Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю автора:

— Твір не тему: «Найкращі друзі Павлуша і Ява з книги Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»»

— Енергійні та відчайдушні (за повістю Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки») 

— Мій улюблений твір Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки»

БІОГРАФІЯ

Всеволод Зіновійович Нестайко (* 30 січня 1930, Бердичів — † 16 серпня 2014, Київ) — письменник, класик сучасної української дитячої літератури[2]. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Найпопулярніший твір — трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» 1964, «Незнайомець з 13-ї квартири» 1966, «Таємниця трьох невідомих» 1970).
Батько, Зіновій Нестайко, — народився в Чернелиці; закінчив гімназію в місті Бучачі, під час Першої світової війни був українським січовим стрільцем. Воював в лавах УГА, потрапив до польського табору полонених. Працював в Проскурові на цукроварні. 1933 року заарештований чекістами; загинув у концентраційному таборі.Мама Нестайка викладала російську мову та літературу. Під час І-ї світової була сестрою милосердя Російської армії. По смерті батька у 1930-ті роки переїхала з сином до Києва, де під час нацистської окупації організувала маленьку підпільну школу.Дід, о. Денис Нестайко — багаторічний декан і парох (УГКЦ) м. Бучача, знаний український громадський діяч Бучацького повіту. Письменник неодноразово перебував у Бучачі, передав для Бучацького районного краєзнавчого музею особисті речі родичів. В. Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місяці. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання на філологічному факультеті 1952 року.У дитинстві разом із сусідом та однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки: Миколи Трублаїні («Лахтак», «Шхуна „Колумб“»), Джека Лондона, Жюля Верна, Бориса Житкова, та мріяли стати капітанами далекого плавання. Як виявилось, через особливості зору Нестайко не міг стати моряком, а сусід таки став капітаном.

Працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві «Веселка» . Витяг із першого оповідання, що написав у вісім років, про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці: «Ноги у мисливця були волосаті, як у всіх чоловіків».

« А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати… Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. » П’ятдесятирічний шлях у дитячій літературі засвідчив виданням близько сорока книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» в 24 роки. Також друкувався у «Піонерії». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році За його повістями та оповіданнями поставлено фільми «Одиниця з обманом», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».
На початку 2000 року надрукував у «Барвінку» свою нову повість-казку «Ковалі Щастя, або Новорічний детектив».
2004 року В.Нестайко разом із поетом та редактором Іваном Малковичем опрацювали та опублікували нову авторську редакцію книги «Тореадори з Васюківки». Твір позбавлено деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З’явилися й нові епізоди.Вів програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка».

Згідно з соцопитуваннями, які провела у 1990–1992 роках Державна бібліотека для дітей та Міністерство культури — твори Всеволода Нестайка визнано лідерами читацького зацікавлення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всеволод Нестайко народився в місті Бердичеві на Житомирщині в родині службовців. Він закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Потім працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь», де було надруковано його першу книгу «Шурка і Шурко». Він писав кіносценарії, твори для дітей, найвідоміші з яких: «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди Грицька Половинки», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «П’ятірка з хвостиком» та інші. Рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури книжку «Тореадори з Васюківки» включено до особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена, а фільм за цим твором одержав Гран-Прі на Міжнародному фестивалі в Мюнхені. Повісті й оповідання В. Нестайка перекладені багатьма мовами світу.

«Тореадори з Васюківки»- це пригодницько-гумористична повість. Історія ця надзвичайно цікава. Події, описані автором, настільки захоплюючи, що хочеться читати цю книгу від першої до останньої сторінки ще і ще.

Головні персонажі повісті — це Ява Рень і Павлуша Загородній. Вони звичайні школярі-підлітки, що мешкають у селищі Васюківка, бешкетники, фантазери та «зривщики дисципліни».

У одного з них дуже незвичне ім’я — Ява. В повісті розповідається, що то він сам себе так назвав, коли йому було лише півтора роки. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява»…, але причепилося оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. У Івана «руде скуйовджене волосся, а обличчя хлопця рясно вкрите веснянками.» Ява Рень — енергійний і відчайдушний хлопець. Зазвичай саме він є ініціатором різноманітних вигадок: то метро під Васюківкою прокласти, то влаштувати бій биків, то організувати шкільний театр. Але хлопець здатний не тільки на бешкетування: коли сталася прикра подія з переекзаменовкою, то він влітку сумлінно готувався до перескладання екзамену з української мови на «безлюдному» острові, дібравши собі ім’я «Робінзон Кукурузо».

Павлуша Загородній — це кращий друг Яви. Він більш врівноважений і спокійний хлопець. Він захоплюється малюванням і мріє стати льотчиком, але не менше за Яву полюбляє різноманітні пригоди й таємниці.

Васюківські «тореадори» завжди мають благородні наміри, але через брак досвіду і знань, на жаль, іноді потрапляють у прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити помилки й намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нову «авантюру». Тому читачі з цікавістю довідуються про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, зйомки в кіно, про допомогу хлопців під час рятування рідного села від стихійного лиха, про викриття двох місцевих «шпигунів».

Бажання і наміри Яви і Павлуші дуже зрозумілі їх одноліткам. Напевно, головне, про що хоче сказати автор: дружба — це велика сила! І так важливо мати поруч вірного і відданого товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, не зрадить, завжди допоможе в скрутній ситуації. Бо він-справжній!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Антонович Кочерга — талановитий автор історичних п’єс, дослідник сивої давнини, зокрема культури Київської Русі. Прочитавши тільки дві його п’єси, я загорівся бажанням ознайомитися зі всією драматургічною спадщиною автора.

Захоплююсь образом молодого зброяра Івана Свічки, для якого людське щастя було важливішим, ніж особисте. Але найбільше мені сподобався образ мудрого князя, господаря Київської Русі — Ярослава Мудрого. Уже з перших сторінок він постає перед нами як мудрий державний діяч, який думає про те, що «державне поле треба корчувать, щоб виросла на ньому благодать».

Князь дбає про освіту, поповнення бібліотек книгами, за які він готовий виплачувати величезні гроші, будує храми. Особливою турботою Ярослава є монолітність, єдність держави. Для цього князь веде мудру внутрішню та зовнішню політику. Він видає своїх дочок заміж за володарів інших держав, щоб мати спільників у боротьбі з навалами кочовиків-печенігів, степових розбійників, які дуже часто нападали на міста і села, завдаючи великих збитків державі.

Ярослав Мудрий — люблячий і ніжний батько, тому йому важко розлучитися із донькою, бо може статися, що ця розлука — назавжди. Але навіть прив’язаністю до дочок князь жертвує для блага держави.

Ярослав дуже хоче жити в мирі зі своїми сусідами, тому він ніколи не вдається до агресії, не порушує першим їхній спокій. І все ж, коли військових сутичок не уникнути, щоб оборонити рідну землю, — хоробрішого від нього лицаря годі й шукати. Мов той лев, б’ється він у перших рядах своєї дружини, нехтуючи небезпекою. Рівняючись на відвагу ватажка, воїни руської дружини із завзяттям ідуть до бою. Навіть поступаючись ворогові чисельністю, вони перемагають у битвах, відкидаючи ворога назад і примушуючи довго опритомнювати від нищівних поразок.

