Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Ім’я Архипа Тесленка з’явилось в українській літературі на зламі століть і цілих історичних епох.

      Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині. Власної землі, крім городу з невеличким садком, не було, тому матері доводилося  наймитувати. А батькові, інвалідові без лівої руки, іноді приходилось підробляти в ратуші переписуванням паперів. Заробітки були дуже малі, і в сі’мї ледве зводили кінці з кінцями, добре знаючи ціну заробленої копійки. Від недостатку, голоду та холоду діти часто хворіли і вмирали. З десяти дітей вижили лише двоє.

      Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили  галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення всього баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Поетична жилка в ньому відгукувалася на почуті від матері казки та пісні. Добре закінчивши в 1894 році однокласну церковно-парафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної.

Молодий Тесленко вирішує самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати, щоб якось допомогти батькам. Тяжка фізична праця  виявилася не під силу юнакові. Десь наприкінці 1897 року — на початку 1898 року йому  пощастило влаштуватися писарчуком у  м.Лохвиці, а в серпні 1898 року він перевівся на службу до міської нотаріальної  контори. Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. У ці роки чимало працював він і над самосвітою — у міській громадській бібліотеці, а згодом — у новоствореній бібліотеці Народного дому.

    У серпні 1901 році Тесленко покинув службу нотаря і поступив на курси телеграфістів на ст. Долинській Південно-Миколаївської залізниці, але через слабкий зір був скоро відчислений. В цей час Тесленко захоплюється театром, пробує себе в драматургії. В 1902 році він пише драму «Горобина ніч», а навесні 1903 — драму «Не стоїть жить». В цей же рік він організував аматорський театр у рідному селі. Десь на початку 1904 року Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями — і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Перші оповідання, переписані до одного зошита, навесні 1905 року склали збірочку, яка містила п’ять творів. З нею він поїхав у червні 1905 року у Київ, бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася. Згодом збірку було передано до журналу «Нова громада», в якому у 1906 році і були надруковані оповідання.

  5 грудня 1905 року відбулися політичні виступи в Лохвиці, в яких прийняв участь і Архип Тесленко. Почались арешти. Тесленко покинув село і вирушив до Києва. Архип був змушений шукати випадкового заробітку й нічлігу. Постійним притулком для нього стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися. Першими з написаних у Києві творів були оповідання «Радощі» та «Школяр», які побачили світ в 1906 році.

      У рідне село Тесленко повернувся у другій половині серпня 1906 року, але там він попав під слідство, а потім по етапу його відправили на північ. Близько двох років його тримали в тюрмах, а потім заслали до Вятської губернії. Тюрми та етапи, жорстокі поводження тюремщиків підірвали здоров’я письменника. Хворий на туберкульоз, він у 1909 році повернувся в Харківці.

      Протягом 1909 року письменник написав дві редакції нової повісті «Страчене життя». Тим часом відбувся новий суд над Тесленком, який засудив його на 2 тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 року його збиралися відправити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. Її поховали 3 січня, а другу половину січня хворий письменник відсидів у Лохвицькій в’язниці. Стан його здоров’я погіршав. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах. І 28 червня 1911 року у лікарні м.Луки Архип Юхимович Тесленко помер.

      На вшанування його пам’яті в 1939 році на центральній площі села Харківців урочисто було відкрито пам’ятник. А в 1982 році за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя з дня народження письменника.

***

      Цінність творів Тесленка полягає в тому, шо він надзвичайно проникливо відобразив нужденне, безправне життя селяннської бідноти, трагедію класового класового розшарування, поривання передових селян до чогось кращого, а це краще  — мрії про землю, волю, демократію і освіту.

      Твором, у якому з найбільшою повнотою відбилися життєві спостереження, оцінки і погляди письменника, є повість «Страчене життя», яку він написав в 1910 році. В основу твору покладені дійсні факти.  

      Центральною постаттю в повісті «Страчене життя» є сільська дівчина Оленка. Оленчині батьки живуть бідно. Щороку в сім’ї невистачало хліба до нового врожаю. Оленка від природи була розумна, обдарована. Ставши школяркою, дівчина навчалася з великою наполегливістю й старанням. Невдовзі вона стала найкращою ученицею на весь повіт. Її віддали спочатку до так званої второкласної, а потім в церковно-учительської школи на казенне утримання. І тут дівчина охоче оволодівала наукою. Оленка щиро захоплювалась досягненнями науки, культури, освідченими людьми і ставила їх собі за приклад. 

