Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твір Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вражає тим, що детально охопив усю соціальну проблематику. Цей твір вражає не тільки свою актуальністю в будь-який час, але й і гарно розкритими образами, що дає змогу зрозуміти краще головню ідею та зміст. Зараз спробуємо порівняти два дуже суперечливих образи: Чіпки і Грицька.

Свій життєвий шлях Чіпка та Грицько починали однаково: вони були однолітками, з бідних родин, відмінністю було те, що Грицько – сирота. Але згодом, коли вирішували долю, Грицько пішов на заробітки, і поступово, через жагу до багатства, у нього з’являється скупість, жадібність. Якщо метою Чіпки були пошуки правди та служба суспільству, то метою Грицька – одружитися на багатій дівчині.

Чіпка не погоджується підкорятися, але у пошуках правди, він повертає на поганий шлях, в той час як Грицько тихо живе, нічим не переймаючись. Чіпка, розчарувавшись у житті, стає вбивцею, деградує. Але у повстанні селян себе гідно проявляє, на відмінну від Грицька. В результаті Чіпку вбили, а Грицько хизувався своїм боягузтвом.

Отже, не зважаючи на те, що ці персонажі росли в одному середовищі, вони абсолютно різні, як за характерами, так і за життєвими позиціями. Вони йдуть за абсолютно різними стежками. Єдине спільне те, що ці стежки однаково не праведні. Не зважаючи на те, що Чіпка став вбивцею та займався поганими справами, розчарувавшись у світі, читачам він ближче, ніж підлий та боягузливий Грицько. Адже Чіпка намагався знайти правду та справедливість, зрозуміти не чесність світу, а не знайшовши відгуку, просто зламався як особистість. А Грицька це ніколи не хвилювало, від міг лише зраджувати та заздрити. Тому і стає прикро, коли Чіпка, який все ж був непідкореною людиною зі стержнем, помирає, а Грицько, через свою втечу, залишається жити як і раніше.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наше життя складається з перемог і поразок, злетів і падінь. Для одних перемога — це почати вірити в себе, для інших — змусити зневіритись у собі іншу людину, одні вбачають себе невдахами, інші ж не бачать нікого, окрім себе.

До кого ж можна віднести головного героя роману Фредеріка Стендаля «Червоне і чорне» Жульєна Сореля? Ким він був і ким став? Чого зумів досягти за своє коротке життя і що встиг втратити?

Сорель — людина прямолінійна, рішуча, поміркована, як кажуть, «свого не втратить». На сторінках роману він постає перед читачем у кількох образах. І хоча щоразу він змінюється все більше й більше, та все одно в ньому весь час вгадуються риси ще того юнака-селянина, що втікає, аби почитати книжку Вольтера й мріє про долю Наполеона. Та в житті ніщо не вічне! Все змінюється. Зміни прийшли й у життя Жульєна.

Він почав працювати в сім’ї Вер’єрського мера вчителем. Лише тут він вперше відчув повагу до себе як до особистості. У домі мера він вперше відчув на собі таке почуття, як любов, і недосвідчений у справах кохання, він зумів закохати в себе жінку, яка сама до цього ніколи не кохала. Чи було для нього це перемогою? Так. Тобто можна вважати, що на рахунку Жульєна вже дві перемоги. Як писав Стендаль: «Любов — це просто випадковість у житті, але така випадковість можлива тільки для високої душі».

Зробивши висновок, що «у наш час гроші — це все», юний Сорель почав певним чином сходження до своєрідного соціального підйому й порівняно легко досягав своїх цілей. Для цього йому безперечно варто було б бути холодним і незворушним. Аби чогось досягнути в жорстокому світі, потрібно підлаштовуватись під усі його зміни.

Наступним щаблем досягнення Жульєном такої бажаної висоти було навчання в Безансонській академії. Навчання загартувало його, він став більш обережний у ставленні до людей. Тут він визнав одну зі своїх найбільших помилок: часто він приписував людям значно більше розуму, ніж у них було насправді. Головним уроком, який він отримав під час навчання в академії, стало розуміння простої істини: генії мислять не за шаблонами натовпу. Тобто він не був пересічним учнем, якого мають ні за що, він виріс не тільки у своїх очах, а й в очах всіх, хто знаходився поряд з ним. Ще одна перемога опинилась у нього в кишені.

