Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Оборона Буші» позначена пафосом справжнього патріотизму, любові українського народу до своєї Вітчизни. Показово, що цей патріотизм у драмі є почуттям глибоко народним. Народ бере найактивнішу участь у всіх подіях, і захист Буші подано в драмі як справу загальнонародну, а не якоїсь купки героїв: усі знають, що йдуть на вірну смерть, але ніхто ні на мить не вагається, бо треба будь-що затримати ворога, прийняти удар на себе, щоб дати можливість Хмельницькому з’єднатися з полком Богуна.

 І в цьому усвідомленні вірної смерті і готовності йти на неї в ім’я перемоги крився трагічний елемент великої сили. Рідко в якій українській історичній драмі народ представлений так широко, як у драмі «Оборона Буші». Сім перших яв першої дії це, по суті, масові народні сцени і тільки з восьмої яви починають діяти головні персонажі п’єси.

 Народна маса сповнена напруженого чекання наступних трагічних подій. У плані широти показу народних мас і майстерності драматурга в зображенні пов’язаних з цим сцен «Оборона Буші» належить до найкращих досягнень української класичної історичної драматургії. Усі до єдиного захисники фортеці, захищаючись, готові загинути, але зберегти власну гідність. Козаки знають, що їм не встояти проти цілого полчища поляків і татар, однак у них є мета — затримати якомога довше ворога, аби не дати йому просунутися далі, дочекатися прибуття основних сил війська Богдана Хмельницького. 

Сильні й міцні духом запорожці твердо виріщують не здаватися, боротися до останньої краплини крові, щоб забрати із собою на той світ побільше ворогів, «продати себе щонайдорожче». Старицький майстерно зображує підготовку до оборони, настрій мужніх чоловіків, їхні веселі жарти, хоч і стоять вони на порозі іншого життя, відчувають близьке дихання смерті. Кожний із них — це герой, справжня історична постать, не менш важлива у цій несправедливій братовбивчій війні, ніж особа самого Богдана Хмельницького. Автор чудово розуміє сам і дає відчути це й читачу, що без таких хоробрих воїнів ніколи не було б переможних походів великих козацьких ватажків. Тільки вміння пожертвувати власними інтересами, особистим життям, життям своїх рідних давало українцям у ті нелегкі часи шанс на відстоювання власної незалежності. Безперечно, піти на вірну смерть — це.не таке просте рішення для молодих дівчат, Орисі й Катрі, які ще не бачили життя, не встигли насолодитися ним. Тим трагічнішим і самовідданішим є їхній подвиг. Дочка коменданта Орися — головна героїня твору. Вона розумна дівчина, що переживає за долю Батьківщини. Вихована справжнім козаком, оборонцем рідного краю, дружина якого загинула, але в руки ворогу не віддалася, Орися так само, як і інші, розуміє, що єдиний вихід із ситуації, що склалася, — це померти, але померти гідно.

 Драматизм підсилює особиста трагедія дівчини: її коханий, Антось Корєцький, опиняється по той бік фортеці, він серед ворогів. Орися ще й досі кохає юнака, пам’ятає кожний момент, пережитий з Антосем, тому вона переживає страшний внутрішній конфлікт. Героїня опиняється перед важким вибором: зрадити Україну, свого батька, усіх, хто обороняє фортецю, чи забути своє кохання, убити коханого. Розуміючи, що в житті їй з Антосем не бути, Орися вирішує підірвати порохові склади, розташовані під фортецею. Вона сприймає смерть як належне, як зцілення’, порятунок. У хворобливих снах Орисі, що тривають буквально по півгодини, ввижається то її дитинство, то дівування. Показовим є образ, який з’являється в її останньому видінні. Орися бачить, як вона стоїть на березі Дністра, але. то не вона, а калина, яка простягає руки-віття до красивого явора, але розділяють їх каламутні хвилі. Та сонце вкриває чорна хмара, підіймається вітер, бушує Дністер, калину вивертає з коренем, усе летить, а у тому вихорі опиняється й явір: «От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно…» 

