Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1)
Зрада – кожен з нас хоч раз у своєму житті зустрічався з цим лихом. Але що означає це слово і як давно воно існує на нашій землі? Про першу зраду ми можемо дізнатися із Біблії – це розповідь про Каїна і Авеля. Вони були рідними братами, дітьми Адама і Єви. Авель пас овець, а Каїн був землеробом. Авель був добрим і щирим, Каїн – повна протилежність братові. Авеля всі любили, тому Каїн йому завжди заздрів. Одного разу, із заздрості, Каїн убив свого брата у полі, де той пас овець. За вбивство Господь покарав Каїна, зробивши його вигнанцем і блукачем по землі. Отже і ми у своєму житті мусимо ніколи не зраджувати своїх рідних та друзів, свою Батьківщину. Щоб не чути засудження оточуючих, та не отримати собі долі Каїна нам потрібно завжди дотримуватись свого слова і ніколи не заздріть будь чиїм успіхам та чужій удачі.

2)

Що таке зрада? Кожен має на це питання свою відповідь. Для мене зрада -це в першу чергу зрада самому собі. Зрадити людину просто, а зрадити своюсовість і честь … так, люди зараз не знають що це такое.Какая честь? Якасовість? Народ як такої гине в безодні свого неразумия і безчестя. “Булилюди в наш час, не точто нинішнє плями. Богатирі, не ви …” – Правду казаввеликий поет М.Ю.Лермонтов. Зараз за гроші можна купити чужу душу зпотрахамі … мда, краще до такого не доживати. Ну чтож – дожили.
Зрада для тепершнего людини як щеплення – спочатку неприємно, але потімпльза. Тільки ця привик від усього доброго що тільки є в людині.
Що таке зрада? Це впевнене і бисторе перетворення від культурної людини вщура, яка лазить по смітниках

Проблема «батьків і дітей» актуальна в усі часи, тому що це глибоко моральна проблема. Вона не один раз піднімалася у світовій літературі: І. Тургенєв «Батьки і діти», О. Пушкін «Станційний наглядач», Оноре де Бальзак «Батько Горіо» та інші. Тема ця вічна. Вона вбирає у себе цілий ряд важливих моральних проблем. Це і проблема освіти, проблема морального вибору, проблема вдячності, проблема взаємопорозуміння. І кожен автор по-своєму намагається подивитися на них.

Візьмемо твір відомого українського драматурга Олексія Коломійця «Дикий Ангел». Автор твору недарма дає у підзаголовку другу назву — «Повість про сім’ю». Головний герой твору — Платон Ангел. Він батько чотирьох дітей, пенсіонер, позаду в якого напружене трудове життя, грізні роки війни. Зовні суворий, втомлений, інколи він справляє на оточення негативне враження. «Бурбон», — каже про нього кореспондент газети Клоков, який за завданням редакції написати нарис про робітничу сім’ю прийшов до Платона Ангела. «Користолюбець», «жмикрут», «скнара» називає його сусід і колишній товариш по роботі, а зараз пенсіонер Крячко, бо Ангел за копійкою не те що нахилиться, а «ляже». На перший погляд, усі вони мають рацію. І вчинки Платона Ангела інколи здаються «дикими». Справді, він забирає у дорослих дітей все, що вони заробили, на свій розсуд розпоряджається сімейними прибутками, іноді докоряє дітям за невеликі заробітки і радить на наступний місяць постаратися заробити більше. І, нарешті, зовсім, здавалось би, жорстокий вчинок: дізнавшись про те, що молодший син Павло — студент інституту — одружився, виганяє його з дому. Але це тільки на перший погляд. Своїм домашнім, які не погоджувалися з його рішенням, Платон Микитович популярно пояснює, що син тепер сам повинен навчатися утримувати себе й свою сім’ю. «Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя — не батько, не мати: подарунків не робитиме». І хоч самому Платону було шкода сина, але своїми принципами він не поступився. Та саме в цьому, мабуть, і полягає любов і мудрість батьківського почуття, який хоче виховати не нахлібника, не ледаря й волоцюгу, а чесну, порядну, працьовиту людину. Як? Яким чином? Працею і ще раз працею. Тому в сім’ї його немає ледарів. Усі пройшли виховання трудом — сини Петро, Федір, Павло, дочка Тетяна. «В отій майстерні з трьох років», — каже мати Уляна Охтисівна, також працьовита й добра жінка, що в усьому підтримує свого чоловіка, поділяє його погляди на виховання дітей.

