Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Автор: Ліна Костенко

Рік: 1979

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: історичний роман у віршах

Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.

Ідея: незнищенність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу.

Головні герої: Маруся Чурай, Грицько Бобренко, Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, козак Лесь Черкес, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк

Сюжет: дві сюжетні лінії — особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко та історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Композиція: 9 розділів. Центральний розділ — третій: «Сповідь».

І — Якби знайшлась неопалима книга

Іде суд над Марусею Чурай, її звинувачують в тому, що вона отруїла свого коханого Гриця Бобренка через те, що він вирішив одружитися з іншою (Галею Вишняківною). Допит свідків. Прибуття посланця з Січі, у якому йдеться про необхідність допомоги Хмельницькому. Він впевнений, що треба подивитися ще й з іншого боку:«Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!» Ухвалення вироку — страта на шибениці.

ІІ — Полтавський полк виходить на зорі

Полтава вражена власним вироком. Полтавський полк виходить в похід без пісень. Іван Іскра мчить до Богдана Хмельницького.

ІІІ — Сповідь

Маруся Чурай чекає смерті. Вона згадує своє життя, дитинство, кохання до Гриця. Коли Гриць її зрадив, вона вирішила покінчити життя самогубством і приготувала отруйне зілля, яке й випив Гриць.

ІV — Гінець до гетьмана

Іван Іскра повідомляє Б. Хмельницькому, що полк уже в дорозі, і розповідає йому про Марусю Чурай. Гетьман пише наказ про помилування піснярки.

V — Страта

Маруся готова до страти. Навколо зібралася юрба. Приїжджає вершник (Іван Іскра) з наказом Б. Хмельницького про помилування.

VІ — Проща

Мати Марусі помирає. Маруся іде на прощу до Києва і дорогою знайомиться з мандрівним дяком. Вони відвідують монастирі. Дяк роздумує над тим, хто ж такі святі.

VІІ — Дідова балка

В Полтаві зима. В Дідовій Балці живе дід Галерник, який 20 років пробув у неволі на галерах. До нього приходить Іван Іскра порадитись щодо Марусі.

VІІІ — Облога Полтави

Під Полтавою стоїть вороже військо. Маруся відмовляється стати дружиною Івана. Голод. Облогу знято.

ІХ — Весна, і смерть, і світле воскресіння

Маруся хвора на сухоти, але радіє приходу весни. Іван пішов у похід. Маруся стоїть край шляху і дивиться як іде полк. Вона чує, що співають її пісні.

Проблематика:

• Зрада і вірність
• Моральна відповідальність
• Роль митця в суспільстві
• Духовний розвиток
• Війна і мир

Збільшити або зменшити шрифт тексту : П’єсу Миколи Куліша «Мина Мазайло» після першої ж постановки оцінили і глядачі, і критики. її було рекомендовано до показу в усіх театрах України, адже образи і характери героїв трактувалися як живі й оригінальні типи і активно проектувалися на тогочасну українську дійсність.

У п’єсі небагато дійових осіб, події розгортаються між Миною і Мокієм, і герої по-різному ставляться до рішення Мини змінити своє прізвище Мазайло на благозвучне Мазєнін. Герої твору розділилися на два табори в залежності від своїх поглядів. Мокія активно підтримує дядько Тарас, на боці Мини дружина Килина Трохимівна, близька родичка з Курська тьотя Мотя і донька Рина, перші репліки якої створюють сюжетне й емоційне напруження в п’єсі. Дівчина повна ідей щодо того, як зламати вперте небажання Мокія змінити прізвище. До своєї гри вона підключає найкращу подругу Улю. Рина хоче, щоб Мокій закохався в Улю і забув про своє захоплення усім українським. Гаряче, темпераментно вона вмовляє подругу: «Ой, Улю, ой, Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався в тебе… Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…» Рина прозоро натякає подрузі, що ця гра може бути початком інтимного успіху Улі: вона матиме практику, як закохувати чоловіків у себе і зможе вдало одружитися з якимось молодим партійцем, буде кожного літа відпочивати в Криму, як їхня знайома Оля Семихалкова.

