Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Фантастика та пригодницькі романи — улюблені твори будь-якого підлітка. Мабуть, кожен хлопець з нашого класу мріє про такі подорожі, як у Робінзона Крузо з роману Даніеля Дефо або у Діка Сенда з «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна… Хочеться пройти і по заплутаних шляхах пригод Шерлока Холмса з оповідань Артура Конан Дойля, але розумієш недосяжність своїх бажань…

Та коли береш до рук книгу Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки», розумієш, що і ти частенько разом зі своїми друзями опиняєшся у подібних ситуаціях веселих пригод. Незвичайні події, які відбуваються з головними героями — Явою і Павлушею, захоплюють, переносять читача до Васюківки аж у «метро» — до станції «Клуня» — станції «Крива груша», де борсається нещасна свиня Манюня. Без сліз і сміху читати «Тореадори з Васюківки» неможливо!

Здається, що я знайомий з цими хлопцями вже кілька років!

Павлуша і Ява («насправді його Іваном звати») — «найкращі друзяки і напарники». Гострий на язик дід Салимон каже про них: «Одно… Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них «слава… гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня».

Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні «штуки — викаблуки». За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити «пугутькало» в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей у сім’ї», влаштувати бій биків з головною «героїнею» коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки…

За своїм характером хлопці добрі, сміливі та співчутливі до чужого горя: вони могли б не ризикувати здоров’ям і життям, коли почули з глибини колодязя «плаксиве щеняче скімління».

Попри всі суперечки між друзями, Ява зважає на недавню хворобу Павлуші і спускається в колодязь: «…. в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь», — каже він другові, коли вони вирішують, кому спускатися за цуценям. Крім того, Іван проявляє неабияку кмітливість, коли задіює в рятувальній операції і брус-перевагу, і вірьовку з прив’язаної кози. З того моменту друзів стало троє: Павлуша, Ява і Собакевич — цуценя, якого витягнули з колодязя.

Як цікаво читати про всі веселі пригоди Павлуші та Яви — кмітливих та винахідливих героїв Всеволода Нестайка! Здається, що й сам автор такий же веселий, кумедний чоловік, що добре знається на дитячих характерах, з гумором, іронічно і одночасно з милуванням описує своїх героїв! Книга

Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» стала моєю улюбленою, а герої пригод Павлуша і Ява — найкращими моїми друзями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я гадаю, що кожна людина хоча б раз за життя ставила собі питання: звідки береться мудрість? Чи є вона вродженим даром? Чи можна стати мудрим, читаючи книжки? Чи мудрість приходить сама собою із віком і досвідом, а ми не в змозі пришвидшити чи вплинути на цей процес? Своє бачення цієї проблеми пропонує нам Іван Кочерга.

У драматичній поемі «Ярослав Мудрий» письменник багато уваги приділяє детальній «промальовці» образів, він намагається відтворити дух епохи, вдихнути життя у персонажів, зобразити не лише їхні «діяння», а й рухи їхньої душі, настрої, життєві погляди. Саме тому проблеми, поставлені у творі, набувають актуального звучання у будь-які історичні часи, вони є філософськими, торкаються також і морально-етичної сторони життя, ці проблеми є без перебільшення загальнолюдськими.

Тож звідки береться мудрість? На мою думку, насамперед потрібно відрізнити мудрість від понять «знання» і «життєвий досвід». Знання — це набір певної інформації, що тримається у вашій пам’яті, ерудиція загальна чи фахові знання. Життєвий досвід — це сукупність ситуацій, через які пройшла людина, та ті висновки, яких вона дійшла. Із визначенням мудрості виникають деякі труднощі. Це не знання і не досвід, але і знання, і досвід водночас. Мені здається, мудрість вбирає в себе ці поняття, але сама по собі є терміном ширшим. Отже, мудрість є певним ставленням до життя, життєвою філософією, поєднанням уміння діяти і аналізувати те, що діється навколо. Мені подобається вислів Івана Кочерги з його «Ярослава Мудрого»: «Береться мудрість не із заповітів, а із шукань і помилок гірких». Мені здається, у цій фразі висловлено правду нашого життя. Саме пройшовши певні випробування, часто неприємні, часто неочікувані ситуації, людина може набути мудрості. Але важливим складником є і здатність доходити висновків з пережитого, узагальнювати набутий досвід, поширювати його на інші події.

