Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вибір проблематики у повісті «Земля» Ольги Кобилянської був не новим для української літератури. Вічна біда селянина та його залежність від землі, від майнової забезпеченості хвилювала багатьох письменників. Але цей твір написаний з такою пристрастю та силою, що мимоволі замислюєшся над тим, чим же була земля для селянина.

Земля була годувальницею. Вона вимагала рук, розуму, дбайливості і віддячувала за це сторицею. Добрий господар шанував і відчував її, як живу істоту, що вміла радіти і сердитися. «…Шкода лиш, що не говорила…» Але разом з тим вона була найбільшим гнобителем. Заради землі люди відмовлялися від нормального життя. Показова доля родини Івоніки та Марійки. Вони обмежували себе у їжі, одязі, копійку до копійки збирали, капітал, який дав би їм змогу придбати для дітей ще шматочок поля. «Наша доля — працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця», — каже Івоніка. Цим вичерпувалась життєва програма.

Правда, земля мала ще одну важливу функцію: вона була мірилом людської значущості. Багатий господар був шанованим чоловіком, з ним рахувалися, до його думки прислухалися, якщо у нього був нетямущий чи непривабливий син, він все одно вважався бажаним женихом, таким як Тодорика Жемчук чи «дурний Ілія». Кожна мати мріяла видати дитину за ті горезвісні «морги» поля.

Земля штовхала на злочини. Не так сама земля, як прагнення її мати будь-яким чином. Так трапилося із Савою, який дуже хотів привести господинею на свої землі Рахіру, а старі батьки стояли на перешкоді. Вони не хотіли приймати такої невістки і погрожували, що в разі непослуху віддадуть всі землі тільки Михайлові. І Сава зважився на злочин. Він убив рідного брата. Убив за землю.

Вражає сцена похорону Михайла. Приголомшені горем батьки прощаються з сином. Вони роздають людям добро, бо починають усвідомлювати, що тепер їм нічого не треба. Один син мертвий, другий -— убивця, нема для кого дбати. Та ж земля поглине Михайла. Раптом старий Івоніка вибухає розпачем і гнівом: «Не для тебе вона була, синку, а ти для неї!»

Але влада землі над цими нещасними людьми ще не закінчилася. Вони поховали сина і знову почали працювати. Хоча, здавалося б, це їм вже зовсім без потреби, але земля вимагала догляду, і вони обробляли її. Над ними все одно тяжів неписаний селянський закон, згідно з яким людина без землі автоматично вважалася людиною без прав. Яскравим свідченням того є у повісті доля Анни.

Вона була панською наймичкою, рідня кривдила її гірше за чужих людей. У неї не було ні землі, ні посагу, проте дівчина мала добре серце та золоті руки. Але бідність переважала всі її чесноти. Сільські жінки відчували, що вона краща за них, і не могли їй цього пробачити, глузували з неї.

Анна не мала товаришок і не сподівалась вдало вийти заміж. Але в неї закохався найшановніший у селі ґаздівський син Михайло Федорчук. її не цікавило його багатство — вона любила його самого. Але жорстока влада землі не обминула їх чистого почуття. Навіть якби Михайло не загинув так безглуздо і встиг сказати батькам про свої почуття до неї, то й тоді невідомо, чи прийняла би його мати бідну наймичку в невістки. І вже тим більше ніхто не зважав на неї після його смерті. Село ще довго не могло пробачити їй, що перший красень, багач та найдобріший парубок в селі Михайло зупинив свій вибір на ній і знехтував десятками інших дівчат із заможних родин.

Героїня залишилася вірною собі у прагненні звільнитися від гніту землі. Минув час, вона вийшла заміж за старого парубка і народила дитину. Порадившись з чоловіком, Анна вирішила з часом віддати дитину в науку, не прив’язувати її до землі, бо «вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кождого щастям наділяє!»

Чи не єдині з героїв твору ці двоє людей відбирають у землі право ламати їм життя і долю їхньої дитини диктувати людям свою волю і обмежувати їх свободу. Земля безсила боротися з тими, хто вважає себе рівним їй, а не підвладним. Але пройде ще багато часу, поки виростуть люди, які зможуть відстоювати своє право вибирати власний шлях.

Роман «Місто», що є одним з найбільш концептуальних творів в доробку В.Підмогильного, має дві основоположні опозиції, які простежуються крізь усю сюжетно-композиційну будову твору: місто-село і дух-плоть. Головний герой роману, селюк Степан Радченко, приїхавши до міста на навчання, стає в центрі опозиції «місто-село». На протязі дії твору відбувається еволюція героя.