Рина — діяльна, вольова натура. Задля успіху задуманого вона ладна грати почуттями близьких їй людей, розбити серце рідного брата Мокія. Ця молода дівчина повчає матір, дає їй вказівки, знає і вдало використовує вразливі місця людей, миттєво орієнтується в ситуації, вміє підлещуватися і викликати довіру. Вона гарний дипломат, володіє ситуацією, здатна на експромт і авантюру. Рина послідовно і цілеспрямовано формує в очах Мокія імідж Улі, і їй вдалося своїми фантазіями на теми Улиної любові до всього українського зацікавити брата подругою. Граючи на уподобаннях Мокія, Рина тонко й логічно розставляє пастки. Але гра перестає бути грою: Уля закохується в Мокія і сама вже цікавиться усім українським. Вона докладає багато зусиль, щоб знайти вірш Чубинського і порадувати коханого, стає на його бік у родинному конфлікті. Рина ще не розуміє своєї поразки, продовжує тиснути на подругу, і тональність її вмовлянь змінюється. Вона вже погрожує Улі: «Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його повернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої квартири!»

Рина задля своєї вигоди переступить через будь-кого, не зупиниться ні перед чим. Вона завжди впевнена в собі і переконана, що здатна впливати на поведінку і настрої людей, може контролювати їх, має повне право грати людськими долями. Життя для неї — шахова дошка, а кожна людина — пішак. Куди гросмейстер захоче, туди цю фігуру і поставить.

Такі люди, як Рина Мазайло-Мазєніна, були і завжди будуть, але не дай Боже зустріти їх на своєму життєвому шляху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий японський письменник Кавабата Ясунарі завжди мріяв про «людину, народжену красою». Він вважав, що той, хто прилучається до краси, починає сприймати світ як свій дім, а людей як друзів. Краса облагороджує людину, «переживання краси» пробуджує співчуття і любов до людей, і тоді слово «людина» звучить як слово «друг». Той, хто осягнув красу природи, осягає красу людських почуттів. Так само, як і Достоєвський, він вірив, що краса врятує світ, вірив у людину, народжену красою. Це і є концепція автора, по-своєму відбита в кожному з його романів. У Кавабати був свій шлях розуміння краси, і цей шлях доступний кожному: навчіться бачити красу навколо себе, тоді ви відчуєте єдність зі світом, вам відкриється краса, що живе в усьому: у квітці, у камені, у вашій власній Душі. У голосі письменника звучить застереження: пам’ятайте про красу, що поруч із вами, у вас самих, не забувайте про співчуття, не піддавайтеся спокусі байдужості. Любіть природу, квіти, дерева, небо, любіть красу у великому й малому – і ви навчитеся любити життя, берегти людину, розрізняти щирість людських стосунків.

У «Тисячокрилому журавлі» ми знаходимо два типи краси: одну, чуттєву, земну, уособлює пані Оото, іншу, вишукану, напівпримарну, – Юкіко. Холодний і в той же час сповнений внутрішнього жару блиск стародавньої фарфорової чашки нагадував Кікудзі тіло пані Оото. І не було в цьому нагадуванні анітрохи сорому, тому що прекрасне вище цього. А пані Оото була досконалим створінням природи. «Природа хотіла створити жінку і створила пані Оото. А шедевр не можна засуджувати. У нього немає недоліків».