Князь Ярослав, до того ж, є одним із перших послідовних охоронців права. Недарма його збірник законів «Руська правда» сягнув і до наших днів. Проте наскільки князь справедливий і розсудливий, Настільки — за певних обставин — і запальний, як то найчастіше властиво сильним натурам.

Але є ще одна риса характеру Ярослава, яка подобається мені, мабуть, найбільше. Хоч він навчає та виховує своїх громадян і острахом, і розумним словом, та проте й сам не відмовляється навчитися чомусь хорошому у простих людей. Мимоволі подумаєш: от би й сьогоднішнім нашим державним діячам перейняти це у нього!

Ярослав Мудрий впевнений у майбутньому своєї держави:«житиме віками в трудах і битвах вихована Русь». Доказом мудрості князевого керування державою є ставлення до нього простого люду, зокрема Микити. Спочатку він мав лихі наміри щодо Ярослава: той позбавив життя його батька — і Микита, керований помстою, збирався віддячити йому тим же. Але поступово запал згасає і розсудливість бере верх: Але чи варто мстити Ярославу, Коли тепер будує він державу…

Пізніше Микита навіть загине на полі бою — за Ярослава, за Руську державу. Тож, як бачимо, саме за толерантність, дипломатичність, справедливість, світлий розум люди вдячно нарекли князя Мудрим.

Драму прочитано. Але ще довго мою душу бентежить образ Ярослава, збагачуючи і вивищуючи духовно. Він змінив мої погляди на правду, честь, зміст і мету життя, нагадав мені, що розбудова і розквіт молодої Української держави має стати справою рук і нашого юного покоління.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так живу я, як умію, —

і згораю, і зорію,

Мудре бачу у простому,

а велике — у малому…

Особливістю нинішньої програми в середній школі є те, що багато письменників у різні роки були вилучені з літературного процесу. До них належить й Олексій Коломієць, творчість якого була найпліднішою в 60-80 роки.

Оскільки з життям письменника не всі знайомі, я хочу привести деякі біографічні відомості.

Олексій Федотович Коломієць, 1919 року народження, — виходець з Полтавщини. Навчався на робітфаку Харківського інституту торгівлі, а потім у Харківському університеті. Фронтовик. У мирний час працював журналістом. У літературу ввійшов я» прозаїк і як драматург.

Перша збірка оповідань вийшла в 1960 році під назвою «Біла криниця».

Назавжди утвердився Коломієць в літературі з 1961, коли надрукована була його перша п’єса «Фараони». Написаний твір в найважчому драматургічному виді — комедії ситуацій. Коломієць повернеться до цієї форми в 1968 році («Келих вина для адвоката»), а також у 80-ті роки («Репортаж з того світу»). Отже, про Коломійця можна говорити як про новатора в сучасній драматургії.

Персонажі п’єс Коломійця — переважно представники молодого покоління, носії двох природних сил — праці та кохання. Праця для них — засіб очищення, облагороджений, становлення особистості.

Найбільш знайомий читачеві твір О. Коломійця «Дикий Ангел».

Поставлена одночасно на кількох сценах українських театрів і відразу за межами України, п’єса зразу ж принесла славу драматургу.

У центрі драми Коломійця складна, неоднозначна постать робітника — пенсіонера, глави сім’ї, який ніколи не знав відпочинку. Ліда згадує слова Петра: батько ніколи не відпочивав. Своїх дітей Платон Ангел виховує в суворому трудовому ритмі. Головний напрямок у системі виховання, на його думку, трудовий. Павлик молодший син Платона. Він студент і в той же час працює на заводі, а батько радить йому ще записатися у ті бригади, «що на Північ їдуть». Середнього сина Федора батько хоче залучити до надурочної роботи, старшого Петра навчає побільше працювати на роботі. Як розуміти Платона? Невже він такий жадібний, що заради грошей не жаліє здоров’я своїх дітей? Так дехто вважає. А сам батько дбає про те, щоб діти більше заробляли, адже від цього залежить добробут їхньої сім’ї. Крім того, в нього є своя економічна теорія: «…жити треба неабияк, а добре, багато, — вкорінятися в життя, щоб усе було, і про запас було. І це не гріх. Заробила моя сім’я на «Запорожця», а державі два «Запорожці» ми зробили; телевізор — їй два телевізори. Більше ми робимо — краще державі. Більше труда — міцніша держава».

У п’єсі чимало міркувань і про працю, і про неробство, і гроші, і про достаток. І це природно: адже сам Платон Ангел — людина трудова з діда-прадіда, він знос ціну і праці, і грошам. Ось батько дізнається, що його старший син живе добре, і дає йому пораду; держись. Та коли йому стало відомо, що син — один з тих, хто дав дозвіл на будівництво житлового будинку в місці, де людям заважатиме гуркіт, він вимагає від сина написати заяву й визнати свою помилку. Коли ж син не погоджується, батько категорично заявляє: «…знаєш, хто найбільше шкоди приносить землі нашій, людям, державі нашій? Маленькі временщики… У тобі теж временщик обізвався… За п’ять років, мовляв, може, мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика».

Ми не знаємо подробиць їх стосунків далі. Та в кінці п’єси знову зустрічаємо Петра у батька і дізнаємося про те, що він працює рядовим інженером і у нього книжки, «як у Сковороди».

Отже, на цьому прикладі ми можемо ствердити, що, крім проблеми праці та кохання, в п’єсі є і морально-етичні проблеми.

Найемоційніша та найзворушливіша п’ята картина драми. На і подвір’ї в батька збирається вся родина. Повертається додому молодший син Павлик. який поза волею батька одружився з Ольгою (батько не радив одружуватися, бо в сина не було грошей на утримання сім’ї); до сина Федора приходить Клава, покинувши чоловіка-п’яничку, і Федір не ховається зі своєю любов’ю; повертається до Петра дружина Ліда, яка, було, покинула чоловіка, коли він написав заяву.

Збирається родина,… та її покидає батько, старий Платон, сер. це якого після скількох життєвих прикрощів не витримує.

На думку літературної критики, драма несе в собі потужний морально-виховний заряд. Вона допомагає молоді зорієнтуватися у калейдоскопічному коловороті нашого життя і осмислити людські цінності.

Очевидно, його ім’я знайоме багатьом із передач української редакції радіо «Свобода», на якому він працював тривалий час, починаючи з кінця сімдесятих років. А до того поет, прозаїк, літературознавець, критик і перекладач Ігор Качуровський пройшов крутими життєвими дорогами. Народився 1918 р. в Ніжині у сім’ї українських інтелігентів. Батько — випускник юридичного факультету Київського університету святого Володимира, мати закінчила Вищі жіночі курси. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із кількагектарним садом. Це автоматично вписало їх до того класу, проти якого спрямували свою агресивну увагу господарі Країни Рад. Прагнучи уникнути «розкуркулення», сім’я потай і поспіхом виїхала аж до Курська.