Так само разом гинуть Орися й Антось, і тепер ніхто не розлучить їх, бо поховані вони живцем у тій страшній братовбивчій війні, що забрала їх батьків, рідний дім і їхню долю. Не раз автор висловлює в повісті свої погляди на історичну долю України, із жалем згадуючи «братерську різню, пограбування й розбій» на рідних землях. Безперечно, сподівання самого М. Старицько-го виражені в словах сотника Михайла Завістного, що герой звертає до України: «А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..» Патріотичне виховання — планомірна виховна діяльність,яка спрямована на формування у вихованців почуття бути патріотом тобто патриотизму, тобто доброго відношення до батьківщини та до представників спільних культури або країни. Таке виховання включатиме розвиток любові до батьківщини, національної самосвідомості й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови, культури, традицій; відповідальність за природу рідної країни; потребу зробити свій внесок у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального спілкування; прагнення праці на благо рідної країни, її народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хто така жінка? Дбайлива матуся, послужлива дружина, запекла кар’єристка, тусовщиця? Як себе може реалізувати жінка? Чи має вона стільки можливостей, як чоловік? Яке призначення жінки в 21 столітті?

Про жінку написані сотні книг, заспівані тисячі пісень, сказані мільйони слів… Їх так багато, усі вони різні, але усі описують її — жінку. І які не були б ті слова, вони означають одне — жінки не залишають байдужими нікого.

Як на мене, у сучасному світі існує багато стереотипів щодо жінки. Її досі вважають заслабкою, щоб вирішити проблеми, з якими вона стикається. Складається враження, що жінка без чоловіка, як окрема особистість, просто не зможе існувати. Насправді, це зовсім не так. Адже саме тендітні панянки сьогодні встигають подорожувати, працювати, виховувати дітей і їм ще вистачає часу на саморозвиток…

Кожен має праву на свою думку, та я вважаю, що обмежувати жінку стінами квартири, нагадуючи про те, що вона мусить сидіти вдома, виховувати дітей і прибирати, щонайменше, неправильно. Та знову ж змушувати вибирати її між сім’єю й роботою не можна. Демократичне суспільство передбачає право вибору. Я вважаю, що сьогодні кожна жінка може вибрати те амплуа, у якому вона буде почувати себе комфортно. Якщо вона хоче саме зараз розвивати себе, як особистість, можливо, розкривати якісь свої приховані таланти, то вона має на це повне право. Якщо ж вона бачить себе турботливою мамою, гарною господинею, то не починайте їй розказувати, що значно перспективніше сидіти в офісі, а не готувати борщ. А якщо вона може це все поєднувати, то не заперечуйте, що так вона не надає всьому належної уваги й треба обирати. Кожен має право жити так, як йому подобається. Двадцять перше століття, мабуть, не той час, коли прислухаються до суспільної думки. Наш час — період вільних думок, самостійних рішень, сміливих звершень.

Загальновідомим є факт, що зарплатня у жінок нижча, ніж у «сильної» частини людства, на керівні посади більш охоче приймають чоловіків. Мабуть, такі приклади й пропагують створення феміністичних організацій. Я не завжди бачу сенс в акціях, які вони організовують, але якщо по-іншому просто неможливо висловити своє бажання існувати так, як хочеш, то що ж лишається робити? Можливо, навіть завдяки їхнім протестам сьогодні можна спостерігати зміни в ставленні до жінки, як особистості, яка має таке ж право на реалізацію, як і чоловік.

Не думайте, що мої погляди застарілі, не відповідають дійсності. Я мала досвід спілкуватись з багатьма людьми, які мали кардинально різні думки щодо призначення жінки. Хтось возвеличував феномен жінки, хтось вважав її не важливішою за комаху. Та як би дивно не було, майже всі вони сходились на спільній думці, що справжнє покликання жінки — бути мамою.

