Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва — в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника. 
      Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви. 
      Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, — на молочко для маленької донечки своєї вчительки. Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов’язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання — вирушив у дорогу. 
      І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися. 
      Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті. 
      Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей — вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність — це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина. 

Постать Марусі Чурай, полтавської піснетворки XVII ст., посіла важливе місце в історії української літератури. Щоправда документальних підтверджень про її існування на сьогодні не знайдено і про реальність поетеси свідчать лише її твори, які до того ж стали вже народними піснями, та художні твори про неї. 

М. Старицький використовує фольклорний сюжет у своїй драмі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» з метою привернути увагу суспільства до проблем сучасності: деморалізуючий вплив надмірної кількості грошей на особистість; нещирість, несправжність людських стосунків між людьми, байдужість до доль інших людей. 

Для реалізації мети він вводить у драму новий персонаж. Це сільський підстаркуватий парубок-багатій Хома. Зробивши його головним героєм п’єси, письменник послабив увагу до поетичного таланту Марусі Чурай і зобразив її як звичайну сільську дівчину, яка до Грицевої зради співала пісень (своїх чи чужих із тексту драми не відомо), а після — втратила таку здатність. 

Якщо М. Старицький, видозмінюючи фольклорний сюжет, зберігає його прив’язаність до образу Марусі Чурай, то О. Кобилянська у своїй повісті «В неділю рано зілля копала» відходить від цього образу якнайдалі, замінюючи навіть ім’я Марусі на Тетяну. Головним героєм повісті авторка робить Гриця, прив’язує його до циганського фольклору, ускладнюючи таким чином фабулу і проблематику повісті. Причиною трагедії тут стають уже не соціальні умови, а причин-но-наслідкова дійсність. Причиною роздвоєного кохання Гриця став гріх його батьків. 

Найближче до образу Марусі Чурай як до образу митця підійшла Л. Костенко у своєму романі у віршах «Маруся Чурай». 

Серед таких проблем, як людина і суспільство, людина і історія, митець _ і мистецтво, національна гідність, пошук істини в житті, що розв’язується передусім у моральному аспекті, поетеса досліджує і засуджує зрадництво, користолюбство, егоїзм, зло, психологію роздвоєності. Авторка веде читача всіма шляхами пізнання і усвідомлення правоти чи неправоти своїх героїв. 

Роман у віршах «Маруся Чурай» є не тільки «художнім полотном» з історії України XVII ст., але також і глибоко психологічним романом, в центрі якого моральний конфлікт героїні з власною совістю. Подані крізь конкретне «Я» всі інші супутні проблеми, як-от: філософські — життя і смерть, любов і ненависть, вірність і зрада, добро і зло, безкорисливість і користолюбство, егоїзм, пошук істини в житті; національні — патріотизм, національна гідність, людина і суспільство, людина і історія; власне проблема «митець і мистецтво» не маліють, не стають менш вагомими, а набувають конкретного емоційно-психологічного значення. 

Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». 

Справжній митець, Маруся, на ділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно. 

У залежності від художньої мети твору письменники по-різному трактують отруєння Марусею Гриця. М. Старицький стверджує, що для Марусі кохання до Гриця — мета її життя. Вона не згодна ні за яких умов розлучитися із своїм коханим, а тому готує отруту для них обох. Смерть повинна була поєднати закоханих навіки, бо у другому потойбічному світі немає «ворогів», і нікому буде вже їх розлучати. Проте Гриць помилково випив увесь трунок і помер сам. Маруся збожеволіла. 

О. Кобилянська картину отруєння Гриця залишає поза сюжетом твору. А читача наводить на думку, що Тетяна (читаємо Маруся) власноруч зібрала зілля і отруїла Гриця, помстившись хлопцеві за зраду. Не даремно ж письменниця дає їй прізвисько Туркеня. Вона запальна, рішуча, здатна на високі почуття, не розуміє брехні, не прощає зради. Сама також гине. 

Маруся Чурай Ліни Костенко не має нічого спільного із помстою, злочином. Вона — митець. її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту — ні. Отруту героїня роману приготувала для себе, бо не могла більше складати пісні, душа боліла, покривджена Грицевою зрадою. Німий поет вже не поет. Маруся хотіла отруїти себе, а Гриць випив отруту випадково. 

Смерть коханого ще більшою мірою покріпила страждання. Після його смерті Маруся не написала жодної пісні, і навіть після того, як її виправдав суд, — померла, бо не виправдала сама себе. 