Качуровським пощастило — вони вціліли. Син порівняно спокійно закінчив десятирічку. Щоправда, були деякі перипетії, спричинені тим, що Ігор не виявляв бажання вступати в піонери, але на тлі всього, що відбувалося в країні на той час, це — загалом благополучний період. Більше того — доля зробила йому неоціненний подарунок, який мав велике значення для всього його майбутнього, по суті, визначивши наперед духовні параметри життя Ігоря Качуровського. У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого він став, зустрілися йому люди, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це — Борис Ярхо й Петро Одарченко. Перший доти був викладачем Московського університету, але щось у його анкеті чи в поведінці не сподобалося тим, хто визначав ступінь благонадійності людей, і Ярха звідти звільнили, виславши до Курська під пильний нагляд відповідних інституцій. Коли через багато літ з’явиться книжка перекладів Качуровського з Петрарки, то там у списку використаної для біографічного нарису про поета літератури зустрінемо таку позицію: «Ярхо Борис. Лекції, читані в Курському педінституті. (Рукописи, запис І. Качуровського)».

Епопея Петра Одарченка трохи складніша. Відомий літературознавець, автор цікавих розвідок про творчість Лесі Українки, в науці «хрещеник» Сергія Єфремова й Миколи Зерова, відбувши друге ув’язнення, одержав місце доцента в Курському педінституті. Люди глибокої культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов) прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав більшість матеріалів для колективної праці «Метрика Державша» (книга не вийшла, бо почалася війна); вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова.

З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців. Одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Як згадує сам письменник, від сусідської родини, що налічувала тринадцять осіб, лишилася тільки одна дівчина. Згодом про той період будуть написані автобіографічні твори «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».

Вже 1943 p., бачачи, як складаються події на арені війни, сім’я перебирається до Австрії, якийсь час живе у Карінтії. Тут навіть було українське літературне оточення. Перше оповідання Качуровського відзначене премією тамтешнього конкурсу. У 1948 р. він видає першу поетичну збірку «Над світлим джерелом». Характеризуючи її, відомий поет і есеїст Вадим Лесич писав: «Ігор Качуровський доволі послідовний учень неокласичної школи і володіє доброю віршованою технікою… Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави».

Водночас крізь «парнаські» канони неокласиків рвався болючий соціальний досвід, художньо узагальнений поетом:

Мене колись не брала жодна сила, .

І спробує, було, та не здола.

Я з покоління, що війна скосила,

Із знищеного голодом села,

З народу, здесяткованого тричі,

З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодому письменникові судилися особливо тяжкі роки. Працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці п’ятдесятих він — вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку шістдесятих веде курси давньої української літератури, читає давньослов’янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, потім — російську літературу при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.

У латиноамериканському світі він не самотній: є серйозне літературне середовище, до якого входять і Хорхе Луїс Борхес, і Юрій Клен, і Михайло Орест, і Докія Гуменна, і Микола Глобенко, і Тетяна Фесенко (відстані — не перешкода для слова). Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та іберо-американської поезії. В цей час з’являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959). Видані вони переважно у Мюнхені. Тільки у вихідних даних збірки віршів зазначені Нью-Йорк та Буенос-Айрес.

І. Качуровський — один із членів-засновників об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово». Утворилося воно в січні 1957 р. в Нью-Йорку. Поміж організаторів — Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко, Євген Маланюк, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов (Шерех) та інші відомі письменники діаспори. До них кореспонденційним способом приєдналася група літераторів, де були Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Улас Самчук та інші, а серед них — і «аргентинець» І. Качуровський. Усі вони й склали творче ядро ОУП «Слово», що виявилося структурою довговічнішою, аніж заснований 1945 р. в Німеччині МУР (Мистецький Український рух). Як зазначається в статуті об’єднання, мета його — згуртувати українських письменників, що живуть у різних країнах світу, на засадах вільного творчо-мистецького вияву. Тут вільно співіснують усі напрями й «школи».

Після переїзду 1969 р. до Німеччини Качуровський поєднує працю в літературній редакції радіо «Свобода» з викладацькою роботою в Українському вільному університеті (УВУ). Тут він захистив докторську дисертацію «Давні слов’янські вірування і їх зв’язок з індо-іранськими релігіями», а також габілітаційну працю (на право обіймати посаду доцента): «Основні функції літератури». В УВУ Качуровський читає кілька курсів: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» і зі стилістики: «Основи аналізу мовних форм». Отже, літературознавець, мовознавець, теоретик літератури, а ще — критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства, він пише підручники й монографії. В Мюнхені з’явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компаративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків. Показові самі назви досліджень І. Качуровського: «Роля «хатян» у розвиткові української літератури», «Український парнасизм», «Антоничів місяць і проблема українського імажинізму», «Відгуки творчості Гете в поезії. Юрія Клена», «Релігійно-містичні елементи в творчості Михайла Ореста», «„Медозбір» Володимира Свідзинського»». Його радіокнига «Бесіди про українське письменство», що прозвучала в програмах «Свободи», налічує кілька тисяч сторінок і ще чекає свого видавця. Це може стати оригінальною авторською історією нашої літератури на взірець тих, що належать перу Д. Чижевського чи С. Єфремова.

Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та іберо-американською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португало- та каталономовного світів. Про багатьох перекладених авторів у- Качуровського є друковані розвідки. Значне місце в його зацікавленнях посів і Шекспір.

Ще одним підсумком багатолітніх студій Качуровського став великий том його перекладів із Петрарки з ґрунтовним літературнимпортретом (1982). Тут не тільки пунктирно окреслено етапи творчої біографії Петрарки, а й висловлено цікаві гіпотези (скажімо, про те, що Лаура —«це збірне ім’я для різних осіб, які існували, а може й не існували насправді»), а також зроблено докладний аналіз усієї історії перекладів Франческо Петрарки на Україні, починаючи ще від Гулака-Артемовського. На основі доскіпливого текстологічного аналізу Качуровський неспростовно довів їх цілковиту залежність від російських інтерпретацій (за винятком перекладів Лукаша, Кочура,Бориса Тена). «Працюючи над перекладами з Петрарки, я мав на меті не лише впровадити українського читача в поетичний світ одного з найбільших ліриків, що їх знає історія літератури, а також звільнити й унезалежнити українське перекладацтво від російського»,— пише у вступному нарисі дослідник. А поет забирає в нього слово й відповідає в сонеті «Петрарка» на всі його гіпотези про особу великогоіталійця та його оточення, зрештою, застерігає всіх біографів:

Воклюз чи Авіньйон — не в тому справа,

І не в мадам де Саде — дар Фортуни.

Ім’я — це знак. А дійсність і уява —

Однакові, напнуті поруч струни.

А може це Поезія чи Слава,

В лавровому вінку, прекрасно юна?

А чи на мить відроджена Держава,

Італія останнього трибуна?

Франческа люба… Блудний син. Джованні…

І знов за ними постаті туманні…

Одна чи дві? Яка таємна повість!

Тож не вичерпуймо до дна криницю,

Солодку зберігаймо, таємницю,

Лишім речам прекрасну загадковість.

У Качуровського так часто буває: до однієї й тієї ж теми він звертається як літературознавець, критик чи біограф і як поет. Поет, здається, не в усьому солідарний із доскіпливим дослідником. У нього — свій погляд на речі. Розтаємничення образу — це вбивання поезії, тобто той випадок, коли звичайна, подеколи відверто прозаїчна подробиця руйнує прекрасну легенду. І поет стає на її захист.