Про життя Степана Радченка до його приїзду в місто автор повідомляє дуже мало. Головний герой брав активну участь у революційних подіях, що розгорталися на той час в Україні, він разом з багатьма іншими селянами став об’єктом маніпуляції масовою свідомістю з боку комуністичних ватажків. Свідченням цього є не тільки революційні та постреволюційні факти з біографії Степана Радченка, а й те, що його свідомість насичена ідеологічними штампами комуністичної пропаганди, які стали органічною частиною світогляду хлопця.

Міське життя позбавляє Степана багатьох з попередніх переваг, доводячи складність і неоднозначність життєвих процесів. Він поступово усвідомлює, що людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус. Герой роману зображується В. Підмогильним не статично, а динамічно, у постійному розвиткові. Степан Радченко постійно еволюціонує, змінюючись під впливом різних обставин, як внутрішньо, так і зовнішньо.

Степан Радченко, живучи у місті, фактично стає новою особистістю. Він еволюціонує від селюцького «дикунства» до міської «культурності», стаючи не просто інтелігентом, а творцем культурних цінностей. Початок цього процесу письменник характеризує з допомогою християнської термінології, використовує такі символи як причастя, зміна імені(що нагадує євангельську історію апостола Павла) тощо.

На формування образу головного героя роману «Місто» певним чином вплинуло вчення З.Фройда. Але лише оригінальним відтворенням сублімації В.Підмогильний не обмежився. Суперечливість вчинків Степана Радченка та його самовиправдальні внутрішні монологи свідчать про постійну активну роботу підсвідомості. Герой має певні ознаки нарцисизму: по-перше, він по-справжньому не кохає жодну з своїх жінок; по-друге, саме любов Радченка до себе й свого «я» дозволяє йому захопитися художньою творчістю, яка є, за думкою Підмогильного, відображенням внутрішнього світу письменника. 

Автор увесь час підкреслює розвиток головного героя, його еволюцію, що проявляється як у зміні одягу, помешкань, (сарай Гнідих; кухня Гнідих; кімната Задорожнього; справжня кімната), так і в зміні стосунків з людьми. Усі персонажі роману «Місто», крім Степана Радченка, є епізодичними. Їх поява у творі зумовлена лише остільки, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти внутрішній стан головного героя. В стосунках зі своїми друзями головний герой не є постійним. Він товаришує з кимось лише доти, доки відчуває в іншому певну вищість, доки чомусь вчиться. Однак, досягнувши вищого рівня і випередивши в чомусь свого товариша, він свідомо чи не свідомо припиняє з ним спілкування. У відносинах Радченка з друзями відбувається трансформація, подібно до тієї, що сталося у його ставленні до лекцій з українізації.

Внутрішня еволюція Степана Радченка проходить доволі складно і суперечливо. Майже все «Місто» є відображенням потоку свідомості головного героя, причому внутрішній монолог Радченка В.Підмогильний часто передає за допомогою невласне прямої мови, в яку переростає оповідь автора і навпаки. Певні свої судження автор вкладає в уста персонажів, а не висловлює від свого імені, що було зумовлено почасти напруженою соціально-політичною ситуацією в країні, а почасти творчим задумом письменника. В основу внутрішньої еволюції Степана Радченка автором була покладена друга опозиція роману дух-плоть, що також засвідчило органічний зв’язок цього твору з малою прозою письменника та продовження творчого пошуку в цьому плані.

Особисте життя Степана Радченка тісно пов’язане з його письменницькою кар’єрою. З одного боку, стосунки Радченка з жінками можна розглядати як своєрідну еволюцію хлопця: 1) залицяння до селянки Надійки, коли міські жінки видаються зовсім недосяжними; 2) інтимні взаємини з Мусінькою, старшою від нього міщанкою, яка веде селянський спосіб життя, тримаючи худобу; 3) знайомство з справжньою міською дівчиною Зоською; 4) флірт зі столичною балериною Ритою. З іншого боку, відносини з жінками для Степана стають джерелом творчого натхнення й творчих криз. Причому сам Радченко не усвідомлює, що такий зв’язок існує, хоча іноді, аналізуючи свої вчинки, мимовільно його констатує.

Стосунки Степана Радченка з Зоською та Ритою підтверджують трансформацію характеру хлопця, його прагнення до чогось нового, недосяжного. Вони засвідчують також і те, що, діставши бажане, досягнувши чогось, Степан швидко втрачає до цього інтерес, підсвідомо конструюючи нову мрію, новий ідеал, до якого слід прагнути, і руйнуючи при цьому долі близьких йому людей. І хоча Радченка засмучує таке простування, навіть породжує глибокі душевні кризи, однак він не може нічого з собою зробити, бо у своїх вчинках часто керується почуттями, в той час як його розум лише констатує доконаний факт і вигадує самовиправдання після скоєного. Можна припустити, що стосунки Степана з Ритою також будуть тривати не довго, про що, до речі, здогадується й сам хлопець. Слід зазначити також і те, що особисте життя Радченка певним чином пов’язане з його творчістю.