Я погоджуюсь з такою думкою. Бог створив жінок, щоб продовжувати рід людський. Та ніколи не варто підганяти людину з рішенням створити сім’ю чи народити дитину. Такі рішення приймають не за хвилину. Усе має бути зваженим, обґрунтованим, обдуманим. Лише коли вона буде готова стати матір’ю, тоді їй варто про це думати. До когось розуміння свого призначення приходить у двадцять років, до когось у сорок, тому не варто нікого підлаштовувати під свої погляди.

Призначення жінки — знайти себе в цьому житті, реалізувати свої прагнення. Жінка має право сама для себе вирішити, що вона хоче й що може дати цьому світові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мабуть, немає в житті нічого страшнішого, ніж війна, особливо коли ця війна відбувається в межах одної держави, між представниками одної нації, а, отже, і одної родини. На початку XX століття Україна стала ареною, на якій розгорнулася боротьба кількох політичних сил, в результаті чого члени однієї родини ставали непримиренними ворогами. Події цього періоду яскраво відбилися у романі «Вершники» Юрія Яновського, зокрема у його новелі «Подвійне коло».

Ця новела розповідає про трагедію давнього рибальського роду — Половців. Мусій Половець і його дружина виховували своїх п’ятьох синів, «тримаючи» у «залізному кулаці», згідно з мудрою народною заповіддю: «Тому роду не буде переводу, в кому браття милують згоду».

Але пішли сини різними шляхами. Андрій став білогвардійським офіцером, хоробрим вояком за «вєру, царя, отечество». Оверко вчився в семінарії, читав багато книжок, «писаних по-нашому»; він став петлюрівцем, який був готовий на все заради держави, і батьківську заповідь він проміняв на іншу: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!». Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Він хоч і пам’ятав батькову науку, але вважав, що «рід у державу вростає», і був прибічником анархії. З Панасом воював і чотирнадцятирічний Сашко. Іван працював на заводі і «робив революцію», для нього на першому місті був клас, а не рід.

Змалювавши братів Половців як представників різних політичних інтересів та класів, Яновський відтворив усю складність ситуації, що склалася в Україні на початку минулого століття. Кожен з братів воював за свою віру, за свою владу, за свій ідеал. Кожен з них мав поняття честі і патріотизму, але не міг поступитися своїми переконаннями, тому і стали пророчими слова Оверка, що за переконання «брат брата зарубає». Цю жахливу братовбивчу війну комісар Іванового загону ідеологічно обґрунтовує і виправдовує: «Одного роду…, та не одного класу».Громадянська війна в Україні змальована Юрієм Яновським як крок до втрати загальнолюдських цінностей і забуття народної мудрості, як зневага до вічного і перевага тимчасового.

Проблема «роду, в якому браття милують згоду» є дуже актуальною і сьогодні. Адже зараз народи, що вважалися братніми, не хочуть зрозуміти, що «краще поганий мир, ніж добра війна».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

   Влітку з батьками я відвідую Карпати. Карпатські села, ліси – мій улюблений куточок. Зазвичай ми живемо у місцевих жителів і близько двох тижнів насолоджуємося свіжим повітрям. В Карпатах все чарівно! Ліс вражає своєю могутністю. Кожне з дерев дуже високе та величне. Ліс темний та таємничий. В ньому є горні річки. Вони напрочуд холодні, вода в них по-справжньому крижана.

   Але найдужче причаровують мене гори. Коли ти сходиш на вершину, то, здається, весь світ як на долоньці. Видно інші верхівки гір, села, що залишились знизу, безкрайнє небо. Це вражає. Мені здається, що Карпати не зможуть нікого залишити байдужими. Адже величність природи Карпат зцілює та надихає кожного, хто відвідає ці краї.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творча спадщина видатного українського письменника, поета і музиканта Г. Сковороди яскрава і багатогранна. Але не менш яскрава і багатогранна філософська спадщина цієї незвичайної людини. Життя цього поета і філософа, будителя української нації, стало яскравим зблиском серед загальної кволості суспільства XVIII століття. Г. Сковорода уособлював кращі якості нашого народу – мудрість, волелюбство і незламність духу. Геній, що втілився у постать мандрівника і вчителя-філософа, був здатний пробуджувати представників різних прошарків суспільства, їх прагнення до свободи та незалежності.

