Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рубчак Богдан (на фото зліва)

Богдан Рубчак народився в галицькому містечку Калуші, в родині кооператора. Під час другої світової війни еміґрував з батьками до Німеччини, де спершу жив у Кауфбойрені, а потім у Діллінґені. У 1948-ому році переселився з матір’ю до Чікаґо, в США, де жив і вчився деякий час. Пізніше переїхав до штату Нью-Джерзі, здобув докторат із порівняльної літератури в Ратґерському університеті, де й викладав. Повернувшись до Чікаґо, працює професором при Іллінойському університеті. 

Крім поезії, Рубчак займається літературознавством і критикою. Надрукував ряд праць із цих ділянок в українській й англійській мовах. Він також є співупорядник (разом із Богданом Бойчуком) антології української поезії на Заході “Координати” в двох томах (В-во “Сучасність”, Мюнхен, 1969). За свою поезію і літературознавчу працю отримав дві премії “Івана Франка” в Чікаґо (1982 і 1986) та премію “Павла Тичини” (Київ, 1993) за останню поетичну книгу, що появилася 1991-ого року у В-ві “Дніпро”. 

Богдан Рубчак є членом Національної Спілки Письменників України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українці — співучий народ. З давніх-давен, з діда-прадіда бере свій початок незрівнянна українська пісня, тече й розливається широкою, мелодійною рікою творчості наших поетів, одним із яких є наш відомий поет-пісенник Дмитро Павличко.

Ліризм і пісенність віршів Д. Павличка давно привернули увагу композиторів. Особливо плідним був союз поета Дмитра Павличка і композитора Олександра Білаша. Син Прикарпаття і син полтавського краю. Поет і композитор. Обох їх єднала любов до Батьківщини, землі батьків і, звичайно, пісні.

Творча співдружність обох митців увінчалася не одним творчим досягненням.

Д. Павличко чимало створив ліричних віршів, де розкрита ніжна душа ліричного героя, його морально-етична краса. Поет пише про кохання і вірність, про духовне багатство людини, нашу прекрасну вітчизну. Ліричні вірші поета — пристрасні, повні ніжності, емоцій, ніби самі просяться в пісню. Покладені на музику, вони зажили великої популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами, деякі з них стали навіть народними піснями. Одна з таких пісень — «Лелеченьки» почала свій шлях з екрану. Вперше вона прозвучала в кінофільмі «Сон»(1964 р.) і відтоді стала однією з найпопулярніших у народі. Алегоричний образ птаха, в якого «висушила силу чужина проклята», сприймається як широке узагальнення долі безправної людини у кріпосницькому суспільстві. Пісня ця наближається до народної широким вживанням народнопісенних засобів — звертань, пестливих слів, глибокою ліричною схвильованістю. Творча співдружність Д. Павличка і О. Білаша породила багато пісень. Понад півтора десятка чудових романсів і пісень створив Олександр Білаш на тексти книжки «Таємниця твого обличчя».

Незмінною популярністю в слухачів користується чудесна мелодія «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою»), яка нагадує народну пісню, де оспівується нещасливе, безнадійне кохання Явора і його милої Явороньки. Образ Явора стає символом болю і невимовної журби. Він тужить за своєю милою, і їхнє молоде кохання з’являється йому лише у снах. Чи може когось залишити байдужим ця ніжна і тужлива лірична пісня?

А інші пісні, присвячені коханню? Радість надії і гіркота розлуки, вірність звучить у них. («Розплелись, розсипались, розпались»). Поет не вигадує якоїсь нереальної любові. Він оспівує животворну силу кохання, яке спонукає до нових звершень, робить благороднішою і чистішою, підносить людину в помислах і ділах.

Не може не приваблювати й така відома пісня, як «Дзвенить у зорях небо чисте». Де звучить небуденна поетична думка, яскрава образність, зображується мінливість почуттів ліричного героя.

Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка б не чула й не знала пісні на слова Д. Павличка «Два кольори». Вона справді стала народною. І в цьому — найбільше визнання її автора. її краса і нев’януча свіжість — передусім у поетичному тексті. Поет майстерно відтворює життя ліричного героя ще від того часу, коли він «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Вишита матір’ю сорочка, «червоними і чорними нитками», супроводжує його на всіх життєвих шляхах. Червоний колір символізує любов, а чорний — журбу. Тобто радість і смуток, веселість і печаль супроводжують ліричного героя усе життя. Вони органічно поєднані, «переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Але найголовніше те, що ліричний герой зберіг найсвятіше — «горточок старого полотна і вишите … життя на ньому», — зберіг пам’ять про матір, вірність рідній батьківській землі.

Олександр Іванович Білаш поклав на музику й такі відомі вірші поета, як «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Впали роси на покоси», які давно стали відомими й улюбленими в народі. Пісні, створені на слова Дмитра Павличка, нікого не залишають байдужими, бо в них дзвенить велика любов до України, рідного краю, світла радість і тиха печаль — усе, що оточує людину, робить її життя змістовним, допомагає вистояти у скрутну хвилину, звеселяє душу. У великий, широкий потік української пісні вливається й голосно дзвенить струмок пісень Дмитра Павличка й розтікається по всій Україні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов Петрівна Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, що на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя. 

Усе життя письменниці пов’язане з філологією: працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини. Нині письменниця живе в м. Гребінках Полтавської області, працює власним кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини». 

Ще в ранньому віці проявилося поетичне обдаровання Любові Пономаренко. Прозу почала писати з 1980 р. Як зізнається письменниця, для неї література є порятунком, Вічним Містом, до якого поривається впродовж усього життя. 

У творчому прозовому доробку Л. Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу. 

Найвідоміші твори: «Тільки світу», «Дерево облич», «Ніч у кав’ярні самотніх душ». 

Лауреат премій «Благовіст» (1998) та ім. Олеся Гончара (2000)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Український поет Богдан Лепкий народився 1872 року на хуторі Кривенькім на Тернопільщині в родині сільського священика. Він навчався у Бережанській гімназії, в Академії мистецтв у Відні, ,у Віденському та Львівському університетах. Потім викладав у Бережанській гімназії, в Ягеллонському університеті м. Кракова. Пізніше він був членом гуртка літераторів «Молода муза». Під час Першої світової війни Богдан Лепкий співпрацював із Союзом визволення України, допомагав Українським січовим стрільцям. З 20-х років він мешкав у Кракові.

Богдан Лепкий був письменником, ученим літературознавцем, видавцем. Його спадщина велика і різножанрова. Це поетичні збірки «Стрічки», «Листки падуть», «Осінь», «На чужині», «Доля», «Під тихий вечір» та інші, проза: збірки оповідань «З села», «Щаслива година», «У глухім куті», новели, історичні повісті «Крутіж», «Вадим», «Сотниківна», «Орли», трилогія «Мазепа», мемуари «Бережани»; переклади зарубіжної класики —твори Гейне, Шеллі, Конопницької, Лермонтова, Короленка. Як видавець та літературознавець Богдан Лепкий багато зробив для популяризації української культури в Німеччині та Польщі. Він також є автором відомої пісні «Чуєш, брате мій» («Журавлі»), музику до якої написав його брат Левко.

Любов до своєї Вітчизни, малої Батьківщини, рідного куточка є одним з провідних почуттів людини, що визначає її як особистість.

Багато народних пісень, казок, легенд, переказів відображають любов до рідного краю.

Особливістю лірики Богдана Лепкого є те, що вона насичена мотивами українських народних пісень.

Вірш «Заспів» — це поетична розповідь про рідний край, чарівне Поділля: «колисав мою колиску вітер рідного Поділля». У свідомості поета виникають і об’єднуються спогади раннього дитинства: материнська колискова пісня, пов’язані з нею перші уявлення про поезію, красу, звуки народних пісень, «підгірської трембіти», вражаюча чарівність народних обрядів («і веселий спів весільний, і сумний плач похоронів»).