Що ж ще могло піднести Жульєна на вищу сходинку соціального статусу? Безумовно, вирішальною була робота Сореля в палаці де Ламоля. Тут він зумів, хоч і не на довгий час, забути кохану де Реналь. У ньому прокинулось нове почуття до дочки де Лемоля Матильди. Йому вдається завоювати прихильність, а пізніше й серце французької егоїстки, безчуттєвої ляльки, як казав про неї сам юнак. Він зумів викликати довіру в маркіза де Ламоля, хоча й потім своїм необдуманим (а може й повністю спланованим) вчинком повністю її зруйнував. До його досягнень додались ще два, не менш важливі аніж попередні.

Та чи може людина отримувати все, а взамін нічого не віддавати? Хіба може доля зробити такий подарунок? Певно, що ні. І Жульєн не був винятком. Даючи одне, доля забирала щось: даруючи навчання, вона відібрала в нього роботу у Вер’єрі, даруючи Матильду, вона ховала від очей Жульєна Луїзу де Реналь. Таке вже життя: бажаючи щось отримати, ми зобов’язані чимось пожертвувати. Тобто на кожну перемогу Сореля знаходилась втрата.

То ким ж він став — переможцем чи переможеним? Вирішальним стало ув’язнення Сореля. І я не думаю, що це було його поразкою. Адже саме тут він зумів переосмислити все своє життя, всі «за» і «проти». Він зумів перемогти свою гордість, знайшов сили, щоб попросити вибачення в пані де Реналь, зумів розібратися у своїх почуттях до двох різних жінок. Я вважаю, що це стало перемогою над самим собою. І своє життя він завершив не переможеним, а переможцем. Забравши все, що він мав, доля подарувала те, чого йому не вистачало все життя: любов і розуміння з боку де Реналь, коханої жінки, яка змогла зробити з нього чесну людину, яка гідна називатися революціонером у такому неспокійному дев’ятнадцятому столітті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина народжується на цей світ для щасливого життя. Але чи кожен знаходить це таке нетривке, оманливе, загадкове щастя? Бо для одних воно вимірюється кількістю золота, грошей, межами влади, а для інших воно у славі; для когось – у мудрості та знаннях. Чий вибір вважати правильним?

Просвітитель-гуманіст, „український Сократ”, філософ Г.С.Сковорода прагнув віднайти формулу щастя, яка б допомогла людству в його пошуках. У трактаті „Начальная дверь ко христианскому добронравию” філософ відзначав, що весь світ складається з двох натур : одна – видима, друга – невидима. Видима натура уособлювала в собі предмети і явища матеріального світу. А невидима – це бог, дух. Розум, істина. У світі, за твердженням сковороди, немає нічого випадкового, надприродного, все взаємоповязано.

Щастя – це висока мета життя, ідеал, вершина, до якої людина прагне. У байці „Кукушка і Косик” Сковорода відзначав : „Щаслив, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь”. Тобто заклик „пізнай себе”, своє призначення в світі є провідним у творчому доробку мислителя. Кожна людина таїть у собі неоціненні скарби. Самопізнання потрібне людині, щоб визначити своє покликання у світі : „ А если кого своя должность не веселит, сей, конечно, не к ней сроден, ни друг ея верній…, так и не щаслив”. Шлях до щастя нелегкий, він прокладений крізь перепони, долаючи які людина досягає жаданої мети.

Призначення людини, на думку філософа, визначається волею Божою та природою. „По разним склонностям і путь житія разний”, — підкреслює Сковорода в байці „Колеса часо-він”. А пізнати свої нахили, здібності до певного виду діяності, знайти в ній „сродну роль”, а отже, і своє щастя та задоволення. Тобто, праця, навіть найпростіша, може звели-чувати людину, бо насолоду від добре зробленої речі, якоїсь справи ні з чим не можна порівняти бо людина покликана насамперед працювати заради душевного задоволення, а не для матеріальних потреб. Таким чином, просвітитель підніс і розвинув далі ідею „пізнай себе самого”, висунуту давньогрецькими філософами Сократом і Платоном.

