Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чи грає значну роль природа в житті людини? Чи є актуальною тема єдності природи та людства?
Я вважаю, що єдність природи та людини треба розглядати як стосунки всевладної, могутньої стихії та її органічної частки, що зветься людство. Протягом віків поети оспівували природу, порівнювали її зі своїм психологічним станом, доводили, що в природі все гармонійне, на відміну від нашого життя. Адже наше суспільство дуже жорстоке й несправедливе. Природа теж непередбачувана, але має свої власні закони та правила, які люди не можуть зрозуміти. Тому не можна розглядати стосунки між людиною й природою ні як рівні, ні як протилежні.
Людина завжди вважала себе «царем природи». Але чи може вона протистояти руйнівній силі вулканів, торнадо, землетрусів, паводків та інших «капризів» стихії? «Хіба здатна частинка пізнати ціле?» Якщо ми вже виробили звичку бути з природою «на ти», то повинні поважати її та не шкодити їй. Адже лише через єдність з природою лежить шлях до щасливого й гармонійного життя людини.
Ще у стародавні часи японські поети розвивали тему єдності людини з природою, виливаючи свої емоції у вірші — хокку: пізнаючи природу, людина усвідомлює себе як частинку Всесвіту. Ми повинні відчувати нероздільну єдність з усім живим у природі. Генріх Гейне розкриває свій внутрішній світ у віршах за допомогою опису природи. Адам Міцкевич яскраво й образно розповідає про красу Кримської природи, яка дала імпульс його поетичному генію. І ми, читаючи ці рядки, ніби єднаємося з довкіллям. Отже, природа грає визначну роль у житті людини, вона є невід’ємною складовою нашого існування. Адже природа — це краса, а краса врятує світ!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мій погляд однією з основних проблем сучасного українського суспільства є велика кількість політичних діячів і державних керівників, від яких залежить доля нашої країни. Деякі з них не зосереджуються на головних питаннях, які потребують негайного вирішення, а розпилюють свої сили на дрібниці, досить часто зовсім безглузді. Вони втрачають безцінний час на особисті суперечки замість того, щоб використати його на покращення життя своїх співвітчизників. Багато годин ці люди проводять в запеклих боях за відстоювання особистих інтересів і, як це не прикро, майже не переймаються інтересами України.

Іноді виникає логічне питання – а чому відбувається саме так? 

Дякувати Богові, що у нас є справжні патріоти, які знайшли в собі мужність постати проти страшної і безжальної машини влади, а деякі з них заради справедливого і вільного життя навіть поклали на вівтар боротьби своє життя. І якщо хоча б половину наших співвітчизників були такими, як ці люди, хоча б у них так сильно боліло серце за рідну Україну, то наше життя вже давно б покращало і ми б вже давно жили як цивілізовані європейці.

Як би важко зараз не було, але не все так сумно, як уявляється. Адже в нашій країні дуже багато талановитої і патріотичної молоді, яка воліє за краще майбутнє України, у нас наймилозвучніша у світі мова, ми багаті на чудову землю з синіми озерами і безкраїми лісами, у нас живуть щирі і добрі люди, ми – найчудовіша у світі нація, яка заслуговує на заможне та щасливе життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Конституція України дає можливість усім нам які живуть на Україні, будувати вільну, демократичну, соціальну і правову державу, котра визнає людину найвищою соціальною цінністю.Молодь — майбутн’є України, розумна й сильна, здебільшого добра й справедлива — за Конституцію! А кому, як не нам — молодим, виражати волю всього народу.»

Ще не так давно Україна була залежна від Росії, відчувала утиски з її боку. Але настав час, коли мрія народу, всієї країни про незалежність здійснилася, коли, на мою думку, ми змогли вдихнути свіже повітря на повні груди. Для того, щоб утвердитись, Україна повинна була прийняти Конституцію, яка й стала єдиним основним Законом нашої держави. Ніхто, я гадаю, не може бути байдужим до Конституції, адже в житті кожної людини вона займає своє, особливе, місце. Тим чи іншим чином людина пов’язана із своєю державою, з людьми, які в ній живуть. Адже кожен з нас повинен спілкуватися, працювати, вчитися; хтось хворіє, хтось сповідує якусь релігію, хтось має інший колір шкіри, хтось менше забезпечений, ніж інші. Усі ми різні, але живемо в одній країні, тому, я гадаю, і повинні її шанувати й цінувати, знати її закони й дотримуватися їх.

