Шкільні твори та творчість:

— Сосонка — Ольга Косач (Олена Пчілка)

— Твір на тему: «З шаною до всього українського (Олена Пчілка)»

Біографія

Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес «українізації» в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім’ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі.

Петро Антонович Косач, будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету (згодом виключений за участь у «студентських безпорядках»), брав участь у похоронах Тараса Шевченка, активно співпрацював зі «Старою громадою». Ольга Петрівна доповнювала чоловіка, за якого вийшла заміж у дев’ятнадцять літ, своєю твердою, владною вдачею, розпорядливістю — тим, що ми називаємо нині «організаторськими здібностями». На практиці частіше траплялося так, що не вона доповнювала чоловіка, а чоловік — її. Тобто, була, як воно традиційно ведеться в українських родинах, головою сімейства.

У юності вона закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала.

Пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова «драгоман» — перекладач, урядовець для справ дипломатичних). «В нашій драгоманівській сім’ї, — згадувала Ольга Петрівна, — збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженні таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дядько Яків, батьків брат, за участь у «недозволенном обществе» («Соединенных словян») та в русі декабристів був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засланий у Сибір, звідки вже не повернувся.

Величезний, можна сказати — визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. він очолював ліве крило київської «Громади», проповідував ідеї федералізму й так званого громадівського соціалізму етичного характеру, в еміграції заснував українську друкарню в Женеві. «коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях», — зізнавалася Олена Пчілка.

Українську національну ідею, яка в наш час, за провокаційною філософемою, «не спрацьовує», Олена Петрівна сприйняла беззастережно, раз і назавжди. Національні інтереси були для неї завжди понад усе. Головною метою її життя було — «шукати правди разом з народом». Національні й соціальні й соціальні мотиви — провідні в її прозових, поетичних і драматичних творах, поетичних і драматичних творах, сьогодні майже забутих. Її повісті «Товаришки», «Артишкола», оповідання «За правдою», «Світло добра і любови», «Рятуйте!», «Півтора оселедця», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. Відверто тенденційні, їхні сюжети часто запозичені з народних «придебенцій». Остання з названих оповідок аж надто перегукується з нашим днем. Баба Марина прагне виправити «бомагу» на право спадку на хату і дворище. Однак бар’єри бюрократів-крутіїв нездоланні.

Як відомо, Олена Пчілка критично ставиться до селянського етнографізму Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, інших письменників. Вона рішуче ревізує соціальну палітру своїх творів, уводячи до кола літературних героїв представників тогочасної інтелігенції. «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей, — писав І. Я. Франко в одному з листів. — Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі…» Ці слова були, щоправда, певним завдатком авторці — широкого епічного полотна з життя «освіченого товариства» Олені Пчілці так і не вдалося створити. В усьому, що вона писала, звучить рішучий протест проти національного і політичного гніту, денаціоналізації і русифікації. Однак вона була далека від «вульгарного націоналізму».

«Українства» і «українофільства» не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним наглядом поліції), ні караючий меч диктатури пролетаріату — в 1920 році за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки.

Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю «Український орнамент». Як справжній майстер вона плекала слово і творила його. Дала життя означенню, без якого просто уявити не можна нинішній словник — «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися «переможець», «променистий», «палкий» Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича.

Олена Пчілка — один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п’єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру. Не всі знають, що Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць «Перший вінок», була редактором-видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна». До речі саме «Рідний край» благословив перші поетичні спроби Павла Тичини і Максима Рильського. Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С. Рудинського видавала власним коштом.

Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії — її перу належить водевіль «Сужена — не огожена!», комедія «Світова річ», написана на прохання М. Старицького. П’єса не раз зачаровувала глядачів образами, відтвореними на сцені М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецької.

Поетичний доробок Ольги Петрівни не був особливо резонансним. Вірші, написані в громадських, побутових і сімейних клопотах, щоденних і цілоденних, нагадують легкокрилих пташок, що творять свою невибагливу мелодію «просто так».

В українському, та й, в основному, в світовому письменстві не було письменниці, яка б творила високе і була б, водночас, щасливою у подружньому житті та материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марселіна, Деборд-Вальмор, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова… Як писала Ліна Костенко: «Щасливі не пишуть…». Особисте життя було для них, як правило, з від’ємним знаком.

Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях — доньки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова шанувала свій рід — батька і матір, боготворила брата — Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виховала шістьох дітей — двох синів і чотирьох доньок, що стали достойними і шанованими людьми.

Але материнський вінець Ольги Петрівни був воістину терновий. Гортаючи сторінки фундаментального «Літопису життя та творчості Лесі Українки», укладеної добродієм Мирославом Морозом, дивуєшся: де брала сили мати великої поетеси, щоб раз у раз визволяти з цупкого полону її тяжких недугів, утримувати слабкий вогник життя, яке перетворилося на суцільну операцію. Возила Лесю по лікарях — то до Відня, то до Одеси, то до Варшави, то до Криму, то до місцевих світил та знахарів.

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач; 29 червня 1849 р. – 4 жовтня 1930 р.) належить до числа тих діячів, які невтомною працею на терені української культури зробили значний внесок до духовної скарбниці свого народу. На ниві красного письменства вона трудилась близько шістдесяти літ, випробувавши перо в усіх літературних жанрах: драми та комедії, повісті та оповідання, байки та ліричної поезії, епічної поеми й поетичних перекладів. Людина з широким світоглядом і ґрунтовою освітою, Олена Пчілка зажила слави і в історії української журналістики, зокрема як мистецтвознавець, критик та популяризатор українського мистецтва. Її діяльність як фольклориста і етнографа є ще одним проявом її самобутнього таланту і заслуговує пильної уваги дослідників.

Народилася Олена Пчілка в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. У 1866 р. закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат, жила у брата Михайла Петровича Драгоманова – згодом відомого вченого–історика, літературного критика, фольклориста і громадського діяча. Під впливом брата формувався світогляд Ольги Драгоманової. Дев’ятнадцяти літ вона побралася з чернігівцем Петром Антоновичем Косачем, недавнім студентом – правником Київського університету і приятелем її брата.

Влітку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П.А.Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім’я Косачів. Та не тільки сімейними клопотами жила Ольга Петрівна. Вона розпочала свій творчий шлях з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка „Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого на Україні знавця цього виду народного мистецтва.

Весною 1879 р. О.П.Косач з дітьми приїхала в м. Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Тут Олена Пчілка займалася педагогічно – літературною діяльністю. З перекладів російських і польських письменників була підготовлена книга „Українським дітям» (вийшла з друку 1882 р).

У травні 1882 р. сім’я Косачів переїхала в село Колодяжне на Ковельщині, яке стало з того часу їх постійною домівкою. Активна художня творчість і видавнича діяльність Олени Пчілки почалася в Колодяжному. У 1883 р. вона опублікувала свою першу поему „Козачка Олена» в альманасі „Рада», у 1886 р. видала збірку поетичних творів „Думки-мережанки». Разом з письменницею Наталею Кобринською видала альманах жінок-письменниць „Перший вінок» (1887).

Ольга Петрівна Косач не тільки виховувала, вчила, лікувала своїх дітей, але й була їх вимогливим критиком. Матері завдячувала Лесі Українка любов’ю до літератури і світової історії, знанням іноземних мов. Під впливом матері розвинувся її мужній вольовий характер. Від матері успадкувала вона ненависть до царизму і національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів.

В кінці 90-х років родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, де Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край». У 1908 р. вийшла з друку збірка її повістей, оповідань, п’єс „Світова річ». Їй належать спогади про М.Старицького (1904 р.), М. Лисенка (1912–1928 рр.), М.Драгоманова (1926 р.). Письменниця продовжувала фольклорно-етнографічну діяльність. З цією метою приїжджала в кінці 1902 р. в с. Запруддя (нині Камінь-Каширський район). Записані тут 12 унікальних колядок та інші волинські пісні цього жанру спонукали її опублікувати наукову розвідку „Украинськие колядки» в журналі „Киевская старина». Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію „Рідного краю». У 1921 р. повернулася до Києва, де їй було запропоновано в 1924 р. роботу в Академії Наук України, а в 1925 р. письменницю обрано членом-кореспондентом Академії Наук України. Працюючи тут, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади.