І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качуровського — поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора, як скажімо, у вірші «Пригадались далекі дороги…» (зб. «В далекій гавані»). Пам’ять веде ліричного героя тривожними маршрутами, якими вирушало назустріч невідомості й поневірянням у чужих краях чимало людей з України перед приходом Радянської армії. Після голодомору, колгоспного «раю» і масових репресій вони знали, що їх може чекати знову таке ж лихо тут, у себе вдома. Цей поспішний відступ мирних людей дуже подібний до панічної евакуації на початку війни. Тоді втікали від німців, тепер — од визволителів, які несли з собою не тільки звільнення від жахів окупації, а й реставрацію страхітливого репресивного режиму, що при ньому найменшу ціну в суспільстві мають людські життя, людські права й людська гідність. З миготіння подробиць складається картина початку сумної епопеї тих, кого, мов зірване з дерев листя, рознесуть холодні вітри по далеких од рідного ґрунту світах: «Нам у вічі б’є хуртовина. Гук гарматний росте на сході. А на тій он сусідській підводі Народилась в дорозі дитина. У якомусь розбитому домі, Що лишила сім’я «фольксдойчерів», Ми на краденій спали соломі. І я знову без хліба вечеряв. Ми на вікна прибили рядна, Сніг колючий змели з підлоги. І стогнала така безпорадна, Та, що мала невчасні пологи».

Після цієї ретроспекції йде соціальне узагальнення всього того, чого довелося зазнати і всім утікачам, і самому авторові після відчайдушного пориву до волі:

Наше плем’я завзяте і вперте:

Мов кровинки народного болю,

Ми таки просочились на волю

Між кістлявими пальцями смерти.

Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля. Ось «аура» аргентинських днів, коли, живучи поблизу гамірливого порту, почувався мовби занесеною сюди з інших планет істотою: «П’яна суміш масок і облич. Барабан. Заупокійне танго. Скорбне сяйво похоронних свіч. Дика пісня про орангутанга…»

Як художники-імпресіоністи писали багато разів один і той же краєвид за різного освітлення, так і поет знову й знову описує порт з акваторією і прибережними картина-• ми: «В сажі й димі, ніби в чорній повені, Хай стоять до молу пришвартовані, Кораблі англійські, вкриті брудом; Порт гуде важким машинним гудом. Хай з бетонної глухої сірости Лиш димар фабричний може вирости, А над ним — їдкого хмара диму…»

В багатьох рядках поета виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами. І це видається цілком закономірним, бо разом з покійними Юрієм Кленом та Михайлом Орестом Качуровський замикає гроно «нездоланних співців», як називав неокласиків у своєму відомому програмовому сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара.

Сам поет у вірші «Овідій» дає цінний автокоментар усієї своєї творчої еволюції:

Часом себе питаю: кому я завдячую більше,

Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?

Перші зустріли мене Шевченко і Лєрмонтов разом;

Юність бездонну мою, що в чужинному світі минула.

Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.

Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.

А як вернувся додому і знову пішов на чужину —

П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,

Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.

Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

«Шостий, молодший їх брат» — Михайло Орест, брат Миколи Зерова, з яким Ігоря Качуровського єднала багатолітня дружба.

В «Овідії» маємо чіткий пунктир усього творчого шляху поета, зізнання про найголовніші читацькі захоплення в різні періоди життя, що, звичайно ж, не могло не впливати на його поезію, оживаючи в ній багатющими мистецькими нашаруваннями. Дбайливо виформуваний, щедрий на алюзії та ремінісценції зі всього європейського письменства вірш І. Качуровського завжди несе в собі високу мислительну напругу. Його асоціативне багатство вимагає філологічно добре підготовленого читача. Качуровський полюбляє давати нове життя, здавалось би, безнадійним лексичним раритетам, охочий до творення неологізмів, що дивують своєю влучністю та органічністю звучання («хмаросяги», «празелень», «наостіж», «недугуючи», «провість» і т. ін.).

Це — близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури. Ще яскравіше помітна вона на рівні спільних поетичних ідей. Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими. Настає епоха голого утилітаризму й стандартів. Зрештою, не випадково в сонеті «Акрагант» у Качуровського вихоплюються такі слова: «Але ці храми, що ми бачим тут,— їх будував не той місцевий люд, А ще давніший — вищої культури». Здається, в автора немає ані тіні сумніву в тому, що наша сучасність саме у вимірах гуманізму й культури не може вважати себе найвищим досягненням в історії людства.

Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 p.), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов’язані з дорогами. Г не випадково в «Дорожньому сонеті» читаємо такі просвітлені настроєм рядки: «Як мандрувати — то лише весною. І звідусіль, мов по краплині мед, Для тебе весну зносити в сонет».

Ігор Качуровський, як і кожен серйозний поет, цінний для нас справді індивідуальним духовним досвідом і глибоким художнім осмисленням не тільки життєвої долі тієї частини свого покоління, яку винесли з рідного краю на чужину жорстокі вітри. І не тільки у відновленні «часу перерваної ниті», пов’язаної з іменем неокласиків, бачиться його значення. Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини у цьому непростому XX ст. Запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.

Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж — без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Про те, наприклад, який успіх мали вони в Австралії, пише Дмитро Чуб ‘. Обидві перекладені європейськими мовами, і з ними знайомий не тільки український читач. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об’єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки — його мобілізують в ополчення, він потрапляє в німецький полон й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім’я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вже згадуваному вірші «Овідій»:

Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:

Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,

Сосни і клени впритул старий обступили будинок

(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України…)

Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові.

Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,

Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,

Повагом мати ритмічно скандує латинський гекзаметр,

Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби…

Пейзаж із вірша легко «накладається» на пейзаж довкіл батьківського дому героя в повісті. І в «Овідії»,. і в «Домі над кручею» в матері героя вгадується одна й та ж особа. Звичайно, проза Качуровського — не мемуарний звіт про пережите, а художній твір. І все ж маємо тут автобіографічну канву, збагачену всіма тими жанровими мотивами, які несуть у собі «роман виховання» або «роман авантюр», оскільки їх елементи органічно уживаються в тканині прози Качуровського з його зовні нібито непретензійною настановою викласти епізоди з пережитого. А пережити героєві повісті випало немало. Він раз у раз опиняється поміж двох ворожих сил. Йому доводиться втікати від німців, його катують і ведуть на страту партизани, і тільки випадковий збіг обставин рятує хлопця. Такої жорстокої правди про війну й окупацію українська радянська література не говорила. Досить бодай згадати епізоди, як селяни влаштували облогу на парашутистів і позаколювали їх (інакше німці прийдуть і знищать село) або як радянське командування наказало зібрати вагітних і хворих сифілісом жінок і погнало їх на позиції німців: уже холонучі жіночі трупи на снігу народжували…

Звірства карателів, звірства партизанів, жорстокість червоного командування — все це війна, описана Ігорем Качуровським. Його ніким не заангажоване перо не замовчує ніяких фактів. У війні всі втрачають людське обличчя.

