Цьому існує безліч правил, але головний принцип в тому, щоб ставити себе на місці того, до кого звертаєшся. Перш ніж сказати комусь щось, подумайте, як би ви себе почували, якби почули такі слова на свою адресу. Бути може, це схилить вас до того, щоб висловлюватися більш акуратно і з оглядкою на того, до кого звернені ті чи інші слова.

І лише потім, коли ви це зрозуміли, слід подбати про те, щоб дійсно зробити свою мову і свої слова носієм добра, істини і краси. Щоб зробити свою промову як можна багатшою, збагатити її деякими корисними словами і виразами, необхідно якомога більше читати. Дивні почуття у людини може викликати, наприклад, прочитання поетичного твору. Поети відомі саме тим, що вміють висловлювати свої думки в дуже гарній формі. Безумовно, необхідно читати також і прозу. Якщо ви хочете говорити і писати дійсно дуже красиво, щоб володіти словом досконало, зайвою не буде і специфічна, професійна література.

Слово може стати носієм, прекрасною формою для добрих і красивих думок. Втім, для цього важливо навчитися правильно використовувати своє слово. В першу чергу, необхідно навчитися не творити зла за допомогою своїх слів. Вже потім можна перейти виключно до добра.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську.
Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.

Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: «Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!»
Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.

Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси!
З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. «Тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську». Навіть трави й дерева нахилилися з жалощів.Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами.Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче.

А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон.
Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство.

На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові. Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Давньоруська пам’ятка невідомого автора «Слово…» є перлиною критського ліро-епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат, які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його висока поетична майстерність та ліризм.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що справедливим буде твердження, що терпіння — це шлях до перемоги. «Без труда нема плода», — саме так мовить українська притча. Кожен крок, зроблений назустріч поставленій меті, кожне маленьке чи велике зусилля над собою — це сантиметр за сантиметром наближення до перемоги.На підтвердження виправданості своєї позиції наведу такі, як на мене, переконливі аргументи.

 По-перше, людина, яка не має терпіння, яка бажає мати все і відразу, рідше досягає поставленої мети, адже отримання бажаного — це щоденна важка праця як над собою, так і над зовнішніми чинниками. Ця риса характеру притаманна далеко не кожному, тому не можна впевнено стверджувати, що терпіння — це єдина запорука успіху. Не єдина, проте й не остання.

По-друге, терплячі люди майже завжди отримують бажане. Вони вміють вичікувати вдалого моменту, а не спішать, куди очі бачать. Люди, яким притаманне терпіння, мають час на те, щоб проаналізувати ситуацію, яка склалась, зважити всі «за» і «проти», визначити подальший план дій, і, врешті-решт, зробити правильні висновки, та скласти подальший план дій. Імпровізація, як і терпіння, дана не кожному індивіду, а, отже, планування можна назвати важливим чинником на шляху до перемоги.

Прикладів, які наочно підтверджують запропоновані аргументи, безліч. Зупинюсь на такому літературному аналогу: головний герой урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто» — Степан Радченко, як відомо, мав чітко поставлену мету, проте на його шляху постійно повставали перешкоди. Саме терпіння та щоденна праця над собою, уміння дочекатись вдалого моменту та, можливо, інтуїція привели письменника до бажаної цілі.

Іншим прикладом може слугувати історія. Не секрет, що хрещення Русі, ініціатором якого був Володимир Великий, мало неуспішні спроби. Спершу великий князь намагався згуртувати руський народ навколо єдиного язичницького бога — Перуна, але цей крок не вдалось втілити в життя. Не втрачаючи терпіння, Володимир Великий все ж добився свого, і охрестив Київську Русь у 988 році, що дало руській державі можливість вийти на новий європейський рівень.

Отже, хотілось би наголосити: дорога лягає під ноги того, хто йде. Терплячість — важлива риса на цій нелегкій дорозі до успіху. І навіть тоді, коли весь світ стає проти тебе, пам’ятай: терпіння — одна із запорук твого успіху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Я вважаю, що успіх приходить, перш за все, до впевнених у собі, працьовитих, цілеспрямованих людей. Це можна аргументувати тим, що невпевнена у собі особа нічого не буде нікому доказувати, також вона не може постояти за себе, довести свою правоту. Що ж до цілі, то людина без цілі постійно метушиться, хапається за різні справи, не доводячи їх до кінця, бо не знає, що їй справді необхідно.

      Є таке прислів’я:»Під лежачий камінь вода не тече». Це дуже чітко підкреслює, що для досягнення успіху потрібно працювати, багато працювати…

     Прикладом з літератури є роман Валер’яна Підмогильного «Місто». (У цьому творі порушено проблему спів існування «тваринного» і духовного в людині.  Все в ньому гарне, але душа погана- можна сказати про головного героя). Степан Радченко, селянин, приїжджає до міста з метою його підкорити; і йому, в якомусь сенсі цього слова, це вдається. Навіть не закінчивши свого вищого навчального закладу, Степан починає викладати лекції з української мови. Хоча спочатку він її знав погано, на лекції не ходив, але перед іспитом Степан все ретельно вивчив; вивчив на стільки ретельно, що навіть шокував екзаменуючого рівнем своїх знань. До того ж, Радченко стає письменником і не просто пише та складає до шухляди, а заробляє на цьому гроші. Не можу сказати, що він був дуже талановитий в мистецькому плані, бували й кращі, але він упевнено приходить до редакції, цілковито впевнений у своєму таланті, а також посилає свої твори до видавництв.  Степан Радченко упевнено крокував по своєму життю, хоча це й був, в якомусь сенсі, «шлях через трупи», і прийшовши «з низин» досяг вершини успіху.
    
  Біл Гейтс, яскравий приклад того, як поставивши ціль і багато працюючи для її досягнення, можна досягти успіху в житті.

      Отже,будьте впевненими, працьовитими, оберіть для себе мету життя і це допоможе вам досягти успіху!