Творча еволюція Степана Радченка проходить ніби паралельно з його становленням як особистості. Якщо перше оповідання він пише «з заздрощів», то поступово літературна творчість стає для Степана головною метою життя. Спочатку він не замислюється над цим, проте робить усе, щоб набути вищої письменницької майстерності, особливо після того, як побачив свої твори надрукованими в журналах. Через захоплення літературою Радченко покидає інститут, адже його мрія змінилася, а отже, й інститут виявився йому не потрібним. Захопившись письменництвом, герой зовсім не сподівається отримати якусь матеріальну вигоду, бо ще не вважає себе письменником. Підвищивши вимоги до себе як до письменника, особливо після виходу збірки оповідань, Радченко довго не може обрати теми майбутнього твору. Усвідомивши, що люди – різні, Степан вирішує писати про людей, але зробити це йому попервах не вдається, і хлопець переживає справжні муки творчості.

З іншого другого боку, творча еволюція головного героя тісно пов’язана з його особистим життям: залицяючись до Надійки, Степан захопився письменництвом і написав своє перше оповідання; відносини з Мусінькою забезпечили йому можливість написати з півдесятка оповідань на повстанські теми; знайомство з Зоською супроводжується переосмисленням з боку Степана власної творчості, вибором нової теми зображуваного, а також написанням кіносценарію; флірт з Ритою повертає Радченка до життя і надихає на творчу працю над омріяною «повістю про людей». Але «творчий порив», поступово опановуючи Степана і стаючи головною метою його життя, заважає розвиткові інтимних стосунків хлопця. Особливо виразно це проявилося у відносинах з Зоською.Герой, змiнюючись, залишається на самотi, на яку приречена кожна людина, що бачить далi iнших. Проте жертвою мiста Радченко теж не стає,місто на нього не впливає негативнр бо нагородою йому служить духовне звiльнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку — людини та письменника, i тому оптимiстично звучать останнi рядки твору: 

«I тодi, в тишi лампи над столом вiн писав свою повiсть про людей». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Худоба, скотина

• Не будь тією скотиною, що догори щетиною.
• Пошануй худобу раз, а вона тебе десять раз пошанує.

Тварина

• Всякої тварі по парі. 
• І тварина розумна, дарма, що не говорить.
• Старий звір ніколи не дрімає.

Баран

• Добрий баранчик, та по-вовчому виє.
• Куди баран, туди й вівці.
• Не будь бараном, то й вовк не з’їсть.

Вівця

• Біда вівцям, де вовк пастухом.
• Блудна вівця — вовча вечеря.
• Голу вівцю не стрижуть.
• З поганої вівці хоч вовни жмут.
• Ходить, як овечка, а буцькає, як баран.

Бик

• Бик забув, як телятком був.
• Був колись бик, та звівся на смик.
• Захотів молока від бика.
• Чий би бугай не скакав, а теля наше.
• Вола голова не боліла, коли корова теля родила.
• Дмись, не дмись — волом не будеш.
• З вола дві шкури не деруть.
• Котрий віл тягне, того ще й б’ють.
• Старий віл борозни не псує.
• Знайся віл з волом, а кінь з конем.

Корова

• І чорна корова біле молоко дає.
• Кожна корова своє теля лиже.
• Корові не тяжкі свої роги, а матері — свої діти.
• Корова в дворі — харч на столі.
• Як корова багато реве, то мало молока дає.
• У корови молоко на язиці.
• Та корова завжди молочна, яку продали.
• Чия корова ричала, а твоя б мовчала.
• Яка корова, таке й теля.

Теля

• Дай, боже, нашому теляті вовка з’їсти.
• Ласкаве телятко дві матки ссе.
• З телячим хвостом у вовки не сунься.

Кінь

• Був кінь, та з’їздився.
• Був на коні і під конем.
• Хто бува на коні, бува і під конем.
• Гладь коня вівсом, а не батогом.
• Дарованому коневі в зуби не дивляться.
• З доброго коня не шкода і впасти.
• І золоті удила коневі не милі.
• Кінь на чотирьох ногах і то спотикається.
• Котрий кінь везе, то його ще й поганяють.
• Коневі овес не тяжкий.
• Коня кують, а жаба ногу підставляє.
• Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею.
• Лучче з доброго коня впасти, ніж на поганому їхати.
• На чужому коні далеко не поїдеш.
• Не той кінь, що в болото увезе, а той, що витягне.
• Не можна одноразово на двох конях сидіти.
• Знає кобила, що віз поломила.
• Кобила за ділом, а лоша без діла.
• Кобила за вовком гналась та вовкові в зуби попалась.
• Кобила з вовком тягалась — хвіст та грива осталась.
• Не за те кобилу б’ють, що ряба, а за те, що везти не хоче.