Качуровський у прозі — не лірик і не патетик, як то здебільшого буває в українських письменників. Це той рідкісний тип прози на взір Валер’яна Підмогильного, що не намагається стати поезією чи замінити її. Філігранно вибудована фраза не здіймається в метафоричнепозахмар’я.

Вона — предметна й точна, як то, власне, й буває в прози, що хоче лишатися саме прозою.

Оповідач Качуровського — особа іронічна й «зіпсована» історично-філологічною освітою. У повістях повсюдно розкидано відступи й резюмування з різних приводів, екскурси в художні твори й у минуле людства. Ось, наприклад, одна з таких типових «прокладок» між подіями, що затягують героя, мов трясовина: .«Не знати, як там було в добу трипільської культури: може, справді існував у нас матріархат, а може, це тільки фантазія археологів. В історичні часи Україна під владою жінок опинялася двічі. Перший раз — за Російської імперії, коли царювали дві Катерини, дві Анни і весела Єлисавета…»

«Дім над кручею» закінчується тим, що герой повісті знову змушений утікати з рідного села — сюди вже наближається Радянська армія,— бо знає, що нічого доброго від цього режиму йому чекати не можна, хоч і не був він фашистським поплічником. Увесь попередній досвід життя жене його туди, до кордону, на захід. Мусить загубитися поміж тисяч таких же, як і сам, «Завтра я буду іншою людиною. За ніч придумаю собі ім’я, фах, час і місце народження…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вірш «З журбою радість обнялась» датований 1906 роком скла­дається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Оле­ся. Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості без журби, так, як і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Хіба б могла людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль? У мистецтві, як і в житті, немає «білішого» і «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить Настроєва тональність його творчості.Характеристика вірша допоможе краще зрозуміти всі думки та почуття поета, які він хотів 

З журбою радість обнялась» аналіз 

Вид лірики: інтимна (любовна) 
Жанр: романс 
Віршовий розмір – чотиристопний ямб 
Тема: у житті людини є журба і радості, якими міниться життя 

Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народ­жується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, які шукають відповіді на болючі для себе питання? Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трапи, квіти… А сльози ще тремтять на них.

 «З журбою радість обнялась» критика

Вірш будується як художній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Ліричний сюжет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душі героя-мрійника. Жудожня палітра твору забарвлена чарівною наспівністю і милозвучністю, яка досягається алітераціями та асонансами(у,о,а,і), символістський прийомом недомовлення, риторичним та анафорични запитанням. У вірші розкривається складна діалектика почуттів ліричного героя, силу яких увиразнють антитези, порівняння(сліз х перлинами). Журба і радість стають живими істотами, поміж них з’являється ліричне «я». Реальне переплітається з містичним, надчасовим, витворюючи багатозначний образ художнього світу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ТВІР «Променистий національний дух (за віршем «Писанки» Ігора Калинця)»

Народився я 9 липня 1939 року у Ходорові на Львівщині. І, хоч я покинув містечко 1956 року, коли закінчив середню школу й вступив до Львівського університету, зв’язків із ним не пориваю донині. Бо з Ходоровом пов’язані не тільки мої дитячі враження й спогади, бо звідти не тільки джерело натхнення – там люди, що дали мені життя й визовалkalinecи у здоровому, національному дусі.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету 1961 року, я працював в обласному архіві до 1972 року. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною як поет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель – Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер так голосно заторкнула Україна, вже тоді мучили і мене, і я задекларував свою громадянську позицію не тільки у різних правозахисних акціях, але й в своїй поезії. Книжечка Вогонь Купала (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню і я вже мав не надто доброзичливу опінію у власть імущих.

Мій доробок становить 17 поетичних збірок, що згруповані в двох циклах: Пробуджена муза (муза шістдесятників, 9 збірок), Невольнича муза (8 збірок з 1972-1981 років, часу ув’язнення). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, вийшли у вільному світі і українською мовою, і в перекладі. За це, як і за громадянську непокору в тематиці віршів, я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. В ув’язненні працював токарем і кочегаром. Мучився, але не каявся – і радий з того, бо чую, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що теж дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет, і тепер я – імпресаріо колишнього Ігоря Калинця.

1987 року увійшов до редакції позацензурного альманаху “Євшан-зілля”, який виходить до сьогодні і користується прихильністю читачів. Група “Євшан-зілля” одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Тепер я редактор журналу, що його має видавати львівський обласний відділ Фонду культури.

Я гордий, що був у Львові будителем національного відродження 1987-1989 років. Але і в ці чудові роки не відчував потреби в пері поетичнім. Отак живу, відмовлючись від пропозицій друкуватися в журналах. Але зважився все-таки: 1991 року в Києві має вийти книжка із трьох збірок. На грубшу, кажуть, нема паперу.

P.S. У 1991 р. вийшов у Варшаві 1 т. “Пробуджена Муза” а в США – 2 т. “Невольнича Муза”. У 1992 р. отримав премію ім. В. Стуса (Київ) та Шевченківську (Київ). У 1977 р. нагороджений премією ім. Франка (Чікаго).

Народився 9 липня 1939 року в м. Ходорів на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Працював у Львівському обласному архіві. Багатолітній політв’язень, член Української Гельсінської групи. Тираж першої збірки «Вогонь Купала» (1966, Львів) було вилучено з продажу. У 1972 році засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення. Автор низки поетичних збірок, які склали два цикли «Пробуджена муза» і «Невольнича муза». Окремими виданнями за кордоном також вийшли поетичні збірки «Вогонь Купала» (1966), «Поезії з України» (1970), «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Невольнича муза» (1991, США), «Пробуджена муза» (1991, Варшава) та інші. В Україні — «Тринадцять алогій» (1991), «Шлюб з полином» (1995), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998), «Шлюб з полином» (1998), «Ці квіти нестерпні» (2000) та низка дитячих книжок. Лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка та премії імені Василя Стуса. Живе й працює у Львові.

У романі «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкін відтворює російську життя 20-х років XIX століття. Автор-поет взяв російське суспільство в один з найцікавіших моментів його розвитку. Він показав пробудження громадських інтересів у передових людей свого часу, їх бажання здобути свободу і можливість активної дії. Це було пов’язано з неминучим зіткненням нового з класовими традиціями навколишнього середовища. 
Особиста драма Онєгіна і Тетяни відобразила духовну драму прогресивного дворянства 20-х років XIX століття, яка відчула неможливість досягнення своїх ідеалів в умовах кріпосницької дійсності. 

Головною дійовою особою роману О. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» є дворянин Євгеній Онєгін. 

Середа, до якої належав Онєгін, формувала його переконання, його мораль, інтереси і смаки. Що жив боргами, батько Онєгіна не придумував для свого сина особливої системи виховання — він вчинив, як все: 

Спершу Madam за ним ходила, 

Потім Monsieur її змінив. 

Поверхневий, світське виховання було звичаєм, нормою. Створюючи характер героя, автор підкреслював його типовість — так виховувалися все в цьому середовищі. Виховання Онєгіна, його інтереси, життя були відірвані від усього національного, народного. 

Середа визначила і рід «занять» нашого героя, коли настала пора «бунтівної юності» .- світське життя. Цілими днями Онєгін спить, «опівночі ранок звернувши»: 

Прокинеться за-опівдні, і знову 

До ранку життя його готова. 

