Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Історична драма у віршах «Свіччине весілля» — твір глибокий, ліричний, навіть музичний за своєю мовою. Часто точаться дискусії навколо історичних творів та їх відповідності перебігу історичних подій. Чи має право автор змінювати щось, додавати своє до того, що зафіксовано в документах, домислювати або переробляти історію? На мою думку, митець вільний у своїй творчості. Згадаймо вислів Івана Франка, який так стисло і чітко окреслив, як кажуть, права та обов’язки митця. «Все вільно поетові», — сказав Іван Франко. І хіба ми не погодимося з ним?

Твір «Свіччине весілля» не є абсолютно достовірним історично, хоча автор його, письменник Іван Кочерга, був добре обізнаний у історії нашої країни. Він домислює, додає своє, використовує історичне тло для того, щоб показати певні символічні події, які своїм корінням торкаються життєвої філософії, моральних засад існування людства.

За часів середньовічної Русі справді було видано такий наказ, у якому, нібито з міркувань пожежної безпеки, було заборонено запалювати свічки у хатах. Персонажі, що діють у творі, майже усі вигадані письменником. Це дівчина Меланка, образ якої Іван Кочерга вважав великим літературним успіхом, майстер-зброяр Свічка, князь Ольшанський, Гільда, Воєвода, козацький ватажок Кмітич.

У своєму творі Іван Кочерга використовує мотив заборони світла і мотив боротьби за нього. Тут прості ремісники борються за свої права. Іван Свічка так говорить про це:

Та невже ж

Не доб’ємось ми наших прав законних?

Та що законних!

Людських наших прав!

Тут постає важлива проблема, часто порушувана письменниками у різних жанрах, у творах різних часів. Це проблема громадянської позиції, суспільної активності чи пасивності, боротьби за щастя своє та свого народу чи життя за принципом «моя хата з краю». Іван Свічка в чомусь, напевно, є виразником авторської точки зору: він не усвідомлює свого щастя без щастя свого народу.

Не до весілля нам, шановний пане,

Якщо не смієм свічки засвітить, —

каже Свічка воєводі.

Красивий і ніжний образ Меланки створює Іван Кочерга у своєму творі. Але водночас це дівчина сильна, з розвинутим почуттям власної гідності, готова до боротьби за свої інтереси, та й не тільки за свої, — за інтереси усієї громадськості. Водночас образ Меланки є алегоричним. Меланка пронесла вогник крізь всі випробування, в її образі письменник змалював саму Україну. У передмові до твору Іван Кочерга так пише про це: «Образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, але незгасний вогник крізь бурю і терни… є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгасним вогник своєї волі і культури…».

Іван Кочерга прагнув кращого майбутнього своїй країні, він не був революціонером чи людиною радикальних поглядів, але він вважав, що пасивність, відсутність чіткої громадянської позиції ніколи не принесе жаданих плодів розвитку, визнання у світі, злагоди всередині народу. Він вірив у те, що за добро треба боротися, не можна скиглити, жалітися, залишаючись бездіяльним. Свої погляди митець вкладає у вуста вже згадуваного Івана Свічки:

Його [світло] здобути треба — не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

До речі, я помітив, що головними дійовими особами твору Івана Кочерги є звичайні люди. Тобто письменник не зображує героїчних полководців, генералів, людей видатних, яких один на мільйон. А п’єса, між тим, історична… Чи не випливає часом з цього, що головними дійовими особами історії є прості люди? Чи не випливає з цього і те, що кожна звичайна людина може змінити якось історію, суспільну ситуацію, «поборотися за світло» для всіх? Я думаю, що не лише може, а й мусить… Добре, що в літературі трапляються такі твори, як «Свіччине весілля», бо вони змушують нас замислитись і в такій поетичній, захоплюючій формі історичної драми у віршах ненав’язливо нагадують про наші обов’язки, про які ми, на жаль, так часто забуваємо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Образ Платона Ангела з п’єси Олексія Коломійця «Дикий Ангел» є одним з тих літературних образів, до яких важко поставитися однозначно. Звісно, література дуже давно відійшла від зображення однозначно позитивних чи негативних людей, розуміючи, що в житті немає чистих чорних або білих кольорів, так само немає суто добрих чи поганих людей. Втім здебільшого ми можемо скласти своє враження щодо кожного образу, який зустрічається нам у книжках, нехай це часом буде й суто суб’єктивне ставлення.

Платон Ангел — голова родини у найповнішому сенсі цього слова: він має дружину Уляну, трьох синів та доньку. Він приділяє багато уваги вихованню власних дітей, намагаючись прищепити їм найкращі моральні цінності, навчити жити по совісті, чесно та порядно ставитися до оточуючих, до самих себе, привчає синів до праці. Тільки одного не вчить Платон своїх дітей — бути самостійними. Ніби на противагу Платонові драматург створює образ сусіда родини Ангелів, пенсіонера Крячка. У нього зовсім протилежні погляди на виховання дітей: він не бере відповідальності за свою ж дитину, все звалює на школу, комсомол, міліцію, а син його втім виріс не надто чесною людиною і на час події, які зображено в драмі, перебуває в тюрмі.

Платон Ангел у своєму підході до виховання набагато принциповіший за свого сусіда, він тримає дітей, як кажуть, в залізних рукавицях. Як на мене, є у його поглядах і позитивне і негативне, навіть важко визначити, чого більше. Так, Платон змалку привчає дітей до праці у майстерні, сам він ніколи не був лежнем: трудився і на заводі, і у власній майстерні. Діти звикали до праці, набували певних навичок, усі зароблені гроші віддавали батькові. Це й зрозуміло: досвідчена людина, голова родини може дати раду заробленим грошам, але сини подорослішали, а ситуація не змінилася. Навіть у дорослих синів Платон забирає зарплату, хоча вони вже знайшли свій шлях у житті, Петро обійняв керівну посаду.

Промовистим є епізод, у якому Платон примушує Петра відмовитись від його рішення будувати будинок на проблемній ділянці землі, взявши на себе відповідальність за ухвалене раніше рішення. Мені подобається безкомпромісність Платона у справах, які стосуються порядності та чесності, але зовсім не подобається та сама безкомпромісність, яка, до речі, межує з егоїзмом, у іншому. Платон Ангел навіть дозволяє собі втручатися в особисте життя вже дорослих дітей. Як на мене, це неприпустимо.