У своїх поглядах на життя Г. Сковорода підносить значення розуму. Цей культ ріднить життєві настанови письменника з поглядами французьких просвітителів XVIII століття – Руссо, Дідро та Вольтера. Український філософ гідно представляв тогочасний слов’янський світ і пропагував найпередовіші філософські думки тієї епохи. У дечому Г. Сковорода пішов навіть далі своїх французьких однодумців. Герої його творів не заперечували суспільства взагалі, їх не задовольняло таке суспільство, в якому існував кріпосницький гніт, духовна і соціальна неволя. На його думку це суспільство вело природну людину до загибелі.

Ідея негативного впливу на суспільство у Г. Сковороди поглиблювалася ідеєю «спорідної» праці. Письменник щиро вважав, що людина лише тоді буди приносити найбільшу користь людям і суспільству, коли буде займатися улюбленою справою, коли повністю розкриє можливості і проявить себе у своєму природному стані і званні за покликанням. Г. Сковорода стверджував, що людина за своїм народженням є не тремтячий раб, а «коваль свого щастя», «шумливий бурхливий дух». Маючи монолітну залізну натуру, він був готовий віддати своє життя за ідею і вважав, що найкоротший шлях до щастя – це «наслідування блаженній натурі».

Г. Сковорода не вірив тому, що служити своїм співвітчизникам можна за межами Батьківщини. На цьому принципі і зростав патріотизм письменника. Він сам був щирим патріотом і все своє життя прищеплював та виховував священне почуття любові до своєї батьківщини у своїх співвітчизників. У кожному українському селі, яке, мандруючи, відвідав видатний письменник і філософ, з’являлися його послідовники. Він прагнув свободи і не бажав нікого собою обтяжувати. В цьому розумінні разючим є останній день перебування Г. Сковороди на цьому світі. За свідченням тих, хто був у ті години поряд з ним, письменник у той день був балакучим і веселим, обідав з друзями а потім читав їм свої твори. А після цього він пішов на двір і став копати собі могилу. Скінчивши роботу, господар зайшов до своєї кімнати, переодягся у чисту одежу і ліг на лавці, підклавши собі під голову торбину зі своїми рукописами і немудрими пожитками. Ліг, щоб уже ніколи не піднятися. Така смерть гідна імені видатного філософа, гідна його моральним принципам і настановам, які він залишив нащадкам.

У своєму щоденному житті Г. Сковорода уособлювався від оточуючого світу і ревно беріг свою внутрішню незалежність. Таким чином він утверджував себе як особистість, що живе за правилами і вимогами своєї філософії. Така позиція письменника і його вчинки на протязі усього життя продиктовані глибоко патріотичними переконаннями, відлуння яких дуже добре відчувається ось у цих словах: «Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно до того, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою головою… Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним… Чи ти лях? Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду…».

Г. Сковороди не стало 29 жовтня 1794 року. Крім літературних творів, музики і філософії, після нього залишився найцінніший урок життя та багато настанов, які й сьогодні можна взяти собі в життя. Я теж у майбутньому своєму житті буду користуватися цими настановами. Перш за все, прикладом для мене буде патріотичність Г. Сковороди та його погляд на працю, адже він вважав, що людина повинна займатися своєю улюбленою справою і лише за таких умов вона принесе найбільшу користь суспільству і своїй батьківщині. Я з повністю згодна з поглядами письменника і в подальшому буду керуватися саме цими настановами, які будуть залишатися актуальними ще багато століть.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми живемо в той час, коли Україна нарешті спромоглася позбутися ненависного ярма неволі, з рабської країни перетворилася на вільну, незалежну. І на підтвердження цього по усіх усюдах задзвенів її голос — українська мова. Не. та мова, якою розмовляли обмежені невігласи, хизуючись своїм псевдо-знанням, а чиста, щира — справжня. Саме нею розповідав усьому світові про знущання над матінкою Україною Тарас Шевченко. Ще й досі бринять у моєму серці його слова:

Ну, що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, Як їх почує!..