Коза

• Були в кози роги, та стерлися.
• І кози ситі, і сіно ціле.
• І коза сита, і капуста ціла.
• Знає, де козам роги виправляють.
• Де коза ходить, там жито родить.
• Коза дере лозу, а вовк козу, вовка пастух, пастуха пан, пана юрист, а юристу чортів триста.
• Коза з вовком тягалася, тільки шкура зосталася.
• Коза і на базар не хотіла, та її повели.
• Коли б кізка не скакала, то б і ніжки не зламала.
• Нагадав козі смерть.
• Нагадав козі смерть, то де не ходить, там пердь.
• Не довіряй козу вовкові, а капусту козі.
• Раз козі смерть.
• У його всі кози в золоті.
• Від козла ні шерсті, ні молока.
• Поставили козла город стерегти.
• Із нього користі, як із цапа молока.
• Послухав цапа — і сам у барани попав.
• Напоїш цапа вином, то він і на вовка полізе.

Свиня

• Свині не до поросят, коли її смалять.
• Дай свині роги — людей поколе.
• Коли б свині крила, вона б і небо зрила.
• Із свині чоловік нігди не буде, але з чоловіка свиня ся може стати.
• На свиню хоч сідло надінь — все конем не буде.
• Не кидай перлів свиням, бо потопчуть їх ногами.
• Посади свиню за стіл, вона й ноги на стіл.
• Свиня не з’їсть, не покачавши.
• Свиня не з’їсть, поки не обваляє.
• Свиня болото знайде.
• Погане поросятко і в жнива мерзне.
• Не будь тим, що моркву риє.

Осел

• Був би послом, якби не вдався ослом.
• Держись за гриву, бо за хвіст не вдержишся.
• Лучче бути хвостом живого собаки, чим головою дохлого лева.

Хлів

• Перше заведи хлівину, а потім скотину.
• Уже теє реве, що по волу бере.

Кіт

• Бачить кіт сало, та сили мало.
• Буде котюзі по заслузі.
• Він що кішка: як ти його не кинь, а він все на ноги стає.
• Гладкий кіт мишей не ловить.
• Знає кіт, чиє сало з’їв.
• З чорної кішки білої не зробиш.
• Кіт з хати — миші на стіл.
• Кіт з хати — миші танцюють.
• Кіт спить, а мишей бачить.
• Кішці смішки, а мишці слізки.
• Котяча забавка — мишам задавка.
• Кішку б’ють, а невістці замітку дають.
• Кота в мішку не купують.
• Минулася котові масниця.
• Не все коту масниця.
• Ніччю всі коти чорні.
• Чим більше кицьку гладиш, тим вище вона горб підіймає.

Мишка

• І мишка в свою норку тягне корку.
• Мишка у стозі, а піп у селі ніколи те згинуть.
• Щур у млині не загине.

Собака

• Далеко куцому до зайця.
• Піймав куцого за хвіст.
• Бійся не того собаки, що бреше, а того, що ластиться.
• Вдача собача, натура вовча.
• Вивченого пса нічим не підкупиш.
• Де свої собаки кусаються, там хай чужі не пхаються.
• До собаки підходь ззаду, а до коня спереду.
• Звик собака за возом бігти — побіжить і за саньми.
• З жиру собака біситься.
• З собакою дружи, а палицю в руках держи.
• І собака чує, хто його годує.
• Кожний пес на своїм смітті пан.
• Кожний пес перед своїм порогом сміливий.
• Він, як собака на сіні: і сам не гам, і комусь не дам.
• Не вір собаці, бо вкусить.
• Не для пса ковбаса, не для кота сало.
• Не дражни собаку, так і гавкать не буде.
• Не тоді собак годують, як на охоту йдуть.
• Не хочу, щоб на мене усіх собак вішали.
• Собака бреше, а вітер несе.
• Пішла собачими стежками.
• Свій пес як укусить, то найгірше болить.
• Скажений пес і хазяїна кусає.
• Скаженому псові вступайся з дороги.
• Собака бреше, а кінь іде.
• Собаці собача смерть.
• Старий пес дармо не бреше.
• То дурний собака, що на всіх гавкає.
• Як собаку годують, так він і гавка.
• Як не вертись, собако, а хвіст ззаду.
• Старий звір ніколи не дрімає.

Ведмідь

• Ведмедя не налигаєш.
• Ведмідь ніколи не вмивається, та він товстий, проте.
• Де ведмідь, там і шкура.
• Де й ділась ведмежа натура.
• Не діли шкуру не вбитого ведмедя.
• Тягли ведмедя до меду та урвали вуха, тягли ведмедя від меду та урвали хвіст.
• І ведмедя вчать танцювати.
• Медвідь танцює, а циган гроші бере.
• Як на ведмедя мала галуза впаде, то він ричить, а як велика, то мовчить.
• Ревів ведмідь не тому, що бджоли покусали, а тому, що меду узяти не дали.
• У ведмедя десять пісень і все про мед.
• Чи чорт видав, щоб ведмідь щебетав?

