Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не видно берега у сивій млі.За нею, ген — дари і насолоди.І ми забудем давні недогоди,Як рідних гір побачимо шпилі.Далека путь до світлої землі!Таять підступність рифів чорні води,Багато бур і небезпек негодиЗбороти мусять наші кораблі.Які ми будем там? Тяжка наругаСерця стоптала нам — і років злихВ душі ридає незнищенна туга.Вона зсушила вицвіт дум моїх,І я боюсь країни запашної

Не отемнити власною труною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багатшим та різноманітнішим зробили світ художньої літератури співомовки Степана Руданського. У гумористично-сатиричних приказках письменник прагнув висвітлити негативні сторони людських характерів.

Показовим у цьому плані є твір «Добре торгувалось». Мужик з мазни нею ходив по крамницях та шукав дьоготь. З нього вирішили покепкувати два купці:

Здесь не деготь, — йому кажуть, — Дурмі продаються!..

Але мужик зумів постояти за себе, не дав зажерливим багатіям принизити людську гідність, відповівши:

Добре ж у вас торгувалось.

І на продаж тілько два вас

Отже, цією приказкою С. Руданський підкреслив нескореність простого народу, який за століття кріпосницького рабства не втратив морального здоров’я. Легко поширюючись в усній передачі, співомовки Руданського робили велику, благородну справу підвищення народної самосвідомості, пробуджуючи в масах почуття людської гідності. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Олександрович Мисик народився 24 липня 1907 року в Новопавлівці (Межівський район Дніпропетровської області), в сім’ї священика. У 1922 році закінчив семирічку, де йому пощастило навчатися мови й літератури в талановитого педагога Аркадія Казки, який запримітив поетичне обдарування юнака. Зошиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. Відтоді після піблікації (1923) кількох поезій у журналі «Червоний шлях» Василь Мисик став входити в літературу.             1926 року переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного. У 1927 році побачила світ його перша збірка «Трави».             Одночасно з творенням оригінальних поезій Мисик багато перекладав. Ще навчаючись у школі, виявив неабиякий інтерес до чужоземних мов: самотужки оволодів німецькою, французькою. Живучи в Харкові, став відвідувати курси англійської. Там же вступив до технікуму сходознавства. Мисик перекладав з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше — з англійської, перської і таджицької.             На час утворення Спілки письменників СРСР (1934) 27-річний Мисик уже був автором поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», двох книжок нарисів про Схід, численних перекладів. Він належав до літературної організації «Плуг», але за своєю творчою позицією був близьким до групи так званих «неокласиків».             Уночі 4 листопада 1934 Мисика забрали з власної квартири працівники Харківського ДПУ. За свідченням Василя Минка, який жив у тому ж будинку поверхом вище, Мисика заарештували замість нього.             За постановою Бордона, оперуповноваженого СПВ УДБ НКВС УРСР по Харківській області, від 9 листопада 1934, його направили в Київ, де було сконцентроване слідство у справі по звинуваченню великої групи української інтелігенції у приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду, що інкримінувалося й Мисикові як членові «харківської терористичної групи» (крім Мисика, за фальшивими показаннями А. Біленького-Березинського, до «харківської групи» належали Р. Сказинський та Р. Шевченко). 13—15 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 звинувачуваних по цій справі до розстрілу — зокрема Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Олексу Близька, Івана і Тараса Крушельницьких, Р. Шевченка, Р. Сказинського. Справу Мисика, який, попри всі «старання» слідчого Грінера, категорично відмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслідування — разом із справами ще восьми звинувачуваних.             26 лютого 1935 року затверджено висновок. Через брак достатніх даних, щоб віддати Мисика до суду, слідство по його справі припинили. Водночас постановлялося направити справу на «особливу нараду» при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення його у виправно-трудовий табір строком на 5 років — «беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане»… 19 липня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Незаслужене покарання Мисик відбував на Соловках.             Навесні 1940 поет після відбуття строку оселився в рідному селі. Від 1941 був на фронті, потрапив у полон. Навесні 1945 разом із групою бранців, виведених на розстріл, утік із фашистського табору для військовополонених.       З поверненням на Батьківщину почалося поступове творче відродження поета. 1956 року з Мисика зняли всі сфальсифіковані звинувачення. 16 жовтня 1956 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу його реабілітували.             Починаючи з 1958 року, виходять поетичні книжки В. І. Мисика: «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чернотроп», «Біля криниці», «Лан», «Берег», «Планета», збірка оповідань «Брянський ліс», а також окремі видання перекладів з Бернса, Кітса, Хайяма, Рудакі, Гафіза.             1977 року за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу він був удостоєний Республіканської
премії імені М.Рильського.
       Василь Мисик помер З березня 1983 року в Харкові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мотрич Катерина Вакулівна (30 листопада 1947) — українська письменниця.