Ці почуття поєднуються з гордістю за свій народ, його талановитість, творчі здібності. І тим сильніше ятрять душу поета думки про важку долю поневоленого народу: «Колисав мою колиску крик зневоленого люду».

Де б не знаходився Богдан Лепкий, куди б не кидала його доля, ніколи не забував він про рідний край. Скрізь він відчував свій кревний зв’язок з Вітчизною та своїм народом.

Поезія «Видиш, брате мій…» відображає тугу і сум за Батьківщиною. Вірш побудований на розгорнутому порівнянні: журавлі, що відлітають у вирій, нагадують йому власну долю на чужині, а їхня сумна пісня прощання з — рідним краєм — це вірші поета про Вітчизну:

…відлітають… журавлі у вирій.

Кличуть: кру! кру! кру!

В чужині умру…

Богдан Лепкий був одним із видатних українців, і патріотизм його був гарним прикладом для його сучасників. Таким же він є і для нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Степан Руданський народився в 1834 році в селищі Хомутинці на Вінниччині в родині сільського священика. Він закінчив бурсу, Камянець-Подільську духовну семінарію. Потім усупереч волі батька вступив до Петербурзької» медико-хірургічної академії. Майбутній письменник жив дуже бідно, і під час навчання в Петербурзі захворів на сухоти. Тоді він поїхав працювати лікарем до міста Ялта. Його дуже шанували за чесну та безкорисливу працю мешканці міста і навіть обрали почесним мировим суддею округу. Під час епідемії холери, що вибухнула в Криму 1872 року, Степан Руданський був призначений карантинним лікарем. Тоді ж виступив проти князя Воронцова та графа Мордвинова, захищаючи права простих людей. Руданського мало не звільнили з роботи, почала прогресувати давня хвороба. Дев’ять місяців тривала боротьба з хворобою, поки вона не перемогла. Степана Руданського поховали в Ялті.

Спадщина С. Руданського багатожанрова: байки, казки, ліричні вірші, балади, поеми, переклади. Письменником започаткований новий жанр у світовій літературі — співомовки.

Щире захоплення викликали у Степана Руданського українські народні пісні, думи, анекдоти, приказки. Вони стали джерелом його співомовок, підказали поетові багато тем цього неповторного явища літератури. Коли їх читаєш, то бачиш життя України XIX століття, переймаєшся турботами, тривогами, радощами і бідами її народу.

Героєм співомовки Руданського виступає і проста трудова людина, і служителі різних релігійних культів (попи, ксьондзи, рабини), і царська урядова адміністрація, і поміщики-кріпосники. Але кожний з них має ті чи інші моральні вади, які сатирично зображує і викриває з гумором автор. Ми сміємося з хитрощів цигана («Циганський кінь», «Спасибі», «Циганський похорон»), з пихатості польського шляхтича («Не вчорашній», «А що тепер буде?», «Шляхтич»), зі скнарості єврея-шинкаря («Козацька міра»), з винахідливості пройдисвіта-москаля («Полотно», «Іскра», «На вадапой!»).

Та найчастіше героєм співомовок є простий мужик, українець. У нього теж немало різних моральних вад, які Руданський висміює з добрим гумором. Але за цим сатиричним висміюванням ми відчуваємо шанобливе ставлення поета до своїх співвітчизників, яких він дуже любив і за долю яких у нього боліла душа. Співомовки показують цих героїв у рідних побутових ситуаціях, де і виявляються їх моральні вади («Допиталась», «Указ», «Добра натура», «Робили»).

Руданський у гумористичному тоні засуджує нехтування споконвічними моральними цінностями: честю, родинною любов’ю, гідністю, добротою.

Тому і в наш час співомовки С Руданського дуже актуальні. Розважаючи, вони повчають, стають веселими мудрими друзями та вчителями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Часто замислюємося ми над питанням: яким повинен бути справжній громадянин. На мою думку, це людина, яка добре володіє українською мовою, шанує традиції свого народу, бо це цінності, що передаються в спадок із покоління в покоління.