Щодо моєї особистої думки, то самостійність, здатність приймати власні рішення та нести відповідальність за них — взагалі головне, чого має навчити батько дітей. Те ж саме стосується і навчання: у навчальних закладах, на мою думку, мають вчити думати і «вчити вчитися»; у родині мають вчити самостійно думати вже не з приводу наук, але з приводу життя і вчити вчитися у життя, у оточуючих, на власних та чужих помилках. Я думаю, кожна людина вже з підліткового віку має жити власним розумом. Нема нічого поганого в тому, що юнак або дівчина житиме до закінчення навчання, наприклад, із батьками, але це матеріальний бік питання, у духовному ж розумінні самостійність та незалежність має прийти якомога раніше. А завдання батьків — з раннього дитинства виховувати дитину так, щоб ця незалежність призводила не до проблем із законом, а до повноцінного гармонійного існування неповторної, несхожої на інших справжньої особистості.

У своїй драмі Олексій Коломієць порушує одвічні проблему — проблему батьків і дітей. Ця проблема існуватиме доти, доки існуватиме саме людство. Тому годі шукати розв’язання цього питання у цій п’єсі або в якійсь іншій, та попри це твір «Дикий Ангел» Олексія Коломійця дає нам стимул самому порозмірковувати над цим питанням, і ці роздуми, цілком можливо, допоможуть нам у наших стосунках із батьками або й у стосунках із власними дітьми в майбутньому.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З прадавніх часів музика посідала важливе місце у житті людини. Зазнаючи змін з плином часу, твори музичного мистецтва, втім, не втрачали свого значення. То що ж являє собою музика? Для чого вона потрібна? Чому вона супроводжує людей усіх поколінь, усіх верств населення, різних релігійних вірувань упродовж їхнього життя? На ці питання не так легко знайти відповідь, як здається на перший погляд. Перші гвори музичного мистецтва з’явилися декілька тисяч років тому. Музика супроводжувала працю людей, без неї не обходилося жодне свято, релігійні ритуали. Отже, вона допомагала організувати працю, виконувала і розважальну функцію. Проте не тільки: музика мала також сакральне, магічне значення! У стародавні часи деякі пісні та мелодії були священними, люди вірили у їхню чарівну магічну силу так само, як у силу замовлянь, молитоз або таємних ритуалів. Першим дослідником музики був — хто б ви думали?.. — Піфагор! Так, прадавній математик, відомий своїми «штаньми», тобто своєю теоремою, займався теоретичними дослідженнями музики. Саме він віднайшов іще одну функцію музики, про яку ми, на жаль, забуваємо: музика має неабияке лікувальне значення! Існують навіть дослідження, які рекомендують різні музичні твори при різних захворюваннях. На власному досвіді можу лише зазначити, що від поганого настрою нема кращих ліків, ніж красива музика. Навіть відомий громадський діяч Мартін Лютер казав, що музика — найкраща втіха для засмученої людини.
З мелодією як такою нерозривно пов’язаний інший вид музичного мистецтва — пісня. Слова пісні так і линуть у душу людини. Мене завжди зворушували українські народні пісні: скільки в них буває туги та суму, скільки справжнього козацького завзяття! В українській пісні — душа нашого народу. Проте краси додає народним пісням і мелодійність української мови. Відомо навіть, що деякі італійські оперні співаки розспівуються українськими піснями на репетиціях — це через красу та мелодійність нашої мови.
На сучасному етапі змінилася не тільки манера «споживання» музики, а й сама музична культура зазнала радикальних змін. Хоча, віддаючи належне, слід сказати, що існують сучасні групи та співаки, які зберігають красу мелодій та зміст текстів. Але, на превеликий жаль, таких небагато. Особисто для мене музика є дуже важливою частиною мого життя. Вона допомагає мені зосередитись або розважити себе, я так люблю залишатися з улюбленими мелодіями наодинці. Класичні твори, виконані на органі, як ніщо інше у світі, допомагають заглибитись у себе, розмірковувати над собою та світом. Іноді мені здається, що класична музика на деякий час уповільнює плин нашого божевільного життя, вносить до нього часточку гармонії. Сучасні музичні твори додають мені енергії і звеселяють, а народні пісні ніби допомагають відчути невидимий зв’язок зі своїм народом, своєю країною.
Я вважаю, що дітей потрібно вчити культури споживання музики так само, як дітей вчать поводитися, наприклад, за столом. З дитинства маленькій особистості треба прищеплювати любов до музики, причому як до класичної, так і до якісної частини сучасних творів. А особливо — любов до народної пісні, до музики свого народу. Музична освіта, безперечно, не є необхідною, але ознайомлення з шедеврами музичного мистецтва, вміння сприймати та цінувати їх розвиває духовний світ дитини і людини взагалі так само, як читання класичної літератури. Тож музику треба знати так само, як шедеври слова, якщо ти хочеш вважати себе культурною людиною. Світ швидко змінюється, змінюються людські цінності та вподобання, проте я впевнена, що музика залишатиметься у житті людей завжди, додаючи їм наснаги, роблячи їх добрішими та чуйнішими, а їхні життя — повнішими та гармонійнішими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя — нескінченний процес , який був, є і буде. Хтось скаже «Життя прожити — не поле перейти», бо «життя є страждання» , якщо вірити Гаутамі. Але для відважного Дон Кіхота життя — це спосіб продемонструвати свої кращі вміння, характер та можливості , комусь допомогти.Я вважаю, що для людини краще мати тверду розсудливість. Бо навіть найпрекрасніша мрія,яка невтілена в реальність є простою тратою часу. Так було і з Дон Кіхотом, він інколи віддавався гонитві за уявним, за тим, чого немає і не було насправді.