4 жовтня 1930 року перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, вченої, яка, за словами Панаса Мирного була „родюча, як земля, а робоча – як бджола». Олена Пчілка була завжди вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєї творчістю і громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щодо драматичної поеми І. Кочерги іноді постає питання, чому автор не обмежився чітким відтворенням існуючої історичної правди, але на основі реальних подій відтворює сюжет, сповнений деяких неточностей або й «грубих помилок», — відходжень від реалії, що її занесено до літописів княжих часів. Відповідь на це непросте, але цілком слушне запитання слід шукати, виходячи з роздумів над наміром автора щодо вираження свого світогляду в п’єсі: по-перше, І. Кочерга намагався показати живу людину з реальними рисами, багатогранністю душевного світу, а не конкретно-історичну особу конкретно-історичними вчинками, по-друге, для підтриманні, напруженості конфлікту, наповненості, живості сюжету автор вводить нові, вигадані особливості характеру, або навіть — вигадані події; в кінці кінців, автор має право на художній вимисел.

Виникає друге запитання: що ж автор прагнув довести до нашої свідомості своїм твором? На це запитання не можна дати однозначну відповідь. Не можна також обмежитись при відповіді «голою теорією», сформулювавши декілька тез, адже за темою «Ярослав Мудрий» стоїть особистість, незбагненна й багатогранна, з її життєвою філософією і оригінальним творчим пошуком. Тому потрібно перейнятися ідеями автора, спробувати збагнути, його світогляд, навчитись мислити згідно з цим світоглядом, а вже потім судити про ««правди» і «неправди», про доцільне й зайве.

Найперше з’ясуємо, чому І. Кочерга звертається саме до постаті Ярослава Мудрого.

Саме за часів князювання Ярослава Мудрого Київська Русь набула найбільшої політичної й економічної міці та стабільності, а значить, і найбільшого впливу на міжнародній арені. І все це завдячуючи воістину мудрій керівничій політиці Ярослава. Адже саме він зумів об’єднати Русь, утопаючу до цього часу в багні усобиць. Для цього потрібно мати неабияку волю. Звідки вона у Ярослава? Згідно з поемою Кочерги, силу волі свою Ярослав черпав із щирої. та нездоланної любові до своєї землі, до свого народу. І саме народ допоміг Ярославові отримати й утримати владу у стольному граді Києві. Ця любов народу до свого князя була відповіддю на турботу Ярослава за долю народу й держави. А й справді, князь не висував палких гасел, не давав фантастичній обіцянок, не вів численних дебатів, що так модні були у всі часи, у всіх політиків світу, що з такою плідністю використовуються сучасними rope-політиками. Князь приймав конкретні рішення що не залишались лишень «на папері», а перетворювались в діло негайно виконувались. Князь розумів: щоб мати сильну, міцну країну, щоб у цій країні завжди панували мир і злагода, необхідно діяти. Мали рацію давні: що посієш, те й пожнеш. Мали рацію мудрі: спочатку закон, а потім благодать. Та чи мав рацію застосовуючи подекуди жорстокі методи і ствердження законності та справедливості в країні? Чи був Ярослав тираном? А може, мудрим правителем.

Важко однозначно відповісти на це запитання. Адже ідеального на світі Божім нічого немає, і не наша в цім вина. Немає абсолютно праведної та абсолютно свавільної, жорстокої людини. Немає абсолютної демократії та абсолютної автократії у світі (насамперед, тому що ідеальне можливе тільки в теорії, на практиці ж завжди є певні відхилення від теорії, певні нюанси, і в цьому — вся краса і велич Життя. 

Тож Ярослав — жива людина зі своїми перевагами й недоліками, особистість з великою кількістю «протиріч», незбагненних елементарною логікою. І чи можемо ми судити людину, виходячи з суб’єктивних поглядів, до того ж поглядів суто нашої доби. Зрозуміло одне: Ярослав палко кохав свій народ, свою Батьківщину і доклав чималих зусиль для ствердження своєї держави, для підтримання миру і порядку на її землях, для оборони її від ворожих навал і змов, фактично спрямованих на руйнацію культури, свідомості нації, держави взагалі. І Ярослав застосовував найбільш ефективні, на його думку, засоби: меч і книжки — силу і мудрість.