Навіть якщо доводиться такій людині на деякий час виїхати, то вона плекає в своїй душі вогник любові до своєї Батьківщини, мови.

Кожен повинен обов’язково шанувати своїх батьків, бо без цієї поваги не можна називатися громадянином. На людину, яка забула про своє минуле, втратила зв’язок зі своєю Вітчизною, не можна покластися у складних ситуаціях.

Справжній громадянин, вихований на традиціях народу, буде від щирого серця любити Україну і, не чекаючи подяки, завжди прийде на допомогу. І саме такі люди все зроблять задля добробуту й справедливості, в ім’я процвітання й честі рідної країни. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зоологія й комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»

Коли ми склали іспити й перейшли до шостого класу, вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна запропонувала нам під час канікул зібрати колекцію комах. Це було нам із Митьком на руку, бо ми давно мріяли поїхати до села, де жила Митькова бабуся. Після довгих умовлянь батьки нас відпустили туди.

Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також із бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

Митько сяяв, вихваляючи свіже сільське повітря, хоч автобус, проїжджаючи мимо, напустив нам у лице хмару пилюки та кіптяви.

Раптом біля нас зупинився хлопець років чотирнадцяти з велосипедом почав насміхатися над нашим спорядженням — рюкзаками, сачками. Представився майбутнім майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем і помчав.

Ми добралися до бабусі, познайомилися із сусідом дядьком Гнатом, який вигравав на трубі, та дідом Трохимом.

Ми йдемо з навантаженими їжею рюкзаками до лісового озеро на вільне життя. По дорозі нас ледь не збиває той клятий велосипедист Вася.

Знайшли якусь безформну купу, що виявилася колишнім куренем. Митько спочатку потикав палицею, боячись, що там ховається гадюка. Переконавшись, що все чисто, ми швидко відбудували курінь.

Таємничий і, бр-р-р-р, — який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати

Ми приходили до озера щодня, купались, вилежувались на сон ці. Якось ми застали на своєму місці велосипедиста. Вася привітався й сказав, що на знак примирення вирішив подарувати нам камінець бурштину із мушкою всередині, який він знайшов на дні озера. Роз повів, що про це місце йде поганий поголос. В озері, очевидно, живе якийсь страшний звір. Минулого року тут пропало теля. На піску інколи видно величезні сліди, а стовбури дерев укриті подряпинами, як від кігтів.

От і думайте! Можливо, це щось таке, як в озері Лох-Несс у Шотландії?

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

Ми вирішили розкрити таємницю чудовиська й почали вночі чергувати. Я стояв на варті перший. Хотілося спати, було страшно. Присів на хвилину й заснув. Прокинувся від насмішкуватого Митькового голосу. Митько вилаяв мене й став чергувати сам. Мене мучили докори сумління. Коли я вибрався з куреня, то побачив, що Митько солодко спить.

Уранці ми побачили сліди величезних лап. Вирішили взяти в бібліотеці книжки й почитати, що це могло бути.

Розділ VI, який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо. Ну й Митько!

У бібліотеці ми бували мало не щодня. Й вичитали про страшних варанів на острові Комодо в Індонезії, про хохулю — давній вид третинного періоду, що зберігся до наших днів, і ще багато дечого. Митько навіть висунув припущення, що на місці нашого було доісторичне прісноводне болото. Адже саме тут Вася знайшов бурштин! А коли згадати, що село називається Юрківка, не від юрського періоду? Я трохи посміявся з цього й запропонував назвати чудовисько на його честь Митькозавром. Митько скромно заперечив і сказав, що тоді хай буде Митькозавр Стеценка із Юрківки.

На березі знову з’явилися величезні сліди й пір’я з’їденої ворони.

Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом

Митько згадав прочитане про те, як полюють на тигрів. Прив’язують приманку — козеня, а самі сидять у засідці. Я додав, зл деякі племена риють на стежці яму, маскують її, і звір туди падає.