Героєві твору Івана Кочерги мудрість також не далася просто. Ярослав Мудрий (цей епітет говорить сам за себе) був насправді суперечливою людиною, але видатною, героїчною особистістю, «величною і в своїх чеснотах, і в своїх пороках», за твердженням автора твору. Своєї мудрості князь Ярослав набував усе своє життя.

Мені здається, найважливіше пам’ятати те, що навіть коли ти припускаєшся помилки, не припиняється процес цього «здобуття мудрості». Я гадаю, що якщо кожну ситуацію, навіть прикру чи неприємну, сприймати як життєвий урок, свідомо й об’єктивно доходити висновків, то з часом кількість цих неприємних ситуацій значно зменшиться, а життєвої мудрості — збільшиться. Часто саме слово мудрість асоціюється у нас з якимись казковими старцями, мандрівними філософами, але ми забуваємо, що кожна людина має можливість набути життєвого досвіду, а з ним — життєвої мудрості. І не слід боятися поразок або внутрішніх власних конфліктів, бо сумніви — ознака мислення, а мислення — перший крок до знань. На мою думку, роздуми над цим питанням мають супроводжувати духовне життя кожної людини, тоді, напевно, кожному із нас ще за життя люди до нашого імені можуть додати епітет Мудрий — так, як це сталося з персонажем історичної драми Івана Кочерги і видатною історичною постаттю — героїчним князем Ярославом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У передмові до п»єси І. Кочерга писав: «Коли я випадково натрапив на мотив «заборони світла» , мотив що й послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру». І далі автор згадує про дві грамоти литовський князів 1494-1506 років, що володіли тоді Києвом, згідно з якими заборонялося начебто з протипожежних міркувань засвічувати світло у будинках городян і ремісників. Невиконання цього наказу загрожувало великими, як для цього часу. штрафами. Понад півтора десятиліття боролися кияни за своє елементарне людське право, бо розуміли, що литовські князі прагнуть не лише розжитися на штрафах, але й задушити бажання вільного життя.

Ці історичні факти й події лягли в основу п»єси. Кочерга яскраво змальовує побут, реалії середньовічного Києва, на тлі яких чіткіше окреслюються постаті героїв. Драматург використав і своєрідний народний звичай «женити свічку» 1 вересня, а також урочисті цехові свята. Втілюючи свій задум — змалювати прагнення людини до щастя, до краси, які неможливі без утвердження права народу на вільний розвиток. Іван Кочерга вміло поєднує історичну основу та художній вимисел.

Сюжет твору розвивається стрімко. У Києві несподівано — городянам несила терпіти наругу й поневолення, нові податки і штрафи, темряву і безвихідь. Навіть пісня про свічку, цей символ життя, заборонена як злочин. Коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дівчину, бо та посміла запалити в хаті. Особливо вразила всіх звістка про те, що вже тривалий час воєвода приховує грамоту про скасування заборони. Її викрадає молодий київський зброяр іван свічка, який переконаний:

… Коли добром ніхто не дасть нам світла,

Його здобути треба — не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

Герой потрапляє до в»язниці. І тоді меланка, щоб врятувати коханого, з надлюдськими зусиллями проносить беззахасний перед негодою пломінь свічки крутими вуличками Подолу. Дівчина гине. Повсталий народ звільняє Свічку, і той убиває кривдника своєї нареченої — Ольшанського.

Городяни вражені смертю дівчини. Проте Свіччине весілля не скінчилося, боротьба триває:

До помсти всі! До волі! До борні!