Народилася 30 листопада 1947 року в селі Васильків, тепер Шполянського району Черкаської області.

1971 року закінчила Київський університет. Працювала у пресі. Авторка книжки оповідань «Соняхи» (1977), збірок оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982), «Перед храмом любові і болю» (1989), роману «Досвіток» (1987). Сповнена ліризму проза Катерини Мотрич присвячена людям села, утвердженню нетлінних моральних цінностей В останні роки письменниця широко використовує форму молитви («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України», всі — 1991 р.

Також її перу належить роман «Ніч після сходу сонця». Не залишилась авторка байдужою і до такої болючої теми, як «Чорнобиль: „Звізда Полин“» (збірка). 2013 року у видавництві «Сполом» вийшов роман «Вавилонська вежа».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ігор Миколайович Римарук — український поет. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Президент Асоціації українських письменників. Радник міністра культури з питань книговидання.

Народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти  Хмельницької області на історичній Волині в сім’ї сільських інтелігентів. Навчався в Западинецькій середній школі Красилівського району Хмельницької області, яку закінчив у 1974 році із золотою медаллю. Його батько — Римарук Микола Якович працював на керівних посадах у Колгоспі імені Леніна, а мама — Римарук Галина Василівна була директором середньюї загальноосвітньої школи в селі Западинці, де також викладала українську мову та літературу. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, юнацьке захоплення літературою вплинуло на вибір подальшого життєвого шляху. Після закінчення середньої школи успішно поступив і закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.

Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

Згодом, у часописі «Критика», опублікували посмертне слово поета і критика Костянтина Москальця, в якому зокрема йдеться:

Точна дата смерті Ігоря Римарука — 3 жовтня 2008 року. Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії.

У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охрестоматійнення неомодернiстських способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : VARIANT 1

Поет-трибун Дмитро Павличко завжди виступає як син свого народу, який не має права на самозаспокоєння, коли викорчовується саме коріння духовності нації, коли склалася критична економічна і мовна ситуація на Україні, майже зруйновані народнопісенні традиції. Це митець, який всього себе віддає на вівтар національного відродження нашої Батьківщини. Дмитра Павличка ми з повним правом називаємо совістю нашого народу.

Але совість не може існувати окремо від щирої і багатої душі, особливо, коли мова йде про поета. А вразлива душа поета знаходить своє втілення в ліричних творах. Майже всі ми є шанувальниками самобутньої лірики Дмитра Павличка — сонетів, рубаїв, притч і пісень. Музичні поезії Павличка читаються легко, сприймаються як ніжний подих душі, викликаючи добрі й теплі почуття, співпереживання, навіть легкий смуток, адже все життя наше, наче величне «шество», пронизано «червоними і чорними нитками», де «червоне — то любов, а чорне — то журба», де радість і смуток, щастя і горе, сміх і сльози завжди поруч.

Найціннішою перлиною Павличкової лірики є його поетична збірка «Таємниця твого обличчя», де, здається, промовляє лише поетове серце, щиро любляче й тому щиро страждаюче.

Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє.

Джерельне і цілюще.
Ліричний герой збірки дуже чутливий до навколишньої краси, шанує і любить людей, прагне мати таку силу, щоб потому сторицею повернути її в ім’я великої Любові…

Благословенна, дорога,

В моїй крові і в плоті
Ти вічна, як моя жага,
Як голод мій, ти невмируща.
Звідки ж ці невичерпні почуття, ця зворушлива щирість? У народі кажуть, що ніколи не збагнеш тайни художнього слова, поки не побуваєш на Батьківщині письменника. Давайте хоч подумки полинемо в далеке мальовниче село Стопчатів, що на Підкарпатті… Це чарівний край з буйними лісами й поетичними полонинами, бурхливими річками й таємничими смереками.

Протягом усього творчого життя поет, як до життєдайного джерела, звертається до своєї рідної землі, до своєї родини, «що учили, як могли». Дуже зворушливо звучить вірш «Смерека», сповнений любові до Батьківщини і до матері:

Чути мене здалека —

За гранами доріг —
Тихо шумить смерека У Карпатах моїх…
Кличе мене додому,
До свого джерела —
Змити печаль і втому,
Як пилюгу з чола.
Тут, на цій особливій землі, де живуть легенди й перекази, самобутні співанки про Олексу Довбуша, про жіночу долю, рідну Гуцульщину, у багатодітній сім’ї народився істинний син матері-Батьківщини Дмитро Васильович Павличко. В автобіографічному вірші поет щиро зізнається:

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.
Від матері Параски Бойчук, яка хоч і була неписьменною, але мала прекрасну пам’ять і знала багато віршів Шевченка та Франка, безліч народних співанок, син узяв любов до поезії, до слова, пісні. Згодом поет писав: «Стопчатів — моя колиска і гордість моя… Там узяв я пісню в серце із людських сердець».