Для втілення своєї філософсько-естетичної концепції Ліна Костенко вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах, який передбачає рівноправне поєднання епічного та ліричного начал. Це дало їй змогу прокласти емоційні «мости» між давниною і сьогоденням, не ризикуючи скотитися до публіцистичної декларативності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дата	Подія
31 серпня 1883	Осип Назарук народився в Бучачі (на Тернопільській області) в родині кушніра.
1900	Навчався в Бучацькій, Золочівській гімназіях, голова таємного драгоманівського гуртка. За пропаґанду соціалізму, Осипа відрахували  з Бучацької гімназії.Із забороною складати матуру (іспит на атестат зрілості) в Галичині.
1904–1905	Очолював роботу «Січі» (української студентської організації у Відні.
1906–1907	Голова Львівської «Академічної Громади»
1916	З друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна  праця Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців»;  у Відні побачила світ книжка «Над Золотою Липою»; у Львові  вийшла книжка — «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців.
1915–1918	Керівник Пресової Квартири УСС.
6 листопада 1919	Секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії
Вереснь 1920	Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції.
Влітку 1922	Виїхав з Відня до Канади, змушений був залишитися за океаном.  У Канаді став відомий як співорганізатор гетьманського руху; в США  (переїхав у листопаді 1923) одну за одною видав свої книжки і брошури:  «Тома Томашевський — піонер української преси в Америці»,  «Іван Данильчук — найбільший український гуморист в Канаді»,  «На спокійнім океані», «Організаційний Отченаш»,  «В лісах Альберти і Скалистих горах», «В найбільшім парку  Скалистих гір» та інші.
1923–1926	Редагував тижневик «Січ» (Чикаго)
1928	Повернувся до Львова почав редагувати газету «Нова зоря» — католицький  часопис. Виступав тут з публіцистичними статтями, кращі з  них видавав брошурами.
1930-1939	Вийшли твори: «Вибір звання», «Венеція», «Катедра св. Марка»,  «Галичина і Велика Україна», «Гоги і магоги»,«Ромаятерна. Вічний Рим —  апостольська столиця»,«Вражіння з Волині», «В Будапешті», Замах на церкву»,  «Значіння партій»
1930-1939	Помер у Краківі, Польща

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно — «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Кожен такий твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш… Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?

Iдеал О. Кобилянської — жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської — любляче i нiжне, здатне на великi почуття.

Саме таких, вiдважних i прекрасних жiнок, якi борються за свою гiднiсть i незалежнiсть, змальовує письменниця у повiстях «Людина» (1892) i «Царiвна» (1895). Коли я читала цi повiстi, менi здавалося, що i в Оленi Ляуфер, i в Наталцi Веркович Ольга Кобилянська вiдкриває передi мною куточки своєї власної душi, часточку самої себе.

Олена Ляуфер, головна героїня повiстi «Людина», — особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями. Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна вийти замiж за лiсника. Та вона з гiднiстю ставиться до цього насильства над собою, зберiгаючи внутрiшню волю. Оленину душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою iронiєю, їхнє протиборство. Впевнена, що жодного читача образ цiєї героїнi не залишить байдужим. Недарма Кобилянська змiнила першу назву твору «Вона вийшла замiж» на бiльш влучну — «Людина».

На вiдмiну вiд Олени Ляуфер, Наталка Веркович з повiстi «Царiвна» дiйсно стала царiвною своєї долi. Мене захопив її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями: «В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв…» — зiзнається вона. Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батькiвщини: «Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня…» — говорить Наталка. «Полуднє» — так вона назвала своє особисте щастя, що настало в життi дiвчини, — «воно настане i для нашого народу, правда ж?» — неначе до мене звертається Царiвна.

I я не можу не пiдтримати Наталку, бо разом iз нею вiрю в це. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю, що твір Тараса Шевченка «Гайдамаки» є дуже актуальним твором в наш час. В ньому розповідаєтся про минуле нашого народу. Про ті часи, коли наші діди і прадіди створювали  військові формуваня для того, щоб захистити свої права і свободи на рідній землі ,на якій вони жили з давніх часів і працювали .Кожен народ ,кожна країна має жити за своїми правилами ,звичаями,традиціями .Інша держава не має права диктувати їй ,що вона має робити ,а що ні. Тому в творі Гайдамаки народ повстав ,тому що вони були закріпачені і їм диктували права. Але коли народ не міг більше терпіти вони повстали. Гайдамаки — це твір про минуле:

Все йде все минає і краю немає…
Куди ж воно ділось відкіля взялось …

Цими рядками я хочу сказати ,що час йде, все минає,минуле покидаэ нас, але воно нам залишає багато таємниць ,на які ми маємо дати відповіді.Сучасну війну на сході можна порівняти з повстаням Гайдамаків у той час .Більшість людей,які живуть на сході країни — росіяни . Всі ми знаємо , що Росія ще з давніх часів зазіхає на Україну і її землі. Основна проблема , яка була тоді і залишається сьогодні, це різні інтереси життя ,звичаїв, традицій .Нам потрібно об’єднатися і спільно їх побороти .Твір показує нам , що спілбними зусиллями можливо зробити все. Незалежно ,якої ти національності і якою ти говориш мовою . У цьому полягає суть Гайдамаків ; потрібно  вирішувати все разом, Україна не засвоїла цей урок .Тому , що якби всі відразу об’єднались ,війна на сході уже б закінчилась. Отже цей твір дуже актуальний в наш час . І ми прочитавши його маємо взяти до уваги ті події ,яких допустили Гайдамаки . Він нас вчить як правильно потрібно жити , щоб не допустити більше таких проблем як в минулі часи .

Автор: Роман Яросевич

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Характеристика Орисі «Оборона Буші»   

Образ дівчини-патріотки Орисі, яка виявляє високу мужність під час оборони міста і віддає своє життя в ім’я перемоги над колонізаторами. Образ Орисі позначений психологічною глибиною і логічною переконливістю. Вона твердо вирішила пожертвувати собою заради громадського: Орися сама стріляє з гармати у гурт ворогів, серед яких бачить коханого Антося. Дівчина з обуренням відкидає пропозицію покинути Бушу і полинути в щасливі далекі краї удвох з Антосем. Образ Орисі витриманий в дусі героїко-романтичних традицій, як і вся п’єса. Саме такий образ був актуальним в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Цю актуальність визначали відданість народній справі, нехтування особистим в ім’я колективу Патріотизм, самопожертву в ім’я суспільних ідеалів, високу духовність утілено в образі сотниківни Орисі Завісної. З перших сторінок повісті увага читача зосереджується на долі і душевного конфлікті дівчини як романтичної героїні. Автор подкреслює високі моральні якості Орисі, провівши її через випробування любов’ю, показавши її патріотичний подвиг. Орися — сильна натура: у тяжкий момент вона непросто знічується, а, навпаки, твердо вирішує допомагати козакам — оборонцям фортеці. Цікаво трактує автор через образ дівчини категорію гріха в християнській етиці. Згадайте епізод, у якому Орися втішає і просвітлює подругу Катрю, котра побивається за коханим чоловіком, який може загинути в бою: «Гріх! Від перед цією Святою Матір’ю гріх! — показала особу Орися. — Вона віддала заради нас свого сина на борошна, до страти, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу і за вітчизну вмерти!» 

Образ Христа

 Узагалі релігійність є домінантою світоглядної і ідейно-естетичної системи письменника. Образ Христа проходити через усю повість як істина і моральний орієнтир, утілення любові, добра і світла. Він — й натхненник, й помічник оборонців фортеці, для які на першому місці — захист віри, а ще через неї — і України: «…покликавши вас (Господь) статі твердо й укупі до останнього подиху за хрест цей й за матір Україну». Михайло Грушевський, аналізуючи історичний період Хмельниччини, писавши: «Релігія — це прапор національности в тім часі… Церква — се предмет особливої уваги і опіки української суспільності, заразом показник її національної сили й значення, живчик (тобто пульс) її національного життя». Отож зрозуміло, чому герої повісті не можуть поступитися святинями, символами віри: «Не продамо нашої церкви й нашу життя!» — вигукує один із оборонців Буші. Активним захисником віри, наставником Орисі і інших оборонців виступає панотець Василь. Його образ, як й інші у творі, романтично-пафосний. Рефреном через завісься твір проходити його настанова про богоданість й боговизначе-ність усього й вся у світі: «— Я до вас, панотченьку, — сказала вон (Орися) рівним, спокійним голосом, — мой батько приславши із пригороду двох козаків для останньої оборони із нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!