Одноманітна і строката. 

І все одно, що вчора. 

Світське життя навчила Онєгіна лицемірити, зневажали: 

Як рано міг він лицемірити, 

Таїти надію, ревнувати, 

Разуверять, змусити вірити, 

Здаватися похмурим, нидіти … 

Євгеній Онєгін був розумний, шляхетний, здатний глибоко і сильно відчувати. Він рано осягнув нікчемність світського суспільства і відчув себе чужим і зайвою людиною у великосвітських віталень. Йому було важко і 

Нестерпні бачити перед собою 

Одних обідів довгий ряд, 

Дивитись на життя як на обряд, 

І слідом за чінною юрбою 

Йти, не розділяючи з нею 

Ні загальних думок, ні пристрастей. 

Євгеній Онєгін вирішує виїхати з Петербурга до свого маєтку, щоб не бачити цю «бридку і удавану» життя світського суспільства. Переважним станом Онєгіна в селі була нудьга і лінь. Там Євген вирішив заснувати новий порядок, щоб зайнятися якимись справами, але і це йому не допомогло. Наш герой нічого не робив в селі, як і в Петербурзі, нудьгував і розважав себе. 

У своїй глушині мудрець пустельний, 

Ярем він панщини старовинної 

Оброком легким замінив; 

І раб його благословив. 

Своїми думками і діями Онєгін накликав на себе підозру поміщиків. 

… В кутку своєму надувся, 

Побачивши в цьому страшний шкоду, 

Його розважливий сусід; 

Інший лукаво посміхнувся, 

І в голос усе вирішили так, 

Що він найнебезпечніший дивак. 

І от зустріч Онєгіна з Тетяною. Євген зрозумів, що це дуже «чудова» дівчина, хоча вона і не дуже красива і балакуча. Він судив людей за вчинками, по їх справах, а не по зовнішньому лиску. 

Після листа Тетяни Онєгін вирішує сказати їй усе, бо він не може одружитися з нею за двох причин: по-перше, він не готував себе для сімейного життя, а по-друге, він шукав 

свою мету в житті. Якщо б він одружився, то все його життя була б мукою і для нього, і для Тетяни. Онєгін чесний у взаєминах з Тетяною, і при зустрічі з нею він, як люблячий брат, дає їй урок моральності: 

Вчіться панувати собою; 

Не всякий вас, як я, зрозуміє; 

До біді недосвідченість веде. 

У Онєгіна проявляється егоїзм в дружбі і любові. Коли він ішов на дуель з Ленським, він думав тільки про себе, про те, що стануть говорити про нього, якщо він відмовиться від дуелі, адже в неї вплутався «завзятий шахрай і дуеліст» Зарецький. Тільки після загибелі свого єдиного друга Ленського Онєгін зрозумів, що він дуже жорстоко і безглуздо вступив з ним. Він хотів пожартувати над ніжною любов’ю, але вийшло все інакше — смерть. 

Так як наш герой виховувався і жив далеко від усього національного, він не міг зрозуміти російський народ, йому були чужі і російська природа, і сам народ. 

Євгеній Онєгін «- тип« зайвої людини »I половини XIX століття. Він не знайшов свого місця в житті. Євген відірвався від світського суспільства, але він не примкнув ні до якого іншого. «Сили цій багатій натури залишилися без програми, життя без сенсу …» — так писав про Онєгіні В. Г. Бєлінський, який і записав героя в «зайві люди». Все життя і помисли Онєгіна підтверджують це. Але чи винен у цьому сам герой або час, вирішує історія, вирішуємо ми. Головне — не помилитися і правильно розставити всі крапки над «i».

Очевидно, його ім’я знайоме багатьом із передач української редакції радіо «Свобода», на якому він працював тривалий час, починаючи з кінця сімдесятих років. А до того поет, прозаїк, літературознавець, критик і перекладач Ігор Качуровський пройшов крутими життєвими дорогами. Народився 1918 р. в Ніжині у сім’ї українських інтелігентів. Батько — випускник юридичного факультету Київського університету святого Володимира, мати закінчила Вищі жіночі курси. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із кількагектарним садом. Це автоматично вписало їх до того класу, проти якого спрямували свою агресивну увагу господарі Країни Рад. Прагнучи уникнути «розкуркулення», сім’я потай і поспіхом виїхала аж до Курська.

Качуровським пощастило — вони вціліли. Син порівняно спокійно закінчив десятирічку. Щоправда, були деякі перипетії, спричинені тим, що Ігор не виявляв бажання вступати в піонери, але на тлі всього, що відбувалося в країні на той час, це — загалом благополучний період. Більше того — доля зробила йому неоціненний подарунок, який мав велике значення для всього його майбутнього, по суті, визначивши наперед духовні параметри життя Ігоря Качуровського. У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого він став, зустрілися йому люди, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це — Борис Ярхо й Петро Одарченко. Перший доти був викладачем Московського університету, але щось у його анкеті чи в поведінці не сподобалося тим, хто визначав ступінь благонадійності людей, і Ярха звідти звільнили, виславши до Курська під пильний нагляд відповідних інституцій. Коли через багато літ з’явиться книжка перекладів Качуровського з Петрарки, то там у списку використаної для біографічного нарису про поета літератури зустрінемо таку позицію: «Ярхо Борис. Лекції, читані в Курському педінституті. (Рукописи, запис І. Качуровського)».

Епопея Петра Одарченка трохи складніша. Відомий літературознавець, автор цікавих розвідок про творчість Лесі Українки, в науці «хрещеник» Сергія Єфремова й Миколи Зерова, відбувши друге ув’язнення, одержав місце доцента в Курському педінституті. Люди глибокої культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов) прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав більшість матеріалів для колективної праці «Метрика Державша» (книга не вийшла, бо почалася війна); вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова.

З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців. Одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Як згадує сам письменник, від сусідської родини, що налічувала тринадцять осіб, лишилася тільки одна дівчина. Згодом про той період будуть написані автобіографічні твори «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».

Вже 1943 p., бачачи, як складаються події на арені війни, сім’я перебирається до Австрії, якийсь час живе у Карінтії. Тут навіть було українське літературне оточення. Перше оповідання Качуровського відзначене премією тамтешнього конкурсу. У 1948 р. він видає першу поетичну збірку «Над світлим джерелом». Характеризуючи її, відомий поет і есеїст Вадим Лесич писав: «Ігор Качуровський доволі послідовний учень неокласичної школи і володіє доброю віршованою технікою… Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави».

Водночас крізь «парнаські» канони неокласиків рвався болючий соціальний досвід, художньо узагальнений поетом:

Мене колись не брала жодна сила, .

І спробує, було, та не здола.

Я з покоління, що війна скосила,

Із знищеного голодом села,

З народу, здесяткованого тричі,

З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодому письменникові судилися особливо тяжкі роки. Працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці п’ятдесятих він — вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку шістдесятих веде курси давньої української літератури, читає давньослов’янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, потім — російську літературу при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.