Мабуть, саме звідси бере свої витоки ще одна грань таланту Д. Павличка, без якої його портрет був би збідненим, — пісенна.

І рідна пісня,
Як бджола в косиці,
Бере з душі
Напої для віків.

Дмитро Павличко як поет-пісняр став відомим наприкінці 60-х років. «Пісня Романа» — найперша поезія, що стала піснею. Так з щасливої руки кінорежисера В. Денисенка відбулася творча зустріч поета й тоді ще мало знаного композитора Олександра Білаша під час роботи над ліричним кінофільмом «Роман і Франческа» про романтичну історію радянського моряка та італійської дівчини. З цієї роботи й почалася їхня творча співпраця, що тривала ЗО років. Дружба гуцула й полтавчанина породила прекрасні зразки пісенної лірики, що полюбилися не тільки на Україні, а й далеко за її межами.

Мені подобається ліризм «Пісні Романа». «Романова пісня» — це образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, адже вони «впали на покоси… засвітили все навколо». Може, навіть це ще не кохання, а симпатія, яка переростає у світле, ніжне почуття.

Білі роси — то кохання,

Що живе лиш до світання?
Думаю, що образ сонця в даному разі уособлює життєві труднощі, які стають на перешкоді закоханих людей. Якщо вони їх подолають, то це справжнє почуття, а не вранішня роса… Віриться, що це почуття пройде всі випробування, бо воно «правдиве й світле». Поезія завершується оптимістично:

Кров, що в серці не поблідла, —

То любов правдива й світла.
О. Білаш написав музику до 40 поезій Д. Павличка. Ось лише кілька пісень, які облетіли весь світ: «Лелеченьки», «Два кольори», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і яворина», «Осіннє листя», «За літами» та інші. Шкода тільки, що купити ноти чи платівки цих пісень практично неможливо.

Пісню «Лелеченьки» спочатку не планувалося вводити у присвячений Тарасу Шевченку фільм «Сон», сценарій до якого написав Д. Павличко у співавторстві з В.Денисенком. Проте у процесі роботи над картиною в сцені, де кріпаки, вивезені далеко від України, страждають, думаючи кожен про своє і водночас всі разом про тесаме,такорганічнонапрошуваласяпісня,якабвідтвориланастрійзнедолених. Це не тільки пісня, а сама туга — за Батьківщиною, за рідною землею. В уяві постає щемлива картина: з чужини повертаються лелеки, справіку улюблені птахи на Україні (звідси й пестливий суфікс у назві «Лелеченьки»), які несуть на своїх крилах весну. Та «чужина проклята», відірваність від рідної домівки, дорогого краю «висушує силу», по краплині забирає життя. Тому не кожен може долетіти, не кожному судилося повернутися додому. І хоч у творі жодного разу не зустрічаємо слова «Вітчизна» чи «Батьківщина», але воно постійно відчувається, «світить, як та далека, але рідна зірка, що видна й на чужині, й обігріває душу людини, допоки «ніч накриває очі.»

Я бачила фільм «Сон», добре пам’ятаю той епізод у якому виконується ця пісня. її не можна спокійно слухати. Вона вражає взагалі, а особливо в епізоді фільму, бо так імпонує настрою кріпаків і самого Тараса.

У пісні «Явір і яворина» співається про справжнє, глибоке, земне й водночас неземне кохання, яке від конкретного ліричного героя («Я стужився, мила, за тобою») переростає в символ, а можливо, навіть в ідеал, який має бути в житті кожної людини. Краса і сила почуття, вираженого у творі, вражаючі. Візьмемо одну тільки фразу: «Зроблять скрипку із його журби». Якою має бути та журба, щоб перетворитися в скрипку. Вражає не тільки сила почуття, а і його трагізм. Очевидно, це нещасливе кохання. Вдумаємось у слова:

З туги обернувсь мимохіть

В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Кохання ліричного героя настільки сильне, що воно вивищує його над іншими, бо це почуття максималіста, однолюба. А для інших він незрозумілий, чужий, ось чому явір стоїть не серед яворів, а серед буків.

VARIANT 2

За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.

Любов являється нам у різних іпостасях: в усмішці матері, в щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності — тішить коханням, єдиним, незабутнім, неповторним.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень в коханні й відомий український поет, наш сучасник, Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій «Коли ми йшли удвох з тобою» вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний герой і його дівчина ідуть «вузькою стежкою по полю». Поетова «струнка, солодка згуба» необережно і грубо топче колоски пшениці. її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за майбутнє свого щирого почуття:

…я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я любив тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Одвічна драма — різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми — у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й в інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у реквіємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку «Таємниця твого обличчя», до якої ввійшли перлини Інтимної лірики Д. Павличка, і переконатись у цьому.

У своїх віршах поет виповів, передусім, самого себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора. Гіперболічно звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя.

Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі — глибина поетового кохання: «Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки».

Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, що стали популярними піснями. Яскрава метафоричність вірша-пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» вражає виразністю поетичних образів. Душа, що в одинокості, «неначе дерево безлисте», переживає благотворні метаморфози, якщо до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється жадане кохання, розквітає по-весняному:

Як надійшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня «Я стужився, мила, за тобою». В основі твору — улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з’єднати свої долі:

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці «мертвої зорі неживе крило». Але митець переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко своїм окриленим словом звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі та лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка переживе свого автора і нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби йому, якось зізнався Петро Осадчук, запропонували одним реченням виразити сенс свого життя, мету і спрямованість багатьох його римованих і неримованих писань, він сказав би: «Вище України тільки небо, але й небо над Україною — Україна!» Він переконаний, що поет тільки тоді поет, коли почувається кровинкою свого народу, його вразливим нервом.

Народився Петро Ілліч Осадчук 2 грудня 1937 року в селі Острівець Городенківського району на Івано-Франківщині в сім’ї хліборобів. З дитинства зростав напівсиротою (коли помер батько, хлопчикові було одинадцять років, старшому братові — шістнадцять, молодшому — чотири). Мати сама виростила трьох синів.

У 1955 році став студентом філологічного факультету Одеського університету ім. І.І. Мечникова, після закінчення якого вчителював у селі Стара Царичанка на Одещині. Згодом на тій же Одещині працював газетярем, в обкомі комсомолу, а потім — у Києві. Був редактором у видавництвах «Маяк» (Одеса), «Молодь». З 1976 по 1991 рік працював секретарем правління столичної письменницької організації. Восени 1989 року увійшов до складу ініціативної групи, яка підготувала основоположні документи Народного Руху України за перебудову; першим із трибуни загальних зборів Київської організації Спілки письменників України, що відбувалися під головуванням Івана Драча, «озвучив» рухівську програму.

Вірші почав публікувати ще в студентські роки. У середині 1960-х років став виступати з поезіями в республіканських газетах і журналах, альманахах і збірниках.

Петро Осадчук — автор більше 20 поетичних збірок. Серед них — «Вітряк», «Третій перевал», «Біографія вірності», «Земля, зігріта любов’ю», «Сурми на світанні», «Біла каравела», «Літаюча тарілка». Видав книжку літературно-критичних статей і есе «Поезія — молодість душі».

Педагогічні здібності та робота на освітянській ниві допомагають йому просто і цікаво писати для малих читачів. Перу письменника належать книжечки віршів для дітей «Ясний світ», «Все співає і росте».

Поет був депутатом Верховної ради України І і II скликань. Лауреат премії ім. М. Островського.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якщо провести, як це зараз роблять, опитування перехожих на вулиці – чи знаєте ви українського письменника Віктора Петрова, переважна більшість відповість або не знаю, або Петров звався не Віктор, а Євген и створив разом з Ільфом образ Остапа Бендера.

По довгих роках замовчування у нас знову почали друкувати твори Віктора Петрова, постать якого залишається загадковою серед українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки.

Хто ж він Віктор Петров? Найперше — це вчений з світовим іменем.

Віктор Платонович Петров народився 22 жовтня 1894 року в Катеринославі в сім’ї священика, ректора духовної семінарії. В 1918 році закінчив Київський університет. З 1919 року почав працювати в установах щойно створеної Академії наук України. В 1927 р. він очолив Етнографічно-фольклорну комісію Академії наук. В 1930 році за монографію про П. Куліша здобув ступінь доктора філологічних наук (в 1968 році став доктором історичних наук). Як літературознавець він досліджував творчість Шевченка, Гоголя, Сковороди, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших українських письменників, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, а також творчість низки західноєвропейських письменників. Петров був також істориком, археологом, етнографом і фольклористом. Статті з історії літератури він публікував під власним іменем, з інших наук під псевдонімом — Віктор Бер. З його історичних праць одна з найвизначніших — «Походження українського народу», в якій дослідник простежує українську історію з 5 тисячоліття до н.е.

Аналізуючи сьогоднішні етнографічні залишки, Петров віднаходить їхнє коріння в трипільській культурі, переконливо доводячи безперервність культуро-генезу на теренах України. Він проводив великі польові дослідження трипільських і скіфських поселень, відкрив низку важливих памяток. В 40-і роки ним створено працю про тотальне знищення української інтелігенції в совєцькій Україні. В 1968 році в Києві вийшла його книжка «Скіфи — мова і етнос», в 1972 році — «Етногенез слов’ян». Довгий час було непорушним твердження, що скіфи були іраномовним народом. Петров довів хибність цієї теорії.

По-друге, Віктор Петров — це талановитий український письменник.

В українській літературі він започаткував новий жанр — романізовану біографію. Його перу належать біографічні повісті «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша», а також біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю.

