Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина – коваль свого життя. Кожен сам обирає своє майбутнє. І яким воно буде, залежить тільки від нас. Найбільший вплив на нього має наше сьогодення. Це і часи, в які людина народилась і живе, і вчинки, і думки і навіть слова.

На мою думку, жити сьогоденням – це не зовсім правильно. Людина, яка не думає про завтра, може залишитися без майбутнього. Зараз всі мої ровесники стоять на порозі «нового» життя. Кожен про щось мріє, але не всі усвідомлюють, що, аби мрії стали реальністю, потрібно щось робити. Всі люди помиляються, майже всіх засуджують. Та це й не дивно, бо життя нам не дає чітких вказівок щодо наших вчинків.

Візьмемо за приклад Великого Кобзаря нашого народу – Тараса Григоровича Шевченка. Він діяв, він не чекав, що стане легше, що стане краще. Його карали, засуджували, але він зміг досягнути звання «велика людина» саме своїми вчинками.

Стосунки між людьми – дуже складна річ, адже кожна людина сприймає одне й те ж по-різному. Та нікому не забороняється висловлювати свої думки, своє бачення тих чи інших подій. Як писала відома українська поетеса Ліна Костенко:

«Страшні слова коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись.»

Я повністю згодна з нею, бо для того, аби людина тебе зрозуміла, потрібно говорити. Говорити щиро, з добротою в голосі, не лукавити, не брехати.

Отже, аби досягнути своїх цілей, аби життя не було змарновано, потрібно щось робити, а не чекати не зрозуміло  чого. Щоб люди розуміли і добре ставилися до вас, будьте, перш за все, людьми з великої літери.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд униз, в глибоке провалля, в темряву. Вітер рвав її волосся, сонце сушило вуста, та вона того не відчувала. Туга велика відбилась у неї на виду. Вона стисла груди руками, щоб утишити бурхливі удари турботного серця. Іноді здригалась і аж корчилася з болю.Так сиділа мати на скелі, втупивши очі в провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала, сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах. Мати того не помічала…Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енергійного вигляду, вона пильно поглянула на усміхнену дитину.Пестила її, тулила до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступав у неї на чолі. Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась; вислизала з обіймів і топталась по сукні, по ногах… Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки, підняла її над головою, заплющила очі і… з усіх сил шпурнула свою дитину в темне провалля. Потім сиділа струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася… Я чув: Загуло в великому проваллі, а за тим усе стихло…І мені здавалося, що тиша ця стояла довгі століття, і що стоятиме до віку.Але ні! Розлігся з провалля болісний скрик, потому розпачливо-жахливий плач.Мати скинула вгору руки, і лице її просяяло надією і сподіваннями.Вона прислухалася. Дитина поплакала і замовкла.Ось стало чутко, як вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору… Я підійшов до матері і спитав: — Навіщо ти кинула дитину в провалля? Твердим голосом одповіла: — Моя дитина… вона найдорожча мені за життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий… Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї… І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі… Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе… Мати знову закрила очі і прислухалася. Я чув:

Дитина шпарко дряпалася своїми маленькими ручками, човгала ніжками в проваллі, вилізаючи звідти… Піднімалася усе вище й вище, лізучи з темряви до світла, до вільного життя…Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями і прислухалася…

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дуже добре, коли у людини від природи є така гарна якість — доброта. Але не всі люди однакові. Навіть в одній родині у всіх різний характери: один егоїст, інший нерішучий, третій — розуміє, може дати мудру пораду, а бувають самолюбні, які не помічають оточуючих. Треба намагатися завжди робити добро! Особливо багато потребують допомоги та уваги  самотні, хворі, літні люди, які багато пережили, багато працювали, виростили дітей, онуків. Треба прагнути робити добро, допомагаючи маленьким і слабким, що потрапили в біду. А скільки дітей-сиріт та інвалідів, які потребують нашої доброти. Одне сказане добре, ласкаве слово здатне зробити людину щасливою. А яке задоволення отримує людина, яка зробила добро іншому, бачачи його щасливе обличчя. Не треба боятися зайвий раз похвалити людину за її правильний вчинок. Робити добро треба від чистого серця, просто так. Не треба ділити людей на хороших і поганих. Умій прощати чужі помилки, просто роби добро, і добрі справи принесуть нагороду вона. Наш світ тримається на добрі, на добрі вчинки. Недарма нашими мудрецями написано багато віршів, прислів’їв, притч, де оспівують добро, де є вічна, вища мета нашого життя. Як би ми не розуміли добро, життя наше є не що інше, як прагнення до добра. Доброта — це те, що може почути глухий і побачити сліпий. Коли людина робить той чи інший моральний вчинок, то це ще не чеснота; чеснота — це, коли добро є постійною рисою характеру. Той, хто робить добро одному, робить добро собі. Скільки в людині доброти, стільки в ньому і життя. Поки ми молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтеся робити добро!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю,що ми – люди, і це нас багато до чого зобов’язує. Щоб отримати гроші,потрібно їх заробити. Тобто,все в житті відбувається взаємно. По-перше,ми пов’язані взаємною відповідальність з тими,хто народив і виховав нас і з нашими майбутніми дітьми. Нам завжди потрібно пам’ятати своїх батьків,бо ті,хто нас виховував ніколи не зроблять нам злого. Тому ми повинні бути турботливими щодо них ,адже  старості батькам буде потрібна наша допомога і підтримка. Також схожі почуття треба проявляти до своїх майбутніх дітей,щоб на старості літ мати «міцну опору». Не можна не згадати Четверту заповідь Божу,що голосить: »Шануй батька і матір своїх і буде тобі добре ,і довго житимеш». Це дійсно так ,адже проявляючи свою любов до батьків,ми дякуємо їм за все ,що вони для нас зробили. Якщо дотримуватися цієї заповіді,то кожен може стати людиною,яку люблять і поважають. По-друге,ми пов’язані безпосередньо обов’язком із людьми,що нас оточують,оскільки отримуємо від них лише ті дії і вчинки,яких заслуговуємо. Тут «відіграє» важливу роль фактор взаємності. Прислів’я говорить,що потрібно поводитися з людьми так як хочеш,щоб поводилися з тобою. Мені пощастило,адже моє оточення складається з добрих і хороших людей. Інколи бувають випадки,коли ми з братом сваримося і не можемо порозумітися,але ми завжди знаходимо вихід з таких ситуацій.