      Духовне для Оленки — невід’ємна частина того, що складає життя «по-людському», життя, до якого вона жадібно тягнеться. Дівчина прагне не стільки вирватися з обіймів нужди, скільки людей добру навчити. Людина з народу, Оленка не забуває про своє походження. Особливо гостро вона відчула потребу спілкування з простими людьми, з природою, коли впевнилася у лицемірстві панства. Дівчина здатна розпізнати душевні якості людини. Духовно убогих, честолюбивих людей вона зневажала, не запобігала перед ними. Саме тому вона й залишилась без роботи. Її правдиву і чесну, світ лицемірства не прийняв. 

      Людська гідність Олени, молодої вчительки, гнівно постала проти моральної гнилі буржуазних відносин, якій вона не могла нічого протиставити, крім свого життя. Її мрії розбиваються об жорстоку дійсність. Самогубство дівчини — не вияв хворобливого безвілля, духовного занепаду. Воно викликано глибоким переконанням в недоцільності жити так, як живе її оточення, небажанням розмінювати людську гідність на приниження, лицемірство і брехню.

      Самогубством Олени Тесленко засудив капіталістичне суспільство, в якому панують гнобителі, честолюбці і лицеміри, а чесні і правдиві люди гинуть. 

      Повість Архипа Тесленка «Страчене життя» — це епопея духовного пробудження.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Якось прочитав фразу, яка мені дуже сподобалася: «Є люди, які отримують таке задоволення постійно скаржитися і скиглити, що аби не втратити його, здається; готові шукати нещастя». Тож зацікавився автором цих золотих слів. Виявилося, що фраза діро знайомий і нині тип людей належить іспанському драматургові Педро Кальдерону і написав він її щонайменше три з половиною століття тому. 

Педро Кальдерон народився у Мадриді 1600 року. Дев’ятнадцятирічним юнаком почав писати п’єси і присвятив своє життя літературі. Він мав чимало послідовників у драматургії і зокрема в жанрі іспанської комедії. Його нововведення стосувалися як стилю, так і техніки в драматургії. Він зберіг традиційні для комедії три акти, різнобічність рішень характерів героїв. Серед улюблених драматичних тем Кальдерона — в’язниця і свобода. В’язниця при цьому буває не лише матеріальною — навіть перебування людини на землі обмежене тюремними стінами смерті, і тільки недотримання власних принципів може втішити у цьому вимушеному ув’язненні. Структура п’єс Кальдерона жорстка, за стрімкою і несподіваною зміною подій простежується детальний і логічний план. 

Як драматург Кальдерон розпочав свій шлях п’єсою «Любов, честь і влада», а на час смерті (1635 р.) свого великого попередника і вчителя, Лопе де Вега, вже вважався першим драматургом Іспанії. Крім того, він дістав визнання при дворі Філіпа IV. Його посвятили в лицарі і замовили п’єси для придворного театру, Кальдерону були надані послуги кращих на ту пору музикантів і сценографів. У його виставах використовувалися складні сценічні ефекти. Скажімо, п’єса «Звір, блискавка і камінь» була поставлена на острові посеред озера у двірцевому парку, а глядачі дивилися її, сидячи у човнах. 

Відкриттям для мене стало й те, що крилата фраза: «Найвища перемога — перемога над самим собою» належить саме іспанському драматургові доби бароко Педро Кальдерону. Від природи він мав талант і гострий розум, а також почуття гумору, про що свідчать хоча б ось ці слова: «Найкраще зберігає таємницю той, хто її не знає», або ці: «Ніколи не давайте порад тому, хто просить у вас тільки грошей». 

Ось так далекий у часі Кальдерон став для мене справжнім відкриттям. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина — частина природи. Це не можна заперечувати. У класифікації живої природи Землі homo sapiens займає рівно стільки ж місця, скільки і будь-яке інше жива істота. І в той же час людина помітно виділяється із загального потоку життя.