Платон Микитович вважає, що в усьому повинен бути порядок, і що б ти не робив — роби по совісті. «У всьому, у малому й великому, єдиний порадник — правда», — такий його життєвий девіз. Вища мета його життя — жити по-людськи. А для того, щоб добре жити, потрібні гроші. Людина повинна заробляти багато, тоді і вона буде багатіти, і держава. Шкода тільки, що ї державі розвелося багато дармоїдів, тому й живеться скрутно. Але він не «скнара» і не «куркуляка», хоч сам зізнається, що до грошей не байдужий. Але гроші він «не любить, а поважає». Він і дітей вчить чесно їх заробляти. «Гроші можна або заробити, або вкрасти. Третього путі немає». Кришталево чиста людина, совісний, невтомний трудівник, справжній господар, Платон дбає про всенародне добро. Всім своїм життям, чесністю й непохитною принциповістю захоплює людей, вчить їх жити за правилами честі і справедливості. Такою ж постає в п’єсі і його дружина Уляна Охтисівна. Добра, лагідна, врівноважена жінка, дбайлива й ощадлива господиня, ніжна й любляча мати, яка живе для сім’ї, створює сімейний затишок, турбується про чоловіка і дітей, допомагає їм розібратися у складних життєвих проблемах. У вихованні дітей повністю поділяє погляди свого чоловіка, тільки душа у неї тепліша і лагідніша.

У Платона Микитовича четверо дітей, і всіх він до пуття привів, навчив по-людському чесно жити. Докладав усіх зусиль, щоб виховати дітей порядними людьми. «Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам». І цього він домігся. «Яка хата — такий тин, який батько — такий син», — твердить народне прислів’я.

Такими же чесними, порядними, принциповими людьми виросли й діти Платона, які поважають і шанують батька, хоча конфлікти, як і в усіх сім’ях, у родині теж бувають. Діти виросли і вважають, що вони мають право на власну думку і власне життя. А батько контролює їх вчинки, вимагає, щоб усі зароблені гроші вони віддавали у спільну сімейну касу, ще й обурюється, коли діти заробили мало. Проте скоро вони зрозуміли батькову правду. Ставши дорослими й самостійними, все ж дослухаються батьківських порад, бо знають, що батько поганому не навчить. Так, Петро — старший син Платона, вибився у високе начальство, проте послухався батьківської поради і не поставив свій підпис на документі, який дозволяв би спорудити житловий будинок в екологічно невдалому місці. І хоч це коштувало Петрові втрати керівної посади, дачі, персональної «Волги» — він знову став рядовим інженером, — але залишився чесною і принциповою, не байдужою людиною, саме таким, яким хотів його бачити батько.

Також самовіддано і чесно працює на заводі і син Платона Ангела Федір, донька Таня й наймолодший син Павло, який зумів перебороти всі труднощі й не тримає зла на свого батька. Такими є й невістки Ліда й Оля.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Воланд – це один з найцікавіших героїв роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Він примітний багатьма своїми особливостями. Його образ цікавий сам по собі, однак набагато цікавіше відповісти на питання про те, як би Воланд сприйняв нинішніх людей, якби опинився в сучасному світі. Яке б враження вони на нього справили? Сучасні люди суттєво відрізняються від тих, що були описані в романі Булгакова, а тому досліджувати дане питання може бути досить цікаво. Спочатку слід відзначити, що Воланд був самим справжнім дияволом, втіленим у людині. Проте слід зразу ж відзначити, що автор не наділяє його одними лише негативними якостями і характеристиками. Разом з ними Воланду також властиве почуття справедливості, сумління, розуміння об’єктивної сторони життя. Він нікого не карає просто так, а лише тоді, коли чиїсь вчинки йдуть врозріз з категоріями правильності і справедливості. 