В образі Оото автор стверджує основну ознаку класичного ідеалу краси – жіночність. Жінка у творах Кавабати – це берегиня і творець прекрасного. Кавабата Ясунарі вважав, що красиве не може бути порочним, а порочне не може бути красивим. Важливо, щоб усе було справжнім, а не підробленим. В образі Юкіко Кавабата втілив традиційне класичне розуміння краси з її витонченістю, простотою, недосяжністю: «Завченими рухами виконувала чайний обряд. Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті, віяло благородством». Для японців сутність чайного обряду полягає в духовному катарсисі, який, на їхню думку, відбувається під час цієї церемонії. Це таїнство пошуку в духовному світі людини прекрасного, божественного, того, що дає їй відчуття гармонії з навколишнім світом, спокою, радості.

Колись давно цей обряд справді був втіленням краси істинної, щирої. З покоління в покоління передавали чайний посуд, берегли його, шанували, бо відчували зв’язок між минулим та майбутнім. Але часи змінилися, сучасники автора втратили духовні орієнтири і тепер чайна церемонія не дає духовного очищення, а часом стає місцем розбрату, сварок чи образ. Тобто, зовні обряд залишився красивим, але глибинна його сутність спотворилася.

Хто ж здійснює чайну церемонію? Чи справді люди, які це роблять, чесні й чисті душею? На жаль, далеко не завжди… Церемонію здійснюють іноді такі люди як одна з героїнь роману – Тікако. Вульгарна й груба тітка торкається священних предметів чайного обряду, своїм духовним убозтвом, грубістю плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Мужеподібна Тікако втратила жіночність, а з нею відчуття прекрасного, її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю: на грудях у неї – родима пляма, вкрита волоссям. Вона викликає у Кікудзі якусь гидливість до Тікако. Ця пляма ніби підкреслює всю аморальність героїні, ницість її характеру. Відсутність смаку, тонкого відчуття прекрасного у Тікако дисгармонує з традиціями стародавнього обряду. Чи не тому Кікудзі купує у неї чашку, котру передавали з покоління в покоління чотири століття його предки. Краса завжди мислиться митцем у поєднанні з духовною чистотою, цнотливістю людини.

Кавабата Ясунарі збентежений тим, що відбувається в суспільстві. Письменнику боляче від того, що найщиріші людські почуття можна зганьбити і потоптати. Саме так сталося, наприклад, з коханням Кікудзі та пані Оото, яке закінчилося трагічно через грубе, цинічне втручання вчительки чайної церемонії. Але все ж таки письменник вірить, що людство нарешті знайде духовні орієнтири. Усю повість пронизує образ журавлів на фуросіці Юкі-ко. Як зазначалося, у японців журавель символізує щастя і чистоту, водночас цей образ-символ обов’язково асоціюється з образом хіросімської дівчинки Садако, яка страждала від променевої хвороби. Вірячи в переказ про те, що журавель приносить надію і щастя, дівчинка вирізала паперових журавликів і була переконана, що після того, як з’явиться тисячний, настане одужання. Але Садако не дожила до цього…

Цей чудовий роман, на мій погляд, не стільки про сутність чайної церемонії, про фатальне кохання, скільки про приховану красу світу, у якій живе людина і яка в людині, але яку вона не завжди помічає. Письменник наче нагадував людям: у Красі – Істина, краса робить людей чистішими, ближчими одне до одного. І це завжди треба всім пам’ятати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна — країна,яка заслуговує європейського майбутнього.Недаремно ми жертвуємо всім,що маємо ,тільки щоб покращити становище України. На світі існує невидима сила. Вона є водночас зброєю та лікарем. Вона здатна змінювати ситуацію в Україні та зцілювати душі. Ця сила є словом. Є навіть приказка: “слово — вершина людського”. Я з нею цілком згодний. Слово — одне з найвищих досягнень людей.

Особливо велике значення для людини має рідне слово. Його дитина чує ще в колисці від мами, потім вперше вимовляє його своїми вустами, а потім вчиться розбирати його літери у книгах. З рідним словом виростає людина, особистість.

Що це таке — слово? “Словом можна вбити, словом можна врятувати, словом можна з собою ціле військо скликати!” — такі рядки поети присвячують йому. Одне тільки слово може збудити в людині відчай або лють. А може підбадьорити, надихнути, повернути до життя.