Вовк

• Аби вовк ситий і баран цілий.
• Аби вовк ситий і коза ціла.
• Бере вовк, та й вовка візьмуть.
• Великій череді вовк не страшний.
• Дружній череді вовк не страшний.
• Вовка в кошару не впускай.
• Вовка за вухо не втримати.
• Вовка не треба кликати з лісу, він сам прийде.
• Вовка ноги годують.
• Вовка пастухом не ставлять.
• Вовка пустили в обору, а козла в город.
• Вовка боятися — в ліс не йти.
• Вовка як не годуй, а він усе в ліс дивиться.
• Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться.
• Вовк  змінює  шкуру,  але  ніколи свою натуру.
• Вовк линяє, а вдачі не міняє.
• Натура вовка тягне до лісу, а музиканта — до корчми.
• Вовка в плуг, а він глядить у луг.
• Вовк в овечій шкурі.
• Бере вовк і лічені вівці.
• Вовк вовка в яму не втрутить.
• Вовк лисиці не рідня, та повадка одна.
• Вовком орати не будеш.
• Вовк вовчу думку має.
• Вовк старіє, але не добріє.
• Вовк і з лісу вівці бере.
• Вовк собаки не боїться, але не любить, як він гавкає.
• Не научиш вовка орати.
• Впустив вовка до стайні.
• Дружба з вовком вилазить боком.
• Е, ти ще не бачив смаленого вовка.
• Лихо вовкові: зачинили його між вівці.
• З вовка кепський пастух, а з п’яниці — війт.
• З вовком дружи, а камінь за пазухою держи.
• З вовком до паю не ставай.
• З вовками жити — по-вовчому вити.
• Або з вовками жити і по-вовчому вити, або з’їденим бути.
• І вовк свої вовченята любить.
• Із нехотя з’їв вовк порося.
• І на вовка буває пригода.
• Кажуть на вовка: гладкий, а він тиждень не їв.
• Кликав вовк козу в гості, але та йти не хоче.
• Коли йдеш до вовка на обід, бери пса з собою.
• Ми про вовка, а вовк суне.
• За вовка помовка, а вовк іде.
• За вовка помовка, а заєць кобилу з’їв.
• За вовка помовка, а то лис кобилу стис.
• Про вовка помовка, а чорт пана несе.
• Не буде з вовка баран.
• Не за те вовка б’ють, що сірий, а за те, що овечку з’їв.
• Не такий вовк страшний, як його малюють.
• Лоша — вовкові паска.
• Не спиться вовку під селом.
• Не сунься у вовки з кобилячим хвостом.
• Туди вовка не тягне, де нічого не пахне.
• Нюхом вовк ситий не буде.
• Обійдеться без вовка у кошарі.
• Який чорт вовком орав, такий в його й хліб їв.
• Хоч вовки кобилу з’їли, так ми воза не дали.
• Хоч кобилу вовки з’їли, так голоблі цілі.
• Хто вродиться вовком, тому бараном не бути.
• Переказами вовк не ситий.
• Пізнати вовка по голосу.
• Пішов вовк по вовну та й сам остався стриженим.
• Пішов вовчими стежками.
• Повадиться вовк у кошару ходити, поки все стадо забере.
• Пожалів вовк кобилу: залишив тільки хвіст та гриву.
• Солі вовку на хвіст насипав.
• Такий сторож з вовка при вівцях, як з кози при капусті.
• Тобі, вовче, кози пасти.
• Тобі що сіре, те й вовк, що куце, те й заєць.
• То вже велика біда в лісі, як вовк вовка їсть.
• Уже воно щось є: коли не вовк, то бура сучка.
• Утікав від вовка, а натрапив на ведмедя.
• Хоч і говорім за вовка, та його не болить головка.

 Заєць

• Видно зайця по вухах.
• За двома зайцями не ганяйся.
• За двома зайцями не гонись, бо й одного не піймаєш.
• Заєць спить, та очей не жмурить.
• Зайко ноги лиже, коли втече.
• Зайця ноги носять, вовка зуби годують.
• Зловив зайця за хвіст.
• Не давай зайцеві моркву берегти, а лисиці курей стерегти.
• Полохливий заєць і пенька боїться.
• У зайця стільки стежок, як у клубку ниток.
• Цілував би заєць кобилу, та високо.
• І в зайця зимою щастя, бо не кожен шубу має.
• І по заячому сліду інколи знаходять ведмедя.
• Лаяв заєць вовка, тільки вовк того не чув.
• Не давай зайцеві моркву берегти, а лисиці курей стерегти.
• Погнався за зайцем та коневі голову зламав.
• Хоч і коня загнав, зате зайця піймав.
• Поневолі заєць біжить, як літати нема чим.
• У зайця стільки стежок, як у клубку ниток.