Більш того, можна помітити, що іноді Воланд робить і зовсім добрі, позитивні вчинки. Зокрема, він допомагає героїні Маргариті знову знайти своє щастя в особі Майстра. Робиться це в якості подяки, адже вона погодилася бути королевою під час балу у Воланда. Крім того, те, що Воланд забирає життя у деяких людей, теж цілком може сприйматися як благо, адже замість мук він дає їм вічний спокій у темряві.Я думаю, що сучасні люди справили б на Воланда негативне враження. Вся справа в тому, що для сучасності абсолютно нехарактерні принципи справедливості або моральності. Люди керуються лише власною вигодою, більше їх нічого не цікавить. Цілком зрозуміло, що в таких умовах вони готові на будь-які вчинки аби тільки досягти своїх цілей і отримати ті блага і переваги, яких вони бажають. У той же самий час справедливість і моральність, за які так ратував Воланд, відсуваються на другий план. 

Коли я дивлюся на сучасний світ, то завжди приходжу до єдиного висновку про те, що дуже мало людей тут дійсно заслуговують того, щоб опинитися в раю. Отже, їм саме місце в пеклі. Тому вони цілком могли б стати «клієнтами» Воланда. З іншого боку, навряд чи б сучасні люди чимось сильно здивували Воланда. Все-таки диявол повинен добре розбиратися в людських гріхах і пороках і знаходити грішниками відповідне застосування. Я думаю, що низький моральний рівень сучасних людей зміг би справити на Воланда відповідне враження. Однак він звик до таких людей і до того, щоб мати з ними справу. З цієї причини я вважаю, що він поставився б до них спокійно і просто виконував свою роботу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Друзі справжні — мов брати рідні

Справжнім чарівником художнього слова можна назвати українського письменника Всеволода Нестайка. Сам він вважає, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна. Тому й став дитячим письменником, щоб у творах повертатися у дитинство, догратися, досміятися.

Повість «Тореадори з Васюківки» теж про гру, вигадку, фантазію. Романтика щоденних пригод так захопила двох друзів Івана Реня і Павла Завгороднього, що іноді вони втрачають відчуття межі між реальністю та уявним світом, створеним ними самими.Вже з перших рядків повісті починаєш розуміти: доведеться сміятися. І сміятися багато та весело. Такий незвичайний колорит сільського дитинства зобразив письменник. Пригоди героїв повісті починаються змалку. Пискнув неправильно хлопчина власне ім’я. От і прозвали Явою на все життя. Але немає коли засмучуватися з цього приводу, бо виникає стільки справ, що не вистачає часу замислюватися над тим, як там тебе називають. Та ще й є друг Павлуша, який виручить і допоможе що-небудь придумати.

Ява і Павлуша не просто вигадники. Це дві «бомби уповільненої дії», хоч у їх вчинках немає злого умислу, а тільки добрі наміри. Адже добру справу хотіли зробити хлопці, коли проводили першу лінію метро у Васюківці. Порятунок маленького песика Собакевича із занедбаної криниці взагалі можна назвати подвигом без будь-яких жартів: далеко не кожен спуститься на дно напівзруйнованого колодязя. Щоправда, енергія у хлопців б’є через край. Тому навіть добрі справи часто перетворюються на комічні ситуації, що викликають сміх.Повість В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» вражає динамічністю подій. Не встигає закінчитися одна пригода з її головними героями, а вже починається інша. І щоразу фантазерам Яві та Павлуші, які сплутали вигадки з дійсністю, доводиться виплутуватися з комічних ситуацій.