Характеристика образу Завісного «Оборона Буші»

 Михайло Завісний риси характеру: мудрий, щирий, відважний, загартований, здатний до самопожертви, стійкий у вірі, вірний обовязку та військовим наказам, ніжний та люблячий батько та чоловік, вправний командир. Сотник Михайло Завіснний та його козаки — образи ідеалізовані. Старицький поетизує в романтичному ключі козацьку вольницю, звитягу, запорозьку науку для юнаків, а особливо — гумор. Навіть у батальних сценах репліки козаків щедро пересипані щирим сміхом: «— А тривайте, ганьби гукне ще і пані, — сказавши ще і Шрам й приставивши ґнота до полички. Грюкнула пані, та так, що аж земля колом стріпонулася й посипалася купками в рів… — Докинула, докинула пані вельможна! — зраділи козаки. — Саме на середину греблі шерепнула! — Спасибі, добродійко! — поклонилися другі. — Відпасла, хвала Богові, черево, так свої ж по-панськи і гримнула! — Та він, гля, братці, — деякі аж припали до греблі, — певно, винюхують… панський гостинець…» 

Характеристика Антося «Оборона Буші»

 Другий центральний образ п’єси — шляхтич Антось, князь Корецький. Ще дитиною він потрапив у порядну українську сім’ю, де виховувався і покохав дочку свого названого батька — Мар’яну. Образ Антося Корецького найбільш динамічний й рельєфний у повісті: Антось не лише не погоджується із позицією нападників, а і розмірковує, як бі закликати магнатів відмовитися від замірів поневолити Україну, як прихилити до мирного співжиття два сусідні народи. Проте мрії Антося виявилися недосяжними, тому його зазагибель бачиться символічною — як крах ілюзій щодо примирення двох народів. Антось не лише наскрізь видумана особа, але й і історично неможлива.  Повернувшись згодом до шляхетського табору, Антось не може забути Орисі, його душу роздирає конфлікт між почуттям обов’язку перед Вітчизною — Польщею, що кличе його воювати проти Буші, і любов’ю до своєї другої Батьківщини — України, де він виховувався всі юнацькі роки і де жила його кохана дівчина. Цей конфлікт мучить його, бентежить дух героя, шукає виходу і врешті знаходить його в ідеї єднання двох народів. Ця внутрішня душевна боротьба Антося завершується тим, що він так і залишається на роздоріжжі, зазнаючи краху всіх своїх сподівань. Він не мав сил і рішучості ні для того, щоб покинути шляхетський табір, ні для того, щоб пристати до козаків. Так і гине, стоячи між двома таборами, не подолавши конфлікту, що роздирав його душу. Ось чому цілком закономірно, що саме Орися у фіналі драми залишається переможцем, бо Антось мріє про особисте щастя, а Орися до кінця вірна інтересам народу і Вітчизни, які завжди стояли для неї вище за особисті інтереси

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Проблема «людина і земля» була однією з центральних у художній літературі XIX-XX ст.

Повість О. Кобилянської «Земля» — психологічна драма про владу землі над людиною. Складні випробування моральним вибором підготувала доля Марійці та Івоніці. Для Івоніки головне – земля, праця, честь, земля набирає щоразу більшої влади на ним, над його помислами. Однак Федорчук не зламався, домагався всього тяжкою працею, земля стала для нього живою істотою, змістом життя, а тому такою страшною була його трагедія, розчарування в землі.

Марія теж усю свою силу вкладає в господарство, мріє мати більше землі, збагатитися. Здогадуючись, що Сава винен у смерті брата, вони обоє йдуть проти правди, захищаючи вбивцю.

Нв відміну від батька, Михайло не прагне розширення господарства, у нього немає сильних власницьких інстинктів – тільки глибока любов до землі, з якої він живився, а еще – кохання до бідної наймички Анни.

Натомість Савою керує бажання мати землю за будь-яку ціну: можна пролити кров, навіть невинної людини, навіть рідної. Рахіра якраз до пари Саві, адже вона така ж сама. Душа Савина запливла лінощами, дихала неприязню, а то й злобою на всіх довкола, крім самого себе та Рахіри.

Страшна ненависть до Сави залягла в душі Анни після вбивства її коханого, але не спустошила її. Петро та Анна по-своєму хочуть відговорити сина від зла, бо їхній обмежений селянським побутом життєвий досвід не дозволяє побачити глибинні витоки місцевої драми, адже земля потребує саме таких, як Михайло, — працьовитих, чесних. І тоді не людина для землі, а земля – для людини. Боятися треба не приватної власності, а духовної злиденності, морального звиродіння.