У Конституції записано: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Це викликає впевненість у тому, що наша країна є демократичною, соціальною, правовою державою. Я вірю в те, що завжди можу покластися на її закони, які, на мою думку, відтворюють суверенну волю народу. Конституція гарантує мені право на життя, право на «повагу моєї гідності». Я маю «право на свободу та особисту недоторканість». Ніхто не може без мого дозволу втрутитися в моє життя, увійти до мого житла, якщо я цього не бажаю. Мені дуже до вподоби також стаття, в якій «гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Здається, ще зовсім недавно про це лише усі мріяли, а зараз це стало одним із законів нової Української держави.

Щодо мене, то найбільш актуальною є стаття, де гарантовано право на освіту. Нашій країні потрібні розумні, освічені люди, які б змогли підняти рейтинг України до найвищого рівня, тому «повна загальна середня освіта є обов’язковою».
Кожна людина має право на соціальний захист, на житло, на охорону здоров’я, медичну допомогу. Хоч, на мій погляд, ще не все виходить у наших політиків та економістів, але я вірю, що з часом все владнається, і кожен з нас матиме все необхідне для життя.

Конституція України гарантує не лише права й свободи для своїх громадян. Вона передбачає і обов’язки людини щодо держави. «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Недарма ми вивчаємо в школі символіку нашої країни, недарма нам прищеплюють любов до рідної землі, адже що може бути в світі краще, ніж Вітчизна?! І тому Конституція, на мою думку, є ще одним підтвердженням того, що Українська держава є, існує, захищає свій народ і вірить в нього. Мине кілька місяців, і я вийду на широкий шлях життя. Я знатиму, які права гарантовані мені Конституцією, які обов’язки на мене покладені цим Основним Законом. І буду намагатися завжди дотримуватися існуючих законів, щоб не забруднити звання «громадянин України»!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : …Які б не прикладалися до нього, Євгена Маланюка,
людські мірки, він виростає понад усе
своєю великістю і неповторністю

(Н. Левицькі-Холодна).

Людина, яка ніколи не стояла за інтереси багатих,
яка все життя поклали на ідею революції і соціалізму,
але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна
допомогти тим ідеалам реалізуватись. Що їй робити?

(В. Винниченко)

На це риторичне питання В. Винниченка не знайшли відповіді багато українських письменників, і доля їх розкидала по всій планеті.
За межами рідної землі опинився і Євген Маланюк.

Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній письменник вітав українське відродження 1917-1918 pp., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямком ранньої творчості Євгена Маланюка.

Що ж хвилювало Євгена Маланюка, що бентежило його душу?

Він, як і тисячі тих, хто повірив в більшовицьку ідею, вважав себе ідейно непереможним, політично підкутим, до глибини душі відданим «зарічній комуні», в яку свято вірив. Та історія по-іншому зоставила акценти: переможені й безсилі. У чому ж справа? Хто дасть відповідь на питання, що не давали спокою? А ніхто!!! Ні військові начальники, ні політики, ні міністри — ніхто не давав відповіді. Отже, треба було починати з себе, з своїх роздумів. На всі зміни в історії держави, яка в таких муках виборювала незалежність, Євген Маланюк дивився виболено й тривожно, намагаючись осмислити трагедію 1918 року, зрозуміти причини втрат української державності в той складний час.

Пройшовши через хворе серце, роздуми людини-революціонера лягали на папір у формі римованих рядків. Про своє поетичне народження Євген Маланюк сповістив збіркою «Гербарій», яку видав уже тоді, коли залишив Україну і поселився на постійне місце життя за її межами. З незалежних від автора причин перша збірка побачила світ лише в 1926 році, після того як зарубіжному читачеві вже відомим було друге видання — «Стилет і стилос». Наш український читач познайомився з творчістю Євгена Маланюка (і то неповною) десь в 1994 році, коли у Києві і Львові з’явились зразу дві книжки поезій.