Тепер доцільно відповісти і на запитання, поставлене спочатку: що автор бажав довести своїм твором? На мою думку, І. Кочерга прагнув показати, що кожна людина повинна бути відповідальною за долю своєї держави. Адже Ярослав не зміг би керувати державою без підтримки народу, не зміг би захистити свою державу без відданості вірних йому і країні людей. Тож не тільки Ярослав, а й кожен русич відповідальний був за Русь. Відповідальність ця випливає, передусім, із палкої любові до вітчизни, самовідданості вітчизні.

Мені часто спадає на думку, яких би висот досягла наша держава, якби кожен її громадянин зумів переосмислити цінності, змінити свій світогляд, поставивши на перше місце у своїй свідомості не матеріальне, а духовне, якби у кожної людини виникла невідкладна потреба у своїй частці відповідальності за народ, за кращу. Тож залишається тільки вірити, що врешті-решт схаменемось, збагнемо свою відповідальність за долю України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори: 

— Людина на роздоріжжі революції: «Мати» Г. Косинки і «Я (романтика)» Миколи Хвильового

— Розкриття загальнолюдських і моральних цінностей у новелах Григорія Косинки

— Новела Г. Косинки «Мати»: психологізм художньої деталі

Біографія

Г. Косинка — один із найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище пись­менника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій пере­їхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гім­назійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойо­вих діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в’язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підпи­сом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’ялялися на сторінках багатьох часопи­сів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читан­ням своїх творів, що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об’єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920-1930-ті рр.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбин­ського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характе­рів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологіч­ного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюан­сів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходить крізь індивідуалізоване сприй­няття героїв, що охоплює однобічні оцінки, наголошуючи на пере­вазі загальнолюдських цінностей над класово-ідеологічними.

Шкільні твори за творчістю письменника:

— Моральні цінності, ідеали наших предків (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— «Вищих я не відаю скарбів, ніж мирний труд і щастя в мирнім домі» (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— Відповідальність людини за долю держави (за драмою І. Кочерги «Ярослав Мудрий»)

— «Мої враження від твору Свіччине весілля»

Біографія

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця. 

Для багатьох знайомих і всієї рідні батько Івана Кочерги Антон Петрович вважався Дон-Кіхотом — відзначався надзвичайною чесністю й порядністю. Й хоча саме через ці риси характеру була змарнована його блискуча кар’єра, він ніколи не скаржився, не шкодував, що вчинив так, а не по-іншому. Згодом одружився з дочкоюсільського землевласника із містечка Носівки, де 6 жовтня (24 вересня — за старим стилем). 1881 року в подружжя народився син Іван. 

Мати Івана Кочерги була людиною акторських здібностей, уміла декламувати й імпровізувати, хоча й ніколи не виступала на сцені. При світлі гасової лампи малий Іван часто цілими вечорами слухав її чудові розповіді. Родина часто переїжджала, оскільки Антон Петрович у той час став залізничним службовцем. Хлопчикові подобалося «життя на колесах», сповнене нових знайомств і нових вражень. 

З ранніх літ Іван був оточений піклуванням і увагою батьків, ріс переважно в «товаристві» літературних героїв, а не одноліток. 

Дитина росла не по літах розумною, допитливою. Малий Іван добре малював, і друзі сім’ї пророчили, що він обов’язково стане відомим художником. А хлопчик знайшов інше уподобання — захопився грою в театр. Він клеїв дерев’яних ляльок, малював декорації — мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Але після 1905 року не завжди щастило побачити дійсно серйозну виставу, бо почалася реакція й цензура дозволяла ставити лише примітивні водевільчики. 

Як і всі діти із заможних сімей, початкову освіту одержав дома. Лише 1891 р. родина оселяється в Чернігові, де 1899 р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у Києві, але повернувся до Чернігова, де його давно вже чекала кохана дівчина, одружився — і ні одного дня так і не пропрацював юристом. 

Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Дівчина виховувалась у сім’ї старшої сестри — матері не пам’ ятала (мати померла зовсім молодою), а батько — талановитий піаніст — постійно гастролював по країні й не міг брати дочку з собою. 

Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. У 1906 році в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки — Роман. 