У сучасній кінології є таке поняття, як контакт власника і його чотирилапого вихованця. Він передбачає соціальний та емоційний зв’язок собаки і людини, їх комунікацію. А починається все з турботи господаря про фізичний і ментальний стан вихованця.

Тварина має бути впевнена в тому, що середовище її проживання є безпечне. Наприклад, буває, що прийшовши в перший раз на тренувальний майданчик, собака поводиться неспокійно. Тому вихованцеві треба дати вільно вивчити обстановку – нехай хоча б 20 хвилин погуляє без повідця, спокійно обнюхає територію. В іншому випадку, позбавивши чотирилапого такої можливості, все перебування в незнайомій обстановці стане для нього суцільним стресом. Це, в свою чергу, позначається на здатності і поведінці собаки під час навчання.

Страх – це фізіологічна реакція. Виникає вона автоматично. Якщо вихованець боїться якоїсь ситуації, необхідно вивести його з неї якомога швидше. Якщо ви знаєте, що собака знову може опинитися в стресовій обстановці, тварину необхідно привчити побороти страх. Наприклад, пес боїться звуків петард і салютів. Існують методи, які допомагають собаці впоратися з такою фобією.

Головне в подібній ситуації – діяти. Бездіяльність власника, як і будь-який негативний вчинок, запам’ятовується собакою. І тоді тварина починає розуміти, що господар сам не справляється з даною ситуацією. А значить, він слабкий і на нього не можна покладатися. Одним словом, відсутність реакції господаря дає вихованцеві інформацію про відсутність зворотного зв’язку між ним і власником. А це в свою чергу послаблює прихильність собаки.

Чотирилапий відчуває довіру до людини, коли між ними існує зворотний зв’язок. Це означає, що власник розуміє і підтримує свого вихованця, йде йому назустріч. Такі відносини створюють внутрішню гармонію у тварини. А ще собака відчуває себе причетним до життя господаря, відчуває вдячність і прихильність до нього.

Для наших чотирилапих друзів, так само як і для нас з вами, важливо відчувати захищеність та опору. Міцний тил створює вихованцеві спокійний внутрішній стан. Вихованець стає впевненим, спокійним, відкритим до спілкування з іншими собаками, зі своїм господарем і з навколишнім світом в цілому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

1908 рік — час найбільшого розгулу реакції. Щоденні сумні звістки разом із тяжкою працею і матеріальними нестатками підривали здоров’я М. Коцюбинського. «Тепер ледве волочу ноги, нерви зіпсовані вкрай», — скаржився він у багатьох листах. Письменник прагнув самотності і відпочинку. Все це він знайшов у маєтку давнього знайомого Євгена Чикаленка, який запросив митця.

Спочатку природа викликає у нього майже відразу, бо дуже вже стомився письменник. Він бореться з цією утомою, щоб знову взятися за улюблену справу. За кілька днів до від’їзду з Кононівки він починає писати «Intermezzo»: «…цілий ранок сидів на човні у болоті, серед комишів, робив студію».

«Intermezzo» — це відповідь тим, хто прагнув позбавити літературу її великої суспільно-виховної сили. Заголовком твору стала назва невеликого музичного твору, що виконувався оркестром між частинами опери. У Коцюбинського інтермеццо — це перерва, перепочинок. Ліричний герой, залишивши місто, хоче відпочити серед природи. Але й тут суспільно-громадські питання не залишають його. Він бачить село, де розлогими ланами володіють пани, а мізерними клаптиками — селяни. Ліричний герой страждає разом із народом. Його боляче вражає розповідь селянина про голодних дітей, про бажання забрати свою землю, за проведений у в’язниці рік. Ця розповідь наповнює душу героя обуренням, він не може більше знаходитися тут у самоті, а повертається в місто до активної боротьби. «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…», — говорить герой. Тож природа дала йому перепочинок, звільнила від утоми, дала відчути нерозривний зв’язок з народом, з його муками і стражданнями.