Якими глибоко нещасливими бувають люди, котрі через збіг обставин змушені займатися „не своєю” працею. У байці „Орел і черепаха” згадується факт, що Черепаха розбилася, впавши на землю тому, що „прінялася за оноє нє по пріродє”.

Але часто люди, що самовіддано віддають себе улюбленій справі, часто не вимагаючи матеріальної винагороди, викликають нерозуміння оточуючих. У байці „Пчела и Шершень” відтворений діалог між мудрою людиною й тією, яка живе за рахунок інших. Бджола намагається працювати не стільки для задоволення власних потреб, скільки заради того, що плоди її роботи „для людей полезни”.

У цій же байці Сковорода згадує про римського державного діяча і письменника Катона Старшого (234-149рр. до н.е.), про якого Цицерон писав у творі „Про старість” На питання : „Старік Катон чєм мудр і щаслів?” дає таку відповідь : „Нє ізобілієм, ні чіном, — тєм, что послєдуєт натурє”.

Отже, погляди філософа на пошуки щастя в житті хтось сприйматиме остаточно,хтось – частково : Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;

Але щасливіший, хто вміє користуватися ним.А якщо комусь потрібен дороговказ у країну омріяного щастя, то в працях славетного Г.С.Сковороди і можна знайти його. Бо завжди розум потрібно „чимсь займати”. Займи його тим, над чим міг би добре попрацювати.

Але гарним і не надмірним.
Так ти уникнеш найлютішої нудьги
І зможеш досягти щасливого життя –

Звучить через століття заклик філософа до нащадків. Заклик „пізнавати себе”, знайти „сродну” працю і бути щасливим всупереч будь-яким перешкодам. одам. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Над питанням, який носить не тільки філософський, але й релігійний характер: «В чому полягає сенс життя людини?», задумувалось багато людей. Навіть можна сказати не багато, а всі.

Такі видатні як Григорій Сковорода, Вікентій Хвойка, подружжя Кюрі цікавились цим питанням і у кожного із них був свій погляд на те, для чого ми прийшли на цей світ. Ці питання були актуальними не лише в ранні епохи, вони не втратили своєї популярності і в наші дні.Кожна  людина сама для себе вирішує сенс свого існування. Для когось він полягає в добробуті своєї родини, а для інших в служінні своєму народу, Богові і т.п. Одні вбачаюсь сенс буття в даруванні людям, які їх оточують радості, а інші в хорошому заробітку, який можна буде витратити на власні потреби, для відпочинку та розваг.

Людина прийшла на цей світ не лише для того, щоб існувати, розмножуватись і помирати. Вона повинна залишити якусь частинку себе для навколишнього світу. Лише ті люди, які живуть для інших зможуть стати справді щастливими. Кожен із нас повинен мати свою думку і не йти за всіма.Особливо це стосується теперішнього часу. Коли традиції і культура занепадає і кожна індивідуальність стає сірою масою. Людина повинна вміти дарувати тим хто нас оточує позитивний настрій, усмішку. Не даремно кажуть «Поделись улыбкою своей и она к тебе не рас еще вернется», адже те, як ти відносишся до світу, та до людей, які тебе оточують впливає і на тебе.

Однозначно на питання в чому полягає сенс життя кожна людина відповідає по-різному. У кожного із нас своє призначення, заради якого ми прийшли на цей світ і шкода, що багато людей це не розуміюсь. Вони пливуть по річці життя і не хочуть нічого змінювати. Їх повною мірою задовольняє те, що вони їдять, п’ють, і в що одягаються. А коли навіть когось це і не влаштує, то він просто промовчить, тому що так роблять всі його знайомі і родичі.Звісно будуть і ті, які не мовчатимуть, які будуть боротися за свої традиції, культуру і знайдуть сенс життя, коли ближче познайомляться з навколишнім та внутрішнім світом. Але таких людей, як раніше було написано – одиниці.

Це питання було, є і буде актуальним на протязі багатьох років і кожна людина, яка вважає  себе індивідуальною, вирішить в чому полягає сенс життя. А інші так і будуть продовжувати бути лише сірою масою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ліна Василівна Костенко — не тільки талановитий майстер слова, геній літературної думки, вона ще й прекрасний психолог, знавець людських душ. Це засвідчують її твори, серед яких і поезії («Світлий сонет», «Доля», «Моя любове, я перед тобою» тощо), й великі за обсягом твори, як, наприклад, історичний роман у віршах «Маруся Чурай».