Алонсо Кіхато — іспанець, незаможний дворянин, що прочитав багато лицарських романів. Ці романи переконали його, що він мандрівний лицар. разом із простим селянином «зброєносцем» Санчо Пансою, самозваний Дон Кіхот Ламанчинський вирушив на пошуки пригод.Дон Кіхот — худий і високий , мав невелику бороду , чітко виражені, милі очі та блідий колір обличчя. Санчо Панса чимось був схожий на свого друга, от тільки він був товстим та невисоким.Світобачення та ставлення до людей Санчо Панси — повна протилежність йоо приятелю. Зброєносцю притаманні мудрість і людяність. На відміну від пишномовних речень Дон Кіхота, мова Санчо щедро пересипана народними прислів’ями а приказками.Народ їх сприймає по-різному, багато хто їх називає диваками, але вони доповнюють один одного й тому сприймаються як нерозлучні супутники.Санчо Панса вже давно мріяв збагатитися матеріально, в ідеалі він себе бачить великим губернатором. Дон Кіхот має два головних наміри; покорити серце дульсінеї тазнищити все зло на землі, та отримати славу.

На мою думку, «Дон Кіхот» — вершина творчості Мігеля де Сервантеса , де тісно поєднані високі мрії та життєва позиція. Такі різні по зовнішності, походженню, характеру й темпераменту,але схожі в одном — служінні добру, яке зближує цих людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер, драматург, автор популярних пісень. Він сам при нагоді створював декорації до спектаклів, захоплюючись живописом. Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургії. Він автор десятків п’єс. Інколи вони писалися поспіхом, гарячково, щоб задовольнити репертуарний голод, і тому часто після прем’єри драматург знову правив, змінював, викреслював. Але, незважаючи на це, і сьогодні його п’єси становлять окрасу репертуарів багатьох театрів.

Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя.

П’єса М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» знайомить нас з гуртом сільської молоді середини XIX століття. її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: «Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки… Хазяйку на вечорницях поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села».

Упродовж усієї п’єси Кропивницький доводить, що найголовніше — це вірність своїм моральним законам. їх дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися.

Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п’єсі Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамічності у розвитку подій, характери героїв виписані дуже колоритно, життєво.

П’єса схожа зовні на мелодраму — такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та перевертень Гордій Поваренко — всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з багачами.

Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соціально-побутовій драмі «Глитай, або ж Павук». Він дуже виразно змалював сільського лихваря, що дає підстави назвати цю соціальну п’єсу найвищим досягненням драматургічної спадщини митця. У ній відтворено одну з типових жахливих трагедій дожовтневої дійсності — загибель молодої жінки через підступність представників панівного класу.

Спершу мені здалося, що Кропивницький вдався до показу традиційного любовного «трикутника», та заглибившись у текст, я зрозумів, що, хоч інтимній темі й відведено багато місця, та вона відіграє лише допоміжну роль. Головне — розкриття психології новоявленого експлуататора як уособлення темної сили на селі: «На що ж і гроші тобі, на бісового батька вони, коли на них не можна купити увесь світ?» У кінці п’єси гине Олена, чиї думки і мрії про щасливе життя розбиваються об мур соціальної несправедливості. Бичка вбиває Андрій, який бере цей гріх на душу, аби покарати за підлість хижака-лицеміра. Та ще довго у моїй душі залишається почуття огиди і презирства до Бичка, що є «павук, одне слово — павук». Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрія, яких спіткало тяжке випробування.

Мабуть, у тому і полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що його п’єси після прочитання ще довго бентежать душу, примушують замислитись над дійсністю, над нормами моралі та власним життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сучасні школярі примудряються витрачати на бесіди чимало часу як в школі, так і поза нею. Деякі батьки і, навіть вчителі, схильні називати це пустою тратою часу. Однак мислителі минулого і сучасні вчені називають це ніяк іншим як спілкуванням.
Значення спілкування в житті сучасної людини чимале і продовжує зростати. Від нього все в більшій мірі залежить успішність професійної діяльності, активність в суспільному житті і, нарешті, особистещастя кожного. Це пов’язано із соціальною тенденцією, яку називають зростанням ролі людського фактору в житті суспільства. 

Потреба в спілкуванні є у кожної нормальної людини. І вона виникає вже у немовляти і задовольняється тоді в першу чергу і головним чином у спілкуванні з матір`ю. З віком ця потреба диференціюється. Щоб її задовільнити, необхідні не лише близькі люди, але й інші, наприклад, ровесники. Чим дорослішою стає людина, тим в більшій мірі їй притаманна потреба в емоційному контакті з іншими людьми.Польський психолог К. Обуховський визначає потребу в емоційному зв’язку як необхідність людини в двосторонніх і багатосторонніх відносинах з людьми. Людина повинна відчувати себе предметом зацікавлення і симпатії тих людей, до яких її притягує. Крім того, вона повинна відчувати своє співзвуччя з цими людьми, переживати їх горе і радості. Тобто, відносини один до одного повинні бути взаємними і емоційно позитивно забарвленими.Спілкування стає тим, до чого всі так прагнуть, коли відбувається обмін знаннями, інформацією, емоціями, досвідом, вміннями, відношеннями до когось або чогось, які партнери, співбесідники сприймають як важливі, значимі, цінні, тобто обмін духовними і емоційними цінностями.

Але у психолого – педагогічній літературі особлива увага звертається на спілкування у підлітковий період. 

Виявляється зовсім не просто налагодити належні стосунки із підлітком. Через так званий переворот у його віці він зазнає чимало змін у власному розвитку, як фізичному, так і психічному, тому він відчуває дискомфорт. Підліток – ще цілком несформована особистість і не може негайно адаптуватися до нових перемін у власному житті, тому стикається із перешкодами на шляху взаємовідносин з іншими людьми.Підліток, вже не дитина, і ще не дорослий, займає іншу позицію у соціальному середовищі, і як новий його член бере активну участь у спілкуванні з іншими представниками. Тут він зустрічає людей різних вікових категорій з різними цінностями, з різним досвідом. І знайти тут гармонію – складна річ для підлітка. Це відзначається як у спілкуванні з дорослими, так і у спілкуванні з ровесниками.

Як відомо, підлітки непостійні у своїх інтересах, тому легко можуть змінити свій погляд на ту чи іншу справу. Це, зокрема, виявляється у стосунках з однолітками. В численних ситуаціях підліток поводиться відповідно до норм, прийнятих у певному середовищі. 