Адам Міцкевич (1798-1855) — польський поет-романтик. Він народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосся, біля Новогрудка (нині Білорусія), у сім’ї адвоката та збіднілого шляхтича Миколи Міцкевича. Рано втративши батька, Адам Міцкевич ще з дитинства привчався до самостійного життя. У 1815 році був зачислений «казеннокоштним» студентом Біленького університету. У 1822 і 1823 роках з допомогою близьких друзів Міцкевич в Вільно видає два невеликих томика «Поезій». За організацію та участь у підпільних товариствах у 1824 р. був висланий у віддалені губернії Польщі, а згодом прибув до Петербурга, звідки потрапив до Одеси, де працював учителем у Рішельєвському ліцеї. В Україні він залишався понад дев’ять місяців, постійно цікавлячись її суспільним і культурним життям, фольклором та історією. Тут було написано більшість його сонетів, у тому числі «Кримських», балада «Воєвода», «Дозор».

Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори перекладали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, М. Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад великої епічної поеми «Пан Тадеуш», який здійснив ще в середині 1920-х М. Рильський, одноголосно визнаний фахівцями найкращою інтерпретацією поеми іншою мовою.

Ім’я Адама Міцкевича набуло для поляків особливого значення. Поета вважають символом національної самобутності, гідності польського народу, який вів багатовікову боротьбу за здобуття незалежності.

Міцкевича вважають основоположником романтизму в польській літературі. Важливе місце в його поетичній творчості посідає такий жанр ліричної поезії, як сонет. Ця поетична форма відома у світовій літературі ще з часів Середньовіччя, проте в добу романтизму, зокрема в ліриці А. Міцкевича, вона отримала нове звучання.

Серед поезій, що створювалися на території України, центральне місце посідають «Кримські сонети» (1826). Це 18 творів, що стали наслідком подорожі Міцкевича по Криму, який був для поета втіленням романтичного образу Сходу.

Захоплення Сходом було притаманне для романтизму, що відкривав і підкреслював численність цивілізацій і життєвих устроїв, шукав поетичний контраст оточуючій дійсності й за межами Європи. «Східність» ця часто була книжковою, заснованою на знайомстві з творами поезії східних народів. У російській поезії завдяки контактам з мусульманськими народами, що жили в Російській імперії, вона була «живою» та «реальною». У «Кримських сонетах» читачу був представлений дійсний, насправді побачений Крим, реальний «Схід у мініатюрі» — це стосується перш за все пейзажних описів. І водночас позначилися літературні східні елементи — у стилі, в образній системі.

Там! Чи то звів Аллах стіною море льоду,

Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг?

Чи Диви ряд фортець поставили міцних,

Щоб каравани зір не пропускать із Сходу?

Чи Цареград горить на грані небозводу,

Чи може, то Аллах між темних шат нічних

Повісив свій ліхтар для всіх істот живих,

Щоб світу цілого осяяти природу? («Вигляд гір із степів Козлова». Пер. М. Рильського)

Міцкевич пробув на Україні більше дев’яти місяців. Приїхавши до Петербурга в кінці 1824 р. і зблизившись з декабристами, він прагне дістати посаду в тих краях, звідки було б легко підтримувати зв’язки з російськими і польськими революціонерами.Таким місцем не випадково обирається південь України — Одеса. Саме в той час, коли Міцкевич перебував у Петербурзі, на півдні проходили треті переговори між декабристами та членами Польського патріотичного товариства. Переговори розпочалися уже в 1823 році, а в 1824 і в 1825 pp. під час зимових контрактів продовжувались в Києві. Декабристи гарантували незалежність Польщі, представники Польського патріотичного товариства обіцяли підтримку декабристам під час їх виступу. Суть «Кримських сонетів» сприймається не так просто. Вони вимагають зосередженості й уваги, заглиблення і роздумів. Щоб зрозуміти їхній зміст, треба збагнути духовний світ поета, його інтереси і прагнення. Сонет «Акерманські степи» відкриває збірку. Чому саме цим сонетом починається збірка? Головний його мотив, головна його тема — туга за батьківщиною, любов до батьківщини. «Акерманські степи» можна розглядати як пролог до усієї збірки, адже головна тема — туга за батьківщиною — буде різнопланово розвиватися впродовж усієї збірки.Зоря віри в свободу вела Міцкевича крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Невгасимий блиск цієї віри осяяв і «Кримські сонети» Міцкевича. Не просто красою форми, багатством ритмів, барвистістю й новизною образів, не просто силою романтичного захвату, а глибоким волелюбним змістом своїх строф, своєю відданістю думам про поневолену вітчизну привернули вони відразу увагу читача.Волелюбний дух свободи і боротьби — то головний настрій, головний тон «Кримських сонетів».Висланий з Польщі, Міцкевич сумував за батьківщиною.