У перших виданнях відчутні політичні й ідеологічні теми: поет-ідеолог і трибун потіснив поета-лірика. Сприяли цьому і ті обставини, які оточували письменника вже за кордоном. Колишній старшина армії УНР Євген Маланюк пізньої осені 1923 рою. прибув до Чехословаччини, де незабаром вступив до Української господарської академії. Роки навчання стали для нього струменем свіжого повітря, променем надії на майбутнє. Неповторною до бою в житті поета були й роки перебування в Польщі. Саме тут (у Варшаві) він стає членом літературної групи «Танк», що об’єднала українські літературні сили. Певний час Євген Маланюк був головою літературного центру, а душею його був Юрій Липа. Цей період у житті поета-емігранта характеризувався творчими злетами, політичними пристрастями. Літератори видавали часопис «Ми», мали своє видавництво «Варяг». Творчість Євгена Маланюка цього періоду — це ностальгія за добою літературного діяння, літератури державотворення.

Євген Маланюк у Європі відчуває себе нещасним. Причиною Цих нещасть була втрата Батьківщини, втрата державності. Складну долю України поет у багатьох віршах пояснює географічним розташуванням країни.

Найбільшою проблемою для України, гадав Є. Маланюк, є її діти. Тому наступним мотивом його творчості є «Мотив нації», народу («Псалми степу», «Діва — обида»). Мабуть, ніхто з українських поетів після Т. Шевченка так гостро не сказав своє слово про кволу націю, як Євген Маланюк. Та кволість, безхребетність сприяє тому, що нація не може стати ланкою, що з’єднувала б Бога і Україну.

Поет мріє про той час, коли нова людина стане провідником. Тільки така людина «варязької сталі» здатна дати Україні «візантійську міць». Мотив нації спрямований на пробудження українського народу. Акордом творів на цю тему є типове для Маланюкової поезії сплетення любові й ненависті («Варязька балада»).

Значну увагу поет приділяє темі ролі і місця митця в суспільному житті (зб. «Стилет і стилос»). Письменник своє літературне кредо висловлює в поезії «АР РОСТІСА»:

То ж не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.

Маланюк прагнув викликати у співвітчизників протест, вибух честі і національного достоїнства. «Малоросійство,— писав він,— це є та проблема, що першою Постане перед державними мужами вже державної України». Так твердо дивилася ця людина в майбутнє і віщувала страждання.

Остання збірка віршів (1972 р.) стала, по суті, передсмертним виданням поета. Автор прощається з усім, що йому було дорогим на білому світі, аналізує пройдений шлях і виносить вирок самому собі — еміграція була помилкою:

Купив цей час фальшивою ціною:

Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку. 

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть. 

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити… 

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл. 

— Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись. 

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…» 

— Хтось узяв рівненьку дощечку, — пояснював Ханенко, — наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, — хмикнув, — але на продаж не йде. Тобто, — поправився, — на сувенір не згодиться. 

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього: 

— Ікону давно продав? 

Антон вперся поглядом у темні очі Романа. 

— Давно. З рік тому, у місті. 

— Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, — мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати. 

— Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, — насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли. 

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах. 

— Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… — з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доброго дня, шановний Максиме!

Нещодавно я дізналась про ваші героїчні вчинки і вирішила написати вам листа.Ви дуже відважна людина —  керівник гайдамацького повстання! Я вважаю, що ви дуже нетипова особистість і не просто рядовий учасник Коліївщини. Хоч з самого початку ви мені здались трохи закомплексованим і  приниженим, тобто з дитинства затурканим і зацькованим наймитом, та це лише доля зіграла з вами злий жарт  «багатому на лати та на дрібні сльози».. Проте ваша висока гідність, яка в юності таки заявила про себе, змусила вас вступити до табору повсталих. Спочатку ви гнались за матеріальним, що як на мене не дуже правильно. Але згодом мене вражає ваше духовне відродження, коли по при головне ви ставили мету — здобути щастя. Ви — дуже сильний характер, і по при погляди інших, я не вважаю вас месником. Ви справді маєте ніжне і любляче серце. Я найбільше ціную в вашому характері працьовитість, цілеспрямованість, доброту, чуйність, щирість, мужність, винахідливість, здатність пожертвувати власним життям заради іншого. І я буду намагатися прагнути до вас, як до свого ідеалу.

Дякую вам! З повагою, (своє ім’я).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Неоднозначність образу Галілео Галілея у драмі Бертольда Брехта «Життя Галілея» Ім’я Бертольда Брехта, видатного німецького поета, драматурга, в історії літератури XX ст. пов’язане з утвердженням новаторського театру, що дістав назву епічного. Душею творчих пошуків Брехта була настанова на активне втручання мистецтва в життя, перебудову психології глядача, мобілізацію його розуму та активності. Сцена для митця — трибуна. Основне в епічному театрі — апеляція до розуму. Глядач у ньому розмірковує, оцінює, виробляє особисту принципову позицію, активно вирішує питання сучасності, навіть якщо йдеться про давно минулі часи, як, наприклад, у драмі «Життя Галілея». У цьому творі драматург подає складний, неоднозначний образ геніального вченого. Галілей постає перед глядачами у миті наукових прозрінь і морального падіння.