Також слід зауважити, що слово і мовчання пов’язані, вони лежать на тих самих важелях. Недарма кажуть, що слово — це срібло, а мовчання — золото. Це правильна приказка. Часто буває, що необачно скривдиш друга або когось з родини, а потім стає соромно. Краще б і не говорив нічого.

До того ж безкінечно базікати не можна. Слова можуть втрачати свою цінність, якщо ми говоримо їх занадто багато,живими прикладами є слова наших депутатів та колишнього Президента. Тобто, просто кидаємо слова, обіцянки на вітер.

Слово є силою, якщо воне не пусте. Гостре слово українських письменників, наприклад, вголос говорило про гноблення простого народу. І сьогодні сміливе слово здатне захистити людину, встановити справедливість. Так будемо користуватися словом обережно та влучно, бо воно є великою силою та цінністю! І тільки від людини залежить, як використати цю силу: на зло чи на добро.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Напевно кожна людина в нашiй країнi замислювалася над цим питанням. Я також думала i хочу сказати, що якби я була президентом, то я б, по-перше, видала всi заборгованостi по зарплатi людям. Вiдбудувала i запустила в хiд всi заводи i фабрики. I це б допомогло багатьом безробiтним влаштуватися на роботу. Я б вчасно виплачувала заробiтну платню. Пенсiонерам я б пiдвищила пенсiю. Адже за цi мiзернi копійки, що вони мають тепер, бiднi старi люди не можуть купити собi навiть найнеобхiднiшого.Я б встановив игрові майданчики у дворі кожної школи, аби дітям було зручно займатися спортом. Також в школярів був би вибір — ходити до школи вранці, або після обіду, урок скоротився би на 30 %, перерви на 50 %, домашнє завдання стало би більш стислим по об»єму, аби діти мали час займатися в секціях інших творчих закладах. Я зробив би вихідний день у середу, щоб вчители та школярі змогли додатково відпочити. Я сподіваюсь,що добре навчаючись в школі,я зможу дорости до президента.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У моїй душі завжди весна. У ній немає місця холоду.

Я завжди чекаю весни. Мені подобається пробудження природи, ласкаве сонечко, перші квіти. Все оживає, пробуджується. Тоді пробуджується і моя душа.

Є багато пір року. Але я люблю саме весну. Ви запитаєте «Чому?» Тому що людина «цвіте» в цей час, як би прокидається після цієї зимової сплячки. Взимку в основному погана погода, у тебе немає настрою, але навесні все по-іншому ! Навесні люди закохуються, помічають красиві речі навколо. Цвіте вишня, квіти, з’являються листя на деревах і цвіте душа … Напевно цим весна і відрізняється від усіх інших пір року. Навесні, на відміну від довгої зими часто світить сонечко, стає яскраво і твоя душа починає радіти сонцю. Починають співати птахи. Ти радієш цій пісні більше, ніж будь-який інший, адже ти так давно її не чув. Так за що ми любимо весну? Напевно за те, що ми її чекаємо більше, ніж все інше. Навесні ми віримо, що ось-ось станеться диво … Легкий вітерець, невелика прохолода, чудова погода. Чого ще треба, щоб заспівала душа?

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» детально описує формування характеру головного героя Івана Палійчука, його світосприйняття. Мені цікаво читати про нього, дізнаючись про мрії і думки Івана, його погляди і переконання.

З перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань. Неспокійним він був, і забобонна мати вірила, що дитину їй підмінили, підклали бісеня. Для розкриття внутрішнього світу малого гуцула Коцюбинський використовує дієслово «знав»: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато». Уся природа здається Іванкові сповненою живої й таємничої сили. Він був упевнений, що в світі панує нечиста сила, що в лісах живуть лісовики, що там блукає веселий чугайстер, якого бояться нявки.