Ліричний герой сонету «Акерманські степи» — пілігрим, від імені якого йде мова в сонеті, це сам автор, волелюбний, багатогранний, що тонко сприймає конкретну дійсність — природу, предмети оточення, але у своїх думках дуже далекий від цієї конкретної дійсності, бо всі його мрії про батьківщину, яку палко кохає, за яку вболіває, яку хоче бачити вільною і незалежною. Через пейзажні малюнки поет передає свої тривожні почуття та мрії:

Пливу на обшири сухого океану,Як човен, повіз мій в зеленій гущиніМинає острови у хвилях запашні,

Що ними бур’яни підносяться багряно.

Цей пейзаж дає можливість уявити настрій поета, настрій людини, заглибленої у свої думи.«Вже морок падає. Ні шляху, ні кургану…» Уже в одному лише рядку сонета Міцкевич створює образ мороку, серед якого не видно «ні шляху, ні кургану». Цей образ сутінок можна сприйняти як такий, що символізує самотність поета, закинутого далеко, на чужину, відірваного від своєї землі, від своїх друзів, позбавленого можливості бути активним учасником громадського і політичного життя.«Шукаю провідних зірок у вишині…» Ці слова передають надії, пошуки і сподівання героя. Подальші слова сонета: «Спинімось! Тихо як!» готують читача до чогось особливого. Далі змальовується картина незвичайної тиші літнього степу. Цю картину поет створює описом ледь помітних звуків, яких герой за інших обставин, в іншому настрої міг би й не почути. Тепер він «чує, як десь линуть журавлі, що й сокіл би не вздрів», «чує», коли «метелик колихається на траві», коли «вуж своїм слизьким тілом торкається землі».Звичайно, поет створює гіперболізований образ тиші, але читач цього не помічає, йому все це здається природним. Тому що головним тут є не зображення зовнішньої дійсності, її прикмет, а відтворення настрою героя, його внутрішнього стану. Особливо в цьому переконують два останні рядки сонета:Я так напружив слух, що вчув би в цій землі І голос із Литви! — Вперед! Ніхто не кличе.

«Голос із Литви», який би міг почути герой,— це голос «філоматів» та «філаретів». Чи продовжується їх діяльність? Ось що турбує поета. Ось чим пояснюється сумний тон сонета «Акерманські степи».

…їдьмо, ніхто не кличе.

В цих словах стільки суму… Мотив суму, що набуває характеру відчаю і виривається несподівано якимось наболілим зойком, звучить і в останніх двох строфах наступного сонета — «Морська тиша», побудованого за принципом котрасту і паралелізму. Перші дві строфи — це картина тихого, заснулого і якогось проясненого моря, змальована в спокійних і навіть радісних тонах. Поет уособлює явища природи:

І грає лагідно прояснена вода.

Але морська тиша — то тільки зовнішнє. Так і думка поетова:

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,Що спить на дні твоїм під бурями й громами,

А в супокійну мить рве серце пазурами.

Разом із тим, Міцкевич не дає себе опанувати цим трагічним сумним настроєм.
Одним з найхарактерніших сонетів циклу є «Плавба», в якому поет найбільш виявив свою палку волелюбну душу, своє почуття радості битви, велич людського духу. З якимось надзвичайним захватом описує автор плавбу під час морського шторму. Йому важливо створити правдиву картину, передати своє враження від плавби на морі в неспокійну годину і, разом із тим, якусь більшу правду, правду життя. І Міцкевич, як в кінематографі, вихоплює то одну, то іншу картину, то якусь деталь, найбільш вражаючу, найбільш вагому з погляду загального колориту і враження. У сонеті велика кількість дієслів, що створюють враження невпинного руху і напруженості. Ввести в стан напруженості й руху допомагають також іменники, що передають дію або асоціюються з явищами, зв’язаними з дією.

А вітер — вітер дме! —Помчавсь між хвилі-гориСвавільний корабель, немов шалений кінь,Б’є піняві вали, у хмарну височінь

Чолом підноситься, крилатий вітер боре.