Галілео Галілей — творча людина, яка силою свого розуму сягає тих горизонтів, що закриті від пересічних людей, які не здатні подивитися на світ свіжим поглядом, побачити нове, незвичне у тому, що тебе оточує. Він невтомний трудівник, може годинами, тижнями, місяцями працювати над своїми науковими дослідами, постійно вдосконалюючи їх. Вивчаючи небесні світила, Галілей багато часу проводить біля телескопа, що негативно впливає на його зір, та це не турбує вченого. Захоплений науковою працею, він відмовляється залишити місто, охоплене чумою: «Тримісячні записи можна просто викинути, якщо я не продовжу їх іще одну-дві ночі. А чума тепер повсюди».
Проте, не злякавшись чуми, Галілео Галілей похитнувся перед володарями світу цього. Святі отці показали вченому знаряддя катувань, і він, злякавшись фізичних мук, перед судом інквізиції зрікається свого вчення про обертання Землі й до кінця життя лишається в’язнем інквізиції. Та хоча Галілей відмовився від свого вчення, розум Галілея-дослідника продовжував працювати. Живучи в заміському будинку поблизу Флоренції під наглядом святої церкви, він все ж таки іноді брався за старе, працював над своєю книгою «Розмови», в якій виклав «зовсім нове вчення про дуже давній предмет — рух». Віддаючи щодня усе написане своїм наглядачам, Галілею вдалося місячними ночами зняти копію зі своєї наукової праці й згодом переправити її через кордон зі своїм колишнім учнем Андреа, який покинув Італію, бо після зречення Галілея займатися наукою в цій країні було неможливо.

Учні Галілея з болем сприйняли слабкодухий вчинок свого вчителя. Андреа В Сарті, який до останньої хвилини вірив, що учитель не зречеться себе та істини, у відчаї вигукнув: 

«Нещасна країна, в якій немає героїв!» І хоч Галілей тоді сказав йому у відповідь: «Нещасна та країна, яка потребує героїв!», згодом осудив себе ще жорстокіше, бо вважав, що зрадив своє покликання.

Як бачимо, об рал Галілео Галілея в п’єсі є і основним, і водночас дуже неоднозначним. Брехт писав: «“Атомний вік” дебютував у Хіросімі в самий розпал нашої роботи. І миттєво біографія засновника нової фізики зазвучала по-іншому. Пекельна сила великої бомби освітила конфлікт Галілея з владою новим, яскравим світлом». Дійсно, якщо подивитися на проблему очима Брехта, то засновник нової фізики (Галілей) несе відповідальність, зокрема, і за витвір цієї науки — ядерну бомбу.

Відступництво Галілея мало страшні наслідки: дізнавшись про зречення Галілея, Депарш заховав у скриню свій трактат про природу світла, найближчі учні й послідовники облишили свої дослідження й повернулися до лона церкви. Наука зазнала тяжкої втрати, для її розвитку потрібен був подвиг Галілея. Неоднозначний образ Галілея, створений Брехтом, прославляє велич і могутність людського розуму і водночас попереджає, що наукова діяльність вимагає від учених особливої мужності, щоб протистояти корисливим властителям, які застосовують надбання науковців не для блага людства, а у своїх цілях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В українській літературі є багато цікавих постатей. Особливе місце серед них посідає Остап Вишня. Його творчість відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднується водночас і ліризм, і м’який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника.

Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста. Не випадково описи природи, як правило, завершуються пісенними рядками, що посилює емоційне сприйняття:

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло…

У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. «Усмішки» Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов’язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя, бо для характеру українця властиве тонке відчуття навколишнього світу, де поєднується і серйозне, і смішне. А сміх цей доброзичливий, жартівливий, м’який, бо іде від чистого серця.

Остап Вишня — новатор у жанрі гумору. Завжди письменник був оптимістом і у своєму «щоденнику» дотепно пояснює назву своїх творів: «Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки.»