Перший свій крок у літературу Іван Кочерга зробив ще у Чернігові у 1904 році, коли в «Черниговских губернских ведомостях» надрукував кілька ґрунтовних театральних рецензій, підписуючи їх або криптонімом «И.А.К.», або іменем одного з героїв майбутньої п’єси «Майстри часу» — Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 рік, коли була створена його перша романтична п’єса-казка російською мовою «Песнь в бокале». До речі, і перші драматичні твори, і перші вірші, і театральні рецензії (а їх назбиралося понад 90) письменник писав російською мовою. Пояснити такий феномен не трудно: так було безпечніше, а до того ж, коли Івана приймали на державну службу, то, як і всіх чиновників, заставили дати розписку, що не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов’язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі. Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законослухняним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі події він сприйняв індиферентно, але все-таки трохи побоювався змін. 

Перша п’єса, написана російською мовою в 1910 році «Песнь в бокале» і перекладена Тичиною, вперше була поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926р. під назвою «Легенда про пісню». Успіху ця п’єса не мала. 

Нова п’єса — «Дівчина з мишкою» (російською мовою) — була поставлена 1913 року і мала помітний, хоч і скандальний успіх. 

У 1914 році Іван Кочерга переїхав до Житомира. 

Уже після революції були написані такі п’єси російською мовою, як історична драма «Изгнанник Вагнер» (1921), «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп» (1924), які завершують певний етап драматургічного розвитку. 

Українська мова творів, а нею письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Українською мовою Кочерга почав писати на початку 20-х років. У цей період у драматурга з’являється інтерес до повсякчасних тривог і надій людини. Він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю» (1925). 

20 лютого 1926 року в театрі імені М. Заньковецької відбулася прем’єра «Феї гіркого мигдалю», у 1927 році драматург пише нову п’єсу «Алмазне жорно». 

1928 рік ознаменувався виходом кількох п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю, серед них — комедія «Натура і культура», драма-феєрія «Марко в пеклі» (1928) і низка так званих «кооперативних» п’єс, типових для 20-х років. 

Вистава «Марко в пеклі» у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самого твору рецензенти поставилися стримано. 

У цей період І. Кочерга переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь». 

У 1929 році в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень — серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень — листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929 р. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі роки, починаючи з 1922 року. 

Драматург створив чимало п’єс: драматична поема «Свіччине весілля» (інша назва — «Пісня про Свічку», 1930), водевіль «Ліза чекає погоди…» (виданий 1931 р.), п’єса «Майстри часу» (інша назва — «Годинникар і курка», 1933). 

Драма «Свіччине весілля» у творчому доробку Івана Кочерги посідає особливе місце. Вперше під назвою «Пісня про Свічку» вона вийшла друком у 1931 році. Через два роки під такою ж назвою твір видали російською мовою. Того ж року письменник вдруге зумів видати драму українською мовою, значно переробивши і змінивши назву — «Свіччине весілля». Безсумнівно, що друге українське видання було значно якіснішим, вдалішим. Саме в такій редакції твір дійшов до наших днів. 

Тема литовського панування в Україні, висвітлена в творі, була заборонена в радянські часи, тому читачі або глядачі «Свіччиного весілля» мусили сприймати подане драматургом на віру, не маючи належних уявлень про історичний проміжок часу, охоплений у творі. Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися йід монгольської навали. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме українською мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною для спілкування коронованих осіб. 

Українці не асимілювалися, вони зберегли етнографічне ядро, одночасно благотворно впливаючи на культуру всієї держави Литви. Статут Литовський, магдебурзьке право були документами високого рівня, давали українцям право на розвиток ремісництва і торгівлі, на досить урегульований законами уклад життя, де громадяни в державі законослухняні тому, що їхні обов’язки не є тягарем, а права не допускають хаосу та беззаконня. Проте через деякий час сама Литва потрапила в залежність від Польщі, і всім свободам в Україні настав кінець. 

Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний похід по сценах десятків театрів. Окрилений успіхом, драматург пише все нові й нові твори. 

П’єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. здобула (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. 

У 1934 році І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює над кіносценаріями і перекладами. 

У 1941 році письменникові виповнилося 60 років. Разом з іншими талановитими людьми Кочергу евакуюють в Уфу, доручають йому посаду редактора газети «Література і мистецтво». Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії наук УРСР, яка теж переїхала у столицю Башкірії. 