Оптимістичний фінал п»єси зумовлений вірою в те, що «… для вільного народу колись зоря займеться світова».

У художній тканині твору особливе місце належить образам Івана свічки та Меланки. відвага хлопця і ніжність дівчини змальовані з М2яким ліризмом. Молоді кохають одне одного, але розуміють, що не будуть щасливими доти, поки існують кривдники простого народу. іван свічка клянеться відновити права люду на світло. Мужньою постає у творі Меланка. тендітна, ніжна і вродлива дівчина здатна на самопожертву, її не лякають грізні випробування. Це -образ поетичний символ України, яка крізь століття пронесла світло вільнолюбства, нескореності.

Сам драматург у передмові до іншого твору писав: «… в творі з драматичним конфліктом на історичну тему неминучі переанахронізми та інші відступи від зовнішньої історичної правди, право на які давно вже визнано за поетами».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Про минуле нашого народу, про героїчну боротьбу проти Іноземних загарбників, про незвичайну силу і мужність руських воїнів, князів дізнаємося ми з історії України, літописів, творів на історичну тематику. Про напад печенігів на Київ розповідається в оповіданні А. Лотоцького «Михайло-семиліток».

Михайлик — син князя Володимира, Молоденький ше був князенко, а вже вмів добре стріляти з лука, їздити на коні. «Славний був лицар князенко Михайлик-семиліток. Батько його дуже любив, любив його й увесь нарід». Були у хлопчика незвичайні здібності: він бачив І чув те, що ніхто не бачив і не чув. Навіть ворожбити сказали печенігам, що їм ніколи не здобути Києва, поки там знаходиться князенко: «Се його побут у мурах міста не дає вам здобути Києва». І вирішили печеніги просити князя віддати їм Михайлика в заставу.

Не міг князь погодитися на це, зібрали віче, яке спочатку теж було проти. «Любили кияни Михайлика, бо хоч він ще й маленький був, а вже могли пізнати в ньому доброту й хоробрість. Вже тепер бачили вони в ньому свого будучого князя, що принесе славу Києву та Вкраїні». Та чорні духи зробили своє діло — народ погодився віддати Михайлика.

Усе це чув хлопчик і дуже засмутився через те, що люди не розуміли, що своїм рішенням готують свою загибель. Михайлик зробив свій вибір: залишив рідний дім, родину, прирік себе на вигнання, «аж поки весь нарід не прийде до свідомості», хто він і яка в нього сила. А перед від’їздом він звільнив рідне місто. Пролетів серединою ворожого табору. «І що махне мечем по правий бік, — то ворог, як зрубане дерево, паде; що махне мечем по лівий бік, — то ворог, як підкошена трава, стелиться».

А потім поїхав Михайлик далеко-далеко, поставив Золоті ворота і стереже їх до слушного часу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У тривожні роки погляди митців часто зверталися в далеке минуле нашої Батьківщини, шукаючи там відповідей на питання. І тоді герої минулого ставали поряд з героями сучасності, будили почуття любові до рідної землі і відповідальності за долю Вітчизни. Іван Франко писав, що історичні твори з’являються тоді, коли в них виникає потреба і коли люди знаходять у них відповіді на гострі питання сучасності. Ця закономірність яскраво простежується на прикладі драми І. Кочерги «Ярослав Мудрий». Події, зображені у творі, віддалені від нашого часу ледь не на тисячу років. Що б, здавалося, могло об’єднувати давніх русичів з людьми середини XX століття, що могло бути спільного у їхніх почуттях? Все змінилося з часом, крім любові до рідного краю. Коли вирішується питання — бути Батьківщині вільною чи не бути взагалі, на передній план вступає священна відповідальність за її долю, за її майбутнє.

У 1944 році, коли І. Кочерга писав свій твір, весь світ був у пожежі війни і з надією дивився, як, напружуючи всі сили, війська Радянського Союзу боролися з фашизмом. Щоб перемогти у цій боротьбі, мало тільки воєнної сили. Людей повинна була об’єднати велика любов до Вітчизни, віра в перемогу. Ідея патріотизму пронизує усю драму «Ярослав Мудрий».