Органічне поєднання м’якого ліризму з дотепним гумором характерне для «Мисливських усмішок». У них підкреслюється чарівність природи, кращі якості людей, що розкриваються серед зелених лісів. Усі ці «усмішки» можуть збагатити знанням про матінку-природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Саме в творах цього циклу найповніше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.

Герої оповідок — мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. Це люди надзвичайної правдивості, бо нічого не вигадують. Майстерно застосовані в «усмішках» іронічні розповіді та описи: «Завжди додержуйтеся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду!» «Мисливські усмішки» — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Звідси і їхня надзвичайна привабливість, яка забезпечила стійкий інтерес читача.

У «Мисливських усмішках» автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. До них належать і синоніми, і багатозначні слова, і евфемізми, і авторські неологізми. Так, замість «очі» вжито простонародне «баньки», до слова «рушниця» дібрані емоційні синоніми: «ружжо». «шонполка», «лушня». Багатозначність використовується для створення каламбурів. Обігруються О.Вишнею прізвища людей, клички тварин: Максим Тудистрибни, Триндишіешка, лорд Сесіль-Кисіль; Допугай, Бандит, Джек, Флейта. Клички тварин мають тут іронічний підтекст, автор висміює людей усім, іноземним.

Отже, Остап Вишня — видатний український гуморист, творам його властиве глибоке проникнення в духовний світ людини, що розуміє красу, сприймає її і сама стає творцем. А гумор тільки підкреслює оптимістичні настрої, допомагає сприймати серйозне у житті з доброзичливою усмішкою. «А ми, — казав О.Вишня, — сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом.»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Камінний хрест» присвячено темі еміграції галицького селянства на американський континент. За жанром це соціально-психологічна новела.

Земля завжди відігравала головну роль в житті селянина. Селянин та його земля становлять єдине ціле. Вона його годує й виховує, дає йому життєву мудрість та наснагу. У неї селянин вкладає всю свою душу й тіло. Тому втрата землі – непоправна, страшна трагедія. Автор сам походив з селянської родини, тому розумів, що значить для селянина його земля. Стефаник розумів трагедію та  людей, що були змушені залишити рідні домівки заради кращої долі.

В центрі сюжету родина Івана Дідуха. Все життя Іван працював на своєму клаптику землі, невеличкому піщаному пагорбі. У нього він вклав все своє здоров’я та сили. Тяжка праця зігнула його наче той пагорб, проте земля почала приносити врожай. Все своє життя цей чоловік поклав на землю. Два роки родина вмовляла його покинути рідний край та емігрувати до Канади. І ось нарешті Іван погодився на вмовляння дружини та синів. Вони від’їжджають на чужину. А по собі Іван залишив на горбу камінний хрест.

Характерною особливістю твору є символічність та яскрава образність. Проводи родини Дідуха автор змалював подібно до похорону. Іван не просто залишає рідний дім, друзів та односельчан. Він залишає на цьому пагорбі свою душу. Іван розуміє,що на чужині вже не буде собою. Він навіть не матиме можливості бути похованим в рідній землі. Тому він ставить цей хрест, як пам’ятник і викарбовує на ньому своє ім’я та ім’я дружини.

Камінний хрест є справжнім символом тяжкого життя бідного селянства. Це символ титанічних зусиль, а також поховання ще живої ззовні людини.  Автор вдається до цього художнього засобу не лише для поглиблення драматизму твору. Стефаник спонукає свого читача до власних міркувань. Камінний хрест є образом  втраченого роду, вирваного з рідної землі. Показово, що образи синів Дідуха не яскраві, майже стерті. Зв’язок поколінь вже перервався, вони вже втратили коріння на цій землі.

Мова персонажів – це ще один художній прийом,  до якого вдається автор. Вона уривчаста, нервова, в ній відчувається  драматизм  та підвищена емоційність. Думки героїв часом втрачають послідовність, обриваються. Дії Івана Дідуха та його дружини також створюють тяжку напружену атмосферу.  Варто згадати, наприклад, сумний тужливий спів героя, або шалений, майже скажений, танець з дружиною. Автор створює сумні і навіть страшні ситуації. Проводи до Канади перетворюються на своєрідний похорон. На останок Іван просить односельчан зберегти  цей хрест, як пам’ять про його родину, окропити його святою водою. Іншими словами, провести поминок по його сім’ї.