Лев

• Лев — цар звірів, а боїться комарів.
• Мертвого лева і заєць скубне.

Лис

• Говорить, як лисиця, а за пазухою камінь держить.
• Дивиться лисичкою, а думає вовком.
• Занадився лис у курник, то всі кури повиносить.
• З лиса лиш кожух добрий.
• Знати лисицю по хвосту.
• І на хитру лисицю капкан знайдеться.
• Кожна лисиця свій хвостик хвалить, а чужий ганить.
• Кожний лис свою нору любить.
• Лиса вбили — курям радість.
• Лисиця од дощу під борону сховалась: «Не всяка,— казала,— крапля капле».
• Лисиця спить, а курей бачить.
• Старого лиса тяжко зловити.
• У вічі, як лис, а поза очі, як біс.
• Лис може втратити зуби, але не апетит.
• Лис став монахом не на те, аби гріхи спокутувати, але щоб нові зробити.
• Не пускай лиса в курник, а вовка в кошару.
• Попалася лисиця в пастку та й каже: «Хоч і рано ще, а доведеться заночувати».

Їжак

• Голим задом їжака не вб’єш.
• З їжака не буде бика.
• Їжак їжака голками не зляка.
• На мені покатаються, як на їжаку.
• Казав їжак: «Най буде й так»..

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для України меценатство мало особливу вагу. Брак постійного й достатнього фінансування, ясна річ, украй негативно відбивався на розвитку національної культури та освіти. Тому в часи бездержавності «малоросійська» культура й освіта змогли розвиватися значною мірою завдяки меценатській підтримці, а не на гроші з імперської скарбниці.
Останнім часом про меценатство в Україні згадують часто. Та цікаво: а чи не можна було б таке модне сьогодні спонсорство на меценатство обміняти? Ось навіть деякі закони вже ухвалили: «Про благодійництво та благодійницькі організації», розпорядження Президента «Про сприяння благодійницькій діяльності в Україні» від 12 лютого 2000 року. Імена меценатів популяризують у вищих навчальних закладах (наприклад, у КНУ імені Тараса Шевченка в 1997-1998 рр. запровадили спецкурс «Історія українського меценатства»).
Але наші меценати не поспішають.. . І спонсорство на меценатство (добровільна безкорислива матеріальна, фінансова й інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги) не перетворюється. Та не в тім печаль, що у нас лише спонсори. А в тім, куди вони вкладають кошти.
Отже, український благодійник спонсорує: шоу-бізнес (під знаком розвитку культури) , спорт (щоб Україну знали не тільки по Чорнобилю) . А не спонсорує: видавничу діяльність, класичну музику, бібліотеки, музеї… Замість меценатства відбуваються рекламні акції, а гроші вкладаються в масову поп-культуру.
Сьогодні справжні меценати — рідкість. Заможних людей треба залучати до цієї доброї справи. Щоправда, яким чином викликати їхню зацікавленість, поки ніхто не знає. Науковці кажуть, що поки наша держава не здобуде політичної та економічної стабільності, меценацтво розвиватиметься дуже повільно. Відомим меценатом був Олександр Поль, який подарував Катеринославу свою власну колекцію старовини та за власні кошти заснував історичний музей. Приклади сучасного меценацтва заглядають далеко у майбутнє і мають непогані перспективи. Меценацтво — ще не до кінця досліджена науковцями галузь. І з вивченням особливостей цієї справи вдасться покращити ситуацію з доброчинністю. Відомий український меценат сказав, що Україну треба любити не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені. І якщо сьогодні не кожен має кошти на благодійність, у нашій державі все одно сподіваються на розквіт меценацтва.

Чи потрібно меценацтво? Однозначно,що потрібне, завдяки таким добродіям та благодійникам тримається наша планета.Завдяки їм,люди,які потребують фінансової допомоги — отримують її.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

1899, 29 листопада  народився у с. Щербанівка (Київської губернії)

1919  надрукував перші нариси у київській газеті «Боротьба»

1920 – 1922  вчився у Київському інституті народної освіти (не закінчив)

1922  вийшла друком перша збірка новел «На золотих богів»

1924 – 1926  належав до літературної групи «Ланка», працював у журналі «Нова громада»

1926, листопад  один із засновників літературної організації «МАРС»

1927 – 1928  відповідальний секретарВсеукраїнського фотокіноуправління

1928  вийшла друком збірка «Вибрані оповідання»

1929 – 1931  редактор сценарного відділу Київської кінофабрики

1930  видані останні прижиттєві збірки «За ворітьми» і «Циркуль»

1934, 5 листопада  заарештований

1934, 18 грудня  розстріляний за вироком військової колегії Найвищого суду СРСР в м. Києві

1957, 19 жовтня  посмертно реабілітований

Збільшити або зменшити шрифт тексту : «Добрий день, вельмишановна Лариса Петрівна! Мені здається, що Ви народилися для щастя, бо дав Вам Бог дуже багато талантів. Але нажаль, Ваш життєвий шлях виявився дуже тернистим та сповненим душевних мук і фізичного болю.