Князь Київської Русі Ярослав Мудрий несе на своїх плечах велику відповідальність за долю рідної землі. Багато часу він провів у воєнних походах, збираючи під свою руку землі. У мирний час розбудовує державу, збирає бібліотеку, будує храми. У нього болить душа від того, що постійні чвари, міжусобиці між князями заважають Києву стати могутньою державою, вистояти проти навали кочових племен і зазіхань войовничих північних сусідів. Ярослав усіма доступними йому способами намагається покласти край міжусобицям, об’єднує Київську Русь, діє продумано, твердо і, якщо треба, жорстоко. Він мріє про час, коли займеться любою його серцю справою — буде будувати міста й храми, «наряджати» землю Руську, поширювати мистецтво, грамоту, «книжну мудрість». Але на шляху до здійснення мрій стоїть багато перешкод, і одна з них — варяги, які прагнуть підкорити Русь. Ярослав відстоює національну самобутність країни. Хоча сам він наполовину варяг, та з гордістю говорить, що в його жилах тече руська кров його баби, і це ріднить князя з народом. Він рішуче відкидає легенди про норманське походження Русі, а варяги для нього — чужі люди, які «на Русь по золото пливли». З патріотичним пафосом він промовляє:

Мені не треба пишних цих казок,

Що предків нам шукають десь за морем.

Народ мій тут, на рідних цих просторах,

Від Києва до Ладоги живе.

І не заброд Ісландії суворих —

Мене своїм він предком пазове!

Словами свого героя Іван Кочерга дає відсіч фашистським ідеологам, які «науково» доводили, що в сиві часи слов’яни закликали на князювання германських воєначальників, а тому самою долею арійцям судилося правити «нижчою слов’янською расою».

Справжній патріот — це людина, яка ставить інтереси Батьківщини вище своїх власних. Таким був новгородець Микита, який прийшов у Київ помститися Ярославу за смерть батька і за кривди Новгороду. Але, зрозумівши, що Ярослав на перше місце ставить інтереси всієї держави, відмовляється від помсти. Коли на Київ напали печеніги, Микита став до лав його захисників і «чесно вмер за Русь на полі брані».

Інший герой драми — каменяр Журейко теж вважає Ярослава своїм ворогом. Та забуває про власну кривду, дізнавшись про змову проти князя. Він боронить Ярослава з любові до Батьківщини, адже розуміє, що Ярослав Мудрий — це та єдина сила, яка зможе об’єднати русичів у боротьбі проти численних ворогів і у побудові сильної держави.

Герої твору І. Кочерги «Ярослав Мудрий» — справжні патріоти. Вони жили, працювали заради Вітчизни, заради неї поклали своє життя. їхні подвиги повинні стати прикладом для нас, їхніх далеких нащадків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю письменника:

—  Моє ставлення до образу Платана Ангела (за п’єсою О. Коломійця «Дикий Ангел»)

— Виховний потенціал драми О. Коломійця «Дикий ангел»

— Проблема батьків і дітей та її актуальність у наш час (за твором О. Коломійця «Дикий Ангел»)

Біографія

Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919р. в с. Харківці Лохвицького р-ну на Полтавщині. Він був шостою, найменшою дитиною в родині селянина-бідняка, в якій рано не стало батька. Після закінчення семирічки Коломієць в 1935 — 1938 pp. навчається на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а потім на історичному факультеті Харківського університету. Із студентської лави пішов на фронт. Після демобілізації кілька років віддав комсомольській роботі; був лектором ЦК ЛКСМУ, секретарем Чернівецького обкому комсомолу, в 1950 — 1953 pp. працював відповідальним редактором газети «Молодь України», потім у журналі «Зміна». Тоді ж починає друкувати перші нариси й оповідання, що склали збірку новел «Біла криниця» (1960).

Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п’єса в 1962p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п’ятсота вистава.

В наступні роки слідує низка драматичних творів:

1961 р. — драматичний памфлет «Дванадцята година».

1963 р. — психологічна драма «Чебрець пахне сонцем» (інша назва «Де ж твоє сонце?»).

1964 р. — п’єса «Прошу слова сьогодні».

1965 р. — драматична дилогія «Планета Сперанта».

1966 р. — «Спасибі тобі, моє кохання».

1969 р. — «Келих вина для адвоката».

1970 р. — п’єса проблемно-психологічного характеру — дилогія «Горлиця», п’єса «Перший гріх».

Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970p. були відзначені республіканською премією ім. М. Островського.

1972 р. — п’єса «Одіссея в сім днів».

1973 р. — «Голубі олені» — «повість про кохання», яка на фоні численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою і в 1977 році була удостоєна Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

1975 р. — «Кравцов».

1977 р. — «Срібна павутина».

1978 р. — драма «Дикий Ангел», постановка якої у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією СРСР (1980).

Хоча в творчості О. Коломійця переважають п’єси про актуальні, сучасні авторові проблеми («Двоє дивляться кіно», 1987), є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев’ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500-ліття Києва.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994р.

Вперше його ім’я з’явилося на афішах театрів на початку 60-х років, коли з успіхом обійшли сотні сцен дотепні, веселі і мудрі «Фараони» (1961) досі нікому невідомого автора. А сьогодні вже наше театральне мистецтво важко уявити без таких сценічних здобутків, якими стали трагічна дилогія «Планета Сперанта», тривожно-медитаційна «Горлиця» чи озвучена високими нотами душевної краси й людського щему поетична повість про кохання «Голубі олені», прозора в чистоті й ніжності своїй «Срібна павутина» чи психологічно вибаглива драма «Дикий Ангел».

 Ім’ям М. Кропивницького пов’язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його — “чоловік труда, труда мозольного”, — досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п’єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п’єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич “знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра,Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея”. На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872р. в одеській газеті “Новороссийский телеграф” було опубліковано водевілі М. Кропивницького “Помирились” і “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”.

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства “Руська бесіда”, він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Глитай, або ж Павук” та “Невольник”.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — “Помирились” (1869), “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1871), “Актор Синиця” (1871) — переробка водевілю Д. Ленського “Лев Гурич Синичкін”, “Пошились у дурні” (1875), “По ревізії” (1882), “Лихо не кожному лихо — іншому й талан” (1882), “Вуси” (1885) — за оповіданням О. Сто-роженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам “Невольник” (1872) за поемою Т. Шевченка, “Беспочвенники” (1878, остаточна редакція — 1898), “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (1882), “Глитай, або ж павук” (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах “Де зерно, там і полова” (“Дві сім’ї”) (1888), “Зайдиголова” (1889), “Олеся” (1891), “Перед волею” (1899), “Розгардіяш” (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п’єси називає малюнками — “малюнки сільського руху” (“Конон Блискавиченко”, 1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільського життя” (“Старі сучки й молоді парості”, 1908), “малюнки сільського каламуту” (“Зерно і полова”, 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав’язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропив-ницького “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900), “Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, як і водевіль “Дійшов до розуму” (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію “Голомозий” (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й “етюд” (одноактівки “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо…”).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю (“Страчена сила”, 1903; “Зерно і полова”, 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів (“Невольник” за Шевченком, “Вій” і “Пропавша грамота” за Гоголем, “Вергілійова Енеїда”, “Чайковський, або Олексій Попович” за Гребінкою, “Підгоряни” за Гушалевичем, “Вуси” за Стороженком, “Хоть з мосту та в воду головою” за Мольєровим “Жоржем Данденом”).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі “акторського напівциганського життя”, і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п’єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров’я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п’єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п’єси, використовуючи мотиви народних казок (“Івасик-Телесик”, “По щучому велінню”), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються» 

Мрії. Дивні чарівні істоти, що допомагають тобі існувати. Їх значно більше за нас. Вони створені нами. Нашими прагненнями, нашими сльозами. Вони загинуть без нас, а ми не зможемо жити без них.