Стали думати, кого використати як приманку. Козенят немає, козу до лісу не затягнеш. Вирішили, що це буде курка. Ледве-ледве її впіймали. Я вирив глибоку яму на стежці. Від кілка на дні відмовили — чудовисько нам потрібне живе. І прив’язана курка й не думала квоктати, скільки ми її не заохочували.

Споночіло. Хотілося їсти. Раптом почувся людський зойк. Це виявився дід Трохим — він приніс нам від бабусі молока на вечерю. Дідусь лаявся й дивувався, хто вирив на дорозі яму. Ми не признавалися. А тут ще й курка раптом заквоктала щосили. Дід Трохим подивувався, що курка так далеко заблукала, й попросив завтра принести і курку, й лопатку, якою загорнемо яму, щоб іще ніхто не втрапив.

Митькозавр після того випадку не з’являвся, а ми все мріяли сфотографувати його й прославитися, навіть отримати медалі «За відвагу».

Раптом ми почули якийсь рух на озері. Увімкнули ліхтарик водою пливло щось хиже й доісторичне. Хотілося негайно тікати. але Митько зупинився й сказав, що, крім нас, його ніхто не бачив, отже, треба лишатися, щоб потім розказати. Раптом Митько, заверещавши неприродним голосом, став кидати у тварюку каміння. Щось голосно тріснуло й страшний ріг зламався. Почувся людський крик про допомогу. Митько, а за ним і я кинулися у воду. Це був Вася-велосипедист, який виготував голову потвори й вирі шив нас полякати.

Васько, хоч і ледве дихав після такої пригоди, намагався з нас кепкувати — злякалися, мовляв, його вигадки — слідів, виття, подряпин на деревах, пір’я. Я запропонував добре відлупцювати цього брехуна, а Митько сказав, що йому подякувати треба, адже ми багато чого дізналися нового, цікавого про світ, про наших пращурів. А для колекції у нас ще півліта попереду. І чекає ще багато чого цікавого, поки ми з Митьком — друзі.

Завдяки невдалому жартові старшокласника Васі-велосипедш та Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко провели захоплююче, цікаві літо біля лісового озера, вистежуючи страшне чудовисько. Вони багато читали, спостерігали, висували наукові та фантастичні припущення. Навіть полюбили зоологію. Поряд із комічними пригодами хлопцям довелося пережити й справжні. Наприклад, вони безстрашно кинулися рятувати потопаючого. Хлопці — справжні любителі природа, великодушні, дотепні, кмітливі, працьовиті, наполегливі. А найголовніше — вони вміють дружити, турбуватися один про одного, швидко вирішувати конфліктні ситуації.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася Галина Миколаївна 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. 1964 року сім’я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині. Дитинство і юність майбутньої письменниці були радісними і спокійними. Вона добре вчилася в школі, мала веселий характер, почуття гумору і… не збиралась бути письменницею.

Батько Галини Миколаївни за фахом був агрономом, і його разом із сім’єю направили у Донецьку область працювати на дослідній виноградарній станції. Але Галину Миколаївну завжди тягнуло на Закарпаття, туди, де пройшло її дитинство.

Своє перше знайомство з книжкою Галина Миколаївна запам’ятала на все життя. Це сталося у день її народження, коли мама зробила малій Галинці диво-подарунок — збірку «Українські народні казки», яка стала для неї «і букварем, і розвагою, і цілим новим світом».

Один з перших спогадів дитинства: мама клопоче біля плити — варить борщ, а Галинка тягне стільчик, щоб сісти біля її ніг, і просить: «Мамо, читай «Падав сніг». Перший цей віршик Платона Воронька, якому її навчила мама, — був найулюбленішим, а перша книжка, яку їй подарували — «Українські народні казки» — як зараз перед очима. Читати почала з п’яти років, як розповідає мама. І тоді ж батьки передплатили дитячі журнали — усі, що тоді виходили. Читала дівчинка дуже багато, шкільний бібліотекар спочатку навіть змушувала її переказувати книжки, — вона не вірила, що Галя так швидко повертає їх прочитаними.