Я знаю, що Ви народилися 25 лютого 1871 року у містечку Новоград-Волинський. Знаю і те, що Ваш батько був поміщиком та володів землею в декількох українських губерніях. Він змолоду захоплювався демократичними ідеями, приймав участь у революційних гуртках, але з часом йому прийшлось переглянути свої погляди. Треба було годувати родину, вивчати дітей, і доводилося все більше часу приділяти побутовим справам. А Ваша матір, Олена Пчілка, була достатньо відомою письменницею. Незважаючи на те, що у похилому віці це була досить примхлива дама, саме вона привила Вам любов до рідної мови і до рідного краю, адже Ваш батько зовсім не розмовляв українською.

Я знаю й про те, що саме Ваша матір дала донці усе, чим вона в подальшому здобула собі славу. Це і талант, і освіта, і доля письменниці. Саме Ваша матір вигадала псевдонім для Вас як для починаючої письменниці. І саме вона пережила багато гірких годин, коли дізналася про вашу важку невиліковну хворобу. Саме їй довелося розривати своє серце, коли вона бачила, як Ви, Лесю, переживали за несправедливу критику на Ваші твори і коли безнадійно закохалися у Сергія Мержинського та спалювали себе тим коханням. Я знаю, що Ваша матір ще в молоді роки дала собі слово, що її діти обов’язково будуть розмовляти рідною мовою і будуть залучені в культурне життя свого народу. Вона це слово стримала, і кращим підтвердженням тому став ваш, Лесю, літературний нащадок.

Також мені відомо, що великий влив на Вашу творчість мав Ваш дядько Михайло Драгоманов, який у 1861 році приймав участь у похоронах Великого Кобзаря і навіть ніс труну Т. Г. Шевченка. Я вважаю, що великим щастям Вашого життя було те, що рідні завжди підтримували і піклувалися про Вас.

Ви героїчна жінка, бо тридцять років боролися з невиліковною хворобою і при цьому ще знаходили сили займатися творчістю, яка і сьогодні є актуальною не менше, ніж сто років тому. Ваші рідні як могли полегшували Ваші страждання, але жоден з них не міг стати Вам захистом від самої себе, від Вашого нерозділеного кохання. Адже Ви любили без краю, без міри, і ця любов була для Вас чимось на зразок воронки. Ваш коханий Сергій був хворий на туберкульоз і вмирав, а Ви, героїчна жінка, перемагаючи власний біль, чотири рази їздили до нього аж у Мінськ. Чашу нерозділеної любові і егоїзму свого коханого Вам довелося випити усю до краплі.

У сучасних підручниках української літератури Ваша автобіографія насичена гучними виразами, заполонена штампами, через що виходить, що Ви якась схема, а не жива людина. А я для себе розкрила не тільки Вашу творчість, а й Вашу людську сутність. Саме тому Ваша творчість з’явилася переді мною іншими гранями, стала доступнішою і зрозумілішою.

Велике Вам спасибі не тільки за Ваші видатну творчість, але й за ваше життя, подібне подвигу!

З повагою до Вас, Леся Українка і прощавайте!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Доля в українського письменника Григора Тютюнника була складною і навіть трагічною з дитинства, на яке припали роки воєнного лихоліття, повоєнної розрухи й голоду. Дітям у той час доводилося дуже рано дорослішати, заміняти батьків, що пішли на фронт. А свого тата Григір не бачив із шести років, бо той був репресований і не повернувся із заслання.

Читаючи малу прозу та повісті Тютюнника, поринаєш у трепетний, вразливий, проте такий мудрий світ дитячої та юнацької душі.

Герої Григора Тютюнника — прості, але часто з тонкою душевною організацією, із прагненням до гармонізації світу, з його особливим баченням, як, наприклад, Олесь із оповідання «Дивак», Климко з однойменної повісті, Павло З повісті «Вогник далеко в степу» та інші. їм доводиться переживати не тільки зовнішні несприятливі обставини, а ще й людську жорстокість, ницість, несправедливість, байдужість. Незважаючи на свою незахищеність, часто навіть виходять переможцями із цього двобою з життям.