У житті без мрії немає сенсу. Але чи просто дотягнутися до неї? Піймати її, притиснути до грудей і втримати, незважаючи ні на що? Чи просто досягти до сенсу життя? У чому полягає він, сенс?

Томас Едісон хотів покращити життя людей і винайшов лампочку. Ісаак Ньютон прагнув зрозуміти таємниці всесвіту, коли на нього впало яблуко. Дмитро Іванович багато років працював над здійсненням своєї мрії, доки вона не явилася йому уві сні. Ці люди обрали свою мету, досягли її. Спіймали мрію за райдужний хвіст. А що ж інші? 

Про що мріють хворі у реанімаціях? Діти в притулках? Матері, що не дочекалися синів з війни?

Вони мріють про щастя. Про те, що втратили або чого ніколи не мали. Про кращу долю, краще життя.

І коли збуваються ці мрії, люди змінюються. Хворі одужують і допомагають іншим морально та матеріально. Діти дорослішають і створюють найміцніші родини. До матері приходить вагітна дівчина. Люди знаходять щастя, бо хотіли цього, прагнули до нього, мріяли про нього.

Мрія – це те, чого не дало нам життя. Доля в змозі відібрати можливість, але не змусить припинити мріяти. 

Ніхто більш не любив Україну так, як любила її Леся. Вона писала вірші про неї, серцем була завжди з нею, але хто може сказати, про що вона мріяла? Про нас, незалежних українців? Про своє здоров’я? Про життя й здоров’я Сергія Мержинського? Відповідь на це питання покинула нас століття тому. Але хто знає, можливо саме молитви «сеї слабосилої дівчини» допомогли нам здобути незалежність. 

Коли загинуть мрії? У той день, коли Сонце зійде на заході й опуститься на сході. Коли висохнуть моря й вітер унесе гори, наче опале листя. Коли знайдуться відповіді на всі питання.Ніколи!!!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У хатці біля лісу жив чоловік Максим. Було в нього четверо дітей, старшому, Івасеві, — десять років.

Навколо був гарний ліс, веселий навіть узимку, бо прикрашали його вічнозелені сосни.

Недалеко від Максимової хати росла така гарна сосонка, що аж запишалася перед сусідками — березами та липками.

Аж ось прилітає сорока й каже: «Че-че-че! Чекай, чекай!..» Знала вона, що будуть якісь зміни.

Так і сталося. Запріг Максим коня, зрубав сосонку та й повіз її до міста на торг. З батьком попросився й Івась.

Коли стояли з ялинкою, підійшла до них жінка з двома панськими дітьми — нянька. Вона впізнала в Максимові кума. Купила млинку й запросила земляків на чай. Івасеві дістався гарний бублик. І батько пішов у своїх справах, а Івась залишився. Надвечір повернувся Максим та й журиться, що не все вдалося зробити — чоботи и шевця ще не готові, доведеться й завтра їхати, а хотілося б Новий рік удома бути. Нянька запропонувала їм у них переночувати, і вранці як справляться, то й додому їхати. А увечері Івась може подивитися, як прикрашатимуть ялинку. Повели хлопчика в горниці, а там — диво! Ялинка сяє свічечками, ліхтариками, яблучками, цяцьками. Під нею — подарунки, а навкруги діти ходять, як живі ляльки.