Від цих слів стало б легше на душі, мені здається, й Іванові Франку, і Лесі Українці, і Михайлу Коцюбинському, і ще багатьом і багатьом поетам та письменникам, які усією душею любили свою мову, вірили, що з часом вона заволодіє розумом своїх дітей, і вони ніколи не зможуть її зректися. Тому вони і писали тільки українською мовою, щоб їхні творіння служили вірою і правдою саме українцям. Вони були справжніми патріотами своєї землі, знали, що колись вона стане вільною, і тоді по усіх її кутках буде чутно щиру, співочу українську мову.
Дійсно, без мови народ — ніщо. Як важко відчувати себе чужим у рідній стороні, тому що забув свою мову. Тоді тебе ніхто не привітає, не назве своїм товаришем, не благословить. А це схоже на смерть, повільну смерть серед близьких тобі людей. Тільки та людина, яка вчить, любить рідну мову, має право називатися Людиною, має право бути серед тих, кого любить, адже вони цінують українську мову і намагаються передати у спадок своїм нащадкам велику, непохитну любов до рідного слова.
Якщо ж забути про рідну мову, то ніхто не дізнається про історію українського народу, бо тільки словами рідної мови можна передати те, що відбувалося багато століть тому. Той народ піде в небуття, втратить свій «голос» —мову. Недарма стверджував Володимир Сосюра:

О мово рідна! їй гаряче
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.

Рідна мова починається з маминої колискової, з батьківського мудрого слова-поради, з пісні, з жарту, з любові. Вона вміщує в собі весь світ, який, сповнений дива, незвичайних почуттів та краси. Про українську ж мову ніколи не кажуть інакше, ніж як про вишневу, солов’їну, волошкову, калинову. Вона така й є, бо народилася у вишневих садках, увібрала в себе усе розмаїття солов’їного співу, набралася пахощів у волошок і розквітла, мов та калина, червона і прекрасна. 

Багато чого довелося витримати українському народові за усі роки існування. Та крізь усі нещастя та негоди він зумів пронести незаплямованою, живою свою рідну мову. Вона виявилася невмирущою, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе у ньому і з ним. А це означає, що через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Це означає, що

Народ без мови — це обмова,
Народ без мови — не народ.
Живе мова — живе народ…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя кожної людини ділиться на безліч подій — яскраві і не дуже, залишають глибокий слід в душі і пам’яті або проходять непомітно.

У моєму житті було багато пам’ятних моментів, як позитивних, так і негативних. Деякі події залишили глибокий слід в моїй пам’яті. Я пам’ятаю, як вперше пішов займатися футболом. Відчуття тріумфу в душі, що можу грати в команді. Гордість від участі в змаганнях з командою (нехай і не кожен раз ми вигравали). Я завжди радів медалям, які ми завойовували. Але були й негативні моменти — програші, пропущені м’ячі, жорсткі коментарі тренера і, звичайно ж, травми. Але я завжди намагався думати оптимістично і намагався все це подолати.

Кілька спогадів пов’язано з відходом близьких мені людей. Вони залишили глибокий слід у моєму житті. Звичайно, продовжувати жити без них спочатку важко, так як ти звик їх бачити і чути кожен день. Після відходу рідних починаєш розуміти, як їх не вистачає. Усвідомлюєш, що треба користуватися кожною хвилиною, щоб поспілкуватися з найулюбленішими і дорогими людьми, так як завтра може бути пізно.