Саме серед природи знайшов Іванко чарівну музику, яка передавала його почуття та захоплення гірською природою. «На що б око не впало, що б не сталось на світі — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті». Я зачарована світлим і щирим почуттям Івана до Марічки. їхнє кохання невипадково теж оповите піснями. Іван грає на флоярі, Марічка співає, їхні прекрасні звуки зливаються з неповторною красою карпатської природи. Слухаючи дівчину, Іван думав, що гори давно вже засіяні її співанками. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля». Великим було їхнє кохання, ще більшим стало горе і туга Івана, коли загинула Марічка. Пройшли роки, а сум за коханою час від часу вибиває його із звичайного ритму життя. Іноді він виразно чув голос Марічки:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину…

Тоді Іван кидав роботу і десь пропадав. Яким же великим було почуття, якщо Іван продовжує марити Марічкою і наяву. Свідомість його двоїться, а потім леґінь цілком втрачає відчуття реальності. Йому здається, що потрібно рятувати дівчину від чугайстра, з далини чується йому голос Марічки, яка гукає його: «Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки». Втративши пильність, Іван гине.

Іван — улюблений герой повісті. Подобається мені своєю вродою, оптимізмом, життєлюбністю, вірністю у коханні, чутливою і щирою душею, щедрістю, любов’ю до природи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання «Дорогою ціною» М. Коцюбинського захопило мене напруженим і цікавим сюжетом, героїчним характером і духовною красою Остапа та Соломії, головних героїв твору. А ще вмілим показом однієї з форм боротьби кріпаків за волю та незалежність — втечу від панів.

Герой оповідання Остап Мандрика виховувався на героїчних традиціях предків. Змалку він любив слухати розповіді столітнього діда, колишнього січовика, учасника Коліївщини. «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух і не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Михайло Коцюбинський опоетизовує волелюбний дух трудящих України, їхню боротьбу за визволення. Яскравим свідченням цього є й героїчне життя головних героїв, і розповідь про повстання гайдамаків. Згадуючи селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, автор пише: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини».

М. Коцюбинський своїм оповіданням прославляє бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів. Українське селянство, говорить автор, готове було дорогою ціною заплатити за волю. Воно не заплісніло в неволі, не втратило живої душі, сподівалося на визволення. Мрія про волю передавалась з покоління в покоління, опоетизовувалася у народних піснях, кликала до втечі від панів у ті місця, «…де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».

Волелюбний характер українців М. Коцюбинський підкреслює метафорою: «Ярмо було накладено на шию дикому турові», а сила, з якою селянство України бажало волі, порівнювалася з талими водами під теплим подихом весни, з повноводою річкою.

Незважаючи на труднощі і поневіряння, Остап зберіг любов до волі. Щоб це підкреслити, М. Коцюбинський в епілозі змальовує вітер, наділяючи його рисами живої істоти. А відомо, що вітер у народній творчості — символ волі. Характеристику волелюбного українського народу доповнюють образи Соломії та Івана. А героїчні традиції боротьби, зображені в оповіданні, сприймалися як приклад для наслідування, як заклик до боротьби з самодержавством.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У своєму творі письменник зобразив життя сільської бідної родини.

Герой оповідання Миколка — добрий і ніжний, як те сонечко: «сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка». Його душа завжди поривалася до краси і знань. Він любив природу, не міг байдуже пройти повз квіточку. І все його цікавило: «і про те, як і дощ, як і сніг».

І за це любив його шкільний учитель, ставився до нього уважно, співчував хлопчикові і жалів його.