І сьогодні в серцях українських людей живуть пісні легендар­ної поетеси-співачки з Полтави Марусі Чурай, що ввійшла в нашу історію світлою, але водночас трагічною постаттю. Легенда про цю талановиту дівчину обросла такими життєвими подробицями, що їх сприймаємо як реальність. Про Марусю Чурай написано повісті, п’єси, поеми. Одним із найвідоміших творів про Марусю Чурай є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай.Цей твір зацікавлює та інтригує читача вже з перших рядків, адже починається він досить своєрідно — з кульмінації — суду над Марусею. Дівчину звинувачено у смерті Гриця, її коханого. Біль обпікає душу дівчини, бо вона невинна. Отруту вона приготувала для себе, а Гриць самохіть випив її. Дівчині боляче ще й від того, що вона не може зрозуміти, що сталося з її коханим, чому він змінився, чому зрадив. 

Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі, тому важко їй простити зраду, тому й відмовляє вона Грицю, який повернувся до неї з каяттям і проханням стати його дружиною. Маруся вважає, що розтоптане зрадою кохання неможливо відро­дити. Для неї воно було єдине, священне:Моя любов сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі…Маруся не промовила жодного слова виправдання на суді. Свою таємницю вона довіряє лише Сонцю:Не помста це була, не божевілля,Людина спроста ближнього не вб’є.Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє.Ці слова звучать як гімн коханню і вірності. Маруся не бореть­ся за своє життя, але її поведінка на суді — це відстоювання люд­ської гідності, справедливості. Тому в даному випадку є всі підста­ви говорити про «високу* трагедію. Так, образи Марусі і Гриця — трагічні, життєве кредо Марусі — чесність. Вона не скоро зрозуміє причину свого нещасливого кохання. Гриць же «народився під та­кою зіркою, що щось в душі двоїлося йому», він метався між двома світами — між піснями й лицарськими ідеалами Марусі та вишня- ківськими достатками й убогістю душі. Він не зміг зрозуміти злету Марусиної душі, повівся з нею жорстоко та егоїстично. Образ ГрицяБобренка надзвичайно складний і трагічний.Вінувесь, крімхібащо серця, поринув у міщанське багно, душа ж його рвалася до Марусиних пісень.Роман у віршах «Маруся Чурай* — це твір зрілого майстра. Це вершинна книга Ліни Костенко, яка в змалюванні образів рома­нупроявила себе як тонкий психолог. Завдяки цьому твір вражає своєю психологічною навантаженістю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Те, що ввічливість, шанобливість, намагання зробити Вам приємно як гостю є національною рисою японців – відомо всім. Ввічливість – в натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. І все це закріплено історично. Кажуть, що займенник «я» в японській мові виражається різними словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Так, самурай буде говорити « хесся», жінка ніколи не буде вживати «оре» – суто чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитросплетенням слів, що й чорт ногу зламає.

Японська ввічливість невіддільна від субординації, а іноді і випливає з неї. Японці невибагливі в одязі, по нім важко відрізнити главу фірми від робітника. Якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах , білих сорочках, однотонних краватках, то по відношенню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий ступінь на соціальних сходах, а хто – нижчий . Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. В обов’язковому порядку шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків.

Ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує клонити і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших . Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати кланяється батькові, молодший брат – старшому, сестра – всім братам незалежно від віку. Все це має глибокі соціальні корені, так як вічно цю субординацію, яка стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував майновий ценз. Витоки потрібно шукати ще в феодальне час, коли хлібороб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряда. Яким папером затягувати вікна, яким гребінцем заколювати жінці волосся – все регламентувалося владою.

Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найбільш низькі поклони адресуються тому, хто стоїть вище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути вихованим і ввічливим – від низьких поклонів поперек не зламається. Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси – коректність, шанобливість, взаєморозуміння в міжособистісних взаєминах. Звідси – відсутність прямих запитань, які могли б поставити співрозмовника в незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. Тому спостережні оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Робити можна трояко – правильно, неправильно і по-японськи».

Ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса, адже таку культуру спілкування, повагу до старших, уникнення категоричних суджень – все це добре б було запозичити і нам.