Ровесники можуть дати поштовх до виникнення в нього цікавості в тій сфері, яка раніше не привертала його уваги. Проте спілкування з однолітками може нести за собою і руйнівний характер, тобто, гасити будь – який інтерес до того, що раніше приваблювало, захоплювало. Часом підліток може потрапити в колектив, в якому можуть не визнати його поглядів. В такому колективі підліток не здатний буде задовольняти свою потребу у спілкуванні, знайти друзів для обміну цінностями. Це можливо стане причиною його пасивності, замкнутості тощо.Відповідно у спілкуванні з батьками у підлітків виникають труднощі. Здавалося б, батьки як найближчі, найрідніші люди, повинні насамперед задовільнити потребу у спілкуванні підлітка. Але в реальності їм важко домогтися прихильності своїх дітей, власне, через своє невміння або небажання зрозуміти ким стала їхня дитина і чого вона потребує. Підліток просто відвертається від рідних, не бажаючи мати відвертих стосунків з ними, і шукає собі «рідних» в середовищі, в якому він перебуває, і формує свою особистість.Збільшену образливість, негативізм, агресивність дитини Л.І. Божович пов`язує із незадоволенням потреби в спілкуванні, в реалізації особистості значних вимог. Вивчаючи спілкування школярів.Підлітковий вік – це період, коли дитина вчиться спілкуватися, і відповідно до того на скільки вона є комунікативною, залежать її стосунки з іншими людьми.

В зв’язку з цим розрізняють три різних індивідуальних стилі її комунікативної активності. 

Підлітки з індивідуальним стилем комунікативної активності більше прагнуть до спілкування, легко знайомляться, для них немає труднощів виступати перед великою кількістю людей. Вони визначаються ініціативністю в знайомленні з людьми, коло їхніх зв’язків широке. Але їхнє спілкування не стійке, зв’язки короткочасні. Цей стиль характеризує людей, що прагнуть до напруженої розумової і фізичної праці, з високою працездатністю, яким легко переключатися з одного виду діяльності на інший. Вони не чутливі до поразок у спілкуванні, а впевнені в собі люди. Їм притаманні енергійність, домінантність, рішучість, жорсткість, безпечність, прямолінійність, нестриманість. У класі вони займають середньо статусну позицію. Цей стиль носить назву «жорстко – поверхневого».Підлітки, яким притаманний другий стиль комунікативної активності, вирізняються високою потребую поділитися своїми думками і враженнями з іншими людьми, різноманіттям зовнішнього вираження емоцій у спілкуванні: швидкістю змін у міміці, пантоміміці, інтонації голосу. Вони прагнуть до глибоких взаємовідносин з партнерами у спілкуванні. Визначаються відвертістю, схильність до різноманіття у предметній діяльності і соціальному контакті. Їм властиві свобода і плавність мовлення, а також швидкість сприймання чужої мови. Ці підлітки зберігають спокій і впевненість в собі при виконанні будь – якої справи. У них в міру виражена потреба до довіри і визнання з боку інших, прагнення до тісної співпраці, мають високий навчальний статус у класі. Це «м’яко – довірливий стиль комунікативної активності».Нарешті, третій стиль комунікативної активності притаманний підліткам, які визначаються нешироким колом зв’язків, емоційною зрілістю, здібністю контролювати свої емоції, врівноваженістю. Вони консервативні, не люблять перемін. В ході міжособистісної взаємодії проявляють скромність, схильність брати на себе чужі обов’язки, альтруїзм, стійкість і постійність зв’язків з одними і тими ж людьми. Це «вибірково – стійкий стиль».Індивідуальний стиль комунікативної активності – це складне, багато комплексне утворення, що включає міжособистісну взаємодію і операційно – динамічні характеристики, спрямовані на встановлення соціальних зв’язків, побудову стійких взаємних відносин, тобто, активне пристосування до соціального середовища.Як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології та педагогіці немало вчених зробило свій внесок у розвиток даної проблеми. Вони показали свою точку зору на тему особливостей спілкування в підлітковому віці.Для початку з`ясуємо, яку позицію у трактуванні особливостей підліткового віку займає зарубіжна психологія, висновки і положення якої прийнятні для вітчизняної психології і педагогіки. Зарубіжна психологія абсолютизує роль статевої зрілості, намагаючись із цього біологічного фактора вивести усі психологічні особливості розвитку підлітка.

Так, Б`юлер один із представників зарубіжної психології, вважає, що в підлітковому віці починають домінувати статеві інстинкти і пов’язані з ними потяги і прагнення, які і визначають поведінку підлітка, лежать в основі його вчинків, почуттів, інтересів, думок і бажань. Статева зрілість, як і всі інші сторони фізичного розвитку, визначають

психічний розвиток підлітка, і відносяться до фактору, яким не можна ігнорувати. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тарас Шевченко відома і талановита людина на весь світ : він і поет і прозаїк і драматург і художник і скульптор . Не знайдеться в Україні жодної людини яка б у своєму житті не чула про нього чи не читала його «Кобзаря» . Ще моя прабабуся знала всі твори «Кобзаря »  напам’ять. Творчість Тараса передавалася з покоління в покоління . «Кобзар» -це і пісенник і енциклопедія і книга з історії України з народознавства. Тарас Шевченко — вірний син своєї України . Він був «закоханий» в свою батькывщину, мріяв про її свободу і незалежність. Де б він не був завжди згадував рідні місця. 

Шевченко й Україна невід»ємні один від одного . Велика кількість його творів перейнята болем щодо становища його народу усієї держави. Мені сподобався вірш «Думи мої думи мої» .В цьому творі поет розмірковує про роль поета і поезії у житті суспільства . Це пісня дума сповнена суму й болю . Поет сумував за рідним краєм вболівав за його долю страждав від того що кріпаки-українці знаходятся в панській неволі терплять знущання . Тарас Шевченко звертається до своїх дум із сподіваням і вірою у вільне життя співвітчизників. Твори поета вчать нас мудрості любові до рідного краю і народунашої мови чесності справедливості порядності . І ми українці повинні вірити і робити все як вчить нас жити великий Шевченко, жити дружно, мати «краще життя» віру і надію, що Україна буде і що зійде над нею «щаслива зоря» свободи й розквіту.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматичну поему «Ярослав Мудрий» Кочерга розпочав ще тоді, коли повертався з евакуації. Проїздив він тими місцями, які тільки-но визволили від фашистського чобота. Його око не проминуло руїн і згарищ, бідувань людей. З перших вуст він чув про злочинства німців, про мужність і відвагу солдат нашої армії, про їх прагнення жити на звільненій землі.