«В «Intermezzo» письменник з усією рішучістю і послідовністю виступив проти реакційних буржуазних теорій про «незалежність» митця від суспільства, — писав Л. Новиченко. — Для чесного митця неможлива втеча від суспільних справ, від визвольної боротьби, — говорив кожним рядком свого твору великий народний письменник».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Марія Приймаченко — самобутня народна художниця з України. Її творчість розгорнула нову сторінку у світовому образотворчому мистецтві, а виставки проходили в багатьох країнах світу. Марія Оксентівна Приймаченко народилась у 1908 році на Київщині в сім’ї простих селян, які, проте, були мистецьки обдарованими людьми. Саме від матері перейняла майбутня художниця вміння створювати той особливий чарівний орнамент, у якому, за словами Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти — на птахів».

У дитинстві Марія захворіла на тяжку недугу — поліомієліт. Це зробило її не по-дитячому серйозною, загострило сприйняття навколишнього світу. Звернення до мистецтва було зумовлене одвічним селянським потягом до роботи. За словами майстрині, якось у дитинстві вона пасла гусей у лузі. Помітила синюватий глей, принесла його додому і розмалювала хату дивовижними візерунками. Сусіди похвалили роботу дівчинки, просили прикрасити і їхні хати. Не маючи змоги працювати в полі, Марія прагнула виразити себе в мистецтві.

Марія Приймаченко брала образи для своїх картин з рідної поліської природи. А ще на її полотнах оживає велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Картини Приймаченко — це згусток емоційних вражень від народних казок, легенд, переказів. Химерні образи її картин ніби випромінюють енергію доброти, наївного зачудування світом.

Фантастичні звірі, яких малювала художниця упродовж останніх років, — унікальне явище у світовому мистецтві. Ці картини — витвір геніальної уяви художниці. Насправді таких звірів не існує у природі, проте поштовхом до створення образів часто стають реалії сьогоднішнього дня.

Марія Приймаченко була творчо обдарованою особистістю. Підписи до своїх картин художниця придумувала сама. Назви «Три буслики в горосі живуть у нас і досі…», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» свідчать і про поетичний талант, і про неабиякий хист відтворювати музику. Останні роки життя хвороба прикувала Марію Приймаченко до ліжка. Але вона продовжувала спілкуватися зі світом- малювати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У образі — Марусі  втілено найкращі риси української дівчини-селянки. Її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна». 

У зображенні Марусі, окрім ознак сенти­менталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!) 

В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — пси­хологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розстава­ня пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя. Як і належить чоловікові, він більш рішучий, ніж Маруся, проте не менш емоційний. В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя. 

Наум Дрот — батько Марусі. Наум був вольовий, непохитний у своїх намірах, дотримувався патріархального образу життя. Всі складні питання він вирішував на свій погляд. Дочка і дружина безперечно слухали його. 

Настя Дрот — працьовита, релігійна, любляча мати, добра і покірна. Вона бажала щастя для Марусі, хотіла видати її заміж за Василя, але залежність від рішень чоловіка змусила покоритись його волі

Докія Кузьмівна Гуменна народилася в селянській родині 23.02 (07. 03 ) 1904 р. в с.Жашків Таращанського повіту на Київщині (нині місто Черкаської області). Дід з батьківського боку був хліборобом, мати, Дарія Кравченко, походила із збіднілого шляхетного роду. Вона прищеплювала доньці любов до народних традицій, фольклору. Батько Докії, не маючи хазяйських нахилів, спробував зайнятися торгівлею, але успіху не мав. Полюбляв музику, сам навчився грати на скрипці та сопілці. 

Докія навчалася у міській початковій школі, потім у середній педагогічній школі, де її вчителем був Дмитро Загул, відомий письменник з Буковини. Вищу освіту здобула в Києвському інституті народної освіти (ІНО) на літературному факультеті, де викладали професори О.Грушевський, О.Оглоблін, М.Зеров, П.Филипович. Видавати свої твори Докія Гуменна почала за підтримки Сергія Пилипенка. Перше оповідання «В степу» було надруковане в журналі «Сільсько-господарський пролетар», згодом її твори друкувалися в інших журналах, («Глобус», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Літературний журнал»). 1924 року вступила до письменницької організації «Плуг».

Відвідавши кілька колгоспів, Докія Гуменна написала ряд репортажів «Листи з степової України», “Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная”, “Кампанія” , в яких описувала занепад українського побуту, культури та моралі. Ці твори були негативно сприйняті радянською критикою. «Куркульська письменниця», «куркульська агентка в літературі», ”глитайський агент в літературі» – так цькувала українська преса молоду письменницю. У березні 1932 року її виключили з “Плугу”, заборонили друкуватися, що означало літературну смерть для письменниці: втрачаючи можливість друкуватися, вона була приречена на мовчання. 