Ввічливість взагалі – не тільки щоденний етикет. Це спосіб існування, який поширюється на всі сфери життя. В деякій мірі це можна сказати і про наших співвітчизників. Але у українського народу ввічливість більше проявляється у його гостинності, яка відома на весь світ. Щодо інших традицій японської ввічливості, то, на мій погляд, вони не підійдуть народові з нашим менталітетом, адже українці більш відкрити і в чомусь простіші, доброзичливіші та більш добрі, ніж японці. Нажаль, зараз ввічливості нашим сучасникам інколи бракує, але в цілому український народ був, є і назавжди залишиться одним із самих привітливих і ввічливих народів світу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Література… Всього  одне слово, але який величезний зміст несе воно в собі. До літератури належать різні твори: і оповідання, і повісті, і п’єси, і вірші… В цих творах розповідається про життя, працю, боротьбу людей, їх почуття, внутрішній світ, описується природа. Цілої книжки буде замало, щоб охопити все, про що розповідає література.

Художній твір створює письменник. Це досить складний процес, адже не кожна людина може писати твори. Спостерігаючи навколишню дійсність, письменник помічає різні події, людей, стосунки між ними, а потім намагається все це втілити у своєму творі. Головна мета митця — зацікавити читача, привабити його своїм твором. Коли це вдається письменнику, читач отримує глибоку насолоду від читання.

Для менезначення літератури не тільки в емоційній насолоді. Художній твір вчить людину думати, замислюватись над прочитаним, а це розвиває її мислення, культуру, духовність.

Отже, любімо книжки, читаймо твори з пошаною до тих, хто їх створив, тому що література — це скарбниця людських знань, людських діянь та великих почуттів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народна балада — це високомистецьке явище, вираз народного таланту в романтичному стилі. Балада виникає в похоронному обряді й означає «пісня до танцю» ритуального, обрядового, який виконувався під час похорону молодої, трагічно загиблої дівчини (в русальних піснях це поминання). Тобто в баладі сконцентровано вираження емоцій. У багатьох культурах, і в українській зокрема, є елемент обожнювання, фетишизації жінки-матері. Тому загибла дівчина виступає символом загиблого роду. Ритуальний танець здійснювався із відповідним пісенним супроводом. У пісню впліталася оповідь про те, чому загинула дівчина, хто в цьому винен. Так і виникала балада. Походження балади позначилося й на структурі: твір має конфлікт, кульмінацію, трагічний фінал. Балада містить елемент фантастичного перетворення (герої стають тополею, дубом, птахом). Пізніше цей факт перетворення стає одним із характерних художніх прийомів балади. Віршована форма твору зумовлена тим, що рима та ритм були й будуть засобом впливу на людину.

Основними темами народних балад є кохання, право вибору своєї правди в житті, боротьба за кохання. У часи первіснообщинного ладу перешкоду чинили батьки. Якщо дитина не корилася, мати силою влади, прокляття за непослух перетворювала її на камінь, птаха, дерево. У найдавніших баладах перетворення є покаранням, у хронологічно пізніших — перетворення відбувається після загибелі, смерті героя та є виявленням торжества.

Особливістю балади є зображення героїв сильної волі. Такі характери найчастіше зустрічаються у творах драматургічних жанрів. Так, у баладі «Бондарівна» розповідається про горду дівчину, яка відмовила пану Каньовському в залицянні й забажала обрати краще смерть, ніж життя з нелюбом: «Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Пан застрелив дівчину, а батькові дав грошей, примовляючи: «Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» У баладі частково представлено елементи похоронного обряду: «Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку», «Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину» — за народним звичаєм, мрець мав відбути добу в своїй хаті. «Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!» — зображено обов’язковий елемент поховання молодої дівчини — музичний супровід дійства. Твір насичений епітетами, звертаннями, повторами, окличними реченнями.

У баладі «Козака несуть» показано загибель молодого козака, якого оплакує дівчинонька. Твір характеризується виразністю, стислістю, напруженістю емоцій. У баладі для посилення драматичності використовуються повтори: «А.за ним, за ним/ Його дівчина/ Білі рученьки ломить./ Ой ломи, ломи Білі рученьки».