У латиноамериканському світі він не самотній: є серйозне літературне середовище, до якого входять і Хорхе Луїс Борхес, і Юрій Клен, і Михайло Орест, і Докія Гуменна, і Микола Глобенко, і Тетяна Фесенко (відстані — не перешкода для слова). Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та іберо-американської поезії. В цей час з’являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959). Видані вони переважно у Мюнхені. Тільки у вихідних даних збірки віршів зазначені Нью-Йорк та Буенос-Айрес.

І. Качуровський — один із членів-засновників об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово». Утворилося воно в січні 1957 р. в Нью-Йорку. Поміж організаторів — Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко, Євген Маланюк, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов (Шерех) та інші відомі письменники діаспори. До них кореспонденційним способом приєдналася група літераторів, де були Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Улас Самчук та інші, а серед них — і «аргентинець» І. Качуровський. Усі вони й склали творче ядро ОУП «Слово», що виявилося структурою довговічнішою, аніж заснований 1945 р. в Німеччині МУР (Мистецький Український рух). Як зазначається в статуті об’єднання, мета його — згуртувати українських письменників, що живуть у різних країнах світу, на засадах вільного творчо-мистецького вияву. Тут вільно співіснують усі напрями й «школи».

Після переїзду 1969 р. до Німеччини Качуровський поєднує працю в літературній редакції радіо «Свобода» з викладацькою роботою в Українському вільному університеті (УВУ). Тут він захистив докторську дисертацію «Давні слов’янські вірування і їх зв’язок з індо-іранськими релігіями», а також габілітаційну працю (на право обіймати посаду доцента): «Основні функції літератури». В УВУ Качуровський читає кілька курсів: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» і зі стилістики: «Основи аналізу мовних форм». Отже, літературознавець, мовознавець, теоретик літератури, а ще — критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства, він пише підручники й монографії. В Мюнхені з’явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компаративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків. Показові самі назви досліджень І. Качуровського: «Роля «хатян» у розвиткові української літератури», «Український парнасизм», «Антоничів місяць і проблема українського імажинізму», «Відгуки творчості Гете в поезії. Юрія Клена», «Релігійно-містичні елементи в творчості Михайла Ореста», «„Медозбір» Володимира Свідзинського»». Його радіокнига «Бесіди про українське письменство», що прозвучала в програмах «Свободи», налічує кілька тисяч сторінок і ще чекає свого видавця. Це може стати оригінальною авторською історією нашої літератури на взірець тих, що належать перу Д. Чижевського чи С. Єфремова.

Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та іберо-американською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португало- та каталономовного світів. Про багатьох перекладених авторів у- Качуровського є друковані розвідки. Значне місце в його зацікавленнях посів і Шекспір.

Ще одним підсумком багатолітніх студій Качуровського став великий том його перекладів із Петрарки з ґрунтовним літературнимпортретом (1982). Тут не тільки пунктирно окреслено етапи творчої біографії Петрарки, а й висловлено цікаві гіпотези (скажімо, про те, що Лаура —«це збірне ім’я для різних осіб, які існували, а може й не існували насправді»), а також зроблено докладний аналіз усієї історії перекладів Франческо Петрарки на Україні, починаючи ще від Гулака-Артемовського. На основі доскіпливого текстологічного аналізу Качуровський неспростовно довів їх цілковиту залежність від російських інтерпретацій (за винятком перекладів Лукаша, Кочура,Бориса Тена). «Працюючи над перекладами з Петрарки, я мав на меті не лише впровадити українського читача в поетичний світ одного з найбільших ліриків, що їх знає історія літератури, а також звільнити й унезалежнити українське перекладацтво від російського»,— пише у вступному нарисі дослідник. А поет забирає в нього слово й відповідає в сонеті «Петрарка» на всі його гіпотези про особу великогоіталійця та його оточення, зрештою, застерігає всіх біографів:

Воклюз чи Авіньйон — не в тому справа,

І не в мадам де Саде — дар Фортуни.

Ім’я — це знак. А дійсність і уява —

Однакові, напнуті поруч струни.

А може це Поезія чи Слава,

В лавровому вінку, прекрасно юна?

А чи на мить відроджена Держава,

Італія останнього трибуна?

Франческа люба… Блудний син. Джованні…

І знов за ними постаті туманні…

Одна чи дві? Яка таємна повість!

Тож не вичерпуймо до дна криницю,

Солодку зберігаймо, таємницю,

Лишім речам прекрасну загадковість.

У Качуровського так часто буває: до однієї й тієї ж теми він звертається як літературознавець, критик чи біограф і як поет. Поет, здається, не в усьому солідарний із доскіпливим дослідником. У нього — свій погляд на речі. Розтаємничення образу — це вбивання поезії, тобто той випадок, коли звичайна, подеколи відверто прозаїчна подробиця руйнує прекрасну легенду. І поет стає на її захист.

І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качуровського — поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора, як скажімо, у вірші «Пригадались далекі дороги…» (зб. «В далекій гавані»). Пам’ять веде ліричного героя тривожними маршрутами, якими вирушало назустріч невідомості й поневірянням у чужих краях чимало людей з України перед приходом Радянської армії. Після голодомору, колгоспного «раю» і масових репресій вони знали, що їх може чекати знову таке ж лихо тут, у себе вдома. Цей поспішний відступ мирних людей дуже подібний до панічної евакуації на початку війни. Тоді втікали від німців, тепер — од визволителів, які несли з собою не тільки звільнення від жахів окупації, а й реставрацію страхітливого репресивного режиму, що при ньому найменшу ціну в суспільстві мають людські життя, людські права й людська гідність. З миготіння подробиць складається картина початку сумної епопеї тих, кого, мов зірване з дерев листя, рознесуть холодні вітри по далеких од рідного ґрунту світах: «Нам у вічі б’є хуртовина. Гук гарматний росте на сході. А на тій он сусідській підводі Народилась в дорозі дитина. У якомусь розбитому домі, Що лишила сім’я «фольксдойчерів», Ми на краденій спали соломі. І я знову без хліба вечеряв. Ми на вікна прибили рядна, Сніг колючий змели з підлоги. І стогнала така безпорадна, Та, що мала невчасні пологи».

Після цієї ретроспекції йде соціальне узагальнення всього того, чого довелося зазнати і всім утікачам, і самому авторові після відчайдушного пориву до волі:

Наше плем’я завзяте і вперте:

Мов кровинки народного болю,

Ми таки просочились на волю

Між кістлявими пальцями смерти.

Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля. Ось «аура» аргентинських днів, коли, живучи поблизу гамірливого порту, почувався мовби занесеною сюди з інших планет істотою: «П’яна суміш масок і облич. Барабан. Заупокійне танго. Скорбне сяйво похоронних свіч. Дика пісня про орангутанга…»

Як художники-імпресіоністи писали багато разів один і той же краєвид за різного освітлення, так і поет знову й знову описує порт з акваторією і прибережними картина-• ми: «В сажі й димі, ніби в чорній повені, Хай стоять до молу пришвартовані, Кораблі англійські, вкриті брудом; Порт гуде важким машинним гудом. Хай з бетонної глухої сірости Лиш димар фабричний може вирости, А над ним — їдкого хмара диму…»

В багатьох рядках поета виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами. І це видається цілком закономірним, бо разом з покійними Юрієм Кленом та Михайлом Орестом Качуровський замикає гроно «нездоланних співців», як називав неокласиків у своєму відомому програмовому сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара.