Вони захоплено уявляють, як відбудеться вперше в історії Васюківки таке вражаюче видовище, як бій биків. Подивитися на тореадорів Івана Реня і Павла Завгороднього приїдуть з усієї України, їх покажуть по телевізору. Але що поробиш, якщо корова Контрибуція не розуміє добрих намірів сміливих тореадорів і заганяє їх у багно.Відважні Ява і Павлуша готові врятувати сільського винахідника й умільця Фарадейовича. Але й ця пригода завершується комічно: вибухає не бомба, а глиняний глечик. Хлопці вкотре потрапляють у халепу. Замість винагороди їм доводиться ліквідовувати сліди свого перебування у хаті Фарадейовича.

Даремно не розуміють добрих намірів «тореадорів» ні їх рідні, ні односельці. Але друзі чужої іронії не сприймають. «От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — каже про них дід Саливон. Ява і Павлуша сприймають дідові слова «за чисту монету». Вони згодні, щоб всі про них так говорили, щоб слава гриміла на всю Васюківку. Хоч слава про них і так гримить.

Захоплюючий сюжет повісті побудовано так, що розв’язка пригод виникає несподівано, коли її не чекаєш. Можливо, це трапляється тому, що «життя — заплутана і складна штука». Хто може наперед знати, що свиня провалиться в підземний хід і зруйнує метро? Хіба є щось страшне в лісовому птахові? А лектор, який читав лекцію про виховання дітей у сім’ї, ненароком впаде зі сцени та ще й виллє на себе воду з графина.

Може, саме завдяки цій сплутаності життя, починаєш розуміти, хто твій справжній друг. Мабуть, автор повісті недаремно використав такий веселий епізод для розповіді Павлуші про те, як він потоваришував із Явою. Бо саме в непередбачуваних випадках найкраще проявляється характер людини.

Через цю веселу Павлушину оповідку письменник розкрив сувору дійсність: зразковий Стьопа не тільки підбив хлопців завалити свого ровесника кавунами, а ще й покинув його напризволяще, а вигадник Ява, який навіть другом Павлуші не був, не побоявся грізного діда Саливона, став рятівником.

Дотепним гумором пронизана повість Всеволода Нестайка про «тореадорів» з Васюківки від першої сторінки до останньої. Кожна пригода колоритного сільського дитинства двох друзів написана барвистою, живою мовою. В ній слова не розбігаються, як це сталося у Яви і Павлуші під час вистави, яку вони провалили, а змушують нас то співчувати хлопцям, то сміятися з них, то задумуватися, чи не робимо й ми таких вчинків, як вони.

Міжнародна рада з дитячої і юнацької літератури у 1979 році справедливо включила повість Всеволода Нестайка в особливий почесний список Г.-Х. Андерсена, як один з видатних творів дитячої літератури. Однією з кращих залишається ця повість в українській літературі і сьогодні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Головний герой оповідання «Людина в футлярі» — вчитель Бєліков. Він смішний своїм страхом перед житіям, намаганнями заховати в футлярі і себе, і свої речі. Думку свою він теж ховав. Хворобливий страх Бєлікова отруює суспільну атмосферу і стає активною силою. У країні, де владарює поліцейський сиск, донос, судова розправа, де переслідується жива думка, добре почуття, одного виду Бєлікова було досить, щоб навести на людей страх. Бєліков помер від страху перед житіям, і ховати його було «великим задоволенням». Хоча життя після поховання залишилось таким, як і було — «не забороненим циркулярно, але і не забороненим цілком».