Сосонка тішилася — от її щастя прийшло! Коли б це липки побачили! Але недовго раділа сосонка — скоро її почали розбирати, я потім і винесли на вулицю, покинули. Побачив бідну сосонку Івась, попросив дозволу забрати деревце назад, додому. Вдома сосонку прикрасили тими дарунками, що одержав Івась. Потішилися трохи діти та й витягли сосонку знову на подвір’я. Івась навіть пропонував порубати на дрова, а батько вирішив поставити її як віху на дорозі, щоб люди в заметіль могли орієнтуватися. Приїхала якось до Максима кума й сказала, що пани шукають хлопця для послуг у горницях. Можна було 6 віддати Івася в ту службу — грошей заробить та одягу. Батько погодився. Але не дуже гарно було хлопцеві на службі: його перейменували на «Ваньку», дали вузьку й тісну одежину, всі штурхають, б’ють, кричать на нього. Не витерпів такої наруги хлопець і під час великого бенкету втік додому.

Йде, радіє, що на волі. Пройшов поле, аж тут завірюха. Збився хлопець із дороги, плаче, не знає, що діяти. Раптом побачив… сосонку-втіху. Зрадів, швидко дійшов до хати, а зайти боїться — думає, що лаятимуть. У домі почули якісь звуки, вийшли — а там Івась. Привітали, відігріли, пожаліли дитину. Наступного дня Івась із братиком побіг подякувати сосонці, яка врятувала його.

Письменниця розповіла історію сосонки, яка пишалася перед іншими, раділа гарним іграшкам, не знаючи, що це все несправжнє й скороминуче. Історія хлопчика Івася — інша. Він відчув, що найбільше щастя — тепло рідного дому, любов і турбота батьків. Олена Пчілка показала також гарні, щирі стосунки між членами родини, українські звичаї й традиції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На землі здавна були три духовно найважливіших місця. Це Ватикан у Римі, Мекка у країнах ісламу та Києво-Печерська лавра у Києві (Україна). 

Києво-Печерська лавра була заснована близька тисячі років тому. Тисячі людей приїздять сюди, щоб подивитись не тільки на цей дивовижний витвір мистецтва, але й насправді святе місце. 

Початок розвитку цієї народної святині дали два православні монахи. Вони почали рити у землі печери, щоб жити там, майже не спілкуючись із зовнішнім світом. Таким чином, вони намагались найбільше з’єднатися з Богом. До них приєднувалось дедалі більше людей, і згодом ці печери перетворилися на великий монастир. 

Монастир ставав все могутнішим і мав велике значення у релігійному житті слов’янського народу. Згодом монахи почали будувати різні релігійні споруди зовні, які потім переросли у великий, оточений кам’яною стіною комплекс із багатьма храмами. Тому зараз Києво-Печерська лавра поділяється на печери та наземну частину монастиря. Доречно було б додати, що лавра здобула таку назву через печери, які є її основою, та стала лаврою не миттєво, а упродовж багатьох століть, бо лаврою у ті часи були тільки наймогутніші монастирі. Взагалі на території України у ті часи існувало лише три такі лаври і Однією з них була Києво-Печерська. 

Печери стали останнім притулком для усіх, хто жив у них та помер у давні часи. У печерах лаври знаходиться найбільша кількість похованих святих у світі — 119. Тут є і легендарний Ілля Муромець та той, хто почав написання історії слов’янського народу — монах Нестор-літописець. Є тут і святий Агапій, який, за легендою, писав ікони, які потім зцілювали безнадійно хворих, і, кажуть, якщо зараз ви підійдете до святих мощів і поцілуєте їх, то всі ваші хвороби зціляться. За легендою, тіла померлих монахів клали у сире приміщення печер, і коли до них згодом приходили люди, то вони бачили, що тіла цих монахів не розклалися, а перетворилися на мумії! 

Архітектура наземної частини лаври просто дивовижна. У соборах постійно поновлюються прекрасні фрески, які в багатьох соборах зроблені у стилі українського бароко, для якого характерні блискучість, величність, різнокольоровість фарб. Найвищою спорудою є дзвонарня. Вона сягає приблизно 300 м заввишки, і щоб піднятися майже до самої верхньої частини, треба подолати 400 сходинок. 

Києво-Печерська лавра є одним із найдорожчих скарбів українського народу, і тому, щоб не загубити його, треба берегти її як своє життя, родину, душу.