Трагічна смерть козака оспівана в баладі «Ой на горі вогонь горить», у якій оповідується, як козак устиг запалити вогонь на знак нападу ворогів, а сам урятуватися не зміг і тепер «…лежить,/ Порубаний, постріляний./ Китайкою покриваний». І тільки вірний кінь розкаже батькам про смерть сина. Мова твору характеризується використанням метафор, повторів.
Смерть молодого хлопця, удовиного сина, описується в баладі «Ой летіла стріла». Парубка оплакують рідні, та горе матері найбільше: «Де матінка плаче. Там Дунай розлився», «Ой матінка плаче. Поки жити буде». Серед художніх засобів балади особливу роль відіграє гіпербола, метафора та повтори.

Народні балади є відображенням вірувань, світогляду українців, це невичерпне джерело творчого натхнення для поетів і письменників різних епох.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З одного боку, сова є символом інтелекту і мудрості, так як здавна вважалося, що вона може передвіщати події. З іншого боку, з-за їх нічного способу життя і зловісного ухань, сов також пов’язували з окультизмом і потойбічними силами.

Совоподібні — ряд хижих птахів, що включає більше 220 видів великої і середньої величини, в основному нічних птахів, поширених в усіх країнах світу. Ряд містить дві родини: сови, чи справжні сови і сипухові.

Деякі сови полюють вдень, деякі полюють однаково як вдень, так і вночі. Однак більшість сов — справжні нічні птахи, і більшість з них вільно літають навіть в абсолютній темряві ночі, про що можна судити по їх крику. Політ сов цілком беззвучний і дозволяє їм абсолютно непомітно підлітати до сплячих птахів. На полюванні сови, проносячись нечутно над землею, видають час від часу різкий крик, щоб сполохати здобич. 

Мабуть, сови цим користуються, щоб помітити останню. Звичайний раціон сов складають дрібні гризуни; більш дрібні види сов харчуються переважно великими комахами, а деякі — рибами. Мабуть, при полюванні на гризунів у майже повній темряві сови орієнтуються по звуку, оскільки у них дуже хороший слух. У зв’язку з цим виникло хибне уявлення, що сови здатні бачити у повній темряві (наприклад, бачать в інфрачервоному діапазоні). На птахів сови нападають мало і тому мають на відміну від денних хижих птахів вважаються корисними птахами. Сови можуть місяцями жити без води, втамовуючи спрагу кров’ю своїх жертв. Але без особливої необхідності вони так себе не ведуть. Вода потрібна їм, і не тільки для пиття, але і для купання.

Сови розселені по всьому світу, від екватора до холодних північних країн, їх можна знайти всюди: і на морському березі, і в горах, і в пустелі, і в степу, і навіть у містах. Велика частина сов тримається в лісах, чи в лісистих місцевостях, і лише одиниці, як болотна сова (Asio flammeus), віддають перевагу відкритим місця. 

Деякі сови, наприклад, будинковий сич або Сипуха (Tyto alba) — охоче селяться під дахами і на горищах будинків. Гніздами в більшості випадків служать дупла старих дерев, причому яйця кладуться звичайно без жодної підстилки. Також гніздами можуть служити ущелини скель, дірки в стінах, підземні нори різних ссавців, покинуті гнізда інших птахів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Від раннього дитинства й упродовж усього життя людина пов’язана з мовою. Мова відрізняє людину та підіймає її над усім світом. Опановувати  мову  людина  починає  з  дня  народження.  Спочатку – прислухаючись  до  слів  матері,  рідних,  згодом – вимовляє  звуки,  склади, слова.  Протягом   життя –  змалку  і  до  останнього  подиху – людину  супроводжує  мова.

Мова кожного народу,
Неповторна і — своя.
В ній гримлять громи в негоду,
В житі — трелі солов’я.
На своїй природній мові
І потоки гомонять,
Зелен-клени у діброві
По-кленовому шумлять.

 Століттями мова народу була тією повноводною річкою, яку ми називаємо народною мудрістю Цей струмінь живе в слові, і слово не мислиме без неї, як не мислима річка без води. 

Рідна мова! Запашна співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики та квіткових пахощів. Рідне слово… воно бринить, хвилює душу, бо мова українська – невичерпне джерело, скарбниця народного духу.