Павлусеві з повісті «Вогник далеко в степу» доводилося разом із товаришами щодня, у спеку й завірюху, долати вісімнадцять кілометрів до ремісничого училища і не спізнюватися, щоб отримати сніданок, та ще й окраєць хліба зекономити для голодної тітки Єлісовети. А як раділи підлітки, коли їм вдалося власноручно виготувати першу лопату! Як пишалися вони своєю формою! Які мрії плекали! І тільки про чесну працю, освіту, про освоєння світу власними силами та розумом. Павло ледь не гине через злу волю водія автомашини зі зневажливим прізвиськом Фріц. Але і товариші, і майстер-наставник не залишили хлопця в біді, сприйняли це як особисту образу. Вражає ота щедрість душі, відкритість, безмежна доброта (згадаймо хоча б про стосунки головного героя зі своєю мачухою).

Малий хлопчина Климко, залишившись сиротою у воєнний час, не лише зумів про себе подбати, а ще й допоміг учительці з малим дитям. Сам іще дитина, Климко вирушає у небезпечну подорож за кілька десятків кілометрів по сіль, щоб потім виміняти її на молоко для немовляти та їжу. Випадкова куля обриває життя хлопчика майже біля рідної домівки. А з рюкзака тоненькою цівкою ллється молоко і сиплеться сіль…

Зовсім інша, «любовна» історія у героя новели з такою колоритною назвою — «Три зозулі з поклоном». За життєвими стосунками Марфи, а також Софії та її чоловіка — батьків ліричного героя — криється велика трагедія усього народу — сталінська репресія, тоталітарний режим. Мільйони безневинних людей відправлялися на заслання і знищувалися морально та фізично.

У будь-якій ситуації залишатися людиною — ось до якої думки приводить читача незабутня й неперевершена проза Григора Тютюнника. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя і творчість геніального сина України — Тараса Григоровича були пов’язані з Тернопільщиною. Восени 1846 року він побував на нашій землі за завданням Археографічної комісії, відвідував Вишнівець, Почаїв, Кременець і довколишні села. Великий Кобзар виконав у нашому краї кілька малюнків, записав народні пісні та легенди. Враження від перебування на Волині потім відгукнулися в його безсмертних творах. Тему про перебування Т. Шевченка в нашому краї досліджували тернопільські краєзнавці — Петро Медведик, Євген Дорош.

 У 1990 році виходить перше видання «Тарас Шевченко на Тернопільщині» краєзнавців: мистецтвознавця, педагога, заслуженого працівника культури України, директора художнього музею Ігоря Дуди, журналіста, письменника, головного редактора «Тернопільського енциклопедичного словника», заслуженого діяча мистецтв Богдана Мельничука. Книга мала декілька видань — 1998 року друге доповнене, 2007 року третє доповнене. Вона знайомить з пам’ятними місцями, пов’язаними з перебуванням у краї Великого Кобзаря, розповідає про увічнення його пам’яті. Фотографії, що лягли в основу книги, належать тернопільським фото-майстрам: В. Балюху, М. Бенчу, В. Бурдяку, В. Бурми, М. Веніславському, Б. Приймаку, С. Червінському.

Літературно-мистецький вечір «Тарас Шевченко на Тернопільщині» відділ мистецтв бібліотеки провів для учнів ЗОШ №2. Перед присутніми виступив співавтор книги заслужений діяч мистецтв — Богдан Мельничук.

В електронному варіанті були представлені фотографії, 4 картини Т. Шевченка, які він виконав перебуваючи в Почаєві, і які ввійшли в дану книгу (Усі 4 акварелі зберігаються у Київському державному музеї ім. Т. Шевченка).

Жителі Тернопільщини свято бережуть пам’ять про перебування поета на нашій землі. Про це зазначають і автори книги: Ігор Дуда, Богдан Мельничук, які розповідають у виданні про поширення творчості Кобзаря і увічнення пам’яті Т. Шевченка. Ось так виглядають картини і пам’ятники

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Людина й зброя» — добуток, в якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти війн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, — людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману: «Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!» Як всім учасникам війни — цієї й всіх попередніх, — хотілося вірити, що вона остання, що над головами їхнього нащадків буде завжди чисте блакитне небо! Яка страшна трагедія була для всього людства, коли матері думають про те, що їхнім дітям краще не народитися! Вони хочуть народити своїх дітей для радості, для щастя — от для чого приходить людина в життя, от для чого тільки й варто родити! Що ж зробила з людьми війна? Вона в корені змінила їхній світогляд, їхнє відношення до свого народу, землі, Батьківщині. Вони стали дорожити цим усім у сто разів більше. Але як же страшно, що все це людина усвідомлює під час нещасть і війн!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу» — останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих «дітей війни», їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.

«Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах», — писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі.

Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.

Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті — шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.

Показова й назва твору «Вогник далеко в степу». Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь — супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник — доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.

Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів — Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, допоможуть, підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.