Довгими зимовими вечорами Галина читала старенький «Кобзар». Дуже любила «Морську чайку» Юрія Збанацького, «Першокласницю» Євгенія Шварца в перекладі Богдана Чайковського, «Лессі повертається додому» Еріка Найта, «Дикий ліс» Орлина Василева, звичайно, «Алісу в Країні чудес» Льюїса Керролла.

Закінчивши школу, вона вступила на філологічний факультет Ужгородського університету, працювала коректором у міській друкарні, потім — у Закарпатській обласній науковій бібліотеці. У 1991 році Г. Малик обіймає посаду головного редактора видавництва «Закарпаття». А з 1998 року вона — видавець та редактор журналу для дітей «Віночок».

Писати майбутня письменниця почала ще зі шкільного віку. Потім кинула, та коли сама стала мамою, почала створювати віршики для своєї доньки. Галина Миколаївна дуже добре пам’ятає, як вона сприймала світ у дитинстві, усі свої дитячі відчуття. Тому її вірші для дітей легкі, з простими, інколи зовсім неочікуваними, сюжетами. Це також вірші-загадки, вірші-підказки, а також такі, в яких ти часто-густо діти можуть впізнати себе і свої справи, які

вони або доводять до кінця, або не доробляють, які вони люблять робити, а які — ні.

Якось у інтерв’ю Галина Малик сказала: «Для того щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною… Адже звідки, як не з себе, можна дістати весь той прекрасний казковий світ, якого в реальності не існує?»

Галина Миколаївна не приховує, що свої перші дитячі книжки написала через потребу пояснити якісь прості та важливі істини своїй старшій дочці. Утім, аналогічно — для власних дітей — привели у світ Пеппі Довгупанчоху Астрід Ліндгрен, Вінні-Пуха Александр Мілн, Мийдодіра Корній Чуковський та багато хто ще. І хоча діти Галини Малик уже виросли, вона і дотепер пише «для своїх малих дітей», іронічно додаючи: «По інерції…».

Згодом Г. Малик почала писати казкові повісті для дітей. З персонажами цих повістей весь час трапляються якісь пригоди, відбуваються небезпечні та радісні події: то реальні діти потрапляють у казкову країну, а то герої казкових країн потрапляють у наше реальне життя. А ще, коли читаєш повісті та п’єси письменниці, здається, що їхня авторка перебуває серед своїх героїв — разом із ними переживає все описане у книжках.

Г. М. Малик — член Національної спілки письменників України з 1991 року. Більшість своїх творів письменниця присвятила дітям. Найвідоміші її твори — це «Подорож Алі в Країну Чудес», «Злочинці з паралельного світу», серія невеликих поетичних збірок для дітей. За повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож у королівство сяктаків» у 1988 році Галині Малик було присуджено премію імені О. Копиленка. З незвичайними пригодами Алі, невгамовної героїні цих повістей, уже познайомились юні читачі Іспанії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн. А за повість, яка називається «Злочинці з паралельного світу» (а згодом з’явилися й «Злочинці з паралельного світу — 2»), Г. М. Малик було присуджено звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки 2003 року. До речі, цієї престижної премії, крім Галини Малик, були свого часу удостоєні її земляки Володимир Ладижець та Степан Жупанин.

2005 року в тернопільському видавництві «Підручники і посібники» вийшла нова книга Галини Малик — казка «Пригоди в зачарованому місті».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дивлюсь на все спокійними очима

(Давно спокійний бути я хотів) –

І вже не тішить вишукана рима,

А біль її шукати – й поготів!

Коли дійшов за ранній біль розплати –

Збагнув усю непереможність днів, –

Чи потребуєш час твій марнувати

На лад закінчень, суфіксів і пнів?

Ні, на вуста усмішкою гіркою

Ляга мовчання мудрого печать…

Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,

Дар розуміти, знати і мовчать!

1927 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

1927