Я сподіваюся, що попереду мене чекає довге і цікаве життя. Я хочу (і обов’язково буду) ставити перед собою важливі цілі, вирішувати цікаві завдання, зустрічати неординарних людей. Мені дуже хочеться знайти своє місце в житті, реалізувати свої мрії і зробити те, про що я не буду шкодувати, підбиваючи життєві підсумки.Свій твір я хотів би закінчити чудовими словами письменника Миколи Островського: «Життя треба прожити так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки.»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тому що без неї він просто б не з’явився на світ. Любов лежить в основі інстинкту розмноження, вона ж є незмінною складовою почуття матері до свого народилася дитині, що спонукає її піклуватися про нього і захищати до останньої краплі крові. Любов є фундаментом, опорою всього. Коли вона є, людині хочеться жити, працювати, дихати, а найголовніше – віддавати. Нездатні любити не можуть нічого дати натомість, вони ніколи не стануть добрими подружжям, батьками, дітьми. Їх відгороджений від решти світ жалюгідний і бідний.

Жити в шлюбі без любові можна, але чи буде він щасливим – ось в чому питання. Багато вибирають собі пару виходячи з критеріїв спроможності, положення в суспільстві та ін. Їм важливіше виглядати, створювати враження, а не бути. Вони готові відмовитися від щастя заради уявного благополуччя, але з часом багато хто розуміє, що це неправильний шлях. Запитуючи себе, чи може людина жити без кохання, необхідно подумати про сенс його життя. Чи є він взагалі? Адже все його існування є порожньою і марною боротьбою, зусиллям над собою, адже такий член суспільства не відчуває підтримки. Земля під ним хистка, як пісок, а душа самотня, як вітер у полі. Ще Конфуцій говорив, що любов – це те, що робить людину людиною. Незнаючі цього почуття руйнують нашу планету, затівають війни і катастрофи, а люблячі творять і готові жертвувати собою заради любові до ближнього свого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В основу новели «Новина» Василь Стефаник поклав дійсну подію, що відбулася в селі Трійці. Селянин Михайло не міг собі дати ради з малими дітьми після смерті дружини та вирішив їх утопити. Письменник був у Трійці, розмовляв з вцілілою донькою Михайла, з його сусідами. Стефаник був вражений цією страшною подією, він розповів про неї в листах до друзів, а в 1899 році створив новелу «Новина». Вона починається простим і жахливим реченням: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку».

У центрі уваги письменника злочинець, дітовбивця, що приречений на осуд і зневагу. Але чомусь дуже важко осуджувати Гриця. Стефаник не висловлює у творі свого ставлення до Гриця Летючого, але ж він майстерно і без зусиль переконує читача, що іншого виходу у цього чоловіка не було, що тільки так він мусив учинити. Звичайно, це важко визнавати, це жахливо розуміти.
Згадаємо інші приклади дітовбивства, описані в літературі. Тарас Бульба вбив свого сина Андрія («Тарас Бульба» М. Гоголя) за зраду. У цій ситуації батька можна зрозуміти і виправдати, бо його син зрадив свій народ, допоміг ворогові і через це сам став ворогом. Важче виправдовувати Івана Ґонту («Гайдамаки» Т. Шевченка), який убив своїх синів за їхню віру. Гонта доводив свою вірність присязі, людям, які визнали його своїм ватажком. Як бачимо, тут також на першому плані ідея вірності народу та Батьківщині. У випадку з Грицем Летючим все інакше — він убиває свою дочку через біду, нужду та голод.

Стефаник не подає нам розгорнутої історії життя Гриця і дівчаток після смерті дружини. Чи намагався він знайти роботу? Чи працював він на своїй латочці землі? А чи була в нього ця латочка землі? У творі ми не знаходимо відповіді на ці питання. Автор лише констатує факт убивства і описує його. З одного боку Гриць — злочинець, і злочин його страшний; а з іншого боку він — жертва.