Василь Стефаник зміг влучно передати страшні страждання українських селян,змушених залишити рідну землю. В своєму творі він вложив нескінченну тугу та біль. Проте, все ж таки хочеться вірити, що Іван Дідух знайшов своє щастя та спокій на новій землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Іван Багряний, письменник-емігрант, у романі «Тигролови» показав Європі образ українця, представника ,зневаженого народу, якого розтинали жахливими голодоморами, драконівськими репресіями, але вбити иак і не змогли.

Роман не автобіографічний. Але негаразди і страждання самотньої людини в непрохідній тайзі не вигадані Іваном Багряним, а ним пережиті. При змалюванні життя українців у Сибіру письменник використав власні враження від відвідин Зеленого Клину. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. У Зеленому Клину вони створили свій український світ, наповнений чистотою і гармонією. «І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм…», — розповідала Катерина Сірко. Ця родина зберегла православну віру і рідну мову. Сірки жили, дотримуючись народних звичаїв і традицій. І самі вони мужні, горді, упевнені, волелюбні.
Велике враження справила на Григорія і зустріч з іншими виходцями з України — сім’єю Морозів: «Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю».Дотримується народної моралі й Григорій Многогрішний. Навіть маючи дозвіл Наталки узяти коня, він не робить цього і бере лише харчі, сірники і жменю набоїв. Суто українська вдячність за гостинність і доброту примушує його повернутися до Сірків, щоб належно подякувати і розпрощатися. Як бачимо, звичаї, традиції, засновані насамперед на ментальності українського народу; який відзначається доброзичливістю, совісністю, гостинністю, показані не даниною віками усталеному, а дійовою, спонукальною силою.
Роман «Тигролови» має проекцію не тільки на сучасне авторові, а й на минуле та на майбутнє. Образи українців — представників колись славних козацьких родів Многогрішних, Сірків, Морозів — не просто типові, вони — яскраве підтвердження, що генеалогічне дерево не втратило сили через століття, що в жилах нових поколінь тече така ж гаряча, непокірна козацька кров.
Однією з найопукліших особливостей багрянівських текстів є образ українського героя, котрий зазвичай є центральним персонажем даного твору. Головною причиною культивування образу сильної особистості вважаємо історіософські пошуки письменника. Потоптання національної революції, знищення творчої еліти революційного покоління, поразка Повстанської армії в Другій світовій війні ставить Багряного перед проблемою «неісторичності» своєї нації, її керованості обставинами. Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом — вихідці з мас, розвинуті, себе-створені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення є творцями ідей (від політичних до релігійних).

Щоб не написав Олександр Довженко, виконуючи своєрідні замовлення, він залишався українцем. І герої його добутків також були українцями – більшими й малими, людьми, які усвідомлювали свою беззастережну відданість рідній землі під час отруєних фальшивих радянських гасел про злиття націй. Самобутні фігури українців, зображені в киношедевре «Земля», приголомшили мир. У фільмі й дотепер вражають сцени в будинку Билоконя, шаленство Фоми, що вкручується в землю, як хробак, кадри з нареченою тракториста Василя, що, порвавши на собі всі одяги, у розпачі кидається на стіни

А літні в «Землі» та й у попередніх фільмах – це поетичне втілення споконвічних народних традицій. В «Землі» виникає у всій повноті наша Україна, потужний пульс життя якої проходить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює й дає їм джерельну силу. «Весь ясний соняшниковий мир, – читаємо в сценарії, – стояв нерухомо, начебто хор гарних дітей, які підняли у висоту свої радісні особи. А над «особами» тихо снували покинуті дідом золоті бджоли». Велична українська кіно-епопея була визнана самими вимогливими критиками світового кіно як шедевр. Однак, більшовицькому уряду не потрібно було українське кіно, тим більше геніальне. Зрозумівши це, Довженко узявся за перо. Як прозаїк він залишив чотири кіноповісті («Повість полум’яного років», «Поема про море», «Україна у вогні» і «Зачарована Десна»), двадцять оповідань і знаменитий «Щоденник». В оповіданні «На колючому дроті» зазначена головна причина трагедії українського народу – його приреченість переходити з-під однієї окупації під іншу. «Ми ще повернемося» – грозили, відступаючи, червоні комісари. І погроза була здійснена: визволителі знищили людей у багато разів більше, ніж німецькі фашисти. Хто перебував у полоні, в оточенні, хто виконував будь-яку роботу в роки окупації, був в УПА, хто відмовлявся вступати в колгосп – всі вони були піддані репресіям, а деякі були просто розстріляні, і тому, коли загони Червоної Армії звільнили перше українське село, Олександр Довженко не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, а мовчав, тому що це була земля завойована, вічна бранка. Уособленням України, втіленням найкращих рис українського характеру для Довженко, як і колись для Тараса Шевченко, була українська жінка – мати, улюблена, сестра. Галерея прекрасних жіночих образів створена в кіноповісті «Україна у вогні». Це й охоронниця роду – Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, і подруга Олеси – Христя Хутірна, і Мотря Левчиха й інших. Всі вони зображені автором з великою симпатією, але Олеся ближче всіх його серцю. Гарного й скромного, доброчесного й співуча, Олеся співала так голосно й так прекрасно, як навіть і не снилося жодній артистці. Вона була тонкою, обдарованою натурою, тактовної, доброї, роботящої й бездоганно вихованої чесним родом. Олеся, патріотка своїх націй, глибоко переживає всенародне лихо – окупацію. Притуливши руки до грудей, вона чисто по-женски викрикує:

• «Ой Бог мій! Що ж воно буде з нами?». З «нами» – це з її родом, з рідним селом, з усією Україною. Олеся любить свій край і її патріотизм не декларативний. Схоплена по дорозі в Німеччину втретє й думаючи, що приходить її остання мить, дівчина з роду Запорожців благає: «Дайте мені хоча жменя землі. Прошу вас. Рідна земля моя». Самим трагичним жіночим образом повести є образ Христі Хутірної, тому що її привселюдно в партизанському загоні судять за щирість і правду – за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. За те, що вона не зробила жодного злочину, її, чималу жінку, обізвали самими брудними словами – «повією», «підстилкою»… і «націоналісткою».

Олеся й Христя – два основних компоненти образа України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля. Якщо красу й ніжність України оспівано в образах дівчин і матерів, то її силу й мужність втілено в чоловічих образах, головним чином, в одній сім’ї Запорожців – Лаврине, главі роду, і п’ятьох його синах – Романові, Іванові, Савке, Григорії й Трохимові. Запорожці – люди працьовиті, стійкі, веселі й горді. Коли гордому Савке під час нальоту німецьких літаків радять падати, він начебто знехотя відповідає: «А с чого б мені падати? Ідемо на війну й будемо від першої бомби падати?». Автор недарма виділяє образ Лаврина Запорожця, перед яким – козацькі традиції, а в ньому й за ним – його рід, його п’ятеро синів. Виданий поліцаєм, схоплений фашистами, Лаврин не втрачає мужності, з більшим достоїнством розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів:

• — Ти страждаєш?
• — Немає.
• — Чому?
• — Я тебе ненавиджу

Як атлант, як Антей, бореться Лаврин з начальником поліції, і беззбройний перемагає збройного. «Вони били один одного важкими й іржавими уламками своєї важкої історії». Лаврин і справді був людиною козацького загартування: не тільки сам виграв битву за своє життя, а й запалив спрагою волі всіх інших у концтаборі: «Піднімайтеся, хто сильний і сміливий. Хто жити хоче, вилазь із могил!.. Ні кроку назад. Уперед!» і відбулося чудо: «Такого ще не бачив ні український місяць, ні зірки. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю». Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу. Історичних пісень і дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврину Запорожцеві, – і перед тобою росте й росте чи ледве не Прометеевская фігура, схожа на Байду, Сирко, Наливайко, Богуна, Тютюнника. Під стать Лаврину і його сини, особливо – Роман. І вмираючи жартує – це сказано про українця. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченюк. У гестапівських катівнях на грізне питання:

• «Де партизан Запорожець?» – відповідає: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча».

И не тільки жартує, граючи словами, а діє з гумором. Пійманий і наведений у штаб, він зумів залізти на піч і відтіля все вислухувати. Під час переполоху Мина міг утекти, але взяв та й повернувся знову на піч, тому що, мов, ще не все вивідав. Міна жартує навіть під шибеницею, присуджений до смерті, сміло всіляко обзиває німців. Коли ж у село ввірвалися партизани, Мина знявши петлю, почав по-хазяйськи складати мотузку. Так в образах Запорожці, Кравчини, Бесараба ожила в нашій літературі славна козацька перемога. Творчість Довженко переконує, що існує патріотизм, що значно глибше декларацій і гасел, він – у генетичній пам’яті мозолистих рук трудівника-хлібороба