Три його біографічні повісті — про Марка Вовчка, Вінсента Ван-Гога і Франсуа Війона — залишились незакінченими. В центрі всіх його творів – головним чином приватне життя їх героїв. Він ставить за мету показати, як кохання виявляє особистісні риси цих видатних діячів культури, без яких їх образ був би неповним. Кілька художніх творів В. Домонтовича(це літературний псевдонім В. Петрова) присвячено зображенню українського суспільства 20-х — початку 30-х років. Зокрема, в повісті «Без грунту», де подано художній зріз культурного життя дореволюційного Катеринослава, за деякими персонажами вгадуються реальні постаті Дмитра Яворницького, Миколи Філянського, Миколи Реріха. Спогади про неокласиків, серед яких В. Петров був єдиним прозаїком, та інших відомих діячів культури 20-х років стали темою нарисів В. Домонтовича «Болотняна лукроза». Всього він написав 5 повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе.

І все ж найзагадковішим і майже недослідженим є третє обличчя Віктора Петрова. Він ще був, як кажуть, бійцем невидимого фронту. Війну він зустрів на посаді директора інституту українського фольклору. «Український історичний журнал»(№3 за 1969 р ) писав, що на війні «він виконав свій громадський обов’язок сумлінно і до кінця, не раз ризикуючи життям у глибокому ворожому тилу як розвідник». За цю діяльність він в 1956р. був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню. Петров був знавцем класичних і нових мов, зокрема, досконало – німецької. Тому в лютому 1942 року він був перекинутий через лінію фронту. В Харкові він з’явився в німецькому однострої, включився в тамтешнє культурне життя, створив і редагував журнал Український засів», в якому він опублікував свою останню повість «Без грунту», розпочату ще в довоєнному Києві (окремою книжкою вийшла в Мюнхені), виступав з науковими доповідями на конференціях і літературних вечорах. На конференції українських письменників в Харкові Петров заявив: «Ми живемо в епоху криз і катастроф, катаклізмів і воєн, і саме це стає умовою для відродження української поезії».

Влітку 1942 року він з’явився в Севастополі — невдовзі після його захоплення німецькими військами (це була його друга поява в Севастополі, вперше він тут був в 1930 році, був також в Ялті). Що він конкретно робив в нашому місті – на разі невідомо, відповідь треба шукати в архівах. В одному лише можна не сумніватись – діяльність Петрова відрізнялась від діяльності Ніколая Івановича Кузнєцова, а то ми мали б ще один фільм на кшталт таких, як «Подвиг разведчика». Сучасна Росія твердить, що вона бореться проти чеченських терористів, і в той же час прославляє своїх терористів, як того ж Кузнєцова. Він мав два завдання — і терористичні акти проти німців, і знищення українського національного підпілля в Рівному. Ці два його завдання були пов’язані між собою. Кожного разу після скоєних терактів він залишав по собі «слід», який виводив німців на українське підпілля. А якщо німці не знаходили на вказаних Кузнєцовим конспіративних квартирах боївки УПА, вони розстрілювали заручників. На совісті Кузнєцова – смерть тисяч українських патріотів і зовсім не винних людей. За свої тероризм і провокаційну діяльність Кузнєцов отримав звання Героя Совєцького Союзу. Українці його схопили і розстріляли.

Після Севастополя Петров побував в Києві, Кременчуці, та ін. містах України. В Києві він співробітничав з Олегом Ольжичем, котрий високо цінував літературний і науковий талант Петрова, кортрий знав його батька О. Олеся. В 1943 році він керував кафедрою етнографії Українського наукового інституту у Львові, в 1944-1945рр. працював співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив в однострої німецького офіцера.

Потім до 1949 р. він мешкав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики «Арка», був професором Українського Вільного університету, читав в Богословській академії патрологію.

В 1949 р. Петров залишив Західну Німеччину. Про це в українській емігрантській пресі з’явилось таке повідомлення «18 травня 1949 року за таємничих обставин зник визначний вчений і письменник Віктор Петров(Домонтович)».

Прибувши до Москви він почав працювати в Інституті археології. В 1954 р. виходить другий том його праці «Раскопки в Нижнем Поднепровье».

В 1956 році він повернувся до Києва, де посів посаду старшого наукового співробітника Інституту археології Академії наук України — завідуючого архівом. В 1957 році, коли Петрова закінчили «перевіряти, він одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою видатного українського поета і вченого-літературознавця Миколи Зерова, знищеного большевиками в 1941 р. Вони приятелювали ще з 1920 р. В 1969 році Віктор Платонович Петров помер за письмовим столом, кількох місяців не доживши до свого 75-річчя. Залишився незакінчений словник пруської мови – литовського племені прусів, які жили там, де зараз т. зв. Калінінградська область Росії. Після цього він збирався стати за мемуари. Яка шкода, що він не встиг їх написати! В 1988-1989 рр. в Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича. Може, колись дочекаємось такого видання і у нас в Україні, а в Севастополі буде увічнена пам’ять про В.П. Петрова і його «подвиг разведчика».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Катерина Перелісна — українська поетеса і письменниця, авторка численних творів для дітей.