Поет виступає у творі, як співець свободи, волелюбний борець-романтик. Саме волелюбний романтик міг сприйняти і показати морську стихію так, як це зробив Міцкевич, бо вона споріднена його почуттям, його поривам і прагненням.
В останніх двох строфах митець передає свій піднесений стан, висловлює свою волелюбну натуру та створює прекрасний образ — поет і корабель, що мчить назустріч шаленому вихору, ніби зливаються:

І мій буяє дух у розгулі стихій,Уява розпина свій парус огняний,І лине крик з грудей, піднісшийся над прахом.До лона корабля припав я, ніби жду,Що від зусиль моїх прискорить він ходу.

Як любо! Знаю я, що значить бути птахом!

Образ морської стихії, що так приваблює мандрівника, безпосередньо виникає в сонетах «Буря», «Байдари», «Аюдаг». Але скрізь по-різному. Море завжди приваблює Міцкевича: і в спокійну, і в напружену, і в грізну годину. Описуючи море в різні часи, поет ніби й сам переживає цей стан, начебто в ці хвилини зливається з морем.
Буря все руйнує на своєму шляху, несе нещастя і загибель («Буря»), люди прагнуть порятунку. Самотній пілігрим у цей час може лише роздумувати, аналізувати.

Гадає: щастя той у світі міг найти,
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

Настрій ліричного героя в сонеті «Байдари» протиставлений утихомиреному настрою в природі. Він відчуває якусь тривогу, неспокій на душі. Ліричний герой неспокійний, як море, тривожно занурюється у хвилі моря і жде, щоб його думка «як човен без причала, зблудилась серед вод і в забуття запала».Туга за батьківщиною звучить і в сонетах «Гробниця Потоцької» та «Пілігрим».

Отже, через усю збірку «Кримські сонети» проходить головна тема — любов поета до рідної землі, до Литви. Поет ніколи не забував свою Литву. Вона стала йому ще більш дорогою, він завжди носить її у своєму серці:

Далекої Литви природа непочата —Грузька драговина, незаймані ліси…Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,

Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.

Коли Міцкевич безпосередньо переходить до зображення своїх переживань, то в одних сонетах («Плавба», «Аюдаг») особистий настрій, особисті почуття імпонують настрою в природі, а в інших («Буря», «Байдари») особистий настрій протиставлений тому, що діється в природі. Сонети «Вигляд гір із степів Козлова», «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему», «Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатир-Даг», «Пілігрім», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс» та «Руїни в замку в Балаклаві» написані у формі роздумів. Настрої автора передані через пейзажі місцевості. Міцкевич намагається збагнути природу, осягнути таємницю буття.Останній сонет збірки «Аюдаг» звучить як завершальний акорд великої симфонії життя, сповненого тривоги за батьківщину, борінь і пристрастей, страждань і сподівань людини великого духу, поета, який був нервом і душею народу в буремні роки.

У «Кримських сонетах» ми пізнаємо багатство багатогранної душі Міцкевича: його сміливий, свободолюбивий дух, його глибоку і тривожну натуру, прагнення збагнути таємницю буття, смисл буття, зв’язок поколінь минулого і майбутнього. Тут Міцкевич передав свої почуття романтика, високе духовне начало передових людей свого часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Герой роману — людина сильної волі, відважна, яка не ховається від небезпеки, а сміливо дивиться вперед і йде назустріч бурям і тривогам, щоб знайти своє справжнє призначення, зіграти свою роль у житті і заповнити душевну порожнечу хоча б діяльністю без певної мети.«Герою нашого часу» — наче портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з недоліків усього нашого покоління, в повному їх розвитку. Авторові «просто весело було малювати сучасну людину, якою він її розуміє і дуже часто зустрічав». Байдужість та іронія головного героя — це більшою мірою світська звичка, ніж риса вдачі. Ось яку оцінку дає він собі сам: «Пробігаю в пам’яті все моє, що минуло, і ставлю мимоволі питання: навіщо я жив? Для якої мети я народився? Чи справді вона існувала? Мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моїй сили неосяжні. Але я не вгадав цього призначення, я захопився приманками пристрастей порожніх і неблагородних; з передпокою їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень — кращий колір життя. І з того часу скільки разів вже я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я падав на голову приречених жертв, часто без злості, завжди без жалю. Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я тільки задовольняв дивну потребу серця, з жадібністю поглинаючи їх відчуття, їх ніжність, їх радощі і страждання — і ніколи не міг насититися». Коли Грушницький закохався у княжну Мері, Печорін говорить: «Я внутрішньо реготав і навіть двічі посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Явно, що він закоханий, тому що став ще довірливіше, ніж до цього; у нього навіть з’явилося срібне кільце з черню, тутешньої роботи: воно мені здалося підозрілим. Я почав чого розглядати, і що ж? Дрібними буквами ім’я Мері було вирізане на внутрішній стороні, і поряд — число того дня, коли вона підняла знаменитий стакан. Я втаїв своє відкриття; я не хочу вимушувати у нього визнань; я хочу, щоб він сам вибрав мене у свої повірені, — і тоді я насолоджуватимуся».