“Життя і революція»

У щоденному очікуванні  на арешт  Докія Гуменна вирішує зникнути з поля зору гонителів. Вона залишає Харків і виїздить до Туркменії, де протягом кількох місяців вивчає східні мови і збирає чимало матеріалу про історію і давню культуру місцевого населення.

У 1933 році Докія Гуменна повертається в Україну, до Києва. Не прийнята до новоствореної Спілки письменників України, позбавлена можливості друкуватися, вона змушена була працювати діловодом, секретарем, стенографісткою в різних установах міста. Обдарована сильною волею й жагою до життя, до праці, Д.Гуменна за таких складних умов не зламалася. Вона писала без надії на публікацію. Так тривало до 1939 року, коли послаблення партійної пильності дало змогу побачити світ кільком її творам: журнал “На зміну” надрукував нарис “Трипільська статуетка” та “Оповідання про мустьєрського хлопчика”, а журнал “Радянська література” – “Перший іспит кочовницького сина Чари”. У 1940 році була надрукована повість “Вірус” і нарис “З історії сивої давнини”.

Але історія повторюється знову. У лабети критиків потрапила повість “Вірус”, в якій письменниця викрила бюрократичні форми радянського керівного апарату. Д.Гуменну звинуватили у згущенні барв, якими вона змальовує все, що потрапляє під руку, у тенденційному узагальненні негативних явищ і викривленні образу сучасної радянської людини. Невідомо, як би склалася подальша доля Д.Гуменної, але почалася Друга Світова війна. Письменниця залишається в Києві, налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 році на сторінках додатку до літературного тижневика “Українське слово”, що виходив під редакцією Олени Теліги, році Гуменна опублікувала новелу  “Пахощі польових квітів”. 

Невдовзі фашисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо.

Письменниця пильно приглядалася до життя українського народу під час німецької-фашистської окупації, занотовувала факти, характери, ситуації – все, чим дихало тодішнє життя і що лягло в основу роману “Діти чумацького шляху”, над яким вона почала працювати, і задуманного роману-хроніки “Хрещений Яр”.

Восени 1943 року Докія Гуменна подалася до Західної України. Кілька її оповідань, новел і нарисів з’явилося на сторінках львівських журналів і газет.

Книгу «Епізод з життя Європи Критської» письменниця написала у 1944 році. Це феєрія про синьооку дівчинку-Україну, про стару Європу, про Любов, про Життя. Докія Гуменна передрікає в своїй казці значну роль України в майбутньому Європи і всього людства. Багато що у цій казці нагадує сучасні реалії українського життя, зокрема наши співвітчизники-заробітчани працюють в Європі.

Епізод з життя Європи Критської [Текст]: феєрія. – Нью-Йорк, 1957. – 144с.

«Чому це в неї так усе йде? Люди й прислів’я видумали: там добро де нас нема. Все – не так. Як не тілесні болячки, то душевні рани. Те помирає з голоду, а друге – від надмірного черевоугодництва. Там – обкрадені, позбулися всіх людських прав, а там… Чому одні з недолі самі собі вкорочують віку, а другі… мають щастя, та мусять вмирати?

— Чому не можу я настарчити для всіх справедливості? На те ж людина родиться, щоб мати щастя…» (Гуменна Д. Епізод з життя Європи Критської. – Нью-Йорк, 1957. – С.23 )

Тим часом наближається фронт, і Докія Гуменна їде далі на Захід, де потрапляє до збірного табору для “переміщених осіб” у Зальцбурзі. В Австрії письменниця працювала в редакції журналу “Керма”, на сторінках якого були вміщені окремі її твори, зокрема новела “Прекрасна аномалія”, водевіль “Премудрі розумники”, оповідання “Наталка будує нову Європу”. У видавництві “Нові дні” було надруковано збірку оповідань “Куркульська вілія”.

Гуменна Д. Куркульська вілія. – Зальцбург, 1946. – 44с. 