Народилась Катерина 1902 року у Харкові. Батько її, Федір Глянько (1879—1955), був  одним із піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 активний член Української Робітничої Громади в Харкові, шо була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського Робітничого Театру, а з 1917 ще й член  Центральної Ради і учасник Трудового Конгресу.

Навчалась Катерина в українській гімназії ім. Б. Грінченка у Харкові.  В цій гімназії викладали найкращі харківські україністи.

Директором школи був Микола Федорович Сулима, учений мо­вознавець-україніст. У той час йому було коло тридцяти років. Він здорово кричав на учнів і всі його побоювалися. Кричав він і за по­милки в розмовній українській мові. Якось одна дівчина плаксиво поскаржилася: «Хлопці деруться», а він на неї: «На стіну можна дер­тися, а хлопці б’ються».

Як пише Катерина Перелісна у своїй автобіографії,  1917 року вона «перейшла до новозаснованої української гімназії ім. Б. Грінченка, директором якої був М, А. Плевако, а заступником директора і викладачем українсь­кої мови О. Н. Синявський». Учителями були О. І. Попов, М, Г. Йогансен (Майк Йогансен), поетеса Христя Алчевська. Драматичним гуртком керував молодий тоді педагог М. Ф. Сулима, а фахові пора­ди давав Гнат Хоткевич. На заняттях літературного гуртка чимало уваги було приділено поглибленню знань про українську народ­ну творчісіь, зокрема пісні. «Гімназія мала тяжкі умови для праці, — пише К. Перелісна, — бо зі зміною влади мінялись умови, поки на­решті її закрили. 1919 року був другий приспішений випуск, до яко­го попала саме моя кляса. Організувалися педагогічні курси імени Сковороди, що заповнені були головним чином колишніми учнями гімназії імени Б, Грінченка».»

Після закриття школи молода Катерина Глянько займалась письменницькою і педагогічною діяльністю, була редакторкою українських книг.

Пізніше, вже із сином, вона змушена була емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку комуністів — деякий час він провів у радянських тюрмах, врешті також емігрував до Штатів.

У діаспорі Катерина Перелісна зберегла свій талант письменниці, і продовжувала писати для дітей. Вона переймалась тим, щоб діти української діаспори, відірвані від своєї рідної мови, вчили її та не забували.

Твори Катерини Перелісної навіть покладені на музику, зокрема, Українським хором бандуристів (Hryhory Kytasty of the Ukrainian Bandurist Chorus) та композитором Володимиром Кассарабою.

Розділ І

Зоологя і комахи. «Відпустіть нас до бабусі»

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.

— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію…

Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

— Ого, — перебив її Шумило, — та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити…

— Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..

Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.

— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.

— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.

Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.

— Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?

— А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!

Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся…

— Уявляєш собі? — казав Митько. — Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом — ні душі.

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.

— Уявляю, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.

— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато.

І тільки моя бабуся підтримувала нас:

— Не такій уже старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки.

— Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали.

— О, я була б тільки щасливою, — не здавалась бабуся. — Село, річка, ліс, два юні джентельмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.

— Боюсь, що ненадовго, — обізвалась мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!

— Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — втрутивсь нарешті у розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п’ятого класу?

— Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посміхнулась мама.

— А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.

— Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону.

— А може, й просто двійку поставлять, — не здававсь Митько. — А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.

— Еге ж, — знов усміхнулась мама, — вам зіпсуєш… Ну, то як? — звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.

— Та хай уже їдуть, — одмахнувсь він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали.

— Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в перед покої на мить затримались.

— Чула? Чула? — сміявсь тато. — «Передчасному старінню наших організмів», га?

— І настрій у них на цілий рік зіпсується!

— Ех, ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують!

— Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне — мета досягнута…

— Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала услід поїздові мама.

— Зразу ж дайте телеграму, — не відставала од неї бабуся.

— І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись, — і собі гукнула Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити…

Спати ми поклалися на горішніх лавах.

— Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько.

За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…

Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.

— До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.

Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

Розділ ІІ

Знайомство з майбутнім майстром спорту, — а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

— А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.

— Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.

— Ото ж бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — вже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили…

— Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?

— А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем.

— Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі і відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулись. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.

— А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони1, безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямі. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.

— Ну, чого тобі? — насупивсь Митько.

— Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись з майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому.

— Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобались.

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.

— Неприємний суб’єкт, — поділився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став.

До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.

— Це що? — запитав я.

— Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай.

— Ніколи не думав, що корова може отак вити.

— О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено. — Від них усього можна чекати…

Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.

— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», — і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч.

— Бабуню!

— Онучку!

Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти», — подумав я.

— Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.

— А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре!

Он воно що!

— То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім…

— Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом.

— А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.

— А, мандоліна, — одмахнувсь той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да!

— А я тобі скажу, Гнате, — вставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні.

— Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене.

— Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся.

— Я, — озвавсь я.

Отак і відбулося наше знайомство…

— Доброго здоров’ячка, — крикнув хтось із вулиці.

— Ну, починається, — прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

— Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш: мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

— А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб.

— Здрастуйте, — зніяковіло привітався я.

— Ну і змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

— Га? — долинуло з погреба.

— Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс.

— Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому?

— Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи…

— Та де там погладшав! Худющий, як і був.

— Е ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

— Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

— Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

— Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво.

— Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз, — розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, очепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?

— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати…

— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.

— Ще й як, — кинувсь до вмивальника Митько.

— Ну як там у вас, все гаразд удома? — поцікавилась бабуся.

— Угу, все, — ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем.

— А як доїхали?

— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до кварти з молоком.

— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.

— Телеграми не дали, — не вгамовувалась старенька.

— Телеграми! — скрикнув Митько.

— Ну так що ж тут дивного!

— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

— Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою глянув на друга.

— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! — Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?

— Еге ж.

— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?

— Наїлися, спасибі, — дружно закивали ми.

— А тепер куди?

Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно

…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.

— Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба.

— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, — то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся, — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.

— То ж позаторік! Ти ще малий був.

Проминувши поле, ми наблизились до річки.

— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

— Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну чого він причепився до нас, Митю?

— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько.

— А сіна скільки! — радів я. — Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?

— Не підходь! — гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.

— Що з тобою, Митю? — здивувавсь я.

— Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати.

— Чого нема?

— Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько…

Розділ IV

Таємничий і -бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.

Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.

— Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько.

Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:

— Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка — що треба! Це вам не річка!

— Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.

— Та чого ви такі насурмонені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопились відловом комах. Ну що ж, заради миру — ось вам від мене подарунок, — він підняв з піску свої штани і, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець. — Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.

— Ух ти, це що?

— Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.

— Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка — велика цінність.

— Ти що, її тут знайшов? — не повірив я.

— А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.

— У цьому озері? — і собі здивувався Митько. — Отут?..

— Ви вмієте зберігати таємниці? — Він суворо звів брови.

— Могила, — мерщій відгукнувся Митько.

— Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву.

— Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.

— Незвичайне? — пошепки повторили ми.

— Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається?

— Бояться?!

— Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться тут у воду лізти.

— Але чому ж, чому?

— А тому, що в озері… — він стишив голос, — хтось живе!

Ми здригнулись.

— Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-о-ох» — аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила.

— Та що ти!

— Точно! Але це ще не все! Ходімо зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.

— Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали ми цю картину.

— От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-не-будь про Лох-Несс?

Та щось таке чули…

— Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимось.

Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед:

— У мене тренування. За графіком.

— Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.

— Та хто його знає, може, це все неправда. Якось невіриться.

— Сергію, а якщо нам…

— Що нам?

— Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

— Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

— А якщо відпустить?

— Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

— Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти із собою ковдри. Зараз же тепло.

— Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

— Та не замерзнемо. Не бійся.

— Я і не боюсь. А от бабуся…

— Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

Розділ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовились нести його по черзі.

— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо.

— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.

— Сфотографуємо!

— А далі?

— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів.

— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

— Чому це?

— Усі ж повмирають.

— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він.

— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, де він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

— Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.

— А в тебе з малювання.

— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував та ще й домалював невідомо що.

— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.

— Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води.

— Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе.

— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

— Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс…

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води…

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, — думалось мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама… Я позіхнув.

Рідна мати моя, —

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, —

Ти ночей недоспала…

«Ух… — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки…» — голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

— Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

— Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

— Ні…

— Звичайно, за спанням і дивитись нема коли…

Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене…

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

— Митю, — гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

«Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

— Дивись, — тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.

— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

— Сергію, — почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

— Чого тобі?..

— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

— Правильно, підемо завтра, наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів…

— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

— Так то ж ботаніка.

— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна!

— От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

— Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька…

Розділ VI

який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько!

— Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

— Авжеж, молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Скільки читати — з глузду можна з’їхати.

— Невже тобі нецікаво? — питав я.

— Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.

— Слухай ось, — Митько втупився у книжку. — «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів.

У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».

— Я думаю! — жахнувся я.

— «Після Першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — вчені вирішили-таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі «динозаврів». І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя…»

— От би й собі там побувати, — в захваті мовив я.

— «Гігантський варан, — не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, — був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми)… е-е, знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».

— Ти можеш заперечити, — вів далі Митько, — он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось, у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки, як щур, звірятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.

От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!

— Так ти хочеш сказати… — у захваті скочив я на ноги.

— Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило.

— Митьку, — закричав я, — Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?

— Приблизно…

— Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був предком нашого озерного жителя…

Якось, коли ми прогулювались берегом Митько сказав:

— Ти знаєш, що мені спало на думку?

— Що?

— Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від Юрського періоду.

— Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.

— Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.

— І хто ж, по-твоєму, так його назвав?

— Люди, які раніше тут жили.

— Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?

— Смійся, смійся…

— Та ти не переживай, Митю, — заспокоїв я його. — Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

— От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм… працюємо.

— Але ж головний у нашій експедиції ти.

— Е ні, не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка. А й справді. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…

За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

— А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило удень.

— Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько.

Розділ VII

Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом

— Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

— А деякі племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово!

— Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми ці обидва способи поєднаємо.

— А козеня де взяти?

— Ото ж бо, — спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, — про ясніло його лице, — мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?

— Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

— Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея…

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

— А якщо ми прив’яжемо тебе?

— Тобто як це? — вибалушивсь я.

— Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить…

— Ти що, жартуєш! — не повірив я власним вухам.

— Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш по трошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

— Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

— Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

— Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

— Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І по хвильці додав: — Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами.

— Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

— Це хіба курка! — згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус!

І ми знову якомога лагідніше заводили:

— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

— Тю-тю-тю-тю!

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

— Та ну її, — не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав.

— Зараз, зараз ми її, — не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

— Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

— Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились!

— Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи…

— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по поясу щойно виритій ямі і втирав чоло.

— Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

— Та він на людей побоїться…

— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.

— Звідки я знаю. Може, турист який.

— А де ж він тепер?

— Де? Додому поїхав!

— Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з’їло.

— З’їло? — злякався Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш і справді… А що? — опустивсь на землю. — Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

— Були речі, — промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня лежала.

— Сандаля? Чого ж мовчав?

— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

— І куди ти її подів?

— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

— Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.

— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

— А що? — розпалювавсь ще більше Митько. — Рада була б!

— Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.

— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово.

— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

— Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаю чи на стерті долоні.

— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

— Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе…

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

— Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво.

— Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

— Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини.

— А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? — усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

— Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.

Тим часом споночіло.

— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

— Хай собі.

— Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви…

— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз.

— От лиха година! — крикнув я, — вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?

— Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши на гору. — Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

— А це, дідусю… — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

— Нє-е.

— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?

— Повний бідончик.

— А може, не все вилилось?

— Та ні, все.

— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б…

— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.

— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми.

— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?

— Є, дідусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

— Лопатка? — зашарівсь Митько.

— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

— Ай справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.

— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

— От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько.

— Ну й багато вловили?

— Та нє, не дуже, щось кльову не було.

— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка.

— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли із села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми.

— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.

— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми.

— І кебетний же дідуган, — мовив по хвилі Митько.

— Все зрозумів.

— Та тут уже нічого не вдієш.

— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

— Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому й ми погодились.

Розділ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.

— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки…

— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.

— А що саме?

— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидно зауважив я.

— Ай справді, — засміявся він.

А дні минали. Час було збиратися додому.

— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я.

Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

— Треба було б спробувати спіймати, — рішуче відповів Митько.

— Скоріше воно тебе спіймає.

— Тоді хоча б сфотографувати… Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його — за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: «Учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Може, ще й по медалі… Мабуть, «За відвагу».

— «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було?

— Було, — сказав Митько. — Коли булькало… Лізти хотів, але боявся — страх один.

— І я боявся. Аж тремтів.

— Тихше, Сергію, — почув я шепіт друга. – Здається там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

— Хапай ліхтарик, — зашепотів Митько, — тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..

На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер…

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби…

— У-у-у-у — люто завила мордяка і стала наближатись…

І ми вже б.уло кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці.

— Ні! — мовив він, важко переводячи дух. — Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно…

— У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз.

— А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.

— А-а-х-х! — тільки й мовив я. — Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

— Втекла! Втекла! — радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала:

— Рятуйте! Рятуйте! Тону!..

— Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.

— Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж і тебе…

— Ти що? Не зрозумів іще? — сердито гукнув він. – Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, — і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був — у шортах і тенісці — теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла.

— Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!..

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть…

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися ґрунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.

— Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.

— Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово.

— Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести?

— Ні-і, в с-село не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам.

— Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько.

— Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався.

— Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю?

— Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався?

— Якої каністри?

— І слідів.

— Та яких слідів?

— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у сторону, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок. — О! І о! І осьо!

— То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине нагла мрія про велике відкриття.

— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів, — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.

Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

— Ах ти ж… Ах ти ж брехіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.

— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

— Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврів?

— Стегозаврів? — перепитав той.

— А про архіоптерикса?

— Кого-кого?

— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.

— Та йди ти із своїми птеріями.

— Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе… відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. «А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».

Поки ми з Митьком…