У цей час Кочерзі жилося дуже тяжко. І не тільки тому, що сім’ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, — тоді всі проживали в тісноті, — а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Вразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краї. В 1943 році І. Кочерга переїхав до Москви. Але як тільки звільнили Київ, почав рватися в рідний край. Саме тут у 1944 році митець і закінчив свою лебедину пісню — історичну драму про часи Київської Русі «ЯрославМудрий». 

Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі. 

Після виходу п’єси авторові довелось хвилюватись не лише про долю твору, а й про свою власну (драматург очікував навіть арешту й розстрілу — такою була обстановка навколо «Ярослава Мудрого»). Літній І. Кочерга зламався як митець. Написані пізніше коротенькі драми уже не мали тієї глибини, яка властива найкращим драмам цього письменника. Правда, у 1948 році він ще створив досить гарну трагедію «Пророк» про Шевченка, але на сцені театрів цей твір з’явився аж у 1961 році, після смерті автора. За життя Кочерга одержав ще кілька болючих, добре продуманих ударів у спину від сталінських посіпак. 

Письменник планував також написати драму про чудового українського музиканта М. Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволили І. Кочерзі втілити у життя свій задум. І хоча 1950 року письменникові було Присвоєне почесне звання заслуженого діяча мистецтв України, митець більше не написав жодного твору. У ці роки він займався хіба що перекладами художніх творів, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Останньою завершеною роботою Кочерги-перекладача вважається «Приборкання непокірної» Шекспіра. 

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 року. 

Похований на Байковому кладовищі в Києві. 

Особливістю творчості Івана Кочерги було те, що до всіх своїх улюблених, найкращих, з художньої точки зору, творів автор писав передмови. Ці передмови не завжди були потрібними, адже автор робив глядачеві своєрідні підказки, як необхідно трактувати текст або розуміти його героїв чи проблему. Але була в цих передмовах і позитивна сторона: драматург пояснював, що саме наштовхнуло його на конкретну тему, що стало тим конкретним важелем, за допомогою якого він зрушив певний історичний матеріал з мертвої точки, трансформував його і надав вигляду художньої інтерпретації минулого. 

У передмові до драми «Свіччине весілля» письменник підкреслив, що в архівах знайшов дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 років), у яких порушувалися питання заборони запалювати світло й відміни цього рішення. Письменник підкреслював, що заборона існувала щонайменше 15 років, і у грамотах згадувалося невдоволення киян з цього приводу. Історія не подавала повстання ремісників — у творі це художній домисел.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Липа — видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, поет, прозаїк, перекладач, лікар. Народився 1900 р. у м. Одесі в сім’ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу.

З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові. На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об’єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно-науковий вісник», «Митуса». Саме на шпальтах ЛНВ з’явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна. О. Те-ліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні.

1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється. У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Цього ж року переїздить до м. Яворів на Львівщині.

У 1944 р. Ю. Липу, коли він вибув на лікування одного з поранених вояків УПА, було жорстоко закатовано енкаведистами.

Його перу належать брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936), поетичні збірки «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), славетна історіософсько-геополітична трилогія у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), роман «Козаки в Московії» (1934), трьохтомник новел «Нотатник» (1936). З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії, зокрема, «Фітотерапія», «Зутріууит Азіег в відживлюванні ді гей», «Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії», «Лікування зелами хронічних хвороб», «Вереди старечого віку до гоєння», «Рослини й лікування», «Історія зелолічнитцва», «Значіння рослинних середників при лікуванні діабету», «Фітотерапія хвороб травленевих органів», «Рослини проти статевого безсилля», «Лікувальні рослини в давній і сучасній українській медицині» та інші.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман «Портрет Доріана Грея» був створений Оскаром Уайльдом в 1891 році. У ньому англійський письменник спробував осмислити основні проблеми сучасності, пов’язані з відходом у минуле старих моральних та естетичних норм життя. Центральна проблема твору пов’язана з ідеєю Прекрасного і його впливу на душу людини. У романі вона вирішується багато в чому завдяки любовної темі.

Тема кохання в романі Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея» займає центральне місце. Вона розкривається автором з чотирьох різних позицій і бере участь у формуванні художніх образів головних героїв. Лорд Генрі Уоттон виражає любов побутову, чуттєву, цинічну. Молода актриса Сибила Вейн зв’язується з любов’ю романтичної, трагічної, мрійливої. Художник Безіл Холлуорд вміщає в себе любов справжню, що характеризується душевним поклонінням і нескінченної відданістю своєму об’єкту.