У 1948 році Докія Гуменна опинилась у Мюнхені, де у видавництві “Українська трибуна” вийшли чотири томи роману-хроніки “Діти Чумацького шляху ”.

З 1950 року письменниця живе і працює в Америці. Незважаючи на цензуру починає працювати: втілювати задуми, друкуватися. Її твори публікуються на сторінках журналів і газет “Київ”, “Нові дні”, “Наше життя”, “Український прометей”, “Свобода”, “Українські вісті”, “Новий шлях” та інших.

За кордоном Докія Гумена, написала і видала власним коштом 20 книжок: повісті “Мана”, “Велике Цабе”, роман-хроніка “Хрещатий Яр”, роман-скарга “Скарга майбутньому”, казка-есей “Благослови мати”, роман “Золотий плуг”, есей “Родинний альбом”, спогади “Дар Евдотеї” та інші.

Літературну спадщину Докії Гуменної поділяють на твори про прадавню Україну, про сучасну Україну, а також казкові твори – всі вони являють собою справжнє мереживо думок, вигадок, міфологічних подій, історій, фантазій. 

У багатьох своїх творах Гуменна низько уклоняється літнім жінкам:

“Жінки! У цій словесній творчості вони виступають, як берегині від хвороб, стихійного лиха, від посухи і граду. З допомогою слова-договору мали вони владу над дощем… Жінки – охоронниці. На наших очах відбувається те саме. У сьогоднішній Україні жінки похилого віку перебрали на себе функцію охорону освячених вірою традицій і ревно їх бережуть. Не раз чуємо: “А-а, тепер там до церкви ходять самі старі баби!” Еге ж, старі баби, не зважаючи на півстоліття антирелігійної пропаганди. На зміну одному поколінню старих бабів з’являються нові старі баби. Вони заповнюють церкви, христять дітей, святять паски, мак і квіти, а в Спасівку – яблука. Все, як має бути. Встаньмо і низенько вклонімося непереможному племені старих бабів!” (Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє . – Нью-Йорк, 1978. – С.291-292).

Гуменна Д. Скарга майбутньому [Текст]. – Нью-Йорк, 1964. – 328с.

Поряд з літературною діяльністю Докія Гуменна продовжувала активне громадське життя. Вона брала безпосередню участь у створенні Об’єднання українських письменників “Слово”.

Померла письменниця 4 квітня 1996 р. у Нью-Йорку, похована у містечку Бавнд Брук.

Єдиний закон, котрим Докія Кузьмівна Гуменна керувалася у житті – це правда життя і любов до свого народу

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  З Україною в серці. (Є. Маланюк 48 років прожив в еміграції — це життя поза Україною, але з нею в серці. Тому центральним образом його лірики є образ України — її доля, її історія.) 
 Україна в мріях і в творчості Євгена Маланюка. 
1. Болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції. (Трагедія життя митця в еміграції в тому, що життя карало його самотою і ностальгічним болем за рідним краєм. Україна проходила в мріях, з’являлася у снах, в його поезії.) 
2. Маланюкова концепція України. (Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле і сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця: 

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель, 

Батьківщино моя, Батьківщино німа! 
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі 
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема. 

Суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцентрованою символікою у пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія.) 

3. Аналіз триптиху «Батьківщина». (Триптих «Батьківщина» — це своєрідний екскурс в історію України через призму Степової Еллади, з глибин історії: 

Зелена Сіверщина — там вітри 

Гудуть тисячолітнім ладом Слова. 
Полками йдуть дружинники-бори, 
І пісня їх висока і соснова.) 

Є. Маланюку болить втрата державності, втрата тієї еллінської краси і сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був впевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії. 

4. Аналіз поезії «Лист». (Болем, що йде із великого серця поета, сповнена поезія «Лист», в якій Є. Маланюк підкреслює, що без батьківщини людина не може бути цілком щасливою, без свого народу людина, ніби «безрадісний плід»: 

Та у муках ночей, під нещадними днями, 

За безкрилим триванням цих згублених літ 
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь, — 
Одинокий безрадісний плід.) 

«Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу». 

(Є. Маланюк вірив у свій народ, у його здатність побудувати омріяну незалежну державу до останніх днів свого життя. Бо для Є. Маланюка Україна — це простір, степова неозорість, це краса і сила вільного духом народу.) 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Євген Маланюк і Наталка Левицькі-Холодна… Це наші земляки, які приблизно в один і той же час покинули межі своєї держави, зневірившись у більшовицькій ідеї.