Сам поет у вірші «Овідій» дає цінний автокоментар усієї своєї творчої еволюції:

Часом себе питаю: кому я завдячую більше,

Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?

Перші зустріли мене Шевченко і Лєрмонтов разом;

Юність бездонну мою, що в чужинному світі минула.

Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.

Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.

А як вернувся додому і знову пішов на чужину —

П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,

Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.

Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

«Шостий, молодший їх брат» — Михайло Орест, брат Миколи Зерова, з яким Ігоря Качуровського єднала багатолітня дружба.

В «Овідії» маємо чіткий пунктир усього творчого шляху поета, зізнання про найголовніші читацькі захоплення в різні періоди життя, що, звичайно ж, не могло не впливати на його поезію, оживаючи в ній багатющими мистецькими нашаруваннями. Дбайливо виформуваний, щедрий на алюзії та ремінісценції зі всього європейського письменства вірш І. Качуровського завжди несе в собі високу мислительну напругу. Його асоціативне багатство вимагає філологічно добре підготовленого читача. Качуровський полюбляє давати нове життя, здавалось би, безнадійним лексичним раритетам, охочий до творення неологізмів, що дивують своєю влучністю та органічністю звучання («хмаросяги», «празелень», «наостіж», «недугуючи», «провість» і т. ін.).

Це — близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури. Ще яскравіше помітна вона на рівні спільних поетичних ідей. Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими. Настає епоха голого утилітаризму й стандартів. Зрештою, не випадково в сонеті «Акрагант» у Качуровського вихоплюються такі слова: «Але ці храми, що ми бачим тут,— їх будував не той місцевий люд, А ще давніший — вищої культури». Здається, в автора немає ані тіні сумніву в тому, що наша сучасність саме у вимірах гуманізму й культури не може вважати себе найвищим досягненням в історії людства.

Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 p.), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов’язані з дорогами. Г не випадково в «Дорожньому сонеті» читаємо такі просвітлені настроєм рядки: «Як мандрувати — то лише весною. І звідусіль, мов по краплині мед, Для тебе весну зносити в сонет».

Ігор Качуровський, як і кожен серйозний поет, цінний для нас справді індивідуальним духовним досвідом і глибоким художнім осмисленням не тільки життєвої долі тієї частини свого покоління, яку винесли з рідного краю на чужину жорстокі вітри. І не тільки у відновленні «часу перерваної ниті», пов’язаної з іменем неокласиків, бачиться його значення. Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини у цьому непростому XX ст. Запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.

Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж — без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Про те, наприклад, який успіх мали вони в Австралії, пише Дмитро Чуб ‘. Обидві перекладені європейськими мовами, і з ними знайомий не тільки український читач. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об’єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки — його мобілізують в ополчення, він потрапляє в німецький полон й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім’я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вже згадуваному вірші «Овідій»:

Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:

Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,

Сосни і клени впритул старий обступили будинок

(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України…)

Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові.

Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,

Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,

Повагом мати ритмічно скандує латинський гекзаметр,

Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби…

Пейзаж із вірша легко «накладається» на пейзаж довкіл батьківського дому героя в повісті. І в «Овідії»,. і в «Домі над кручею» в матері героя вгадується одна й та ж особа. Звичайно, проза Качуровського — не мемуарний звіт про пережите, а художній твір. І все ж маємо тут автобіографічну канву, збагачену всіма тими жанровими мотивами, які несуть у собі «роман виховання» або «роман авантюр», оскільки їх елементи органічно уживаються в тканині прози Качуровського з його зовні нібито непретензійною настановою викласти епізоди з пережитого. А пережити героєві повісті випало немало. Він раз у раз опиняється поміж двох ворожих сил. Йому доводиться втікати від німців, його катують і ведуть на страту партизани, і тільки випадковий збіг обставин рятує хлопця. Такої жорстокої правди про війну й окупацію українська радянська література не говорила. Досить бодай згадати епізоди, як селяни влаштували облогу на парашутистів і позаколювали їх (інакше німці прийдуть і знищать село) або як радянське командування наказало зібрати вагітних і хворих сифілісом жінок і погнало їх на позиції німців: уже холонучі жіночі трупи на снігу народжували…

Звірства карателів, звірства партизанів, жорстокість червоного командування — все це війна, описана Ігорем Качуровським. Його ніким не заангажоване перо не замовчує ніяких фактів. У війні всі втрачають людське обличчя.

Качуровський у прозі — не лірик і не патетик, як то здебільшого буває в українських письменників. Це той рідкісний тип прози на взір Валер’яна Підмогильного, що не намагається стати поезією чи замінити її. Філігранно вибудована фраза не здіймається в метафоричнепозахмар’я.

Вона — предметна й точна, як то, власне, й буває в прози, що хоче лишатися саме прозою.

Оповідач Качуровського — особа іронічна й «зіпсована» історично-філологічною освітою. У повістях повсюдно розкидано відступи й резюмування з різних приводів, екскурси в художні твори й у минуле людства. Ось, наприклад, одна з таких типових «прокладок» між подіями, що затягують героя, мов трясовина: .«Не знати, як там було в добу трипільської культури: може, справді існував у нас матріархат, а може, це тільки фантазія археологів. В історичні часи Україна під владою жінок опинялася двічі. Перший раз — за Російської імперії, коли царювали дві Катерини, дві Анни і весела Єлисавета…»

«Дім над кручею» закінчується тим, що герой повісті знову змушений утікати з рідного села — сюди вже наближається Радянська армія,— бо знає, що нічого доброго від цього режиму йому чекати не можна, хоч і не був він фашистським поплічником. Увесь попередній досвід життя жене його туди, до кордону, на захід. Мусить загубитися поміж тисяч таких же, як і сам, «Завтра я буду іншою людиною. За ніч придумаю собі ім’я, фах, час і місце народження…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : ОКРЕМИЙ РОЗДЛ ШКІЛЬНОГО САЙТУ З НОВИНАМИ «UaNews»

Справедливий тариф на газ для населення — 9,6 тисячі гривень.

Про це в ефірі програми «Шустер LIVE» на телеканалі «112 Україна»заявив голова правління НАК «Нафтогаз Україна» Андрій Коболєв.

«Що таке тариф? Тариф, який сплачує кінцевий споживач, складається з багатьох комплементів. Основний компонент — це сама ціна газу, до неї додаються витрати на її імпорт, до неї додається транспорт по території України, додаються податки на сам і газ, додається ПДВ — і виходить кінцевий тариф. Якщо зараз подивитися при тих імпортних цінах, що діють, за якими ми імпортуємо газ в даний момент, то справедливий тариф для кінцевого споживача на газ склав би 9,6 тис. грн», — зазначив Коболєв.

Як повідомлялося З 1 квітня в Україні зросли тарифи на газ, світло і теплопостачання. Раніше повідомлялося, що обсяг понад 200 куб. м на місяць, а також не спожитий в опалювальний сезон газ буде оплачуватися за ціною 7 188 грн за 1 тис. куб. м. Ціна газу, що використовується населенням для приготування їжі та підігріву води, зросте з 1 182 грн за тис. куб. м до 7 188 грн.