Ярослав Мудрий був поборником єдності всіх руських земель. Розповідь про це в драмі «Ярослав Мудрий» стає центральною.

Бачачи сучасне і згадуючи минуле, письменник стверджує проблему миру як найвищу людську цінність, запоруку процвітання держави і народу.

Сюжет драми розгортається в чітко визначеному часі — 1030-1036 роки. Це був той період, коли Ярославу вдалось втихомирити (бодай ненадовго) князівські міжусобиці і приборкати зовнішніх ворогів — половців. Точне датування описуваних подій і розгорнуті авторські ремарки надають «Ярославу Мудрому» історичної достовірності. П’єса густо населена як історичними дійовими особами, так і вигаданими. Персонажі драми допомагають розкрити сутність діяльності великого князя і його індивідуальні людські якості.

В образі Ярослава втілені моральні цінності, ідеали наших предків. У передмові до твору І. Кочерга пише про те, що в своєму улюбленому образі він поєднує честолюбство і щиру любов князя до освіти й культури, великодушність і лукавство, рицарську одвагу і малодушну м’якливість у відповідальний момент, щедрість і скупість, невдячність за зроблені йому послуги.

Принцип психологічно-художнього осягнення сутності Ярослава дозволив драматургові показати все високе, розумне, шляхетне в його діяльності одночасно з негативним і жорстоким.

Образ розкривається в еволюції, і це допомагає читачеві краще збагнути його сутність.

У першій дії Ярослав показаний рішучим, енергійним володарем, певним своєї сили і волі. Він шанує мирне, спокійне життя, книжки, людську мудрість, одним словом, все те, що можна назвати благодаттю.

Правитель керується, однак, принципом: «Раніш закон, а потім благодать». Він покладає великі надії на мудрість свою, уміння і здатність точно визначити, що є добро, а що зло, завжди і в усьому бути справедливим. А тому вважає законним правом своєю волею вершити всі діла земні і долі людські.

Святий обов’язок державного діяча, на його думку, — оберігати мир і труд. Це благо основне.

Війна ж може бути виправданою тільки тоді, коли направлена на захист рідної землі, на захист свободи і незалежності. Тому князь і був непримиренний до всіх, хто війни і крові тільки чекає. Не прощав зради, карав відвертих ворогів і своїх рідних:

Цього не міг простити я нікому,

Бо вищих я не відаю скарбів,

Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,

Які весь вік я чесно боронив.

Ярослав прагнув підняти міць держави, не раз говорив про історичну місію Русі, бажав Русь бачити сторожем Європи, захисником всіх народів християнських і «всіх скарбів ученій вікових».

Драма «Ярослав Мудрий» має велике виховне значення саме сьогодні, коли перед нашим народом постає так багато різних проблем.

На прикладі великого київського князя ми повинні вчитися мудрості, філософії життя. Вчитися проникати в сутність людини, в її духовність.

Робити все для того, щоб духовність зростала. Інакше Нам не збудувати міцної держави.

Ім’я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914–1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20–30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу.

Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 р. у селі Вільхівець – тепер Бережанського району на Тернопільщині – в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького (1850–1926). У домі Лотоцьких панувала творча атмосфера, витав справжній український патріотичний дух, і це, безперечно, вплинуло на світогляд хлопчика. Ще з дитячих років у нього сформувалася справжня любов до України, її історії, до свого на той час поневоленого народу. Дуже рано в Антона проявився літературний талант, і він змалку вже писав казки, оповідання, віршував. Письменницький дар викристалізувався у Бережанській гімназії та у Львівському університеті, де А. Лотоцький навчався на філософському факультеті. Історичну тему його літературній творчості прищепив видатний український історик Михайло Грушевський, який читав в університеті лекції. Неабияку роль у творчості письменника відіграла його тісна співпраця з газетою «Діло».

Ще за студентських років А. Лотоцького вийшли з друку його перші літературні твори: «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), видані Товариством «Просвіта», історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910). У цих творах чітко проявилося життєве кредо молодого письменника: розповідати дітям про події героїчної і складної історії українського народу, виховувати в них любов до рідного краю.

Як відомо, на початку 900х років ХХ ст. у Галичині активно створювали українські гімназії. У 1909 році відчиняють двері для своїх вихованців приватні гімназії в Рогатині, Городенці й інших містечках краю.

У 1911 році вчителями Рогатинської гімназії почали працювати друзі – письменник Антін Лотоцький та письменник, журналіст і політичний діяч Микола Венґжин, відомий у літературі як Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960). Вимогливі педагоги, вони давали учням глибокі і всебічні знання, виховували правдивих патріотів України. Життя Рогатинської гімназії проходило надзвичайно цікаво – тодішні українські гімназії були справжніми національними школами.

У 1912/13 навчальному році учні другого класу гімназії за безпосередньою участю Антона Лотоцького заснували своє Товариство «Молода Січ». «Січі» поширилися в Галичині й Буковині і стали основою для творення формації Українських Січових Стрільців. Молоді «січовики» ставили перед собою такі завдання: поволі, але совісно ознайомитися з історією України, з українською літературою від найдавніших часів; домагатися фізичного вдосконалення так званими «прогульками» (туристичними походами), військовими вправами; прикрашати класи портретами українських письменників, світлинами зі всієї України й малюнками українських і чужих митців тощо.

Ще в 1911 році за ініціативою українського громадського діяча і письменниці Христини Алчевської в Рогатинській гімназії розпочав навчання перший син козацьких земель Семен Плевако; наступного року сюди приїхало ще три юнаки з Наддніпрянщини: Іван Гаврилко (брат скульптора Михайла Гаврилка), Дем’ян Денисенко та Грицько Цимбал. Повна відсутність українських середніх шкіл у межах царської Росії змушувала свідомих українців посилати своїх дітей для навчання рідною мовою в далеку Галичину.

Рогатинська «Молода Січ» ревно дотримувалася козацьких звичаїв: свою старшину обирали самі учні терміном на два місяці; щоб запам’ятати українських гетьманів, кожен новообраний гетьман почергово отримував історичне ім’я. «Січ» була поділена на два курені, де мали провід курінні отамани.