Головний герой роману — Доріан Грей — любить тільки себе і Красу, навколишнє його і яка є безпосереднім продовженням його особистих зовнішніх достоїнств. Вічно молодий юнак цінує тільки чуттєві насолоди — радість тілесних утіх, блиск дорогоцінного каміння, ніжні переливи східних тканин. Все, що позбавлене ідеальною складовою, втрачає для нього свою принадність раз і назавжди. Так відбувається з Сібіл Вейн, в яку Доріан закохується не як в конкретну жінку, а як в цілий сонм романтичних героїнь попередніх культурних епох. Молода актриса, в свою чергу, починає відчувати пристрасну прив’язаність до Дориану в силу свого юного єства, спраглого відкинути від себе уявний світ театральної гри і ввійти в реальне життя зі своїм палаючим серцем.

Ставши реальною, Сибила перестає бути тим, що любить в ній Доріан. Зіткнення з життям дівчина не витримує. Її самогубство проходить для героя практично непомітно, в той час, як навіть самий цинічний персонаж роман, лорд Генрі Уоттон, віддає належне вчинку молодої актриси, вселяє в людей «віру в існування справжньої любові».

Романтична любов Сибіли Вейн — сама швидкоплинна в романі. Справжня, глибока любов художника Безіла Холлуорда до Дориану Грею — сама постійна. З неї починається твір, а закінчується вона тільки разом зі смертю персонажа. Почуття портретиста описуються в романі і як закоханість в прекрасний зразок людської природи, і як вознесіння ідеально гарної людини на п’єдестал мистецтва. З одного боку, Безіл Холлуорд відчуває щиру, можливо навіть тілесну, любов до златокудрий аристократу. Про це свідчать його страхи і розповідь про пересічних поглядах з Дорианом. З іншого боку, художник закоханий в юнака як в Красу, возводящую його творчість в ранг вищого зразка сучасного мистецтва.

Лорд Генрі Уоттон, на противагу ідеалістично настроєних Безіл і Сібіл, бачить у любові її земну, побутову суть. Цей персонаж дивиться на життя з позиції натураліста. Він постійно сипле філософськими сентенціями на тему любові і шлюбу, вбачаючи в першій її нічим не прикрите чуттєве єство. Для лорда Генрі любов давно стала почуттям повторюваним, які мають свій початок і кінець, що виникають раз за разом і позбавленому якої б то не було романтики. Уоттон не вірить ні в вічну любов, ні в вірність, пов’язуючи останню зі звичайною фізіологією. При цьому він не позбавлений розуміння того, що справжня любов все-таки існує, але не в його житті, наповненою науковим цинізмом і експериментами над людською натурою.

Три види любові — романтична і чиста, глибока і піднесена, буденна і тілесна — відтіняють в романі «Портрет Доріана Грея» найстрашнішу форму любові — любов до самого себе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нашому народу судила історія — жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.

Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.

Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.

Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.

У п’єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.

Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:

Ні! Годі вже! Життя не пошкодую,

А привілеї наші поверну.

А не віддасть добром, то візьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замку,

Тоді засвітим наші каганці!

До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою:

На честь Меланки й Свічки

Ми цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:

Грудьми й мечем — од вітру і людей

Клянемся наше світло боронить!

А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанський заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості…

Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

А тепер на приступ!

До зброї всі! До волі! До борні!

І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:

І справді, край? Звільниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто мені поверне ту надію,

Пошану ту, що я колись бергз…

В моїй душі до того ж привілею.

А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.

Я не боюсь ні смерті, ні тортур

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свобідний.

Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо

… свічки мирної не варта та країна,

що в боротьбі її не засвітила…»

Які пророчі слова… Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Іван Карпенко Карий — відомий талановитий драматург його перу належать вісімнадцять оригінальних п’єс в яких він показав збагачення землевласника через експлуатацію селян, гнів і страждання народу життя української інтелігенції . У комедії «Сто тисяч» автор викрив зажерливість багатія Герасима Калитки, який збагачувався працею наймитів їх нещадною експлуатацією шкодував для них їжі . Герасим на всьому заощаджує, скуповує землю в дворян, які розорились. Сенс життя для нього полягав у постійному збагаченні . Втративши гроші він не знає як буде далі жити . На той час і навіть зараз суспільство вважає, що цінність людини вимірюється кількістю грошей, які вона має тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все навіть втрати душу .Герой п’єси Савка казав : «без душі мабудь легше, ніж без грошей»