В оповіданні, однак, є сили, ворожі бєліковщині. Це вчигель-демократ Коваленко, Буркін, старий ветеринар Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Іван Іванович — герой оповідання «Аґрус» — розповідає про іншого футлярного чоловіка, свого брата Миколу Івановича, який більше за все на світі хотів мати свою ділянку землі і їсти «не куплений, а свій, власноруч вирощений аґрус». Це був дрібний чиновник. Колись він одружився заради грошей і своєю жадобою загнав у могилу дружину. Під старість, скопивши гроші, купив маєток і вирощував аґрус. Він роз’ївся, вважав себе «благодетелем мужиков», бо лікував їх від всіх хвороб касторкою і содою. А в день свого народження ставив їм піввідра горілки.

Про розбите щастя, про моральне падіння інтелігентного чоловіка розповідає Чехов в оповіданні «Про кохання». Головний герой — поміщик Альохін, людина непогана і розумна. Він вчинив благородно: присвятив себе турботам про маєток, щоб розплатитися з боргами батька. Але замкнуте життя героя в колі сільськогосподарської комерції стає ще одним варіантом футляру.Альохін духовно гине сам і мимоволі губить життя чарівної жінки — Анни Олексіївни. Вони кохають один одного. Ганна Олексіївна заміжня. Але її чоловік, добродушний і все ж обмежений, — чужа їй людина. Однак Альохіну нікуди — не в побутовому, а в моральному розумінні — покликати з собою кохану жінку. «Куда бы я мог увести се? Другое дело, если бы у меня была красивая, интересная жизнь… А то ведь из одной будничной обстановки пришлось бы увлечь ее в другую».

У світі бєлікових нема простору для людських прагнень. Трилогія Чехова закликає до діяльного, духовно багатого життя.

Всією своєю творчістю А. П. Чехов хотів пробудити в людях бажання «берегти в собі людину». Автор вів читача через зрозуміле і близьке для нього до узагальнюючого висновку про всю систему життя, пробуджуючи суспільну громадянську свідомістьБєлікову, героєві оповідання «Людина в футлярі», притаманне прагнення до мертвої форми — все укласти у футляр. У цьому образі А. П. Чехов показав символічний тип чиновника, який всього боїться та всіх тримає у страсі. Класичною формою боягузства стали його слова «Як би чогось не вийшло!»На перший погляд, учитель Бєліков безглуздий у своєму бажанні вмістити самого себе та оточуючих у футляр. Він офіційно пильнує інструкції, душить свободу, ініціативу, доносить на всіх, ворожо ставиться до всього нового. Бєлікова, що навчає давньогрецької мови, дійсність дратувала, лякала, тримала в стані постійного збентеження, він завжди хвалив минуле, а дійсність викликала у нього відразу. Не тільки вчителі та гімназисти страхалися цієї людини, його боялися мешканці всього міста: залякані ним люди голосно не розмовляли, не ходили на запрошення, не читали книжок, боялися улаштовувати спектаклі, посилати листи:, допомагати бідним тощо.І в цьому була небезпека Бєлікових для суспільства.У бєліковщині уособлювались відсталість, бажання зупинити життя, оплутати все павутинням міщанства. Белікрвщина була породженням самодержавно-поліцейського режиму. Так про неї каже й Іван Іванович, бо, як він вважає, бєліковщиною пройняте все життя інтелігенції.Образ Бєлікова — глибоко типовий. У ньому з величезною силою викрито риси прислужників царизму, висміяно вплив урядової реакції на життя та особистість людини.

Я вважаю, що Бєліков — це духовне здичавіння, моральне падіння, обивательщина.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Легеза Іриней, (відомий під псевдонімом Іван Лоцуга), (1 квітня 1861, с. Тур’я Бистра, теп. Перечинський район, Закарпатської області — 8 вересня 1929, там же, на Клиновому) — письменник і громадський діяч.