Наступного, 1913–14 навчального року, гімназійна «Молода Січ» значно поширилася. Створено було такі молодосічівські організації: «Молода Січ» ім. Івана Богуна – 3В клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Івана Мазепи – 3А клас; «Молода Січ» ім. кошового Костя Гордієнка – 2А клас; «Молода Січ» ім. кошового Івана Сірка – 2Б клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Богдана Хмельницького – 2В клас. 7 Працюючи в Рогатинській гімназії, Антін Лотоцький постійно займався літературною творчістю. У «Звідомленні» дирекції Рогатинської гімназії за 1913/14 навчальний рік він опублікував дослідження «Тарас Шевченко в німецьких перекладах», яке і досі не втратило своєї вартості.

У серпні 1914 року вибухла світова війна. Коли виникло питання про формування національної військової частини – леґіону Українських Січових Стрільців, зголосилися майже всі учні і педагоги Рогатинської гімназії. Директор гімназії Михайло Галущинський став першим командувачем леґіону, докладав чимало зусиль, щоб у складних воєнних обставинах, при шаленому спротиві польських шовіністичних кіл, реалізувалася стрілецька ідея. Старшинами усусусів стали й два нерозлучні приятелі – Антін Лотоцький та Микола Венґжин (Угрин-Безгрішний).

Микола Угрин-Безгрішний ще під час перебування частин Українських Січових Стрільців на Закарпатті восени 1914 року був ініціатором створення ідеологічного і культурнопросвітнього відділу леґіону під назвою «Пресова Кватира». До праці в «Пресовій Кватирі» було залучено кращі творчі сили стрілецького братства – молодих юнаків, які згодом стали видатними діячами української культури: художників Юліяна Буцманюка, Осипа Куриласа, Юліяна Назарака, Льва Ґеца, молодих письменників та публіцистів Осипа Назарука, Романа Купчинського, Левка Лепкого, Василя Кучабського, Юрія Шкрумеляка, Василя Бобинського, Андрія Баб’юка (Мирослава Ірчана), Миколу Голубця та інших.

Гідне місце серед діячів «Пресової Кватири» леґіону Українських Січових Стрільців зайняв Антін Лотоцький. Під різними псевдонімами (ТотоДолото, Самособою не Руданський) він поміщав свої твори майже у всіх виданнях «Пресової Кватири»; разом з М. Угрином-Безгрішним редаґував стрілецькі часописи «Вісник «Пресової Кватири» УСС», «Само пал», «Червона Калина», багато праці вкладав у підготову часопису «Самохотник». 9

У селі Пісочному біля Миколаєва над Дністром у 1916 році А. Лотоцький написав вірш «Гімн коша», до якого створив музику Антон Баландюк, і який стає улюбленою піснею кадри (Великий співаник «Червоної Калини» за ред. З. Лиська. – Львів: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1937):

За сімома десь горами,

За сімома десь ріками,

Кажуть, є тут божий рай,

Та вір, брате, поза нами,

За січовими стрільцями,

Ніде раю не шукай.

Бо немає лучче,

Бо немає краще,

Як у нашому коші:

Тут гармат не чути,

Тут не свищуть кулі,

Тут безпечні ми усі!

Військові події, польськоукраїнська війна 1918–1919 років не давали змоги А. Лотоцькому займатися улюбленою справою. У Рогатинську гімназію він повернувся лише в 1922/23 навчальному році. У грудні 1922 року, як згадує М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький написав дотепну збірку віршівхарактеристик на деяких своїх товаришів. Збірка передавалася з рук у руки і в прикрих умовах польської окупації у Галичині була всім розрадою. Деякі з цих віршів були надруковані в тогочасній гумористичній пресі. Глибокий знавець давньої української літератури А. Лотоцький назвав свою збірку на зразок збірника українського середньовіччя – «Золота ціп» («Золотий ланцюг»). Під час праці Антона Лотоцького в Рогатині у 20–30 роках минулого століття зпід його пера вийшли такі твори: «Смертне зілля» (1921), «Наїзд обрів» (1923), «Три побратими» (1934), «Було колись на Україні» (1934), «Козак Байда» і «Роксоляна» (1936), «Отрок князя Романа» (1937), «Княжа слава» (1939) і ще багато інших, головно дитячих творів.

Велика заслуга Антона Лотоцького полягає також у тім, що він разом із Миколою Угрином-Безгрішним заснував і впродовж 1923–1924 рр. видавав журнал «Рогатинець». На той час це була незвичайна подія: повітове містечко мало свій друкований часопис з ориґінальним неповторним обличчям. Обидва побратими у співавторстві під псевдонімом МУБАЛ (початкові літери імен та прізвищ письменників) на сторінках журналу надрукували чимало цінних літературних творів. Вони ж – А. Лотоцький та М. Угрин-Безгрішний – заснували в Рогатині два видавництва: «Журавлі» для дорослих і «Сині дзвіночки» для дітей.

Творчо і плідно А. Лотоцький співпрацював із львівським дитячим часописом «Світ дитини» – юні читачі з любов’ю називали його «Наш Світик». І в тому закладено було глибокий духовний смисл, адже видання своїми творами і справді просвітлювало душі українських дітей. На жаль, часопису такого рівня і популярності нема в сучасній Україні.

Жоден річник журналу не обходився без цікавих віршів, оповідань, драматичних сценок, які належали перу А. Лотоцького. Часом в одному числі часопису друкувалося і кілька його творів, підписаних то власним прізвищем, то псевдонімами: «Я. Вільшенко», «Вуйко Тонцьо», «Я. Вко», «ТотоДолото». Наші сучасні видавці українських дитячих часописів, українські письменники багато дечого б навчилися, якби проаналізували часопис «Світ дитини». Він, наприклад, започаткував курс англійської мови для дітей під рубрикою «Всі вчимося англійської мови». Своєю методикою навчання, різними оповідками ведучий рубрики (Антін Лотоцький) міг повною мірою зацікавити своїх маленьких учнівзаочників, які з нетерпінням чекали на кожен черговий номер часопису. Для популярного ознайомлення з життєписами діячів української культури Антін Лотоцький друкував у часописі «Казки дідуся Тараса»: зав’язував цікавий казковий сюжет, вплітав до нього біографію українського письменника чи артиста, а учасники такої бесіди з дідусем Тарасом, діточки, самі доповнювали його своїми знаннями. Таким робом описано біографії Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Олекси Новаківського, свого командира, генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського, якого автор називає лицарем без тіні і без плями, та багатьохбагатьох інших. 11

Сучасна школа стикається з проблемою практично повної відсутності невеличких сценічних картинок для вистав на сцені силами школярів. А от лише в одному річнику «Світу дитини» (приміром, за 1935 рік) було опубліковано аж п’ять сценічних картинок А. Лотоцького.