Вісімнадцятирічною дівчинкою покинула Наталка рідну Полтавщину восени 1920 року, що став фатальним і для Євгена Маланюка. Та любов до рідного краю вони пронесли через десятиліття, вболіваючи за його долю, за його майбутнє.

Цих двох людей єднала не тільки Україна. Сталося так, що Євген, старшина армії УНР, у містечку Подебрали, де він навчався на інженерному факультеті Української господарської академії, зустрів свою землячку — українку Наталку Левицьку… і закохався в неї. Високий, стрункий і гарний молодий чоловік привернув увагу Наталії. Він знайомив її з модернованою поезією, водив на вбори літераторів, знайомлячи дівчину зі своїми друзями, не раз говорив: «Наша Анна Ахматова».

На перший погляд, вони були просто друзями. Та незабаром кружне ставлення переросло межі звичайного захоплення.

У першому листі Євгена до пані Наталі читаємо про те, що він, закоханий юнак, чекає незвичайної казки, чарівної казки любові: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці…».

Йому сняться руки коханої, порожнеча покинула його — «і квітень зашумів». У 1924 році поет пише вірш-освідчення, в якому кохану дівчину порівнює з першим пелюстком весни. Поезія переповнена метафоричними образами: «веселий, вітер п’є цей вогкий дух землі», весняні вітри співають пісень, новонароджені зорі ворожать — пророкують зустріч двох закоханих сердець, розійшовся й розтанув «цей блідний світ земних пустинь». Природа, відчуваючи спалахи закоханого серця, співає разом з юнаком («співають весняні вітри»).

Злива листів, які одержувала Наталка, дає змогу простежити переростання надії в кохання: «Вірю: буде весна! Буде вітер прозорий, кришталевий, пружний — пестливий вітер». Закоханий поет образ дівчини асоціює з образом рідного краю, рідного поля. Для поета-лірика очі коханої — незабутні, єдині, святі, а своє майбутнє життя з нею він називає легендою.

Листи Євгена Маланюка до Наталії Левицької, вірші-освідчення Можна назвати романом в листах. Поет чекає на зустріч. Іноді його серце стискається від болю й самоти. Він боїться того, що його Наталочку хтось украде в нього.

Причиною цього болю було те, що Наталка Левицька не сприймала кохання Євгена. її захоплення талановитим поетом було звичайною товариською дружбою. Вона відверто про це написала йому в одному з листів. Для Маланюка відвертість Левицької була страшною трагедією:

А як же Наталочка? Як же квітень?

Невже ж вони — будуть, а я — ні?
Невже ж буде й потім сонце і вітер.
Прозорі простори в долині?
Н. Левицька сповіщає Маланюкові про своє кохання до Петра Холодного, на що поет відгукнеться песимістичним віршем, у якому розповість про відвідини його могили Наталкою та Петром. Щоправда, пізніше поет змінить свій погляд на ту фатальну подію «Дійсність, як завжди, заперечила моїй мрії.— Це ж. так нормально». Зрозуміло, що холодна розсудливість автора листа напускна, як, до речі, і погляди Н. Левицької-Холодної на скороминучість страждань закоханого поета.

На якийсь час листування двох талановитих людей припинилася. Проте через чотири роки за ініціативою Н. Левицької-Холодної листування поновилося. Епістолярна спадщина є доказом того, що казка, про яку так марив Євген після першого знайомства, залишилася казкою, чарівною на все життя. Від листа до листа змінюється тональність, відчутніше,проступає бажання поета сказати більше, яскравіше. І навіть уже тоді, коли Левицька стала Холодною, а Маланюк одружився з Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких пані Наталю називав любою, коханою. Западають до серця рядки з одного листа: «…весна трудно народжується—а що трудне — то значне й прекрасне».

Весна — це символ оновлення, символ життя, символ кохання. І це світле, чисте кохання Євген Маланюк проніс через все своє життя. У 1971 році, оглядаючись на. минуле, Н. Левицькі-Холодна у поезії «Ліричний спогад» скаже про Євгена Маланюка своє слово:

То була пора неповторна,

Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена.
Наче вірші без одного рядка.
У другій частині вірша — висвітлені часом особисті спогади неповторної й незабутньої пори. То вчувається пані Наталії голос Євгена Маланюка і вплітаються в поезію рядки одного з листів поета до своєї «маленької» героїні.