Народився 1 квітня 1861 року в селі Тур’я-Бистра, Перечинського району в сім’ї священника. Навчався в Ужгородській гімназії та духовній семінарії, після закінчення якої працював парохом у рідному селі на Клиновому. Там розгорнув громадську працю, організовував кредитні каси, кооперативи, «Братства тверезості», закликав будувати школи, вів антиалкогольну боротьбу серед своїх прихожан та ін.Одночасно писав статті на сільськогосподарські теми, а також — оповідання. Вони часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов». Оповідання І. Легези можна згрупувати за темами: гумористичні («Циган і смерть», «Як став Максим віщуном», «Кінець фіґлям»), психологічно-моралізаторські («Андрій, блудний син», «Св. вечір», «Чорна яма», «Жебрак», «В’язник», «Як продав Ондуляк Тирчуну»), соціально-побутові («Чичанич», «Бочка зі сливами», «Скупий Іцко», «Послідня карта»). Він писав про скупість глитаїв, моральне їх виродження та убогість думки; протиставляв їм здоровий глузд селян-лемків.

Після смерті автора у 1929 році, оповідання Івана Легези часто передруковувалися в різних газетах і журналах, але окремою книжкою так і не вийшли.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Віктор Антонович Лазарук народився 3 листопада 1933 року в с. Дубова Ковельського району в родині землероба і музиканта.
Після закінчення філологічного факультет Львівського університету ім. І.Франка, працював у редакції журналу „Жовтень», в обласній організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури, у луцькому Будинку природи. Нині – провідний редактор редакційно-видавничого відділу Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки „Вежа». Делегат установчого з’їзду народного руху України (1989), на якому був обраний членом Великої Ради. Голова обласної екологічної асоціації „Зелений світ». Член Спілки письменників України з 1968 року.

Автор книг „Синь озерна» (1963), „Музика верховіть» (1966), „Шацькі озера» (1975) , „Сині очі Волині» (1979), „Озерний дзвін» (1982), „Глаголи Землі» (1987), „Літораль» (1990), „Вікна» (1995), „Світязь» (2001).

Ще в дитинстві Віктор Лазарук захоплювався поезією, любив слово. Творчість цього письменника, справді, перейнята любов’ю до чистого повітря, незайманого лісу, до незабруднених озерних плес і неляканих пташиних співів, словом, до жаданого, та не всюди можливого за бурхливої промислової доби середовища людського життя.

З віршів автора „Озерного дзвону» постають вони яскраво, свіжо, особливо. Якщо в інших поетів тема захисту природи, як правило, периферійна, залежить від соціального за характером морально-ідейного ядра, то у Віктора Лазарука вона – центр його поетичної істоти. Рідна Ковельщина, мати Волинь надає йому не тільки жаги життя, а й глибокої і щирої ліричності.

Два цікавих краєзнавчих нариси „Сині очі Волині» і „Шацькі озера» свідчать про поетичний хист автора. В його поезії ми не відчуваємо „краєзнавчої» замкнутості: маючи волинські та поліські пейзажі, він ставить питання ширші і завжди вміє знаходити зв’язки між своїми і загальнолюдськими сучасними боліннями. В поезії Віктора Лазарука природа виступає як безборонна й довірлива дитина, яку легко обдурити, перемогти, збезчестити.

Можна сказати, що на Волині і навіть в Україні немає такого письменника, який би так болісно переживав за природу рідного Полісся. Скільки перепадало опальному авторові за його питання, які ніяк не хотіли вписуватися в рішення пленумів і авторитетних заяв чинів. Удари під він видихував не один рік.

Своєю творчістю поет, прозаїк пробуджував щемкий біль і тугу за тим, що вже ніколи не повернеться у лоно рідної природи. То – вічний біль.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На початку XX століття практично всі театри в Україні були російськомовними, але молодий драматург Іван Кочерга не покладав надій на розвиток українського театрального мистецтва і в 20-ті роки перейшов до творчості рідною мовою. Ще вивчаючи право на юридичному факультеті Київського університету, Іван Кочерга цікавиться історією Києва, який захопив його своєю красою. Якось, переглядаючи в бібліотеці старовинні документи, він звернув увагу на грамоти литовських князів, які були датовані 1494 і 1506 роками. Там йшлося про заборону, нібито з протипожежних міркувань, палити свічки у будинках міста. Оскільки така заборона тривала досить довго, то Іван Кочерга логічно припустив, що кияни повинні були боротися за своє найелементарніше людське право. Так знайомство з давніми історичними документами підштовхнуло письменника до написання драматичної поеми «Свіччине весілля».