Цікавий персонаж п’єси багатій Терентій Пузир .Джерелом його збагачення теж була жорстока експлуатація селян найманих робітників . Також він не побоявся збагатитися шляхом злочинних махінацій . Здивувало мене те, що Пузир вирішив збагатитись за рахунок шлюбу дочки з сином багатія Чобота .Його не цікавили почуття власної доньки, яка любила учителя гімназії — Калиновича. Життєві принципи Пузиря це «користь витягати хоч би й зубами прийшлось тягнути» .Він через жадобу до збагачення став жорстоким і бездушним, безчесним та некультурним . Наскільки він був скупим. що ходив у подертому кожусі і ховавши в банки, де зберігав свої мільйони він в торбі носив хліб і сало, щоб не платити зА обід . Хоча себе він вважав добрим і чесним, багатство він наживав важкою працею.

Проблеми які висвітлив драматург в п’єсі «Сто тисяч «є проблеми й сьогодення . Карпенко-Карий змушував читачів замислитися над тим як треба жити і працювати чесно, щоб не було стидно у майбутньому перед своїми нащадками . Письменник сучасності Мирослав Дочинець пише : «Основні речі у житті є безкоштові .Вони нам просто дані» . «Щастя ніколи не приходить з чеком чи з банківським рахунком » , «За гроші можна купити чудовий будинок, але не домашній затишок , за гроші можна купити ліжко, але не сон , за гроші можна купити поверхневі стосунки, але не дружбу «. Те, чим ти є значно важливіше, ніж те, чим ти володієш. І дійсно я з ним погоджуюсь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ви не можете нічого вдіяти з довжиною вашого життя, але ви можете зробити що-небудь з її шириною і глибиною

Частіше за все людина починає замислюватися про те, чим є її життя, коли за плечима вже багато прожитих років. Усі важливі події, дорогі люди, мрії, що здійснилися, та такі, що вже ніколи не стануть реальністю, — все це становить життєвий досвід людини. З нього вона робить певні висновки та навчає своїх дітей.

Я вважаю, що насправді дуже важливо зрозуміти, що то є людське життя, саме коли ти ще дуже молодий і можеш обирати, як жити. Бо світ сповнений безкінечних можливостей, і дуже важко правильно обрати свій шлях. Усі ми чули, як хтось, проживши півжиття й більше, з прикрістю констатує, що не зробив того, чого найбільше хотів, що життя його розчарувало, а часу на виправлення помилок вже немає.

Життя людини – це найбільша святиня. Кожен може обирати свій шлях, не заважаючи іншому обирати свій. Не можна примушувати інших хотіти того, чого хочеш сам. Не можна збудувати свого щастя на чужій біді – так промовляє народна мудрість. І також не можна розраховувати на те, що хтось буде завжди підказувати тобі вірні рішення і нести за тебе відповідальність.

Тому на мою думку, життя – це велика особиста відповідальність кожного.  Від народження й до старості  людина має унікальну в природі здатність розвиватися, вчитися, вдосконалюватися. Важко сказати, як би я хотів прожити життя зараз, коли мій власний досвід дуже маленький. Проте, я вважаю, він дуже цінний, як і знання, отримані від батьків, друзів, вчителів, із книжок. Це все – безцінні джерела інформації про те, що нас оточує та становить невід’ємну частину нашого буття, допомагає нам орієнтуватися в ньому, підтримує та надихає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українська малярка, скульптор і письменниця.

       Оксана Лятуринська народилася 1902 р. біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Роксана Вишневецька) на Волині. З 1924 р. перебуває в Чехословаччині. Навчалася у Карловому університеті, Українській студії пластичного мистецтва, Чеській вищій промисловій школі у Празі.

       Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т.Шевченка, С.Петлюри. Друкувалася в «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941).

       У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Після Другої світової війни жила в м. Ашафенбурзі (Німеччина), з 1949 р.- у США. Друге видання «Княжої емалі» (1956) містило також збірку «Веселка».Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956). Померла 1970 р. в м. Міннеаполісі в США. Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.