Остання зустріч Євгена Маланюка і Наталки Левицької-Холодної припадає на кінець 1968 року, за кілька тижнів до смерті Євгена Маланюка. Ця зустріч відбувалася в Нью-Йорку, де вшановувалася сумна дата — 25-річчя з дня загибелі Олени Теліги. Поет вів себе стримано, був небалакучим. Чи то кохання минуло, чи то роки давали про себе знати…

На смерть Євгена Наталка відгукнулася поезією «По кому дзвонять?». Перша частина вірша присвячена людині, яка кохала її:

Хтось помер. Хтось чужий:
ні брат, ні коханець.
І було між нами скільки завіс!

Ось така сумна і звеличена сторінка з життя талановитого українського поета-емігранта Євгена Маланюка, життя і творчість якого чекають своїх дослідників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен скаже, що добре і з повагою. Це на словах. А чи так завжди буває на ділі?

У всьому світі, особливо в розвинених країнах, населення старіє, збільшується відсоток людей пенсійного віку. І не завжди держава в здатна нормально забезпечити життя людей похилого віку. Це ми бачимо й у себе, в Україні. Добре, звичайно, коли бабуся і дідусь живуть у родині дорослих дітей, коли є онуки. Або якщо старі живуть окремо, але де-небудь поблизу. І матеріальних проблем у них менше, і — найголовніше — вони відчувають себе, як і раніше потрібними, допомагають і ділом, і добрим словом.

Взагалі, я вважаю, що до людей похилого віку треба ставитись як мінімум з повагою. Це люди, які прожили значно богато нашого. В їх житті було багато сумних, гірких, жахливих моментів, бо більшість з них пережили війну, голод, причому в ті часи вони були зовсім дітьми, або юнаками. Вже доведено вченими, що психіка формується саме в дитячому віці, тому бажано ніяких стресів, дитина повинна жити в гармонії, відчувати до себе добре ставлення. А під час війни, їм прийшлося пережити такі жахіття, що, як то кажуть, нам й не снилося. Наприклад моя бабуся у віці 9-10 років носила на спині величезну в’язанку хворосту щоб було чим зігріти оселю, й зараз, вже в похилому віці вона згорблена через це. І таких багато. Наші діди й прадіди юнаками йшли на фронт. багато з них в достатньо молодому віці поверталися додому вже сивими. Взагалі, я вважаю, що найстрашніше, що може бути — це війна, й мені болче й гірко дивитися я к наші ветерани, що пережили такі жахіття тепрплять насмішки з боку «крутої» молоді. Навіть раз була свідком такої сцени: у парку старенька бабуся сиділа на лавці й лускала насіння, раптом підішла компанія почали з неї глузувати, сказали:»Йди звідси, бабцю, тобі тут не місце». Але вибачте, де ж тоді місце таким людм? Ми останнє покоління, що бачить ветеранів, ми повинні бути вдячними їм за свободу, а ми…мені інколи дуже соромно за своїх однолітків. 

Це я взяла дуже загально. Наприклад, буває й таке, що онуки соромляться своєї старенької бабусі, її тремтячих рук, як на мене це не справжні онуки. Є діти, тай онуки теж, які тільки й чекають як бабуся піде до Бога в гості, а їм підпише квартиру, або просто постійно вимагають зі старенької матері/бабусі гроші. Як на мене, в таких людей нема не совісті не почуття людського взагалі. Також, дуже гірко чути про те, що багато стареньких стають цілллю аферистів, багатьох б’ють, граблять, інколи власні діти або онуки. Й тоді, постає питання? Що за свавілля? Куди йде наш світ? Де ті хлопці та дівчата. що повинні переводити навіть чужих бабусь й дідусів через дорогу, допомогати донести важкі пакети, хоча б просто ставитись з повагою? Мабуть, вони просто зникли. Бо зараз, світ, нажаль прямує до безодні де стареньким, на думку занадто «крутої молоді» нажаль, немає місця.