У 1482 році Київ був зруйнований кримським ханом Менглі-Гіреєм, який «Кієв взхя і огнем сожже». Все міське життя було зосереджене на Подолі, де в маленьких, убогих, критих соломою хатах жив київський люд. А на горі Вздихальниці стояв замок, що його у XV столітті збудували литовські князі. Між Подолом — центром міщанського і цехового життя, і замком на Горі не було миру. Вони й стали місцем драми «Свіччине весілля». Свого часу академік О. Білецький слушно зауважив, що міста, «крім реальної історії в просторі і часі, мають іншу історію — в думках і почуттях тих, хто ці міста будував, заселяв, відвідував».

Справді, герої твору уособлюють волелюбність киян, їхню рішучість у відстоюванні своїх прав.

Продовжуючи знайомство з історичним минулим України, Іван Кочерга постійно захоплювався і дивувався характерами людей, які будували державу, захищали її від ворогів. Образ Ярослава Мудрого, який князював у Київській Русі в XI столітті, зацікавив письменника своєю неоднозначністю.

Дія п’єси розгортається в час, коли Ярослав після запеклої боротьби зі Свято-полком, Мстиславом, Болеславом і Бречиславом нарешті зайнявся розбудовою об’єднаної під його рукою Руської землі. Він далекоглядний, розумний державний діяч і політик, воїн, який у мирний час збирає бібліотеку, будує храми. «…Вищих я не відаю скарбів, ніж мирний труд і щастя в мирнім домі», — говорить він про себе. І слово князя не розходиться з ділом. Майже тисячу років дивує світ собор Софії Київської, а нащадків захоплює постать Ярослава Мудрого.

Іван Кочерга цікавився героїчною боротьбою народу за свою волю. Письменника захопили яскраві сторінки повстання гайдамаків проти польської шляхти, у драмі «Алмазне жорно» він відтворює трагічні події Коліївщини. Драматург майстерно виписав образи двох ворожих таборів: розгромлених, але мужніх і стійких духом повстанців, які на грані життя і смерті залишаються відважними і благородними, до останнього подиху зберігають вірність, і підступної шляхти. Цим твором автор підтверджує думку про те, що правда завжди на боці народу — носія і охоронця справжньої моральності.

Іван Кочерга писав свої твори в час, коли не можна було відкрито висловлювати свої думки. У країні, де людина вважалася маленьким гвинтиком, який будь-коли можна замінити, письменник шукав у історичному минулому образи, на прикладі яких показував, що життя кожної людини безцінне, якщо воно присвячене служінню народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вільям Шекспір ​​- один з найзнаменитіших письменників всього часу. Він створив у своїх п’єсах нескінченні образи,що досі хвилюють читача. У своїх п’єсах він постарався висвітлити безліч проблем,які залишаються актуальними. Серед найвідоміших його персонажів — Ромео і Джульєтта, Отелло, Макбет і, звичайно ж, Гамлет.

       Гамлет — це персонаж п’єси з однойменною назвою. На його долю, його внутрішніх муках, англійський поет намагався показати трагічний образ людини, яка намагається знайти відповіді на вічні питання життя і смерті. Гамлет дуже добре відчуває сучасну йому дійсність. Він глибоко переживає в собі все, що відбувається навколо і саме це не дає йому спокою.

       Він замислюється про природу людини.