Одного разу, коли вчитель лагідно запитав у Миколки, чи вивчив він уроки, на очі хлопчика набігли сльози. Він розповів учителеві про бідування вдома. Адже в його сім’ї було ще четверо дітей, які теж недоїдали. А тут ще й чоботи у Миколки порвалися. Дізнавшись про це, батько у відчаї побив його халявами по обличчю через те, що купити нові він був не в змозі. Ще й дорікав Миколці школою, обзивав старцюгою і заборонив учитися. Мати на те лише гірко плакала і звинувачувала батька в жорстокості. А батько тим часом побіг до багатія позичати гроші на чоботи синові та ще й мішок прихопив, щоб і хліба позичити. На це багатій Петро Чхурик запропонував Прокопові найняти сина до волів. І батькові довелося погодитися.

Повернувшись додому, Прокіп радів, що Миколка багато чого навчився в школі, казав «…я тебе паном зробив би, …ну хоч би до маленького до чого довести тебе… хоч би ти не страждав, як оце…» І так уже хлопчикові хотілося далі вчитися, що Миколка побіг знову до вчителя. Як гарно та світло здалося йому в нього в хаті. І чай він пив; і на скрипці вчитель йому грав. Мріяв Миколка про подальше навчання та красиве життя. Проте, на жаль, хлопчику не судилося вчитися. Не допомогли й чоботи, які подарував школярику вчитель. Сім’я Прокопа продовжувала бідувати, і Миколці довелося-таки піти в найми. Але він почав хворіти, і його віддали у поводирі.

Тим часом учитель перейшов працювати в школу до іншого села. Довго він не бачив Миколку. Та якось холодного зимового вечора до нього зі старцем зайшов його улюбленець, весь обірваний і нещасний. Стиснулося в учителя серце. Миколка теж упізнав його, оглянув кімнату, де лежали скрипка, картини, розгорнута книжка, і гірко заплакав.

Так і не судилося Миколці вчитися. Адже його батьки були бідні й жили в нестерпних умовах. Того часу лиха доля чекала на багатьох талановитих селянських дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість О. Кобилянської «Земля» — психологічне трактування вічних проблем людини і землі, злочину й кари, непорозуміння батьків і дітей на українському матеріалі. Психологізм і символізм твору як новаторство О. Кобилянської.

Письменниця  досліджує на українському матеріалі біблійний мотив про Каїна й Авеля — братовбивство як першозлочин та важкі відносини між дітьми та батькамми. Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків; ширше — тема влади землі над селянином, над людиною, боротьба батьків і дітей за землю.

В основі твору — морально-етична проблематика,просочена містикою та філософією. Промовистим є епіграф до повісті, взятий з твору норвежця Юнаса Лі (поданий німецькою мовою): «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Таким чином наголошується, що хоч проблема власності на землю соціальна, авторка акцентує на морально-етичних проблемах, і для неї важливо пояснити причини того, що сталося, дослідити психологію кожного персонажа. 

Українська сім’я завжди прагне виховати у власних дітей повагу до старших, чуйність, дбайливість, старанність, гостинність. Так, до батька, матері, старших членів сім’ї, односельчан діти й молодь, як правило, звертались на «Ви», нажаль, у сім’ї Федорчуків було по-іншому.Сава нехтував всім чим мав, багато вживав спиртного, водився з ледацюгами та й сам таким був, єдине, що любив це полювання.а от Михайло — працьовитий та послушний син,завжди допоможе та підтримає, любив працювати на землі і ніколи нічого не вимагав від батьків.

За народним етикетом така шана і повага пояснювалась тим, що в суспільстві найбільшою повагою повинен користуватися той, хто найбільше зробив для інших; винагороджувався той, чий внесок у суспільно-корисну працю був більшим.Тому Михайла в селі всі поважали і кожна друга дівчина бажала,щоб він на ній посватався, а Саву непокидала приступна циганка Рахіра,яка неодмінно хотіла отримати землю батьків хлопця.

Повість Ольги Кобилянської «Земля» — це глибока та  переконлива розповідь про трагедію, яка може трапитися, коли матеріальне переважає над духовним, коли збагачення стає для людини важливішим за життя близьких,коли діти можуть стати карою для власних батьків.