Яскравим прикладом жахливих невзаємних відносин між братами є новела «Подвійне коло» Юрія Яновського. Тут описані трагічні події,де п’ять братів Половців воюють один проти одного,підіймаючи руку брат на брата. У них немає взаємного порозуміння між собою,бо хоч одного роду, але «до різних берегів прибились вони» .

Отже,я – людина, і це мене багато до чого зобов’язує. Я повинен створити хорошу та міцну сім’ю ,бути прикладом для своїх майбутніх дітей. Тому намагаюся стежити за тим,щоб мені не було соромно за свої думки та вчинки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, слово в нашому життi є дуже важливим. Недарма ж кажуть, що слово не горобець, вилетить i не спiймаєш. Воно дуже впливає на нас i лише одне слiвце може назавжди змiнити наше життя.

По-перше, слово має надзвичайну силу, воно, як зброя, може поранити людину або смертельно вразити її. Правда ж, що в багатьох художнiх творах слово порiвнюють iз мечем, кинджалом, ножем i шаблею. Мотив слова-зброї є одним iз провiдних у творчостi Лесi Українки, Володимира Сосюри.

Яскравим прикладом може слугувати поема Лесi Українки «Давня казка», де пiснi спiвця допомогли зламати опiр ворога, завоювати серце коханої, боротися iз соцiальною несправедливiстю. Вiйна ганебного «соромного дiла» й слова, яке бореться за правду, на думку поетеси, триматиме, доки настане «правда нова».

По-друге, енергiя кожного слова повертається добром чи злом до тiєї людини, яка його вимовила. У народi про це кажуть: як гукнеш, так i вiдгукнеться.

За прикладами не треба далеко ходити. Гляньмо на звичайну сварку в громадському транспортi. Призвiдець – якийсь один роздратований, агресивний пасажир. Його руйнiвна енергiя шукає виходу й «щедрим» потоком виливається на когось iз попутникiв. Слово – вiдповiдь – вiдсiч- сутичка – лайка. Мить – i вже всi обляпанi брудом найогиднiших слiв! Усi, а не лише той, хто першим сказав бридке слово, хоча вiн теж отримав своє.

З цього випливає висновок, що слово є дуже сильною зброєю, здатною впливати й на того, хто її має, i на того, на кого вона нацiлена. Тому перед тим, як щось сказати подумайте, адже воно вам ще повернеться,а якщо й не вам, то вашим внукам. I пам’ятайте, що слово — свiдок iсторiї, свiдок часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація”? Учені стверджують,що це — певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.

Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль, сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?Чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за допомогою доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова? Чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовникові?  Спостереження показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. 

Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів допоможе здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує «гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,допоможе стати «своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: «Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.

Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне   самовдосконалення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зараз в Україні проживає близько 45 мільйонів людей. Скільки з них вважає українську мову рідною? Це питання, на яке складно знайти відповідь. Останній перепис населення була в 2001 році, з тої пори дані застаріли. До того ж, вважати українську мову рідною і спілкуватися рідною мовою кожного дня — теж різні речі. А якщо до цього додати той факт, що в областях України розмовляють на діалектах — можна остаточно заплутатися.

Що стосується української мови у світі, то тут трохи більше конкретики. За даними Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, за межами України українською мовою користуються близько 1,5 мільйона чоловік. Найбільша кількість мовців припадає на США і Канаду — тут розмовляють українською мовою більше 900 тисяч людей.