       «Що за майстерне створення — людина! Як шляхетний розумом! Як безмежний і дивовижний у своїх здібностях, обличчях і рухах! Краса всесвіту! Вінець всього живого! »- Говорить Гамлет. Він вважає, що людина може зробити все. І саме тому Гамлета набагато більше розчаровує власна неспроможність і недосконалість: «О, що за ганчірря я, що за жалюгідний раб». Він з презирством відноситься і до всього світу, до кожної людини: «З людей мене не радує жоден …»

       Гамлет з плином п’єси піддається все більшому і більшому внутрішньму розладу. Він «втратив усю свою веселість, закинув звичні заняття», тому що світ для нього став порожнім, безглуздим, повітря — «мутним і чумним скупченням парів». Гамлет розчаровується у світі, де панує тільки зло. Для Гамлета зло — це вже не тільки Клавдій, який убив його батька і одружився на його матері, але і весь світ. Гамлета зраджують найближчі люди, спочатку його рідна мати, потім друзі Розенкранц і Гільденстерн, іграшкою в руках батька виявляється і кохана Гамлета Офелія.

       Всі його зраджують так чи інакше, тому Гамлет і вважає, що «бути чесним при тому, який цей світ, — це означає бути людиною, вивуджені з десятка тисяч». Добро і правда зникли для Гамлета. А вся його країна, наслідним принцом якої він є, «Данія — в’язниця … І чудова з безліччю затворів, темниць і підземель …».

       У самому значному монолозі «Бути чи не бути — ось в чому питання» Гамлет зачіпає практично всі проблеми, порушені в п’єсі. Він розмірковує про те, чи варто життя боротьби, або стоїть підкоритися шаленості світу. Чи варто жити, або легше заснути, вмерти? Чи варто взагалі цей світ, де існує «гніт сильного», «суддів медлівость», «зарозумілість влади і образи, які чинили покірливо заслузі» того, щоб з ним боротися?

       Але ці питання залишаються відкритими. А разом з ними залишаються відкритими і всі ті проблеми, показані на долю Гамлета і на його образі. Свої таємниці принц Датський забирає в могилу. У кінці п’єси він помирає, пронизані отруєним клинком. Але не вмирає його образ, який залишається вічним у світовій літературі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Доброго дня! Шановний Володимире Кириловичу!

Пише Вам школярка двадцять першого століття. Минуло вже багато десятиліть з часів Вашої активної громадської та творчої діяльності, але Ваше слово й досі живе. А Ваш внесок в розбудову нашої держави на початку минулого століття також пам’ятають та шанують нащадки.

Ви навіть не уявляєте, як я була здивована, коли познайомилась із Вашим творчим доробком. Найбільшою дивиною для мене став той факт, що видатний політик Володимир Винниченко, про якого нам розповідали на уроках історії, є ще й письменником та художником! До того часу особистість Вашої історичної особи була прихована для мене за відстороненими іменами, датами, універсалами.

Ваша постать – це зразок цілісної особистості, творча та життєва біографія якої являють єдине ціле. Як цікаво було відшукувати між рядків роману «Сонячна машина» паралелі до сучасності, як Вашої революційної, так і нашої. Навіть моторошно стає від думки, що ми сьогодні такі схожі на тодішнє суспільство, що Ви його описали.

Цей роман справив на мене неабияке враження. По-перше, своїм захоплюючим, навіть детективним, сюжетом. Чого варта сама ідея створення такого апарату, який міг би назавжди вирішити проблему голоду у світі! А загадка із викраденням коронки у принцеси тримала у напрузі до останнього розділу!

По-друге, мене вразив той глибокий психологізм та розуміння природи людини та суспільства, що Ви показали на сторінках свого твору. Ми побачили, як низько може впасти людина, засліплена пристрастями. Водночас Ви показали, як людяність та мудрість перемагають тирана.

Зрештою, своїм твором Ви вписали українську літературу до історії світової культури. За це все велике Вам спасибі, знавцю людської душі!