А. Лотоцький, як знавець багатьох чужих мов, знайомив українських дітей із кращими зразками світового письменства. У річнику часопису 1937 року він надрукував розповідь про відомого італійського письменника Едмондо де Амічіса, у власному переказі подав його оповідання «Мулярчук» із збірки «Серце» та оповідання «Хлоп’яче місто».

Цікавими для читача є оповідання Антона Лотоцького про Оленку Кекропульос (1935) – героїню грецького народу, котра загинула за свободу і демократію своєї вітчизни, оповідання про Корнелію – матір Гракхів під назвою «Мамині дорогоцінності» (1937), «Від сільського наймита до міністра» (1938) – про життя Джеймса Мак Донельда, прем’єрміністра Великобританії і віцекороля Австралії.

Антін Лотоцький надрукував цикл краєзнавчих оповідань під загальною назвою «Славко на мандрівках». Підліток вибирається в мандрівку – знайомиться з селами і містами, культурою та пам’ятками рідного краю. Маршрути його мандрівок проходять через сучасні Львівську, ІваноФранківську, Тернопільську області, Закарпаття. Прочитавши такі оповідання, дитина пізнає свій край, полюбить його.

Але чи не найбільше зробив А. Лотоцький для розвитку українського історичного оповідання. Він створив чимало художніх оповідей для дітей про наше героїчне минуле, зокрема про стрілецтво. У 1934 році у видавництві «Світ дитини» з’явилися чотири томики «Історії України для дітей», що охопили період від найдавніших часів до початку першої світової війни. У 1938 році письменник повертається до цієї праці: дописує кілька розділів і друкує їх у часописі «Світ дитини» під псевдонімом «Малий історик». Двічі (у 1966, 1978 роках) названа праця А. Лотоцького побачила світ у видавничій спілці «Тризуб» (Вінніпеґ) і далі в діаспорі використовується як підручник для дітей шкільного віку. Жаль тільки, що книжка виходила без останніх розділів, які автор додав у 1938 році, і на її обкладинці не зазначено прізвища Антона Лотоцького.

Наприкінці 1990 року заходами Львівської організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» та видавничого центру «Фенікс» у Львові «Історія …» А. Лотоцького побачила світ і на рідній землі. Думається, що цей твір із передмовою відомого дослідника української культури Григорія Дем’яна, вперше виданий у повному обсязі, буде настільною книжкою кожної української дитини.

***

У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається майже п’ятдесят книжок А. Лотоцького. У 30х роках минулого століття окремими книжками вийшли такі його історичні оповідання та повісті з рідної та світової історії: «Відкриття Канади» (за Шарлем Гійомом, 1932), «На світанку. Легендарні оповідання про початки Києва» (1935), «Роксоляна. Історичне оповідання» (1937), «Від Ля Пляти по Анди. Землеписне оповідання» (1938), «Колосся Божої матері. Марійські легенди» (1938), «Княжа Галиця. Легендарне оповідання про початки Галича» (1936). Над оформленням творів А. Лотоцького працювали ще молоді, але дуже талановиті українські художники, слава про яких згодом лунатиме далеко поза межами України. Так, «Козака Байду» (1936) оформив Яків Гніздовський (1915–1985) – митець, творчість якого відома в цілому світі. Низку творів А. Лотоцького ілюстрували такі талановиті художникиграфіки, як Михайло Фартух, Петро Андрусів, Леонід Перфецький.

І ще одна цікава деталь. У 1933 році Грекокатолицька митрополича консисторія у Львові підібрала і схвалила так звану «Зразкову парохіяльну бібліотеку», куди ввійшли твори, рекомендовані для виховання українських діток (всього сорок чотири твори, п’ятдесят ошатних книжечок). До цієї бібліотеки увійшло дев’ять ориґінальних творів А. Лотоцького: «Ведмедівська попівна», «Вільгельм Тель», «Відкриття Канади», «Життя Езопа», «Історичні оповідання», «Пастушок з Лазарету», «Перша проща», «Покотигорошок», «Історія України» в чотирьох випусках та переклад оповідань італійського письменника Амічіса «Малі герої». Бібліотека поширювалася не тільки в Галичині, її мали змогу отримати українські діти, що мешкали в країнах Європи, в Америці і в Канаді.

У 1936 році Микола Угрин-Безгрішний та Антін Лотоцький накладом рогатинського видавництва «Сині дзвіночки» видали «Коротку граматику української літературної мови». У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається примірник з дарчим підписом меценатові української культури митрополитові Андреєві Шептицькому: «Їх Ексцеленції Митрополитові графу Андреєві Шептицькому з усусуським, синівським поклоном. Рогатин, 11.ІІ.1937. Микола Угрин-Безгрішний». Основне завдання авторів цієї книги – дати сучасну і доступну для народу українську граматику. У передмові читаємо: «Маємо на увазі виключно літературну мову. Не признаємо в ній анархії, тільки тверді закони». Автори підкреслюють, що їх видання не призначене спеціально для школи, а радше для приватного вжитку, позаяк сумні обставини буття українців у Галичині не дають можливості охопити навчанням у рідній школі всіх. І ще один висновок, у справедливості якого немає жодного сумніву: «Незнання літературної мови свідчить про недостачу освіти й національного виховання одиниці». Чи не актуально це й сьогодні? Книжка М. Угрина-Безгрішного і А. Лотоцького вигідно відрізняється від будьяких наших сучасних граматик – у її основу покладено інші засадничі принципи ілюстрування граматичних правил: приклади взято не з мови газет, а з творів письменниківкласиків, з народної мови. На увагу заслуговують розділи «Дещо про ясність, чистоту й бездоганність в говоренні й писанні», «Словничок поганих висловів», «Чужі, непотрібні слова в українській мові».