Його душа постійно вимагає їжі, насичення, щоб заповнити порожнечу, йому необхідна дія. Він шукає небезпеки, підставляє себе під чеченські кулі, шукає забуття в любові, ризикованих пригодах, подорожах.

Герцен писав, що всі, хто належав до його покоління (у тому числі й Печорін), в деякій мірі Онєгіни. У Печоріна також є риси Онєгіна, що і робить його образ трагічнішим. Печорін не розмірковує, на відміну від Онєгіна, про політику, але дух скептицизму, недовіри, заперечення властивий внутрішньому змісту Печоріна. Це виявляється в його жорстокій холодності, афоризмах, любові. Важкий дух скептицизму керує його мріями. Він не здатний жертвувати собою заради щастя інших і усвідомлює це.

Усе свідчить про трагічність покоління, портретом якого є Печорін — герой свого часу.

Печорін не прислухається до голосу свого серця і не вважає потрібним робити це. Він живе розумом. Як дитя свого часу, він керується у житті холодною розсудливістю. Якби в його свідомості перемогла думка, яка могла б визнати необхідність служіння навколишнім, гуманістичним ідеалам, то вона б звільнила його від важких моральних проблем індивідуалізму, в полоні яких він знаходиться. І хоча шлях, який він обрав, не приніс йому щастя, він все ж таки залишився вірним своїм переконанням. Голос серця, необхідність віддавати себе іншим, бажання проникнутися інтересами іншого не виявилися у свідомості Печоріна, тому він так і залишився самотнім.

Але, незалежно від результату, життєвий шлях завжди є пошуком істини, і Герой свого часу залишив подальшим поколінням величезний життєвий досвід.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Тарас Шевченко — натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, щастя і правди. Саме завдяки його слову, що лунало сильно і впевнено, наш народ усвідомив себе нацією. Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що «горами хвилю підійма», і затишний «садок вишневий коло хати», і зелені верби «над ярами, над ставами». До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке. 
Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють — усе зриме, одухотворене. Згадаймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хмаронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Степ захоплював поета своєю безмежністю: 

Кругом його — степ, як море 

Широке, синіє 
За могилою могила, 
А там — тільки мріє. 

Читаючи поезії Кобзаря, ми не тільки милуємося досконалими краєвидами, а й спостерігаємо, як природа співпереживає, співчуває героям, постає основою для змалювання трагічних сторінок народного життя: 

Неначе писанка село, 

Зеленим гаєм поросло. 
Цвітуть сади; біліють хати, 
А на горі стоять палати. 
«Княжна» 

Але поряд із квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Все це викликає обурення за Україну, якій судилося терпіти наругу і страждати: 

…скрізь на славній Україні 

Людей у ярма запрягли 
Пани лукаві. 

Голос потоптаної людської гідності, сила непокори — все втілилось у полум’яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів: 

Я так люблю 

Мою Україну убогу, 
Що проклену святого Бога, 
За неї душу погублю! 

Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і примусять себе поважати як націю, а Україна не буде «безталанницею». 

У своїй знаменитій поезії «І мертвим, і живим…» поет звертається до земляків — українського панства, інтелігенції — і дорікає за зраду своєї Батьківщини. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури: 

І чужому научайтесь, 

Й свого не цурайтесь… 

Доля неласкава була до Тараса Шевченка, своєю трагічністю вона була дуже схожа на долю України. Але, незважаючи на муки й переслідування, з його серця виринали вистраждані й виболені слова: «Караюсь, мучуся, але не каюсь». 

Здалеку, з лівого берега Дніпра, видно вкриту деревами чудового парку гору-могилу українського Кобзаря. Здалеку бачать її всі ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться він звідти на Україну, якій віддав усі свої думки й почуття.