Внутрішній психічний стан Гриця Летючого був важким. Роздратування і досада, гнів і неспокій увесь час рвали його душу. Поступово до них додався ще й страх: «Гриць глянув на них (дітей) із лави і погадав: «Мерці», — і напудився так, що аж його піт обсипав». З того часу Гриць інакше про дітей і не думав. Він зрозумів, що його дівчаток чекає страшна смерть від голоду і холоду, або ж, якщо дуже пощастить, — напівголодне важке життя у наймах. Саме тоді до Гриця прийшла думка швидко припинити всі страждання дітей. Ця думка лякала його, лежала тяжким каменем на грудях. Він молився, тікав до сусідів, відганяв від себе цю ідею, але більше і більше переконувався в її правильності. Врешті-решт він перестає противитися цій думці і здійснює злочин. Але ж Гриць не кривавий убивця і не духовний монстр, а нещаслива людина, люблячий батько, для якого страждання та муки дітей страшніші від кари та смерті. Після злочину йому стає ніби легше, він знову стає собою. Доньці, яку тільки що хотів позбавити життя, радить, куди треба йти, що говорити, і дає їй бучок, аби захистилася від собак. Сам же Гриць іде до міста, аби спокутувати свій гріх. Він хотів перейти ріку, але «вступив вже у воду по кістки та й задеревів». У цій воді десь лежало тіло його дитини, яку він сам утопив. Гриць «вернувся і пішов до моста».

Важко засуджувати Гриця, але ж важко його і виправдовувати. Його вчинок можна зрозуміти і пояснити. Гриць Летючий викликає жаль і співчуття, а не ненависть. Він — типовий характер, а його життя — то щоденні будні зубожілих селян, які теж терпіли голод, холод та нестатки. Гриць пішов на злочин, щоб врятувати своїх дітей від страшної голодної смерті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я була дуже задоволена, прочитавши повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», адже автор змальовує реалії життя, звичаї, традиції української родини в пореформену добу.

«Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова повість. Головною ідеєю твору є засудження духовної роз’єднаності, яка отруює кожний день життя батьків, їхніх синів та невісток. Автор зображує повсякденне життя родини в різних побутових виявах.

Найбільше мене вразили Мелашка та Мотря. Це дві абсолютно різні люди, котрим довелося жити в одному будинку. Між собою вони мали погані відносини, та це, мабуть, через їхню спільну свекруху Кайдашиху.

Мотря — дружина Карпа. Це з багатої родини дівчина, горда, язиката, конфліктна, у деяких ситуаціях навіть нестерпна. Її характер відповідав зовнішності: «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи зі злістю». Карпо казав, що Мотря має серце з перцем, і це чиста правда. Вона виколола свекрусі око й не переймалася цим. Коли Карпо сварився з матір’ю, то Мотря лише підбурювала чоловіка: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Щоденно дівчина та Кайдашиха сварилися, а згодом Мотря перестала дозволяти своїм дітям спілкуватися з бабусею та дідусем.

Мелашка — дружина Лавріна. Дівчина з бідної родини, що дратувало Кайдашиху. Мелашка мала спокійний характер, зовнішність лише привалювала: «Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк». Лаврін та Мелашка майже ніколи не сварилися. Дівчина була дуже ніжною, щирою, та навіть її постійні сварки зробили конфліктною людиною. Мелашка болісно сприймала сварки й безладдя в родині, тому зібралася та поїхала до Києва на прощу. Там вона працювала в проскурниці, жила як у Бога за пазухою. Через недовгий час Лаврін відшукав дружину й повернув додому, а Мелашка не могла відмовитися, бо дуже кохала свого чоловіка.

Отже, у творі змальовуються люди з різними характерами та поглядами на життя. Мотрю більше приваблювали матеріальні цінності, Мелашка ж мріяла про щасливе, довге сімейне життя з Лавріном. Усе одно вони всі одна родина, тому треба було менше сваритися. Нехай Кайдашева сім’я доведе людям, що слід бути мудрішими, спокійнішими, і згодом щастя й злагода запанує в оселі.