Напередодні Другої світової війни Антін Лотоцький написав свій найпопулярніший твір – книжку історичних оповідань «Княжа слава». Окремі оповідання з неї друкувалися у галицькій періодиці, але вперше вона побачила світ аж 1942 року – під час німецької окупації, в єдиному дозволеному німецькою владою «Українському видавництві» (Краків – Львів). Її перевидання у Львові масовим накладом 1991 року – значне явище сучасної видавничої справи для дітей.

У період перших совєтів і німецької окупації А. Лотоцький жив і працював у Рогатині, викладав у школі, але то були тривожні для нього роки. Спершу чекав арешту енкаведистами, згодом мав неприємності від ґестапо за співпрацю з М. Угрином-Безгрішним і видання української газети «Українське слово». Трапилося так, що А. Лотоцький перед наближенням фронту у 1944 р. не виїхав на Захід, як це вчинив М. Угрин-Безгрішний. Він поселився у Львові, сім’ї в нього не було, то ж замешкав в інтернаті для старих. Це був невеличкий одноповерховий будинок на вулиці Олександра Невського (тепер Митрополита Андрея Шептицького), на місці якого тепер височіє Львівський обласний відділ соціального забезпечення. У квітні 1946 року за сприяння письменників Ірини Вільде і Петра Козланюка, А. Лотоцького прийняли у члени Спілки радянських письменників України. У тому ж таки 1946 році, за радянських часів, перевидано лише один літературний твір Антона Лотоцького, казку «Котигорошок»…

Життя А. Лотоцького у будинку для старих було гірким і тривожним, він часто хворів, до того ж голодував. Залишилися розповіді очевидців, які бачили письменника біля оперного театру, коли він просив милостиню. І все ж пера не кидав, творчо працював, почав готувати матеріал до українських читанок, але вже більше ніхто не друкував його творів, хоча тоді ж часопис «Радянський Львів» (тепер «Дзвін») публікував слабенькі в художньому розумінні опуси інших, відданих радянській владі, письменників.

Стан здоров’я письменника погіршувався. Він ліг до лікарні, що на вулиці Пушкіна, 45 (тепер 5та міська клінічна лікарня), і 28 травня 1949 року його не стало.

Ховали письменника Антона Лотоцького 30 травня 1949 року прямо з лікарняного моргу. На похорон прибула тільки купка людей. За спогадами Ростислава Братуня, виступили Ірина Вільде, Петро Козланюк. Маленький горбочок землі на п’ятдесят першому полі Личаківського цвинтаря став останнім пристанищем великого дитячого письменника України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Я по засіку метений, я на яйцях печений, я від баби втік, я від діда втік, то й від тебе втечу!» Ці слова, мабуть, відомі всім українським дітям. Цю пісеньку постійно співає в улюбленій багатьма українській народній казці «Колобок» головний персонаж — Колобок, який втік від діда, від баби, від зайчика, вовка, ведмедя. Не зміг втекти тільки від хитрої лисиці, яка його з’їла. А подарувала цю казку багатьом поколінням дітей відома українська письменниця Олена Пчілка. Вона записала її за народним переказом.

Справжнє ім’я письменниці Ольга Петрівна Драгоманова (Косач). Вона народилася 29 липня 1849 року у місті Гадячі, що на Полтавщині. Походила зі славетного роду Драгоманових. її предки перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького, зробили значний внесок у розвиток української культури.

Батько письменниці був освіченою людиною, мав юридичну освіту, захоплювався літературою, писав вірші, оповідання, збирав народну творчість. Дітей у родині Драгоманових змалку привчали шанувати природу, любити мистецтво, з повагою ставитися до українських традицій. До всього народного, національного у сім’ї Драгоманових ставилися дуже шанобливо, любили співати українські пісні. Мати майбутньої письменниці мала гарний голос і знала безліч пісень.

Початкову освіту Олена Пчілка здобула вдома під керівництвом батьків. Потім, як годилося в ті часи в родинах із достатком, її віддали на навчання до Київського пансіону шляхетних дівчат.

Під час навчання у Києві, завдяки своєму братові Михайлу, вона спілкувалася з відомими в Україні людьми: композитором Миколою Лисенком, письменником Михайлом Старицьким, іншими представниками української інтелігенції.

Олена Пчілка рано почала займатися громадською роботою, літературною і видавничою діяльністю, брала участь у підготовці випусків альманахів «Рада», «Перший вінок». Вірші й оповідання письменниці друкувалися в українському журналі «Зоря». Власні твори і своє життя вона присвятила боротьбі за українське слово, за збереження народних основ у вихованні дітей. Олена Пчілка зробила великий внесок у збереження і відродження національної культури. Український народ не завжди мав право говорити, писати, друкувати книжки рідною мовою. Діяла заборона на викладання рідної мови у школах. Письменниця не боялася йти проти настанов тодішньої влади. Вона неодноразово зверталася з вимогою скасувати заборону на друк і викладання в школах українською мовою.

Олена Щілка вважала, що діти — це скарб, надія, це — молода Україна. Протягом свого життя вона багато працювала для того, аби маленькі українці не виростали перевертнями, вміли шанувати своє, рідне.

Багато віршів, оповідань, байок написала Олена Пчілка. В них вона вмілою рукою митця змалювала неповторний світ дитинства. В її творах оживають і починають говорити дерева, розмовляють тварини і птахи. До речі, письменниця працювала не тільки над творами для дітей. Вона також була визначним вченим-літературознавцем, етнографом, фольклористом, записувала і літературно обробляла народні перекази. її перу належать такі праці, як «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останніх років».

Не завжди доля була милостивою до цієї жінки. Життєвий і літературний шлях Олени Пчілки позначений життєвими трагедіями і роками забуття. їй довелося пережити ранню смерть своєї талановитої доньки, відомої української письменниці Лесі Українки. Зазнала вона переслідувань у роки сталінських репресій. Не стало Олени Пчілки 4 жовтня 1930 року.

Сьогодні творчість талановитої письменниці повертається із забуття. Довгий період за радянських часів про часу про неї не писали, не друкували творів, намагалися взагалі викреслити ім’я Олени Пчілки з пам’яті українців. Тільки тоді, коли Україна стала незалежною, почали видавати її книги, шанувати пам’ять про цю талановиту людину, як належить.