На конференції в Римі в 1951 році представники різних країн назвали українську мову другою в світі за мелодійністю. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі після французької та перської мов на мовному конкурсі, який пройшов у Парижі в 1934 році. А на початку 2013 року в українському суспільстві піднялася хвиля обурення щодо того, що Комітет вивчення проблем європейської лінгвістики ООН визнав українську мову самою смішною у світі!

Що стосується української мови в моєму житті, то я її сприймаю нормально. У повсякденному житті я розмовляю російською. Мені не завжди легко говорити українською, зізнаюся. Я не завжди розумію деякі слова, але фільми дивлюся, уроки роблю, читаю українською взагалі без жодних проблем. Вільно володіти українською необхідно, тому що в нашій країні вона — державна. Сподіваюся, що в майбутньому я буду ще краще знати українську мову.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми знаємо, що птахи – це наші друзі і помічники. Вони приносять чималу користь садівникам і городникам. Завдяки птахам вдається стримувати популяцію шкідливих комах.

Поїдаючи суцвіття і коріння, прориваючи ходи під корою, комахи завдають найбільшої шкоди рослинам. А птахи харчуються гусеницями, довгоносиками, попелиць і вигодовують своїх пташенят. Я думаю, це значно краще, ніж обприскувати дерева різноманітними хімікатами і отрутами. Так ми можемо домогтися чистого, безпечного врожаю.

Птахи допомагають поширюватися деяким рослинам, таким як вишня, горобина, шипшина та багато інших. Вони поїдають плоди цілком, м’якоть розчиняється в шлунку, а кісточка виходить і пізніше проростає.

А завдяки сойкам виростають нові дуби. Ці птахи ховають жолуді на зиму, закопуючи їх під опале листя, і часто забувають. Тоді з них проростають дерева.

Ще птахи, самі того не знаючи, допомагають у боротьбі проти бур’янів. Вони люблять ласувати їх насінням, чим суттєво полегшують працю городників. А хижі птахи, такі як сови, харчуються гризунами, теж надаючи цим послугу людині.

В тутешніх місцях водиться багато різних птахів: горобці, голуби, синиці, дятли, сойки, журавлі, солов’ї і т. д. На це різноманіття дуже приємно дивитися, а ще приємніше слухати, адже багато з них гарно співають. Буває, вийдеш рано вранці з дому, а десь на гілці заливається соловей, заслухаєшся його, і на душі стає добре.

Птахи необхідні для підтримки нормальної екосистеми. Вони є частиною природи, прикрашають її і допомагають підтримувати баланс. Ми можемо врятувати їх від голоду, побудувавши годівниці на зиму або просто підгодовуючи птахів на вулиці. Це зовсім нескладно для кожного з нас, але таким нехитрим способом ми можемо допомогти нашим друзям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється-ожива.

Як їх почує!..

(Т. Шевченко)

Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного:

Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»

(М Рильський. «Рідна мова я)

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).

Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

А.П. Чехова по праву вважають майстром художньої деталі. Точно і влучно підібрана деталь — свідчення художнього таланту письменника. яскрава деталь робить фразу більш ємною. Величезною є роль художньої деталі в чеховському гумористичному оповіданні «Хамелеон».

Поліцейський наглядач Очумелов, що проходить через базарну площу разом з городовим Єлдирін, одягнений в нову шинель, яка перетворюється в тексті оповідання в важливу деталь, яка характеризує стан поліцейського наглядача. Наприклад, дізнавшись про те, що, ймовірно, собака, який укусив золотих справ майстри Хрюкина, належить генералу Жигалову, Очумелова стає нестерпно жарко, тому він говорить: «Гм! .. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто … Жах як жарко! »Тут знімається пальто — символ нервозності героя. 

Вважаючи, що така непоказна собака не може бути генеральської, Очумелов знову лає її: «У генерала собаки дорогі, породисті, а ця — чортзна-що! Ні шерсті, ні вигляду … підлота одна тільки … »Але припущення людини з натовпу про приналежність собаки генералу тепер уже вселяє Очумелова страх за ті слова, які він тільки що вимовив. І тут, щоб передати настрій персонажа, автор знову використовує художню деталь. Наглядач каже: «Гм! .. Одягни-ка, брат Єлдирін, на мене пальто … Щось вітром повіяло … Морозить …» Тут пальто як би допомагає герою втекти від власних слів. У фіналі твору пальто Очумелова знову перетворюється в шинель, в яку заорюють герой, продовжуючи свій шлях по базарній площі. У Чехова немає зайвих слів, і тому важливим є той факт, що нова шинель в розмові Очумелова перетворюється в пальто, тобто відбувається навмисне зниження ролі предмета самим героєм. Дійсно, нова шинель виділяє Очумелова як поліцейського. Але функція пальто — інша, за допомогою даної художньої деталі письменник характеризує персонажа.

Отже, художня деталь допомагає письменникові глибше проникнути в психологію героя, а читачеві побачити змінюється стан і настрій персонажа.